Становлення та розвиток правового регулювання нотаріальної діяльності на українських землях у складі Російської імперії

Історія нотаріальної діяльності на українських землях, яка до кінця ХУІІІ ст. розвивалася, ґрунтуючись на власній пра­вовій традиції, але з урахуванням позитивних впливів поль­ської і німецької, а через них і французької, правових систем, з ХІХ ст.

Ми погоджуємося з думкою В. Черниша, що необхідність появи нотаріату на території Росії, як і в інших країнах світу, була зумовлена об’єктивними закономірностями розвитку сус­пільства, головна з яких - поступове усвідомлення необхідно­сті забезпечення цілості приватної власності як священної та недоторканної, створення умов, за яких власник на свій роз­суд і за власним бажанням міг би розпоряджатися нею^{[1902] [1903].}

У московський період (XV ст.) найважливіше значення набуває нерухомість, тому її успадкуванню законодавець приділяє найбільшу увагу. В цей час дуже значним є вплив на інститут спадкового права римського спадкового права та візантійського спадково-правового регулювання. Поступово змінюється коло спадкоємців у бік розширення, тому успад­ковувати могли не лише близькі, але й далекі родичі¹.

О. Нелін зазначав, що до 40-х рр. ХІХ ст. в Україні зберіга­ло чинність місцеве право. У Полтавській, Чернігівській, Київ­ській, Волинській, Подільській губерніях діяли такі ж нормати­вні акти, що й у KVIII ст. Водночас царизм намагався поширити на українських землях загальноросійське законодавство. Для цього було використано кодифікацію права, що розпочалася в Російській імперії на початку ХІХ ст. Результатом кодифікацій­них робіт стало підготовлене у 1830 р. «Повне зібрання законів Російської імперії» і «Звід законів Російської імперії» (1833 р.)^{[1904] [1905].}

Порівнюючи ці положення Другого Литовського статуту з особливими положеннями для Полтавської та Чернігівської губерній (так званого Зводу законів Російської імперії 1842 р.), що ґрунтувалися на нормах місцевого права, слід за­значити, що джерелом права для них були саме норми Литов­ського статуту 1566 р.^[1906].

Зокрема український дослідник цивільних відносин у Полтавській і Чернігівській губерніях у ХІХ ст. О. Коросташов обґрунтував застосування 58 із 3979 статей, які містили но­рми українського звичаєвого права і були чинними в україн­ських губерніях Російської імперії^[1907].

Відповідно до Статуту цивільного судочинства, допус­калося використання звичаєвого права для врегулювання спадкових, сімейних та земельних відносин, щодо яких не було відповідного законодавчого регулювання¹.

Над кодифікацією права України у першій половині ХІХ ст. працювали дві групи науковців. Підсумком роботи групи під керівництвом Ф. Давидовича стало «Собрание гражданских законов, действующих в Малороссии» («Соб­рание малороссийских прав» 1807 г.); групою під керівниц­твом І. Данилевича було підготовлено «Звід місцевих зако­нів західних губерній» (Правобережжя України і Білорусії) 1837 р. Науковець констатує, що основним джерелом особ­ливих для Полтавської та Чернігівської губерній положень Зводу законів Російської імперії 1842 р. стали «Звід місце­вих законів західних губерній» 1837 р. (47 статей) і Литов­ський статут. Остаточне запровадження загальноросійсько- го законодавства на Лівобережжі (Полтавська і Чернігівська губернії), але зі збереженням дії окремих норм Литовського статуту, які було включено до загальноросійського Зводу законів другої редакції, відбулося згідно з Указом від 4 бе­резня 1843 р. «Про введення в губерніях Чернігівській і Полтавській загальних про судочинство настановлень імперії»^{[1908] [1909].}

На початку ХІХ ст. у Російській імперії нагромадився величезний нормативно-правовий матеріал, який необхідно було упорядкувати.

Звід законів Російської імперії в 15-ти томах, затвердже­ний 01.01.1835 р., започаткував укладення договорів в Україні домашнім, нотаріальним, явочним або кріпосним порядком¹. За Зводом законів Російської імперії розрізнялися зобов’язання, які виникали з договорів та у зв’язку з заподіянням шкоди. У Зводі законів був виокремлений спеціальний розділ про укла­дення та припинення договорів. Договори укладалися за взає­мною згодою сторін і письмово, і усно. Проте такі договори, як позика, дарування поклажа, застава нерухомого майна уклада­лися лише у письмовій формі. Цивільне законодавство перед­бачало такі договори: міни, купівлі-продажу, запродажу, найму майна, підряду і постачання, позики грошей і майна, товарист­ва, страхування, особистого найму, довіреність^{[1911] [1912].}

Законодавство розрізняло договори купівлі-продажу нерухомого майна та купівлі-продажу рухомого майна. Про­даж нерухомого майна відбувався через оформлення купчих, тобто нотаріально і детально регулювався законом. Для ку- півлі-продажу рухомого майна закон не встановлював пись­мової форми; словесна угода могла бути в разі потреби під­тверджена свідками^[1913].

Цивільне законодавство царської Росії допускало спад­кування за законом та за заповітом. За законом, батьківське майно успадковували найперше спадкоємці нижнього коліна - діти спадкодавця, а після їх смерті - їхні діти. Якщо онуків і правнуків не було, то спадщина переходила до братів, сестер спадкодавця або їхніх дітей. Коли ж і їх не було, то спадщина передавалася батькам спадкодавця або найближчим роди­чам за бічною лінією^[1914]. Для дійсності заповіту російський закон передбачав наявність двох умов: свідомої волі під час складання заповіту; дієздатності спадкодавця у момент від­криття спадку¹.

О. Нелін стверджував, що до особливостей спадкування для Полтавської та Чернігівської губерній належить те, що ба­тьківське майно, отримане синами шляхом виділу майна, і по­саг доньки (які померли бездітними), поверталися батькам^{[1915] [1916]. Овдовіле подружжя отримувало у спадщину третину всього майна, а якщо дітей не було - все майно. Вдова отримувала спа­дкове майно у довічне володіння, а не у власність[1917].}

Також О. Нелін зауважував, що за українським звичаєвим правом, зяті-приймаки, як і рідні сини, належали до сім'ї на ос­нові сімейно-трудової спорідненості. Тому вони ставали право­наступниками за життя домогосподаря, мали право на спадку­вання після смерті домогосподаря, а також могли виділятися з тестевого господарства ^[1918]. Схожу думку висловлювала дослід­ниця М. Гримнич, яка також констатувала, що правовий статус і приймаків, і жінок за українським звичаєвим правом не був стабільним: їхній правовий статус залежав від шлюбної угоди, обсягу господарства, частки вкладеної праці, складу сім'ї домо- господаря, сімейних і місцевих традицій^[1919].

