§ 3. Особливості інтеграційних процесів у Північній та Латинській Америці
Інтенсивно інтеграційні процеси розвиваються в Північній Америці. В зовнішньоекономічному плані США також включились в інтеграційну модель міжнародної економічної взаємодії. Так, уся територія Північної Америки охоплена Північноамериканською угодою про вільну торгівлю (НАФТА), укладеною в 1992 р.
(набула чинності в 1994 році).Протягом тривалого часу (1988-1992 рр.) інтеграційні процеси відбувались тут переважно на корпораційному та галузевому рівні і не були пов’язані з міждержавним (наддержавним) регулюванням. Про масштаби економічної взаємозалежності цих країн на основі взаємної торгівлі, руху капіталів та виробничого співробітництва можна судити на підставі таких даних: на початку 1990-х років США реалізувалось близько 80% канадського експорту (або 20% ВНП Канади), що трохи менше частки ЄС. Для США канадський ринок також є найбільшим серед зарубіжних — 70% імпорту Канади становлять американські товари. Мексика — це величезний потенційний ринок споживчих товарів, тут також найнижчий рівень зарплати. При сукупному населенні цих трьох країн понад 360 млн. чоловік торговельний обіг між ними становив у 2002 р. 626 млрд. доларів. Торговельний обіг лише між Канадою та США набагато перевищує обсяг будь-якої двосторонньої торгівлі в світі, а в майбутньому він зросте ще більше.
Зона вільної торгівлі за участю трьох названих країн робить їх повністю незалежними від зовнішніх поставок енергоресурсів. Виробники кожної з трьох країн отримують необмежений доступ на ринки двох інших. Сільське господарство і промисловість Канади та Мексики значно виграють, якщо, використовуватимуть розроблені в США технологічні процеси. Поширення сучасної технології особливо сприятливе для Мексики, оскільки воно вплине на зниження рівня безробіття, яке в неї особливо велике. Винесення ж у Мексику американських виробництв дозволить північноамериканській продукції ефективніше конкурувати з товарами з Японії, Західної Європи та Південно-Східної Азії.
Експерти пророкують, що найбільші виробництва переселяються в США, а найбільш спеціалізовані — в Канаду. Вільний приплив порівняно нескладних товарів у США з Мексики істотно вплине на матеріаломісткі і трудомісткі галузі промисловості, змушуючи або модернізувати їх, або переключити ресурси на більш складне виробництво. Угодою про вільну торгівлю передбачалося усунення всіх обмежень до 1998 р., полегшення взаємних капіталовкладень. Кожна країна — учасниця угоди встановлює свої зовнішні тарифи.Процес лібералізації торгівлі в НАФТА відбувається поступово. З 1994 р. знижено митні податки в торгівлі промисловими і продовольчими товарами; в наступні 5 років зниження становило ще 5%. Остаточно митні податки були усунені в 2003 р.; таким чином, процес усунення всіх обмежень тривав на 5 років довше, ніж передбачалося угодою (до 1998 року).
Створення північноамериканського спільного ринку відкриває нові горизонти економічної взаємодії США і Канади з країнами Латинської Америки. Спочатку це відбуватиметься через зв’язки Мексики, яка має режим вільної торгівлі з п’ятьма державами Центральної Америки, а потім вибудується нова модель відносин інших латиноамериканських країн з могутніми північними сусідами.
Тристороння угода про вільну торгівлю передбачає також порядок урегулювання торговельних конфліктів, які виникають між його учасниками.
Найкращими прикладами зон вільної торгівлі слугували:
- Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), яка була створена в 1960 р. і проіснувала до 1980 р.;
- Карибська асоціація вільної торгівлі (КАРАФТА), що була створена в 1965 р. і проіснувала до 1973 р.
Однак жодна з цих організацій не реалізувала представлених цілей:
- поступової ліквідації торговельних бар’єрів;
- зниження митних стягнень.
