Нотаріальна діяльність на українських землях у складі Австрійської імперії (1772-1867 рр.) та Австро-Угорської монархії (1867-1918 рр.)

У Галичині в перші роки після захоплення її Австрією майже без змін зберігалася попередня судова система. Всі рішення державних судів ухвалювалися від іменем австрій­ської імператорської влади. Всі суди поділялися на шляхет­ські, духовні та міські. Шляхетськими судами першої інстан­ції були земські та гродські суди. Для духовенства існували особливі єпископські суди у Львові^[2076].

1784 р. на Галичину була поширена дія судової рефор­ми 1782 р., тобто введене таке ж судочинство, яке існувало в Австрії. Повна реорганізація судового апарату відбулася від­повідно до положення 1849 р., поширеного на Галичину і Бу­ковину в 1850 р.^[2077].

1867 р. австрійський парламент затвердив угоду про унію двох держав - Австрії й Угорщини, кожна з яких ввійшла до складу Австро-Угорської дуалістичної монархії і проісну­вала до кінця Першої світової війни. Суспільно-політичний устрій і правове становище населення західноукраїнських зе­мель визначалося функціонуванням адміністративно-управ­лінських структур і застосуванням законодавства Австрійсь­кої, а згодом Австро-Угорської монархії¹.

Анексувавши землі Галичини, австрійський уряд роз­почав реформування органів влади та місцевого самовряду­вання. Особливу увагу приділяли утворенню судових та ін­ших правоохоронних органів: суду, прокуратури, поліцейсь­кого апарату й адвокатури^{[2078] [2079].}

Управління Галицьким коронним краєм здійснював намісник (до 1854 р. - губернатор) на чолі Галицького наміс­ництва. Крім намісництва, існував Галицький крайовий сейм - представницький орган самоврядування, що був створений за указом імператора Франца Йосифа ІІ в лютому 1861 р.

Магдебурзьке право міст Галичини, австрійським мо­нархом було спочатку обмежено, а потім практично скасова­но. Унаслідок проведених реформ адміністративно-терито­ріальне самоврядування в Галичині міста втратили магдебу­рзьке право. Вже 1783 р., і згідно з ординацією, в Галичині були створені міські магістратури та відділення. У місті Львові - адміністративному центрі Галичини, де впродовж декількох століть існувало магдебурзьке право, з 1786 р. воно перестало існувати¹.

Після першого поділу Польщі і переходу Галичини під владу Австрії 1772 року тут ще впродовж певного періоду (до 1784 р.) діяв давній устрій судовий польський, а з ним і земські та гродські канцелярії. Австрійський уряд залишив на своїх посадах і усіх урядників канцелярських. Однак судо­ва реформа 1783 р. реорганізувала земські та гродські суди і запровадила станові шляхетські суди^{[2081] [2082].}

Відповідно до Конституції 1867 р. в Австрії було ство­рено триступеневу систему судів: повітові, окружні (крайо­ві), вищі крайові суди. Для всієї Галичини та Буковини один вищий крайовий суд було створено у Львові. З часом кіль­кість судових округів дещо зменшилась. Крайові суди, які відповідали окружним, залишилися лише у Львові та Крако­ві. Окружні суди (їх було в Галичині спочатку дев'ять, а піз­ніше - 15) були судами першої інстанції під час розгляду де­яких цивільних (визнання особи померлою, усиновлення, торговельні та вексельні спори) і кримінальних справ, пов'язаних із тяжкими злочинами^[2083].

Суди в своїй діяльності керувалися Цивільним проце­суальним кодексом, якому надано сили закону 1781 р. (в Га­личині він набув чинності з 1784 р.). Через деякий час цей кодекс був перероблений і введений у дію 1796 року в Захід­ній Галичині, а в 1807 році - у Східній. У більшості австрійсь­ких країв був чинним Цивільний процесуальний кодекс 1781 року.

У регіонах України, які перебували під владою Австро- Угорщини, Польщі, Румунії, діяло законодавство відповідної держави, що відображало західну традицію права і належність до романо-германської правової сім'ї¹.

У другій половині XVIII - першій половині ХІХ ст. україн­ські землі Східної Галичини та Північної Буковини входили до Австрії, а Закарпаття - до Угорщини. Це й відобразилося на правовій системі, що функціонувала в Галичині, Буковині й Закарпатті. Одразу ж після приєднання, зокрема українських земель, австрійським і угорським урядами було вжито заходів щодо уніфікації права, що, своєю чергою, сприяло централіза­ції управління підвладними територіями^{[2085] [2086].}

На думку М. Никифорака, до цього австрійське право розвивалось під впливом німецького права. Перші помітні спроби щодо кодифікації права австрійських земель були зроблені за Максиміліана І. Їхнім результатом став Codex Austriacus (1704-1777 рр.), у якому було вміщено цісарські мандати, декрети, резолюції. Франц фон Карієнт був пер­шим, хто систематизував австрійське право у формі інкор­порації і видав 1704 р. у Відні всі нормативні акти, що були затверджені, починаючи від правління Фердинанда І^[2087].

Тоді в австрійському праві вже був поділ на галузі, які почали розвиватися самостійно, у межах кодифікації зако­нодавства, характерної для епохи «освіченого абсолютиз­му». Під час розвитку законодавства й кодифікацій різних галузей права поступово формувалися публічне та приват­не право Австрії^[2088].

Офіційним виданням Австрійської імперії, в якому друкували австрійські закони, був «Імперський лист зако­нів», а в Галичині такі ж функції виконував «Провінціяль- ний звід законів», який згодом було перейменовано у «За­гальний вісник місцевих законів». Австрійський уряд у за­конотворчій сфері прагнув використати Галичину в своїх цілях.

Австрійська держава основні зусилля в законодавчій сфері спрямувала на нормативно-правове забезпечення, на­самперед цивільно-правових відносин. Зумовлено це було тим, що господарська діяльність із видобутку корисних ко­палин, а також виробництва та вивезення з Галичини сиро­вини та продовольства потребувала відповідного правового регулювання. Водночас австрійська влада, прагнучи посла­бити вплив польської шляхти на території Галичини, актив­но діяла з метою поширення правової системи Габсбурзької імперії в Галичині та Буковині^{[2089] [2090]. У другій половині XVIII ст. в Австрії було активізовано кодифікаційні роботи у цивільно­му, кримінальному та процесуальному праві.}

О. Нелін зауважує, що значним кроком на шляху коди­фікації цивільного права 1763 р. в Австрії було затвердження Кодексу вексельного права, який налічував усього 53 статті та містив норми, що регулювали питання кредитних відно­син. У 1775 р. Вексельний кодекс 1763 р. став чинним на Га­личині та Буковині, де раніше вексельні відносини регулю­валися звичаєвим правом, яке, однак у міру свого формалізму та складності, було нездатним забезпечувати ефективне правове регулювання вексельних відносин, що перешкоджа­ло здійсненню вексельних операцій¹.

Проте найважливішими завданнями були розробка та ухвалення Цивільного кодексу. Перший проект Цивільного ко­дексу у восьми фоліантах під назвою «Codex Theresιanus>> (Те- резіанський кодекс, названий на честь імператриці Марії- Терезії) був завершений 1766 р., однак не отримав затверджен­ня ні з боку Державної ради, ні самої імператриці. У січні 1783 р. був виданий патент про шлюб, який регулював сімейні відно­сини, а в 1786 р. - патент про порядок спадкування за законом. Декретом від 1 листопада 1786 р. затверджена й оприлюднена перша частина цього кодексу, яка отримала назву «Йозефінсь- кого кодексу законів», оскільки її підписав імператор Йосиф ІІ. Вона передбачала права осіб у п'яти розділах: 1) про закони;

2) про права підданих загалом; 3) про права подружжя; 4) про права батьків і дітей; 5) про права сиріт та інших осіб, нездат­них управляти своїми справами. А 1787 р. було затверджено другу і третю частини Терезіанського кодексу. Того ж року 1 січня кодекс був введений у дію у німецьких спадкових зем­лях Габсбургів, а з 1 травня 1787 р. і в Галичині^{[2091] [2092].}

Від 1753 до 1797 рр. різні комісії розробили декілька про­ектів нового Цивільного кодексу. Після завершення роботи над формуванням повного Цивільного кодексу, він декретом від 17 лютого 1797 р. під назвою Галицького цивільного кодексу був запроваджений у Західній, а декретом від 8 вересня 1797 р. - і у Східній Галичині. Цивільний кодекс 1797 р. складався з трьох частин, поділених на розділи, які, своєю чергою, поділялися на параграфи. Загалом кодекс налічував 1613 параграфи^[2093]. Кодекс було складено латинською мовою.

Джерелами означеного Цивільного кодексу були норми Прусського цивільного уложення, права окремих австрійських країв та пандектне право. Характерною особливістю структу­ри Цивільного кодексу 1797 р. було те, що його частини не мали чітких назв - вони лише поширювалися на певні правові інститути. Перша частина містила загальні норми, які роз’яснювали поняття права та держави і визначали права осіб. Окремо регулювалися відносини між батьками та дітьми, а також між службовими особами. Друга частина регулювала правові відносини у речовому праві, визначала поняття речі та закріплювала поділ речей і способи їх набуття. У третій час­тині містилися норми зобов’язального права, зокрема встано­влювався порядок укладення договору та його види¹.