Доки Україна входила до Російської імперії, розвиток нотаріального законодавства і діловодства останньої визна­чав відповідні процеси і в Україні. У Російській імперії у першій половині ХІХ ст. ще не було поділу влади судової та нотаріа­льної, поки не було реалізовано «Положення про нотаріаль­ну частину», затверджене 14 квітня 1866 р.¹.

Розробка нотаріального законодавства і введення но­таріальних установ були новою епохою в історії розвитку і російського, і українського нотаріату.

Подальший розвиток цивільного обороту і пов’язаних із ним протонотаріальних інститутів зумовив появу особли­вої професійної групи майданних піддячих - професійних писарів, які спеціалізувалися на здійсненні операцій за плату. Площа Руси була тим місцем, де відбувалися різні юридичні акти - купчі, мінові, чолобитні та ін. У Москві, на Іванівській, була головна нотаріальні організація майданних піддячих, де в XVII столітті вони складали фортеці та різні письмові акти^{[1920] [1921].}

Є. Скріпільов стверджував, що «російський пронотаріат» («передісторія нотаріату») - це період Московський (XV-XVII ст.). «Піддячі» були так званою «купчою фортецею», або просто «фортецею», щоправда, письмовий договір іменувався по- різному: запис, позикова кабала, позикова пам’ять. У джерелах зазначено, що вони «годувалися пером»^[1922].

Оскільки в давні часи і на українських, і російських зем­лях було небагато письменних та освічених людей, то це спри­чинило виникнення нотаріальних функцій, які спочатку зосе­редилися в руках дяків і піддячих як найбільш грамотних людей.

Перші відомості про те, що складання та написання рі­зних приватних актів є заняттям спеціальної групи людей - переписувачів-професіоналів - з’являються наприкінці пер­шої половини XVI століття. Ця спеціальна група, яка спершу мала найрізноманітніші найменування: писар, майданний

Розділ 4. Становлення нотаріату та правове регулювання нотаріальної діяльності на українських землях у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. 539 писар, майданний дячок, піддячий з площі, писальний піддя- чок та інші, сформувалася згодом у єдиний стан майданних піддячих¹. Назву свою вони отримали від місця їх роботи - площі. Це була корпорація професійних писарів, які викону­вали роботу за плату^{[1923] [1924].}

Увага влади до майданних піддячих спершу була міні­мальною, оскільки поряд із ними акти писали й інші особи. Майданні піддячі були нижнім прошарком піддячого стану, що об’єднував усіх дяків і піддячих. У «кошторисних» і «рос- писних» списках відомості про них містилися звичайно після відомостей про наказових піддячих. У чолобитних вони на­зивалися холопами та підписувалися не повними іменами, що також свідчить про їхнє невисоке соціальне становище^[1925].

Початковий контроль з боку держави за майданною організацією полягав у тому, що допустима кількість піддя­чих кожної площі визначалася указом царя. Вона було різною залежно від потреб населення, характеру організації, кілько­сті роботи та інших умов.

назавжди. Призначення «на площу» здійснювалося указом царя. Кандидати на посаду майданного піддячого подавали прохання (чолобитну) царю, характеристику кандидату на посаду давали виборні старости, які мали право й обов'язок здійснювати нагляд за піддячими¹.

До піддячих належали люди різних класів, навіть тяг­лих; водночас піддячий із тяглих звільнявся від тягла. Під­дячі не були людьми служивими; вони становили особливу артіль із круговою порукою один за одного. Корпорація їх у великих містах досягала 12 осіб, а в Москві наприкінці XVII століття складалася з 24 писарів і залежала безпосередньо від Збройової палати; в інших містах корпорація майданних піддячих залежала від місцевої дворянської корпорації, де ці писарі займалися переважно писанням поземельних слу­живих актів. Нагляд за майданними піддячими доручався урядом особливим особам, названими «старостами». Як стверджує М. Комаров, форма для всіх актів, що складалися майданними піддячими, була доволі простою і навіть при­мітивною. Акти писалися завжди в першій особі від імені осіб, які зверталися, і починалися словами «Се аз такий-то». У кінці акта вказувався його упорядник («писав грамоту та- кий-то писар») і присутні під час його складання свідки («а на те послухи такі-то»). До XV століття акти не підписува­лися ні особою, яка складала акт, ні свідками. Були прикла­ди, коли особа, яка складала акт, вмочувала свою руку в чо­рнило і прикладала її до акта, відбиваючи зображення руки на акті. Тільки в XV столітті траплялися написи контраген­тів і свідків, встановлювався порядок, за якого будь-яка «фортеця» обов'язково повинна завершуватися підписом особи, що її дає^{[1926] [1927].}

Староста обирався з-поміж самих майданних піддячих ними ж, а призначався указом із наказу або наказовою пала­тою. В «Укладенні» 1649 року, зокрема, зазначалося, що ста­роста повинен добре знати всіх майданних піддячих і прете­ндентів на звільнені місця^[1928].

Указом 1597 р. вводилася обов’язкова довідка купчих фортець у Холопському наказі. Вона була допитом свідків з метою встановлення автентичності та добровільності укла­дення угоди, перевірки належності майна продавцю, а також наявності обтяжень та заборон на його продаж. Майно вва­жалося відчуженим, а право власності виникало у набувача тільки після запису акта в книгу наказу та додатки друку. Це було своєрідним вираженням державного контролю над дія­льністю майданних піддячих. Багато в чому тут закладені елементи, що характеризують сучасний нотаріат.

