Здійснення правового регулювання нотаріальної діяльності на західноукраїнських землях у складі Польщі (1921-1939 рр.)

Нотаріуси, які відмовлялися виконати вимоги, звіль­нялися з посади, а на їхнє місце Секретаріат судівництва призначав нотаріальних субститутів. Слушною є думка Л. Ясінської, що відповідно до пр. 7 Розпорядку позитивним для працівників нотаріату було знання української мови. По­при те, що австрійське законодавство, передусім закон 1866 р. про крайові мови та розпорядження Міністерства юстиції 1864 р., зобов’язувало нотаріуса забезпечити (самому або через перекладачів) здійснення нотаріальної процедури мо­вами місцевого населення, поляки (які у відсотковому від­ношенні становили більшість від загальної кількості нотарі­усів Східної Галичини) зовсім не поспішали виконувати ці приписи. Функції нотаріальної палати у Львові, а також окружного і Вищого Суду, визначені нотаріальним законо­давством, унаслідок окупації Львова польськими військами, тимчасово мав виконувати окружний суд у Станіславові (нині Івано-Франківськ). Із тих же причин повноваження Переми­шльської нотаріальної палати та окружного суду виконував окружний суд у Самборі¹.

«Начальною адміністративною владою» над судами, прокуратурою і нотаріатом був Державний Секретаріат суді- вництва, що складався із двох основних відділів: особово- управляючого й законодавчого. До першого, зокрема, нале­жало керівництво судами, прокуратурою і нотаріатом, при­значення суддів, прокурорів і нотаріусів та допоміжного, ка­нцелярського персоналу цих органів тощо^{[2224] [2225].}

Однак поразка Української Галицької Армії у війні з поль­ською армією та визнання країнами Антанти 25 червня 1919 р. права Польщі на тимчасову окупацію Східної Галичини факти­чно призвели до повалення Західноукраїнської Народної Рес­публіки, хоча її представники ще тривалий час провадили дип­ломатичну боротьбу, вимагаючи реалізації задекларованого країнами Антанти права націй на самовизначення^[2226].

У Галичині, хоч і короткотерміново (56 днів), запану­вала більшовицька влада у вигляді Галицької СРР. На думку Б. Тищика, її можна назвати маріонетковим державним утворенням російського більшовизму з політичною метою. Зрештою, ця республіка не мала основних атрибутів держав­ності: ні чітко окресленої території, ні своїх збройних сил, своїх фінансів, ані, що дуже важливо, свого суверенітету - все за неї вирішувала Москва^[2227].

І. Бойко вражає, що відсутність чіткої політичної та правової програми, економічна розруха, відсутність єдності здійснення державної влади, недостатній рівень професіо­налізму, зовнішня та внутрішня інтервенції, прорахунки і протистояння українських політичних сил - це ті чинники, які призвели до краху відродження української державності (1917-1920 рр.)¹.

18 березня 1921 р. у Ризі був укладається остаточний мирний договір, який підписали з радянського боку А. Йоффе, Я. Ганецький, Е. Квірінг, Ю. Коцюбинський, Л. Оболенський, із польського - Я. Домбський, С. Каузік, Е. Лехович, Г. Страс- бургер, Л. Василевський. Договір налічує 26 статей і 10 до­датків, які уточнюють окремі статті договору. У квітні 1921 р. договір ратифікували президія Всеросійського Ви­конавчого Комітету, Центральний виконавчий комітет України та польський сейм. Після обміну ратифікаційними грамотами, що відбувся у Мінську 30 квітня 1921 р., договір набув чинності^{[2228] [2229].}

Укладаючи мирний договір із Польщею, радянський уряд наполіг передбачити у ньому статтю (ст. 7), яка зо­бов’язувала польський уряд гарантувати права національних меншин - українського, російського і білоруського народів - і забезпечити їм вільний розвиток культури, мови та віро­сповідання. Проте на практиці цю статтю не виконували^[2230].

За ініціативи фашистського уряду Італії 15 березня 1923 р. Рада послів Антанти в особі Р. Пуанкаре (Франція),

Р. Авезана (Італія), У. Фіпс (Великобританія), М. Матсуда (Япо­нія) ухвалила рішення про передачу Галичини Польщі¹.

Українська Галичина не була окремою адміністратив­ною одиницею та входила до складу трьох воєводств - Львів­ського, Станіславського і Тернопільського^{[2231] [2232].}

Однак польська влада з 1918 р. розпочала активні дії щодо обмеження володінь Православної церкви на за­садах реституції та ревіндикації. Керуючись політикою полонізації східних земель, польський уряд намагався за­володіти церковними землями у процесі аграрної рефор­ми і передати їх у власність польським переселенцям, прагнучи так зміцнити на цих територіях «польський елемент»^[2233].