Цивільний кодекс Східної Галичини було викладено насамперед для його сприйняття освіченим населенням, яким тоді могли бути лише вищі його верстви. Стиль пред­ставлення юридичних норм і дефініцій доволі стислий, але формулювання юридичних конструкцій і понять спрямовано на людину добре обізнану з римським правом^{[2094] [2095].}

Норми Цивільного кодексу 1797 р. були написані авто­рами на досить високому тогочасному рівні. Використання під час його розробки позитивного досвіду функціонування попереднього цивільного законодавства та значні зусилля кодифікаційних комісій зумовили розробку змістовно та си­стематично завершеного правового акта. Однак таке досяг­нення, на думку І. Бойка, значною мірою нівелювалося недо­триманням авторами окремих мовних правил у написанні цього акта^[2096]. Із ухваленням Цивільного кодексу 1797 р. на те­риторії Галичини було припинено дію польського феодаль­ного цивільного права та створено передумови для рефор­мування австрійського цивільного законодавства¹.

Прямих норм, що стосуються нотаріату, в кодексі не міс­титься, однак заслуговують уваги з погляду учинення нотаріа­льних дій питання, які регулюють зобов’язання та спадкування. Так, в окремій частині третій зобов’язальних відносин мі­стяться норми загальної та спеціальної дії. Законодавець упер­ше визнає зобов’язання як дію, шляхом якої одна сторона пере­носить на іншу будь-яке особисте право і внаслідок чого покла­дає на себе певний обов’язок, який є особистим правом того, на кого воно переноситься, як причина і наслідок (3.1.2)^{[2097] [2098].}

Галицький цивільний кодекс регулював окремі види до­говорів: купівлі-продажу (зокрема додаткові угоди: про не­устойку, про зворотну купівлю, про зворотний продаж, про пе­реважне право зворотної купівлі), дарування, позика і позичка, доручення, зберігання, міна, договір доручення, договір проце­нтної позики, договір товариства, алеаторні договори: спадко­вий, договір про витрати на довічне утримання та ін.

Усі договори були договорами дарування та міни. Най­поширенішим різновидом договору міни визнавався договір купівлі-продажу, за яким набуття речі відбувалося за певною ціною у грошовій сумі (3.6.174). За договором купівлі- продажу у власність передавався товар, тобто рухомі та не­рухомі речі, а також усе те, поява чого залежала від певної події: улов риби, птахів чи майбутні плоди (3.6.180). Тобто предметом цього договору були і наявні, і майбутні речі^[2099].

У Галицькому цивільному кодексі встановлювалися три підстави виникнення прав на спадкування (2.10.331): 1) за останньою волею заповідача; 2) за домовленістю; 3) за законом. Остання воля могла бути виражена у двох докумен­тах: 1) заповіті, якщо останньою волею призначався спад­коємець, якому передавалася частина всієї спадщини (2.11.346; 2.11.347); 2) кодицилі, якщо визначалися окремі легати чи висловлювалися інші розпорядження, за якими передавалася лише конкретна річ зі спадщини чи конкретна грошова сума, конкретне право незалежно від складу спад­щини (2.11.346; 2. 11. 347)^[2100].

Також у документі встановлювалися вимоги до форми складання заповіту. Так, заповіт можна було скласти пись­мово чи оголосити усно. Водночас заповіт у письмовій формі можна було скласти і при свідках, і без них (2.11.372). Якщо заповіт було складено у присутності свідків, то останні пови­нні були власноручно засвідчити правочин для підтвер­дження того, що такою була воля заповідача, а для цього слід було поставити печатку та підпис на лицьовій чи зовнішній сторінці заповіту на незаповненому місці (2.11.377). Водно­час допускалося, щоб свідки не знали про зміст заповіту (2.11.377). Обов’язковою була присутність свідків (не менше трьох), якщо заповіт написано не заповідачем, а іншою осо­бою. У такому випадку від заповідача вимагалося лише по­ставити свій підпис чи знак власноручно (2.11.375). Законо­давець встановлював, що не будь-яка особа могла бути свід­ком. Так, не могли бути свідками: 1) божевільні, діти (віком до 7 років) (2.11.372); 2) особи, які не розуміли мову запові­дача, не вміли читати, - не могли бути свідками письмового заповіту (2.11.386); 3) особи, які сповідували не християнсь­ку релігію, - не могли бути свідками християнина (2.11.387); 4) особи, засуджені за кримінальною справою за підробку чи за безчесний спосіб одержання доходу (2.11.388); 5) спад­коємець, чоловік спадкодавця, батьки, діти, родичі по сестрі, домашня прислуга (2.11.389); 6) люди, що належали до стану священнослужителів, жінки, підлітки до 18 років (2.11.391),

601 однак під час війни, плавання на кораблі, у місцях поширен­ня епідемії і зарази такі особи могли бути допущеними до того, щоб бути свідками заповіту (2.11.392). Водночас сліпі, глухі, німі могли бути свідками заповіту (2.11.386)¹.

У ГЦК встановлювалися умови законності і дійсності заповіту та кодицилу, які були складені у письмовій формі й залежали від їхнього змісту. Так, заповідач повинен був вка­зати день, рік та місце, де було складено заповіт, підписати, зазначивши ім'я і прізвище, поставити печатку чи інший знак (2.11.373)^{[2101] [2102]. Отже, проаналізувавши норми акта, можемо зробити висновок, що в Галицькому цивільному кодексі встановлено норми щодо процесу укладення заповіту, які і сьогодні застосовують на практиці українські нотаріуси.}

Ми погоджуємося з О. Блажівською, що особливий ін­терес також становить урегулювання спадкового договору чи договору про правонаступництво. За таким договором одна сторона обіцяла передати своє майно чи його частину у власність другій особі, а ця особа у встановленому порядку зобов'язувалася виконувати розпорядження власника майна (2.15.513). За правовою природою цей договір міг бути і од­ностороннім, і двостороннім залежно від того, чи встанов­лювалося право одним із контрагентів, чи взаємними обіця­нками і їх прийняттям (2.15.518). Законодавець встановлю­вав обмеження щодо особи, яка могла розпорядитися своїм майном у спадковому договорі. Це, зокрема, мінори, які мали заповідальну дієздатність, однак не мали права бути розпо­рядниками майна за спадковим договором (2.15.520)^[2103].

Ми вважаємо слушною думку А. Гужви, що Цивільний кодекс Східної Галичини зазнав рецепції римського права завдяки меті його створення, традиціям германської кодифі­кації, особливостям розвитку правової культури Європи. Це виявляється насамперед у положеннях, які стосуються речо­вого, спадкового та зобов'язального права, тобто в юридич-

ному оформленні відносин приватної власності та переходу прав на неї¹.

Кодекс є типовою природно-правовою кодифікацією. Це не тільки повноцінна кодифікація приватного права в Габ- сбурзькій монархій, але перша цілісна кодифікація приват­ного права в Європі загалом, котра діяла на території захід­ноукраїнських земель^{[2104] [2105].}

Ставши основою для Загального цивільного уложення Австрійської імперії, яке вплинуло на подальші кодифікацій­ні процеси приватного права деяких інших європейських держав, Галицький цивільний кодекс 1797 р. виявився «про­відником» римського права у сучасні приватноправові коди­фікації. Найліпші здобутки римської юриспруденції були та­лановито втілені у Галицькому цивільному кодексі 1797 р., який став зразком класичного кодексу приватного права^[2106].

Значний вплив на кодифікаційні роботи в Австрії мало запозичення французького правотворчого досвіду. Так, 21 березня 1804 р. було введено в дію Цивільний кодекс Франції (Кодекс Наполеона), який чинний (зі змінами і допо­вненнями) і сьогодні. В основу кодексу було покладено принципи римського права, французькі нормативні акти, а також правові звичаї. Кодекс замінив понад 14000 законода­вчих актів, прийнятих у попередні роки революційними уря­дами Франції наприкінці XVHZ ст. Характерними рисами Ко­дексу Наполеона є те, що у ньому було сформульовано прак­тично всі основні принципи французького приватного права загалом; Кодекс вміщує багато норм цивільно-процесуаль­ного та сімейного права, а також деякі положення, що стосу­ються трудових правовідносин, а це робить його ще універ- сальнішим. Кодекс вирізняється гнучкістю викладу, чіткістю трактувань основних понять та інститутів цивільного права, стислістю юридичних дефініцій. Більшість статей викладено стисло, дохідливою мовою, крім деяких термінів, успадкова­них від римського права та дещо застарілих навіть для того часу зворотів мови¹.

У першій половині ХІХ ст. в Європі, зокрема і в Австрії, відбувалися значні соціально-економічні зміни, які потребу­вали подальшого реформування цивільного законодавства. Було створено нову законодавчу комісію, яка повинна була розробити й ухвалити новий кодекс. За основу було взято Цивільний кодекс 1797 р., який було перероблено. Досвід за­стосування його в Галичині був вивчений, узагальнений і 7 липня 1810 р. його було схвалено, а патентом від 1 червня

1811 р. обнародувано^{[2107] [2108].}

Цивільний кодекс Австрії був введений у дію 1 січня

1812 р. для всієї Австрії: 1 січня 1812 р. - для Галичини, Во­лодимири та Буковини; 1 листопада 1815 р. - для округів Вє- лічки та Подгужи. 1 лютого 1816 р. - для земель Тернопіль­щини. У Північній Буковині, а також і на Тернопільщині цей кодекс було введено в дію 1 лютого 1816 р. (землі Тернопі­льщини перебували у складі Російської імперії з 1809 до 1815 рр.). Чинне доти загальне приватне право (перейняте римське право, йозефінський кодекс, провінційні статути і звичаєве право) було скасоване^[2109].