В історії появи та розвитку в Росії нотаріальних уста­нов в умовах приватного цивільного права, на думку С. Кар- мишева, можна виокремити три основні періоди. У перший період, в XVI столітті, з’являється стан майданних піддячих, які спеціалізувалися на укладанні за плату цивільних угод в інтересах осіб, які до них зверталися. Для цього періоду ха­рактерний вільний розвиток інституту майданних піддячих, під номінальним контролем державної влади. Другий період,

13 1649 до 1866 рр., визначається безсистемним формуван­ням різних нотаріальних установ, які створювалися для ре­гулювання різних груп правовідносин, і котрі провадили свою діяльність під фактичним контролем держави. Третій період характеризувався появою та функціонуванням єдино­го, універсального інституту нотаріату як форми публічної діяльності незалежних нотаріусів, уповноважених державою на вчинення нотаріальних дій, які попереджають порушення права шляхом закономірного, що виключає спори, зміцнення справжніх волевиявлень сторін. Цей період починається

14 квітня 1866 р., затвердженням «Положення про нотаріа­льну частину» і завершується 29 жовтня 1917 р. ухваленням «Декрету про землю», що започаткував ліквідацію приватно­го цивільного права ¹. Т. Зіміна історію появи та розвитку нотаріальних установ у Росії поділяє на п'ять основних пері­одів. До вказаних С. Кармишевим періодів науковець додає ще два: четвертий - радянський період та п'ятий - з 1993 ро­ку, коли Верховною Радою Російської Федерації були прийн­яті Основи законодавства Російської Федерації про нотаріат, які докорінно змінюють його організацію та діяльність сто­совно сучасних умов^{[1929] [1930].}

На думку більшості дослідників, ці майданні піддячі і є «квазінотаріальною установою», зародком того органу пуб­лічної діяльності, який згодом сформувався в нотаріат^[1931]. Од­нак російський дослідник А. Єрьоменко вважає помилковою думку про те, що інститут нотаріату в Росії виник у серед- ньовіччі^[1932].

У Московській державі писемність під час здійснення юридичних операцій була остаточно затверджена Судебником Івана III 1497 року, що встановлював обов'язковий письмовий порядок для дій із холопами. Судебник Івана IV 1550 року не містив прямих вказівок на здійснення операцій із нерухоміс­тю у письмовій формі, але саме після нього письмова форма для таких операцій стає правилом. Отже, розвиток торгівлі зумовив встановлення письмової форми практично для всіх договорів, операцій і дій. Усна форма використовувалася ли­ше під час дрібних операцій на незначні суми грошей^[1933].

Судебник 1497 недостатньо регламентує цивільне право, а саме: зобов’язальне, договірне і т. д., тому тут, природно, не міститься відомостей про правове зміцнення, посвідчення угод. Але водночас можна констатувати, що в Судебнику відображе­но зростання письмового діловодства, формуються функції осіб, що професійно займаються ним (дяки, піддячі, печатники). Законодавець акцентує на цьому не випадково. Спрощення «канцелярства», своєю чергою, розширює і діапазон застосу­вання печатки, зміцнює її позиції як засвідчувального засобу, який поступово перетворюється в абсолютний доказ¹.

На думку Л. Шаповалової, історія російського «прото- нотаріату» зводиться до Судебників Івана III 1497 та Івана IV 1550. Не розглядаючи особливості діяльності перших укла­дачів давньоруських письмових актів (грамот, кабал, записів та ін.), які не мають для історії нотаріату важливого значен­ня, детальніше проаналізуємо історію становлення майдан­них піддячих, які спеціально займалися в XV ст. складанням на площах різних письмових актів. Із цього часу клас писарів і розвинувся згодом у російський нотаріальний інститут^{[1934] [1935].}

У цивільному праві в період із XII до XVII ст. не було ще доволі чітко встановлено право захисту власності від чийогось посягання. Факт тривалого володіння засвідчувався показан­нями свідків. Письмові документи (купчі, межові, поступна та інші грамоти) мали значення другорядних доказів і тільки на­прикінці XV століття набули офіційного характеру. Дрібні влас­ники задля свого захисту починали визнавати землю княжою власністю, і кожна угода висвітлювалася доповіддю князю з проханням про видачу жалуваної грамоти або затвердження купчої. Отже, приватні документи перетворювалися на офіційні акти, обов’язкові для княжих суддів цієї місцевості^[1936].

Головною діяльністю дяків і їх помічників - піддячих - стало завідування всією письмовою частиною тієї урядової установи, при якій вони перебували: складання грамот, їх підписання, видача прохачам оригіналів документів, копій і довідок, однак відомостей про контроль держави за діяльніс­тю дяків не збереглося. Складання приватноправових актів для громадян, що зверталися, було головною, але не єдиною їхньою роботою. Вони здійснювали також експертизу доку­ментів - про це свідчить пізніший указ від 9 грудня 1699 ро­ку, яким експертиза фортець (тобто операцій із нерухомим майном) вилучалася з Помісного наказу і передавалася нака­зовим дякам і піддячим. Окрім того, майданні піддячі вели іноді судові справи.

Надзвичайно важливим для розвитку нотаріального інституту було Уложення царя Олексія Михайловича 1649 р., яке не лише впорядкувало та систематизувало чинні до його появи окремі укази, але й створило передумови та основу того складного порядку закріплення прав на майно, який був прийнятий у Зводі законів 1832 року, та зберігав свою силу впродовж тривалого часу¹. На думку Л. Мандельштама, Уло­ження 1649 р. хоч і не створює органу публічної діяльності з якоюсь більш-менш чіткою організацією, але встановлює відмінність у силі та значенні актів (або купчих, як вони тоді назвалися) домашніх від складених у майданних піддячих, які, очевидно, набувають особливої публічної сили, є безспі- рними^{[1937] [1938].}

Деякі російські науковці стверджують, що Соборне Уложення створило цілу епоху в розвитку російського нота­ріального інституту. Зокрема А. Гасман стверджував, що но­рмативний акт впорядкував та систематизував чинні до його появи окремі уривчасті укази^[1939]; В. Ефремов вказував, що воно «створило основу, на якій згодом сформувався порядок оформ-

Розділ 4. Становлення нотаріату та правове регулювання нотаріальної діяльності на українських землях у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. 545 лення прав на майно, прийнятих у Зводі законів Російської імперії 1832 р.»¹.

Слід зазначити, Соборне Уложення було першою дру­кованою пам'яткою російського права і в багатьох аспектах визначило тенденції подальшого розвитку феодального сус­пільства. Уложення 1649 р. майже 200 років не втрачало сво­го значення, зокрема воно започаткувало у 1830 р. «Полное собрание законов Российской империи»^{[1940] [1941].}

Відповідно до Соборного Уложення, сторони були зо­бов'язані здійснювати операції тільки через майданних під­дячих із складанням довідки для подальшої реєстрації в по- місному наказі. Соборне Уложення дозволяло писати «на до­му» тільки акти про позику грошей і хліба, договірні весільні записи, духовні заповіти. Інші акти, які складені майданними піддячими, повинні записуватися в книги відповідного нака­зу, за що з них стягувалося мито. Після цього кріпості пред'являлися в Печатний наказ, де до них прикладалась державна печатка. Соборним Укладенням не було створено спеціального органу нотаріальної діяльності, проте відрізняв значення актів і кріпосних домашніх, і здійснених у майдан­них піддячих, а накази були сховищами не тільки докумен­тів, але і відомостей про володіння нерухомою власністю. Довідки та записи, маючи важливе фінансове значення, сим­волізували певний початок порядку землеволодіння^[1942].

