Нотаріальна діяльність у Радянській Україні: становлення та правове регулювання

Дореволюційний нотаріат забезпечував достеменність різноманітних актів. Його постійна затребуваність диктува­лася напрацьованою правовою культурою, зокрема відпові­дальним становленням до приватної власності та усіх пов’язаних із нею питань¹.

Як стверджує В. Черниш, незважаючи на недоліки, що були в діяльності нотаріату в старій Росії, він загалом розви­вався в період із 1866 р. у напрямі нового латинського нота­ріату^{[2283] [2284].}

Наприкінці 1879 р. вища влада позитивно вирішила питання щодо створення правничих установ згідно з рефо­рмою: Київського окружного суду та апеляційної інстанції - судової палати. Водночас було реорганізовано і місцевий нотаріат. На терені округу належало створити мережу но­таріальних контор. Їх кількість визначалася за «квотою» Міністерства юстиції. Безпосередньо для Києва цим розпи­сом передбачалося 7 вакансій нотарів. У найбільшому після Києва діловому центрі губернії - Бердичеві передбачалось три нотаріальні посади, на інші повітові міста - по одній- дві. З часом кількість нотаріальних місць, призначених для Києва, збільшувалася, перед початком Першої світової вій­ни їх було 13¹.

Документ, укладений у нотаріальній конторі та підпи­саний учасниками угоди, свідками й нотарем, вважався оста­точним і подальшому корегуванню не підлягав, але ще не мав законної сили. Нотаріальний акт перетворювався на крі­посний лише після затвердження у старшого нотаріуса. По­сада старшого нотаріуса запроваджувалася при окружному суді. Його контора у Києві містилася у «Присутственных мес­тах» на Володимирській, 15. Там знаходився і нотаріальний архів, що підпорядковувався старшому нотаріусу^{[2285] [2286].}

Розквіт цивільного, акціонерного та корпоративного права, якого зазнала країна внаслідок стрімкого розвитку економіки в 60-90-х роках XIX ст.

У британській історіографії досі домінує думка, що вступ у війну Туреччини на боці Німеччини блокував повно­цінний торговельний обмін між державами Атланти під час війни, що, своєю чергою, вплинуло на перебіг воєнних дій на російсько-німецькому фронті та на формування соціально- політичної кризи у російському суспільстві, наслідком чого були революційні події 1917 р.^[2288].

Революційним Декретом № 1 про суд, опублікованим в Росії 24 листопада 1917 року¹, ліквідовано буржуазно-помі­щицькі судові органи, інститути судових слідчих, прокурор­ського нагляду, присяжної та приватної адвокатури, які бе­режливо зберігалися Тимчасовим урядом, та заклали підґрун­тя нового, радянського суду. Зв'язок з ліквідованими судо­вими органами мав дореволюційний нотаріат, який викону­вав вагому в юридичному закріпленні економічного пану­вання буржуазії^{[2289] [2290].}

І хоч не було нічого сказано про скасування «Положен­ня про нотаріальну частину», інститут нотаріату в Радянсь­кій Росії припинив своє існування^[2291].

На думку російської дослідниці Л. Шаповалової, Лют­нева демократична революція 1917 року не внесла будь-яких суттєвих змін в систему та структуру нотаріальних органів, сформованих до початку XX століття. Нотаріальне законо­давство збереглося спочатку і після приходу до влади біль­шовиків. Водночас норми старого законодавства могли за­стосовуватися лише на основі «революційної правосвідомос­ті». «Об'єктивним» боком правильного застосування вимог революційної правосвідомості до конкретних випадків жит­тя було таке: загальний напрям політики радянської влади, виражений у нормативних актах, що давало можливість су­дам вирішувати конкретні питання за аналогією з рішення­ми і постановами з'їздів партії більшовиків, ЦК РКП (б), а та­кож місцевих партійних організацій^[2292].

Після повалення російського царату й Австро-Угорсь- кої імперії, у період відродження української державності (1917-1920 рр.) окремі норми земельного, шлюбно-сімей­ного та спадкового права свідомо відтворювали норми зви­чаєвого права, які вважалися такими, що найбільше втілюва­ли ознаки національного права¹.

Непотрібним існування нотаріату У той час робив і іс­нуючий украй незначний цивільний оборот у країні в період громадянської війни й боротьби з іноземними інтервентами. Громадянська війна практично повністю зруйнувала російсь­ку промисловість, знищила сільськогосподарське виробниц­тво. Існуючі зобов’язальні відносини зводилися до алімент­них, сімейно-майнових поділів, побутового купівлі-продажу, підряду та не порушували межі домашнього побуту^{[2293] [2294].}

Слід зазначити, що повна відсутність нотаріальних ор­ганів, з розподілом їх функцій між іншими установами, три­вала всього кілька місяців, що, як справедливо зазначає А. Олейнова, з одного боку, свідчило про нездатності вказа­них органів і організацій виконувати нотаріальні функції, а, з іншого - про не прийняття радянським суспільством заміни нотаріусів настільки численною кількістю організацій. На думку науковця, можливою причиною для повернення нота­ріусів у радянське суспільство міг стати «людський фактор», а саме звичка, традиція звертатися до нотаріуса за юридич­ною допомогою, що сформувалася впродовж декількох сто­річ розвитку російських нотаріальних органів^[2295].

У результаті Жовтневої революції було прийнято низ­ку декретів Раднаркому, які майже повністю ліквідували приватну власність, зокрема, «Про заборону правочинів з не­рухомістю», «Про соціалізацію землі», «Про відміну права приватної власності на нерухомість у містах», «Про скасу­вання спадкування», що негативно вплинуло на діяльність нотаріату, оскільки звузилося коло їх повноважень та прак­тично зникла у них потреба. Відтак декретами ВЦВК РСФРР «Про скасування спадкування» від 27 (14) квітня 1918 року¹ та «Про дарування» від 20 (7) травня 1918 року^{[2296] [2297] фактично було встановлено суцільну націоналізацію нерухомості.}

Однак в актах Радянської влади нотаріат вперше зга­дується 23 березня 1918 року, коли Рада народних комісарів Москви та Московської губернії прийняла постанову, якою скасовувала тоді чинне «Положення про нотаріальну части­ну» та запроваджувала нове «Положення муніципалізації но­таріальних контор»; практично нотаріальні контори припи­нили свою діяльність^[2298].

Нотаріальні дії стали здійснювати різні установи: но­таріальні відділи місцевих рад, які очолювали народні нота­ріуси, відділи юстиції, відділи соціального забезпечення, за­писів актів громадянського стану, тобто різні адміністратив­ні органи^[2299]. Після Жовтневої революції, а особливо в період Громадянської війни та інтервенції, необхідність нотаріату як інституту публічного права зникла, оскільки не стало сус­пільних відносин, які регулювалися ним^[2300].

Спочатку замість закритих нотаріальних контор у пев­них містах створювались нотаріальні відділи при місцевих Радах, які очолювали народні нотаріуси. Однак Наркомю'ст Росії (циркуляром № 9 від 9 грудня 1918 р.) запропонував ліквідувати ці відділи, а їхні функції розподілити між іншими органами відповідно до їхньої компетенції (відділами кому­нального і соціального забезпечення, запису актів громадян­ського стану, юридичними відділами, місцевими народними суддями). Проте в лютому 1919 р. згаданий циркуляр було призупинено Нарком'юстом і запропоновано, за потреби, створити нотаріальні столи - в містах при судово-слідчих під­відділах губюстів, а в повітах - при місцевих народних судах¹.

Жовтневі події у Петрограді та проголошення Україн­ської Народної Республіки в Києві докорінно змінили долю української державності. Молода держава самостійно вирі­шувала проблеми невідкладного законодавчого регулюван­ня найважливіших проблем життя країни, створення власної судової системи, правоохоронних і правозахисних органів, збройних сил, повнокровної економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, інституту нотаріату, який завжди виконував важливу роль у сфері охорони існуючих суспільних відносин, захисту майнових прав та інтересів вла­сників^{[2301] [2302].}

Зрозуміло, що поспіхом не можна було змінити систему судочинства та нотаріату, пристосовуючись до нового ладу. Тому на теренах України залишалися ті ж пореформені суди й організація нотаріальної справи. Вітчизняний нотаріат про­довжував діяти зазвичай згідно з нормами «Положення про нотаріальну частину» 1866 року. Як зауважує М. Кальницький, різниця полягала у скасуванні певних дискримінаційних об­межень, що були чинними у правовій системі царської Росії^[2303].

Ліквідація приватної власності на землю, засоби виро­бництва, нерухомість призвели до зменшення ролі інституту нотаріату· В умовах домінування державної власності, забо­рони на зайняття підприємницькою діяльністю, монополії держави на зовнішньоекономічну діяльність, нотаріус ви­ступав у ролі непомітного додатку до правової системи дер­жави. Нотаріату було відведено другорядне місце серед пра­вових інститутів держави¹.

Українська Центральна Рада, яка виникла на початку березня 1917 року як громадсько-політичний центр, стала уособленням і керівним органом національно-визвольного руху, державотворним потенціалом української революції. Визначальним лейтмотивом її діяльності було прагнення втілити ідею національно-територіальної автономії України у складі нової демократичної, федеративної Росії^{[2304] [2305].}

Центральна Рада почала формування своєї правової системи одразу після Жовтневого перевороту. 25 листопада 1917 р. вона ухвалила закон про правонаступництво, згідно з яким усі закони колишньої Російської імперії зберігали чин­ність на території України. Центральній Раді дозволялося ухвалювати нові закони від імені Української Народної Рес­публіки, скасовувати старі^[2306].

Важливим чинником у діяльності нотаріату доби виз­вольних змагань стала поступова його самоорганізація. На 1-му Київському з'їзді нотаріусів, що відбувся 21-22 травня 1917 р., було розглянуто ініціативу київського нотаря Олександра Боборикіна щодо організації Нотаріальних Рад при судових органах.

Також делегати визнали необхідним запровадження в судах і нотаріаті України української мови із забезпеченням прав меншостей, обрання і призначення на відповідні судові та нотаріальні посади українців або осіб, які знають україн­ську мову та місцеве життя, повернення до рідної землі юри- стів-українців, негайну роботу щодо встановлення українсь­кої правничої термінології^{[2307] [2308].}

Виданим Центральною Радою 7 (20) листопада 1917 р. Третім Універсалом проголошено утворення Радянської На­родної Республіки, а також встановлено, що існуюче право власності на поміщицькі та інші землі нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення, а також на удільні, монас­тирські, кабінетські та церковні землі - касується, і що землі ті є власністю всього трудового народу і мають перейти до нього без викупу^[2309].

17 грудня 1917 р. було прийнято закон «Про Апеляцій­ні суди», яким повністю скасовувалася попередня структура судочинства з усіма судовими палатами та окружними суда­ми, а також супутніми установами - прокуратурою, судом, нотаріатом; натомість запроваджено Народні суди і Револю­ційні трибунали, а нотаріати перебували у підпорядкуванні апеляційних судів.

З огляду на це, генеральний секретар судових справ М. Ткаченко у грудні 1917 року поширив циркуляр з вимо­гою «негайно видати старшому нотареві розпорядження припинити затвердження кріпосних актів по умовах про установлення або про перехід права власності, застави та іншого річового права на позагородські землі, зайняті лана­ми та лісами, а нотаріусам - тимчасово припинити розроб­лення всіх умов на землі приватного та публічного володін­ня (орендних, лісорубочних і т. ін.)»¹.

Загалом в Українській державі згідно з Законом «Про правонаступництво» від 25 листопада 1917 р. залишались чинними попередні російські закони, зокрема і нотаріальне Положення 1866 р. Подібна ситуація спостерігається і на по­дальших етапах існування української держави (період Геть­манату П. Скоропадського та Директорії). Частково зміни­лись лише правила щодо призначення нотаріусів на посаду. Відтак відповідно до закону Української держави «Про Судо­ві палати і Апеляційні суди», яким скасовувався вже згада­ний закон Центральної Ради «Про Апеляційні суди», встано­влювалося, що нотаріуси Києва, Одеси й Харкова мали при­значатися на посади та звільнятися з них за поданням пред­ставників відповідних Окружних судів через Старших Голів Судових Палат Міністром юстиції^{[2310] [2311].}

Погоджуємось із дослідником історії охоронного апа­рату Української держави О. Тимощуком про те, що урядовці Мін'юсту, сенатори, судді, нотаріуси, прокурори і слідчі спра­вно виконували свої обов'язки згідно з здобутими знаннями й отриманим за царату практичним досвідом^[2312].

Як справедливо стверджує В. Черниш, після 1917 року вільний нотаріат України докорінно змінив свій правовий статус, водночас роль нотаріату стала незначною. Знаходя­чись на «задвірках» юриспруденції, він і забезпечувався за залишковим принципом. Скасування приватної власності на землю, на засоби виробництва, на житло прирекли потужний в минулому російський нотаріат на загибель ^[2313].

З утворенням у грудні 1917 року у м. Харкові Українсь­кої Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), що повніс­тю йшла у фарватері Російської Федерації, сліпо переносячи її законодавство на український ґрунт, правове регулювання нотаріальної сфери різко змінилося¹.

Постановою Народного секретаріату України (так на­зивався перший Радянський уряд України) від 4 січня 1918 р. «Про введення народного суду» вказувалося про ліквідацію й інституту нотаріату^{[2314] [2315].}

Старі, експлуататорські судово-прокурорські і слідчі установи замінили нові, радянські органи, утворення яких покладалося на місцеві Ради^[2316].

За часів Української держави гетьмана Павла Скоро­падського гетьманською грамотою від 29 квітня 1918 р. ска­совувалися розпорядження уряду Української Народної Рес­публіки, які порушували право приватної власності та вста­новлювалась свобода купівлі-продажу землі^[2317], а за часів Ди­ректорії в основу моделі судової системи були покладені принципи дореволюційної Росії^[2318]. Відмова гетьманату від со­ціалістичної ідеї Центральної Ради призвела до масового по­вернення поміщиків і капіталістів до України. Їм повертали­ся землі, маєтки, заводи і фабрики, виплачувалася компенса­ція за збитки, яких вони зазнали за Центральної Ради^[2319]. Цим була зумовлена необхідність розгляду питання спрощення та прискорення вчинення кріпосних актів на нерухоме май­но і, як наслідок, було підготовлено «проектъ упрощенія со- вершенія кръпостныхъ актовъ»¹.

У перші роки після перевороту, в період громадянської війни цивільний оборот в країні був незначним, тому нотарі­альна діяльність не набула суттєвого розвитку^{[2320] [2321].}

В Українській державі джерелом права були звичаї, за­конодавчі акти Центральної Ради, гетьмана Павла Скоропад­ського, а також акти царської Росії, що не суперечили новому законодавству. У сфері нотаріату чинним було «Положення про нотаріальну частину» 1866 р., яке регулювало діяльність нотаріату до 1918 р. Тому інститут нотаріату в УНР, Українсь­кій державі гетьмана П. Скоропадського, як справедливо ствер­джує О. Нелін, нічим не відрізнявся від дореволюційного^[2322].

14 лютого 1919 року РНК УРСР затвердила розробле­ний Нарком'юстом проект декрету «Про суд»^[2323], який став юридичною основою системи нормативних актів, які офор­мили процес революційного зламу старого суду і надали цьому процесові упорядкованого характеру, та створення нового пролетарського суду. Декрет мав три статті. Перша з них містила припис: «Скасувати всі судові установи, які існу­вали на території України до встановлення Радянської вла­ди: Генеральний суд, судові палати, окружні суди, з'їзди ми­рових суддів, мирові суди, суди воєнні, морські, повітові, ко­мерційні та інші, а також усі установи й організації, які пере­бували при колишніх судових місцях: прокурорський нагляд, нотаріат, присяжна й приватна адвокатура, інститути судових слідчих, судових приставів та ін.». На думку П. Цупренка та Д. Постового, історичне значення цього декрету полягає в тому, що він юридично оформив і закріпив революційний процес зламу буржуазно-поміщицького суду¹.

Декретом Ради Народних Комісарів України від 25 лю­того 1919 року «Про заснування народних Нотаріальних Ка­мер»^{[2324] [2325] був заснований інститут народних нотаріусів, який проіснував до 16 квітня 1921 року. Вказаним декретом вста­новлено, що всі попередньо діючі в межах території Україн­ської Соціалістичної Радянської Республіки нотаріальні кон­тори ліквідовуються.}

У пункті 2 вказаного Декрету зазначено, що в губернсь­ких та повітових містах створюються народні нотаріальні ка­мери, якими керують Нотаріальні підвідділи при юридичних відділах відповідних виконкомів. Тобто, нотаріат був включе­ний не до судової, а до адміністративної радянської структури. Згідно з декретом «народних нотаріусів» обирали місцеві ви­конавчі комітети із кандидатів, запропонованих нотаріальни­ми підвідділами. Водночас кандидати та кандидатки повинні були відповідати загальним радянським виборчим вимогам, а саме: досягти 18-річного віку, не займатися приватною коме­рцією, не жити на «не трудові статки» (прибуток від найманої праці або проценти з капіталу), не бути ані служителем куль­ту, ані колишнім агентом поліції чи жандармерії, ані членом «царской, гетманской или какой-либо королевской фамилии», ані божевільним чи засудженим^[2326].

Очолювали нотаріальні камери народні нотаріуси, що обиралися терміном на рік виконкомами із кандидатів, запро­понованих нотаріальним підвідділом. Кандидати повинні були відповідати вимогам пасивних виборців для виборів у Ради.

Отже, теоретично народним нотаріусом у цей період могла стати і недосвідчена особа. Незважаючи на цей недо­лік, запровадження нотаріальних камер, що виконували хоч і не багато, проте чітко визначені нотаріальні дії, треба вва­жати позитивним моментом.

Російським ученим К. Юдельсоном встановлено, що в 1918-1920 рр. на території Російської Федерації самостійні, з чітко визначеними функціями нотаріальні державні устано­ви фактично створені не були, а отже, і не функціонували¹.

Також істотно зменшилась і компетенція щодо вчи­нення нотаріальних дій. Згідно з пунктом 2 Декрету до ком­петенції народних нотаріусів належали:

а) засвідчення вірності копій, підписів на актах, дові­реностях, проханнях, заявах, зобов’язаннях, документах та інших, різних назв, часу пред’явлення документів та речей, знаходження осіб в живих;

б) встановлення фактів, які мають юридичне значення;

в) поява («объявление») та передача заяв від однієї особи до іншої;

г) складання та редагування всіх перелічених у пункті 2 літ а) документів.

Аналізуючи зазначений документ, доходимо висновку, що нотаріуси не мали права вчиняти нотарільні дії щодо во­лодіння нерухомістю. Цю думку підтверджено в пункті пер­шому декрету РНК «Про заборону правочинів з нерухомістю» від 21.03.1919 р. було встановлено, що вчинення будь-яких угод з продажу, купівлі, застави тощо всіх нерухомостей та земель в містах та уїздах призупиняється, а угоди вчинені з 1 січня цього року, не виключаючи випадків переходу нерухо­мості до іноземних підданих та іноземних установ, є недійс­ними. Радянським робітничим та селянським депутатам, їх виконавчим комітетам та юридичним відділам наказано встановити нагляд за виконанням нотаріусами вказаної по- станови^{[2327] [2328].}

Практично в нотаріальних камерах засвідчувались: ві­рність копій документів; справжність підписів на актах, дові­реностях, заявах, зобов’язаннях, проханнях; встановленні фактів, які мали юридичне значення; передача заяв від однієї особи до іншої¹.

Зокрема у ст. 1 Декрету Ради Народних Комісарів УСРР від 11 березня 1919 р. «Про скасування спадкування» оголо­шувалося, що право спадкування за законом і за заповітом на все майно, яке знаходиться на території республіки, скасову­ється. Водночас у примітці до ст. 1 зазначалося, що дія цієї статті не поширюється на ті випадки, коли все спадкове майно не перевищує 10 тис. крб. У ст. 2 Декрету було зазна­чено, що непрацездатним родичам спадкодавця за прямою низхідною і висхідною лініями, повнорідним і неповнорід- ним братам і сестрам, а також подружжю надається перева­жне право отримувати утримання з майна померлого не ви­ще прожиткового рівня, за умови, що ці особи потребують допомоги^{[2329] [2330].}

У Декреті РНК УСРР від 21 березня 1919 р. «Про скасу­вання спадкування» передбачалося, що якщо все спадкове майно не перевищує 10 тис. крб., то воно переходить у кори­стування подружжя, дітей, повнорідних і неповнорідних бра­тів і сестер, батьків померлого, якщо вони є непрацездатни­ми і потребують допомоги^[2331].

Український нотаріат розпочав діяльність у відведених йому межах. Відтак 14 квітня 1919 року було повідомлено про те, що у Харкові функціонують чотири нотаріальні камери, причому таксу для сплати за їхні послуги розробляє юридич­ний відділ губвиконкому. Проте у багатьох інших містах України радянським нотаріальним органам доводилося на доволі три­валий час призупиняти свої дії: адже громадянська війна три­вала, а українські території залишалися її ареною¹.

Як зауважує Ю. Ільїна, у період Громадянської війни виникла тенденція ліквідації нотаріату, зобов'язальні відно­сини зводилися до аліментного права, сімейно-майнових справ, побутового підряду, купівлі-продажу. Але вже в період переходу до нової економічної політики увага радянської влади до нотаріату поновлюється^{[2332] [2333].}

Влітку 1919 р. у зв'язку з поразкою на фронтах, а також в результаті антибільшовицьких повстань в багатьох регіо­нах Рада Народних Комісарів вимушена була припинити свою діяльність на території України. 11 грудня 1919 р. в Україні створено Всеукраїнський революційний комітет, який зосередив всю повноту влади. Було поширено декрети РСФРР, які стосувались господарських, фінансових, військо­вих справ, пошт та телеграфу, соціального забезпечення, шляхів сполучення тощо^[2334].

З переходом до нової економічної політики нотаріат все більше цікавив органи радянської влади. Це пояснюється тим, що нова економічна політика, розрахована на віднов­лення народного господарства, ґрунтувалась на використан­ні ринку та грошових відносин. Виконуючи рішення Х з'їзду РКП(б), Українська РСР слідом за Російською Федерацією за­мінює продрозкладку продподатком, дозволивши селянам вільно розпоряджатися надлишками своєї сільськогосподар­ської продукції шляхом продажу на ринку.

Отже, належність державі головних економічних важе­лів у промисловості та торгівлі поєднувалась із допуском приватної торгівлі і дрібних приватних промислових підпри­ємств. Була дозволена оренда приватними особами дрібних промислових підприємств, купівля-продаж немуніципалізо- ваних житлових будинків¹.

З переходом Радянської держави до нової економічної політики відбулося різке і значне збільшення цивільного обороту в країні. Пожвавлення приватного капіталу в еконо­міці зумовило необхідність посилення державного контролю в сфері цивільних правовідносин^{[2335] [2336].}

У цих умовах доволі важливого значення набуває необ­хідність збереження державою контролю над організацією і напрямами господарського обороту, збільшується потреба в нагляді над приватнокапіталістичними елементами.

Відомий український дослідник І. Усенко констатує, що проголошений в 1921-1922 рр. курс пов’язував ідею закон­ності з переходом до нової економічної політики і необхідні­стю розвитку цивільного обороту з відповідними правовими гарантіями його учасникам^[2337].

В час непу, на думку сучасного російського дослідника І. Черемних, питання про законність цивільно-правових угод не виникало: єдиним і головним було всебічне забезпечення майнових інтересів держави^[2338].

У здійсненні цього завдання з іншими органами важ­лива роль була відведена і нотаріату. У 1920-х роках відбуло­ся відродження виключно державного нотаріату.

Постановою Ради Народних Комісарів України від 16 квітня 1921 р. інститут народних нотарів у Радянській Україні було скасовано. Найпростіші нотаріальні дії - засвід­чення автентичності підписів та вірності копій - поклали на народних суддів, органи міліції, так звані «будкомбіди» (бу­динкові комітети бідноти). Ріст цивільного обороту, пов’я- заний із переходом до нової економічної політики, об’єк­тивно зумовив суттєвий розвиток нотаріальної діяльності.