Головною причиною їх краху виявилось те, що країни-учасниці цих угрупу- вань торгували більше із США, ніж одна з одною. А відтак усередині цих організацій відсутніми були стимули, які працювали в ЄС.
Прикладом спільного ринку служить Андська група (Андський пакт, або Картахенська угода), створена в 1969 р. і деякими колишніми членами ЛАВТ (Болівія, Перу, Еквадор, Венесуела). Вони вважали, що потрібно щось більше, ніж лише вільна торгівля. Так Андська група передбачає:
- єдині зовнішні тарифи;
- обмеження припливу іноземних інвестицій;
- інтеграційну політику в економічній та соціальній сферах.
Ці ж цілі ставлять перед собою такі об’єднання:
- Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР), створений у 1960 р., який включив п’ять країн (Коста-Ріку, Сальвадор, Гватемалу, Гондурас, Нікарагуа);
- Співтовариство і спільний ринок Карибського басейну(КАРІКОМ), створений у 1973 р.; включає 14 країн.
- Спільний ринок країн Південного Конуса (МЕРКОСУР), створений в березні 1991 року: включає чотири країни (Аргентину, Бразилію, Парагвай, Уругвай).
Перелічені вище угруповання також не базуються на стабільних загальних стимулах, притаманних ЄС.
Андська група вирішила розвивати промисловість у своєму субрегіоні і розміщувати підприємства в країнах-учасницях, що повинно було сприяти їх подальшому розвитку, але регіональні політичні та економічні проблеми завадили групі повною мірою скористуватися перевагами інтеграції, оскільки менше 5% сукупного торговельного обігу країн-учасниць припадало на їхню торгівлю одна з одною. В 1987 р. група послабила обмеження на іноземні інвестиції, сподіваючись залучити додатковий капітал. Крім того, вихідна мета створення регіональної промисловості перетворилась в практику надання допомоги дрібним та середнім підприємствам регіону. До кінця 1960 р. ЦАСР вдалось усунути приблизно 80% торговельних обмежень серед країн-учасниць. Серйозною причиною труднощів є те, що вигоди від інтеграції непропорційно перепливали до більш багатих і розвинутих країн-учасниць. Більше того, політичні проблеми в зоні асоціації перешкоджали подальшому прогресу.
14 членів Карибського співробітництва (КАРІКОМ) розширили співробітництво, поставивши за мету досягнення повної економічної інтеграції. Планом передбачається вільне переміщення в регіоні товарів і капіталу, вироблення єдиних зовнішніх тарифів, перегляд правил визначення походження товарів, гармонізація інвестиційних стимулів, координація політики розвитку торгівлі і бізнесу, а також фінансової політики, створення кредитно-грошового союзу. Швидкість змін в Європі та високі темпи зростання економіки ряду країн в Азії спонукали членів КАРІКОМ усвідомити, що їм залишається або швидко просуватися, або опинитись далеко позаду.
Країни-учасниці МЕРКОСУР прагнуть підійти ближче, ніж усі країни, що розвиваються, до формування субрегіонального торговельного блоку завдяки активізації та розширенню взаємної торгівлі, зняття митних тарифів між країнами-учасницями, підвищення якості і конкурентоспроможності їхніх товарів, широкого залучення іноземних інвестицій, створення координуючого органу — Ради спільного ринку.
Однак у цієї субрегіональної організації виникли труднощі, які пов’язані з величезними зовнішніми боргами їхніх учасників, високим рівнем інфляції та «закритістю» економік. Аргентина і Бразилія, а також Уругвай мають більш відкриту економіку, тоді як у Парагваї ринкова економіка знаходиться на початковій стадії розвитку. Двом останнім країнам знадобиться чимало часу, щоб збалансувати господарські структури і модернізувати промисловість, яка сьогодні поки що не в змозі конкурувати з партнерами по МЕРКОСУР. Існує також небезпека, що цей розрив в економічному розвитку країн може поставити Уругвай і Парагвай у залежність від Аргентини та Бразилії.