Зміни в праві
Джерело права - це засіб існування і виразу норм права, воно є юридичною нормою, носієм правової норми, оболонкою буття норм права. Джерела права поділяються на нормативно-юридичні акти загального та партикулярного значення, правові звичаї, норми канонічного права, судові прецеденти та нормативнин договір.
Для названого періоду слугували джерела права попередніх часів, а саме:
а) правовий звичай та встановлене державою звичаєве право; б) “Руська правда” і норми канонічного права “Номоканону”, “Кормчої книги”. Пам’ятки права - XIV - XVI ст. можна розділити на міжнародні угоди, грамоти та привілеї князів і королів, земські устави й офіційні збірки норм права (кодекси). Слід звернути увагу на особливості законотворчої діяльності державних органів влади того часу : - чітка визначеність чинності законодавчих актів у просторі (привілеї містам, земські устави);- праву було властиво поняття чинності закону щодо окремих категорій осіб (Городельський привілей1413, шляхетський привілей 1437р.).
Міжнародні і міждержавні угоди включають у себе: а) унійні акти між Литвою та Польщею (Кревська, Віленська, Городельська, Мельницька та Люблінська унії, які вводили нові норми державного та цивільного права;
б) торговельні, господарські, політичні та військові угоди Польщі, ВКЛ та РП з Москвою, Псковом, Новгородом, Пруським і Лівонським орденом хрестоносців, які містили норми міжнародного, конституційного, торгового, військового та окремі норми цивільного права.
Привілейні грамоти (дарчі грамоти, привілеї в стислому значенні слова, грамоти охоронного характеру)- видані князями і королями юридичні акти, які вводили щось нове у вигляді приватних законів для окремих юридичних та фізичних осіб, суспільних та етнічних груп. Це грамоти на права та привілеї шляхті, монастирям, іноземцям, містам на магдебурзьке право, а також охоронні грамоти окремим особам, селам, містам і землям.
Найважливішим із привілеїв того часу вважають привілей 1437 р., який поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмежень, без урахування релігійної конфесії, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських маєтків і встановив домініальні суди над селянами.Земські устави видавалися князями окремим землям і оберігали їх стародавні права і вольності в конституційному, цивільному та адміністративному праві. Відомі устави Волинській, Брацлавській, Луцькій та Львівській землям. На думку українського правознавця М.Чубатого, ці грамоти з’являлися тоді, коли відбувалися зміни, пов’язані із заміною удільних князів намісниками великого князя :щоб заспокоїти населення і видавалися дані грамоти-конституції.
Офіційні збірники норм права у хронологічній послідовності були такі: 1468 р. - “Судебник” Казимира IV Ягайловича складався з 28 статей (артикулів) і містив норми кримінального, трудового та процесуального права.
1529 р. - Перший Литовський статут (13 розділів, 264 статті).
1557 р. - “Устава на волоки” - норми земельного права та унормування селянських повинностей.
1566р. - Другий Литовський статут (14 розділів, 357 артикулів).
1572 р. - “Артикули Генріха Валуа” - права і привілеї шляхти та обов’язки селян.
1588 р. - Третій Литовський статут (14 розділів, 488 артикулів). Як і попередні два Статути - кодифікований збірник різногалузевих норм права.
Окрім того, джерелом права слугували збірки норм магдебурзького права різних модифікацій; збірники актових матеріалів центральних і провінційних судів; архів великокняжої канцелярії, що зберігався у Вільні - Литовська метрика.
Мова джерел права переважно руська (церковнослов’янський варіант українсько-білоруського діалекту), а також латинська і польська.
Кодифікація норм права у ВКЛ розпочалася виданням 1468 року “Судебника” Казимира IV. Але він містив лише 28 артикулів і то головним чином кримінального права, а все зростаюча шляхта вимагала уніфікації правової системи у величезній державі.
Великокнязівська канцелярія провела велику роботу щодо збирання напрацьованих судами та адміністрацією норм права на базі звичаєвого права Литви, України і Білорусі. Джерелами кодифікації послужили також “Руська правда”, магдебурзьке право, трансплантація норм римського пандектного права, рецепція німецького права, князівська законотворчість. Виготовлений проект зводу світського права затвердив вальний сейм 29 вересня 1529 року і його розповсюдили у рукописному вигляді. Перший статут (Старий) складався з 13 розділів, 264 артикулів (статей), називався “Права писані, дані панству Великому Князівству Литовському...”. Укладачі Першого Статуту уперше розмежували норми права за окремими галузями (норми земельного, спадкового, зобов’язального, шлюбно-родинного, лісового, мисливського, кримінального, процесуального та конституційного права), розташували їх у визначеній системі. Студентам рекомендовано самостійно визначити логіку розташування розділів Статуту (одне із питань семінарського заняття ). В основу цієї кодифікації покладено принципи : дотримання суверенності держави ; єдності права; рівності перед законом (хоча саме право визнавало неоднакову правоздатність для різних категорій людей); пріоритету писаних законів.Протягом двадцяти років чинності Старого статуту відбулися суттєві зміни в суспільстві і державі і виникла потреба у новому кодексі. Серед змін найважливішими були такі, як зростання та зміцнення феодальної власності, посилення феодального гніту селян та їхнє обезземелення, що відбувалося внаслідок створення фільварків. Старі норми права не відбивали реального економічного, політичного значення середньої шляхти і «нових» великих феодалів. У 1551 створено кодифікаційну комісію з 10 осіб, яка розробила і написала новий збірник під назвою “Статут ВКЛ 1566 года”. Його затвердив сейм 1564 року, але чинності кодекс набув лише через 2 роки. Окрім того не всі розділи дістали санкцію. Другий статут складався з 14 розділів і 367 артикулів і за рівнем кодифікаційної техніки перевершив попередній збірник.