Як зауважує О. Кулаковська, щодо органів нотаріату, то частина функцій, які виконують сучасні нотаріуси, була за­значена в Указі «Про записи купчих і Поступного на вотчин­них і помісних селян» від 30 березня 1688 р.^[1943].

Отже, до XVII ст. сформувався особливий прошарок лю­дей, у професійні обов'язки яких входило складання приват­ноправових актів і консультації з деяких правових питань. Тому державі необхідно було підпорядкувати його своїм ін­тересам, зокрема, у визначенні кількості піддячих і прийманні нових членів майданних організацій, не вмішуючись в їхню безпосередню діяльність.

Своїми діями Петро I намагався віднайти оптимальний варіант контролю держави за особами, які складають акти, що тягнуть правові наслідки, а також визначити умови скла­дання актів і чіткі форми їх існування, що повинно було вне­сти одноманітність у приватноправові акти і, як наслідок, сприяти забезпеченню законності в цивільних правовідно- синах¹.

За правління Петра І спадкове право зазнає дуже істот­них змін у бік єдиноспадкування. Відповідним указом 1714 р. було встановлено перехід спадщини до одного сина. Імпера­тор вважав розподіл спадкового майна дуже шкідливим, бо розподіл маєтків зменшує їхню економічну цінність та обтя­жує селян, унаслідок чого зазнає збитків правильне надхо­дження податей, знатні роди бідніють і втрачають свою зна­чущість, а спадкоємці ухиляються від державної служби. Цим указом було скасовано спадкуванню за заповітом, яке вже було поширеним, тому цьому акту протидіяло суспільство, що призвело до його скасування 1731 р.^{[1944] [1945].}

Прагнучи підпорядкувати діяльність майданних під­дячих державним податкам, Петро I розпочав реформування з того, що ввів 1699 р. гербовий папір (указ 23 січня 1699 р.), значно збільшивши актові мита. Цінність гербового паперу залежала від вартості самого акта. Недотримання цього

правила призводило до недійсності акта, крім того, винний зобов’язаний був сплатити штраф¹.

Для забезпечення нагляду за законністю складених ак­тів і стягнення мита на користь державної скарбниці, Петро І встановив нові чіткі форми складання актів практично для всіх операцій. Складання актів повинно було тепер проводи­тися після попереднього повідомлення наказових суддів і у присутності свідків (указ від 9 грудня 1699 року). Фортеці (операції з нерухомістю) повинні були підписуватися і сторо­нами, і свідками та вноситися в спеціальні книги, що заво­дяться в Помісному наказі. Порядок запису фортець також був регламентований подальшим указом від 10 січня 1701 ро­ку, через який усі кріпосні акти поділялися на три види з від­повідними правилами їх запису і внесення до наказів. Що­правда, 1705 року цей поділ фортець було змінено. Указ від 15 квітня 1706 року заснував нову особливу посаду «чолоби­тного писаря» з десятьма піддячими в підпорядкуванні. На чолобитного писаря був покладений обов’язок того, що здій­снював рукоприкладство для кріпосних актів, стороною або сторонами яких були безграмотні особи. Для запису всіх складених за його допомогою документів писар вів спеціаль­ні книги^{[1946] [1947].}

Урегулювавши процес складання актів, Петро I, праг­нучи встановити абсолютний контроль за нотаріальною дія­льністю, спробував створити перші урядові органи для скла­дання правових актів. 1701 року кріпосні справи з ведення майданних піддячих були передані у ведення Збройової Па­лати, 1706 року - Московської Ратуші, яку очолював обер- інспектор управління. 1708 року, після установи губерній, кріпосні справи передані у безпосереднє завідування губер­наторам. 1719 року функціонувала Юстиц-колегія, при якій була створена Кріпосна контора, очолювана секретарем. У компетенцію цієї установи входило все, чим раніше займався наказ Кріпосних справ¹.

На думку А. Коняєва, термін «нотаріус» почав застосову­ватися в Росії 1717 р. Спершу нотаріусом називали чиновника, який вів протокол засідання, секретаря вже в сучасному зна­ченні цього слова. Очевидно, використання терміна «нотаріус» було тоді пов'язане насамперед з масовими і не завжди проду­маними запозиченнями з європейських мов^{[1948] [1949].}

Створена ним система управління була чималим по­ступом вперед у державному формуванні. Заміна архаїчного наказового ладу була одним із важливих елементів європеї­зації та спробою подолати беззаконня в умовах феодального правопорядку^[1950].

Але, внаслідок відсутності системи під час створення нових органів, результати реформи виявилися не цілком вдалими. Однією із причин недосконалості, що стосується реформ Петра I в офіційних документах, була складна фінан­сова ситуація в країні, що не давала змоги утримувати доро­гу громіздку систему органів управління, суду або державно­го інституту нотаріусів^[1951]. Крім того, піддячі приказів, усвідо­мивши нові можливості фінансового збагачення, почали від­мовляти приватним особам у складанні актів або умисне за­тягувати їх складання, з метою змусити останніх дати хабара. Інші чиновники також проявляли високий ступінь некомпе­тентності та хабарництва. В результаті Петро Великий пове­рнув кріпосні справи назад у ведення майданних піддячих. Водночас повернення було зумовлене істотними змінами в статусі майданних піддячих, які відтепер стали чиновника­ми, кріпосними писарями, що отримували платню згідно з «боярським вироком 1701 року».

Російський дослідник Ч. Ахмедов констатував, що поря­док укладення угод з нерухомим майном, встановлений Пет­ром І, проіснував практично до середини ХІХ ст.¹. Зміна став­лення держави до перших нотаріальних органів, з одного бо­ку, була зумовлена загальною спрямованістю політики дер­жави до абсолютизму, а, з іншого - характеризувалася його прагненням до контролю за цивільним оборотом у країні, а також усвідомленням можливості поповнення державної скарбниці за рахунок суб'єктів цивільно-правових відносин. Характерною рисою законодавства про майданних піддячих при Петрові I стало значне збільшення кількості імператор­ських указів, які регулювали окремі сторони їхньої діяльнос­ті й особливості правового статусу. Але загалом законодавче оформлення нотаріальних функцій майданних піддячих все ще мало розрізнений і одиничний характер^{[1952] [1953].}

Возз'єднання України з Росією призвело до запозичен­ня російського суспільно-державного інституту майданних піддячих в Україну. Згодом Україна дедалі більше втрачала ознаки автономії, на її території запанували російські зако­ни, а організація та зміни в нотаріальній справі проводилися за загальнодержавними нормативними актами^[1954].

