В. Права людини
День 26. серпня 1789. р. належить до «історичних» в історії людства. Того дня французьке Національне Зібраннє ухвалило на внесок Ляфаєта «деклярацію прав людини та горожанина».
Ця деклярація увійшла відтак в першу французьку конституцію з 1791. р., але крім цего вона стала для всего людства частиною боєвої програми в його боротьбі за «конституційну державу». Поруч з доґмою народньої суверенности та поділу влад стали і «вроджені та непозбувальні» права людини ідейною основою, на якій виростала нова форма державности.Деклярація почитається визнаннєм, що головною причиною «публичних нещасть та зіпсуття урядів» є «незнаннє, забуттє або непошанованнє прав людини». Тому заступники французької нації рішилися «виложити в святочній заяві природні, непозбувальні та святі права людини, щоби ця заява, повсякчасно присутна перед всіми членами суспільства пригадувала їм безнастанно їхні права та обовязки; щоби можна кождої хвилини порівнати акти Законодавчої Влади та Виконуючої Влади з метою кождої політичної установи і через те щоби ті акти набрали більшої поваги...». На чолі самих отих прав, сказано в І. ст., що «люди родяться та остають вільними та рівними що до прав». Далі вичислено цілий ряд «прав». Врешті в ст. 16. сказано, що суспільство, в якім не забезпечено запоруки прав ані не означено поділу влад, не має зовсім конституції. Ця доґма «деклярації» прийнялася. В програму боротьби за «конституцію» увійшло визнаннє «прав людини та горожанина». Майже в усіх конституціях XIX. ст. поміщено заяви про те, що вони «ґаранту- ють» такі-то, звичайно докладно вичислені права людини.
Про те, які власне права визнано ґарантованими, непорушними правами людини, прийдеться сказати далі. Тут іде про саму думку, що такі права існують, та про відношеннє її до инших доґм конституційної доктріни. Довго панував погляд, що теорія, а властиво доґма цих прав зродилася на французькім ґрунті в звязку з иншими ідеями французької революції.
Німецький теоретик політичного права Юрий Єллінек виказав, що такий погляд був помилковий. Джерела, з якого пішло уявленнє індивідуальних прав, таких сильних, що перед ними повинна зупинитися державна влада, треба шукати в глибокім середновіччу. Іменно є ними старі «хартії вольностий», особливо ті, що ґарантують непорушність особи перед своєвіллєм монархічної влади. Правда, ті старі хартії брали в оборону тільки тісний круг осіб, звичайно особи лицарського стану, — і тим неначе би ще підкреслювали безправність инших осіб, людини як такої. Але, хоч у відношенню до такого вузкого круга, думка про непорушимі права, «вольности» одиниці є висказана вже в тих хартіях. Це було би найдальше ідейне джерело прав, про які мова. Безпосередньо вяжеться «деклярація» з думками, які зродилися в анґльо-саксокськім світі на тлі реліґійної боротьби в ХУІ-ім та слідуючих століттях. Там, а власне в Анґліі виникла думка та погляд, що реліґійне переконаннє повинно бути вільне та що воля реліґійного переконання є таким правом людини, якого не повинна порушувати ніяка державна влада. Перша висказала цей погляд кальвінська секта «інде- пендентів». Цей погляд перенесли переслідувані в Анґлії диссидента — еміґранти до Америки і він став там на протязі XVI. та XVIII. ст. пануючим. Вже 1636. р. Р. Уілямс та його товариші приняли «конституцію», в якій визнано волю віри як право людини. Згодом стало те право кристалізаційною точкою, коло якої збиралися і другі, такі «вроджені людині» права. Повстають цілі «реєстри» таких прав. 1772. р. проголосили такі права горожани Бостону, 1774. р. — конґрес двай- цяти кольоній у Філядельфії, 12. липня 1776. р. «добре насе- леннє Вірджінії» проголосило свою конституцію. її перша статя гласить, «що всі люди є з природи однаково вольні та незалежні, і мають означені вроджені права, яких вони не можуть відібрати ані зрабувати своїм потомкам, при заклю- чуванню державного звязку; а власне це є право уживати життя та волі, право засобів для добуття та посідання майна, стремління до щастя та до безпеченства» і т.д. В міру практичних досвідів збільшувався реєстр прав. Потреба забезпечитися перед своєвіллєм влади в ріжних конкретних напрямах родила чимраз нові «непорушимі права людини».Таким способом, Америка знала ці права ще до французької революції. Неначе-б то з вдяки за допомогу, яку давала їй Франція в добу її боротьби за визволеннє, Америка передала Франції повертаючими до батьківщини французькими реемі- ґрантами отсі думки про непозбувальні права людини. Через Францію вона передала їх Европі. Бо не американські перво- взори, але французька деклярація зробила ідею цих прав боєвим кличем для політичного життя Европи.
Те, що сказано про «поділ влад», треба повторити і про «права людини»: своїм змістом вони суперечать основі вчення про «народню суверенність». Теорія «суспільного договору» вчила, що цим договором кождий переніс на «всіх» всі права, які прислугували йому відносно його особи, всю свою дотеперішню суверенність над собою. Таким способом він не залишив за собою ніяких прав, всі його права перейшли на «суспільне тіло». І власть, яку це «суспільне тіло» одержало таким способом, є не тільки неподільна, але й абсолютна, нічим невязана ані необмежена. Зі становища вчення про народню суверенність нема отже місця для ніяких «прав людини». Не зважаючи на те, ідея прав людини лягла поруч з вченнєм про народню суверенність в основу «конституційної держави». Сталося так тому, бо не абстрактні ідеї є творчими силами життя, а практичні потреби. На тлі практичних потреб виросла ідея народньої суверенности, поділу влад і прав людини. В цім була практична движуча сила цих ідей. В боротьбі з абсолютною монархією треба зосередити силу, яка повставала проти цеї монархії: висловом цеї практичної, по части тактичної потреби була ідея народньої суверенности. Инші, теж практичні потреби вимагали забезпечення для одиниці волі руху та невязаної владою діяльности: так стала актуальною ідея прав людини. Врешті ідея поділу влад мала подвійне практичне значіннє. Раз — вона давала в боротьбі з абсолютною монархією можливість — так би мовити — «програми мінімум».
Поставлена радикально ідея народньої суверенности була «максималістична». Вона ставила питаннє про цілість влади в державі, про владу в усіх її напрямках. «Поділ влад» давав можливість вдоволитися певним етапом. А власне він вимагав для «народу» безоглядно тільки одної, законодавчої власти. Що до судової влади, то вона, будучи «незалежною», повинна була стати «невтральною» поміж монархом та народом. Виконуюча власть оставала при королеви, — що мало тактичне значіннє концесії для монархії. Помимо цего тактичного, вченнє про поділ влад мало ще й инше значіннє. Воно було висказане вже в мотивах, даних Монтескіє. Ішло в нім про те, щоби законодавець при творенню законів не руко- водився конкретними, субєктивними інтересами, але інтересом «загальним», інтересом «цілости»; щоби знову виконавець законів та суддя не мали можливости своєвільно змінювати законів, але щоби вони були змушені стосувати існуючі закони. Одно і друге остає в тіснім звязку з четвертою ідеєю, що зложилася на поняттє «конституційної держави».