Джерелами Австрійського цивільного кодексу (або Авс­трійського загального цивільного уложення) стали пандектне право (рецептоване і пристосоване до нових умов римське право), Прусське земське (цивільне) уложення 1794 р. і прові­нційне право деяких австрійських земель, що часто піддава­лися істотній переробці та змінам. Деякі правові конструкції було запозичено з Цивільного кодексу Франції 1804 р. Авст­рійський кодекс 1811 р. (у певній частині чинний донині), на відміну від Прусського уложення, присвячений цивільному праву. Його змістом було лише загальне цивільне право, що стосується всіх осіб і речей. За визначенням відомого вченого Е. Аннерса, за своїм матеріальним змістом і за юридичною технікою Австрійський кодекс займав проміжне становище між Прусським уложенням і Французьким кодексом¹.

Австрійське загальне цивільне уложення 1811 р. було видане німецькою мовою. 1868 р. у Львові був виданий його руський переклад, здійснений комісією, що була створена у 1865 р. під керівництвом радника Вищого суду К. Кміцикевича^{[2110] [2111]. Однак, поряд із загальним цивільним кодексом 1811 р. в Австрійській імперії, зокрема у Галичині та Буковині, діяли й окремі цивільні закони, які сприяли ефективному врегу­люванню цивільних відносин. До них належали військові за­кони, що зберігали силу для осіб військового звання; торгове уложення (введене в Австрії 17 грудня 1862 р.); вексельний статут від 25 січня 1850 р.; загальні закони про поземельні книги від 25 липня 1871 р. (на Буковині у 1873 р. вводились нові поземельні книги) та ін.[2112].}

Австрійський цивільний кодекс 1811 р. складався з трьох частин, які поділялися на 1502 статті^[2113]. У вступі (ст. 1­14) викладено загальні міркування про цивільний закон, а саме: предмет цивільного права, провінційний статус, судові вироки, привілеї, тлумачення закону тощо. Перша частина (ст. 15-284) присвячена особистим правам, регулюванню відносин між подружжям, батьками та дітьми, а також відно­син опікунів та сиріт (тобто сімейному й опікунському пра­ву). Друга (ст. 285-1341) - майновим (речовим) і особисто- майновим правам: праву власності, праву застави, праву на відшкодування шкоди і праву на задоволення позову тощо. Третя частина (ст. 1342-1502) присвячена спільним поста­новам, що стосувалися особистих і майнових прав (про за­твердження, зміну і скасування прав та обов’язків, а також про давність і прострочення). Така структура багато в чому відповідала класичній інституційній схемі формування коде­ксів, що характерна традиціям римського права. Щодо внут­рішнього змісту Цивільний кодекс 1811 р. був самостійним законом цивільного права. Значення Австрійського цивіль­ного кодексу 1811 р. не обмежувалося лише періодом свого часу й територіальних меж держави. Він регулював цивіль­но-правові відносини на німецьких територіях Австрійської імперії (згодом і Австро-Угорщини): Хорватії, Словенії, Боснії і Герцеговини, частково в Сербії та Чорногорії. Деякий час він діяв на територіях Північної Італії, що перебувала під проте­кторатом Австрії. Цивільний кодекс 1811 р. діяв у Галичині та Буковині. Після розпаду Австро-Угорської імперії він збе­рігав чинність в Югославії, Польщі, Чехословаччині¹.

Ухвалення Цивільного кодексу мало значний позитив­ний вплив, зокрема і на розвиток Галичини. Доволі детальне врегулювання торговельних угод, визначеність прав і обов’язків контрагентів у договорах, сприяли детальнішому врегулюванню правового статусу суб’єктів економічної дія­льності, пришвидшенню виходу краю зі стану економічного занепаду^{[2114] [2115].}

Основними речовими правами за Австрійським цивіль­ним кодексом 1811 р. були право власності, право володіння, право на заставу, а також сервітути. Безперечно, визначальним інститутом речового права в австрійському законодавстві було право власності. Стаття 353 Австрійського цивільного кодексу 1811 р. подала визначення права власності: «Все, що кому- небудь належить, всі його тілесні та безтілесні речі»¹.

1785-1788 рр., під час правління Йосифа ІІ, в усій Авст­рійській імперії з метою оподаткування був проведений по­земельний кадастр, що отримав назву «Йосифіканська мет­рика». Однак землевласники часто уникали точного обліку найцінніших сільськогосподарських угідь - ріллі, внаслідок чого облік земель не був повноцінним^{[2116] [2117]. Тобто вівся не лише облік земель, але й реєструвалося право власності на землі.}

Згідно з Австрійським цивільним кодексом, посаг ви­значався батьком. Від його волі залежав розмір посагу. Після смерті батька, що не залишив заповіту, за життя братів до­ньки одержували посаг із 1/4 частини всього майна^[2118].

Спадкове право в українських землях у складі Австрій­ської імперії ґрунтувалося на законі, договорі та заповіті^[2119]. Заповіт допускалося вчиняти і усно, і письмово. Крім того, дозволялось безоплатне заповідальне розпорядження про видачу спадкоємцеві певної суми або речей, тобто легат^[2120].

Згідно з § 552, 553 Австрійського цивільного кодексу (1811), заповітом є оголошення волі власника майна або йо­го частини винятково на випадок смерті одній або кільком особам. Якщо ім'я спадкоємця (дідича) у передсмертній заяві

607 не зазначено, то таке спадкування називалося «кодициль»¹. У заповіті виражалася воля лише однієї особи (спадкодавця), а тому він був односторонньою угодою.

Згідно з § 564, 565 спадкодавець свою волю виражав особисто, а не через третіх осіб, а тому в заповітному акті представництво неприпустиме. Заповіт набував чинності тільки після смерті заповідача. Тому до заповітів були висуну­ті жорсткі вимоги. Так, для дійсності заповіту вимагалася на­явність двох умов: свідома воля під час складання заповіту (§ 565); дієздатність спадкодавця в момент відкриття спадку^{[2121] [2122].}

Слід зазначити, що марнотратці могли заповідати ли­ше половину спадкового майна, друга половина належала законним дідичам^[2123].

Недійсними вважалися заповіти ченців. Із загального правила про недійсність заповітів ченців допускалися виня­тки для ченців, які одержали особистий привілей, і для мо­нахів, які повернулися до мирського життя. Крім того, ченці під час душпастирства могли вільно складати заповіти^[2124]. Од­ноосібні привілеї щодо заповітів надавалися німецьким ли­царям, редемптористам. Натомість цього права позбавля­лись лицарі мальтійського чину^[2125]. Недійсними вважалися за­повіти осіб, які засуджені до смертної кари за тяжкі злочини, а також дезертирів.

Відповідно до § 577 Австрійського цивільного кодексу 1811 р. усі заповіти поділялися на: позасудові; судові; письмові або усні; письмові зі свідками або без свідків; нотаріальні; кон- зулів і конзулярних урядників. Позасудові письмові заповіти без свідків складалися власноручно спадкодавцем або кодици­лем і підписувалися власноручно спадкодавцем (§ 578)^[2126].

За дорученням спадкодавця заповіт у присутності трьох свідків могла написати стороння особа (писар), але та­кий заповіт власноручно мав підписати спадкодавець і свід­ки (§ 579). Якщо спадкодавець був неграмотним, то замість підпису він прикладав свій палець, але обов’язково у присут­ності трьох свідків (§ 580). Такий заповіт оголошувався од­ним із свідків у присутності інших двох свідків. Для спадкоєм­ців, які не бажали виконувати вказані формальності, дозво­лялося складати усний заповіт. Такі заповіти складалися у присутності трьох свідків. Чинність такого заповіту підтвер­джувалася у суді, який викликав свідків і опитував їх. Запові­дач міг скласти заповіт також у суді, письмово або усно (§ 587). Письмовий заповіт, власноручно підписаний спадко­давцем, передавався до суду, про що також складався прото­кол. Заповідач мав право зробити в суді усну заяву про спад­кове розпорядження, про що також складався протокол. Письмова або усна заява спадкодавця приймалася в суді у присутності двох суддів. Крім судді, могли свідчити інші осо­би, але тоді їх мало бути двоє. Свідками не могли бути: ченці, неповнолітні (до 18 років), жінки, божевільні, німі, такі, що не володіли мовою покійника (§ 591). Католик не міг бути свідком у православного (§ 593). Не могли бути свідками осо­би (дідичі, легатарії), на користь яких у самому заповіті ухва­лювалось певне розпорядження, а також їхні родичі, діти (§ 594)i.

Австрійський закон передбачав можливість укладення спадкового договору між подружжям і на все спадкове май­но, і на його частину^{[2127] [2128]. Як зауважує О. Нелін, дослідження П. Чубинського переконливо обґрунтовують, що в західноук­раїнських землях дійсно було спадкування батьківського майна, а не його поділ після смерті домовласника. Так, запи­си в окремих війтівських книгах сільських (громадських) урядів під назвою «Konkrypcya» зафіксували вчинення гро­мадським урядом поділу спадкового майна домогосподаря, яке здійснювалося впродовж місяця після його смерті1.}

Спадкування за законом було засноване на кровному спорідненні. До першого коліна входили особи, які мали одну кров із спадкодавцем: його діти та їхні нащадки. До другого коліна входили батько й мати спадкодавця, його рідня та їхні нащадки. До третього коліна належали діди разом із ріднею батьків і їхніми нащадками. До четвертого коліна входили тільки перші прадіди спадкодавця разом із нащадками^{[2129] [2130].}

Австрійське цивільне право давало змогу складати заповітні розпорядження і під відкладальними, і під анулю- вальними умовами. Спадкодавець міг призначити іншого спадкоємця (дідича) на випадок смерті або відмови від спа­дщини першого спадкоємця, а також призначити легата- рія^[2131]. Ми погоджуємося з О. Неліним, що Австро-Угорською імперією місцеві особливості права в українських землях не були враховані^[2132].