Ст. 1 декрету «Про примусове державне управління», виданого президентом держави 16 грудня 1918 р., передба­чала, що будь-яке рухоме чи нерухоме церковне майно, яке знаходиться на території Польщі, може бути передане в управління державним органам^[2234]. У декреті, зокрема, не за­значався період, на який власність переходила у державне управління, а також спосіб повернення цього майна. З огля­ду на це, можна припустити, що Польська влада не мала на­міру повертати майно його законному власникові^[2235].

У липні 1919 р. Сейм прийняв Закон про аграрну рефор­му, яка передбачала парцеляцію (поділ на ділянки та їх роз­продаж) безгосподарних поміщицьких маєтків, а також тих, які, хоч і мали власників, але перевищували 180 га (у Гали­чині та Пруссії - понад 400 га)¹.

Наступним правовим актом, що врегульовував майнові питання, був закон «Про передачу у власність держави землі в деяких повітах Польщі» від 17 грудня 1920 р.^{[2236] [2237]. Дія цього закону поширювалась не тільки на церковне майно, а й на майно, що належало колишній Російській імперії та таке, що надавалося російською владою (майорати)[2238].}

Правовий статус українців у Польщі в 1920-х роках ви­значався Березневою Конституцією 1921 р. та «новелою» (до­повненням до конституційного проекту) 1926 р., тоді як де­мократичні засади національно-державного устрою закріпле­но у Конституції 1921 р.

Березнева Конституція 1921 р., хоч і закріпила свободу віросповідання громадян (ст. 111), однак передбачала обов’язкове вивчення католицької релігії у школах. Прого­лошуючи всі релігійні організації рівноправними, Конститу­ція визнавала римо-католицьку релігію як «домінуючу» (ст. 114). Те ж зазначено і в Конституції 1935 р.^[2240].

Ціла низка положень Конституції передбачала, що в основі державного устрою Польщі буде місцеве самовряду­вання зі широкими повноваженнями. У різних частинах Польщі

645 діяли системи самоврядування, успадковані з минулого. Пе­редбачена Конституцією децентралізація державної адмініс­трації на користь місцевого самоврядування зводилася нані­вець системою контролю над органами самоврядування. За­декларований у Конституції статус самоврядування та реа­льний стан речей не відповідали один одному. Відбувся про­цес, так званого, «одержавлення самоврядування», який за­вершився прийняттям Конституції 1935 р., яка самовряду­вання трактувала не як окрему систему публічної влади, а як складову державної адміністрації¹.

До 1933 р. на західноукраїнських землях діяли дві сис­теми міського самоврядування: австрійська - у Східній Гали­чині і німецька - на Волині і Поліссі. Проте закон від 23 бере­зня 1933 р. не скасував повністю попередні законодавчі акти про міське самоврядування, а лише вносив деякі зміни^{[2241] [2242]. У галузі цивільного права на польських землях, які раніше входили до складу різних держав, діяли різні джерела, що суттєво різнилися між собою[2243].}

На землях, що раніше входили до складу Австро- Угорської імперії, продовжувало діяти австрійське нотаріа­льне Положення 1871 р. Як стверджує Л. Ясінська, нотаріат у Галичині і далі розвивався на підвалинах, закладених попе­редніми десятиліттями^[2244].

Відносна стабільність політико-економічної ситуації у країні дала змогу відновити роботу закритих у часи війни нотаріальних контор. У Західну Україну повернулися ті но­таріуси, які, не бажаючи присягати на вірність Українській

державі, змушені були залишити свої посади. Вже у липні 1919 р. відновили свою діяльність Львівська і Перемишльська нотаріальні палати. Однак нотаріат зазнавав значних трудно­щів, зумовлених звільненням багатьох нотаріальних посад¹.

Попри те, реалії того часу вимагали злагодженого фун­кціонування механізму державних органів. У стабілізації польської економіки свою значущість мав і нотаріат. Однак поставала певна проблема, яка полягала в тому, що у різних частинах польської держави діяло різне, неузгоджене між собою законодавство. На теренах колишнього Королівства Польського залишилося чинним російське Нотаріальне по­ложення 1866 р. Змінилася лише назва уряду, термін «реєнт» було замінено на «нотаріус»^{[2245] [2246].}

Як зауважує Л. Ясінська, Австрійське нотаріальне по­ложення 1871 р. діяло на території Галичини після загарбан­ня Польщею 1919 р. аж до 1 липня 1934 р.^[2247].

