Судова система

Судова система у складі ВКЛ пройшла чотири етапи розвитку. До 1385 року тут існували давні, княжі судові установи. Єдиною новелою став суд великого князя над удільними князями. Від Кревської унії запроваджуються великокняжі центральні та місцеві суди і міське судочинство.

Отож бо, суди ВКЛ і РП можна розділити на три групи: а) державні, б)станові та в) спеціальні. Державні суди поділялися на центральні і провінційні (місцеві). Центральні суди включали: суд великого князя (господарський суд) - найвища судова та апеляційна інстанція на чолі з князем за участі найближчих достойників. За відсутності князя діяв суд панів-ради - 1-2 рази на рік з представників двірцевої аристократії. Як апеляційні інстанції, за дорученням князя неперіодично діяли суди - комісарський (межові спори розглядав спеціально призначений комісар), асесорський (3-5 асесорів розглядали складну цивільну справу), маршалківський суд (за відсутності князя маршалок, призначений суддею, розглядав різні справи на місці, в апеляційному порядку). Під час безкоролів’я діяли утворені урядом каптурові суди. Місцеві, або провінційні, суди очолювали відповідні адміністратори: намісники, воєводи та старости в землях, воєводствах, повітах і волостях. Вони були одноособові і розглядали позови всіх вільних та залежних від держави людей. За І Литовським статутом до них ввели по два шляхтичі, а воєводський суд та сеймові суди земель зробили судами вищої інстанції в провінціях.

У 1566 році замість них запроваджено нову структуру місцевого судівництва. Земські суди обиралися шляхтою, діяли в усіх повітах, складилися з судді, підсудка та писаря і розглядали цивільні позови шляхти та незначні кримінальні справи.

У 1569 році скасовано центральні суди ВКЛ, і українські суди підпорядковували Луцькому трибуналу, а після ліквідації і цієї інстанції - Люблінському трибуналу.

До станових судів належали: а) міські (або лавничі) суди війта та 12 лавників; б) домініальні суди - суд пана над селянами; в) духовні (церковні) суди для духовенства і всіх християн щодо справ проти віри і церкви; г) громадські (або копні) суди для селян; д) козацькі суди, які з’явилися в кінці XVI ст. (1582 р.).

Третю групу складають спеціальні та корпоративні суди: а) окремих національних громад (євреїв, вірмен, греків); б) цехові суди міських ремісничих корпорацій; в) ярмаркові, митні суди.

Важливою ознакою правової системи литовсько-польської доби є виокремлення в самостійну галузь процесуального права - близько чверті статей усіх трьох Литовських статутів присвячені судовому процесу, який називався “поступок правний” і спирався на такі засади: а) легальності (законності), тобто лише судова розправа могла бути підставою для винесення будь-якого вироку; б) безпосередньої участі сторін; в) публічності - відкритим для всіх; г) усного “розсудка” - розгляду справи. Процес мав позовний звинувачувально-змагальний характер, лише в тяжких кримінальних справах застосовувалася “скрутинія” - близьке до інквізиційного розслідування з допитами на муках. Позивач означався як “істець”, “сторона поводова”, “сторона боляча”, а відповідач як “позваний”, “сторона отпорна”.

Розгляд справи проходив такі стадії.

7. Подача позову до суду (доносу, скарги) потерпілим чи його близькими родичами, яка записувалася в реєстрову книгу. На підставі чого видавався письмовий виклик до суду.

8. Дізнання та попереднє слідство вів возний, скрутатор, виж, або інстигатор, засобами “гоніння сліду”, “зводу”, трусів, опитування свідків, огляду місця злочину, трупу, оповіщення населення про факт (поволання), зняття побоїв. Забезпечував процедуру потерпілий.