Після введення Загального цивільного кодексу в дію появилось чимало додаткових, доповнюючих розпоряджень, які частково модифікували правові засади, наявні у самому кодексі, а частково належали до категорії тих політичних розпоряджень, які безпосередньо чи опосередковано впли­вали на приватне право. Так, додатками до загального Циві­льного кодексу були закони про договір купівлі-продажу зі сплатою частками (від 27 квітня 1896 року), про відповіда­льність за шкоду, заподіяну автомобілями (від 9 серпня 1908 року), про право будівництва на чужій землі (від 26 квіт­ня 1912 року). Варто виокремити також закон від 26 грудня 1895 року про авторське право (Urheberrechtsgesetz), який визначав права на твори літератури, мистецтва, фотографії як особливий вид розумової власності¹.

Під час Першої світової війни його значно доповнено в порядку надзвичайних урядових актів (новел) від 12 жовтня 1914 р., 22 липня 1915 р. та 19 березня 1916 р., які стосували­ся деякого розширення прав жінок і позашлюбних дітей, вдосконалення зобов’язального права та ін.^{[2133] [2134].}

Загалом Австрійський цивільний кодекс був своєрід­ним компромісом між старим феодальним правом та новим - буржуазним. Це значною мірою обумовило його дію на за­хідноукраїнських землях і після розпаду Австро-Угорської імперії, спочатку у Західноукраїнській Народній Республіці, а згодом і в Другій Речі Посполитій^[2135].

До введення 31 листопада 1871 р. у дію на території західноукраїнських земель Австрійського нотаріального по­ложення від 25 липня 1871 р. нотаріальні функції на цих зе­млях виконували канцелярії судів. Вони вели так звані актові книги (введені ще Литовським статутом 1529 р). Вписаний писарем суду (а його часто називали нотаріус, тобто секре­тар суду) в актові книги документ: заповіт, договір, закладна, відступна та ін., набував юридичної сили, і у разі виникнення в подальшому спору був головним доказом^[2136].

Після першого поділу Польщі і переходу Галичини під владу Австрії у 1772 р. тут ще впродовж певного періоду (до 1784 р.) діяв давній устрій судовий польський, а з ним і зем­ські та гродські канцелярії. Австрійський уряд залишив на своїх посадах і усіх урядників канцелярських. Однак судова реформа 1783 р. реорганізувала земські і гродські суди і за­провадила станові шляхетські суди¹. Ми погоджуємося з Л. Ясінською та О. Неліним, що замість двох попередніх кан­целярій виникла єдина канцелярія судова, яка і надалі вико­нувала окреслені нотаріальні функції^{[2137] [2138].}

Як інститут попереднього судочинства нотаріат був за­проваджений у коронних австрійських землях цісарським па­тентом від 29 вересня 1850 р. і розглядався, за словами тоді­шнього Міністра юстиції, як необхідний елемент нового судо­вого порядку^[2139], конче необхідний для забезпечення прав насе­лення^[2140]. Введення нотаріату як самостійного правового інсти­туту зумовив загальний розвиток культури, виникла потреба звернути увагу на важливість формальностей під час укла­дення правових угод, гарантувати правильність висновків, полегшити дотримання і правових вимог, і інтересів сторін^[2141].

Із 1850 р. упродовж 20 років в Австрії тричі проводи­лось законодавче регулювання нотаріату^[2142].

11 жовтня 1854 року вийшла постанова Міністерства юстиції про практику та професійні іспити кандидатів у но­таріуси, а 21 травня 1855 року цісарським патентом було за­тверджено новий нотаріальний порядок. Відповідно до цьо­го патенту, нотаріусів використовували ще й як судових ко­місарів: вони засвідчували випадки смерті, спадкування, си­рітські справи, давали судові оцінки у спірних справах про рухоме і нерухоме майно та ін. Положення цього нотаріаль­ного порядку конкретизувалися Постановою Міністерства юстиції від 7 травня 1850 року «Про використання нотарів як судових комісарів» і патентом про дисциплінарну відпові­дальність судових чиновників від 21 травня 1868 року¹.

Відповідно до цісарського патенту від 7 лютого 1858 р., нотаріальне Положення 1855 р. з 1 листопада 1859 р. вводи­лося і на територію Галичини. Саме з цієї дати розпочинаєть­ся історія галицького нотаріату як відокремленого від судо­вої влади і незалежного правового інституту, який спирався на широке професійне самоврядування. Ще у 1858 р. Мініст­ром юстиції було визначено штатний розпис для нотаріусів Галичини: зокрема в окрузі суду апеляційного у Львові їх ма­ло бути 60, а в Кракові - 46^{[2143] [2144].}

Нотаріальний порядок 1855 року виявився недоскона­лим, оскільки чітко не окреслив виключної компетенції но­таріусів, що на практиці призвело до змішування функцій нотаріусів і адвокатів^[2145], тому виникла потреба у подальшому реформуванні інституту нотаріату. Під час реформи пропо­нувалося вирішити такі важливі та принципові питання: а) чи є потреба в нотаріаті як у самостійному інституті, чи, може, доцільнішим буде його об’єднання із адвокатурою або судом; б) які завдання він повинен виконувати в системі

613 правосуддя; в) яка організація нотаріальної діяльності най­повніше забезпечувала б виконання цих завдань¹.

Дискусії, що тривали навколо означених питань, при­пинив 1871 року сам законодавець, ухваливши 25 липня 1871 р. відповідний Закон, який виданий та розісланий 1 серпня 1871 року на восьми мовах, зокрема на українській: «Законъ зъ дня 25 Липця 1871, дотычно заведенія нового нотаріатского порядка»^{[2146] [2147], що набрав чинності з 1 листопада 1871 року. Тобто вказаним законом запроваджувався новий «Нотаріатскій порядокъ» (Нотаріальний Порядокь або, як його ще називають деякі вчені - Нотаріальне положення)[2148].}

Закон 1871 р. визначив правові основи організації та діяльності в Австро-Угорщині приватного нотаріату. У пре­амбулі Закону зазначалося, на які землі імперії повністю по­ширюється його дія, а на які лише частково^[2149]. У Галичині за­кон 1871 року реально почав діяти 1 листопада, а на Букови­ні - з 1 жовтня 1888 року.

Також 25 липня 1871 року імператором Францом Йо- сифом був підписаний закон про обов’язковість нотаріально­го посвідчення деяких угод («Законъ зъ дня 25 Липця 1871, дотычно вьімаганія абы некоторін правнін дела нотаріально были составлени»^[2150], який набрав чинності одночасно із Нота­ріальним порядком, тобто з 1 листопада 1871 року.

Необхідно акцентувати, що не у параграфі другому (як зауважують деякі науковці)¹, а у параграфі першому докуме­нта зазначалось, що обов’язковому нотаріальному посвід­ченню підлягали: шлюбні договори; укладені між подруж­жям договори про купівлю, міну, ренту, позику, а також бор­гові зобов’язання між ними; підтвердження про отримання приданого віна, навіть якщо мали б бути видані не дружині, а іншим особам; договори дарування без дійсної передачі; усі правові угоди, що укладаються неграмотними та особами з певними вадами (сліпі, глухі, німі). Водночас закон не зміню­вав інші постанови щодо судового чи нотаріального посвід­чення правових угод^{[2151] [2152].}

Про це також зауважується законодавцем, а саме: в Бу­ковині, в Тиролі, за винятком судових округів Триденту і Ро- вередо, у Форарльбергу, Зальцбургу, Каринтії, Країні та Дал­мації, цей закон повинен набрати чинності лише після при­значення достатньої кількості нотаріусів, який буде визна­чений для цього розпорядженням Міністра юстиції й оголо­шений у Віснику державних законів.

За свідченням сучасників, цей закон мав таку цілісність і внутрішню гармонію усіх окремих його положень, що міг би слугувати зразком для будь-якої цивілізованої держави^[2153].

Як зауважує М. Никифорак, лише із запровадженням Нотаріального порядку 1871 р. нотаріат почав діяти як самостійна, незалежна від судів, установа. На відміну від судів, нотаріат був поставлений усередину народу, хоча й розглядався як необхідна умова досконалого судового по­рядку¹.

Закон від 25 липня 1871 року, яким було затверджено Нотаріальний порядок, перед текстом документа містив ві­сім статей (артикулів), які стосувалися запровадження ново­го порядку. Наприклад, у артикулі ІІІ зазначено, що вказаний закон не стосується тих нотаріусів, які призначені на свої по­сади перед набранням чинності цього закону.

Нотаріуси, котрі на підставі попередніх законів, на про­вінції поєднували з нотаріатом адвокатуру, якщо вони при набранні чинності цього закону були внесені у список адвока­тів, то й надалі могли без перешкод вести адвокатську діяль­ність, допоки перебуватимуть у тій же офіційній установі. Та­кож залишилася у силі компетенція існуючих вексельних но­таріусів та біржового нотаріуса у Трієсті (артикул 4)^{[2154] [2155].}

Аналізуючи норми статті VII «Законъ зъ дня 25 Липця 1871, дотычно заведенія нового нотаріатского порядка»^[2156], можна зробити висновок, що нотаріальні палати (колегії) в Австро-Угорській імперії існували ще до введення в дію но­вого Нотаріального порядку 1871 року.

