Розвиток державних органів
За формою правління, литовсько-польська держава була станово- представницькою монархією на чолі з князем та королем, після персональної унії 1385 року в Крево остаточно закріпленою Люблінським актом 1569 року.
Політичний режим її був авторитарний, а форма державного устрою - федерація Польщі та Литви (або за визначенням українського правника Чубатого - держава держав).Вищими органами влади та управління держави були: великий князь (господар) литовський, з 1385 року він же одночасно і король польський. Посідав він престол на змішаних підставах - короля і князя обирала шляхта та магнати із представника правлячої династії (сина чи брата попередника). У руках великого князя і короля концентрувалася вся законодавча, виконавча, судова, адміністративна та військова влада. Важливими державницькими функціями короля були зовнішні зносини, укладення миру та оголошення війни, роздача земель за службу державі.
Становище Великого князя зазнавало певних змін. Так. у ХІУ ст. його влада обмежувалась Віленським уділом, з яким була зв’язана влада над удільними князями. В останні роки ХІУ та до середини ХУ ст.. вся влада зосередилась в руках Великого князя. Наприкінці ХУ ст. він поділяє владу із утвореною наприкінці ХІУ ст. пани-радою згідно привілеїв 1492, 1506 рр.. При цьому новий виконавчо-розпорядчий орган позбавив Великого князя права самостійно проводити міжнародну політику, видавати закони та призначати уряд. Після Люблінської унії 1569 р. вся влада зосереджується у загальношляхетському литовсько-польському «Соймі Вальному», що триває до занепаду Литовсько-Польської держави.
Механізм престолонаслідування теж зазнав змін. Спочатку спадкоємця призначав князь-батько, не обмежений правами старшинства і міг передати владу навіть й молодшому сину. З 1440 р. вперше обрано Великого князя проти волі батька - короля Казимира.
Другим чинником центральної влади були Пани-Рада.
Спочатку в Радах брали участь Г едиміновичі, бояри, урядовці та міщани, але вирішальний голос мали тільки Гедиміновичі. Вітовт (з 1404 р.) надає право голосу служилим князям та магнатам, на яку він спирався. Але Рада не була державною установою, і Великий князь не був зобов’язаний прислухатися до її порад. Наприкінці ХУ ст. Пани-Рада вже поділяє з ним владу.1492р. легалізовано її правове становище й унормовано склад Ради та її компетенцію. Тепер без Ради Великий князь не міг призначити послів у іноземні держави, вищих урядовців, приймати і скасовувати закони. Рада приймала активну участь у вирішенні найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики. Кількісний склад постійно збільшувався і в ХУІ ст. досяг 80 урядовців. Вступ до Ради був відкритий лише для католиків, але були й винятки, наприклад князь Острозький та інші. Велике число членів робили Раду негнучкою, її тяжко було скликати й тому Великий князь утворив так звану Тайну Раду із 8-10 осіб, серед яких були єпископи, воєводи, каштеляни, великокняжі урядовці.Пани-Ради втрачають свій вплив після Люблінської унії, їх місце заступає Вальний Сойм, представницький шляхетський орган. Річ в тому, що князь ще з середини ХУ ст. починає за прикладом Польщі долучати до державних справ дрібну шляхту. Так, 1440 р. вперше разом із Пани-Радою загал шляхти бере участь в обранні Великого князя, що надалі стає традицією. Великий Вальний Сойм вперше зібрався у 1507р.в зв’язку з наміром Великого князя одержати кошти у панів та шляхти на війну з Московським князівством. Сойми породили привілеї шляхти, що звільняли цей стан від сплати податків. Згідно ІІ Литовського Статуту (1566) питання оголошення
війни,встановлення податків, прийняття нових законів не можуть вирішуватися Великим князем із Пани-Радою келейно, а тільки на загальному соймі.За Люблінською унією сейму Речі Посполитої передавалася законодавча влада. Склад сейму був таким. Король, сенат (входили всі вищі посадовці держави, воєводи, каштеляни,католицькі єпископи; члени сенату не голосували, а по черзі оголошували свою думку, а потім король або канцлер формулювали на підставі почутого загальнудумку сенату, «конклюзію»), посольська ізба (170 послів від земської шляхти).