Неузгодженість існуючих приписів щодо нотаріальної справи підсилювала діяльність нотаріального середовища над новим, загальнопольським, законом про нотаріат. Долу­чилася до неї і нотаріальна громадськість Галичини. З ініціа­тиви нотаріуса, доктора Тадеуша Старжевського, довголіт­нього президента Краківської палати нотаріальної, було ор­ганізовано співпрацю Краківської, Перемишльської та Львів­ської палат. Відтак скликано перший з'їзд нотаріусів Польщі, який відбувся у Кракові 4 червня 1922 р., а згодом другий з'їзд - у Варшаві 16 листопада 1924 р. Зокрема з'їзд у Кракові ухвалив основні приписи, яким мав відповідати майбутній закон: нотаріат має бути вільним, а не державним; наріжним каменем організації нотаріату повинно бути широке само­врядування; чітке розмежування сфери діяльності нотаріату, адвокатури і суду; запровадження єдиного професійного

647 іспиту; існування не менш як чотирирічного нотаріального стажування; поширення нотаріального примусу в справах щодо нерухомості на всі дільниці¹. Приблизно тоді ж розпо­чала свою роботу над ординацією нотаріальною Кодифіка­ційна комісія, яка сформувала та розіслала для обговорення «Основні засади діяльності нотаріату». Відповідно до них но­таріуса визнано як виконуючого вільне (приватне) уряду­вання, «особу публічної довіри», яка не є державним службо­вцем, проте перебуває під контролем держави в особі Мініс­терства юстиції і загальних судів^{[2248] [2249]. Необхідним також було створення двоступеневого самоуправління, першою ланкою якого є нотаріальні Палати та їхні Ради, а другою - Верховна Рада Нотаріальна[2250].}

Упродовж наступних років розроблено декілька проек­тів нотаріального закону, зокрема найбільш ґрунтовними були два: професора В. Яворського та спеціальної підкомісії Кодифікаційної комісії за авторством варшавського нотаріу­са Я. Ґлясса.

Проект Я. Ґлясса, як зауважує М. Винницький, був «комплікацією досі обов'язуючих приписів в поодиноких за- йманщинах, причому одначе до цеї комплікації автор додає деякі новости»^[2251]. Проект Я. Ґлясса з урахуванням зауважень до нього був предметом розгляду на сімнадцяти засіданнях нотаріальної підкомісії Кодифікаційної комісії. У вересні 1932 р. вона закінчила перше читання проекту, остаточний текст якого опубліковано на початку 1933 р.^[2252].

У травні 1933 р. проект передано Міністерству юстиції, який був доопрацьований віце-міністром С. Сєчковським та затверджений розпорядженням Президента Речі Посполитої від 29 жовтня 1934 р.¹.

Розпорядження (закон) містило 150 статей, опублікова­них у трьох частинах: I. Устрій нотаріату (7 розділів); II. Учи­нення нотаріальних дій (10 розділів); III. Вступні положення (6 розділів)^{[2253] [2254].}

На думку Д. Малец, розпорядження 1933 р. ґрунтувало­ся на найкращих європейських зразках нотаріального права, заснованих на традиціях французького нотаріального зако­нодавства^[2255].

Опубліковане розпорядження польського президента Положення від 27 жовтня 1933 р. розпочинає новий етап в історії польських нотаріусів. Незважаючи на певні складні обставини останнього етапу роботи щодо закону про нотарі­ат, він був прийнятий із великим задоволенням і отримав назву «Конституція польського нотаріату»^[2256].

Заслуга нового закону полягала в тому, що вперше рів­номірно по всій країні було виокремлено нотаріусів як вико­навців незалежної юридичної професії, яка вимагає високої кваліфікації^[2257].

Новою особливістю було визначення на загальнонаці­ональному рівні нотаріуса як юриста та радника. Винятко­вість професії нотаріуса полягала в тому, що не поєднувалась із професією адвоката^[2258].

Право про нотаріат 1933 р. визначило нотаріуса як фу­нкціонера публічного, уповноваженого укладати і засвідчу­вати акти і документи, яким сторони зобов’язані або праг­нуть надати юридичної сили, а також виконувати інші, пе­редбачені у законі нотаріальні дії (артикул 1). Таке визна­чення свідчило про публічний характер функцій нотаріуса, не визнаючи водночас його державним службовцем, і нада­вало нотаріатові широкого професійного самоуправління¹.