Існування договірливих відносин між державними гос­подарськими організаціями та приватними особами потре­бувало встановлення контролю за законністю вчинюваних правочинів. З цією метою в 1921 р. були видані декрети, що вимагали обов’язкового нотаріального засвідчення догово­рів про державні підряди та поставки, а також угод про купі- влю-продаж не муніципалізованих жилих будівель. Таке по­свідчення здійснювали нотаріальні столи при губернських відділах та бюро юстиції¹.

Відтак 27 липня 1921 року за № 400 прийнято Поста­нову РНК УРСР «Про нотаріат»^{[2339] [2340], якою скасовувалася поста­нова від 16 квітня 1921 року та знову відкривалися нотарі­альні камери. Постанова складалася лише з восьми пунктів. Народні нотаріальні камери відкривалися в містах та насе­лених пунктах з населенням не менше 40 000 чоловік. Од­нак народному комісаріату юстиції було надано право від­кривати нотаріальні камери і в місцевостях з менш числен­ним населенням. У місцях, де відсутні нотаріальні камери, їх функції покладаються на народних судів, які функціонували одноособово[2341].}

Призначення на посаду нотаріуса відбувалося з осіб, які могли бути обраними на посаду постійного судді згідно зі статтею 14 Положення про Народний суд губернськими ви­конавчими комітетами за поданням губернських відділів юстиції. Народні нотаріуси в межах своєї компетенції, а та­кож за службовим станом та оплатою праці, прирівнювалися до прав, наданими постійним народним суддям^[2342].

До повноважень народних нотаріусів належать:

а) засвідчення справжності підписів, підписів на різних актах, договорах, зобов’язаннях, довіреностях, проханнях, заявах, розписках та інших документах, які не суперечили законам, декретам і постановам Радянської влади;

б) засвідчення вірності копій;

в) видача посвідчень про знаходження осіб в живих;

г) прийняття на постійне зберігання оригіналу акта з ви­дачею особі, яка пред’явила його, засвідчуваної копії або збері­гання засвідчуваної копії з поверненням оригіналу з метою охорони прав сторін від наслідків втрати письмового акта;

ґ) передачу заяв від однієї особи до іншої та відповіді на такі заяви;

д) засвідчення часу пред’явлення документів¹.

Загальний нагляд за правильним виконанням народ­ними нотаріусами та народними суддями нотаріальних функ­цій та інструктажем вказаних органів покладено на Народні Комісаріати Юстиції. Скарги на неправомірні дії народних но­таріусів і народних суддів, а також на відмову від їх виконання покладених на них нотаріальних обов’язків подавалися заці­кавленими особами в 7-денний термін з дня події, яка дала привід до скарги, у відповідну Раду Народних Суддів через службову особу, дії якої становили предмет оскарження^{[2343] [2344].}

У період економічного піднесення назріла необхідність створення державного нотаріату як гаранта посвідчення угод матеріального характеру й інших дій. Тож 27 вересня 1921 року Раднарком України з метою вдосконалення апара­ту органів юстиції, охорони та регулювання взаємних прав та обов’язків громадян ухвалив рішення за № 554 «Про но­таріальні функції»^[2345].

Згідно з постановою вчинення нотаріальних дій по­кладалося на створені при всіх губернських та повітових комітетах відділах юстиції нотаріальні столи та народних суддів.

До функцій нотаріальних столів належали: засвідчення різних договорів та угод та нагляд за виконанням нотаріа­льних функцій народними суддями вказаної губернії чи по­віту за приналежністю.

До нотаріальних повноважень народних суддів, які ді­ють одноособово, належали: засвідчення справжності підпи­сів; вірності копій, встановлення особи, сімейного стану, до­віреності на вчинення нотаріальних дій майнового характе­ру, зберігання різних письмових актів, передачу заяв однієї сторони іншій¹.

Як справедливо зауважує, Л. Ясінська, вказана поста­нова «Про нотаріальні функції» не була вдалим вирішенням цієї проблеми, оскільки, незважаючи на свою назву, навіть не дала чіткого визначення функцій нотаріальних столів, що створювались (замість попередніх нотаріальних камер) при губернських відділах і повітових бюро юстиції^{[2346] [2347].}

Вперше юридично було визнано право власності гро­мадян у постанові Раднаркому УСРР від 18 листопада 1921 р. «Про дозвіл угод з нерухомістю», в якій власникам дозволя­лося відчужувати належні їм ненаціоналізовані будівлі за умови, що в одній сім'ї «набувача» власності не зосереджува­лося більше одного землеволодіння. Подібне відчуження бу­дівель заборонялося в сільській місцевості за винятком ви­падків відчуження на підставі ухвал повітових виконкомів^[2348].

Крім того, із створенням державної прокуратури були ліквідовані губернські відділи і повітові бюро юстиції, при яких згідно із Постановою РНК УРСР від 27 вересня 1921 ро­ку були нотаріальні столи, які продовжували діяти як само­стійні органи під загальним керівництвом і наглядом прези­дій народних судів¹.

Як свідчать сучасники, у цей період нотаріат «був по­лишений на самого себе і перебував спершу при юрвідділах та бюро юстиції, а згодом при нарсудах і особливих сесіях нарсуду, причому в деяких губерніях існували - періодично й з перервами - і народний нотаріус, і нотаріальні підвідділи, а в інших - лише народні нотаріуси»^{[2349] [2350].}

У результаті до 1922 року в країні сформувалася ситу­ація, коли розширення товарообігу, приватного капіталу та цивільно-правових відносин призвело спочатку до неможли­вості існування без нотаріату, а згодом до усвідомлення не­достатності існуючих повноважень у створених нотаріаль­них органів^[2351].

Крім того, нотаріальні функції здійснювались не ли- ше народними суддями, але й волосними виконкомами, сільськими радами, міліцією, причому всі вони, майже ви­нятково засвідчували підписи навіть на тих актах, які згі- дно з законом могли складатись і посвідчуватись лише у нотаріуса^[2352].

Після остаточного встановлення більшовицької влади в Україні саме інститут нотаріату мав надати майновим від­носинам стабілізуючого та безконфліктного характеру, до­зволив би державі контролювати виконання громадянами обов’язків щодо сплати податків, а також в особі нотаріуса постійне та гарантоване джерело поповнення скарбниці¹.

Неп передбачала новий підхід до дій, що виконували нотаріус і тому в 1921 році було видано низку декретів із за­значеного питання, включаючи визначення грошового збору за нотаріальне посвідчення. У травні 1922 року був ухвалений Закон «Про основи приватних майнових прав», який зумовив необхідність у вирішенні питань, пов’язаних з інститутом но­таріату, а саме: визначення компетенції нотаріальних контор і порядку вчинення нотаріусами професійних дій^{[2353] [2354].}

Після закінчення Громадянської війни було прийнято чимало нормативно-правових актів, спрямованих на зміц­нення та розвиток суспільних відносин мирного періоду. Значне і швидке зростання економіки, пов’язане з переходом до нової економічної політики, об’єктивно зумовило істот­ний розвиток нотаріальної діяльності.

У період економічного піднесення назріла необхідність створення державного нотаріату як гаранта посвідчення угод матеріального характеру й інших дій^[2355].

Питання діяльності органів нотаріату турбувало не тільки діячів України, але й Росії. Як стверджує А. Олейнова, діяльність радянського нотаріату стала регламентуватися настільки величезною кількістю актів органів виконавчої влади та підзаконних актів, що повсюди стали виникати проблеми, пов'язані з відсутністю єдиної практики застосу­вання цих актів, проблеми їх тлумачення і наявності прога­лин у регулюванні. Нотаріальні столи стали просто не справ­лятися з покладеними на них державою завданнями часів непу. Виникли проблеми з працівниками, досвідом їх роботи. Стала відчуватися необхідність уніфікації правових норм, ухвалення замість численних декретів, циркулярів і поста­нов єдиного закону, що регламентує організаційну структу­ру діяльності нотаріату, його компетенцію¹.

Прагнення підпорядкувати нотаріат державі було не нове для нашої держави, але в той час, безумовно, пояснюва­лося ще й загальною тенденцією одержавлення всіх сфер су­спільного життя. Усвідомивши на практичному досвіді не­можливість врегулювання цивільного обороту і дотримання законності без нотаріальних органів, перед державою вини­кла проблема підпорядкування їх своєму контролю та зако­нодавчого закріплення своїх керівних начал радянським но­таріатом. Почалася теоретична розробка образу (взірця) ра­дянського нотаріуса. На IV Всеросійському з'їзді діячів ра­дянської юстиції, що відкрився 26 січня 1922 року, було на­голошено, що нотаріат повинен бути введений в систему ор­ганів юстиції та забезпечуватися державою^{[2356] [2357].}

Після чого були опубліковані попередні «Тези про но­таріат», в яких, як і на самому з'їзді, підкреслювалася важли­вість існування та діяльності нотаріату як наслідку необхід­ності наявності державного контролю над громадянським оборотом в частині, що стосується угод державних органів з приватнокапіталістичними елементами. Особливо наголо­шувалось, що в Радянській державі нотаріат повинен бути державною установою, в якому немає місця такому елементу цивільно-правових відносин між нотаріусом та особами, які звертаються до нього, як винагорода за послуги, властива капіталістичним країнам. Нотаріуса вбачали відповідальною посадовою особою, яку забезпечувала виключно держава¹.

Вказувалося також на необхідність організації нотаріа­ту як складової органів юстиції. Саме з урахуванням цього нотаріальна контора повинна була стати державною устано­вою, а нотаріус - відповідною службовою особою, яка пере­бувала на державному утриманні, а не особами, які потребу­вали нотаріальної та правової допомоги^{[2358] [2359].}

Перше Положення про державний нотаріат, тобто та­кий, що здійснювався у формі державної служби і від імені держави, яке було прийнято 4 жовтня 1922 р. Раднаркомом Російської Федерації, і стало основою нотаріату радянського періоду, згодом аналогічні положення почали прийматися у всіх союзних республіках^[2360].

Цей документ передбачав відкриття державних нота­ріальних контор на чолі з нотаріусами, що призначалися президіями губернських рад народних суддів у містах та ін­ших великих населених пунктах Російської Федерації. У тих населених пунктах, де нотаріальні контори не відкривалися, обов'язок зі здійснення нотаріальних дій, за деякими винят­ками, покладався на народних суддів, а нагляд за діяльністю нотаріусів - на президії губернських рад народних суддів. Загальне керівництво нотаріальними конторами здійснюва­лося Народним комісаріатом юстиції РРФСР. Положення на­багато розширило і коло нотаріальних дій порівняно з тим, що існувало раніше^[2361].

30 грудня 1922 р. у Москві відкрився Перший Всесоюз­ний з'їзд Рад, який схвалив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Згідно з цими документами чотири радян­ські республіки - Росія, Україна, Закавказька Федерація, Бі­лорусія - утворили одну союзну державу. Договір визначав структуру загальносоюзних верховних органів влади та їхні повноваження. До компетенції СРСР як єдиної союзної дер­жави увійшов і розвиток радянського законодавства, а також організаційне формування нового всесоюзного нотаріату¹. Нова економічна політика потребувала нормативного напо­внення. Кодифікація розглядалась як черговий етап у розви­тку революційної правосвідомості. У 1922-1927 рр. у Радян­ській Росії, а згодом і в Україні, було проведено нову кодифі­кацію всіх галузей права. 1 січня 1923 р. у Російській Федера­ції набув чинності Цивільний кодекс республіки.

З прийняттям нових законодавчих актів і затверджен­ням Союзного Договору виникла необхідність зміни Поло­ження про державний нотаріат, оскільки низка його поло­жень не відповідала новому законодавству Радянської дер­жави. Відтак новий ЦК РРФСР і ЦУ УРСР ввів додаткові угоди, що підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню. А розвиток законодавства, зокрема створення нового загаль­носоюзного нотаріат тепер належало до компетенції СРСР як єдиної союзної держави.

Використовуючи досвід Росії, 1922 р. в УСРР були роз­роблені і прийняті Кримінальний кодекс, Кримінально- процесуальний кодекс, Положення про судоустрій, Цивіль­ний кодекс, Земельний кодекс, Кодекс законів про працю і Кодекс законів про народну освіту^{[2362] [2363].}

Важливою складовою реалізації курсу на революційну законність була реформа судового апарату, правовою осно­вою якої стало «Положення про судоустрій УСРР», затвер­джене ВУЦВК 16 грудня 1922 р.^[2364].

В УСРР перший Цивільний кодекс був прийнятий по­становою ВУЦВК від 16 грудня 1922 p., набув чинності 1 лю­того 1923 р. і діяв понад 40 років. Цивільний кодекс УСРР 1922 р. - перший систематизований єдиний законодавчий акт, який виконував правове регулювання всіх майнових відно­син між громадянами, між ними і державними організаціями та між цими організаціями в умовах нової економічної полі­тики. Він складався із загальної частини, трьох розділів і 435 статей.

Подальше розширення сфери цивільного і насамперед зобов’язального права, прийняття 16 грудня 1922 р. першого Цивільного кодексу УРСР¹, що поклали на нотаріат низку ко­нтрольних функцій, вимагали нагальної реорганізації нота­ріату, чіткого визначення його структури, обсяг повнова­жень, процесуального порядку діяльності. Стало очевидним, що в зв’язку з відсутністю спеціального законодавчого акта, яким би регулювалася нотаріальна діяльність, підготовле­них кадрів, недосконалою структурою, нотаріальні столи не могли належно виконувати своїх завдань.

Серед норм ЦК 1922 р. слід згадати ст. 27, згідно з якою письмові правочини поділяються на: звичайні, засвідчені, но­таріальні, тобто вчинені у нотаріальному органі та внесені до нотаріальної актової книги. Кодексом закріплювалась загаль­на вимога щодо укладення договорів, зокрема у ст. 130 зазна­чалося, що коли законом встановлено обов’язкове вчинення або засвідчення договору у нотаріальному порядку, договір, оскільки інше не встановлено законом, вважається укладеним від моменту його вчинення або засвідчення в нотаріальному порядку. Цією статтею також передбачалося, що коли за попе­редньою згодою сторін договір повинен мати певну форму, хоч закон її не вимагає, то він вважається укладеним тільки під час надання йому такої форми. ЦК 1922 р. також встанов­лювалося, що договір купівлі-продажу, договір міни будинків та договір про право забудови повинні укладатись у нотаріаль­ному порядку (статті 72, 185, 207), а договір застави будинку

---- ¹ Цивільний кодекс УРСР від 16.12.1922 // ЗУ УРСР. - 1922. - № 55. - Ст. 780.

повинен нотаріально посвідчуватися (ст. 90). Щодо права спадкоємства, то воно могло бути реалізованим за умови, що підписаний спадкодавцем заповіт внесено нотаріальним ор­ганом в актову книгу (ст. 425 ЦК 1922 р.). Тобто, прийняття Положення про державний нотаріат та відповідної інструкції НКЮ обумовлювалось також необхідністю узгодженості норм чинного тоді нотаріального законодавства з нормами ЦК¹.

Як стверджує О. Нелін, у Радянській Україні спадкове право, яке дістало регламентацію у Цивільному кодексі 1922 р., було реформованою спадковою системою російсько­го царизму. У ньому з’являється такий правовий інститут, як «виморочне майно»^{[2365] [2366].}

На думку О. Скрипника, спадкування за заповітом було перетворене у різновид спадкування за законом. ЦК УСРР, прийнятим ВУЦВК від 16 грудня 1922 р. та введеним в дію з 1 лютого 1923 р., було встановлено, що заповітом визнається лише таке розпорядження на випадок смерті, яке зроблене на користь однієї чи кількох осіб із спадкоємців за законом^[2367].

14 березня 1923 року Всеукраїнським Центральним Виконавчим комітетом прийнято постанову «Про спадщин- ний податок», яким з 1 лютого 1923 року встановлено розмір податку зі спадщини за законом і за заповітом залежно від вартості успадкованого майна^[2368].

Зокрема розмір податку в основному коливався від од­ного відсотка до чотирьох. У разі, коли вартість частки спад­коємця перевищувала 10000 крб золотом, то з кожних на­ступних 10000 золотих крб податок підвищувався на чотири відсотки, але загальна сума «спадщинного» податку не могла перевищувати 50% вартості спадщини.

Також передбачено випадок звільнення спадкоємців від сплати податку лише тоді, коли вартість спадкової част­ки, поодиноким спадкоємцем, нижче від однієї тисячі карбо­ванців золотом.

На думку знаного українського нотаріуса Ю. Козьякова, хронологія розвитку українського нотаріату радянського періоду починається з 20 квітня 1923 року¹. О. Нелін заува­жує, що вказане «Положення про нотаріат» започаткувало історію нотаріату в Радянській Україні^{[2369] [2370].}

Український нотаріат радянського періоду починає ак­тивно розвиватися з 20 квітня 1923 року, коли після прийн­яття першого Цивільного кодексу УРСР 16 грудня 1922 року, що передбачав для низки цивільно-правових угод обов'яз­кове нотаріальне посвідчення під страхом недійсності, а сто­совно інших угод надавав право розсуду сторонам - чи по­свідчувати угоду в нотаріальній конторі, чи обмежитися простою письмовою формою без нотаріального посвідчення, було затверджено «Положення про державний нотаріят»^[2371], (далі - нотаріальне положення).

Це положення складалося із 38 артикулів (пунктів) та вперше надало нотаріальним органам України найменуван­ня «державних» і заклало принципове підґрунтя українсько- радянського нотаріату. Згідно із Положенням державні но­таріальні контори створювались у всіх містах УРСР, причому губвиконкомам надавалось право, за погодженням із Нар- ком'юстом, створювати контори також і в більш значних сільських місцевостях, на вузлових станціях, пристанях, тим­часово на ярмарках та ін.

Відтак нотаріальна система повернулася до правни­чих установ. Загальне управління нотаріатом було по­кладено на Наркомат юстиції. Для нагляду за нотаріальни­ми органами у складі цивільних відділів губернських судів запровадили спеціальні нотаріальні відділення, безпосере­дньо підпорядковані заступникам голів губсудів по цивіль­них відділах. Кількість контор у губерніях встановлювали губвиконкоми і затверджував Нарком'юст. У місцевостях, де нотаріальних контор не було, найпростіші нотаріальні дії виконували народні суди та райвиконкоми. У сільських міс­цевостях згідно з постановою ВУЦВК і Раднаркому України від 13 березня 1925 року «Про зміну та доповнення Поло­ження про Державний нотаріат» такі повноваження деле­гували сільрадам¹.

Підвалини українського нотаріального законодавства радянського періоду сформовано в 1923 році.

Це було зроблено з введенням нового Положення про нотаріат - 24 серпня 1923 року, яке включило нотаріат до складу органів юстиції, а керівництво ним повинні були здійснювати органи судового управління, також значно збі­льшило обсяг повноважень нотаріусів та встановило їх від­повідність нормам Цивільного кодексу. Положення набуло чинності 1 лютого 1923 року, яким було введено обмеження на спадкування за вартістю майна не більше 10 тисяч золо­тих рублів, закріплено привілейоване становище державної власності, охорону державних інтересів, контроль над при­ватно-підприємницькою діяльністю, державну монополію на зовнішню торгівлю тощо^{[2372] [2373].}

Згідно з Нотаріальним положенням державні нотаріа­льні контори створювались у всіх містах УСРР, причому губ- виконкомам надавалось право, за погодженням із Нар- ком'юстом, створювати контори також і в більш значних сільських місцевостях, на вузлових станціях, пристанях, тим­часово на ярмарках та ін. У місцевостях, де не було нотаріа­льних контор, здійснення окремих, нескладних нотаріальних дій покладалось на райвиконкоми та народних суддів, а як­що їх не було - на сільські ради. Вказані ограни, зокрема, здійснювали такі повноваження нотаріальних контор: засві­дчення довіреностей і копій всіляких документів та виписок з них (з торговельних книг), а також власноручності підпи­сів; посвідчення за вимогами службових осіб і установ, при­ватних осіб безсумнівних обставин, а саме: часу подання до­кументів, перебування особи в певному місці, подання пояс­нення або вимоги однієї особи до іншої¹.

Розміщення нотаріальних контор встановлювалося виконкомами місцевих рад та затверджувалося Народним комісаріатом юстиції. Очолювали нотаріальні контори нота- рі (нотаріуси), які призначалися президією губернських рад народних суддів за поданням завідувача цивільним відділом з осіб, які мали виборчі права та витримали встановлене ви­пробування в комісії, що призначалася президією Раднарсу- ду за програмою, яка була затверджена Нарком'юстом^{[2374] [2375].}

Претендент на посаду нотаріуса складав відповідний іспит у комісії, що складалася із голови губернського суду чи його заступника та трьох членів - помічника губернського прокурора, одного із місцевих народних суддів і одного із мі­сцевих нотарів.

Нотаріуси не мали права працювати за сумісництвом не лише в приватних, громадських організаціях, державних установах, але й брати участь в торговельно-промислових підприємствах. Вони були державними службовцями та отримували винагороду лише від держави за встановленими окладами, як і всі службовці.

Загальне керівництво і контроль за діяльністю нота­ріальних контор в Україні здійснювались Нарком'юстом через губернські суди, при яких створювались нотаріальні відділи і нотаріальні архіви. Скарги на нотаріальні дії або на відмову в їхньому здійсненні подавали зацікавлені особи в народний суд, постанови якого могли бути оскаржені в цивільному відділі губернського суду, рішення ж останньо­го були остаточними. Водночас відмову від учинення тої чи іншої дії, нотаріальна контора чи нотаріальний відділ по­винні, за вимогою однієї із сторін, викласти в письмовій формі з поясненням причин цієї відмови та посиланням на відповідний нормативний акт. Укладання або засвідчення договору чи відмови від їх вчинення повинні бути здійснені упродовж трьох днів після подання необхідних документів і внесення зборів¹.

Важливим є артикул 9 Нотаріального положення, в яко­му встановлено, нотар в конторі, в якій він є завідуючим, не може вчиняти нотаріальні дії від свого імені і на своє ім'я, своєї дружини, чи своїх родичів по прямій лінії та братів і се­стер, а також і співробітників нотаріальної контори і нотарі­ального відділу відповідного Губсуду.

Отже, для укладення правочину зазначені особи повин­ні були звернутися за відповідним дозволом до керівництва Губсуду, в якому зазначалося вид правочину та місце його вчинення^{[2376] [2377].}

На нотаріальні контори було покладено такі завдання:

а) вчинення (переведення) різних актів згідно з вста­новленим нотаріальним порядком провадження (переве­дення) існуючими узаконеннями та цим положенням;

б) засвідчення різних договорів за встановленим зако­нодавством нотаріальним порядком засвідчення;

в) вчинення (переведення) й засвідчення після бажан­ня сторін таких договорів, які можуть бути здійснені й без участі нотаря;

г) вчинення (переведення) протестів векселів;

ґ) засвідчення довіреностей і копій з різних документів і виписок з торгівельних книг, а також власноручності підписів;

д) посвідчення за вимогами урядових осіб і установ, а також приватних осіб, безсумнівних обставин, а саме: часу подання документів, перебування особи в певному місці, по­дання, пояснення або вимоги однієї особи до іншої тощо;

е) видача виписок і копій з нотаріальних книг та ре­єстрів;

є) прийняття на зберігання поданих різними особами документів^[2378].

Також важливим є артикул 19 Нотаріального поло­ження, відповідно до якого нотар повинен дотримувати тає­мність (таємницю) щодо актів і документів, що має у себе на збереженні, а також всіх доручених йому справ, за винятка­ми, зазначеними законом. Також наголошено, що у разі не­дотримання нотаріальної таємниці, нотаріус карається згід­но зі статтею 117 Кримінального кодексу УРСР, якщо з об­ставин справи не випливає, що він підлягає карі за іншими статтями Кримінального кодексу.

