ТЕМА 7. КОМПЕТЕНЦІЯ ЄС. РОЗМЕЖУВАННЯ КОМПЕТЕНЦІЇ МІЖ ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ І ДЕРЖАВАМИ-ЧЛЕНАМИ

1. Компетенції ЄС до і після ухвалення Лісабонського договору

2. Основні повноваження Союзу

3. Компетенція держав-членів в «оновленому» Союзі.

4. Сумісна компетенція

5.

6. Додаткові повноваження ЄС

Під компетенцією розуміють загальноправову категорію, що позначає сукупність предметів ведення (наочна компетенція) і повноважень (прав і обов\'язків) посадовця, органу або організації в цілому.

Відповідно до Ніццськім договору 2000 р. компетенція ЄС розповсюджується на наступні напрями політики: торгова, сільськогосподарська, міграційна, транспортна, конкурентна, податкова, економічна, валютна, митна, промислова, соціальна, культурна політика, політика у області зайнятості і охорони здоров\'я, економічного і соціального об\'єднання, захисту прав споживачів, розвитку транс\'європейських транспортних і енергетичних мереж, досліджень і технологічного розвитку, навколишнього середовища, співпраця в цілях сприяння розвитку, економічного, фінансового і технічного сприяння з третіми країнами, а також на загальну зовнішню політику і політику безпеки і співпрацю у області внутрішніх справ і правосуддя.

Компетенція Європейського Союзу має державно-подібний характер в тому сенсі, що включає широкий спектр владних прерогатив по управлінню суспільством. До них відноситься зокрема видання законодавчих, адміністративних і юрисдикційних (судових) актів. Ці акти здатні мати обов\'язкову силу не тільки для держав-членів, але і для їх громадян, що одночасно є громадянами Союзу в цілому, а також для інших фізичних і юридичних осіб, які проживають, знаходяться або займаються якою-небудь діяльністю в ЄС. З іншого боку, не будучи повноцінною державою, Сою набуває своєї компетенції не безпосередньо від «європейського народу» (що не існує сьогодні de jure і de facto), а за рахунок поступки в його користь частини суверенних прав державами-членами ЄС, яка оформляється за допомогою угод між ними (засновницьких документів ЄС — «Договорів»).

Як показує історія Європейського Союзу, ця поступка носить не разовий, одномоментний характер. Вона совершалася поступово — у міру розвитку інтеграції усередині ЄС і, відповідно, появи нових завдань і проблем, що вимагають рішення на європейському рівні.

З 50-х років XX століття, коли були створені Європейські співтовариства, наочна компетенція Союзу пройшла шлях від вузькоспеціалізованих сфер (створення спільного ринку вугілля і стали в рамках ЕОУС) до загальноекономічних проектів (спільний ринок ЕЭС, доповнений співпрацею з питань мирного використання атомної енергії в рамках Евратома) і, нарешті, до розповсюдження на весь спектр суспільних відносин, включаючи розробку загальної зовнішньої політики і політики безпеки з військовим компонентом і питання боротьби із злочинністю (друга і третя опори сучасного — «старого» — Європейського Союзу).

Важливою віхою в історії ЄС стало створення Економічного і валютного союзу (ЭВС) впродовж 90-х років минулого століття. До його створення взаємовплив на економічну політику країн-членів здійснювався в основному за допомогою інструментів торгової і структурної політики (загальноєвропейські транспортні проекти, екологія, сприяння науці і дослідженням і т.д.) або мікроекономічного регулювання (регулювання окремих аспектів діяльності підприємств, наприклад – у області охорони праці). У 1990-х за рішенням Маастріхтського договору вперше був задіяний весь комплекс засобів, включаючи інструментарій макроекономічного регулювання.