Він теж охоплював зазначені галузі та підгалузі права. Другий статут називають Волинським, бо саме тут він найбільш поширювався в рукописі. Українська дослідниця Н.Яковенко відзначила зрослий рівень кодифікаторської техніки у Другому Статуті.У зв’язку з утворенням 1569 року єдиної держави Речі Посполитої, на Люблінському сеймі ухвалили продовжити кодифікацію. Головною причиною укладення Третього Статуту можна визначити необхідність узгодження литовського права з польським. Король створив комісію, провідну роль у якій уже на завершальній стадії відіграли канцлери та підканцлери великокняжої канцелярії - Лев Сапєга, Остафій Волович та Микола Радзивілл. Третій Литовський статут затверджено королівським актом 28 січня 1588 року і тоді ж видруковано у Вільно в друкарні братів Мамоничів під назвою “Статут ВКЛ 1588 года”. Він містив 14 розділів та 488 артикулів і регулював державний і судовий устрій, цивільно-правові (6 розділів), кримінально-правові (4 розділи) й процесуально-правові відносини.
Якщо за критерій взяти правове урегулювання соціальних відносин, то Статути можна схарактеризувати так. У цілому ж Старий статут зрівняв шляхту в єдиний стан, але більше охороняє інтереси магнатів і забезпечує окремі права селян, Волинський - зменшує вплив магнатів, збільшує права дрібної шляхти і мінімалізує права селян, а Новий- встановлює привілейоване становище шляхти в державі, закріпачує селян. Н.Полонська-Василенко акцентувала увагу на певному дуалізмі Статутів. Тобто, з одного боку - вони включають норми, які закріплюють нерівність людей, привілеї шляхти, приниження людської гідності, але з іншого - й прогресивні на той час норми. Наприклад, принцип рівності перед законом, кримінальну відповідальність шляхтича за вбивство простої людини, було закріплено принцип віротерпимості, обмежувались джерела холопства, великий князь та державні органи зобов’язувались діяти відповідно до закону, піклуватися про інтереси держави і народу, нормами сімейного права визначено достойне місце жінки у подружньому житті (у шлюбі).
Так, подружнє життя розумілось як рівноправний освячений стан «малжонства», що відбилося і на присязі, яку складали молоді під час вінчання. В тій присязі підкреслювалася рівноправність обох і товариська пошана. Обов’язкове віно(було, як правило, удвоє більше ніж посаг і назавжди залишалось власністю жінки) робило жінку матеріально незалежною від чоловіка за його життя і забезпечувало на час вдовування. Жінки часто за життя чоловіків робили великі вклади на будівництво церков. Як рівноправна з чоловіком виступала жінка і в інших справах : ішла на чолі війська, чинила наїзди на сусідів, керувала матеріальними справами. Для всіх Статутів характерним є високий рівень кодифікаційної техніки, всі вони написані староруською мовою. Третій статут діяв на всіх українських землях у складі Речі Посполитої, його використовували в Гетьманщині, він став джерелом права і кодифікаційних процесів у Польщі, Литві, Росії, Білорусії та на Україні аж на початку ХІХ ст. В кінці ХУІ століття ним завершено кодифікаційні процеси у ВКЛ і проведено повну уніфікацію сепаратних систем права в цій державі.Характеристика Магдебурзькому праву буде одним із питань семінарського заняття, тому у тексті лекції викладено лише найсуттєвіші загальні його риси. Магдебурзьким правом називають один із різновидів прав міських общин, які із Західної Європи поширювалися на українські землі починаючи з ХІѴ століття. Називається воно так від імені міста Магдебург в Саксонії, яке у 1188 році дістало від власника - архієпископа Віхмана - право на самоврядування, котре 1294 року підтвердив саксонський курфюрст (князь) Альберт. 1339 року його одержав Санок, а 1356 року - Львів. До середини ХѴІІ ст. його мала більшість великих міст України. У них діяло не класичне магдебурзьке право, а пристосоване до місцевих умов. Тому його норми були перероблені і поєднували такі правові джерела: а) праці юристів М. Яскера, П. Щербича та Б.Гроїцького щодо пристосування саксонських правових норм до польських; б)українське звичаєве право; в)правові норми Литовських статутів.
Магдебурзьке право регулювало діяльність органів влади та управління міста, цехових корпорацій, норми цивільного і кримінального права, судоустрій та провадження справ у судах. Міщани, які жили на магдебурзькому праві, вважалися вільними, мали право власності в місті, платили податки в міську казну, виставляли ополчення. Місто могло мати власну казну, шинок, млин, лазню, проводити щотижневі торги та щосезонні ярмарки, кошти від яких ішли в міський бюджет.
ВИСНОВКИ З ДРУГОГО ПИТАННЯ
Хоча українські міста використовували лише форму магдебурзького права, а не його змістовну сутність, воно відіграло прогресивну роль в розвитку правової системи в України й позитивно впливало на тодішнє суспільне та економічне життя.
3.