У «Положенні про державний нотаріат» детально опи­сувався процесуальний порядок виконання нотаріальних дій (з інструктивними подробицями), і враховуючи низьку кваліфікацію нотаріальних працівників, воно цілком відпо­відало вимогам часу. Наприклад, це стосувалося порядку встановлення особи, що звернулася за вчиненням нотаріаль­них дій.

На обов’язковість володіння нотаріусом українською і російською мовами вказувалося в артикулі 14 Положення.

Обов’язковому нотаріальному посвідченню підлягали договори, які укладали приватні особи та їхні об’єднання:

а) про створення (заснування) торгових і торгово-про­мислових підприємств;

б) про складання третейських записів;

в) довіреності на управління майном (торговельні) і на провадження справ, за винятком випадків, коли особливими правилами встановлена інша форма довіреності (стаття 265 Цивільного кодексу).

Вимоги щодо місця вчинення нотаріальних дій закріп­лено в артикулі 6 «Положення про державний нотаріат». Зо­крема різні акти та договори вчиняються та засвідчуються нотаріальним порядком за розсудом сторін або в місці їх укладання чи виконання, або в місці перебування, за винят­ком договорів про відчуження, про заставу чи оренду не на­ціоналізованих будівель, про встановлення, заставу і про оренду права забудівлі, про оренду різного виду помешкань про оренду, заставу і відчуження державних, громадських і приватних підприємств. Ці договори провадяться чи засвід­чуються в місці знаходження будівель, забудівлі, помешкань і підприємств¹.

Відповідно до артикулу 25 Нотаріального положення не вчиненні чи не засвідчені в нотаріальних установах дого­вори, які підлягали обов’язковому нотаріальному посвідчен­ню чи засвідченню, визнаються недійсними^{[2379] [2380].}

Приміром, будь-які угоди про підряд чи поставки між установами та контрагентами мали посвідчуватися у нотарі­альних камерах. Чималим обсягом роботи нотаріат був зо­бов’язаний, так званій «денаціоналізації житла»^[2381].

За часів непу купівля-продаж денаціоналізованого жи­тла була поширеним явищем. Відповідні угоди обов’язково укладалися в нотаріальних конторах та реєструвалися у ко- мунвідділах. Водночас продавець мав документально довес­ти, що не торгував нерухомістю впродовж попередніх трьох років, а від покупця вимагати довідку, що ані він, ані його дружина чи повнолітні діти не володіють у цій місцевості жодною іншою будівлею¹.

Під час вчинення акту денаціоналізації, акту на вивла- снення (відчуження) чи заставу будівель, підприємства та права забудівлі нотаріус повинен був пересвідчитися, чи не­ма належно встановленої заборони на вчинення такого вив- ласнення (відчуження) чи застави^{[2382] [2383].}

Діловодству нотаріальної контори присвячені артику­ли 20-21 Нотаріального положення. Зокрема наголошено, що нотаріальні книги і реєстри закінчуються в кінці кожного року і зі всіма їхніми додатками подаються до нотаріального архіву.

У кожній нотаріальній конторі відповідно до встанов­леної Народним Комісаріатом Юстиції формою велися такі книги:

а) актова книга для внесення актів, складених у нота­ріальному порядку;

б) реєстр для реєстрації всіх (за винятком протестів векселів) вчинених нотаріальних дій: актів засвідчень, про­тестів, посвідчення обставин, видачі копій та виписок, а та­кож книги для стягнення зборів і мита;

в) особливий реєстр актів протесту векселів;

г) алфавітні книги (абеткові покажчики) до реєстрів;

ґ) грошеву книгу для запису усіх грошевих сум і доку­ментів, що отримує контора.

Нотаріальні книги та реєстри повинні були пронуме­ровані, прошнуровані і закріплені поаркушно секретарем Губсуду цивільного відділу і підписані членом Губсуду з до­датком сургучної печатки Губсуду.

Нотаріальні контори утримувалися коштом внесків і зборів за вчинення нотаріальних дій в межах кошторису, за­твердженого пленумом Губсуду.

Нотаріат перебував у цей період на госпрозрахунку, йо­го послуги винагороджувалися за встановленими тарифами. У багатьох випадках ці тарифи передбачали певний відсоток від суми акта. Відтак за укладання звичайних угод стягувалися 1,5% нотаріального збору, а також 1,5% місцевого мита і 0,5% гербового збору. За посвідчення угод купівлі-продажу будин­ків потрібно було сплатити, крім цих сум, ще аж 8% кріпосно­го мита й окремий канцелярський платіж (пропорційно кіль­кості сторінок угоди). За оформлення векселів - 1,5% нотаріа­льного збору, 1,5 місцевого та і 0,25 гербового збору¹.

Оскільки фінансування нотаріальних контор відбува­лось за рахунок надходжень від учинення нотаріальних дій, створення нових, а також вирішення питання про доціль­ність функціонування вже існуючих нотаріальних контор залежало від їхньої рентабельності. Це відображено у таких статистичних даних: з прийняттям Положення 1923 р. в Україні було створено 106 нотаріальних контор, станом на 1 січня 1924 р. їх було вже 125, однак до початку 1925 р. їхня кількість у наслідок викладених причин скоротилася до 94^{[2384] [2385].}

Постановою ВУЦВК і Раднаркому України від 13 березня 1925 року «Про зміну й доповнення «Положення про держав­ний нотаріят»^[2386] повноваження щодо вчинення певних видів нотаріальних дій делеговано сільрадам та райвиконкомам.

У місцевостях, де немає нотаріусів та народних суддів, на районні виконавчі комітети покладено вчинення таких нотаріальних дій:

а) засвідчення довіреностей, копії документів та витя­гів (з торгівельних книг), засвідчення підписів;

б) посвідчення безспірних прав: часу пред’явлення до­кументів, перебування особи в певному місці, передання за­яви (пояснення чи вимоги) від однієї особи до іншої.

Положенням покладено повноваження щодо вчинення нотаріальних дій лише у разі, коли в сільській місцевості не­має ні нотаріусів, ні народних суддів, ні районних виконав­чих комітетів.

До компетенції сільрад належало вчинення таких но­таріальних дій:

а) засвідчення довіреностей на одержання грошей і майна на суму не більше 100 карбованців, на провадження судових справ у судових установах на таку ж суму, а також засвідчення довіреностей без обмеження суми заробітної плати, а також допомог від органів соціального забезпечення та соціального страхування і на одержання різної поштової кореспонденції;

б) засвідчення підписів на договорах про найм, продаж та передачу сільськогосподарського майна на суму не більше 500 карбованців, на договорах про купівлю-продаж із роз­строченням виплати сільськогосподарських машин і знаряд­дя без обмежень суми й на поштових оповістках також без обмеження суми;

в) засвідчення копій документів майнового характеру на суму не більше 100 карбованців, копій зазначених догово­рів, а також копій документів немайнового характеру;

г) засвідчення підписів фундаторів кооперативних ор­ганізацій, товариств і спілок, що не мають на меті визиску­вання, на поданих ними проханнях про реєстрацію вказаних організацій і на проектах статутів;

ґ) посвідчення безспірних прав: часу пред’явлення до­кументів про особу, перебування особи в певному місці, пере- дання заяви (пояснення чи вимоги) від однієї особи до іншої.

Районні виконавчі комітети і сільські ради за вчинення нотаріальних дій стягували плату за нотаріальною таксою.

Також двічі змінювався артикул 23 зазначеного Поло­ження про державний нотаріат: Постановами ВУЦВК і РНК УССР від 30 липня 1924 року та від 23 травня 1925 року щодо переліку договорів відчуження, які підлягають обов’язко­вому нотаріальному засвідченню. За Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 23 травня 1925 року¹: акти продажу будівель, що підлягають денаціоналізації, але залишені за відділами комунального господарства (відділами місцевого господарс­тва), договори про відчуження або заставу денаціоналізова­них будівель, про встановлення, відчуження або заставу пра­ва забудови, договори про оренду різних державних підпри­ємств і договори про перехід торговельно-промислових під­приємств від однієї особи до другої підлягають нотаріально­му засвідченню.

Прийняття Положення було першим внеском у ство­рення радянського нотаріату як самостійного державної установи. Воно заклало основи радянського нотаріату - за­снувало державні нотаріальні контори та закріпило нотаріат в системі державних органів, включивши його до складу ор­ганів юстиції.

Отже, місце нотаріату в системі державних органів бу­ло встановлено: нотаріат був включений до складу органів юстиції. Організація та керівництво нотаріатом доручалося органам судового управління^{[2387] [2388].}

Надалі із республіканським законодавством про нота­ріат виникає і законодавство Союзу РСР, яке регулює питан­ня організації нотаріату та основні принципи діяльності но­таріальних органів. Основи судоустрою Союзу РСР і союзних республік від 29 жовтня 1924 р.^[2389] встановили одноманітну структуру нотаріальних органів для всіх союзних республік, призначення нотаріусів та їх зміщення губернськими і пові­товими виконавчими комітетами Рад, вимоги до кандидатів на посаду нотаріуса, можливість виконання окремих нота­ріальних дій народними судами, а також волосними і район­ними виконавчими комітетами Рад і, нарешті, необхідність видання загальносоюзного закону про основні принципи но­таріату, ³ яким повинні були бути погоджені республіканські положення про державний нотаріат¹.

Зміни в адміністративно-територіальному поділі (пе­рехід на триступеневу систему управління), а також прийн­яття 29 жовтня 1924 р. «Основ судоустрою Союзу РСР і союз­них республік» зумовили необхідність прийняття нового По­ложення про судоустрій Української РСР від 23 жовтня 1925 р.^{[2390] [2391]. Воно складалося з 12 розділів (основні положення; народний суд; окружні суди; Верховний суд; державна про­куратура; слідчі; колегії захисників; державний нотаріат; су­дові виконавці; судові перекладачі; інститути науково- судової експертизи; порядок дисциплінарної відповідально­сті працівників юстиції), які включали 20 глав і 188 статей.}

Особливістю Положення було те, що воно регламенту­вало не лише організацію і діяльність судових органів, але й державної прокуратури УРСР, слідчих, колегій захисників, державного нотаріату і установ науково-судової експертизи. Цим Положенням були внесені деякі зміни в організаційну структуру нотаріальних органів. Зокрема у відділі судо­устрою Нарком'юсту по нотаріальних органах був організо­ваний підвідділ; нотаріальні підвідділи окружних судів (як це було в складі губернських судів) організовані не були, управління нотаріальними органами в межах округу (було створено 41 округ, замість попередніх губерній) покладалося безпосередньо на голову окружного суду, а розгляд скарг на дії нотаріусів покладався на цивільно-касаційні колегії окружних судів. Призначення, звільнення чи переміщення нотаріусів, здійснювали виконкоми окружних Рад за подан­ням голів окружних судів, а до кандидатів на посаду нотаріу­са пред'являли такі ж вимоги, як і до кандидатів на посаду народного судді. Крім того, треба було пройти випробування в спеціальній іспитовій комісії при окружному суді¹.

21 вересня 1925 року РНК України прийняло постанову «Такса оплати нотаріальних чинностей і правила справляння нотаріальних зборів»^{[2392] [2393], яка була обов’язковою для виконання всіма нотаріусам держави.}

Згодом відбувся ще один перегляд законоположень щодо нотаріату. В Положенні про судоустрій УСРР від 23 жовт­ня 1925 року передбачено окремий розділ VIII «Про держав­ний нотаріат», в який увійшли організаційні питання діяль­ності нотаріату.

Зокрема встановлено, що у містах УСРР та в інших за­люднених пунктах, за потребою, засновується державні но­таріальні контори, а їх кількість визначається за поданням окрсуду, окружного виконавчого комітету та затверджується Народним комісаріатом юстиції.

У місцевостях, де нотаріальних контор не утворено, за­свідчення довіреностей та копій усяких документів і витягів (із торговельних книг), а також ідентичність підписів, посвідчення за вимогами урядовців, установ і приватних осіб, не спірних об­ставин, наприклад, час пред’явлення документів, перебування особи в певному місці, подання пояснень або вимагань однієї особи від іншої тощо, а також засвідчення підписів і документів, що їх перелічено в увазі другій до цього артикулу, покладається на народних суддів з оплатою нотаріальних дій за чинною так­сою, а в районах, де відсутній нарсуд наведені функції виконує райвиконком на тих же засадах^[2394].

Відповідно до уваги 2 артикулу 142 Положення про су­доустрій УСРР встановлено, що у сільських місцевостях, де немає ні нотарів, ні народних суддів, ані райвиконкомів, на сільради покладається:

а) засвідчувати довіреності на одержання грошей і майна від різних державних і громадських установ і приват­них осіб на суму не більше 100 крб. і на провадження справ у судових установах на таку ж суму, а також, не обмежуючи су­ми, засвідчувати довіреності на одержання заробітної платні та запомог від органів соцзабезу або соцстраху та на одер­жання різної поштової кореспонденції;

б) засвідчувати копії документів немайнового харак­теру, засвідчувати копії документів майнового характеру на суму не більше 100 крб, а також копії договорів про найм, продаж і передання сільськогосподарського майна на суму не більше 500 крб., на договорах купівлі-продажу на виплат сільськогосподарських машин і на поштових оповістках, без обмеження суми договору;

в) засвідчувати підписи на договорах про найм, продаж і передання сільськогосподарського майна на суму не більше 500 крб., на договорах купівлі-продажу на виплат сільського­сподарських машин, не обмежуючи суму, і на поштових опо­вістках, теж не обмежуючи суму;

г) засвідчувати підписи фундаторів кооперативних ор­ганізацій та інших товариств і спілок, що не мають на меті зиск, на поданих ними проханнях про реєстрацію згаданих організацій і на проектах статутів;

ґ) засвідчувати, на вимагання урядовців і установ, а також на прохання приватних осіб, не спірні обставини, приміром: час подання документів, перебування особи в певному місці, подання пояснень або вимагань однієї особи від іншої тощо^[2395].

Усі окреслені нотаріальні дії оплачувалися за таксою оплати нотаріальних дій.

Важливими є положення артикулу 143 щодо призна­чення, переміщення та звільнення нотаріусів з посади.

Очолювали нотаріальні контори нотаріуси (нотарі), яких призначав, переміщував і звільняв із посади окружний виконком, на подання голови окружного суду, з осіб, що ма­ють право бути обраними за народних суддів, та склали від­повідний іспит за програмою, що його встановив Народній Комісаріат Юстиції. Іспити проводить чинна при окружному суді іспитова комісія, склад та порядок утворення якої ви­значаються інструкцією НКЮ¹.

Нотаріуси не мали права займати посаду з особових наймів у радянських, громадських і приватних установах і підприємствах, а також брати участь у торговельно-промис­лових підприємствах^{[2396] [2397].}

Штати нотаріальних контор встановлював окружний суд і затверджував Народний комісаріат юстиції за згодою з Наркомфіном.

Державні нотаріальні органи, включаючи оплату праці нотаріусам та іншим співробітникам цих органів, утримува­лися коштом оплат, що надходять за нотаріальні дії. Ці суми, які лишалися за покриттям видатків на утримання держав­них нотаріальних органів, у межах, установлених коштори­сами, вносилися на прибуток Республіки за кошторисом На­родного комісаріату юстиції в порядку, установленому На­родним комісаріатом юстиції за погодженням з Народним комісаріатом фінансів УСРР^[2398].

Загальне керівництво, догляд і інструктування всіх но­таріальних органів УСРР здійснював Народний комісаріат юстиції. На місцях безпосереднє адміністраційно-організаційне керівництво й догляд за нотаріальними органами здійсню­вали округові суди в межах і порядком, що їх установлено інструкціями, видаваними НКЮ.

Також постановою НКЮ для здійснення зазначеного керівництва й догляду у містах Харкові, Києві, Одесі та Кате­ринославі, а також у інших значних окружних містах, дозво­лялося утворення при відповідних окружних судах посади старшого нотаря. Старших нотарів призначали голови відпо­відних окрсудів із осіб та затверджував Народний Комісар Юстиції. Старші нотарі могли мати технічних співробітників, які утримувалися за рахунок нотаріальних сум за відповід­ними кошторисами¹.

Особливо в артикулі 151 Положення акцентовано на діяльності нотаріальних архів, які утворювалися при окруж­них судах.

Всі закінчені нотаріальні книги повинні були зберіга­тися в нотаріальних архівах, звідки можна було отримувати довідки й витяги з цих книг. Порядок організації нота­ріальних архівів і наповнювання визначалося інструкціями НКЮ.

Водночас зауважувалося, що нотаріальні архіви, як правило, обслуговувалися апаратом окружного суду, де вони перебували. Лише у разі потреби, для обслуговування нота­ріальних архівів можна було утворити спеціальні штати, які утримувалися за рахунок нотаріальних сум^{[2399] [2400].}

16 грудня 1925 р. в Україні Постановою Всеукраїнсько­го Центрального Виконавчого Комітету й Ради Народних Комісарів УСРР за № 557 «Про надання чинності Нотаріаль­ному Положенню» було прийняте нове Нотаріальне поло­ження^[2401], після прийняття Цивільного кодексу України, який передбачав для низки цивільно-правових угод обов’язкове нотаріальне посвідчення під страхом недійсності, а щодо ін­ших угод надавав право на розгляд сторін посвідчувати уго­ду в нотаріальному порядку чи обмежитися простою нотарі­альною формою без нотаріального посвідчення.

Нотаріальне положення склалося всього з 37 артикулів (пунктів). Особливістю Нотаріального положення було те, що воно регулювало лише порядок вчинення нотаріальних дій, а загальні положення щодо діяльності органів нотаріату регулювало Положення про судоустрій УСРР^[2402].

На нотаріальні контори покладали такі нотаріальні дії:

а) складання різних актів, щодо яких Цивільним кодек­сом УСРР та іншими нотаріальними актами встановлений нотаріальний порядок посвідчення;

б) засвідчення різних договорів, довіреностей та інших документів, щодо яких Цивільним кодексом УСРР та іншими нотаріальними актами встановлений нотаріальний порядок посвідчення;

в) укладання та засвідчення на бажання сторін угоди, щодо яких не встановлено обов’язкового нотаріального укладання чи засвідчення;

г) вчинення протестів векселів;

ґ) засвідчення вірності копій різних документів та ви­тягів з торгівельних та інших книг і документів, а також вла- сноручність підписів;

д) посвідчення безспірних обставин: часу пред’явлення документів, перебування особи в певному місці, передачу за­яв чи пояснень від однієї особи до іншої тощо;

е) видання виписки й копії з нотаріальних книг, реєст­рів тощо;

є) отримання від осіб документів на зберігання, пере- дання заяв від однієї особи до іншої, взяття для передання за належністю грошей, що надходять на оплату явлених до протесту векселів чи з розрахунку укладених у конторі угод, пересилання та передавання за належністю актів й докумен­тів, складених чи засвідчених в конторі та виконання інших доручень, які безпосередньо пов'язані з діяльністю нотаріа­льних контор і не суперечать законодавству. Водночас по­вний перелік функцій нотаріальних контор визначався На­родним комісаріатом юстиції¹.

Відповідно до артикулу 5 Нотаріального положення, нотар не мав права вчиняти нотаріальні дії в конторі, де він є завідувачем на своє ім'я або від свого імені, своєї дружини, своїх родичів прямої лінії, братів і сестер, а також співробіт­ників нотаріальної контори^{[2403] [2404].}

У цей час відбувалася зміна адміністративно-терито­ріального поділу (з губерній - на округи). Тож нотаріальні відділення губсудів було ліквідовано. Натомість було поси­лено інструкторську та наглядову роль Нарком'юсту, котрий 27 січня 1926 року видав спеціальну інструкцію щодо нота­ріальної діяльності. Нотаріальними конторами керували но- тарі на правах завідувачів; при них могли бути помічники на правах заступників. Помічників та технічний штат призначав і звільняв сам нотар^[2405].

Нотаріальні контори мали вести:

а) актову книгу на акти, складені нотаріальним порядком;

б) загальний реєстр нотаріальних дій і оплат;

в) особливий реєстр для запису опротестованих векселів;

г) алфавітний покажчик до реєстрів;

ґ) грошову книгу;

д) книгу розрахунків на подані до протесту векселі.

Збереження таємниці вчинення нотаріальних дій по­кладалося не лише на нотаріусів, але й на співробітників но­таріальної контори^[2406].

Як справедливо зауважує М. Кальницький, поняття про категорії письмових угод у цей період наблизилося до того, що існувало у дореволюційні часи. Розрізнялися угоди прості (тоб­то домашні, вчинені без участі нотарів чи інших посадовців, що їх заміняють), засвідчені (щодо яких нотаріус перевіряє дійс­ність і законність та посвідчує їх спеціальним написом, печат­кою та підписом) і нотаріальні (вони здійснюються за безпосе­редньої участі нотаря, а оригіналом угоди стає її запис у актовій книзі, скріплений підписами сторін, підписом та печаткою но- таря). Тільки нотаріальний акт вважався безспірним¹.

Вчиняти нотаріальні дії можна було у будь-якій нота­ріальній конторі, за винятком угод відчуження та застави будинків й іншої нерухомості, які засвідчували лише у кон­торі за місцем розташування майна. У разі перезастави буді­вель та права забудови, написів про передачу вимог, такою заставою забезпечених, і скасування такої застави, їх необ­хідно вчиняти лише в тій нотаріальній конторі, яка посвід­чувала акт про заставу^{[2407] [2408].}

Під час оформлення угод не було потреби в участі свід­ків; їх запрошували тільки у разі необхідності підтвердити чиюсь особистість. Надалі нотареві було надано можливість засвідчувати та складати документи, за бажанням сторін, російською або українською мовою, але сам нотар мав роби­ти свої записи лише українською (винятки становили тери­торії компактного проживання певних нацменшин, де все адміністративне та судове діловодство велося національни­ми мовами). Оплата нотаріальних послуг здійснювалася за таксою, в якій окремо оплачувалися дії з укладенням доку­ментів і окремо за їх засвідчення. Водночас було визначено коло осіб із офіційно визнаною матеріальною неспроможніс­тю, звільнених від оплати^[2409].

На думку Л. Ясінської, прийняте після вказаних змін нове Нотаріальне положення 16 грудня 1925 р. було невда­лим актом кодифікації нотаріального законодавства. Воно часто з інструктивною деталізацією викладало порядок ви­конання нотаріальних дій і водночас не містило положень, що визначали б порядок призначення і звільнення нотаріу­сів, а також вимог, що ставились до кандидатів на посаду но­таріуса. Жодного слова не було сказано про визначення структури, мережі нотаріальних органів, про їхній організа­ційний устрій, підпорядкованість, обійдено питання про ком­петенцію місцевих Рад щодо вивчення нотаріальних дій.

Отже, у прийнятті такого недосконалого акта не було потреби. А надто, що вже з кінця 1925 року активно обгово­рювалось питання про необхідність видання загальносоюз­ного закону про нотаріат¹.

З цього Нотаріального положення було вилучено суто організаційні питання, які увійшли до «Положення про судо­устрій» (розділ VIII «Про державний нотаріат»).

На думку О. Неліна, воно детально визначало порядок вчинення нотаріальних дій, тобто було Інструкцією щодо вчинення нотаріальних дій^{[2410] [2411].}

Надалі із республіканським законодавством про нота­ріат виникає і законодавство Союзу РСР, що регулювало пи­тання організації нотаріату та основні принципи діяльності нотаріальних органів.

У цей період продовжувалася формуватися законодав­ча база Союзу РСР, до складу якого з грудня 1922 року вхо­дила й Україна.

На думку російської дослідниці Ю. Андрєєвої, існуюча розрізненість в тлумаченні союзного законодавства і доволі широка компетенція союзних республік у галузі нотаріального

законодавства викликали необхідність прийняття єдиного загальносоюзного акта, що більш детально регламентує ос­новні засади організації нотаріальної діяльності для всіх со­юзних республік¹.