Маастріхтськім договором 1992 р. були встановлені жорсткі критерії конвергенції, необхідні для введення єдиної валюти – євро, регулюючі граничні рівні:

– інфляції, темпи якої не повинні перевищувати більш ніж на 1,5% середній показник в країнах-членах з найменшим зростанням цін;

– процентних ставок за довгостроковими кредитами, величини яких не повинні перевищувати більш ніж на 2 процентних пункту відповідний середній показник для трьох країн з найменшим зростанням цін;

– дефіцит держбюджету не повинен бути більше 3% ВВП;

– державний борг не повинен бути більше 60% ВВП;

– протягом двох років валюта не повинна девальвуватися і її обмінний курс не повинен виходити за межі коливань, встановлені Європейською валютною системою.

Пакт стабільності і зростання 1997 р., поміщений за наполяганням уряду ФРН, забезпечив гарантії виконання маастріхтськіх критеріїв, ввівши зобов\'язання для країн-членів у разі перевищення державного дефіциту граничних 3% виправляти положення протягом року або передбачав фінансові покарання у вигляді штрафу до 0,5% ВВП.

Формування ЭВС відбувалося в три етапи і завершилося введенням єдиної європейської валюти, яка поступово замінила національні грошові знаки.

Всередині ЭВС економічний і валютний елементи інтеграції органічно зв\'язані і не можуть існувати окремо. Так, загальна економічна політика потрібна, щоб сформувати на території всіх країн-членів єдиний економічний простір, а валютний союз, обслуговуючи цей простір, не може функціонувати при національних темпах інфляції, що істотно розрізняються, процентних ставках, рівнях державної заборгованості і т.п.

Подальше розширення компетенції ЄС здійснюється головним чином за допомогою розширення і поглиблення його завдань і повноважень у вже підвідомчих Союзу сферах суспільної жізнії, у меншій мірі, шляхом визнання за Союзом нових сфер компетенції. Після ліквідації Співтовариства і «трьох опор» ізменілася (розширилася) і Компетенція ЄС. Зокрема, Лісабонський договір 2007 р. услід за проектом Європейської конституції 2004 р. визнав за ЄС повноваження здійснювати політику і заходи в таких «нових» областях, як:

•службы загальноекономічного значення;

•космос;

•спорт;

•туризм;

•энергия (крім атомної, такої, що зберігається у веденні Евратома);

•гражданская оборона;

•координация адміністративної співпраці государств-членов у області втілення в життя права Європейського Союзу;

•координация заходів по наданню допомоги державам-членам, що постраждали від терористичних актів або катастроф;

•гуманитарная допомога третім країнам.

Ще в 2007 р., безпосередньо при підготовці тексту Лісабонського договору, держави-члени погодилися підсилити роль ЄС в природоохоронній і енергетичній сферах, зокрема стосовно питань боротьби із зміною клімату і іншими глобальними і регіональними проблемами навколишнього середовища, інтеграції енергетичних систем.

1) Суспільні відносини, які складаються в межах Європейського Союзу, утворюють предмет його внутрішньої (внутрішньополітичної) компетенції. Всі елементи цієї компетенції — від створення і функціонування єдиного економічного простору («внутрішнього ринку» ЄС) до культури і освіти — служать предметом розділів, глав, відділів частини третьої Договору про функціонування Європейського Союзу під назвою «Внутрішня політика і діяльність Союзу».

2) Відносини Європейського Союзу в цілому з державами, що не входять в його склад (третіми странами/третьими державами), а також з міжнародними організаціями, утворюють предмет його зовнішньої (зовнішньополітичної) компетенції.

Загальні принципи реалізації цієї компетенції, а також положення про неекономічні аспекти зовнішньої політики (загальна зовнішня політика і політика безпеки) містяться в розділі V Договору про Європейський Союз: «Загальні положення про зовнішньополітичну діяльність Союзу і спеціальні положення про загальну зовнішню політику і політику безпеки». Решта положень про зовнішньополітичну діяльність Союза закріплена в частині п\'ятій Договору про функціонування ЄС «Зовнішньополітична діяльність Союзу».

3) Проміжне положення між внутрішньою і зовнішньою політикою Союзу займають його заходи у області взаємин з поряд острівних територій, що знаходяться під суверенітетом держав-членів (як правило, колишніх колоніальних володінь), але що не увійшли разом з ними до складу ЄС — «заморськими країнами і територіями» (Гренландія, Нова Каледонія, Фолклендські острови і т.д.). Ця сфера діяльності ЄС, звана асоціацією із заморськими країнами і територіями, передбачена в однойменній частині Договору про функціонування ЄС, яка структурно розташована між правилами його внутрішньополітичної і зовнішньополітичної діяльності: частина четверта «Асоціація із заморськими країнами і територіями».