Кількість нотаріусів та їх робочі місця кожного окруж­ного суду визначав Міністр юстиції (Справедливості). Нота­ріус мав провадити свою діяльність у межах дії окружного суду, та свого робочого місця, незважаючи на місце прожи­вання чи перебування осіб, яких певна дія стосувалася. Дія, вчинена нотаріусом за межами окружного суду, не мала но­таріальної сили^{[2259] [2260].}

Відповідно до Міністерського наказу визначено кіль­кість нотаріусів в державі: у 1933 р. - 779; 1934 р. - 780. Най­більше (187 посад нотаріусів) спостерігалося в окрузі апеля­ційного суду у Варшаві. Львівська палата мала 163 нотаріу­сів, познанська - 150, любельська - 96, краківська - 90, вілен- ська - 66, найменша - палата катовіцька - 28 нотаріусів^[2261].

Офіційною мовою нотаріального діловодства була польська, а використання інших мов відбувалося за окреми­ми приписами.

Нотаріусів призначало Міністерство юстиції. Відповід­но до ст. 7 Закону на посаду нотаріуса могла бути призначена особа, яка:

1) має польське громадянство та володіє повним обся­гом цивільних прав;

2) має позитивну характеристику;

3) досягла 30 років;

4) володіє польською мовою усно та письмово;

5) має університетську юридичну освіту зі складеними іспитами, передбаченими у Польщі;

6) пройшла стажування у нотаріуса;

7) склала нотаріальний іспит^[2262].

Водночас ст. 8 передбачала, звільнення від стажування та іспиту осіб, які пропрацювали принаймні, п'ять років на посаді суддів і прокурорів. У виняткових випадках на посаду нотаріуса могла бути призначена особа на основі особистої кваліфікації, пов'язаної з діяльністю в системі державної служби, що гарантувало належне виконання нею обов'язків нотаріуса. Така особа мала скласти нотаріальний іспит і до призначення отримати згоду прем'єр-міністра.

Для того, щоб зайняти посаду, нотаріус мав зголосити­ся до голови відповідного окружного суду впродовж чотир­надцяти днів із дня призначення. Нотаріус, який переходив з однієї посади на іншу, а також особа, яка переходила з іншої посади на державній службі на посаду нотаріуса, також мали повідомляти про зайняття нової посади протягом 14 днів із дня складання попередніх обов'язків. Необґрунтоване не- складання повноважень у встановлені терміни давало Мініс­тру юстиції право скасувати призначення особи на посаду нотаріуса. Займаючи посаду, нотаріус складав у присутності голови окружного суду присягу.

Підстави звільнення нотаріуса з посади встановлено відповідно до ст. 12 Закону, за якою Міністр юстиції звільняє нотаріуса з посади у таких випадках:

1) за власним бажанням;

2) через інвалідність або розлад фізичного чи психіч­ного стану, а також за неспроможності протягом тривалого часу виконувати свої функції;

3) у разі втрати в судовому порядку цивільної дієздат­ності або обмеження на здійснення цих прав;

4) вироку дисциплінарного суду^[2263].

Розділ третій закону присвячений правам та обов’яз­кам нотаріусів, за якими нотаріус має виконувати свої зо­бов’язання відповідно до закону та своєї совісті, а також для захисту авторитету та гідності свого становища.

Відповідно до ст. 14, нотаріус зобов’язаний зберігати в таємниці обставини, які отримав, виконуючи свої функції. Зо­бов’язання про збереження таємниці настає також у випадках, встановлених законом, і у разі, коли нотаріус є свідком у суді.

Обмеження у зайнятті іншої, крім нотаріальної, діяль­ності встановлено у ст. 15. Зокрема нотаріус не може займати іншої посади, за винятком посад: професора, доцента або ви­кладача в школах академічних, якщо зайняття такої посади не заважає виконанню основних посадових обов’язків. Нота­ріус, обраний до Сейму Польського чи члена Сейму або Сена­ту, отримує від президента апеляційного суду звільнення на час дії мандату, а також дозвіл на уповноваження для одного з асесорів (помічників) нотаріуса округу апеляційного суду для заміщення його на цей час.

Також нотаріус не має права займатися іншими занят­тями, які заважають виконанню своїх обов’язків, або не є гі­дними його становища. Не дозволено, зокрема, мати справу з торгівлею, промисловістю та посередництвом у бізнесі.

Режим роботи нотаріуса регулює ст. 19 закону. Зокрема нотаріус повинен бути на робочому місці в офісі по буднях, принаймні сім годин. Зауважимо, що графіки роботи нотаріусів для всього окружного суду апеляційної інстанції визначає го­лова апеляційного суду, дослухаючись до думки нотаріальної ради. За необхідності нотаріус вправі вчиняти нотаріальні дії в звичайні робочі години за межами офісу, тобто за викликом. Також у невідкладних випадках нотаріус може вчиняти нота­ріальні дії у позаробочий час, зокрема неділю і святкові дні.