Фактично Законом «О єдиноспадкуванні» 1714 р. та Ін­струкціями магістратам 1724 р. було вперше на державному рівні організовано регулювання опікунських відносин у Росії.

Але ці закони про опіку, після смерті Петра І, здебільшого втратили свою силу. Інших узаконень щодо справ опіки та піклування для неповнолітніх до правління Катерини ІІ не було видано¹. Тому очевидним, на нашу думку, є те, що в Україні керувалися у вирішенні опікунських справ кодифіка- ціями давнього українського права (хоч і жодна з тих коди- фікацій так і не отримала санкціонування), яке на той час було розвинутішим і досконалішим, ніж російське^{[1955] [1956].}

Тенденцією розвитку нотаріального законодавства при наступниках Петра I стало звільнення письмових актів від строгих і сором’язливих вимог, що пред’являються для здійс­нення їх кріпосним порядком. Оскільки дотримання всіх фор­мальностей призвело до того, що процес розпорядження не­рухомим майном був занадто складним і затягнутим^[1957].

Крім того, під час здійснення в 1717-1724 рр. реформи державного управління за шведським зразком і перетворен­ня Наказів у колегії, до складу останніх були вперше вклю­чені нові чиновники - нотаріуси, які вели протоколи зборів колегій та зшивали їх у спеціальні книги. Оформлення книг здійснювалося за суворою формою. Водночас значно розши­рилося коло угод (купівля-продаж, міна, позика, майновий найм, поклажа, особистий найм, товариство), які укладають­ся в кріпосному порядку, що означало різке збільшення ро­боти для піддячих. Розширювався цивільний оборот, розви­валася така сфера суспільного життя, як торгівля. Виникла необхідність у заснуванні органів (осіб), які б засвідчували угоди на торгах, щоб уникнути суперечок у майбутньому. Так з’явилися «маклери». Вперше цей термін застосували в Указі Петра І 1721 р. про заснування купецьких бірж, в якому ре­комендувалося обирати «маклерів»¹.

Як стверджує Є. Ефремов, термін «нотаріус» у російсь­кому праві вперше появився у Вексельному статуті в 1729 р. (прийнятому в період правління внука царя Петра І, Петра ІІ), де зазначалося, що непідписаний вексель може бути опроте­стований публічним нотаріусом^{[1958] [1959].}

Катерина II знову спробувала ввести на постійних за­садах контроль держави, особливо за угодами з нерухомістю, для чого передала кріпосні справи під нагляд цивільних і по­вітових судів. Проблеми суворого постійного контролю дер­жави за законністю угод з нерухомістю це не вирішило, зва­жаючи на досить формальний нагляд судів, але проіснувало доволі тривалий час - до судової реформи Олександра II^[1960].

У 1775 р. імператрицею Катериною ІІ для посвідчення особливо важливих угод при палатах цивільного суду, а згід­но з указом 1775 р. і при повітових судах, було утворено окремі відділи кріпосних справ, які проіснували до 1866 р.^[1961]. У кріпосних відділах (експедиціях) палат цивільних судів акти укладались без будь-яких обмежень. Угоди ж, що укладались у повітових судах, обмежувались сумою в 300 крб. На чолі відділів для керування ними призначались особливі нагля­дачі, під наглядом яких був цілий штат чиновників, названих кріпосними писарями. Всі службовці призначалися тією установою, у кріпосному відділі якого вони повинні були працювати. За їхньою діяльністю наглядали члени і секрета­рі суду. Кріпосний порядок був обов’язковим лише для актів про відчуження нерухомого майна кріпосних людей, рекрут­ських квитанцій, а решту актів повинні були лише заявляти­ся в кріпосних відділах. Кріпосний порядок здійснювався з дотриманням певних процедур: складення акта, що вносився в особливу «звітну книгу», яку подавали на розгляд суду. Після того як суд пересвідчувався в особах контрагентів і в законності укладуваної угоди книгу з актом повертали на­глядачу, який вносив акт «від слова до слова» в «кріпосну книгу». Під час здійснення звичайного заявлення актів у крі­посних відділах перевірялися лише їхня дійсність і закон­ність, після чого їх записували в книгу і надавали сили і зна­чення кріпосного акта¹.

Поряд із відділами кріпосних справ до укладення крі­посних актів було допущено інші урядові установи, зокрема військові правління, військові цивільні суди, міські магістра­ти та ратуші, торгові суди, поліцейські та повітові управи, волосні управління митних чиновників і станових приставів тощо. 1820 року такий дозвіл отримав Одеський комерцій­ний суд, а згодом і деякі інші комерційні суди (Ізмаїльський, Керченський)^{[1962] [1963]. Водночас можливість укладення в них будь- яких угод не була обмежена жодною сумою і не залежала від належності контрагентів до торгового стану[1964].}

Поряд із переліченими органами для укладення кріпо­сних актів ще при Катерині ІІ були введені окремі посади пу­блічних (міських) нотаріусів і маклерів, яких обирали міські та торгові стани. До їхніх обов’язків входило посвідчення актів менш важливого значення. Крім них, у період із 1781 до 1846 рр. були встановлені посади приватних маклерів, при­слуги маклерів і робітників; маклерів цехових управ і судо­вих розправ¹. Загальних правил щодо призначення нотаріу­сів і маклерів не існувало. Вони вважалися державними слу­жбовцями, але права на присвоєння чинів не мали, платню не отримували, дисциплінарній відповідальності підлягали нарівні із іншими чиновниками. Всі їхні дії визнавалися пуб­лічними, санкціонованими державою, тому поняття «прива­тний» із назвою їхніх посад не узгоджувалось. Назва «прива­тний маклер» вказувала на те, що він перебував у певній ви­значеній частині міста^{[1965] [1966]. Маклерам і нотаріусам заборонялося займатися торгівлею, брати участь у публічних продажах майна, відлучатися від місця виконання обов’язків. Загаль­ним правилом було встановлено, що нотаріуси та маклери не мали права записувати в свої книги акти, які містили умови про продаж, поступку чи заставу нерухомого майна[1967].}

У грудні 1765 року першим київським нотаріусом було обрано купця В. Москвітінова^[1968]. Його наступником став ку­пець Пірожков. Обирались вони російським купецтвом міста Києва для здійснення протестів за векселями серед місцевих краян, бо українці мали власні правила та форми щодо укла­дання угод^[1969].