14 травня 1926 року ЦВК та Раднарком СРСР видали постанову «Про основні принципи організації державного нотаріату»^{[2412] [2413]. У ній були сформовані основні принципи органі­зації та діяльності нотаріальних органів, а також завдання державних нотаріусів, до яких насамперед належала переві­рка відповідності вчинених ними дій та складених докумен­тів чинному законодавству. Цим документом було встанов­лено, що посвідчення угод та інші дії здійснюються держав­ними нотаріальними конторами, які функціонують у поряд­ку, визначеному законодавством союзних республік відпові­дно до загальносоюзного закону. Окремі функції державних нотаріальних контор можуть законодавством союзних рес­публік покладатися на народні суди та виконкоми місцевих Рад. Нотаріальні дії за кордоном в інтересах радянських гро­мадян і організацій виконуються консульськими установами Союзу РСР. Відтак держава на загальносоюзному рівні закрі­пила свої взаємини з нотаріусами, встановивши свій конт­роль за їхньою діяльністю та заробітком[2414].}

Стаття 8 цієї постанови скасувала відмінність між складанням актів та засвідченням договорів. Замість цих двох форм нотаріальних дій було встановлено єдине нотарі­альне посвідчення угод. Скасовані будь-які актові книги та встановлено, що нотаріальне посвідчення угод полягає в написі про те на самому акті за підписом державного нотарі­уса з додатком печатки нотаріальної контори¹.

Згідно із постановою до компетенції нотаріальних кон­тор належать такі дії:

а) нотаріальне посвідчення угод;

б) вчинення передбачених законом протестів;

в) засвідчення вірності копій документів і виписок з книг та документів;

г) засвідчення справжності підписів;

ґ) посвідчення обставин і фактів, що можуть мати юридичне значення, в яких нотаріус може особисто і безпо­середньо переконатися і для посвідчення яких закон не встановлює іншого порядку;

д) реєстрація арештів, що накладаються на будівлі і право забудови, а також зміни і зняття їх;

е) зберігання документів;

є) інші дії, передбачені законодавством союзних рес- публік^{[2415] [2416].}

На окремі нотаріальні контори може покладатися та­кож засвідчення вірності перекладів з іноземних та на інозе­мні мови.

У пункті 13 постанови встановлено, що державні нота­ріуси та співробітники державних нотаріальних контор зо­бов'язані додержувати таємницю виконуваних ними нотарі­альних дій. Довідки видаються лише особам, за дорученням або щодо яких виконувалися нотаріальні дії, а також на ви­могу прокуратури, судових і слідчих органів та в інших випа­дках, спеціально передбачених законом.

Як основні завдання державних нотаріальних органів у статті 10 постанови вказано насамперед про перевірку нотаріусами відповідності необхідних від них дій і предста­влення їм документів чинним законодавчим актам, надання трудящим активного сприяння в огородженні їх прав і за­конних інтересів під час вчинення нотаріальних дій, щоб юридична необізнаність, малограмотність і інші обставини не могли бути використані їм на шкоду. Відтак держава за­конодавчо закріпила завдання нотаріату з підтримання за­конності в країні і наголосила на важливості ролі нотаріа­льних органів для забезпечення прав та інтересів громадян і держави. Саме нотаріат мав допомогти Радянській державі у встановленні законності та зміцнення громадянської право­свідомості¹.

На основі цієї постанови в союзних республіках, зокре­ма в Україні, були розроблені та прийняті зміни до Положен­ня про державний нотаріат.

Постановами Всеукраїнського Центрального Виконав­чого Комітету і Ради Народних Комісарів УСРР 10 листопада 1926 року прийнято дві постанови, що стосувалися діяльно­сті органів нотаріату республіки: «Про зміну й доповнення Положення про судоустрій УСРР»^{[2417] [2418] та «Про зміну й доповнен­ня Нотаріального Положення»[2419].}

Положенням про судоустрій УСРР надано право го­ловам окружних судів клопотати в окремих випадках пе­ред Нарком'юстом про повне або часткове звільнення осіб, які бажали зайняти посаду нотаріуса від установленого іспиту.

Також зауважено, що нотаріуси не можуть займати ін­ших державних посад, бути членами колегій адвокатів (обо­ронців), працювати з найму у кооперативних та громадських організаціях та у приватних осіб, брати участь у торговель­них та промислових підприємствах¹.

Постановою «Про зміни і доповнення Нотаріального Положення» фактично перенесено норми загальносоюзної постанови «Про основні принципи організації державного нотаріату» в українське Нотаріальне положення. Зокрема увідповіднено перелік нотаріальних дій, які вправі вчиняти нотаріуси, а також зобов’язано останніх вести реєстри ареш­тів, накладених на будівлі та на право забудування, змін і зняття їх та алфавітні книги до них^{[2420] [2421].}

Важливе значення для ведення нотаріального діловод­ства є зміни артикулу 10 Положення, яким встановлено, що договори або документи, що підлягають нотаріальному по­свідченню, повинні були бути складені не менш, ніж у двох примірниках, один з яких - основний - залишався у справах нотаріальної контори, які діють досі^[2422].

Народний комісаріат юстиції здійснював керівництво і нагляд за органами нотаріату, водночас деякі питання вирішу­валися спільно з Народним комісаріатом фінансів. Прикладом слугують спільні циркуляри (обіжники) НКЮ та НКФ від 18 серпня 1925 року «Про утворення посад стажорів при ноткон- торах» та від 8 березня 1926 року «Про штати нотаріальних ко­нтор та розміри заробітньої платні робітникам нотаріату»^[2423].

11 травня 1927 року Постановою ВЦВК «Про зміну По­ложення про Судоустрій УСРР», в новій редакції викладено артикул 146 «Положення про Судоустрій УСРР», згідно з яким Державні нотаріальні контори, включаючи оплату пра­ці нотарів, інших співробітників цих контор, утримується коштом оплат, що надходять за нотаріальні дії^[2424].

Діяльність органів нотаріату Української СРР у 1925­1927 роках регулювалася двома основними нормативними актами: «Положенням про судоустрій УСРР» (розділ VIII «Про державний нотаріат») та Нотаріальним положенням від 16 грудня 1925 року.

Вказані нормативні акти продовжили своє функціону­вання і в подальший період.

ВЦВК та РНК УСРР 30 травня1928 року прийняли по­станову «Про внесення змін до Положення про судоустрій» у зв'язку з виданням постанови Центрального Виконавчого комітету і Ради Народних Комісарів Союзу РСР від 21 грудня

1927 року «Про перевід нотаріальних органів на державний бюджет», якою державні нотаріальні органи, включаючи оплату праці нотарів та інших співробітників цих органів, утримуються коштом державного бюджету УСРР за кошто­рисом Народного комісаріату юстиції УСРР.

Плата, що стягується за нотаріальні дії та за виконання технічних послуг, зараховувалася до прибутку державного бюджету УСРР за кошторисом Нарком'юсту.

Плату за вчинювані нотаріальні дії, а також виконання технічних послуг від органів, що перебувають на утриманні місцевого бюджету, зараховувалася у прибуток відповідних місцевих бюджетів^[2425].

Нове Нотаріальне положення в Україні було прийнято лише 25 липня 1928 року постановою ВУЦВК і РНК № 20 (у м. Харкові), та називалося «Нотаріальна Устава». Вказаний нормативний акт складався із 14 розділів та 91 артикулів та був опублікований одразу паралельно на двох мовах: україн­ській та російській, а нотаріус називався нотарем.

Розділ 1 «Функції нотаріальних органів» визначав види нотаріальних дій, що вчиняються у нотаріальних конторах, а у разі їх відсутності - відповідно суддями та районними ви­конкомами.

До компетенції нотаріальних контор належало:

- нотаріальне засвідчення правочинів, та інших доку­ментів відповідно до чинного законодавства, а також за ба­жанням заінтересованих осіб інших правочинів, які не підля­гають обов’язковому нотаріальному засвідченню;

- вчинення протестів векселів і отримання грошей для належних осіб за поданими до протесту векселями;

- вчинення протестів заставних свідоцтв, які видають товарові склади;

- вчинення морських протестів;

- вчинення виконавчих написів на нотаріально- засвідчених договорах застави, заставних свідоцтвах, проте- стованих векселях, закінчених та неоспорених диспашах і заставних свідоцтвах, які видають товарові склади;

- засвідчення вірності копій документів та витягів з книг і документів;

- засвідчення справжності підписів на документах, що не мають значення майнових правочинів, а також на різних доку­ментах підписів осіб, які можуть розписатися власноручно;

- засвідчення обставин і фактів, що можуть мати прав- не значення: час пред’явлення документів, перебування осо­би в певному місці тощо;

- вжиття заходів з охорони спадкового майна (відуме- рщини);

- засвідчення третейських записів та вчинення вико­навчих написів на вироках третейських судів;

- реєстрація арештів, які накладаються на будівлі й пра­во забудови, та реєстрування зміни та зняття цих арештів;

- видання заставних свідоцтв на будівлі та право забудови;

- засвідчення переходу будівель і права забудови, на­бутих з прилюдних торгів і тих, що перейшли за постанова­ми суду, та видання відповідних посвідок;

- взяття в депозит, для передання грошей та цінних паперів, які становлять предмет зобов’язань;

- взяття на схов документів;

- передання заяв осіб і установ іншим особам та уста­новам і видання посвідки з приводу переданих заяв;

- вчинення перекладів документів та правочинів з од­них мов на інші та засвідчення вірності перекладів;

- виконання технічної роботи, пов’язаної з вчиненням нотаріальних дій цієї нотаріальної контори.

Народні судді (у разі відсутності в районі нотаріаль­них контор) та районові виконавчі комітети (у разі відсут­ності в районі нотаріальних контор і народних суддів) були наділені меншими повноваженнями, ніж нотарі. Щодо вчи­нення нотаріальних дій вони мали право: вчиняти морські протести; засвідчувати вірність копій документів та витягів з книг і документів; засвідчувати справжність підписів на документах, що не мають значення майнових правочинів, а також на всіляких документах підписи осіб, що не можуть розписатися власноручно; засвідчувати обставини й факти, що можуть мати правне значення: час пред’явлення доку­ментів, перебування особи в певному місці тощо; вживати заходів з охорони спадкового майна; засвідчувати третей­ські записи та вчиняти виконавчі написи на вироках тре­тейських судів; брати в депозит, для передання гроші й цінні папери, які становлять предмет зобов’язань; викону­вати технічну роботу, пов’язану з вчиненням нотаріальних дій цієї нотаріальної контори; нотаріально засвідчувати рі­зні довіреності; нотаріального засвідчувати бажання сторін на правочини, для яких нотаріальне засвідчення за законом не є обов’язкове, на суму найбільш 1000 крб., та засвідчува­ти договори на перевіз пошти, що їх укладають місцеві ор­гани Народного комісаріату пошт і телеграфу з селянами, на суму найбільш 3000 крб.

На сільські та селищні ради, які не є районними центрами, відповідно до артикулу 3 Нотаріальної Устави у разі відсутності нотаріальних контор, народних суддів по­кладалося вчинення таких нотаріальних дій:

1) вжиття заходів з охорони спадкового майна;

2) засвідчення справжності підписів на договорах най­му, відчуження і застави сільськогосподарського майна на суму не більше 500 крб., на договорах купівлі-продажу на ви­плати сільськогосподарських машин на необмежену суму та на договорах про оренду землі, укладених за арт. 27-37 Зе­мельного кодексу УСРР, на необмежену суму;

3) посвідчення довіреностей:

а) на одержання грошової та пакункової кореспонден­ції, не обмежуючи суми;

б) на укладення правочинів, які підлягають обов’язко­вому нотаріальному посвідченню, а також правочинів, які не підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню, але які можуть бути за бажанням сторін нотаріально посвідчені;

в) на одержання заробітної плати, допомоги від орга­нів соціального забезпечення або соціального страхування, не обмежуючи суми;

г) на одержання позик з державних кредитних установ на сільськогосподарські потреби на суму не більше 500 крб.;

ґ) на ведення справ у судових установах;

д) на одержання страхової винагороди з усіх видів державного, майнового й особистого страхування;

4) засвідчення справжності підписів на документах, що не мають значення майнових правочинів, і підписів осіб, що розписуються за осіб, які не можуть розписатися власноруч­но, на різних документах;

5) засвідчення справжності підписів засновників (фун­даторів) кооперативних організацій та інших товариств і спілок, що не мають на меті одержання прибутку, на поданих від них заявах про реєстрацію вказаних організацій і на про­ектах статутів;

6) засвідчення копій документів, що не мають значен­ня майнових правочинів, і копій документів майнового хара­ктеру: договорів найму, відчуження і застави сільськогоспо­дарського майна на суму не більше 500 крб., на договорах купівлі-продажу на виплати сільськогосподарських машин на необмежену суму та на договорах про оренду землі, укла­дених за артикулами 27-37 Земельного кодексу УСРР, на не­обмежену суму;

7) виконання технічної роботи, пов’язаної з учиненням нотаріальних дій.

Отже, судді бути наділені більшими повноваженнями щодо вчинення нотаріальних дій, ніж сільські та селищні ради^[2426].

Другий розділ - «Основні правила, як учиняти нотаріаль­ні чинності» - присвячений порядку вчинення нотаріальних Дій.

Відповідно до артикулу 4 Нотаріальної Устави вчиняти нотаріальні дії можна в кожній нотаріальній конторі за ви­нятком випадків, передбачених законодавством. Водночас окружним судам, за дозволом Народного комісаріату юстиції УСРР за наявності в одному місті декількох нотаріальних ко­нтор дозволено встановлювати (розподіляти) вчинення окремих видів нотаріальних дій за спеціалізацією нотаріаль­ної контори. Наприклад, укладення договорів застави неру­хомого майна та накладення заборон відчуження на вказані об'єкти покладалося на Перші нотаріальні контори населе­ного пункту^[2427].

У «Нотаріальній Уставі» передбачено більш суворе до­держання державної мови. Не лише внутрішнє діловодство, рахівництво, але й акти, які засвідчував нотар, мали бути складені лише українською (за винятком компактних тери­торій національних меншин) мовою. Однак дозволялося за бажанням сторін, до документів, які видавали їм нотарі під час учинення нотаріальних дій, додавати паралельні тексти іншими мовами. Якщо нотаріус володів відповідною мовою, то перекладав сам, або цей переклад здійснював судовий пе­рекладач чи інша особа, відома нотаріусу, і яка володіє цією мовою. Якщо приватний клієнт подавав документ російсь­кою мовою, нотар мав перекласти його українською (стягну­вши за це встановлену плату) та засвідчити. Коли ж російсь­кий документ подавала державна установа, зобов'язана ко­ристуватися українською мовою, то нотар повинен був від­мовити у посвідченні та повідомити про це прокуратуру.

У разі необхідності вчинити нотаріальні дії, їх вчиняє нотаріус іншої нотаріальної контори цього міста, якщо в цьо­му місті немає іншої нотаріальної контори, вчинення нота­ріальних дій покладається на заступника голови відповідного окружного суду, який завідує цивільним відділом або, за йо­го дорученням - член окружного суду, а в Автономній Мол­давській Соціалістичній Радянській Республіці - голова Ци­вільної Судової Колегії Головного Суду АМСРР, або за його дорученням - Член Головного Суду.

На нашу думку, вказані посадові судові особи викону­вали не властиві їм функції, оскільки в розділі першому Но­таріальної Устави їх не включено до переліку осіб, які вправі вчиняти нотаріальні дії^[2428].

Відповідно до статті 22 Нотаріальної Устави, «тотож­ність осіб, що беруть участь у вчиненні правочину, або для яких вчиняються ті чи інші дії, коли нотар цих осіб не знає, посвідчується писаними документами, що їх нотар визнає за достатні для цього, а якщо їх нема, то тотожність особи мо­жуть посвідчити двоє громадян, що їх особисто знає нотар, або які для посвідчення своєї особи подадуть відповідні до­кументи».

Нотаріуси та їхні співробітники зобов’язані дотриму­ватися таємниці щодо вчинення ними нотаріальних дій та доручених їм справ та документів та не вправі розголошува­ти будь-які відомості або давати довідки.

Нотаріуси видавали довідки про вчинені нотаріальні дії тільки особам, що брали участь у цій нотаріальній дії, та на вимогу прокуратури, судових і слідчих органів.

Відповідно до артикулу 12 Нотаріальної Устави сто­роннім особам довідки нотаріус мав право видавати тільки за згодою всіх осіб, що брали участь у нотаріальних діях, або за постановою суду.

Однак таємниця вчинюваних нотаріальних дій не по­ширювалась: на подання нотаріусами відомостей, які підля­гали за законом про торгову реєстрацію внесенню до торго­вого реєстру та які направлялися нотаріальними конторами органам, що відали торговою реєстрацією; відомості про протестовані векселі, які повідомлялися кредитним та іншим установам, за вказівкою Народного комісаріату юстиції УСРР, а копії нотаріально засвідчених актів дарування - відповідним фінансовим організаціям, за положенням про податок з майна, який переходить в порядку спадкування та дарування¹.

До основних обов’язків нотаріусів належать забезпе­чення законності та охорони прав і законних інтересів тру­дящих.

Як справедливо зауважує Л. Єфіменко, вперше в украї­нському нотаріальному законодавстві у артикулі 14 Нотарі­альної Устави встановлювалися вимоги до посвідчувального напису, який мав включати: 1) назву нотаріальної контори із зазначенням населеного пункту та нотаріального округу;

2) рік, місяць та день, а в разі потреби також час учинення нотаріальної дії; 3) номер за реєстром. Згідно зі статтями 13, 16 Устави реєстрація нотаріальних дій здійснювалася за карт­ковою системою, а один примірник нотаріального докумен­та, який мав силу оригіналу, залишався у конторі); 4) підпис нотаря і печатку нотаріальної контори.

Також передбачався порядок учинення нотаріальних дій за участю неписьменної особи, глухої, німої або глухоні­мої особи (коли ця особа письменна або неписьменна), а та­кож сліпої особи^{[2429] [2430].}

«Уставою» також розширювалися повноваження нота- рів щодо отримання ними інформації від державних і гро­мадських органів та від приватних осіб і організацій, необ­хідної для вчинення нотаріальних дій, а також розгляд скарг на неправильно вчинені нотаріальні дії нотаріусами та інші службові дії нотарів.

За вчинені нотаріальні дії, а також за технічну роботу нотаріальні контори стягують відповідну плату. Розмір опла­ти встановлюється таксою, що її затверджував Нарком’юст УСРР за згодою з Народним комісаріатом фінансів УСРР.

Наступні розділи встановлювали порядок вчинення окремих нотаріальних та інших дій, що провадилися нотарі­усами. Це стосувалось вчинення протестів векселів, застав­них свідоцтв; складення актів про морські протести; вчинен­ня виконавчих написів на нотаріально засвідчених догово­рах застави, заставних свідоцтвах, протестах векселів; засві­дчення справжності підписів, копій документів, часу подання їх та засвідчення інших фактів; вжиття заходів щодо охорони спадкового майна та видача свідоцтва про перехід спадщини; засвідчення третейських запитів і вчинення за ними вико­навчих написів; реєстрації арештів, що накладалися на буді­влі та право забудови, їх змін та зняття; видачі заставних свідоцтв; прийняття в депозит для передачі за належністю грошей і цінних паперів, що становили предмет зобов’язань; зберігання документів; передавання заяв установ і осіб ін­шим установам і особам; технічні послуги, пов’язані з вчи­ненням нотаріальних дій¹.

Нотаріальною Уставою надавалось доручення НКЮ УСРР видати інструкцію щодо її застосування (ст. 91). Відтак постановами Нарком’юсту УСРР від 17 листопада 1928 року затверджено Нотаріальну інструкцію^{[2431] [2432], а від 15 лютого 1929 року Нотаріальну інструкцію для сільських та селищних рад[2433]. Постановою секретаріату ВУЦВКу і Нарком’юсту «Про прикладення нотаріальної устави народними судами та рай­виконкомами» від 14 лютого 1929 року встановлено, що на­родні судді та райвиконкоми вчинюють нотаріальні дії згід­но з Нотаріальною уставою, таксою й правилами оплати но­таріальних дій та технічної роботи[2434].}

Усі нотаріальні дії нотар повинен був вчиняти у при­міщенні нотаріальної контори і лише у виняткових випадках поза вказаним приміщенням. Відповідно до устави: «Догово­ри та інші документи, що належить нотаріально засвідчити, подаються до нотаріальних контор у двох примірниках з од­наковим текстом. Обидва примірники мають підписати сто­рони. Один примірник договору або іншого документа з чис­ла поданих для нотаріального засвідчення залишається, як основний, у справах нотаріальної контори і негайно долуча­ється до договорів та інших документів, раніш оформлених, порядком черговості нотаріального засвідчення. Другий примірник видається одній із сторін, як це зазначено в пра- вочині. Зазначені примірники є оригінали».

Запроваджувалася можливість вчинення нотаріальних дій за межами контори за договорами, що укладалися в інте­ресах держави, та у разі укладення великої кількості догово­рів державних органів з селянами, а також для надання до­помоги населенню з оформлення правочинів під час прове­дення ярмарків, базарів, з'їздів тощо.

Нотаріальні контори перетворилися на бюджетні установи зі ставками згідно із штатним розкладом. Залежно від завантаження, траплялися контори з 12-13 співробітни­ками, а подекуди штат складався з однієї особи. Посаду нота­ріуса, склавши відповідний іспит, міг займати будь-який громадянин СРСР, що має право бути обраним народним су­ддею (за наявності певного стажу юридичної або громадсь­ко-політичної роботи). Іспити приймала спеціальна комісія при окружному суді.

У зв'язку з приєднанням у 1924 р. Автономної Молдавсь­кої Соціалістичної Республіки до УСРР 14 лютого 1930 р. ВЦВК і Рада Народних Комісарів УСРР прийняли постанову «Про зміну організації нотаріату АМСРР». Цією постановою перед­бачено, що в АМСРР нотаріальні контори вчиняють нотаріа­льні дії під безпосереднім керівництвом і наглядом Народного комісаріату юстиції АМСРР, який затверджує нотарів за по­данням відповідних районних виконавчих комітетів АМСРР.

Також вказаною постановою внесено зміни до «Устави про судоустрій» і встановлено, що загальне керівництво, нагляд та інструктування нотаріальних органів здійснює Народний комісаріат юстиції УСРР. Безпосереднє адміністра­тивно-організаційне керівництво й нагляд за нотаріальними органами окремих округів провадять відповідні окружні су­ди в межах і порядку, встановлених Народним комісаріатом юстиції УСРР¹.

Із 1929 р. відбувається низка змін у діяльності нотаріа­ту. Після усунення із господарського життя приватнокапіта­лістичних елементів змінюється і обсяг нотаріальних дій. Значному зменшенню обсягу роботи нотаріальних контор сприяли зміни до Цивільного кодексу, згідно з якими соціа­лістичний сектор позбавляли обов’язкового засвідчення до­говорів, що укладалися між його підприємствами. У резуль­таті кредитної реформи 1930 р. зникли такі функції, як про­тест векселя та здійснення виконавчих надписів на опротес­тованих векселях^{[2435] [2436].}

Відтак зменшилося державне мито, що стягували но­таріальні контори, і збільшилась кількість так званих «не­рентабельних» контор. У юридичній літератури розпоча­лася полеміка з приводу того, бути чи не бути нотаріату. Але процес скорочення нотаріальних контор тривав: в Україні у 1930 р. кількість нотаріальних контор зменши­лась із 110 до 35^[2437].

Постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 25 вересня 1931 р. «Про надання чинності Уставі про судоустрій УСРР в редакції 1931 року»^[2438] затверджено Уставу про судоустрій. Розділ 12 вказаної Устави «Державний нотаріат» цілковито був при­свячений діяльності нотаріальних органів держави.

Відповідно до артикулу 218 Устави про судоустрій у всіх містах УСРР та інших залюднений містах, де була потре­ба, створювалися державні нотаріальні контори. У районах, де не було нотаріальних контор, функції з учинення нотаріа­льних дій покладалися на народних суддів; в селах та сели­щах (які не є районами) - на сільські та селищні ради.