Такий широкий наочний обхват компетенції Європейського Союзу не означає, що держави-члени поступилися йому абсолютно всі суверенні права у вищеназваних сферах. Об\'єм повноважень, наданих Союзу, неоднаковий в різних областях його ведення: від дуже широкого, такого, що включає весь комплекс законодавчих, адміністративних і судових заходів (наприклад, в питаннях забезпечення свободи конкуренції на внутрішньому ринку ЄС), до украй обмеженого, такого, що зводиться, в основному, до рекомендаційних і заохочувальних заходів (наприклад, у області культури). Сфери цієї діяльності (всього їх сім) перераховані в ст.6 Договори про функціонування ЄС: охорона здоров\'я;повышение конкурентоспроможності промисловості;культура;туризм;образование, професійне навчання, молодь і спорт; цивільна оборона; координація адміністративної співпраці держав-членів при реалізації права Європейського Союзу. У цих сферах держави-члени зберігають за собою всю повноту законодавчої влади, а Союз позбавлений права здійснювати гармонізацію (зближення) правових норм, прийнятих на національному рівні (окрім окремих виключень у сфері охорони здоров\'я). Роль ЄС зводиться тут до підтримки (зокрема фінансової з союзного бюджету) і різних форм координації або доповнення заходів держав-членів (рекомендації, програми, обговорення загальних проблем, що координує інстанції і ін.), що і дало назву цій категорії його компетенції. Здійснювані Союзом владні прерогативи з\'явилися за рахунок добровільної поступки державами-членами своїх суверенних прав в багатьох областях (у західній доктрині іноді пишуть також про «злиття суверенітетів»). По своєму походженню компетенція ЄС, таким чином, є похідною, або делегованої, тобто одержаної від держав-членів.

З даної ознаки, яка зведена проектом Конституції, що не «відбулася», в розряд принципу делегування, витікає важливе слідство: за державами-членами зберігаються повноваження ухвалювати рішення з усіх питань, не віднесеним до ведення Союзу. Навпаки, інститути і органи останнього можуть діяти тоді і тільки тоді, коли відповідна компетенція передбачена в його засновницьких документах.

Особливості згаданої ознаки раніше характеризувалися на практиці наступними особливостями. Договір про ЄС містив особливі «статті-лазівки», що дозволяють Співтовариству видавати нормативні акти з питань, які прямо не віднесені до його ведення, але важливі для нормального функціонування внутрішнього ринку (ст. 94, 95 в старій редакції) або для досягнення мети ЄС (ст. 308). Наприклад, 3 червня 2003 р. відповідно до ст. 94 (стара редакція) Рада ЄС видала Директиву «З питань оподаткування доходів від заощаджень у формі процентних платежів». Ця Директива відноситься до сфери прямого оподаткування, хоча Договір про ЄС прямо уповноважив Раду законодавствувати тільки у сфері непрямих податків і зборів (ПДВ, акцизи і т.п.). Іншим прикладом можуть служити директиви Європейського парламенту і Ради про порядок введення літнього часу (видані на підставі ст. 95). Спеціальних повноважень з цього питання засновницькі договори також не передбачали.

Уповноважуючі норми Договори про ЄС звичайно піддаються розширювальному тлумаченню з боку Суду ЄС (Європейських співтовариств), рішення якого носять характер прецеденту. Відкинувши свого часу традиційні канони тлумачення міжнародного права, Суд вважав за краще забезпечити собі можливість виходити з амбітних цілей Договору, в одних випадках даючи розширювальне тлумачення положенням про компетенцію ЄС, в інших — здійснюючи уважний контроль за тим, як держави-члени використовують свої прерогативи.