9. Судова розправа (або розсудок, перевід) перебачала засаду диспозитичності - вину чи невинність потрібно було довести у змаганні сторін. Вона складалася з розпорядчого засідання, на якому судді вивчали справу і судного дня, заслуховували сторони і виносили вирок. Доказовими нормами визнавалися “доводи” (позивача) і “відводи” (відповідача); документи; зізнання (добровільні і на тортурах); речі; свідчення свідків; огляд місця злочину, побої; присяга або жеребкування. Обвинувачення підтримував інстигатор (слідчий), а захист вів прокуратор - шляхтич-землевласник, який знав право.

10. Вирок (декрет, вердикт) виносився в триденний термін більшістю голосів усно. Після чого його записували в актову книгу, а сторонам вручали “судові листи”. Вирок можна було оскаржити шляхом апеляції до суду вищої інстанції. У кримінальних справах виконання вироку називалося “екзекуцією”, яку здійснював кат. У цивільних - виконання покладалося на позивача, а при потребі на возного. Сторона, яка програла, сплачувала судові за розгляд справи мито.

Як зазначають дослідники, особливістю судового процесу цієї доби було те, що на всіх етапах його розвитку у ньому вагому роль завжди відігравало українське звичаєве (або «копне») право. Правові звичаї у судовому процесі, що зберігали своє значення й після появи Литовських Статутів, виявляли себе в наступному.

Потерпілий як за звичаєвим правом, так і за Статутом повинен був пройти через «поволання», інакше суд піддавав сумніву сам факт злочину. У разі невдачі потерпілого під час опитування свідків, він вдавався до «прослуху». Коли потерпілий натрапляв на слід злочинця і знаходив крадене, відбувалося «личкування» або «лицовання», тобто позначення краденого як «лиця».

Потерпілий або його рідня мали право переслідувати і викривати злочинця перш за все по кримінальних справах. Тут ми стикаємось із давньоруськими «зводом» та «гонінням по сліду».З метою виявлення злочинця звичайна копа могла збиратися три рази. Характерною рисою копного судочинства стало поєднання в одній особі судових та слідчих органів : «гаряча копа», «звичайна копа» займалися слідством, а перша могла при виявленні злочинця на гарячому, судити його. В деяких актах копного суду шляхтич, боярин і простий селянин виступають як рівноправні суб’єкти процесуальних правовідносин.

Існував також звичай «видачки», тобто закладу, що скріплював договір про явку в суд. Символом здійснення «видачки» було підкидання угору шапок. Наслідки були такими : сторона, що не з’явилася до суду в призначений термін, позбавлялась свого закладу на користь іншої сторони; якщо з’являлись обидві сторони, відбувався суд і сторона, що програвала процес, позбавлялась свого закладу на користь судової влади.

Серед доказів були : власне визнання, коли дане не під примусом, документальні свідчення(особливо з поширенням писаного права та шляхетських привілеїв, коли змінився сам характер судової процедури - перевага надавалася письмовій фіксації, а не усному свідченню), речові докази(найважливішими були передусім у кримінальних справах), свідки. Свідками могли бути лише християни з доброю репутацією. Одним із найважливіших доказів у процесі судочинства була присяга. Нерідко саме присяга вирішувала процес. На думку дослідників (П.Музиченко, Окс.Мироненко) сила присяги полягала головним чином в тому, що вона йшла з іменем Бога від совісті і була спрямована до совісті.

використовувались як способи доказування. Зокрема, «ставлення шапки». Ця процедура полягала у тому, що позивач, коли хотів зробити важливе посилання на своїх свідків, ставив перед суддею свою шапку. Звинувачений, якщо погоджувався вислухати і визнати їх свідоцтва, ставив й свою - «шапку протиставити». Якщо одна із сторін відмовлялась від протиставлення шапки, це вважалося одним із головних доказів її вини, і вона програвала справу. «Ставлення шапки» символізувало заклад «голови», тобто життя.

ВИСНОВКИ З ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ

Судочинство на українських землях в основних рисах мало в чому відрізнялося від судочинства в Київську добу Русі. На всіх етапах розвитку судового процесу в Литовсько-руській державі значну роль відігравало українське звичаєве (копне) право. Правові звичаї у судовому процесі зберігали своє значення й після появи Литовських Статутів.