Законодавець у § 2. ст. 22 встановлював правило, згід­но з яким нотаріуси мали право на пенсію від Скарбниці державної та не зобов’язувалися вступати в організації обов’язкового страхування. Зокрема нотаріус мав право на пенсійну винагороду від державного казначейства, нато­мість не отримував половини зарплати до кінця року його призначення, а наступного календарного року і надалі отри­мував половину пенсійної зарплати тільки тоді, якщо його чистий прибуток в попередньому календарному році не пе­ревищував 10,000 злотих. Ярослав Левицький зауважував, що «іменуючи значну кількість емеритованих судовиків чи яких інших урядовців нотарями - скарб автоматично звіль­нюється від обов’язку плаченнія їм емеритури»¹.

Слід наголосити на тому, що ст. 23 Закону встанов­лювала важливе, на нашу думку, правило, згідно з яким нотаріус під час учинення нотаріальних дій користується правом захисту державних службовців. За виконання своїх обов’язків нотаріус отримував визначену правилами вина­городу.

У межах кожного апеляційного суду створювалася но­таріальна палата, яка територіально охоплювала межі апе­ляційного суду.

Нотаріальні палати, що діяли в окрузі суду апеляційно­го, здійснювали свої повноваження через загальні збори но­таріусів і обрану на три роки Раду нотаріальну (арт. 26). За­галом компетенція цих корпоративних органів не змінилася: істотним залишався нагляд за нотаріусами та дисциплінарне провадження. Як і за австрійських часів, нагляд за нотаріу­сами було доручено головам судів окружних та апеляційних, вищий же нагляд здійснювало Міністерство юстиції^{[2264] [2265].}

Кожна Нотаріальна палата була юридичною особою. Но­таріальна рада діяла на місці перебування палати і складалася: із 9 членів у палатах, що мали у своєму складі до 100 нотаріусів; і з 11 членів - від 100 до 200 нотаріусів та із 13 членів у палатах із кількістю нотаріусів понад 200 чоловік.

Австрійське та польське законодавство, яке впродовж сім десятиліть діяло на західноукраїнських землях, чітко ви­значало правовий статус, функції, порядок управління нота­ріальних палат. Основними функціями цих органів профе­сійного самоуправління були охорона честі та гідності своїх членів, здійснення нагляду за діяльністю нотаріусів, сприян­ня здійсненню заходів, спрямованих на зміцнення і розвиток нотаріального права, а також обов'язок дбати про сумлінне і чесне виконання нотаріусами своїх обов'язків. Про те, що діяльність нотаріальних палат не була формальною, а дієво впливала на політику держави в особі Міністерства юстиції щодо нотаріату, як стверджує українська дослідниця Л. Ясінсь­ка, свідчать і архівні матеріали¹.

Загальні збори нотаріусів відбувалися чергово або по­зачергово. Чергові збори нотаріусів проводилися щороку в травні, а позачергові - скликалися впродовж місяця за про­позицією голови апеляційного суду або на підставі резолю­цій нотаріальної ради, або на вимогу п'ятої частини нотаріу­сів, що входять до палати.

Відповідно до § 3 ст. 27 загальні збори зобов'язані від­відувати всі нотаріуси, які є частиною палати. Про причини, дату і місце проведення зборів заздалегідь повідомляли ко­жного нотаріуса окремо. Неприбулі на загальні збори без до­статніх підстав нотаріуси протягом восьми днів після дати проведення засідання підлягали покаранню з кожної особи у розмірі до 100 злотих^{[2266] [2267].}

До компетенції загальних зборів належали такі питан­ня (ст. 28) :

1) збір членів нотаріальної ради;

2) затвердження річного звіту і бухгалтерського облі­ку, наданих нотаріальною радою;

3) прийняття бюджету і суми річних внесків для по­треб Палати;

4) створення фонду взаємодопомоги та обов’язкового страхування на випадок смерті або для непрацездатних чле­нів палати;

5) розгляд інших спільних питань, що стосуються дія­льності нотаріусів, які представляла зборам нотаріальна ра­да для вирішення;

6) розгляд звернень членів палати із загальних питань, що стосуються діяльності палати, які надійшли щонайменше від 10 членів до нотаріальної ради не пізніше, ніж за 14 днів до засідання^[2268].

Рішення загальних зборів важливі незалежно від кіль­кості присутніх та ухвалюється більшістю. У разі рівності го­лосів, перевагу має голос голови. Те саме стосується виборів, однак у разі, коли не обрано простою більшістю жодного ка­ндидата, то наступним буде вибір між кандидатами, які на­брали найбільшу кількість голосів.