Призначення, перевід та звільнення нотаріусів здійс­нювали: в столичному місті АМСРР - міська рада, в інших мі­сцевостях - районні виконавчі комітети, а в містах, селищах - міські або селищні ради. Керували нотаріальними конторами нотаріуси (нотарі), які під свою відповідальність призначали та звільняли співробітників контор в межах, встановлених штатними розписами¹.

Цікавим є положення артикулу 222 устави про встанов­лення в кожній нотаріальній конторі посади помічника, який заміщував нотаріуса у разі його відсутності через хворобу, від­рядження або відпустку та на випадок недовгочасної відсутно­сті нотаріуса в службовий справах. Кількість помічників визна­чалася штатним розписом, призначення та звільнення їх відбу­валося у порядку, встановленому для нотаріусів.

Нарком'юст УСРР був вправі відрядити помічника но­таріуса для тимчасового виконання обов'язків нотаріуса до інших контор у випадках, встановлених артикулом 222 уста­ви, та якщо помічника нотаріуса в штаті цих контор не було передбачено^{[2439] [2440].}

Зауважуємо, що артикулом 224 Устави про судоустрій УСРР нотаріусам заборонялося займати інші державні поса­ди, крім виборчих та викладацьких. Також вони не мали пра­во бути членами колегій адвокатів (оборонців) працювати за наймом у кооперативних та громадських організаціях і в приватних осіб, а також брати участь у торгівельних і проми­слових підприємствах.

Керівництво, нагляд та інструктування всіх нотаріаль­них органів здійснював Народний комісаріат юстиції УСРР.

Артикулом 229 Судової устави встановлено, що вчи­нення нотаріальних дій нотаріальними органами здійснюва­лося відповідно до Нотаріальної устави та Інструкцій Народ­ного комісаріату юстиції УСРР¹.

Постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 20 червня 1933 р. «Про реорганізацію державного апарату»^{[2441] [2442] усі діючі тоді нотаріальні контори були ліквідовані, натомість у складі обласних судів ор­ганізовували нотаріальні відділи. Виконання всіх нотаріальних дій, за винятком реєстрації арештів, покладалось на народних суддів. Виконуючи нотаріальні дії, народні судді брали до уваги правила нотаріального положення, інструкції та розпоряджен­ня, видані з метою його деталізації. Згідно з постановою на но­таріальні відділи обласних судів було покладено функції на­гляду за виконанням нотаріальних дій народними суддями й інструктування їх у цій діяльності, а також виконання в межах обласного центру всіх нотаріальних функцій, передбачених но­таріальним положенням[2443].}

Такий порядок вчинення нотаріальних дій проіснував до 1938 р. і, природно, себе не виправдав. Зайняті своєю без­посередньою функцією - здійсненням правосуддя - народні суди не могли приділити належної уваги нотаріальній роботі, яка до того ж потребувала спеціальних знань, технічних нави­ків, практичного досвіду. Як наслідок, погіршилась якість і зменшилась кількість виконуваних нотаріальних дій, насе­лення не забезпечувалося належним і кваліфікованим нотарі­альним обслуговуванням, виявилося недотримання встанов­леної законом нотаріальної форми угод. Тому 20 жовтня

1937 р. ЦВК і РНК УРСР приймають постанову про створення в Україні нової розширеної мережі нотаріальних контор¹.

В обласних центрах і містах створюються відповідно обласні та міські нотаріальні контори, а з їх організацією припиняють свою діяльність нотаріальні відділи обласних судів. У тих містах і районних центрах, в яких за обсягом ро­боти існування нотаріальних контор було недоцільним, ство­рювалися нотаріальні столи^{[2444] [2445].}

Обласні нотаріальні контори очолювали старші нота­ріуси, які призначались на посаду президією відповідного облвиконкому за поданням голови обласного суду, узгодже­ним із Нарком'юстом; нотаріуси міських нотаріальних кон­тор і нотаріальних столів - президією відповідної міської чи районної Ради за поданням старшого нотаріуса узгодженим із головою обласного суду^[2446].

Окремим розділом Інструкції НКЮ УРСР від 9 березня

1938 р. було встановлено, що загальне керівництво, нагляд та інструктування всіх установ і осіб, що виконували нотарі­альні дії, здійснював Нарком'юст УРСР через відділ нотаріа­ту. Головам обласних судів належало персональне право на­гляду за діяльністю нотаріальних контор і нотаріальних сто­лів відповідної області, вони мали право давати піднагляд­ним установам вказівки щодо усунення недоліків у роботі з одночасним повідомленням НКЮ УРСР. Також зазначалось, що спірні питання, які виникали між нотаріусами і головами обласних судів, вирішувались Нарком'юстом^[2447].

Як зазначає О. Кодінцев, після початку управління но­таріатом СРСР новими керівниками (в 1938 р.) найпершим завданням стало прийняття загальносоюзних актів з нотарі­ату. Новий проект Положення про державний нотаріат СРСР був розроблений відділом нотаріату СРСР влітку 1938 р.¹. Згідно з Положенням керівництво повинні були здійснювати старші державні нотаріуси під контролем НКЮ республік. Проект поступив в РНК СРСР, але після довго очікування бу­ло вирішено прийняти тимчасові акти про нотаріат в перехі­дний період^{[2448] [2449].}

Згідно з Положенням про НКЮ СРСР 1939 р. на нар­комат покладалося «керівництво організацією нотаріаль­них органів та їх діяльністю відповідно до Положення про нотаріальні органи»; Наркомат розглядав розміщення та штати нотаріальних органів, проводив ревізії, видавав на­кази та інструкції щодо покращення їх роботи» (ст. 8). Від­діл нотаріату НКЮ СРСР здійснював керівництво нотаріа­том через НКЮ республік і безпосередньо шляхом переві­рок, розробляв загальні питання організації та діяльності нотаріату. Республіканські положення майже ідентично визначали компетенцію щодо нотаріату. Крім того, нарко- ми республік мали право призначати нотаріусів та заступ- ників нотаріусів^[2450].

У зв'язку з прийняттям у серпні 1938 р. нового Закону про судоустрій СРСР виникла необхідність створення на міс­цях самостійних органів судового управління та звільнення від цих функцій обласних судів. Постановою РНК УРСР 1939 р. при обласних Радах народних депутатів були створені обласні управління народного комісаріату юстиції в якості місцевих органів судового управління¹.

Радикальні зміни у становищі українців відбулися з початком Другої світової війни. Головна причина зміни сус­пільно-політичного ладу в Західній Україні - не внутрішня, як стверджує радянська історіографія, а зовнішня - політика керівництва СРСР, спрямована на приєднання регіону до Ра­дянського Союзу^{[2451] [2452].}

Передумовою процесу інтеграції Західної України до радянської системи було укладення таємного протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. Реалізуючи зафіксовану в протоколі домовленість про поділ територій Польської держави, Й. Сталін санкціонував за­йняття Червоною армією Західної України^[2453].

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. з нападу фашистської Німеччини на Польщу, до якої входили анексо­вані за згодою Антанти і США західноукраїнські землі, що становили 35% території і 30% населення Польської держа­ви. 17 вересня 1939 р., коли німецькі війська підходили до Бреста й Львова, Червона армія перейшла кордон, щоб, як пояснювала радянська пропаганда, «подати руку допомоги своїм братам - білорусам і українцям». Упродовж 12 днів, не стрінувши опору, радянські війська зайняли територію Захід­ної Волині та Східної Галичини^[2454].

1 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР прийняла За­кон про включення Західної України до складу СРСР з возз’єднанням її з УРСР. 15 листопада 1939 р. позачергова третя сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Закон про вхо­дження Західної України до складу УРСР. На територію За­хідної України була поширена чинність усього радянського законодавства¹.

Для встановлення нового порядку сюди слідом за вій­ськовими частинами прибували так звані «уповноважені». ЦК КП(б)У спрямував їх для ліквідації польських органів влади. На територію західних областей УРСР було поширено дію радянського законодавства, проведено радянську адмі­ністративно-територіальну реформу, створено територіаль­ні партійні та радянські органи^{[2455] [2456].}

Із усім старим державним апаратом були ліквідовані польські правоохоронні органи і створені обласні управління юстиції, обласні та народні суди, органи прокуратури, адво­катури й державного нотаріату, створення яких відбувалося на підставі Нотаріального положення УРСР 1928 р. і Інструк­ції НКЮ УРСР від 9 березня 1938 р. «Про структуру і органі­зацію нотаріальних органів УРСР». Відповідно до наказу Нар­ком’юсту УРСР вони розпочали свою діяльність з 1 січня 1940 року. В обласних центрах і містах створювали нотаріа­льні контори, а в районних центрах - нотаріальні столи. По­становою РНК УРСР від 27 грудня 1940 року «Про удоскона­лення організації державного нотаріату УРСР» була прове­дена реорганізація цих органів: обласні нотаріальні контори реорганізовані в міські нотаріальні контори, а нотаріальні столи - в районні нотаріальні контори^[2457].

Як зазначав львівський історик права М. Настюк, під час підбору і розміщення кадрів органів державного нотаріату здебільшого використовували спеціалістів-юристів, що мали попередній досвід і добре знали місцевий побут і звичаї міс­цевого населення, однак із обов’язковою політичною та юридичною перепідготовкою.

Отже, процес створення органів юстиції, зокрема і но­таріату, в західних областях України відбувався під безпосе­реднім керівництвом партійних і радянських органів. У про­цесі їх організації насаджувались соціалістичні форми і ме­тоди діяльності, хоч окремі дослідники вказували, що водно­час враховувався попередній досвід та місцеві умови¹. Ми погоджуємося з думкою Л. Ясінської, що відмінностей у функ­ціонуванні нотаріату в Радянській Україні і її західних облас­тях не було^{[2458] [2459].}

З метою приведення організації державного нотаріату відповідно до Закону про судоустрій Постановою РНК УРСР від 27 грудня 1940 р. «Про поліпшення організації державно­го нотаріату УРСР»^[2460] були організовані: в містах - міські дер­жавні нотаріальні контори, в селах і селищах міського типу, що були райцентрами, - районні державні нотаріальні кон­тори. До того ж обласні нотаріальні контори реорганізовува­лися у міські, а нотаріальні столи - у районні нотаріальні ко­нтори. Очолювали міські та районні державні нотаріальні контори - нотаріуси, за винятком міських державних нотарі­альних контор обласних центрів, а також великих промисло­вих міст - старші нотаріуси (за списком Нарком’юсту УРСР).

Загальну кількість нотаріальних контор встановлював Народний комісаріат юстиції УРСР за погодження з виконав­чими комітетами відповідних рад та затверджувала РНК УРСР.

Старших нотаріусів та нотаріусів призначали, перемі­щували та звільняли з посад начальники управлінь Нар- ком'юсту при обласних радах.

Керівництво та нагляд за роботою державних нотаріаль­них контор здійснював Нарком'юст УРСР через вказані управ­ління юстиції. Також управління юстиції при обласних радах: складали проекти штатів державних нотаріальних контор, забезпечували добір кадрів, проводили ревізії та обслідуван­ня, інструктування нотаріальних контор, здійснювали фінан­сування та контроль за правильним витрачанням нотаріусами і старшими нотаріусами грошових сум, а також складали зве­дені звіти про роботу нотаріальних контор області. Як бачимо, діяльність обласних управлінь юстиції в Україні щодо органі­зації діяльності нотаріату в основному збігається з діяльністю управлінь юстиції при обласних радах. Керівництво державни­ми нотаріальними конторами безпосередньо здійснювали дер­жавні або старші нотаріуси і голови обласних судів загалом¹.

Однак зміни до Цивільного кодексу УРСР, згідно з яки­ми соціалістичний сектор звільнявся від обов'язкового за­свідчення договорів, що укладалися між його підприємства­ми; кредитна реформа 1930 р., за якої зникли такі функції, як протест векселя і здійснення виконавчих написів на опроте­стованих векселях, зробили державні нотаріальні контори нерентабельними^{[2461] [2462].}

Нотаріальна Устава зазнає суттєвих змін та доповнень у зв'язку з прийняттям постанови Ради Народних Комісарів УРСР від 3 грудня 1940 р. № 1615 «Про зміну і доповнення Нотаріального положення УРСР»^[2463].

Вказаними змінами скасовано повноваження народних суддів та районних виконавчих комітетів щодо вчинення ними нотаріальних дій.

Також розширено компетенцію сільських і селищних рад, які не є районними центрами, щодо вчинення нотаріа­льних дій у разі відсутності нотаріальних контор (артикул 3 Нотаріальної Устави). На вказані органи покладалося вчи­нення таких нотаріальних дій:

1) нотаріально засвідчувати:

а) договори купівлі-продажу будівель на знос на суму до 3000 крб.;

б) інші договори і правочини на суму до 3000 крб., крім договорів на право забудови;

в) довіреності, крім тих, що видаються на проведення дій за кордоном;

г) заповіти громадян, що постійно проживають на те­риторії цієї ради;

2) посвідчувати:

а) копії з документів, що стосуються сімейного стану (посвідок про народження, одруження, смерть); копій з до­відок про службу в Робітничо-Селянській Червоній Армії, виданих для видання пільг родині; копії з довідок військо­вих столів про відношення до військової служби, а також витягів з постанов правлінь і загальних зборів колгоспів і промислових артілей, що стосуються цього громадянина (лише для громадян, які постійно проживають на території цієї ради);

б) засвідчувати справжність підписів на документах, що не мають значення майнових правочинів, і підписи осіб, що розписуються за осіб, які не можуть розписатися власно­ручно, на різних документах;

в) справжність підписів засновників (фундаторів) коо­перативних організацій та інших товариств і спілок, на пода­них ними заявах про реєстрацію названих організацій, това­риств і спілок та на проектах їх статутів;

3) вживати заходів з охорони виморочного майна;

4) виконувати технічну роботу, пов'язану з вчиненням нотаріальних дій^[2464].

Важливе значення для нотаріусів мала зміна статті 8 Нотаріальної Устави щодо особистих потреб нотаріуса у вчиненні нотаріальних дій. Відтак останній вправі звернути­ся за її вчиненням до нотаріуса іншої нотаріальної контори за вибором зацікавлених осіб.

Слід виокремити положення нової редакції статті 22 щодо порядку «встановлення тотожності осіб, що беруть участь у вчиненні правочину або для яких вчиняються ті чи інші дії, коли нотаріус цих осіб особисто не знає, посвідчуєть- ся паспортами, а тотожність осіб, які постійно мешкають в місцевостях, де паспортної системи не запроваджено, - по­свідченнями, виданими органами міліції або виконавчим ко­мітетом сільської ради депутатів трудящих». Тобто виклю­чалося підтвердження особи двома громадянами, а лише до­зволялося документальне.

У новій редакції викладено розділ 5 Нотаріальної Устави, яким регулювався порядок вчинення виконавчих написів. Якщо до змін нотаріальна контора вправі була вчиняти виконавчі написи стосовно зобов’язань, які вини­кали на підставі документів, щодо яких учинялась нотаріа­льна дія, то після змін такий напис мав вчинятись, якщо по­дані документи безперечно встановлюють грошову забор­гованість боржника або його обов’язок передати чи повер­нути певне майно. Винятком було те, що виконавчий напис не вчинявся, якщо минув установлений строк давності пра­ва вимагати виконання зобов’язання або коли виконання зобов’язання, на якому ґрунтується вимога, в поданому для вчинення виконавчого напису документі залежить від умов, які треба довести^[2465].

Постановою РНК УРСР від 3 грудня 1940 р. № 1615 та­кож затверджено Перелік документів, за якими заборгова­ність стягається на підставі нотаріальних виконавчих напи­сів, який налічував 32 пункти.

Аналіз цього Переліку дає можливість дійти висновку, що нотаріат як інститут охорони та захисту цивільних прав та інтересів у черговий раз був використаний в інтересах охорони і захисту соціалістичної власності. Це підтверджу­ється тим, що документи, відповідно до яких мала стягува­тися заборгованість, здебільшого оформлялись адміністра­ціями підприємств, установ чи організацій, що виступали стягувачами. У разі, коли стягувачами були громадяни, то отримання ними документів для пред’явлення нотаріально­му органу залежало від адміністрацій, підприємств, установ та організацій. Адміністрації підприємств, установ та органі­зацій стали визначальниками майнових прав на їх відповід­ність соціально-господарському призначенню. Це є прикла­дом реалізації приписів ст. 1 Цивільного кодексу УСРР 1922 р., згідно з яким цивільні права захищаються законом, за винятком тих випадків, коли вони здійснюються в супере­чності з їх соціально-господарським призначенням.

Незважаючи на організаційні зміни нотаріату, які від­бувалися з часу набуття чинності Нотаріальної Устави, та чинники, які впливали на його функціонування, вона вико­нувала роль регулятора нотаріальної діяльності до вторг­нення на територію України фашистської Німеччини¹.

17 липня 1941 р. А. Гітлер підписав наказ про передачу окупованих радянських земель у відання рейхсміністерства у справах зайнятих східних областей на чолі з А. Розенбергом. Найбільша з них - «Рейхскомісаріат Україна» з центром в м. Рівне була утворена 20 серпня 1941 р. Рейхскомісаріат складався з шести генеральних округів (Волинсько-Поділь­ський, Житомирський, Київський, Дніпропетровський, Ми­колаївський, Таврія), які поділялися на округи і райони. На чолі рейхскомісаріату було поставлено відомого своєю особ­ливою ненавистю до слов’ян нациста Е. Коха^{[2466] [2467].}

Усі важливі адміністративні та господарські посади на­лежали виключно німецькій адміністрації. Натомість, ще 1 серп­ня 1942 р. німці утворили дистрикт «Галичина» з центром у Львові як п'ятий дистрикт Генерального губернаторства Польщі¹.

Звичайно, на загарбаній ворогом території припиняли діяльність радянські органи, зокрема нотаріальні; їх персо­нал і, у разі можливості, архіви були евакуйовані. Окупанти, встановлюючи «новий порядок», запроваджували свої прав­ничі та нотаріальні структури^{[2468] [2469].}

Нотаріальні контори були організовані відповідно до їх статусу. У містах рейхскомісаріату «Україна», нотаріат пере­важно діяв у вигляді контор чи бюро при міських управах. Державною мовою вважалася українська. У дистрикті «Гали­чина» було створено нотаріальні контори, підпорядковані нотаріальній палаті у Львові (нотаріуси працювали навіть у львівському гетто). Там були у вжитку українська, польська, німецька мови. На Закарпатті склалася система державних нотаріусів, призначених угорським урядом, та районних но­таріатів. На територіях, підвідомчих Румунії, діяли нотаріальні столи при міських адміністративних органах примаріях. Угорська та румунська влади вели політику витіснення українсь­кої мови з офіціального діловодства^[2470].

Зміст нотаріальних дій на окупованих територіях по­лягав, зокрема, у вчинені угод на купівлю-продаж та оренду нерухомості (як правило, у невеликому масштабі), засвід­ченні повноважень громадян, доручень, дарчих, документів про спадщину, видачі копій тощо. Дехто порушував справи про денаціоналізацію своїх колишніх домоволодінь або про оформлення права власності на майно, що залишилося після розстріляних комуністів чи євреїв^[2471].

Відтак у Києві у складі міської управи функціонувала нотаріальна контора, яка діяла згідно з Тимчасовим поло­женням про нотаріальну контору Київської міської управ, яке складалося з двох розділів та 15 параграфів.

Міська нотаріальна контора мала в своєму складі старшого нотаріуса, двох нотаріусів та відповідний персонал. Старшого нотаріуса та нотаріусів призначала та звіль­няла Міська управа з-поміж осіб української національності, які мали необхідні знання і практичний досвід у нотаріаль­ній справі^[2472].

Нотаріальні акти та інші документи і засвідчення складалися державною українською мовою. Однак за бажан­ням зацікавлених осіб можливо було здійснити і засвідчити переклад українського тексту на іншу мову за окрему плату, встановленою таксою. До компетенції нотаріальної контори належало: вчинення нотаріальних актів, заповітів; засвід­чення договорів, довіреностей, копій, підписів, протестів та інших документів і обставин; приймання документів на збе­рігання. Відповідно до параграфу 11 Тимчасового положен­ня, усі службовці Нотаріальної контори повинні були дотри­муватися цілковитої таємниці щодо вчинених будь-кому но­таріальних дій. Одержувати виписки, копії, витяги та довідки про такі дії могли лише ті, хто брав участь як сторона у вчи­ненні нотаріальної дії, або їхні спадкоємці та уповноважені, а інші особи - лише на підставі посвідки від суду чи прокура­тури. Як виняток, кредитові установи мають право одержу­вати відомості щодо протестованих векселів.

Як зауважує історик М. Кальницький, це Положення мі­стило цілком традиційні пункти, хіба що була характерна вимога щодо обмеження кола кандидатів у нотарі за націо­нальною ознакою. Також традиційним був другий додаток, одночасно запроваджена «Інструкція про порядок переве­дення нотаріальних дій». Тут розглядалися способи перевірки особистостей учасників нотаріального акта (за паспортом, або на підставі свідчення двох осіб, відомих нотареві), процедура укладання актів, спосіб їх збереження та анулювання тощо¹.

О. Кодінцев зауважує, що Велика Вітчизняна війна, зрозуміло, негативно вплинула на розвиток радянського но­таріату. Напередодні війни система нотаріату СРСР перебу­вала в стадії становлення, не були прийняті численні важли­ві нормативно-правові акти, положення нотаріуса «було принижено». Війна призвела до різкого скорочення числа нотаріальних дій, вчинених в СРСР. Особливо зменшилася кількість виконавчих написів (в ІІ півріччі 1941 р. їх число знизилося в 1,5 рази); водночас зросла кількість завірених копій документів, які здійснювали громадяни, евакуйовані з прифронтової смуги^{[2473] [2474].}

Період Великої Вітчизняної війни характеризувався тим, що в цей час було запроваджено низку спрощених пра­вил під час проведення нотаріальних дій щодо військовос­лужбовців. У роки війни з метою захисту інтересів військово­службовців та членів їх сімей 15 вересня 1942 року Рада На­родних Комісарів СРСР за № 1536 прийняла постанову «Про порядок посвідчення довіреностей та заповітів військовос­лужбовцями у військовий час»^[2475]. Як зауважує О. Нелін, беручи до уваги обставини воєнного часу, квазінотаріат був збере- жений^[2476].

Постановою передбачено, що у військовий час різні до­віреності, а також заповіти осіб, які перебували в Червоній Армії та Військово-Морському Флоті, можуть бути посвідчені, крім нотаріальних органів, командуванням окремих військо­вих частин (полків, ескадрилій, кораблів 1, 2, 3 рангів; з'єд­нань кораблів 4 рангу, окремих батальйонів, дивізій, рот, ба­тарей; загонів та інших відповідних ним військових частин), а довіреності та заповіти військовослужбовців, що перебувають на лікуванні в госпіталях, начальниками госпіталів.

Варто зауважити, що постановою РНК СРСР від 26 черв­ня 1945 року № 1496, дію вказаної постанови збережено на мирний час¹.

15 вересня 1942 року Пленум Верховного Суду СРСР дав керівну вказівку щодо призупинення термінів для при­йняття спадщини. 16 серпня 1943 року Наркомат юстиції СРСР видав директивний лист про порядок засвідчення під­писів свідків на заявах, що посвідчують факт призову певної особи до Червоної Армії, а також підтверджують відомості про попередню роботу військовослужбовця та розмір його платні^{[2477] [2478].}

Із метою кращого застосування вказаної постанови На­родним комісаріатом оборони СРСР та Народним комісаріатом юстиції СРСР 15 червня 1943 року видано Інструкцію «Про за­стосування Постанови РНК СРСР від 15 вересня 1942 р.

№ 1536 «Про порядок посвідчення довіреностей та заповітів військовослужбовцями у військовий час»^[2479] із взірцями довіре­ностей та заповітів. В Інструкцію були внесені зміни, зокрема наказом Народного комісаріату оборони СРСР та Народного комісаріату юстиції СРСР 14 вересня 1945 р. № 60/39.