Політика Союзу — це комплекс заходів, що проводяться їм відносно конкретних сфер суспільного життя. Оскільки таких сфер існує десятки, в засновницьких документах термін «політика» використовується у множині. Зокрема, так, наприклад, іменувалася третя частина Договору про ЄС в редакції 1992 р. (дослівно «Політики Співтовариства (Союзу)»). В деяких випадках засновницькі документи разом із словом «політика» використовують прикметник «загальна» підкреслити прагнення до вироблення єдиного політичного курсу в певній сфері: «загальна торгова політика», «загальна політика у сфері транспорту», «загальна політика в сферах сільського господарства і рибальства» і т.д. Навпроти, в тих областях, де діяльність Співтовариства і Союзу зводилася в основному до доповнення і підтримки заходів (зокрема фінансової), здійснюваних на рівні окремих держав-членів, засновницькі договори звичайно вживають обережніші формулювання: «сприяння науковим дослідженням і технологическому розвитку», «внесок в освіту і якісне навчання, а також в розквіт культур держав-членів» і т.п.

В цілях чіткішого розмежування компетенції і відповідальності між європейським (союзним) і національним (внутрідержавним) рівнями публічної влади Лісабонський договір 2007 р. за зразком багатьох федеральних держав включив в засновницькі документи ЄС спеціальний розділ, присвячений визначенню різних категорій компетенції Союзу — розділ I «Категорії і сфери компетенції Союзу» частини першої Договору про функціонування ЄС.

Категорії компетенції Союзу розрізняються між собою об\'ємом повноважень, наданим ЄС, і співвідношенням цих повноважень з тими, які зберігаються за державами-членами.

Найширші повноваження Союзу і, відповідно, найбільш значні обмеження суверенних прав держав-членів властиві винятковій компетенції ЄС. В рамках цієї категорії компетенції національні власті повністю позбавлені права ухвалювати рішення, якщо тільки вони спеціально не уповноважені на це Європейським Союзом або не діють у виконання прийнятих їм правових актів (п. 1 ст. 2 Договору про функціонування ЄС).

Кількість сфер виняткової компетенції Союзу відносно невелика — п\'ять (ст. 3 Договору про функціонування ЄС). До них відносяться:

•установление мит загального митного тарифу і інші питання «митного союзу» в рамках ЄС;

•установление правил конкуренції, необхідних для функціонування єдиного внутрішнього ринку ЄС (заборона узгоджених дій підприємств, що порушують конкуренцію, зловживання домінуючим положенням, правила надання державної допомоги підприємствам в ЄС і ін.);

•денежная політика відносно держав-членів, що перейшли на «євро»;

•определение квот на рибальство і інші питання збереження морських біологічних ресурсів в рамках загальної політики з питань рибальства як особливого напряму загальної сільськогосподарської політики ЄС;

•общая торгова (зовнішньоторговельна) політика, включаючи встановлення антидемпінгових мит і інших захисних заходів відносно продукції з третіх країн.

До виняткової компетенції ЄС також віднесене укладення міжнародних угод з питань, витікаючих з реалізації його внутрішньополітичної компетенції (так звана доктрина «паралелізму» внутрішньої і зовнішньої компетенції ЄС, сформульована ще в 1970-х років Судом Європейських співтовариств).

Своєрідною протилежністю виняткової компетенції Союзу є категорія його компетенції, названа «компетенцією здійснювати діяльність, направлену на підтримку, координацію або доповнення діяльності держав-членів (п. 5 ст. 2 Договору про функціонування ЄС) », або, більш стисло, «підтримуюча, координуюча або доповнююча діяльність» ЄС.

Переважна більшість питань, підвідомчих ЄС, утворюють його сумісну компетенцію з державами-членами. З цих питань останні не позбавляються можливості приймати власні правові акти і інші заходи на національному рівні. Проте ці заходи повинні відповідати законодавству, виданому інститутами Союзу, і у разі суперечності останнє має пріоритет.