Нотаріальний порядок складався з одинадцяти розді­лів, 184 параграфів та додатків. Розділи перший та другий регулювали порядок призначення на посаду нотаріуса та припинення його повноважень.

Нотаріуси призначалися державою в особі Міністерст­ва юстиції й публічно уповноважувалися нею на підставі та відповідно до закону здійснювати нотаріальну діяльність, а саме: укладати та посвідчувати факти чи документи, що ма­ють юридичне значення, видавати копії таких документів сторонам, а оригінали посвідчених ними угод належно збері­гати; приймати на збереження цінні папери та гроші і від властей, і для видачі третім особам.

Нотаріальні документи (нотаріальні акти, записки, по­свідчення) визнавались публічними актами і мали повну до­казову силу, якщо під час їх укладання та видачі були дотри­мані всі формальності, передбачені Законом. У них повинна була міститись вказівка на місце, рік, місяць і день проведення нотаріальної дії, ім'я та прізвище нотаріуса, імена та прізвища сторін, присутніх свідків, зміст справи, примітка про ознайом­лення сторін з актом, підписи сторін, підпис і печатка нотаріу­са. Оригінали документів зберігалися у нотаріуса, сторонам же видавалися копії. Крім зазначеної урядової діяльності, нотарі­усам дозволялось складати приватні грамоти і надавати на прохання сторін юридичні консультації^[2157].

Рішенням Міністерства юстиції визначалися кількість нотаріусів у кожному окрузі та офіційні місця його розмі­щення. Однак питання щодо збільшення або зменшення кі­лькості нотаріальних посад в окрузі, а також щодо перене­сення офіційного місця знаходження в інше місце, погоджу­ються із думкою нотаріальної палати. Кількість нотаріусів у кожному окрузі визначалася Міністром юстиції за поданням нотаріальної палати.

У своїй практичній діяльності нотаріуси зобов'язу­валися чітко дотримуватись вимог чинних нормативних ак­тів. Положення 1871 p. визначало критерії, яким повинні бу­ли відповідати моральні якості нотаріуса. Під час виконання нотаріальних дій він мав бути чесним, увічливим, старанним, точним, повинен стежити, щоб не було завдано шкоди учас­никам угоди, особливо недосвідченим, йому було заборонено будь-яке сприяння в справах незаконних, підозрілих чи фік­тивних; він не міг займатися адвокатською практикою чи обіймати будь-яку урядову платну посаду, за винятком педа­гогічної діяльності. Параграф 7-й Положення забороняв но­таріусам вести справи, які суперечили честі та гідності звання, чи в результаті яких могла б постраждати чи бути підірва­ною довіра в його неупередженість чи в достовірність посві­дчених ним угод¹.

Параграфом 6 Закону встановлені підвищені вимоги до особи, яка прагнула здобути посаду нотаріуса, а саме: був підданим монархії, досяг 24 років; мав бездоганну поведінку і був наділений правом вільно розпоряджатися своїм май­ном; закінчив правничі та політичні науки і склав іспити те­оретичні чи здобув ступінь доктора права; мав стаж не мен­ше як чотири роки практичної діяльності, із яких принаймні два роки нотаріальної практики, а інші два роки практику­вався у суді, адвоката чи фінансовій прокуратурі; володів, крім німецької мови, мовою тієї місцевості, де він прагнув здобути посаду нотаріуса; не був кримінально караним^{[2158] [2159].}

Міністрові юстиції надавалось право призначати на по­саду особу, яка не мала чотирьох років практики, проте лише у тому випадку, коли не було претендента із потрібним стажем роботи. Крім того, закон дозволяв Міністру впродовж трьох років від початку дії закону, призначати нотаріусами тих осіб, які, маючи стаж практичної роботи чотири роки, не мали мо­жливості відбути два роки нотаріальної практики. Це поло­ження широко застосовувалось у тих краях Австрійської імпе­рії, де нотаріат був введений законом 1871 p., оскільки немо­жливість проходження нотаріальної практики зумовлювалась браком достатньої кількості нотаріальних контор^[2160].

Входження Галичини до складу Австрії у 1772 р. та її перебування у складі Австрії та Австро-Угорщини до 1918 р. сприяло запровадженню та становленню інституту прокура­тури на західноукраїнських землях. Органи прокуратури ви­конували роль урядового засобу впливу на суд. Хоча форма­льно визначалося підпорядкування суду прокуратурі, але остання здійснювала нагляд за дисциплінарними порушен­нями судових чиновників. З іншого боку, частково органи прокуратури здійснювали правосуддя у цивільних та кримі­нальних справах¹.

Зазначимо, що для захисту матеріальних інтересів держави на підставі закону від 21 грудня 1850 р. розпоря­дженням Міністра фінансів від 13 серпня 1851 р.^{[2161] [2162] у судах усіх інстанцій була запроваджена спеціальна фінансова прокура­тура. Органи фінансової прокуратури розпочали діяльність з 1 червня 1852 р., а їхня компетенція і завдання визначалися розпорядженням Міністра фінансів від 16 лютого 1855 р.[2163]. До 1867 р. Галицька фінансова прокуратура (у Львові) діяла і на Буковині. Згодом окрема фінансова прокуратура була ство­рена в Чернівцях. Діяльність Галицької фінансової прокура­тури поширювалася на всю Галичину (східну та західну)[2164]. Фінансові прокуратури були створені лише у головних міс­тах кожного коронного краю і не мали нижчих ланок. М. Никифорак констатує, що фінансові прокуратури імперії були організовані, зокрема у Відні, Львові, Лінці, Зальцбургу, Граці, Інсбургу, Клагенфурті, Лайбаху, Празі, а також деяких інших містах імперії[2165].}

Законодавство закріплювало широкий перелік повно­важень Галицької фінансової прокуратури. Зокрема її компе­тенція охоплювала захист майнових та пов’язаних із нею ін­тересів Австрійської, а пізніше Австро-Угорської монархії¹. 1904 року штат Галицької фінансової прокуратури налічував 68 осіб: фінансовий прокурор, віце-прокурор, три старших радники, п’ять радників, десять секретарів, 11 ад’юнктів, шість конципістів, 17 стажистів і 14 технічних працівників. Конципістом і ад’юнктом міг бути той, хто мав ступінь док­тора права, однорічну судову практику і склав прокурорсь­кий іспит^{[2166] [2167].}

Як слушно зауважує В. Кахнич, значна кількість пра­влячої верхівки на Галичині були людьми, які не хотіли, щоб українське населення було освіченим, знало свої пра­ва та вміло ними розпоряджатися. Тому уряди Австрії та Австро-Угорщини намагалися всілякими способами не до­пускати українську молодь до навчання в університеті^[2168].

Серед львівських нотаріусів того часу слід відзначи- ти Антонія Павецького (львівського міщанина польського походження), якому в 1848 р. було доручено редагування друкованого органу Ради - газети «Зоря Галицька»^[2169].

Параграф 10 Закону встановлював правило, згідно з яким для зайняття посади нотаріуса найбільш достойною особою нотаріальна палата, в окрузі якої відкрилась вакан­сія, була зобов’язана оголосити конкурс. Порядок прове­дення такого конкурсу був детально регламентований у циркулярі Міністерства юстиції від 31 жовтня 1887 р. Від­повідно до нього, конкурс оголошувався шляхом триразової публікації в декількох періодичних виданнях і на різних, поширених в Австрії, мовах. Через два тижні після дня останньої публікації кандидати подавали відповідні доку­менти (заяву та докази їхньої відповідності формальним вимогам закону) до нотаріальної палати. Формулюючи з цього питання власну думку, нотаріальна контора переда­вала документи до суду першої інстанції, в окрузі якого бу­ла вакантна посада. Суд, своєю чергою, висловлюючи влас­ну позицію щодо кандидата, передавав документи у вищес­тоящу судову інстанцію, яка разом із своїм висновком над­силала їх до Міністра юстиції. Після ознайомлення із всіма документами він або призначав нотаріуса, або відмовляв у призначенні. Наведені вимоги законодавця свідчать про те, яке важливе значення австрійський уряд приділяв пробле­мі підбору кадрів у нотаріаті^[2170].

Новопризначений нотаріус, за погодженням із нота­ріальною палатою, виготовляв свою печатку, яка містила: австрійський герб (орел), ім'я та прізвище нотаря, його звання, назву краю і місця знаходження. Лише після за­твердження застави та печатки, майбутній нотаріус звер­тався з клопотанням до Вищого крайового суду про допуск до присяги, одночасно подаючи належну кількість відтис­ків печатки та екземплярів свого підпису. Він складав при­сягу перед Вищим крайовим судом чи перед делегованим ним судом першої інстанції та отримував декрет про до­звіл на початок діяльності. Новопризначений нотаріус, або переведений до нового місця знаходження, зобов'язаний упродовж трьох місяців від дня вручення декрету про при­значення або переведення, або протягом терміну продов­женого на його прохання Вищим крайовим судом присту­пити до виконання своїх обов'язків, оскільки в іншому випадку вважатиметься, що він відмовився від своєї поса­ди¹. Водночас у разі зміни місця нотаріального округу повторної присяги не вимагалося (§ 17).