Кожен нотаріус і маклер вів актову книгу і книгу гро­шових зборів. За кожну укладену угоду стягувалось мито в розмірі від 0,25% до 0,5% від суми договору чи опротестова­ного векселя. 25% від отриманих грошових сум нотаріуси і маклери залишали в своєму розпорядженні. Один із авторів нотаріальної реформи М. Перозіо, описуючи найпоширеніші зловживання в сфері нотаріальної діяльності, зазначав: «Прострочений протест, протизаконний акт, несправедлива умова, посвідчення незаконних боргових угод, приховування і розтрата мита, ствердження неправдивих підписів - все це явища, які часто трапляються в нашій нотаріальній дійснос­ті. Жоден нотаріус не пересвідчується в особі і правоздатно­сті клієнта, жоден не наглядає за законністю вчинюваних ним дій»¹.

Оскільки нотаріуси та маклери перебували в підпоряд­куванні різних відомств, контроль уряду за ними був ускла­днений. У найнижчих адміністративно-територіальних оди­ницях Російської імперії за браком установ, компетенцією яких було вчинення тих чи інших нотаріальних дій, волосні правління займались посвідченням приватних актів^{[1970] [1971].}

Із наведеного короткого огляду системи нотаріальних установ, що діяли в Російській імперії наприкінці XVIII - до 60-х років ХІХ ст., можна зробити висновок, що головним її недолі­ком була відсутність чіткої й єдиної організації. Поряд із ко­лишніми відділами кріпосних справ, що були у підпорядку­ванні судових органів, існувала низка інших установ частково самостійного характеру, а частково пов’язаних із різноманіт­ними адміністративними органами та наділеними однакови­ми правами і повноваженнями. Очевидно така розкиданість і децентралізація нотаріальної справи, а також брак правиль­ного і добре організованого нагляду за нотаріальними уста­новами, зумовили нагальну потребу в докорінній реформі всього інституту, яка була спрямована на об’єднання його в одну цілісну урядову установу, вільну від сторонніх впливів інших адміністративних і судових органів^[1972].

До нотаріальної реформи 1866 р. складалися домашні духовні заповіти і так звані кріпосні (які набували юридичної сили лише після внесення їх у спеціальну «Кріпосну книгу» Цивільної палати при окружному суді). Така подвійність була зумовлена впливом релігії на суспільне життя. А загальною вимогою до заповіту була обов’язковість дотримання письмо­вої форми: усні заповіти не мали юридичної сили. Законода­вець водночас не встановлював будь-якого зразка заповіту. Існувало лише одне правило - воля заповідача повинна бути виражена зрозуміло і виразно, так, щоб не було сумніву ні що­до особистості заповідача і тих, хто є спадкоємцями за запові­том, ні щодо змісту заповідальних розпоряджень. Неточне за­значення майна, а також осіб, і позначення їх часток призво­дило до визнання заповіту недійсним. За російським правом, духовні заповіти повинні бути складені «в здоровому розумі й твердій пам’яті». Заповідачем могла бути право- і дієздатна особа, яка має право відчужувати майно, про яке складали за­повідальне розпорядження. Домашній духовний заповіт по­винно бути написано рукою заповідача або за його проханням іншою особою, водночас у разі написання тексту заповіту са­мостійно, крім особистого підпису заповідача, були потрібні підписи трьох свідків (за неписьменних - рукоприкладчика); під час написання тексту «зі слів» сторонньою особою повинні бути проставлені підписи заповідача, писаря і чотирьох свід­ків. Нотаріальне законодавство, що регулює правила складан­ня та засвідчення духовних заповітів, постійно змінювалося й удосконалювалося. У дореформений період із 1649 до 1866 рр. було прийнято 77 різних, часто які суперечать один одному, узаконень. Причому законодавець не встиг вчасно (до початку реформи) внести зміни до «Положення про духовні заповіти», тому до 1869 року в нотаріальному положенні діяла відсильна норма на колишнє, передреформене становище^[1973].

Відповідно до царського маніфесту «Про дарування кріпосним людям прав стану вільних сільських обивателів» від 19 лютого 1861 р., відбулося звільнення селян від кріпос­ної залежності, яке супроводжувалося законодавчими акта­ми з 22 документів, що порушували питанння звільнення селян, умов викупу ними поміщицької землі та розмірів на­ділів за окремими районами Росії. Згідно з ст. 2 Загального положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності, та загальними законами імперії, селяни набували прав вільних сільських обивателів. Як зауважує В. Кириченко, визначаючи правове становище селян, Загальне положення, крім другої статті, містило низку норм, у яких посилались або на «зага­льні постановлення законів», або на «місцеві свої звичаї»¹.

До 1862 р. основна увага законодавця була зосередже­на виключно на реформі судової системи. Про нотаріат йшлося лише побічно - як про інститут, що не вписується в нову систему судоустрою. Вторинність розгляду питання про подальше влаштування нотаріальної частини уможливила існування погляду, що принижують об’єктивні умови необ­хідності реформи, згідно з яким рішення реформувати нота­ріат виникло доволі випадково^{[1974] [1975].}

Як стверджує український дослідник О. Бунчук, росій­ській владі І. Франко дорікав за процеси надмірної русифіка­ції неросійських народів, заборону української мови, руйну­вання залишків автономії на підвладних її територіях. На йо­го думку, ставлення Російської держави до українців виявля­лося на рівні законотворення. Чого вартий тільки указ, ви­даний Міністром внутрішніх справ Валуєвим про заборону видання книг українською мовою. Реформи, проведені Олек­сандром ІІ, І. Франко вважав половинчастими, непослідов­ними та бюрократичними^[1976].

Реформи Олександра ІІ, що охопили всі сфери держав­ного життя Росії. Під час реорганізації старої судової системи реформатори несподівано зауважили на кріпосні експедиції, які перебували при судах. Залишати їх у попередньому ви­гляді суперечило новій концепції судоустрою, тому й вирі­шено реформувати весь нотаріальний інститут¹.

29 вересня 1862 р. імператор затвердив «Основні по­ложення про перетворення судової частини в Росії» - осно­воположний для судової реформи нормативний акт, який відображав принципи формування судової системи, прийня­ті наукою та практикою всіх європейських держав^{[1977] [1978].}

Також нормативний акт містив концепцію перебудови нотаріату. Завдяки різноманітності форм і децентралізації но­таріальної справи, а також через відсутність належного на­гляду за нотаріальними установами, нагальною була потреба в докорінній перебудові всього інституту, спрямованій на об’єднання його в єдину урядову установу, вільну від впливів інших адміністративних і судових відомств. Пункт 9 «Основ­них положень» поставив перед Другим відділом імператорсь­кої канцелярії завдання скласти проект Положення про нота­ріальну частину. Відділ за короткий час провів значну підго­товчу роботу, широко використовуючи під час упорядкування проекту практику нотаріату західноєвропейських держав^[1979].