Після визволення України від фашистських загарбни­ків у 1944 році відбулося відновлення українського нотаріа­ту. Рада Народних Комісарів УРСР 9 серпня 1944 р. за № 1016 прийняла постанову «Про затвердження Положення про Державний нотаріат УРСР і Переліку документів, на підставі яких учиняються нотаріальні виконавчі написи на стягнення грошей та майна»¹, а 1 серпня 1946 р. Наказом Міністра юс­тиції УРСР були затверджені «Правила вчинення нотаріаль­них дій у нотаріальних конторах УРСР».

Ці документи послугували важливою організаційною основою відновлення нотаріату в західних областях УРСР^{[2480] [2481].}

Як стверджує Л. Ясінська, вказані нормативно-правові акти відображають лише зміни в законодавстві та нотаріа­льній практиці, що відбулися після 1928 р. Якихось значних змін щодо організації нотаріату, його компетенції і техніки нотаріального оформлення документів вони не внесли^[2482].

Положення про Державний нотаріат Української РСР складалося з трьох розділів: організація нотаріальних орга­нів, функції нотаріальних органів, основні правила діяльнос­ті нотаріальних органів та нараховувало лише 25 статей.

До нотаріальних органів у державі належали державні нотаріальні контори, а в населених пунктах, де не має нота­ріальних контор, - виконавчі комітети міських, селищних та сільських рад.

Мережу державний нотаріальних контор встановлю­вав Народний комісаріат юстиції УРСР^[2483].

Очолювали державні нотаріальні контори нотаріуси, а в обласних центрах - старші нотаріуси. У разі наявності в обласному центрі декількох нотаріальних контор - посада старшого державного нотаріуса встановлювалася лише в пе­ршій нотаріальній конторі.

Заслуговує на увагу стаття 4 Положення щодо порядку заміщення нотаріуса. Відтак у разі відсутності нотаріуса но­таріальні дії вчиняє його заступник, а якщо посада заступни­ка в нотаріальній конторі не встановлено - інша особа, яку призначає начальник управління НКЮ при обласній раді. Призначення, переміщення та звільнення з посади нотаріу­сів та їх заступників здійснював начальник НКЮ при облас­ній раді¹.

Відповідно до статті 6 Нотаріального Положення нота­ріусами могли бути особи, які мають вищу або середню юри­дичну освіту, а також особи, що мали не менш як 2-річний стаж роботи на посаді судді, прокурора, слідчого, юрисконсу­льта, або не менш як 2-річний стаж нотаріальної роботи. Та­кож встановлювалися обмеження в доступі до посади нота­ріуса, зокрема нотаріусами не могли бути особи, позбавлені виборчих прав, або особи, що мали судимість.

Кандидати на посаду нотаріуса або заступника повинні були складати спеціальний іспит за програмою, встановле­ною НКЮ УРСР. Водночас особи, які мали вищу або середню юридичну освіту, складали іспит лише щодо знання правил вчинення нотаріальних дій (нотаріальної техніки)^{[2484] [2485].}

Нотаріуси були не вправі поєднувати інші посади, крім виборних і посад із викладацької роботи.

Згідно зі статтею 9 державним нотаріальним конторам надавалося право мати печатку з державним гербом УРСР.

Керівництво та контроль за діяльністю державних но­таріальних контор здійснював Народний комісаріат юстиції УРСР через свої управління при обласних радах. До повнова­жень управлінь юстиції належали: складання проектів мережі та штатів державних нотаріальних контор у межах області; забезпечення добору нотаріальних кадрів; проведення пере­вірок та обслідувань нотаріальних контор; інструктування нотаріальних органів; фінансування державних нотаріаль­них контор і контроль за правильним витрачанням нотаріу­сами грошових сум; складання звітів про роботу нотаріаль­них контор області^[2486].

Відповідно до статті 12 Положення про Державний но­таріат УРСР державні нотаріальні контори вчиняли такі но­таріальні дії:

- нотаріально посвідчували: договори, довіреності, за­повіти, третейські записи в майнових справах громадян між собою;

- засвідчували: вірність копій з документів і виписок з документів та книг; справжність підписів на документах, що не мали значення майнових правочинів; факти і обставини, які мали значення і для яких законом не встановлено іншого виду засвідчення; перехід будівель і права забудови, набутих з прилюдних торгів (ст. 372 ЦПК УРСР);

- учиняли виконавчі написи: на документах, передба­чених у Переліку документів, на підставі яких учиняються нотаріальні виконавчі написи на стягнення грошей та майна; на рішеннях третейських судів у майнових спорах громадян між собою;

- вживали заходів до охорони спадкового майна, та ви­давали спадкоємцям свідоцтва, які підтверджували їх право на спадщину;

- реєстрували арешти, накладені на будівлі та право забудови;

- приймали в депозит для передачі за приналежністю предмети зобов’язань (гроші, цінні папери);

- приймали на зберігання документи;

- передавали заяви осіб і установ для передання іншим особам і установам та видавали посвідки про передані заяви;

- перекладали документи з одних мов на інші та засві­дчували вірність перекладів;

- надавали технічні послуги, пов'язані з виконанням нотаріальних дій¹.

Виконавчі комітети міських, селищних та сільських рад вчиняли такі нотаріальні дії:

1) нотаріально посвідчували:

а) договори на суму до 3000 карбованців, крім догово­рів про встановлення і відчуження права забудови, а також купівлі-продажу, дарування, обміну та застави будівель;

б) довіреності, крім тих, що видавалися для проведен­ня дій за кордоном;

в) заповіти громадян, які постійно проживають на те­риторії цієї ради;

2) засвідчували лише для громадян, які постійно проживали на території цієї ради: вірність копій з докуме­нтів, що стосуються сімейного стану (свідоцтва про наро­дження, одруження, смерть тощо), з довідок про службу в Червоній армії і Червоному Військово-Морському флоті, виданих для надання пільг сім'ї; з довідок військових сто­лів про відношення до військової служби, а також виписок з постанов правлінь артілей, що стосувалися цього грома­дянина;

3) засвідчували справжність підписів на документах, що не мали значення майнових правочинів;

4) вживали заходів з охорони спадкового майна;

5) надавали технічні послуги, пов'язані з виконанням нотаріальних дій^{[2487] [2488].}

Як справедливо зауважує Л. Єфіменко, за обсягом ре­гулювання нотаріальної діяльності воно значно поступало­ся Нотаріальній Уставі. Однак цим актом уперше в історії національного нотаріату у назвах нотаріальних дій розме­жовувалися такі їх ознаки, як засвідчення та посвідчення, і відтоді таке розмежування є незмінним в основних актах про нотаріат¹.

Розділ «Основні правила діяльності нотаріальних ор­ганів» нараховував лише 12 статей, що, на нашу думку, не повною мірою розкриває поставлені перед нормативним ак­том завдання.

Однак все ж деякі положення вказаного розділу заслу­говують на увагу. Нотаріальні дії можна було вчиняти в будь- якій державній нотаріальній конторі, крім випадків, коли за законом або згідно з правилами вчинення нотаріальних дій нотаріальну дію необхідно вчиняти в певному місці.

Статтею 15 Положення встановлено, що нотаріальні контори повинні нотаріально посвідчувати за бажанням сторін правочини, для яких за законом не встановлено обов’язкове нотаріальне посвідчення. Однак правочини, які підлягають обов’язковій земельній реєстрації, не можуть бу­ти посвідчені нотаріально^{[2489] [2490].}

Всі нотаріальні дії вчиняються в нотаріальній кон- торі і тільки у разі серйозної хвороби, старості сторін або інших важливих причин можна було викликати нотаріуса для вчинення подібних нотаріальних дій поза нотаріаль- ною конторою.

На нотаріусів покладено обов’язок здійснювати конт­роль за законністю всіх нотаріально посвідчуваних правочи- нів і засвідчуваних документів, а також за їх оплатою, вста­новленою державою пошлиною (митом).

Нотаріуси повинні надавати громадянам, для яких учиняються нотаріальні дії, активну допомогу, щодо захисту їх прав і законних інтересів, роз’яснюючи їм суть взятих на себе зобов’язань і наслідки, що можуть виникнути, щоб правова неінформованість, малописьменність цих осіб та ін­ші обставини не могли бути використані їм на шкоду.

Водночас зауважено, що нотаріус у розгляд доцільності поданих для нотаріального посвідчення правочинів, прибут­ковості чи втратності їх для сторін не вдається.

Обмеження в праві вчинення нотаріальних дій встано­влено в статі 20 Положення. Нотаріуси не мають права вчи­няти нотаріальні дії на своє ім'я, від свого імені, на ім'я або від імені своєї дружини, своїх та її родичів прямого спорід­нення, братів і сестер своїх і своєї дружини, а також співробіт­ників цієї нотаріальної контори¹.

Стаття 21 Положення присвячена таємниці вчинення нотаріальних дій. Нотаріуси і співробітники нотаріальних контор повинні додержуватись таємниці щодо всіх учинених ними дій, доручених їм справ і документів. Довідки про вчи­нені нотаріальні дії і доручені нотаріальній конторі докуме­нти можна було видавати тільки особам, що брали участь в нотаріально посвідчених правочинах як сторони, а також особам, за дорученням яких і стосовно яких вчинено відпові­дні нотаріальні дії. У випадках, передбачених законом, довід­ки видавалися також і на вимогу прокуратури, слідчих орга­нів і суду^{[2491] [2492].}

Нотаріуси мали право одержувати від державних і громадських органів, приватних осіб та організацій необхідні їм довідки, безпосередньо вимагаючи їх і видаючи особам, які беруть участь у нотаріальних діях, свідоцтва на одержан­ня зазначених довідок.

Нотаріус мав право відмовитися від вчинення нотаріа­льної дії, пояснюючи причину відмови та порядок оскаржен­ня. На вимогу особи, якій відмовлено вчиняти нотаріальну дію, нотаріус повинен був викласти причину відмови в пись­мовій формі.

Нотаріальні дії нотаріусів та інших нотаріальних орга­нів, які вчиняють нотаріальні дії, а відмови від вчинення нотаріальних дій можна було оскаржити за правилами ст.ст. 258-261 ЦПК УРСР. У такому ж порядку прокурор мав право опротестувати нотаріальну дію або відмову від її вчи­нення.

Скарги на службові вчинки нотаріусів, які не мали ха­рактеру нотаріальної дії, подавалися начальнику управління НКЮ УРСР при обласній раді.

Оскільки Положення про Державний нотаріат УРСР не регулювало всі питання щодо порядку вчинення нотаріаль­них дій, тому в статті 25 встановлено, що інструкції та нака­зи щодо застосування цього Положення і правила вчинення нотаріальних дій видає Народний комісар юстиції УРСР¹.

Величезний вплив на український нотаріат мала поста­нова ЦВК та Раднарком СРСР від 14 травня 1926 року «Про ос­новні принципи організації державного нотаріату», якою держава на загальносоюзному рівні закріпила взаємозв’язок з нотаріусами. Зокрема це полягало у відповідності українсько­го нотаріального законодавства всесоюзному та необхідності застосування норм всесоюзного законодавства українськими нотаріусами під час вчинення нотаріальних дій. Наприклад, нотаріуси під час спадкування за законом і за заповітом засто­совували Указ Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 року «Про спадкоємців по закону та по заповіту»^{[2493] [2494].}

У пункті першому указу зазначено, що спадкоємцями за законом є діти (зокрема й усиновлені), подружжя, та не­працездатні батьки померлого, а також інші непрацездатні, які знаходяться на утримання померлого не менше одного року. Якщо хто-небудь з дітей спадкодавця помре до від­криття спадщини, його спадкова частка переходить до його дітей (внукам спадкодавця), а у випадку смерті останніх - до їх дітей (правнукам спадкодавця).

У разі відсутності вказаних спадкоємців чи не прийн­яття ними спадщини спадкоємцями за законом є працездат­ні батьки, а за їх відсутності - брати та сестри померлого.

В абзаці першому пункту другого указу передбачено, що кожний громадянин може за заповітом залишити все своє майно чи частину його одній або декільком особам з чи­сла перерахованих в пункті першого указу, а також держав­ним органам та громадським організаціям.

Отже, посвідчуючи заповіт, нотаріус мав роз’яснити заповідачу, що відповідно до абзацу третього пункту 2 указу лише за відсутності осіб, вказаних в статті 1, майно може бу­ти ним заповідане будь-якій особі¹. Дія указу поширювалася також на спадщину, яка була відкрита до його видання, але не прийнята спадкоємцями, та яка не перейшла у власність держави як відумерле майно.

Однак нотаріуси допускали низку порушень чинного законодавства під час учинення нотаріальних дій, які необ­хідно було усунути, зокрема шляхом підвищення їх фахового рівня^{[2495] [2496].}

На підставі вказаного союзного указу прийнято Указ Президії Верховної Ради УРСР «Про зміни Цивільного кодек­су УРСР» від 17 грудня 1945 р., яким внесено зміни до інсти­туту спадкового права, і в новій редакції викладені статті 418, 420-424, 429, 430 та 433^[2497].

Закінчення війни дало змогу керівництву юстиції знову порушити питання про прийняття актів з нотаріату. Проект Положення про нотаріат СРСР, розроблений до вій­ни, так і не був прийнятий. Можливо (на думку О. Кодинце- ва), що радянське керівництво вирішило залишити це пи­тання на рівні союзних республік. Уніфікації союзного за­конодавства у цій сфері не відбулося¹. Отже, і надалі на все­союзному рівні продовжувала діяти Постанова ЦВК СРСР від 14 травня 1926 р. «Про основні засади організації дер­жавного нотаріату». Однак Міністерством юстиції СРСР та Радою Міністрів СРСР було розроблено значну кількість за­гальних актів з діяльності нотаріату, хоча не було прийнято єдиного систематизованого акта.

Важливе значення в розвитку правового регулювання особистої власності громадян мав указ Президії Верховної Ради СРСР «Про право громадян на покупку і будівництво індивідуальних житлових будинків» від 26 серпня 1948 р., за яким було скасовано право забудови й надано право кожно­му громадянинові СРСР придбати або побудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок з кількістю кімнат від однієї до п'яти включно у місті і за його межами^{[2498] [2499].}

У 1956 році було скасовано Міністерство юстиції СРСР, у наступні роки припинили діяльність і республіканські міні­стерства (Міністерство юстиції УРСР ліквідували у 1963 ро­ці). Водночас істотно збільшились права судових органів со­юзних республік, які отримали повноваження скасованого Мін'юсту, зокрема стосовно нотаріату^[2500].

З 1956 р. у зв'язку із ліквідацією управлінь юстиції загальне керівництво нотаріальними конторами знову бу­ло покладено на обласні суди, у штат яких були введені посади нотаріальних ревізорів. Зміни в системі управління органами державного нотаріату, а також застарілість норм нотаріального права, прийнятих у період війни, зумовили необхідність перегляду чинного Положення про держав- ний нотаріат¹.

Постановою Ради Міністрів Української РСР від 26 гру­дня 1956 року № 1536 затверджено Положення про держав­ний нотаріат Української РСР^{[2501] [2502], яке складалося з 70 статей та окремих не пронумерованих глав (всього 17). Як зауважує К. Юдельсон, Положення редакційно, частково, і за змістом відрізняється від аналогічних нормативних актів інших сою­зних республік. 16 листопада 1957 р. Міністерство юстиції Української РСР видало широку інструкцію (271 пункт) із застосування Положення про державний нотаріат[2503].}

Структура положення була традиційною та охоплюва­ла такі глави: організація та функції нотаріальних органів; загальні правила діяльності нотаріальних контор і порядок учинення нотаріальних дій; нотаріальне посвідчення право- чинів; видача свідоцтв про придбання будівель з прилюдних торгів; видача нотаріальних свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя, набутого під час пере­бування в шлюбі; накладення заборон (арештів) на будівлі; вжиття заходів з охорони майна, що залишилося після поме­рлого; видача свідоцтв про право на спадщину і про виморо- чність майна; учинення виконавчих написів; засвідчення ві­рності копій документів; засвідчення вірності перекладів і копій документів, які викладені мовами народів СРСР і іно­земними мовами; засвідчення справжності підписів на доку­ментах; засвідчення безспірних обставин; передача заяв від громадян і установ іншим громадянам і установам; прийнят­тя в депозит грошових сум для передання за належністю; учинення морських протестів; учинення протестів векселів і нотаріальних написів про неоплату чеків; видання інструк­цій про порядок учинення нотаріальних дій¹.

До органів, які вправі вчиняти нотаріальні дії, належа­ли: державні нотаріальні контори, а в населених пунктах, де нотаріальні контори не організовані, певні нотаріальні дії, виконавчі комітети міських, районних, селищних і сільських рад депутатів трудящих.

В обласних центрах одна з нотаріальних контор виді­лялася як Перша нотаріальна контора, яку очолював стар­ший нотаріус. Старші нотаріуси призначалися, переміщува­лися та звільнялися головами обласних судів з санкції Мініс­тра юстиції УРСР. Решту нотаріальних контор очолюють но­таріуси, яких та заступників старших нотаріусів призначали, переміщували і звільняли голови обласних судів^{[2504] [2505]. У разі від­сутності нотаріуса, нотаріальні дії виконує його заступник або інша особа за призначенням голови обласного суду.}

Статтею 6 Положення встановлено підвищені вимоги до нотаріуса. Відтак на посаду нотаріуса призначали осіб, які мали вищу юридичну освіту. Призначення на посади нотарі­усів молодих спеціалістів, які закінчили юридичні вищі на­вчальні заклади, провадиться тільки після проходження ни­ми стажування в нотаріальній конторі упродовж 3-х місяців.

Нотаріуси не можуть займати за сумісництвом інших посад, за винятком посад викладачів навчальних закладів і курсів. Відповідно до статті 10, керівництво діяльністю но­таріальних контор здійснює Міністерство юстиції Українсь­кої РСР через обласні суди, на які покладено повноваження: подавати Міністерству юстиції УРСР проекти організації но­вих нотаріальних контор, переміщення або закриття діючих нотаріальних контор, а також проекти переводу нотаріальних працівників з одних нотаріальних контор в інші і про скоро­чення штатів контор; здійснювати добір кадрів нотаріальних працівників; провадити перевірки діяльності та інструктаж нотаріальних органів; фінансувати нотаріальні контори і ко­нтролювати правильність витрачання нотаріусами грошо­вих сум. Нотаріальні контори мають печатку із зображенням державного герба Української РСР.

Відповідно до статті 12 Положення нотаріальні конто­ри учиняють такі нотаріальні дії:

1) посвідчують: правочини: договори, довіреності, за­повіти, нотаріальне посвідчення яких передбачено законом, а також інші правочини за бажанням сторін, нотаріальне по­свідчення яких не є обов’язковим;

2) засвідчують: вірність витягів, копій і копії з копій до­кументів і книг по діловодству; справжність підписів на доку­ментах, які не мають значення майнових правочинів; вірність перекладів документів з одних мов на інші, а також справж­ність підписів перекладачів на документах; факт знаходження громадянина в живих; час пред’явлення документа;

3) видають: свідоцтва про право на спадщину і про вимо- рочність майна; свідоцтва про право власності на частку спіль­ного майна подружжя, набутого упродовж перебування в шлю­бі майна; свідоцтва про купівлю будівель з прилюдних торгів;

4) вчиняють: виконавчі написи на документах, перед­бачених спеціальним переліком, затвердженим Радою Мініс­трів УРСР; морські протести; протести векселів; написи про неоплату чеків;

5) приймають: в депозит грошові суми і цінні папери для передачі їх за належністю; заяви громадян і установ для передання їх іншим громадянам і установам;

6) вживають заходів з охорони спадкового майна;

7) накладають заборони (арешти на будівлі), а також надають технічні послуги, пов’язані з вчиненням нотаріаль­них дій^[2506].

Виконавчі комітети міських, районних, селищних і сільських рад у населених пунктах, де не було нотаріальних контор, учиняли для осіб, які проживали на підпорядкованій раді території, такі нотаріальні дії:

1) посвідчували: договори на суму не більш 3000 кар­бованців; заповіти; довіреності, крім довіреностей на учи­нення дій за кордоном; особу одержувачів поштової та теле­графної кореспонденції;

2) засвідчували вірність копій з документів щодо сі­мейного стану (свідоцтв про народження, одруження, смерть та ін.), з довідок про службу в Червоній Радянській армії та Військово-Морському Флоті, виданих для надання пільг ро­дині; з довідок військових столів про відношення до військо­вої служби, а також вірність витягів з постанов правлінь і за­гальних зборів колгоспів і промислових артілей, що стосува­лися цього громадянина; справжність підписів на докумен­тах, що не мали значення майнових правочинів;

3) вживали заходів з охорони спадкового майна; а та­кож надавали технічні послуги, пов'язані з учиненням нота­ріальних дій¹.

Міністерство юстиції Української РСР затвердило 30 квітня 1957 р. Інструкцію «Про порядок вчинення нотарі­альних дій виконавчими комітетами міських, районних, се­лищних та сільських Рад депутатів трудящих»^{[2507] [2508].}

Обмеження у праві вчинення нотаріальних дій встанов­лено в статті 17 Положення про Державний нотаріат Української РСР. Відтак нотаріус не вправі вчиняти нотаріальні дії від свого імені, від імені і на ім'я своєї дружини, її і своїх родичів, а також на ім'я і від імені співробітників цієї нотаріальної контори^[2509].

Правила щодо дотримання таємниці вчинення нотарі­альних дій встановлено статтею 19 Положення: нотаріуси і співробітники нотаріальних контор зобов’язані додержува­тись таємниці щодо виконуваних ними нотаріальних дій, а також доручених їм справ і документів. Довідки видаються лише особам, за дорученням або щодо яких учинені нотаріа­льні дії, а також на вимогу прокуратури, судових і слідчих органів і в інших, спеціально передбачених законом випад­ках. Щодо заповітів довідки громадянам, на ім’я яких зроб­лені заповіти, видаються лише після смерті заповідачів¹.

На думку К. Юдельсона, нотаріальні контори є органа­ми державного управління, діяльність яких полягає в юри­дичному закріпленні суб’єктивних цивільних прав, довго­тривалому зберіганні документів, в яких вони висловлюють­ся, посвідченні безспірних обставин, що мають значення для здійснення правомочностей, провадженні охоронних дій, за­безпеченні виконання зобов’язань та сприянні їх здійснен­ню, примусі до виконання безспірних зобов’язань і здійснен­ня низки інших дій, пов’язаних з цивільним оборотом^{[2510] [2511].}

Наказом міністра юстиції Української РСР від 11 травня 1960 року № 3/н затверджена Інструкція про порядок обліку депозитних сум в нотаріальних конторах Української РСР. Постановою Ради Міністрів УРСР від 20 березня 1961 року за № 373 « Про зміну підпункту а пункту 1 ст. 13 Положення про державний нотаріат Української РСР» надано право ви­конавчим комітетам міських, районних, селищних і сільських Рад депутатів трудящих у населених пунктах, де нема нота­ріальних контор, учиняти для осіб, які проживають на підпо­рядкованій раді території, посвідчувати договори на суму не більше 600 карбованців»^[2512].

Постановою Ради Міністрів УРСР від 7 серпня 1963 року № 896 затверджені «Зміни, які вносяться в рішення Уряду Української РСР в зв'язку з Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 21 березня 1963 року «Про ліквідацію Мі­ністерства юстиції Української РСР» і постановою Ради Мініс­трів Української РСР від 23 березня 1963 року № 353 «Про утворення Юридичної комісії при Раді Міністрів Української РСР і про інші питання, зв'язані з ліквідацією Міністерства юс­тиції УРСР». Відповідно до п. 1 постанови, у ст.ст. 2, 7, 9, 10, 70 Положення про державний нотаріат Української РСР від 26 грудня 1956 року слова Міністр юстиції, Міністерство юс­тиції замінено відповідно словами «Голова Верховного суду», «Верховний суд». Тобто, починаючи з березня 1963 року до серпня 1970 року, керівництво органами державного нотарі­ату в республіці здійснювали Верховний Суд УРСР і обласні суди.