Вибори членів нотаріальної ради відбувалися через та­ємне голосування. Термін перебування члена нотаріальної ради тривав 3 роки. Водночас можна було щорічно змінюва­ти третю частину складу ради. Члени нотаріальної ради мог­ли бути переобрані тільки після року з дати відставки. Однак член нотаріальної ради не міг відмовитися від мандата.

Нотаріус сплачував на потреби нотаріальної палати щорічні внески, а також, згідно з ухвалою палат, інші внески до фондів взаємодопомоги та на обов’язкове страхування (ст. 22. § 1).

У Львові донині збереглася пам’ятка діяльності дово­єнного нотаріату - 6-поверховий будинок на вул. Саксаган- ського, 6 (раніше Романовича). Як стверджується у дослі­дженні львівського науковця О. Кучабського, цю будівлю було зведено у 1937-1939 роках коштом Нотаріальної пала­ти Львова (за проектом інженера З. Вардзали). Напередодні Другої світової війни тут містилися контори 11 нотарів. До речі, у будинку й нині діє 1-а Львівська державна нотаріаль­на контора¹.

Розділ V Закону присвячено нагляду над нотаріатом та відповідальності нотаріусів за шкоду. Органами, які здійсню­вали нагляд над нотаріусами, були і суди, і нотаріальна рада.

Згідно зі ст. 37 Закону нагляд за діяльністю нотаріусів здійснював голова окружного суду. Таке ж право належало водночас голові апеляційного суду щодо нотаріусів округу апеляційного суду. Цей нагляд голови суддів здійснювався особисто чи через делегованого суддю^{[2269] [2270]. Слід зазначити, що відповідно до реформи 1928 р. було встановлено систему за­гальних судів, до складу якої входили гродські, окружні, апе­ляційні суди та Найвищий суд[2271].}

Рада Нотаріальна здійснювала нагляд за нотаріусами округу палати або через своїх членів, або через призначені для цієї мети нотаріусів, які не були членами ради. Нагляд відбува­вся періодично у такий спосіб, що протягом 3 років всі нотаріа­льні офіси підлягали принаймні одноразовій ретельній переві­рці. Крім того, рада могла проводити надзвичайні перевірки. З кожної перевірки повинен бути складений докладний прото­кол. Рада Нотаріальна направляла протягом 2 місяців з часу ре­візії копії протоколу голові окружного суду, водночас повідом­ляла про способи усунення виявлених недоліків (ст. 38)^[2272].

Основний нагляд за нотаріусами та органами нотаріа­льних палат, відповідно до ст. 42 Закону, здійснював міністр юстиції.

Окрім осіб, які беруть участь в акті, нотаріус мав повну відповідальність за шкоду, заподіяну під час виконання своїх обов’язків унаслідок помилки, недбалості або нездатності його заступників та працівників офісу (ст. 43. § 1). Ця ж від­повідальність стосувалася заступника нотаріуса, який був призначений для його заміщення, але без згоди нотаріуса. Однак час для висунення претензії минув після трьох років із дня, коли позивачу стало відомо про заподіяну йому шкоду.

За службові провини та серйозні проступки, не гідні від­повідного становища, нотаріус міг підлягати дисциплінарному стягненню. До видів дисциплінарних стягнень належали: за­уваження, догана, штраф у розмірі 10000 злотих, а також по­збавлення права зайняття нотаріальною діяльністю (ст. 45). Зауважимо, що попередження і догани укладалися письмово.

Глава VII Закону присвячена стажистам та асесорам (помічникам та в певних випадках заступникам) нотаріуса.

Стажистом нотаріуса могла бути лише особа, яка від­повідала умовам, зазначеним у ст. 7 пп. 2, 4, і 5 (тобто вимо­гам, що висуваються до нотаріуса), та надала згоду нотаріуса про готовність прийняття її на стажування. Однак питання про зарахування заявників (майбутніх стажистів) вирішува­ла нотаріальна рада, яка до ухвалення рішення отримувала схвалення апеляційного суду.

Після складання нотаріального іспиту стажист ставав асесором нотаріальним. Асесор нотаріальний міг бути упов­новаженим на заміщення нотаріуса.

Частина друга Закону присвячена порядку вчинення нотаріальних дій. Важливими, на нашу думку, є положення Розділу 1 «Загальні положення».

Компетенцію нотаріусів встановлено у ст. 63 Закону, за якого нотаріус учиняє нотаріальні дії, покладені на нього законом, зокрема, складає нотаріальні акти, видає виписи, витяги та копії, засвідчує повноваження, підписи на заявах сторін, готує протоколи, опротестовує векселі, чеки та інші документи, приймає для зберігання документи, гроші або цінні папери. Однак нотаріус не вправі вчиняти нотаріальні дії, які суперечать закону, громадському порядку та добрим звичаям.