Згідно з Загальними положеннями, місце діяльності но­таріусів було визначене «при судових установах» поряд із про­курорами, канцеляріями, судовими приставами, присяжними повіреними і кандидатами на посади при судовому відомстві. У ст. 91 вказано, що «в повітових і губернських містах перебува­ють нотаріуси, які відають під наглядом судових місць укла­данням актів про відчуження і набуття майна і про різні зобов'язання. Обов'язки і порядок дій нотаріусів визначається окремим положенням». Обсяг нотаріальних дій, що покладали­ся на мирових суддів, був обмежений посвідченням явочних актів. За злочини і проступки нотаріуси підлягали суду лише на підставі постанови судової палати. Отже, були визначені основ­ні принципи установлення й організації єдиного нотаріату¹.

Буквальне тлумачення ст. 91 «Основних положень про перетворення судової частини в Росії» дає підставу зробити висновок, що законодавець не здійснив жодного розмежу­вання між рухомим і нерухомим майном і мав твердий намір покласти на нотаріусів остаточне складення кріпосних актів, які до того, а саме з 1778 до 1866 рр., складалися у судових органах, в окремих відділах кріпосних справ. У цьому й поля­гала головна ідея, яку планувалось покласти в основу майбу­тнього Нотаріального положення^{[1980] [1981].}

У другій половині XIX ст. розвиток російського нотарі­ату був тісно пов'язаний із судовою реформою 1864 р. У лис­топаді 1864 р. Олександр ІІ затвердив Судові статути, на під­ставі яких розпочалася судова реформа, а також були ство­рені нові судові установи: коронний і мировий суди.

Судова реформа 1864 р. призвела до певних змін у право­вій свідомості російського суспільства. Гласність суду сприяла правовій обізнаності всіх верств населення, впровадження у суспільну свідомість уявлення про рівність усіх перед законом, незалежно від станової приналежності, становища на службі, в сім'ї. Реформа сприяла гуманізації суспільних відносин. Україн­ські науковці О. Липитчук та Н. Лешкович стверджують, що водночас правова свідомість російського суспільства загалом ще не повною мірою відповідала чинному законодавству та ма­ла ознаки звичаєвого права^[1982].

Під час підготовки судової реформи на основі попере­дніх висновків об’єднаних департаментів Державної Ради було визнано за необхідне вилучити виконавчі обов’язки щодо посвідчення актів із компетенції судів і передати ці функції спеціальним органам¹.

Аналізуючи питання організації та діяльності нотаріа­льних органів за судовою реформою 1864 р., Л. Ясінська зро­била висновок, що саме Судові статути 1864 р. закріпили правові підстави для впровадження нового державного ін- статуту - нотаріату^{[1983] [1984].}

Відповідно до проекту від 14 липня 1863 р., нотаріуси вважалися державними службовцями, але без права на отримання чину й без права на пенсію. Платні від держави їм не призначалося, але надавалося право стягувати плату за кожну нотаріальну дію. Зазначений проект пропонував до­ручити складання актів про нерухоме майно нотаріусам, а їх затвердження - судовим органам за місцем перебування не­рухомого майна, звільнивши останніх від обов’язку зі збору різних відомостей. Інший погляд на цю проблему сформулю­вали судові комісії: перша судова комісія підкреслювала, що нотаріальна діяльність не може дати достатнього доходу, а отже, призначення державою платні повинна бути необхід­ною умовою функціонування нотаріальної частини; друга судова комісія пропонувала створити дві категорії нотаріусів - державних нотаріусів і публічних й, відповідно, диференці­йовано підходити до вирішення питання про оплату їхньої праці. За підсумками проведених дебатів, Державна Рада ух­валила вважати нотаріусів, що перебували на державній службі із присвоєнням їм 8-го класу за посадою, але без права на отримання чину й без права на пенсію^[1985].

Графом В. Паніним був складений власний проект По­ложення про нотаріальну частину і 25 січня 1866 р. переда­ний у Державну Раду. На засіданнях Об’єднаних Департамен­тів Державної Ради, що відбулись 16 і 20 лютого, 2 і 16 берез­ня 1866 р. було обговорено всі подані матеріали в послідов­ності, запропонованій В. Паніним. Результатом цієї праці став єдиний проект «Положення про нотаріальну частину». 14 квітня 1866 р. воно було затверджене імператором Олек­сандром II¹.

1866 року з ухваленням Тимчасового положення про нотаріальну частину розпочався новий етап історії російсь­кого нотаріату. Тимчасове положення отримало силу закону й увійшло до складу судових статутів. Були скасовані всі ко­лишні установи кріпосних справ, посади чиновників кріпос­них справ (кріпосних наглядачів, секретарів та переписува­чів), а також публічних нотаріусів^{[1986] [1987].}

На думку О. Неліна, найцікавіший період в історії нота­ріату відбувся в ХІХ ст., коли судова реформа 1864 р. започа­ткувала створення місцевих і загальних судів, прокуратури, адвокатури та нотаріату. Нотаріальні контори дозволялося відкривати лише в губернських і повітових центрах. Вони одержали право посвідчувати й оформляти угоди. Цим по­ложенням були відмінені всі нотаріальні установи та макле­ри, за виключенням біржових. Деяка частина нотаріальних дій виконувалася поліцією, карантинними чи військовими властями, капітанами суден. За кордоном нотаріальні дії вчиняли консули^[1988].

Соборне Укладення - «Кодекс Законів Російської дер­жави», прийняте Земським собором 1649 року, згодом - «Положення про нотаріальну частину», затверджене 14 квіт­ня 1866 року імператором Олександром II, - це законодавчі акти, на основі яких створювався та розвивався нотаріат тих часів. Саме «Положенням про нотаріальну частину» було ви­значено, що нотаріуси вважаються державними службовця­ми, але не мають прав на чини та пенсію за цим званням. Плата їм призначалася відрядна, за виконання конкретних актів згідно із встановленими офіційними розцінками. При­значення відбувалося за рішеннями окружних судів і судових палат. Був закріплений обов’язковий графік роботи в конто­рах та зобов’язання неодмінно залишати відповідального заступника в разі відпустки¹.