Важливе значення в нормативному акті має мовне пи­тання. Якщо в нотаріальному окрузі використовується декі­лька мов, то Вищий крайовий суд мав право надати нотаріу­сові підтвердження якою мовою він повинен складати нота­ріальні акти або уповноважити нотаріуса вчиняти нотаріа­льні дії на кожній із мов, будь-коли, якщо він доведе знання цих мов, а також відібрати це повноваження, якщо він не до­статньо володіє тими мовами (допускав помилки під час учинення нотаріальних дій)^{[2171] [2172] [2173].}

Кількість нотаріусів у кожному окрузі визначалася Міні­стром юстиції за поданням нотаріальної палати. Якщо у 1871 р. кількість нотаріусів у Галичині становила 95, то у 1888 р. - 175, а в кінці століття їхня кількість збільшилась до 1983. У Східній Галичині (українські території) на початку XX ст. було 11 судових округів, в яких працювало 139 нотаріусів^[2174]. Усього ж у Галичині в цей час було 211 нотаріусів, а в Буковині- 21. Загалом у Австрії один нотаріус припадав на 26022 осіб на­селення (у Галичині - на 38036, в Буковині - на 38100)^[2175].

Для забезпечення своєї діяльності, а також задля від­шкодування збитків, які могли бути заподіяні нотаріусом унаслідок здійснення ним професійних функцій, він вносив заставу готівкою чи цінними паперами. Розділ ІІІ Нотаріаль­ного порядку «Застави нотаріусів» регулював не лише поря­док внесення, поповнення застави, але й повернення внесе­них під заставу грошей-облігацій та іпотечних документів. Сума застави залежала від кількості населення того міста, де знаходилась контора нотаріуса. Нагляд за поповненням за­стави здійснювали нотаріальні палати, які у випадках її зме­ншення з тих чи інших причин, або несвоєчасного поповнен­ня повідомляли про це суд першої інстанції. Нотаріальна па­лата у випадку зменшення суми застави та її не внесення впродовж тривалого періоду була уповноважена звернутися з поданням до Вищого крайового суду щодо ухвалення рі­шення про припинення повноважень нотаріуса¹.

Положення визначало (§ 19) підстави звільнення нотарі­уса із зайнятої посади. Це відбувалось у випадках: а) рішення Міністра юстиції; б) переходу нотаріуса в адвокатуру чи за­йняття ним оплачуваної державної посади; в) унаслідок втрати громадянства; г) втрати права вільно розпоряджатися власним майном; ґ) некомпенсування застави, яка була використана на покриття стягнень; д) судового вироку, що позбавляв права займати цю посаду; е) неможливості виконання обов’язків уна­слідок фізичного чи психічного захворювання; є) унаслідок від­сторонення від зайнятої посади в порядку дисциплінарного провадження. Контроль за обставинами, що зумовлювали зві­льнення нотаріуса з посади з тих чи інших означених причин, здійснювали суди першої інстанції та нотаріальні палати^{[2176] [2177].}

На нашу думку, важливими є вимоги § 20 Порядку, згі­дно з якими кожен нотаріус, котрий добровільно відмовля-

623 ється від своєї посади, або переводиться на іншу посаду, зо­бов’язаний виконувати свої попередні функції до часу, поки Вищий крайовий суд не оголосить про його звільнення або немає місця на переведення з посади.

Важливе значення для розвитку інституту нотаріату в Галичині мало те, що в Австрії нотаріат утворював своєрідну корпорацію, яка управлялася нотаріальною палатою (Nota- riatskammer). Нотаріуси при суді першої інстанції утворюва­ли нотаріальну колегію. Якщо в окрузі їх було не менше п’ятнадцяти, то вони утворювали нотаріальну палату. За згодою Міністра юстиції, в тих округах, де не було п’ятнад­цяти нотаріусів дозволялось утворювати одну палату на де­кілька округів суду першої інстанції. Наприклад, нотаріальна палата у Львові охоплювала сім судових округів, а в Переми­шлі - чотири¹.

Відповідно до § 125 Порядку, місцем знаходження но­таріальної палати (комори) є те місце, де розташований суд. В округах судів, для яких нотаріальна палата не може бути утворена, суд повинен здійснювати функції, доручені нотарі­альній палаті. Водночас виконання тих функцій має бути до­рученим судові першої інстанції за розпорядженням Мініст­ра юстиції і тоді, коли для округу суду хоч і буде утворена нотаріальна палата, але зайняття посад членів палати ви­явиться невиконаним^{[2178] [2179].}

Колегія нотаріусів судового округу, в котрому є менше ніж 15 призначених нотаріальних посад, може бути об’єд­наною з нотаріальною колегією одного або декількох сусід­ніх судових округів у тому же окрузі Вищого крайового суду в одну спільну нотаріальну палату (комору). Про таке об’єд­нання розпоряджається Міністр юстиції після вислухання нотаріальних колегій, які мають об’єднатися, а якщо для од­нієї з них вже існує нотаріальна палата, також після вислу­хання палати. Для спільної палати він призначає офіційне

місце її знаходження. Міністр юстиції не може заборонити такого об’єднання, а також об’єднання нотаріальних колегій, кожна з яких налічує 15 або більше нотаріальних посад, якщо зацікавлені нотаріальні колегії разом запропонують таке об’єднання. Зміни в складах, які мають бути внесені відпові­дно до попередніх параграфів, можуть бути здійсненими тільки після порозуміння з нотаріальними палатами (§ 126)¹.

Нотаріальна палата складалася із голови і чотирьох, ше­сти чи восьми членів (залежно від кількості нотаріусів округу палати). Вони обирались більшістю голосів усіх нотаріусів округу на три роки з правом повторного обрання. Головним завданням палати була охорона честі і відповідності соціаль­ному стану та захист його інтересів. Для його виконання По­ложення наділяло нотаріальні палати такими повноваження­ми: а) нагляд за діяльністю нотаріусів і кандидатів та ведення їх списків; б) здійснення дисциплінарного суду честі над нота­ріусами і кандидатами; в) вирішення всіх спорів, що виникали між нотаріусами з приводу виконання ними їхніх службових обов’язків; спорів і непорозумінь між нотаріусами і сторонами про розмір винагороди чи з інших обставин; г) затвердження свідоцтва про проходження нотаріальної практики; ґ) прий­няття від нотаріусів застав і нагляд за їхнім поповненням; д) виконання і доведення до відома нотаріусів округу всіх розпоряджень Міністерства юстиції щодо нотаріату; е) надан­ня висновків із питань законодавства, устрою нотаріату, зме­ншення чи збільшення нотаріальних посад чи їх переміщення, зміни тарифів оплати за вчинення нотаріальних дій тощо. Для вирішення повсякденних питань палата нотаріусів повинна була збиратися на засідання не рідше як один раз на місяць, а за потребою - голова палати був вправі скликати позачергове засідання. Здійснюючи нагляд за діяльністю нотаріусів, пала­та мала право ревізувати їхні канцелярії^{[2180] [2181].}

Особливістю нотаріату в Австрії було те, що він, з одного боку, підлягав корпоративному управлінню, а з іншого - не відділявся від загальної судової системи та залежав і від Міні­стра юстиції, і місцевих судових установ. Унаслідок цього в дисциплінарному відношенні нотаріуси підпорядковувалися і нотаріальній палаті, і судовим органам першої та другої ін­станції. Вищий же нагляд за діяльністю нотаріату в імперії на­лежав Міністру юстиції, який призначав і звільняв нотаріусів¹.

Учинення нотаріусом проступків, які ганьбили честь і гідність його звання, передбачало накладення нотаріальною палатою, а в місцевостях, де вона не була створена, судом першої інстанції, відповідних стягнень, а саме: зауваження, попередження чи письмова догана із внесенням їх в особову справу. Лише після трьох років бездоганної праці нотаріус набував права порушити клопотання про погашення цих ди­сциплінарних стягнень. Якщо ж нотаріус порушив положен­ня законів, що регламентували його діяльність, не виконав обов'язків, покладених на нього цими ж законами, чи вчинив проступок, несумісний із честю і гідністю його посади, судом другої інстанції проти нього порушувалось дисциплінарне провадження. У разі визнання нотаріуса винним на нього на­кладалося покарання у вигляді: а) письмової догани; б) штра­фу; в) відсторонення від посади на строк одного року; г) забо­рони займатися нотаріальною діяльністю загалом. Штраф і тимчасове відсторонення від посади могли бути накладені одночасно. Розмір штрафу залежав від ступеня вини нотаріуса^{[2182] [2183].}

Також у Австро-Угорській імперії був відомий інститут нотаріальних кандидатів і субститутів (особи, що виконува­ли нотаріальні функції у разі відсутності нотаріуса), який регулювався розділом VII Нотаріального порядку «Нотаріальні кандидати і заступники нотаріусів»^[2184].

Кожен нотаріус мав власну контору - канцелярію з не­обхідним штатом працівників. Водночас прийняти на посаду помічника міг лише осіб, які відповідали всім формальним вимогам закону стосовно права бути нотаріусом. Нотаріус під власним керівництвом готував своїх працівників до но­таріальної діяльності. Нотаріус повинен був негайно повід­омляти нотаріальну палату про день вступу на роботу кан­дидата, про перерви чи завершення його діяльності, а також про успішність (чи неуспішність) його діяльності загалом. Нотаріальна палата вела списки всіх кандидатів свого окру­гу, в які вносила всі обставини, що могли мати значення у разі призначення їх у майбутньому на посаду нотаріуса. Ли­ше з днем, коли до нотаріальної палати надійде повідомлен­ня про вступ до канцелярії, служба в нотаріуса зараховувала­ся як нотаріальна практика.

Практика у нотаріуса не могла суміщатися з іншою ді­яльністю, кандидатові заборонялося одночасно проходити адвокатську або судову практику або залишатися на держа­вній, або приватній службі, котра б порушувала виключність нотаріальної практики. Палата, а особливо голова палати, повинні пильнувати, щоб нотаріальні кандидати дійсно про­ходили практику в нотаріуса у законний спосіб.