Відбулося оновлення правової сфери держави. У 1957 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про віднесення до ві­дома союзних республік законодавства про устрій судів сою­зних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів». Водночас базові «Основи законо­давства» ухвалювалися на союзному рівні. Перегляд респуб­ліканських кодексів (зокрема цивільного) давно було на часі, бо чинні нормативи діяли ще з 1920-х років. 18 липня 1963 р. були затверджені нові Цивільний і Цивільний процесуаль­ний кодекси УРСР, які врахували реалії життя міста і села постсталінської доби^[2513].

Проведена на початку 60-х рр. XX ст. робота зі система­тизації та кодифікації законодавства і прийняття Основ ци­вільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, Ос­нов цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік, а також інших законів визнали необхідність підготовки та ви­дання (1973) загальносоюзного акта про державний нотарі­ат - Закону СРСР «Про державний нотаріат», який охоплював норми про завдання й організацію державного нотаріату, принципи діяльності, компетенцію, правила здійснення но­таріальних дій і застосування законодавства про нотаріат до іноземців та осіб без громадянства¹.

Зокрема ст. 25 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік законодавчо закріпила, яке саме майно може перебувати в особистій приватній власності громадян. Кожний громадянин міг мати в особистій власнос­ті трудові доходи й заощадження, жилий будинок (або час­тину його) й підсобне домашнє господарство, предмети до­машнього господарства і вжитку, особистого споживання та комфорту^{[2514] [2515].}

У 60-х роках проведено нову кодифікацію цивільного і цивільно-процесуального законодавства, а у наступні роки оновлено шлюбно-сімейне, колгоспне, земельне, трудове та інше законодавство. Відтак окремі положення попередніх законодавчих актів щодо нотаріату втратили чинність, ви­явились прогалини, виникла потреба в законодавчому вре­гулюванні деяких питань, висунутих нотаріальною практи­кою та розроблених правовою наукою^[2516].

Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, які набрали чинності з 01.05.1962 р., та розробле­ний відповідно до них новий Цивільний кодекс УРСР, прийня­тий 18.07.1963 р., який набув чинності з 01.01.1964 р., зберіг і закріпив квазінотаріат у ст. 542^[2517]. ЦК УРСР 1963 р. передбачав перехід спадкового майна до держави як «останнього спад­коємця» за законом Свідоцтва про право на спадщину, яку одержував відповідний фінансовий орган за місцем відкрит­тя спадщини¹.

31 серпня 1964 р. за № 941 Рада Міністрів УРСР прий­няла постанову «Про затвердження Положення про держав­ний нотаріат Української РСР та Переліку документів, на під­ставі яких вчиняються нотаріальні виконавчі написи на стя­гнення грошей та майна»^{[2518] [2519] та затвердила «Положення про державний нотаріат УРСР». Відповідно Положення 1956 р. визнавалось таким, що втратило чинність.}

Положення про Державний нотаріат Української РСР 1964 р. (надалі Положення) складалося з п'яти розділів: ор­ганізація і керівництво діяльністю державних нотаріальних контор; функції державних нотаріальних контор і органів, які вчиняють нотаріальні дії; загальні правила діяльності державних нотаріальних контор; окремі види нотаріальних дій; видання інструкцій про порядок вчинення нотаріальних дій та 79 статей^[2520].

Розділ перший положення присвячено організації та керівництву діяльністю державних нотаріальних контор. До органів, які вправі вчиняти нотаріальні дії, належали: держа­вні нотаріальні контори, а в населених пунктах, де не органі­зовано нотаріальних контор, - виконавчі комітети міських, селищних та сільських рад і лише для осіб, які постійно про­живають на території діяльності цієї ради.

Загальне керівництво і контроль за діяльністю нотарі­альних контор УРСР здійснював Верховний Суд УРСР (відпо­відно до статті 34 Закону про судоустрій Української РСР від 30 червня 1960 року, з наступними змінами), а керівництво в областях - обласні суду.

Керівництво і контроль за діяльність виконкомів місь­ких, сільських, селищних рад за вчиненням ними нотаріаль­них дій здійснювалося вищими виконавчими комітетами рад депутатів трудящих. На нотаріусів найближчих нотаріальних контор покладено обов'язок інструктування службових осіб виконкомів міських, сільських і селищних рад щодо вчинен­ня ними нотаріальних дій.

Державні нотаріальні контори перебували на респуб­ліканському бюджеті й утримувалися за кошти Верховного Суду РСР, а їхні штати затверджувалися Головною Верховно­го Суду УРСР.

Як справедливо зауважує М. Калиницький, Положення 1964 року урахувало норми нового Цивільного кодексу¹.

Варто зауважити, що статтею 8 Положення встановле­но, що нотаріальні дії в нотаріальних конторах вчиняють: старші нотаріуси, заступники старших нотаріусів та нотаріу­си. У разі відсутності нотаріуса нотаріальні дії виконує інша особа за призначенням голови обласного суду. Старші нота­ріуси призначалися, переміщувалися та звільнялися голова­ми обласних судів, з санкції Голови Верховного Суду УРСР. Заступників старших нотаріусів та нотаріусів призначали, переміщували і звільняли голови обласних судів.

Статтею 9 Положення встановлено підвищені вимоги до нотаріуса. Відтак на посаду нотаріусів призначали осіб, які мали вищу юридичну освіту. Однак в окремих випадках допускалося призначення на посади нотаріусів осіб, які не мали вищої юри­дичної освіти, але навчалися у вищих юридичних навчальних закладах та молодих спеціалістів, які закінчили юридичні вищі навчальні заклади, лише після проходження ними стажування в нотаріальній конторі упродовж 3-х місяців^{[2521] [2522].}

Нотаріуси не могли займати за сумісництвом інших по­сад, за винятком посад викладачів навчальних закладів і курсів.

Нотаріальні контори мали печатки з державним гер­бом Української РСР.

Згідно зі статтею 13 Положення нотаріальні контори були вправі вчиняти такі нотаріальні дії:

а) посвідчувати: договори, довіреності, заповіти, нота­ріальне посвідчення яких передбачене законом, різні угоди, нотаріальне посвідчення яких не є обов’язковим, якщо вони не суперечать закону і сторони бажають їх нотаріально по­свідчити;

б) видавати свідоцтва про право на спадщину, свідоцт­ва про право власності на частину в спільному майні по­дружжя, набутому впродовж перебування в шлюбі, свідоцтва про купівлю будівель з прилюдних торгів;

в) здійснювати: виконавчі написи на документах, пе­редбачених спеціальним переліком, затвердженим Радою Міністрів УРСР, протести векселів, морські протести, написи про несплату чеків;

г) засвідчувати: вірність копій і виписок з документів, вірність копій з нотаріально засвідчених копій документів, а також з копій рішень, вироків, ухвал і постанов, виданих су­довими органами, або з копій рішень виконавчих комітетів Рад депутатів трудящих; справжність підписів на докумен­тах, які не мають значення майнових угод, вірність перекла­дів документів з однієї мови на іншу, а також справжність підписів перекладачів на документах, факт знаходження громадянина в живих, факт перебування особи в певному місці, факт і час пред’явлення документа;

ґ) вживають заходів з охорони майна, яке залишилося після померлих;

д) приймати: в депозит грошові суми і цінні папери для передання їх за належністю, заяви громадян і установ для передання їх іншим громадянам і установам та видавати про це довідки;

е) накладати на будинки арешти (заборони) за поста­новами судово-прокурорських органів, повідомленнями уста­нов, банків або госпрозрахункових організацій і підприємств про видачу позики, та застави майна під час укладання дого­вору^[2523]. Крім того, нотаріальні контори надавали громадянам і організаціям технічні послуги, пов'язані з учиненням нотарі­альних дій.

До компетенції виконавчих комітетів міських, селищ­них і сільських Рад депутатів трудящих у населених пунктах, де немає нотаріальних контор (стаття 14 Положення) нале­жало вчинення для осіб, які проживають на підпорядкованій цій раді території, таких нотаріальних дій:

а) посвідчення: договорів, купівлі-продажу, дарування, обміну і застави будинків на суму не більше 1000 крб., дого­ворів продажу будинків на знос, договорів про відчуження будинків на умовах довічного утримання, договорів співвла­сників спільних будинків про встановлення порядку корис­тування частками будинків у натурі, заповітів, довіреностей, крім довіреностей на вчинення дій за кордоном, особи одер­жувачів поштової і телеграфної кореспонденції;

б) засвідчувати: вірність копій з свідоцтв про закін­чення загальноосвітньої школи та з свідоцтв і дипломів про закінчення середніх спеціальних навчальних закладів - для осіб, які закінчили такі заклади на території цієї місцевої Ра­ди депутатів трудящих, копій документів щодо сімейного стану (свідоцтв про народження, шлюб, смерть та ін.), копій довідок про службу в Радянській Армії і Військово-Морсь­кому Флоті, виданих для надання пільг родині, копій довідок військових столів про відношення до військової служби, ви­писок з постанов правлінь і загальних зборів колгоспів, що стосуються цього громадянина, справжність підписів на до­кументах, які не мають значення майнових угод;

в) вживати заходів з охорони майна, що його залишив померлий;

г) накладати на будинки арешти (заборони) за поста­новами судово-прокурорських органів, за повідомленнями установ, банків або госпрозрахункових організацій і під­приємств про видачу позики та застави майна під час укла­дання договору¹.

Правилами ст. 15 Положення встановлено, що нотаріа­льні дії можна вчиняти в будь-якій нотаріальній конторі, за винятком:

а) посвідчення договорів про відчуження, заставу і розділ майна, яке провадиться за місцем знаходження майна, та посвідчення договорів про дарування автомобілів, яке провадиться за місцем реєстрації автомобілів;

б) посвідчення договорів про надання земельних діля­нок у безстрокове користування для індивідуального, колек­тивного і кооперативного житлового будівництва, яке про­вадиться за місцем знаходження земельної ділянки;

в) накладання заборон (арештів) на будинки і зняття їх, які провадяться за місцем знаходження будинку;

г) охорони спадкового майна і видання свідоцтв про право на спадщину, які провадяться за місцем відкриття спа­дщини. Якщо місце відкриття спадщини невідоме, свідоцтво про право на спадщину може бути видано за місцем знахо­дження спадкового майна;

ґ) протесту векселів у неплатежі або в неакцепті, по­свідчення неоплати чека і прийняття грошей в депозит, які провадяться за місцем платежу^{[2524] [2525].}

Відповідно до ст. 16 нотаріальні дії вчинюються в при­міщенні нотаріальної контори. В окремих випадках нотаріус може вчиняти нотаріальні дії поза нотаріальною конторою, якщо громадяни, для яких ці дії вчинюються, не можуть з'явитися до нотаріальної контори через поважну причину (хвороба, інвалідність, старість).

Обмеження у праві вчинення нотаріальних дій вста­новлено в статті 17 Положення про Державний нотаріат Української РСР. Відтак нотаріус не вправі вчиняти нота­ріальні дії від свого імені, від імені і на ім'я своєї дружини, своїх і її близьких родичів, а також на ім'я і від імені співро­бітників цієї нотаріальної контори. У примітках до цієї статті зазначено, що під терміном «нотаріус» розуміються, крім нотаріуса, також службові особи виконкомів місцевих Рад депутатів трудящих, які вчиняють нотаріальні дії¹.

Правила щодо дотримання таємниці вчинення нота­ріальних дій встановлено в ст. 19 Положення. Відтак нота­ріуси і співробітники нотаріальних контор зобов'язані до­держувати таємниці щодо виконуваних ними нотаріальних дій, а також доручених їм справ і документів. Довідки вида­ються лише особам, за дорученням або щодо яких учинені нотаріальні дії, а також на вимогу прокуратури, судових і слідчих органів і в інших, спеціально передбачених зако­ном, випадках. Щодо заповітів довідки громадянам, на ім'я яких зроблені заповіти, видаються лише після смерті запо­відачів. Тобто текст цієї статті аналогічний змісту ст. 19 По­ложення про державний нотаріат Української РСР від 26 грудня 1956 року^{[2526] [2527].}

Ст. 18 Нотаріального положення на нотаріуса покладе­но обов'язок стежити за законністю всіх угод, що нотаріаль­но засвідчуються, і документів, які засвідчуються, сприяти установам, підприємствам, організаціям та громадянам в охороні їх прав і законних інтересів. Також нотаріус під час вчинення нотаріальних дій від імені юридичної особи пере­віряє її правоздатність, а також повноваження і справжність підпису її представника. У процесі вчинення нотаріальних дій від імені громадянина перевіряється його дієздатність, самоособовість і справжність підпису.

Нотаріальні дії повинні бути вчинені нотаріусом у день пред'явлення потрібних документів і оплати державної по- шлини. У виняткових випадках учинення нотаріальних дій може бути відкладено, але не більш як на три дні. За відсут­ності законних підстав для вчинення нотаріальної дії нота­ріус відмовляв у вчиненні такої, роз’яснюючи мотиви відмови з посиланням на закон і порядок оскарження. Відмова у вчи­ненні нотаріальної дії повинна бути мотивована і за вимогою заявника викладена в письмовій формі. Неправильну нотарі­альну дію, а також відмову у вчиненні нотаріальної дії можна оскаржити за правилами, передбаченими Цивільним проце­суальним кодексом УРСР. За тими ж правилами прокурор міг опротестувати неправильну нотаріальну дію або відмову від учинення її^[2528]. Скарга на службовий вчинок нотаріуса, що не має характеру нотаріальної дії, подавалася до обласного су­ду, якщо вчинок допустив нотаріус, або до виконавчого комі­тету вищої ради, якщо вчинок допустила службова особа ви­конкому місцевої ради.

За вчинення нотаріальних дій і надання технічних по­слуг державні нотаріальні контори та виконавчі комітети місцевих Рад депутатів трудящих стягують державну по­шлину відповідно до чинного законодавства. Контроль за правильним стягненням державної пошлини і своєчасним внесенням її в установи Державного банку покладався на мі­сцеві фінансові органи.

У розділі IV Нотаріального положення розглядаються загальні правила вчинення окремих видів нотаріальних дій, а саме: нотаріального посвідчення угод; видання свідоцтв про придбання будинків з прилюдних торгів; видання нота­ріальних свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя, набутого під час перебування в зареєстро­ваному шлюбі; накладення заборон (арештів) на будинку; вжиття заходів з охорони майна, що залишилося після помер­лого, видання свідоцтв про право на спадщину; вчинення ви­конавчих написів і протестів векселів; засвідчення вірності ко­пій документів; засвідчення вірності перекладів, викладених мовами народів СРСР та іноземними мовами; засвідчення справжності підписів на документах і безспірних обставин; передання заяв від громадян і установ іншим громадянам і установам; прийняття в депозит грошових сум для передан­ня за належністю; вчинення морських протестів¹.

У єдиній статті 79 розділу V «Видання інструкцій про порядок вчинення нотаріальних дій» передбачено, що нота­ріальні інструкції видає Верховний суд Української РСР. На виконання зазначеної вказівки постановами Президії Верхо­вного Суду Української РСР була затверджена «Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріальними кон­торами Української РСР»^{[2529] [2530] від 22 січня 1965 року.}

Рада Міністрів Української РСР 12 квітня 1966 року за № 307 прийняла постанову «Про внесення змін до Положен­ня «Про державний нотаріат Української РСР»^[2531].

Відтак у новій редакції викладено статті 3, 5, 14 Поло­ження. Зокрема статтю 3 не лише редаговано, але й допов­нено новим реченням: «При вчиненні нотаріальних дій но­таріуси і працівники виконкомів місцевих рад депутатів тру­дящих незалежні і підпорядковуються тільки закону».

Цією постановою в районах, де немає нотаріальних ко­нтор, дозволено вчиняти нотаріальні дії районним радам.

У новій редакції викладено статтю 14 Положення про нотаріат. А саме: виключено вимоги щодо необхідності вчи­нення нотаріальних дій лише для осіб, які проживають на підпорядкованій раді території; змінено компетенцію вико­навчих комітетів сільських, селищних, районних і міських рад, дозволивши їм посвідчувати різні угоди на суму не більше 1000 карбованців, нотаріальне посвідчення яких не є обов’язковим, якщо вони не суперечать закону і сторони ба­жають їх нотаріально посвідчити.

Відповідно до вказаної постанови Президією Верхов­ного Суду УРСР 19 серпня 1966 року було внесено зміни в прийняту Президією Верховного Суду 12 лютого 1965 року «Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій вико­навчими комітетами рад», яка змінила назву на «Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій виконавчими комі­тетами міських, районних, селищних і сільських рад депута­тів трудящих»¹.

З метою правильно ведення нотаріусами діловодства Президією Верховного Суду УРСР 18 вересня 1964 року було затверджено «Інструкцію по діловодству в нотаріальних ко­нторах Української РСР», в яку було внесено зміни і допов­нення, затверджені постановою Президії Верховного Суду УРСР від 24 травня 1968 року^{[2532] [2533]. Також 18 вересня 1964 року Президією Верховного Суду УРСР було затверджено Інструк­цію про порядок прийому-передачі депозитних сум або цін­них паперів і обліку депозитних операцій в нотаріальних ко­нторах Української РСР[2534].}

Діяльність нотаріальних контор здійснювалася під ке­рівництвом державних органів Української РСР і всесоюзних. Крім вказаної Інструкції, було прийнято чимало норматив­них актів, присвячених діяльності нотаріальних органів дер­жави, зокрема: Постанова Ради Міністрів СРСР від 10 червня 1950 року № 2531 «Про затвердження типових штатів нота­ріальних контор», Інструкція про державну пошлину, затвер­джена Міністерством фінансів СРСР від 26 квітня 1965 року, Інструкція про порядок прийому-передачі депозитних сум або цінних паперів і обліку депозитних операцій в нотаріа­льних конторах Української РСР, затверджена Президією Верховного Суду УРСР 18 вересня 1964 року, Наказ Голови Верховного Суду УРСР від 8 квітня 1964 р. № 72 «Про органі­зацію навчання по підвищенню кваліфікації працівників суду і нотаріальних контор Української РСР», Постанова Пленуму Верховного Суду СРСР від 1 липня 1966 року № 6 «Про судо­ву практику в справах про спадкоємство» та багато інших.

На думку Л. Ясінської, Положення 1964 р. все ж було проміжною ланкою у процесі вдосконалення нотаріального законодавства. Практика поєднання обласними судами функ­цій судового нагляду і судового управління себе не виправда­ла. Щобільше, завантажені складною і різноманітною роботою щодо судового управління обласні суди не могли приділяти належної уваги керівництву діяльністю нотаріальних контор, своєчасному і правильному спрямуванню нотаріальної прак­тики. Не виправдало себе також і наділення Верховного Суду УРСР не властивими йому функціями судового управління, а керівництво нотаріальними органами - і поготів¹.

У цей час продовжувалася робота над переглядом рес­публіканського цивільного законодавства. 1969 року було ухвалено новий Кодекс про шлюб та сім'ю, у 1970-му - Земель­ний кодекс УРСР. Держава повернулася до попередньої сис­теми взаємодії виконавчої та судової влади^{[2535] [2536].}

Після створення у 1970 році союзно-республіканського Міністерства юстиції СРСР нотаріат було передано у його ві­дання. В УРСР Міністерство юстиції та відділи юстиції були утворені 6 жовтня 1970 року. Функції керівництва діяльністю нотаріальних контор з цього часу були передані Міністерству юстиції УРСР, у системі якого створювався відділ нотаріату; у межах областей керівництво здійснювали відділи юстиції, в штаті яких перебували консультанти з питань нотаріату¹.

Зміни в суспільному розвитку Радянської держави та роботі із систематизації та кодифікації законодавства обу­мовили необхідність розробки нового загальносоюзного ак­та про державний нотаріат. У 1973 р. був розроблений і при­йнятий новий загальносоюзний акт - Закон СРСР «Про дер­жавний нотаріат»^{[2537] [2538]. Незважаючи на те, що Закон не був на­званий Основами, проте він виконував функції їм притаман­ні, адже повинен був стати основою і правовою базою для подальшого оновлення й удосконалення усього нотаріаль­ного загальносоюзного і республіканського законодавства[2539].}

На час прийняття цього законодавчого акта (1973 р.) в СРСР діяло 2356 державних нотаріальних контор, які щороку здійснювали понад 16 млн. нотаріальних дій. Водночас цей закон виявився основою для вдосконалення законодавчої діяльності в досліджуваній галузі^[2540].

Закон містив три групи норм: 1) імперативні, які без змін вносились у республіканські закони; 2) такі, що покладали на союзні республіки обов'язок під час видання республікансь­кого акта врегулювати окремі питання; 3) такі, що надавали право союзним республікам на їхній розсуд врегульовувати ті чи інші питання, не вирішені Законом СРСР¹.

Статтею 11 Закону СРСР «Про державний нотаріат» на­дано право союзним республікам розширити перелік встанов­лених нотаріальних дій з урахуванням своїх особливостей.

Новий закон дещо змінив систему джерел законодав­ства про нотаріат, передбачивши прийняття союзними рес­публіками Законів про державний нотаріат, а не Положень, як було раніше. Таке вирішення питання було спрямоване на підвищення значущості й авторитету республіканських за­конодавчих актів про нотаріат, враховувало характер і сут­ність норм, які повинні знайти закріплення в цих законах, а також відповідало тій ролі, яку виконує нотаріат серед інших юрисдикційних органів, покликаних захищати права та за­конні інтереси громадян і організацій².

На виконання закону СРСР «Про державний нотаріат» на третьому засіданні дев'ятої сесії Верховної Ради Українсь­кої РСР восьмого скликання 25 грудня 1974 р. прийнято За­кон «Про державний нотаріат»³, який на законодавчому рівні комплексно врегулював питання діяльності українського радянського нотаріату. Він містив 85 статей, які структурно об'єднувались у чотири розділи (загальні положення; нота­ріальні дії, вчинювані державними нотаріальними контора­ми та іншими органами; правила вчинення нотаріальних дій; застосування законодавства про державний нотаріат до іно­земних громадян і осіб без громадянства, застосування зако­нодавства іноземних держав, міжнародні договори інозем­них громадян) та п'ятнадцять глав⁴.

----- ¹ Авдеенко Н. И. Нотариат в СССР / Н. И. Авдеенко, М. А. Кабакова. - Л.: Изд-во ЛГУ. - 1984. - С. 10.

² Лесницкая Л. Ф. Закон о государственном нотариате / Л. Ф. Лесни- цкая // Советское государство и право. - 1973. - № 12. - С. 56.

³ Про державний нотаріат: Закон Української Радянської Соціалістич­ної Республіки // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1975. - № 1. - Ст. 4.

⁴ Долинська М. С. Загальна характеристика Закону Української Ра­дянської Соціалістичної Республіки «Про державний нотаріат» 1974 року - як джерела українського нотаріального законодавства / М. С. Долинська // Науковий вісник Херсонського державного універ­ситету. Серія «Юридичні науки». - 2014. - Випуск 4. - Т. 1. - С. 10.

Як стверджує Ю. Козьяков, Закон Української РСР «Про державний нотаріат», відтворюючи положення союзного за­кону, що забезпечували єдність вирішення основних питань нотаріальної діяльності, розвинув його, докладно визначив­ши порядок вчинення кожної нотаріальної дії^[2541]

У закон УРСР «Про державний нотаріат» тричі вноси­лися зміни згідно з указаними Президії Верховної Ради УРСР від 27 квітня 1978 року № 3311-ІХ, від 14 вересня 1979 року № 5106-ІХ та від 28 січня 1993 року № 2951-ХІІ.

У статті 1 Закону докладно визначено, що завданнями державного нотаріату є охорона соціалістичної власності, прав і законних інтересів громадян, державних установ, під­приємств і організацій, колгоспів, інших кооперативних та інших громадських організацій, зміцнення соціалістичної законності та правопорядку, запобігання правопорушенням шляхом правильного і своєчасного посвідчення договорів та інших угод, оформлення спадкових прав, учинення виконав­чих написів та інших нотаріальних дій.