Згідно з вимогами § 1 ст. 65 Закону нотаріус не мав пра­ва вчиняти нотаріальні дії від свого імені; від імені своєї дру­жини та осіб, які є його кровними або прямими родичами без обмеження; осіб, які є його родичами по бічній лінії аж до чет­вертого ступеня, або свояками до третього ступеня включно; осіб, з якими нотаріус мав узи усиновлення, опіки чи піклу­вання; установ або організацій, в яких нотаріус мав частку. Зауважимо, що обмеження, зазначені у § 1, були обов'язко­вими також для заступника нотаріуса, осіб, які перебували у відносинах, зазначених у вказаному пункті, допоки тривало заміщення нотаріуса чи замісника. Водночас обмеження, пе­редбачені у § 1 ст. 65, крім останнього, діяли навіть після при­пинення шлюбу нотаріуса чи його заступника¹.

Якщо нотаріус відмовлявся вчиняти нотаріальну дію, зацікавлена особа могла звернутися протягом двох тижнів зі скаргою в окружний суд за місцем знаходження нотаріуса (ст. 66. § 1).

О. Липитчук зазначає, що характерною рисою функціо­нування польської судової системи та судочинства була дис­кримінація українців та інших національних меншин, що виявилося, зокрема, в обмеженні використання української мови в судах^{[2273] [2274].}

Відповідно до ст. 69 перед учиненням нотаріальної дії нотаріус мав встановити особу людини, яка звернулася по надання послуги. Якщо особа нотаріусові особисто невідома, то її особу могли підтвердити двоє знайомих нотаріусові осіб. Ідентичність сторін, за відсутності таких осіб, також, могла бути підтверджена посвідченням або іншим документом. Водночас спосіб встановлення особи повинен бути нотаріу­сом зазначений у документі. Однак нотаріусові заборонялося вчиняти нотаріальні дії, якщо вони були переконані у незда­тності особи провадити такі дії^[2275].

У разі вчинення нотаріальних дій за участю неграмот­них осіб чи таких, що не взмозі підписатися, або сліпих, глу­хих, німих чи глухонімих, необхідною була присутність двох свідків.

Свідком могла бути повнолітня особа, яка вміє писати і читати польською мовою, наділена повними цивільними та громадськими правами та відома нотаріусові особисто. Не могли бути свідками: сліпий, глухий, німий чи глухонімий; працівник канцелярії нотаріуса та слуги будинку нотаріуса; особи, які перебувають із нотаріусом у стосунках, що не до­зволяють йому або від його імені вчиняти нотаріальні дії.

Відповідно до § 1 ст. 75, якщо у вчиненні нотаріальних дій брали участь особи, які були неписьменними чи не могли розписатися, то у документі вони проставляли чорнилами відбитки пальців, поряд з яким свідок підписувався.

Кожному нотаріальному документові присвоювався номер, який відповідав номеру, під яким документ був запи­саний у книгу (сучасний реєстр нотаріуса).

Також нотаріус стягував збори державні та муніципа­льні згідно зі спеціальними положеннями. Зауважимо, що відповідно до ст. 80 нотаріус зобов’язаний був на кожному документі зазначити суму стягнутої плати.

У ст. 81 встановлено, що нотаріус складає нотаріаль­ний акт у випадках, коли сторони повинні або бажають на­дати акту дії публічного документа.

Обов’язкова нотаріальна форма укладення нотаріаль­ного акта встановлена в § 1 ст. 82. Це договори проїзду, об­меження або обтяження прав на нерухомість.

Нотаріальні акти мали бути розроблені нотаріусом у зрозумілій доступній формі. Також нотаріус зобов’язаний надавати відповідні роз’яснення сторонам стосовно право­вого акта щодо кожного запиту, навіть із власної ініціативи, якщо, на його думку, це необхідно зробити.

Відповідно до ст. 84 нотаріальний акт мав містити таку інформацію:

1) день, місяць і рік укладення, а за необхідності або на прохання сторін - годину та хвилину початку підписання акта;

2) місце складання акта;

3) найменування і місце праці нотаріуса, якщо акт укладав заступник, то ще й ім'я та прізвище заступника;

4) ім'я, прізвище і місце проживання сторін акта та осіб, запрошених до укладення акта;

5) згода сторін за необхідності діяти на підставі дода­них документів;

6) затвердження на прохання сторін фактів, що відбу­лися під час складання акта;

7) твердження, що акт був прочитаний, затверджений і підписаний;

8) підписи сторін та осіб, які були запрошені до укла­дення акта;

9) підпис нотаріуса.

Додатки до нотаріального акта мали бути завжди під­писані особами, які підписали акт, а також нотаріусом^[2276].