Нотаріус відповідав за проходження практики канди­дата та видавав Свідоцтва про проходження нотаріальної практики, а нотаріальна палата підтверджувала їх.

Порядок заміщення нотаріуса регулювався параграфа­ми 119-123 Нотаріального порядку. У випадку відпустки, не­дуги, відсутності, призупинення повноважень, усунення від обов'язків, смерті або припинення діяльності нотаріуса або ж з інших причин потрібно його замістити, тоді суд першої ін­станції, який діяв у місці знаходження нотаріальної палати, призначить за її поданням заступника. Заступником міг бути призначений лише нотаріус того ж судового округу, до якого належить вільна посада, або нотаріальний кандидат, котрий відповідає всім вимогам, необхідним для отримання нотарі­альної посади¹.

У випадку відпустки чи хвороби сам нотаріус, якого ма­ють заміщати, повинен був запропонувати відповідного засту­пника, в інших випадках це здійснювала нотаріальна палата.

У ситуаціях, коли не можна зволікати, суд першої ін­станції, до округу якого належить вільна посада, сам може призначити тимчасового заступника, не чекаючи на пропо­зицію або подання нотаріальної палати (§ 120). Водночас суд негайно повідомляв про призначення заступника до нотарі­альної палати і до суду, який знаходився в тому місці.

Якщо заступником нотаріуса з призупиненими повно­важеннями призначений нотаріальний кандидат, він сам по­винен внести заставу. За винятком цієї ситуації, нотаріаль­ний кандидат, призначений заступником, лише тоді повинен внести заставу, встановлену законом, якщо нотаріус, місце якого він заміщає, конкретно не зазначить, що бажає своєю заставою ручатися за діяльність заступника. Про таке зазна­чення нотаріуса нотаріальна палата повинна повідомити державного прокурора в місці свого знаходження (§ 121)^{[2185] [2186].}

Кандидат, призначений заступником, повинен перед початком виконання своїх повноважень скласти у суді пер­шої інстанції, який його призначив, присягу як заступник но­таріуса, якщо попередньо не складав присягу заступника. Також повинен подати суду потрібну кількість екземплярів свого підпису. Суд встановлює день, коли нотаріус повинен зайняти свою посаду і повідомляє про той день органи вла­ди, зазначені у § 16, а якщо заступником призначений нота­ріальний кандидат, одночасно подає по одному екземпляру пред’явленого підпису. Для заступника слід пред’явити дек­рет постанови (§ 122).

Заступник повинен замість нотаріуса вирішувати всі його повноваження, далі вести його офіційний реєстр і відо­мості. Водночас нотаріальні документи він підписує, зазна­чаючи себе заступником і відкликаючись до своєї номінації. Якщо він сам не нотаріус, то використовуватиме офіційну печатку нотаріуса, якого заміняє. Приписи щодо нотаріусів стосуються і його, а особливо у питаннях нагляду та штрафів він вважатиметься таким же як нотаріус. Законодавцем на­голошено, що під час заступництва, нотаріусу-заступнику не дозволено виконувати дії на власний розсуд (§ 123)¹.

У разі відсутності нотаріуса внаслідок хвороби чи з інших обставин його посаду заміщав один із кандидатів, який на час виконання ним обов’язків складав присягу. Такий кандидат, як правило, не вносив заставу. Але якщо від нотаріуса, місце якого він тимчасово посідав, надходила заява про те, що він знімає з себе відповідальність за діяльність кандидата, то останній був зобов’язаний внести необхідну суму застави.

Нотаріус не міг діяти поза межами округу під загрозою невизнання дійсності вчинюваних правочинів. Місце прожи­вання не було місцем учинення нотаріальних дій. У своїй практичній діяльності нотаріуси зобов’язувалися чітко до­тримуватися вимог не лише Нотаріального порядку, але й інших нормативних актів^{[2187] [2188].}

Згідно з вимогами § 33 Нотаріального порядку, нотарі­ус не мав права вчиняти нотаріальні дії від свого імені, а та­кож від імені своєї дружини та осіб, які є його прямими ро­дичами, свояками, або усиновленими, або осіб, котрі є його родичами по бічній лінії аж до четвертого коліна, або своя­ками до другого коліна. Також нотаріус не мав права вчиня­ти дії на свою користь або на користь однієї з зазначених осіб. Законодавцем наголошено, що нотаріальний документ, учинений із порушенням вказаних вимог, немає сили офі­ційного документа¹.

Збереження нотаріусом таємниці вчинення нотаріаль­них дій перед сторонами, а також обов'язок нотаря стежити, щоб його помічники зберігали таємницю, встановлено в § 37 Нотаріального порядку.

Вимоги до порядку складання та зберігання нотаріа­льних документів встановлені в §§ 43-51 Порядку^{[2189] [2190].}

Найбільшим за обсягом і найважливішим для діяльності нотаріусів того періоду був розділ п'ятий «Особливості правила діяльності нотаріусів», який охоплював §§ 52-109 та регулю­вав: порядок учинення нотаріальних актів, посвідчення запові­тів, засвідчення фактів, вірність копій, легалізації перекладів, підписів, часу надання документів, свідоцтв про знаходження в живих, передача заяв, засвідчення постанов на загальних збо­рах акціонерних та інших товариств, посвідчення дійсних подій (аукціони, лотереї, виставки предметів), вчинення протестів векселів, видача виписок, копій, витягів та свідоцтв, прийняття документів на зберігання, а грошей та цінних паперів для пере- дання третім особам або для пред'явлення їх органам влади. Тобто нотаріуси вчиняли в основному такі ж види нотаріаль­них дій, як і теперішні нотаріуси України^[2191].

Частина 1 вищезгаданого розділу Нотаріального по­рядку регулювала складання нотаріальних документів, що стосуються правових декларацій і дій (нотаріальних актів).

Під час складання нотаріального акта нотаріус був зо­бов’язаний за можливості переконатися в особистій спромо­жності та уповноваженні кожної із сторін для вирішення справи, ознайомити сторони з її значенням та наслідками, а також переконатися в їхній дійсній та правдивій волі; вчи­нити письмово їхнє засвідчення чітко і конкретно, і після прочитання акта переконатись, запитавши особисто сторо­ни, чи він відповідає їхньому бажанню¹.

Щодо встановлення осіб, які звернулися за вчиненням нотаріальних дій, то відповідно до § 55 Нотаріального поряд­ку, нотаріус повинен особисто і по імені знати сторони, або ж їхню особу мають підтвердити два знані йому свідки, або дру­гий покликаний нотаріус. Свідки особи, можуть перебувати зі стороною, або з нотаріусом у відносинах, зазначених у § 33, але повинні відповідати іншим вимогам уповноважених свід­ків акта. Свідками акта могли бути лише особи чоловічої статі, від 20 років, бути особисто знайомими з нотаріусом, або ж їхня особа повинна бути підтверджена в порядку, встановленому в § 55. Свідки акта, за винятком випадку, згаданого у § 65, пови­нні розуміти мову, якою має бути складений акт і принаймні один із них повинен уміти читати і писати^{[2192] [2193].}

Законодавець встановив, що свідками не можуть бути: особи, котрі через свій фізичний або психічний стан не мо­жуть давати свідчення; канцелярійні службовці нотаріуса і його прислуга; особи, які зацікавлені в результаті акта, бе­руть участь в акті, або в ньому згадані, або ж з нотаріусом знаходяться у стосунках, згаданих у § 33.

Без участі двох свідків нотаріус був не вправі посвідчи­ти такі нотаріальні акти, як: нотаріальний акт про спадкову угоду або заповідальне розпорядження; коли одна із сторін не вміє писати або не знає мови, в якій складається акт, або якщо сторона - сліпа, глуха або німа. Замість двох свідків, можна було запросити другого нотаріуса. Тобто вказані акти можна було посвідчити лише за участю двох нотаріусів. Од­нак сторонам не заборонялося залучати свідків до складання інших нотаріальних актів. У випадку недотримання особли­вого порядку вчинення нотаріальних дій за участю сліпих, глухих, німих, неписьменних, осіб, які не володіють мовою або однієї сторони, або тієї, в якому має бути складений акт (§§ 54-65), то такий нотаріальний акт не має сили публічно­го документа¹.

Складання нотаріального акта стосовно спадкової уго­ди або іншого заповідального розпорядження нотаріусом здійснювалося за участю трьох свідків, згідно з особливими вимогами загальної книги Цивільних законів. Якщо ж до складання заповіту залучені два нотаріуси, що відповідають вимогам, які є обов’язковими для свідків, тоді такий акт міг бути посвідченим без участі третього свідка^{[2194] [2195].}

Нотаріальні документи (нотаріальні акти, записки, по­свідчення) визнавались публічними актами та мали повну до­казову силу, якщо під час їх укладання і видачі були дотримані всі формальності. Відповідно до § 68, кожний нотаріальний акт, під загрозою втрати сили офіційного документа, повинен містити: місце, а також рік, місяць і день учинення нотаріаль­ної дії; ім’я та прізвище нотаріуса, місце його офіційного пере­бування, а якщо був присутній і другий нотаріус (§ 56, другий абзац), то ім’я та прізвище останнього; імена та прізвища сто­рін, а також свідків акта та тотожності особи, як і довірених осіб і перекладачів, у випадку їх присутності; підтвердження нотаріусом особи сторін і свідків; зміст справи, з посиланням на доручення та інші додатки (у разі необхідності); примітка про прочитання акта сторонами або перелік формальностей, якими відповідно до постанови цього закону, було заміщено прочитання, як і примітку, про ознайомлення (прийняття) акта; підписи сторін, а у разі необхідності присутності свідків, довірених осіб або перекладачів, і їхні підписи. Свідки тотож­ності особи проставляли свої підписи або вкінці документа, або після згадки про підтвердження тотожності, підпис нота­ріуса та його офіційна печатка. Якщо ж складання та посвід­чення нотаріального акта відбувалося за участю двох нотаріу­сів, тоді ставилися обидва відбитки печаток¹.