Король у сеймі ставав частиною шляхетського представницького органу і під час його засідань був тільки головою сенату. Ще більшого державницького значення сейм набув після так званих «Артикулів» Генріха Валуа 1573 р. Королем Речі Посполитої було обрано цього французького принца. В обмін на це Річ Посполиту було проголошено дворянською республікою на чолі з королем, що обирався. Король визнавав «вільну елекцію», тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від принципу успадкування трону, зобов’язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати посполитого рушення без погодження з сенатом, мати при собі постійну раду зі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм. Король зобов’язувався зберігати територіальну цілісність держави. Якщо ж король порушуватиме права і привілеї шляхти, остання має право відмовитись від покори королю.Механізм шляхетського представництва на Соймі було точно визначено 1564р. Шляхта обирала на повітових соймиках (22) по два посли, яким давали письмову інструкцію.Таким чином сойми набували парламентарного характеру, але репрезентована на них була лише шляхта.
Значне місце в структурі держави належало удільним князям. Нащадки українських князів, а пізніше Гедиміновичі з прийняттям привілею 1434 р. (за часів боротьби за владу Сигізмунда та Свидрігайла) князі в своїх землях стають підданими Великого князя і втрачають свої державні права. Але навіть після цього вони продовжували відігравати вирішальну політичну роль на місцях. Складали ради при литовських намісниках, збиралися на місцеві сейми для вирішення справ місцевого законодавства та судочинства. Тобто, як вважає А.Чайковський, українські князівства ставали складовою частиною європейського правового простору, в якому забезпечувались майнові та особисті права станів (в першу чергу привілейованих), сформувались і діяли феодальні представницькі органи.
На протилежних засадах формувалася форма управління та устрою Московської держави. Централізація з придушенням будь-якої самобутності розвитку захоплених і приєднаних земель, усі стани, зокрема, аристократія вважалися «государевыми холопами», необмежена деспотична влада монарха (підручник за ред.
А.Чайковського, с.111).Центральна адміністрація складалася із маршалка земського, який у відсутності Великого князя головував на зборах Панів-Ради. Маршалок двірський був його заступником. Канцлер відав державною канцелярією, а його заступником був підканцлер. Фінансами завідували земський підскарбій та двірський підскарбій. Командували військом - гетьман земський та гетьман двірський.
Територіальний поділ та місцева адміністрація українських земель у складі ВКП, Королівства Польського та Речі Посполитої не був сталим і за 300 років (з 1340 до 1648 р.) кілька разів змінювався. Тривалий час зберігалися старі адмінодиниці - князівства, уділи, волості та верви. Першою їх ліквідувала Польща в Галичині (1434 рік), а потім і Литва - 1471 року ліквідовано останнє Київське князівство, запроваджено воєводську систему, яка остаточно закріпилася Люблінською унією 1569 року. Саме після неї склалася наступна адмінструктура з відповідною місцевою адміністрацією. Держава поділялася на Велику Польщу та Малу Польщу (інкорпоровані короною українські землі).
Найбільшою адмінодиницею вважалося воєводство на чолі з воєводою, якого призначав князь (король). Йому належала військова, виконавча та судова влада у воєводстві, він очолював місцеву адміністрацію - уряд. Заступниками воєводи були каштеляни та старости. Усього на території України утворено в різні роки 8 воєводств - Руське (1434), Подільське (1434), Белзьке (1462), Київське (1471), Брацлавське (1566), Волинське (1566), Холмське (1635), Чернігівське (1635). Воєводства поділялися на різну кількість повітів на чолі з повітовим старостою, тому іноді вони і називалися староства, що жалувалося королем за службу. Руське воєводство поділялося не на повіти, а на землі. Центральний повіт воєводства очолював каштелян - комендант. Староста (каштелян) наділявся широкими адміністративними та судовими функціями. У повітовий уряд входили маршалок, стольник, хорунжий, канцеляристи, підсудки. Станово- представницькими органами у воєводстві та в повіті були місцеві шляхетські сеймики.
Найнижчою ланкою поділу вважалася волость на чолі з волосним старостою та підпорядкованим йому писарем. У деяких місцях волость називалась округом (Чернігівщина), або підстароством (Правобережжя). Волость складалася з сільських общин - коп, на самоврядуванні у формі сходу, який обирав сільського старосту (у різних місцевостях - тивуна, старця, войта, солтиса). Копа складалася із села або кількох сіл, які об’єднувалися в дворища (10 хат) та дими (1 господарська родина).ВИСНОВКИ З ПЕРШОГО ПИТАННЯ
Міста поділялися на фортеці, очолювані каштелянами, приватновласницькі або державні, керовані міськими радами - ратушами, та вільні на самоврядуванні (магдебурзьке право), на чолі з магістратом. І ратуша, і магістрат складалися з двох палат. Виконавчої - ради та судової - лави. До ради входили ранці (радники), яких очолював бурмістр, а лава складалася з 12 лавників (присяжних), яких очолював вінт (суддя). До повноважень місцевої адміністрації входили господарські функції, самооборона, збір податків, здінснення суду першої інстанції.
2.