Здійснення Союзом сумісної компетенції підкоряється принципу субсидіарності, відповідно до якого він не повинен втручатися в проблеми, здатні ефективно розв\'язуватися в рамках окремих держав-членів. Навпаки, якщо конкретна проблема має транснаціональні масштаби, то Союз не тільки може, але і повинен зробити необхідні кроки. Хоча терміни «виняткова» і «сумісна» стосовно компетенції Союзу уживалися в його «старих» засновницьких документах (наприклад, ст. 5 і 133 Договору про ЄС), визначення даних термінів вони не містили.

Політика Союзу з погляду свого предмету підрозділяється на внутрішню і зовнішню. Перша звернена до суспільних відносин, що складаються на території Союзу між його державами-членами, громадянами і юридичними особами. Зовнішня політика має своїм предметом відношення Європейського Союзу з державами, що не входять в його склад (з «третіми країнами»), а також з міжнародними організаціями.

Вказаний пропуск повинен був бути усунений в Конституції Союзу, проект якої присвячував декілька статей встановленню і розмежуванню його різних категорій компетенції (франц. categories de competence). Разом з «винятковою» і «сумісною» компетенцією в окрему групу виділені «сфери діяльності, направленої на підтримку, координацію або доповнення» (захист здоров\'я, культура і ін.). Це ті сфери суспільного життя, в яких Союз не повинен прагнути проводити уніфікацію або гармонізацію національного права, але може координувати діяльність держав-членів або допомагати їм.

Як особливі категорії компетенції в проекті Конституції були вказані координація Союзом економічної політики і політики зайнятості держав-членів, загальна зовнішня політика і політика безпеки. Кажучи про розширення компетенції Європейського Союзу, йдеться про такі нові сфери, як космос (європейська космічна політика) і спорт. Проект Конституції також розширював круг завдань Союзу в деяких інших, вже здійснюваних їм видах діяльності: захист населення від катастроф (цивільний захист), енергетика, туризм і ін.

Разом з положеннями про категорії компетенції ЄС Лісабонський договір 2007 р. здійснив систематизацію основних принципів компетенції Союзу, регулюючих питання її придбання і реалізації в життя. Ці принципи тепер об\'єднані в спеціальну статтю, яка займає одне з перших місць в новій редакції Договору про Європейський Союз — статтю 5. Перший принцип одержав назву «принцип наділу компетенцією» (п. 2 ст. 5). Він вперше чітко позначений в засновницьких документах ЄС, хоча фактично діяв спочатку. Детальніше питання про принципи права і діяльності ЄС детально розглядалося в попередній темі. Відзначимо, ще раз, що відповідно до вищезгаданого «принципу наділу компетенцією», що показує на договірне походження Союзу, компетенція ЄС виходить від держав-членів. Саме держави-члени «надають компетенцію Союзу» (або, в іншому формулюванні, «наділяють Союз компетенцією»), роблячи це за допомогою засновницьких документів («Договорів»), якіключаются і змінюються з їх загальної згоди. З даного принципу виходить, що в своїй діяльності Союз не повинен виходити за рамки компетенції, наданої йому державами-членами, і зобов\'язаний слідувати цілям, які ці держави зафіксували в «Договорах».

В даний час принцип субсидіарності, детально розглянутий в попередній темі, одержав подальший розвиток не тільки в рамках «оновленого» ЄС, але і пряме або непряме закріплення у ряді європейських конституцій (Німеччина, Італія, Франція, Польща і ін.), а також в Європейській хартії місцевого самоврядування в рамках Ради Європи. У своєму широкому значенні він закріплюється і в ст. 1 Договору про Європейський Союз, згідно якої ухвалення рішень в рамках ЄС повинне бути якомога наближенішим до громадян. У вузькому сенсі слова принцип субсидіарності, як вже наголошувалося вище, чудово відбитий в згадуваній ст. 5 Договору про Європейський Союз (п. 3 ст. 5). В даному випадку йдеться про застосування вищезазначеної концепції до тих сфер суспільного життя, в яких держави-члени надали Союзу компетенцію невиняткового характеру. Перш за все є з причини сфери сумісної компетенції ЄС і держав-членів. Нагадаємо, що в рамках цієї найширшої по предмету категоріі компетенції Союзу законодавство і інші обов\'язкові правові акти можуть видавати як європейські, так і внутрідержавні органи політичної влади. При цьому акти останніх не повинні суперечити документам Європейського Союзу, що мають верховенство (примат) над внутрідержавним правом.