Органами і службовими особами, які вчиняють нотаріаль­ні дії, є:

- державні нотаріальні контори;

- виконавчі комітети міських, селищних, сільських Рад народних депутатів (у населених пунктах, де немає держав­них нотаріальних контор);

- консульські установи Союзу РСР;

- службові особи вказані в статті 16 Закону, що посвід­чують заповіти і довіреності, які мають силу нотаріально по­свідчених документів.

У місті Києві і обласних центрах одна з державних но­таріальних контор засновується як перша державна нотаріа­льна контора для вчинення найскладніших нотаріальних дій і виконання інших функцій відповідно до законодавства Со­юзу РСР і Української РСР. В обласному центрі, де заснову­ється одна державна нотаріальна контора, вона є першою державною нотаріальною конторою. Цінними, на нашу думку, є положення, що нотаріальні дії в державних нотаріальних ко­нторах вчиняють державні нотаріуси (старші державні нота­ріуси, заступники старших державних нотаріусів, державні нотаріуси)^[2542].

Заслуговує уваги стаття 4 Закону, згідно з якою від­повідно до Закону СРСР «Про державний нотаріат» керів­ництво державним нотаріатом в Українській РСР здійсню­ють Рада Міністрів СРСР, Рада Міністрів Української РСР, виконавчі комітети обласних, районних, міських, районних у містах Рад народних депутатів, Міністерство юстиції СРСР, Міністерство юстиції Української РСР, а також інші держав­ні органи з огляду на законодавство Союзу РСР і Українсь­кої РСР. Правову допомогу службовим особам виконавчих комітетів міських, селищних, сільських рад у роботі щодо вчинення ними нотаріальних дій здійснював державний нотаріус тієї нотаріальної контори, яка обслуговувала насе­лення цього району.

Претендент на посаду державного нотаріуса повинен був бути громадянином СРСР, мати вищу юридичну освіту. Тобто збереглася вимога про вищу юридичну освіту для отримання посади нотаріуса, однак із певними зауваження­ми. Відтак в окремих випадках на посади державних нотаріу­сів могли призначатися особи, які не мали вищої юридичної освіти, за умови, що вони не менше трьох років працювали за спеціальністю юриста, а також особи, які навчаються на останніх курсах вищих юридичних навчальних закладів. Особи, що призначалися державними нотаріусами, були зо­бов’язані пройти стажування у випадках і порядку, встанов­лених законодавством. Старші державні нотаріуси перших державних нотаріальних контор в обласних центрах призна­чалися і звільнялися з посад Міністром юстиції Української РСР. Заступники старших державних нотаріусів і державні нотаріуси перших державних нотаріальних контор, а також старші державні нотаріуси і державні нотаріуси інших дер­жавних нотаріальних контор призначалися і звільнялися з посад начальниками відділів юстиції виконавчих комітетів обласних, Київської міської Рад народних депутатів^[2543]. Держа­вні нотаріуси не могли перебувати на службі в інших устано­вах, організаціях і на підприємствах за винятком зайняття викладацькою або науковою роботою.

Законодавець у статті 6 Закону наголосив, що державні нотаріуси та інші службові особи, які вчиняють нотаріальні дії, беруть до уваги закони СРСР і Української РСР, укази Пре­зидії Верховної Ради СРСР і Президії Верховної Ради Українсь­кої РСР, постанови і розпорядження Ради Міністрів СРСР і Ра­ди Міністрів Української РСР, накази та інструкції Міністерст­ва юстиції СРСР і Міністерства юстиції Української РСР, а та­кож акти, що видаються іншими органами державної влади і органами державного управління в межах їх компетенції.

Також державним нотаріусам та іншим службовим особам, які вчиняють нотаріальні дії, надано право під час вчинення нотаріальних дій застосовувати у встановлених випадках і законодавство інших союзних республік. На нашу думку, тут варто було додати право використання також міжнародного законодавства.

Відповідно до статті 7 Закону державні нотаріуси та інші службові особи, які вчиняють нотаріальні дії, зобов'я­зані додержувати таємницю вчинюваних нотаріальних дій. Довідки про вчинені нотаріальні дії і документи видаються тільки громадянам, державним установам, підприємствам і організаціям, колгоспам, іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. На вимогу суду, прокуратури, органів слідства і дізнання довідки про вчинені нотаріальні дії і документи видаються у зв'язку з кримінальними або ци­вільними справами, які знаходяться в їх провадженні. Довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача. Пра­вила про додержання таємниці нотаріальних дій поширю­ються також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків.

Особи, винні в порушенні таємниці вчинюваних нота­ріальних дій, несуть відповідальність у порядку, встановле­ному законодавством Союзу РСР і Української РСР¹.

Згідно зі статтею 9 Закону УРСР «Про державний нота­ріат» нотаріальне^{[2544] [2545] діловодство в державних нотаріальних конторах і виконавчих комітетах міських, селищних, сільсь­ких Рад народних депутатів Української РСР ведеться україн­ською мовою.}

Відповідно до Закону СРСР «Про державний нотаріат» нотаріальне діловодство в консульських установах Союзу РСР велося тією ж мовою, якою ведеться діловодство кон­сульських установ Союзу РСР, тобто російською.

Коли особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою ведеться діловодство, тексти оформ­люваних документів повинні бути перекладені їй державним нотаріусом або іншою службовою особою, що вчиняє нотарі­альну дію, або перекладачем, відомим державному нотаріу­сові чи службовій особі, що вчиняє нотаріальну дію.

Державні нотаріальні контори утримуються за рахунок республіканського бюджету та мають печатку з зображен­ням Державного герба Української РСР і своїм найменуван­ням (стаття 12).

Розділ другий Закону «Нотаріальні дії, вчинювані дер­жавними нотаріальними конторами та іншими органами» встановлює компетенцію органів, які вправі вчиняти нотарі­альні дії або прирівняні до нотаріально посвідчених (запові­ти і доручення).

Відповідно до статті 13 Нотаріального закону державні нотаріальні контори вчиняли такі нотаріальні дії:

1) посвідчували угоди (договори, заповіти, довіреності та ін.);

2) вживали заходів з охорони спадкового майна;

3) видавали свідоцтва про право на спадщину;

4) видавали свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя;

5) видавали свідоцтва про придбання жилих будинків (частин будинків) з прилюдних торгів;

6) накладали заборони відчуження жилого будинку;

7) засвідчували вірність копій документів і виписок з них;

8) засвідчували справжність підпису на документах;

9) засвідчували вірність перекладу документів з однієї мови на іншу;

10) посвідчували факт, що громадянин є живим;

11) посвідчували факт перебування громадянина в пев­ному місці;

12) посвідчували тотожність громадянина з особою, зображеною на фотографічній картці;

13) посвідчували час пред’явлення документів;

14) передавали заяви громадян, державних установ, підприємств і організацій, колгоспів, інших кооперативних та інших громадських організацій іншим громадянам, дер­жавним установам, підприємствам і організаціям, колгоспам та іншим кооперативним і громадським організаціям;

15) приймали у депозит грошові суми і цінні папери;

16) здійснювали виконавчі написи;

17) вчиняли протести векселів;

18) пред’являли чеки до платежу і посвідчували не­сплату чеків;

19) приймали на зберігання документи;

20) вчиняли морські протести^[2546].

У населених пунктах, де немає державних нотаріаль­них контор, виконавчі комітети міських, селищних, сільських Рад народних депутатів вчиняють такі нотаріальні дії (стат­тя 14 закону):

1) посвідчують заповіти;

2) посвідчують інші угоди (договори, довіреності та ін.), крім договорів про надання у безстрокове користування земельних ділянок для спорудження індивідуальних жилих будинків і угод, які стосуються майна, що знаходиться за ко­рдоном, або прав, які мають бути здійснені за кордоном;

3) вживають заходів до охорони спадкового майна;

4) накладають заборони відчуження жилого будинку;

5) засвідчують вірність копій документів і виписок з них;

6) засвідчують справжність підпису на документах;

7) передають заяви громадян, державних установ, під­приємств і організацій, колгоспів, інших кооперативних та інших громадських організацій іншим громадянам, держав­ним установам, підприємствам і організаціям, колгоспам, ін­шим кооперативним та іншим громадським організаціям.

Як справедливо зауважує О. Нелін, Закон «Про держав­ний нотаріат» також підтвердив існування інституту квазі- нотаріту^[2547].

Нотаріальні дії у виконавчих комітетах міських, сели­щних, сільських рад вчиняли голова, заступник голови або секретар виконкому, на яких за рішенням виконавчого комі­тету відповідної ради покладено вчинення нотаріальних дій.

Відповідно до статті 15 закону УРСР «Про державний нотаріат» консульські установи Союзу РСР вчиняють такі нотаріальні дії:

1) посвідчують угоди (договори, заповіти, довіреності та ін.), крім договорів про відчуження і заставу жилих будин­ків, які знаходяться в СРСР;

2) вживають заходів з охорони спадкового майна;

3) видають свідоцтва про право на спадщину;

4) видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя;

5) засвідчують вірність копій документів і виписок з них;

6) засвідчують справжність підпису на документах;

7) засвідчують вірність перекладу документів з однієї мови на іншу;

8) посвідчують факт, що громадянин є живим;

9) посвідчують факт перебування громадянина в пев­ному місці;

10) посвідчують тотожність громадянина з особою, зо­браженою на фотографічній картці;

11) посвідчують час пред’явлення документів;

12) приймають у депозит грошові суми і цінні папери;

13) вчиняють виконавчі написи;

14) приймають на зберігання документи;

15) забезпечують докази;

16) вчиняють морські протести.

Посвідчення службовими особами заповітів і довірено­стей, прирівнюваних до нотаріально посвідчених врегульо­вано статтею 16 Закону Української РСР «Про державний но­таріат».

До нотаріально посвідчених документів прирівнюються:

- заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарних лікувально-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для преста­рілих та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх заступ­никами по медичній частині або черговими лікарями цих лі­карень, лікувальних закладів, санаторіїв, а також директора­ми і головними лікарями зазначених будинків для престарі­лих та інвалідів;

- заповіти громадян, які перебувають під час плаван­ня на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором СРСР, посвідчені капітанами цих суден;

- заповіти громадян, які перебувають у розвідуваль­них, арктичних та інших подібних їм експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій;

- заповіти і довіреності військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені началь­никами, їх заступниками по медичній частині, старшими і

черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших вій­ськово-лікувальних закладів;

- заповіти і довіреності військовослужбовців, а в пунк­тах дислокації військових частин, з'єднань, установ і війсь­ково-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють нотаріальні дії, також заповіти і довіреності робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

- заповіти і довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбав­лення волі¹.

Посвідчення заповітів і довіреностей службовими осо­бами, вказаними в цій статті, провадилося з додержанням вимог статей 6-8, 19, 20 і 28 Нотаріального Закону, в поряд­ку, який відповідно до Закону СРСР «Про Державний нотарі­ат» визначає Рада Міністрів СРСР.

Розширено порівняно з існуючою компетенцію держа­вних нотаріальних контор. Розділ другий надає їм право за­свідчувати тотожність громадянина з особою, зображеною на фотографічній картці, приймати на зберігання документи. Розширено і компетенцію виконавчих комітетів місцевих органів влади, яким надано право засвідчувати угоди неза­лежно від їхньої суми. Винятком були лише договори про на­дання у безстрокове користування земельних ділянок для спорудження індивідуальних житлових будинків та угоди, які стосувалися майна, що перебувало за кордоном, або прав, які мали здійснюватися за кордоном. Такі угоди не мали права укладати виконавчі комітети^{[2548] [2549].}

Основне місце у законі займає третій розділ, який, сво­єю чергою, складається з 15 глав: загальні правила вчинення нотаріальних дій; посвідчення угод; вжиття заходів з охоро­ни спадкового майна; видання свідоцтв про право на спад­щину; видання свідоцтв про право власності на частку в спі­льному майні подружжя; видання свідоцтв про придбання жилих будинків з прилюдних торгів; накладення заборони відчуження жилого будинку; засвідчення вірності копій до­кументів і виписок з них, справжності підписів і вірності пе­рекладів; посвідчення фактів; передача заяв громадян, дер­жавних установ, підприємств і організацій, колгоспів, інших кооперативних та інших громадських організацій; прийнят­тя в депозит грошових сум і цінних паперів; здійснення ви­конавчих написів; вчинення протестів векселів, пред'явлен­ня чеків до платежу і посвідчення неоплати чеків; прийняття документів на зберігання, вчинення морських протестів^[2550].

Проте найбільш детально розглянуто загальні правила вчинення нотаріальних дій. Відтак відповідно до статті 19 Закону під час вчинення нотаріальних дій державні нотаріу­си та інші службові особи, що вчиняють нотаріальні дії, вста­новлюють особу громадян, їх представників або представни­ків державних установ, підприємств і організацій, колгоспів, інших кооперативних та інших громадських організацій, які звернулися за вчиненням нотаріальних дій. У процесі посві­дчення угод з'ясовувалася дієздатність громадян і перевіря­лася правоздатність юридичних осіб, які беруть участь в уго­дах. У разі укладення угоди представником перевіряються його повноваження.

У статті 22 встановлено обмеження в праві вчинення нотаріальних дій. Державні нотаріуси, службові особи вико­навчих комітетів міських, селищних, сільських Рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, не вправі вчиняти нотаріальні дії на своє ім'я і від свого імені, на ім'я та від іме­ні своїх чоловіка або дружини, їхніх і своїх родичів (батьків, дітей, онуків, діда, баби, братів, сестер), а також на ім'я та від імені працівників цієї державної нотаріальної контори або цього виконавчого комітету Ради народних депутатів. Служ­бові особи виконавчих комітетів міських, селищних, сільсь­ких рад не вправі вчиняти нотаріальні дії також на ім'я і від імені цього виконавчого комітету Ради народних депутатів¹.

Нотаріальні дії, які згідно з законодавством Союзу РСР або Української РСР повинні бути вчинені в певній державній нотаріальній конторі або виконавчому комітеті певної Ради народних депутатів, вчиняються в зазначених випадках ін­шою державною нотаріальною конторою, визначеною відді­лом юстиції виконавчого комітету обласної, Київської міської Ради народних депутатів, або виконавчим комітетом іншої міської, селищної, сільської Рад народних депутатів, визначе­ним виконавчим комітетом вищої Ради народних депутатів.

Відповідно до Закону СРСР «Про державний нотаріат» консульські службові особи не можуть вчиняти нотаріальні дії на своє ім'я і від свого імені, на ім'я і від імені своїх чолові­ка або дружини, їхніх і своїх родичів по прямій лінії.

Службові особи, зазначені у статті 16 Закону УРСР «Про державний нотаріат», не вправі посвідчувати заповіти і дові­реності на своє ім'я і від свого імені, на ім'я і від імені своїх чоловіка або дружини, їхніх і своїх родичів (батьків, дітей, онуків, діда, баби, братів, сестер). Нотаріальні та прирівняні до них дії, вчинені з порушенням установлених цією статтею правил, є недійсними ^{[2551] [2552].}

Тексти нотаріально посвідчуваних угод, засвідчуваних копій документів і виписок з них, тексти перекладів повинні бути (стаття 22 Закону) написані ясно і чітко; числа і строки, які належали до змісту посвідчуваних угод, мають бути по­значені хоча б один раз словами, а назви юридичних осіб, прізвища, імена та по батькові громадян - без скорочень і з зазначенням їх адрес. У статті 79 Закону УРСР «Про державний нотаріат» вперше в українському нотаріальному праві на зако­нодавчому рівні закріплено право іноземних громадян та осіб без громадянства нарівні з радянськими громадянами звертатися в державні нотаріальні контори УРСР, а також в інші органи, які вчиняють нотаріальні дії, за нотаріальними послугами¹.

Отже, як справедливо стверджує Л. Ясінська, у законі СРСР 1973 р. було закріплено і надалі розвинено такі нововве­дення щодо організації і діяльності нотаріальних органів: уперше на загальносоюзному рівні були визначені завдання державного нотаріату, що мали важливе значення для належ­ного здійснення нотаріальної функції, удосконалення практи­ки і розвитку юридичної теорії; закріплено принципи закон­ності, дотримання таємниці виконуваних нотаріальних дій, національної мови нотаріального діловодства; розширено сферу судового контролю за нотаріальною діяльністю; вперше врегульовано головні питання застосування радянського но­таріального законодавства до іноземців, а також застосування іноземного права, міжнародних договорів та угод щодо нота­ріальної діяльності; іноземним підприємствам та організаці­ям, а також іноземним громадянам та особам без громадянст­ва, незалежно від того, проживали вони в СРСР чи ні, була на­дана можливість звернення в державні нотаріальні контори^{[2553] [2554].}

Наказами міністра юстиції Української РСР затвердже­но: 31 жовтня 1975 року № 45/5 Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними кон­торами Української РСР; 19 січня 1976 року № 1/5 Інструк­цію про порядок вчинення нотаріальних дій виконавчими комітетами міських, селищних, сільських Рад народних депу­татів; 30 квітня 1976 року № 22/05 Інструкцію по діловодству в державних нотаріальних конторах Української РСР. Поста­новою Ради Міністрів Української РСР від 12 жовтня 1976 р. № 483 затверджено Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на під­ставі виконавчих написів державних нотаріальних контор¹.

Важливе значення в діяльності органів нотаріату мали всесоюзні нормативні акти. Наприклад, Інструкція про дер­жавну пошлину від 31 грудня 1976 року № 95, затверджена Міністерством фінансів СРСР, Інструкція про порядок надан­ня судами та органами нотаріату СРСР правової допомоги установам юстиції іноземних держав та в порядку звернення за правовою допомогою до цих установ від 9 березня 1972 р. № 05-3-1, затверджена міністром юстиції СРСР.

Закони СРСР і Української РСР «Про державний нотарі­ат» діяли доволі тривалий для Радянської держави час, май­же двадцять років.

Здійснивши аналіз процесів прийняття, зміни та скасу­вання нормативно-правових актів про нотаріат в радянський період розвитку Російської держави, А. Олейнова зауважила, що їх розробка відбувалася з урахуванням досвіду роботи лише радянських нотаріальних органів. Після відновлення нотаріату в 1918 році, законодавчі акти, що приймаються, знову почали відображати лише накопичувану практику дія­льності радянського нотаріату і вирішення виникаючих про­блем безвідносно до попереднього досвіду роботи російсь­ких нотаріальних органів. Саме це, на погляд А. Олейнової, стало першопричиною такої величезної кількості актів зага­льного характеру і регламентуючих окремі сторони нотаріа­льної діяльності^{[2555] [2556]. На нашу думку, це також стосується і орга­нів нотаріату Української РСР.}

Незважаючи на наведені зміни в організації та діяль­ності державного нотаріату, його роль і надалі була незнач­ною. Відсутність інституту приватної власності істотно зме­ншувала можливість громадян користуватися правами роз­поряджатись (продажу, дарування) житловою площею, зем­лею, а також займатись підприємницькою діяльністю. Існу­вала також державна монополія на зовнішньоекономічну діяльність¹.

Погоджуємося, що після 1917 р. вільний нотаріат доко­рінно змінив свій правовий статус. Ліквідація приватної вла­сності на землю, засоби виробництва, на нерухомість при­звела до нівелювання значення інституту нотаріату. Відбу­валися часті та непродумані зміни в системі нотаріального законодавства, що проводились без об’єктивних, науково обґрунтованих передумов і не могли призвести до позитив­них результатів. В умовах домінування державної власності, заборони на зайняття підприємницькою діяльністю та коме­рційним посередництвом, монополії держави на зовнішньо­економічну діяльність нотаріат виступав у ролі непомітного додатку до правової системи держави. Часто здійснювалося формальне засвідчення порівняно невеликої кількості угод і оформлення документів про спадщину^{[2557] [2558].}

О. Нелін зауважує, що і в СРСР, і в Радянській Україні потреби в нотаріальній діяльності практично не було. Відмі­на приватної власності на землю, засоби виробництва, житло спричинила зникнення нотаріату^[2559].

Нотаріат в цей період історії нашої держави опинився на «задвірках» юриспруденції. Це насамперед пов'язано з тим, що цивільний обіг у той час не був розвинений, еконо­міка регулювалася здебільшого адміністративно-команд­ними методами, не було приватної власності, внаслідок чого компетенція нотаріату була доволі вузькою. Основною робо­тою було лише посвідчення копій доручень, оформлення спадкових прав. Угоди між громадянами укладалися вкрай рідко. В основному тільки з купівлі-продажу й інших форм відчуження житлових будинків¹.

Серед правоохоронних органів нотаріат займає остан­нє місце, бо його діяльність в основному стосувалася люди­ни, її власності, її прав та інтересів. Людині з вищою освітою працювати в нотаріальній конторі було непростижно: низь­ка заробітна плата, непристосовані для роботи приміщення, відсутність необхідних засобів, нецікава робота, бо 70% но­таріальних дій - це засвідчення вірності копій документів, тоді як у країнах із розвиненою правовою системою ці дії становлять лише 7-10%^{[2560] [2561].}

Подібної думки притримується також Л. Ясінська, яка зауважує, що нотаріуси перетворилися на технічних праців­ників. Нотаріальне законодавство зазнавало частих і непро­думаних змін, які зазвичай мали волюнтаристський характер^[2562]. Діяльність нотаріату характеризувала значна плинність кадрів у зв'язку з низьким рівнем заробітної плати, щоденні нескінченні черги відвідувачів, дефіцит сучасних засобів оргте­хніки і постійна відсутність коштів на їх придбання^[2563].

Попит на нотаріальні послуги практично не виходив за межі посвідчення угод про відчуження будинків, дару­вання автомобілів, оформлення спадкових прав. За таких умов професія нотаріуса була доволі ординарною і непрес­тижною. Це був державний службовець, який перебував на нижчих сходинках виконавчого механізму. Його мало ціка­вили підсумки своєї праці ще й тому, що незалежно від кіль­кості та якості виконуваної роботи він одержував скромну заробітну плату, оскільки нотаріат утримувався за рахунок республіканського бюджету, а державне мито, що стягува­лося за вчинення нотаріальних дій, повністю надходило до місцевого бюджету. Все це призводило до того, що високо­кваліфіковані юристи уникали роботи в органах нотаріату, через що на посадах опинялися люди, які не мали достат­ньої кваліфікації та відповідної юридичної освіти. О. Нелін зауважує чи було можливим назвати такого клерка «нота­ріусом» (а це одне з найвищих «звань» у світовій юридичній ієрархії)^[2564].

Ми не погоджуємося з думкою вченого, оскільки:

1) лише за часів Радянської України вперше на законо­давчому рівні було встановлено посаду нотаріуса та окрес­лено його функції;

2) ні в який інший період державна влада не приймала настільки численну кількість законодавчих актів, які безпо­середньо стосуються нотаріальної діяльності;

3) нотаріальна діяльність у Радянській Україні зазнала величезного розвитку. Зокрема радянський нотаріат розпо­чав свій генез від розподілу нотаріальних повноважень між іншими державними органам, через нотаріальні столи, до державного нотаріату;

4) український радянський нотаріат виконував функції державного органу, який сприяв охороні соціалістичної вла­сності, прав та законних інтересів громадян, державних, коо­перативних та інших громадських організацій;

5) дійсно серед юристів посада нотаріуса не була в по­шані. Однак ця посада була шанована серед пересічних гро­мадян, оскільки нотаріальне посвідчення правочину та ін­ших нотаріальних дій надавали достовірність складеним до­кументам, усували зайві суперечки та забезпечували можли­вість доказування в суді, чим сприяючи забезпеченню соціа­лістичної законності.

Заслуговує на повагу думка вчених, що загалом нотаріат радянського періоду виконував поставлені перед ним завдан­ня, функціонував як керована частина державного апарату в межах сформованої адміністративної системи. Крім того, не­обхідно наголосити, що державні нотаріуси того періоду стали основою сучасного позабюджетного нотаріату¹.

5.2