Згідно з § 112 Нотаріального порядку, нотаріус зо­бов’язаний вести загальний офіційний реєстр, в якому пови­нні міститися такі відомості: поточний номер справи; дата акта; ім’я і прізвище, звання і місця проживання сторін; предмет договору або справи із зазначенням вартості, якщо вона зазначена в документі, і штампу, використаного в до­кументі; зазначення оплати, яку бажає нотаріус; різні мож­ливі примітки (уваги).

Також кожний нотаріус повинен був вести такі книги: алфавітний перелік усіх сторін, справи яких записані в офі­ційному реєстрі, з доданням усіх офіційних чисел реєстру, які стосуються цієї сторони; окремий алфавітний перелік усіх заповідальних розпоряджень; перелік прийнятих сум у гро­шах і цінних паперах; реєстр протестів векселів; складений із вісників коронного краю перелік осіб, котрі в тому коронно­му краї через божевілля або розумову недостатність, або з приводу марнотратства були передані під опіку, над якими опіку продовжено після повноліття, і на маєток яких оголо­шено конкурс. Зауважено, що цей перелік завжди мусив висі­ти в канцелярії, а після смерті, або завершення повноважень нотаріуса відданий його наступникові у тому же місці знахо- дження^{[2196] [2197].}

У кожному судовому окрузі створювали нотаріальний архів, де зберігалися справи, книги, печатки померлих, зві­льнених чи відставних нотаріусів. Структура і діяльність цих архівів визначалися нотаріальною палатою з подальшим за­твердженням Міністра юстиції. При кожному архіві встанов­лювалась посада директора і секретаря, а за потребою і кан­целярія. Директора і його помічників призначав міністр із авторитетних нотаріусів, які повинні були залишити попе­редню посаду. У разі відкриття вакансій на посаду директора нотаріальна палата оголошувала конкурс. Фінансували дія­льність архівів і оплачували працю їхніх службовців за раху­нок державного бюджету.

Лише директор архіву мав право з актів, які є в нотарі­альному архіві, видавати витяги, копії або свідоцтва, і дозво­ли на їхній перегляд або повернення документа, взятого но­таріусом на збереження, який перебуває в актах. Нотаріальні документи, видані з архіву, завіряв директор архіву та ставив на них архівну печатку.

У здійсненні повноважень директор архіву мав діяти відповідно до приписів та обов’язків, які в своїй діяльності використовують нотаріуси. Водночас архівні оплати при­ймалися за тарифом, встановленим для нотаріусів і переда­валися до державної казни.

Відповідно до параграфу 146 Нотаріального порядку, після смерті, усунення або переведення нотаріуса в інше міс­це, акти які перебували в нього на збереженні, офіційний ре­єстр і списки, а також його офіційна печатка, мали бути пе­реданими через нотаріальну палату до нотаріального архіву його округу. Якщо виникала нагальна потреба вжиття яки­хось заходів стосовно цих актів, тоді тимчасове збереження їх здійснював найближчий повітовий суд. У тих округах судів першої інстанції, для яких не було призначено нотаріального архіву, суди виконували обов’язки архіву. З цією метою голо­ва суду повинен був надати одному із судових радників суду повноваження директора архіву.

Відтак М. Никифораком встановлено, що в у фонді «Кра­йовий суд Буковини» та в 6 фондах повітових судів на Буковині заходяться матеріали про розвиток судоустрою та порядок су­дочинства. Зокрема у фондах зосереджено звіти крайового та повітових судів, акти перевірки 'їхньої діяльності; розпоря­дження, інструкції, оголошення, повідомлення, листування з приводу порядку ведення судової документації, списки особо­вого складу суддів і присяжних засідателів; інформацію про за­міщення вакантних посад суддів, адвокатів та нотаріусів, спра­ви про дисциплінарні покарання суддів, адвокатів і нотаріусів¹.

Оплата праці нотаріуса здійснювалась виключно на під­ставі періодично перезатверджуваного Міністром юстиції та­рифу. Вимоги про вищу оплату чи визначення оплати шляхом домовленості між нотаріусом і клієнтом заборонялися і вважа­лися незаконними^{[2198] [2199]. Лише коли йшлося про справи, які мали незвичайно великий обсяг і викликали значні складнощі чи підвищену відповідальність, потребували значної затрати часу, дозволялося вимагати вищу плату, яка встановлювалася рі­шенням суду. За будь-яку справу, залагоджену нотаріусом на бажання сторони від 7 год вечора до 8 год ранку, оплата підви­щувалася на половину тарифної ставки. Станом на час введен­ня Положення 1871 року були встановлені такі тарифи: а) при сумі договору до 200 золотих - 1 золотий; від 200 до 500 - 2, від 500 до 1000 - 3; від 1000 до 2000 - 4; від 2000 до 5000 - 5 і т. д., проте не більше як 500 золотих. Оплата в сталій квоті вигляда­ла так: засвідчення відповідності копій документів та виписок із них - 30 крон за 2 сторінки, решта - по 10 крон; засвідчення відповідності перекладу документів з однієї мови на іншу - за 2 сторінки 1 золотий, за кожну наступну - по 40 крон; засвід­чення справжності підпису - 1 золотий; засвідчення факту, що громадянин є живий - 1 золотий[2200].}

Відповідно до § 4 Нотаріального порядку, якщо хтось судово-цивільним шляхом хоче заперечити нотаріальний акт, який має виконавчу дію, то повинен представити скаргу в суді за належними процесуальними законами. У разі внесення та­кої скарги до суду, на вимогу оскаржувача слід учинити тим­часове припинення виконання, якщо судовим оглядом або доказовими документами буде встановлено, що нотаріальний акт був укладений або виданий із недотриманням тих вимог, від дотримання яких, відповідно до цього закону, залежить сила акта як публічного документа або його викональність¹.

1895 р. почав діяти Австрійський статут цивільного су­дочинства^{[2201] [2202], дія якого поширилася також і на справи з участю нотаріусів, які розглядалися на західноукраїнських землях. Ав­стрійський статут виокремлював і справи про підроблення но­таріальних актів, і справи щодо їх справжності (ст. 228)[2203].}

У Австрійському статуті передбачалося декілька особ­ливостей розгляду справ, у яких оспорювалася справжність нотаріальних актів. У ст. 310 Австрійського статуту встанов­лювалася законна презумпція справжності нотаріальних ак­тів, яку, на думку В. Стоян, доцільно запозичити і вітчизня­ному законодавцю, незважаючи на те, буде ним виокремлю­ватися зазначена група справ чи ні^[2204].

Відповідно до ст. 292 Австрійського статуту, оскар­ження нотаріального акта могло стосуватися наявності по­свідчення фактів або невірного посвідчення. Лише суд ухва­лював рішення щодо доказової сили нотаріального акта у разі наявності недоліків. Залежно від того, була це помарка, підчистка чи приписка визначався ступінь доказової сили нотаріального акта, або встановлювалася відсутність сили публічного акта (статті 118-119 Австрійського статуту). Як­що рішення у справі про оспорювання нотаріального акта було негативним, з позивача стягувався штраф (ст. 313 Авст­рійського статуту)¹.

На західноукраїнських землях, відповідно до австрій­ського законодавства, нотаріальний акт не міг бути спросто­ваний у суді іншими письмовими доказами^{[2205] [2206].}

Відповідно до австрійського законодавства, нотаріуси набули особливого процесуального статусу та використову­валися як судові комісари, відповідно до однойменної поста­нови Мін'юсту від 07.05.1860 р. Ця функція нотаріуса була більше схожа не на представництво нотаріусом, поширене у Німеччині, та не на правову експертизу, проведення якої є популярним серед нотаріусів у Франції, а на висновок у спра­ві спеціаліста^[2207].

У ст. 30 Австрійського статуту прямо вказувалося на те, що нотаріус може бути представником у суді. У цьому разі навіть не вимагалося засвідчення підпису на довіреності, на­стільки високою була довіра до нотаріуса як уповноваженою державою посадової особи. Водночас останнє було також і додатковою гарантією неупередженості нотаріуса-представ- ника, який і у суді продовжував виконувати свій обов'язок з охорони прав третіх осіб. На думку В. Стоян, наприкінці ХІХ ст. у Західній Україні діяли особливості розгляду справ з участю нотаріусів-представників^[2208].

Ми погоджуємося з думкою Л. Ясінської, що позитив­ною якістю організації інституту нотаріату за австрійським законом було те, що, з одного боку, підтримувався корпора­тивний дух цього органу, а з іншого - нотаріат не відокрем­лювався від судових органів¹. Усе це зміцнювало його авто­ритет серед громадськості загалом і юридичної спільноти зокрема^{[2209] [2210].}

Слушною є думка науковця, що тенденції розвитку но­таріату на західноукраїнських землях відповідали його євро­пейській (латинській) моделі. Нотаріуси визнавалися функ­ціонерами публічними, їм надавалося широке професійне самоуправління, на них покладався обов'язок у разі заподіян­ня збитків клієнтам повністю їх відшкодовувати за власний рахунок^[2211].

4.3