Проте, хто в конкретних випадках повинен ухвалювати рішення, наприклад у разі потреби розробки нових заходів у сфері захисту споживачів або охорону навколишнього середовища? Принцип субсидіарності, як він закріплений в п. 3 ст. 5 Договору про Європейський Союз, встановлює як відповідь наступний критерій: Союз може скористатися своїми повноваженнями лише тоді, коли цілі відповідного заходу не можуть бути достатнім чином досягнуті державами-членами самостійно (зусиллями центральних, регіональних або місцевих органів влади), але через масштаби або наслідки заходу можуть бути краще реалізовані на рівні Союзу в цілому.

Зрозуміло, вказане формулювання є вельми абстрактним і може допускати неоднозначне тлумачення. З цієї причини в спеціальному протоколі до засновницьких документів закріплені положення, направлені на її конкретизацію і практичне здійснення («Протокол про застосування принципів субсидіарності і пропорційності»). Зокрема, перед внесенням будь-яких законопроектів Європейська комісія (головний виконавчий інститут ЄС, який є майже монопольним суб\'єктом законодавчої ініціативи на європейському рівні) зобов\'язана проводити широкі консультації, зокрема на предмет обліку місцевих і регіональних проблем.

У законопроектах ЄС повинне міститися обгрунтування їх відповідності принципу субсидіарності і принципу пропорційності. Ці проекти повинні супроводжуватися спеціальним документом («карткою») пояснення, де вказані фінансові і юридичні наслідки ухвалення акту ЄС, а також інші якісні і кількісні показники, підтверджуючі необхідність його ухвалення саме на рівні Союзу.

Принципово новою гарантією дотримання принципу субсидіарності, включеною Лісабонським договором 2007 р. в згаданий Протокол, став наділ парламентів держав-членів специфічним правом вето на законопроекти ЄС, яке вони можуть здійснювати тільки на колективній основі. В цілях реалізації цього права кожному національному парламенту надано два голоси. Якщо представницький орган країни однопалатний, то обидва голоси подаються від імені парламенту в цілому (наприклад, Державні Збори Угорщини або Палата Депутатів Греції). У державах-членах, що мають двопалатні парламенти, по одному голосу надано кожній з палат окремо, думки яких можуть і не співпадати один з одним (наприклад, Національні Збори і Сенат Франції, Палата Общин і Палата Лордів Великобританії). Отже, тоді загальна кількість голосів парламентів 27 держав-членів Союзу складає 27 х 2 = 54.

Яким же чином національні парламенти (палати) можуть використовувати вказані голоси і як повинен здійснюється їх підрахунок? Згідно «Протоколу про застосування принципів субсидіарності і пропорційності» 2007 р. всі національні парламенти (палати парламентів) уповноважені офіційно висловлювати свої думки, які констатують «недотримання» будь-яким новим законопроектом ЄС принципу субсидіарності. Вислів таких думок, що оформляються мотивованим висновком відповідного парламенту (палати), — право, а не обов\'язок представницьких органів держав-членів.

Саме при підрахунку кількості негативних висновків національних парламентів (палат) вступають в дію голоси, надані їм новим «Протоколом про застосування принципів субсидіарності і пропорційності». У випадку, якщо негативні висновки винесли національні парламенти (палати), тобто є висновки про невідповідність конкретного законопроекту ЄС принципу субсидіарності, що представляють в сукупності одну третину і більш від загального числа голосів (54 х 1/3 = 18 голосів), то автор законопроекту зобов\'язаний провести його повторне вивчення. За підсумками повторного вивчення законопроект може бути змінений або відкликаний, але може бути і залишений в колишньому вигляді (у всіх випадках рішення автора законопроекту повинне бути мотивованим).

Якщо законопроект відноситься до питань судової або поліцейської співпраці у кримінальних справах (включаючи проекти по гармонізації кримінального і карно-процесуального права держав-членів), то для настання вищезгаданого наслідку достатньо однієї чверті від загального числа голосів національних парламентів або палат (54 х 1/4 = 14 цілих голосів).