Законодавець у ст. 88 наголошує, що акт, складений із порушенням приписів ст. 65, 70, 71, 72, 75, 78 і 84, не мав си­ли офіційного документа.

Нотаріуси зберігали в себе оригінали актів і протоколів та відписи вчинених протестів. Не пізніше, ніж наприкінці кожного календарного року, оригінали актів та протоколи оформлялися у хронологічному порядку.

Згідно зі ст. 112 у разі припинення повноважень нота­ріуса його записи і книги, а також наряди для зберігання до­кументів передавали до нотаріального архіву, гроші та цінні папери - до судового депозиту.

Після складання повноважень нотаріуса його наступник за посадою міг отримати дозвіл від голови окружного суду на зберігання нотаріальних актів свого попередника (ст. 115).

Розділ Х «Книга нотаріуса» Закону присвячений веденню нотаріального діловодства. Законодавець зобов'язував нотаріуса вести такі книги: реєстр (Repertorjum), книгу протестів, алфавіт­ний покажчик, книгу депозитів, книгу доходів та витрат (ст. 116). Зразок нотаріальних книг встановлював міністр юстиції.

Об'єднання польських нотаріусів відбулося під час Другої Республіки, за незалежності. Нотаріус цього періоду ще не становив основного правового і морального стандарту для наступного покоління нотаріусів. Відтак так звані міжво­єнні нотаріуси створили окремі по всій країні професійні групи, усвідомлюючи свої цілі та призначення для реконст­рукції польської держави. Відповідно до Положення про но­таріусів вони були визначені як посадові особи, що дало змо­гу надати нотаріусові - вперше в країні загалом - статусу професійного самоврядування. Згідно з Регламентом 7 пала­ти нотаріуса створено - у Варшаві, Познані, Львові, Кракові, Любліні, Катовіце та Вільнюсі¹.

Найбільш поширеними у міжвоєнний період були нота­ріальні посвідчення договорів купівлі-продажу, позики, креди­ту, застави, дарування, запис посагу, спадкування тощо. Нотарі­альні послуги коштували: завірення акта купівлі-продажу - 30 зл., контракт дарування - 30 зл., угода про банківську позику - 17 зл. 50 грош, запис застави - 30 зл., запис посагу - 30 зл. Усі нотаріальні акти друкувалися на машинці, крім договору бан­ківського кредиту, для якого був готовий бланк. Нотаріальні документи угоди, крім сторін, підписував ще й свідок. Інколи сторони замість підпису залишали відбиток пальця^{[2277] [2278].}

Б. Тищик стверджує, що у галузі цивільного права на польських землях, які раніше входили до складу різних держав, діяли різні джерела, що суттєво відрізнялися. Через це виника­ли доволі складні проблеми, пов'язані з уніфікацією та кодифі­кацією цивільного права та процесу. Крім цього, суспільство у повсякденному житті зазвичай стикалося з питаннями догові­рних правовідносин, речового, сімейного, спадкового права^[2279].

На думку Г. Шура, за 20 років існування буржуазної Польщі майже нічого не було зроблено для уніфікації та ко­дифікації цивільного законодавства, хоча такі спроби спо-

661 стерігалися ще у 20-х роках. Підготовку уніфікації законо­давства у міжвоєнній Польщі було покладено на кодифіка­ційну комісію, котра працювала близько 20 років. Але ціла низка надважливих галузей права вкотре залишилася без змін. Цивільне законодавство загалом так і не було кодифі­ковано. Лише 1933 р. кодифіковано зобов’язальне право - прийнято Зобов’язальний кодекс; 1934 р. - Торговий кодекс; в 1936 р. - вексельне та чекове право. Крім того, ще раніше були кодифіковані авторське та винахідницьке право - 1920 р. прийнято закон про авторське право, а 1928 р. - По­ложення про охорону винаходів, товарних знаків та взірців¹.

У Другій Речі Посполитій і надалі діяв Австрійський цивільний кодекс (1811 р.), тому зберігалися попередні ос­нови правового регулювання опіки і піклування. Допускало­ся використання звичаєвого права, особливо це стосувалося селянського побуту Галичини, попри те, що формальну силу під час вирішення пов’язаних з опікунством справ мали все ж статті державного законодавства - Австрійського цивільно­го кодексу та цивільного законодавства Польщі^{[2280] [2281].}

Упродовж міжвоєнного періоду збереглися положення речового та спадкового права, яке діяло на польських землях до 1918 р. Незважаючи на територіальні відмінності, спадкове право здебільшого спиралося на співвідношенні одних і тих же принципів, характерних буржуазним правам, відповідно до яких спадщина належала найближчим родичам померлого^[2282].