Нарешті, для більшості законопроектів ЄС, які прийматимуться за правилами «звичайної законодавчої процедури» (законодавчий акт видають спільно Європейський парламент і Раду Європейського Союзу за пропозицією Комісії), «Протокол про застосування принципів субсидіарності і пропорційності» передбачає ще одну ситуацію. Ця ситуація може мати місце, коли висновки про недотримання законопроектом ЄС принципу субсидіарності відображають позицію понад половину всіх національних парламентів (палат), тобто проста більшість наданих їм голосів (54 х Ѕ + 1 = 28 голосів).

У подібних обставинах, якщо Комісія як автор законопроекту не погодиться з думкою національних представницьких органів і залишить проект («пропозиція») в незмінному вигляді, то вона повинна, як і в попередніх ситуаціях, обгрунтувати свою позицію.

На додаток до цього законодавчі інститути ЄС (Європейський парламент і Рада) в ході першого читання будуть зобов\'язані провести спеціальне вивчення питання про відповідність проекту Комісії принципу субсидіарності. Якщо будь-який з них визнає на цьому етапі, що принцип субсидіарності не дотриманий, то подальший розгляд законопроекту припиняється.

Сказане показує, що колективне право вето національних парламентів на законопроекти ЄС, не відповідні, на думку частини з них (1/3, 1/4 або більшості), принципу субсидіарності, не має абсолютного характеру. Суб\'єкти законодавчої процедури Європейського Союзу мають право не погодитися з цією думкою і прийняти шуканий акт.

Проте явна зневага думкою національних парламентів може бути недоцільною з політичних причин. Тому, ймовірно, у разі виникнення згаданих ситуацій законопроекти ЄС, як мінімум, піддаються перегляду з метою врахувати позицію представницьких органів держав-членів.

Ще проект Конституції, що послужив путівником в цьому питанні, орієнтувався не стільки на подальше зростання компетенції, що є у Союзу, яка і так достатньо широка (не слід забувати про наявність «статей-лазівок»), скільки на підвищення ефективності процесу її реалізації. Тут головними засобами виступають, з одного боку, подальше скорочення кількості питань, в яких держави-члени розташовують правому вето (при голосуванні їх міністрів в Раді Європейського Союзу), з іншого боку, розвиток «просунутої співпраці» в тих областях, де окремі країни Союзу бажають розвивати інтеграцію швидшими темпами. Подібна співпраця в рамках Європейського Союзу вдалося встановити, зокрема, в рамках оборонної політики.

Додатковим механізмом для збільшення ефективності функціонування Союзу служить установа нових органів і постів, таких як міністр закордонних справ, Голова Європейської ради і прокуратура.

Контрольні питання:

1. У яких нормативно-правових актах закріплена компетенція ЄС?

2. Охарактеризуйте сфери виняткової компетенції государств- членів ЄС..

3. Назвіть основні категорії компетенції Союзу

4. Розкрійте сенс основних принципів компетенції ЄС.

5. Поясніть положення сумісної компетенції.

6. Розкажіть про додаткову компетенцію ЄС.

Література

1. Аракелян М. Р. Василенко Н.Д. Курс лекцій по праву Європейського Союзу. — Одеса: Юрідічна література, 2008.

2. Баськін Ю.Я., Фельдман Д.І. Історія міжнародного права. – М., 1990.

3. Геген Д. У лабіринті Європейського Союзу. – К.: Основі, 1995

4. Європейський Союз: Основоположні акти в редакції Лісабонського договору з коментарями. — М.: ІНФРА-М, 2008.

5. Містеліс Л.А., Загнітко О.П., Петров Р.А. Учбові матеріали по вивченню курсу «Введення в європейське право». – Донецьк, 1995.

6. Паппас С. Европейськоє управління. Навчальний посібник. – К.: ІМО КНУ імені Тараса Шевченка, 2004.

7. Право Європейського Союзу: Навч. посіб. / За ред.. Р. А. Петрова. – К.: Істина, 2010.