Перекроївши чужоземні зразки, згідно з вимогами російського життя й її економічними умовами, законода­вець отримав перший уніфікований акт про російський нотаріат. Положення відображало нотаріусів в абсолютно новому вигляді - в такому, в якому до Нотаріального По­ложення вони не існували. Інститут нотаріату був виокре­млений у самостійний, порівняно незалежний від судової частини орган із доволі широким колом повноважень. Створивши орган публічної діяльності, законодавець спро­бував гарантувати йому точне і певне положення в гро­мадському та суспільному ладі; впорядкувати чинні нота­ріальні дії; ввести контроль шляхом реєстрації угод із не­рухомим майном^{[1989] [1990].}

Нормативно-правовою основою функціонування нота­ріату в Російській імперії у другій половині ХІХ- початку ХХ ст. було «Положення про нотаріальну частину», яке містилося в ч. 1 т. ХУІ Зводу законів Російської імперії.

Ми підтримуємо думку В. Черниша, що у другій поло­вині ХІХ ст. нотаріальна діяльність на території України ак­тивізувалася у зв’язку з прийняттям 14 квітня 1866 р. в Російській імперії, до складу якої тоді входила більшість українських земель, «Положення про нотаріальну частину»¹.

Спочатку воно містило 217 статей, та складалося з ше­сти розділів. З яких: ст.ст. 1-41 - про устрій нотаріальної час­тини, ст.ст. 42-56 - про нотаріальні архіви та старших нота­ріусів, ст.ст. 57-64 - про нагляд за нотаріусами та про їх від­повідальність, ст.ст. 65-192 - про статус нотаріуса та поря­док дій молодших та старших нотаріусів, ст.ст. 192-217 - про нотаріальні витрати. Згодом, коли «Положення про нотаріаль­ну частину» 1866 р. було з деякими змінами розповсюджено по губернії колишнього Царства Польського (в 1875 р.) та Прибалтійській губернії (в 1889 р.), 217 статей Положення були доповнені ще 160 статями, що містять зміну положення про нотаріальну частину в губерніях Варшавського судового округу (ст.ст. 218-270) та Прибалтійського судового округу (ст.ст. 218-270)^{[1991] [1992].}

В основу Положення покладено нотаріальні закони Франції, Австрії і Баварії, в результаті чого більшість його ста­тей складені із залученням іноземного законодавства. Пояс­нювалось це, на думку Л. Мандельштама, новизною справи та браком хоч якогось емпіричного матеріалу про діяльність но­таріусів у Росії^[1993].

Ю. Пожарська стверджує, що рецепція вільного інсти­туту нотаріату була прогресивним кроком для Росії того ча­су. Нотаріат як «сполучна ланка» між теорією і практикою застосування цивільного права повинен був бути провідни­ком реформ Олександра в народ. Але через наявність право­вих колізій і відсутність їх швидкого виправлення, відповідно

563 до розвитку правового життя, під час переходу до капіталіс­тичних відносин, російському нотаріату не вдалося запра­цювати на повну силу¹.

У затверджених 27 червня 1867 р. Правилах про поря­док введення в дію «Положення про нотаріальну частину» зазначалось, що воно діє в тих місцевостях, де вже відкриті судові установи, передбачені судовими статутами 1864 р. Унаслідок цього Положення вводилось у дію в губерніях Ро­сійської імперії не одночасно. Наприклад, у Харківській губе­рнії, Брахманському і Слов'яносербському повітах Єкатери- нославської губернії «Положення про нотаріальну частину» вводилось із 1 вересня 1868 р.; в округах Одеського окружно­го суду, Єкатеринославського, Херсонського - 30 квітня

1869 р.; в Полтавській губернії - 10 квітня 1869 р.; в Бесса­рабській області - 1 грудня 1869 р.; в Чорноморському окрузі - 1 січня 1871 р.; в Чернігівській губернії - 1 червня 1874 р.; в Київській, Подільській і Волинській губерніях - 29 червня 1880 р.^{[1994] [1995].}

Процес введення в дію Положення на всій території Російської імперії був тривалим. 19 лютого 1875 р. воно було поширене на територію Царства Польського. З огляду на те, що там діяли цивільні закони, відмінні від російських, Поло­ження було доповнено відповідними статтями. Оплата стар­шим нотаріусам за видачу виписок, копій і довідок із нотарі­ального архіву визначалася в розмірі, аналогічному для оплати документів, які видаються з архіву окружного суду^[1996].

Оскільки Положення було введено не на всій території країни, і не скрізь були засновані посади нотаріусів, то нота­ріальною діяльністю раніше займалися мирові судді, повітові суди, поліція.

Ми погоджуємося з думкою російських дослідників Ч. Ахмедова та Л. Карнаушенко, що Положення насамперед захищало інтереси держави, доходи скарбниці, що не зосере­джували увагу на те, наскільки високою була ціна нотаріаль­них послуг для простих людей, що унеможливило їхнє звер­нення до нотаріальних органів. На думку вчених, не було ре­алізовано головну ідею нотаріату як органу, який не тільки додає від імені держави приватноправовим актам обов'яз­кову силу і надає їм більш сильне доказове значення, але і як органу, до якого громадяни мали б можливість звертатися за порадою стосовно питань, що виникають у повсякденному житті^[MCMXCVII].

Положення не лише регулювало порядок призначення на посаду нотаріуса, його компетенцію, повноваження та відповідальність, але й визначало порядок учинення окре­мих нотаріальних дій.

Нормативний акт наділяв правом учинення нотаріаль­них дій: нотаріусів, старших нотаріусів, а також, мирових суд­дів, міських суддів, в повітових містах, які належали до зем­ських дільниць - повітових членів окружного суду, якщо в цьому місті, іншому населеному пункті не було нотаріуса.

Кількість нотаріусів визначало Міністерство юстиції за узгодженням з міністерствами фінансів і внутрішніх справ. Вимоги до претендентів на посаду нотаріуса були не високими, ними могли бути: тільки російські піддані; пов­нолітні; що не мали судимості та громадських стягнень та не займають жодної іншої посади ні на державній, ні на сус­пільній службі. Крім того, окремим циркуляром Міністра юстиції від 6 червня 1887 р. заборонялося обіймати посаду

565 нотаріуса євреям¹. Недоліком нормативного акта була від­сутність у «Положенні про нотаріальну частину» як обов’яз­кової вимоги до кандидата на посаду нотаріуса освітнього цензу.

Посада нотаріуса надавалася бажаючим лише після ви­пробування його головою окружного суду, старшим нотаріу­сом і прокурором на знання законів, форм нотаріального ді­ловодства, вміння складати нотаріальні акти (ст. 15). Однак програми такого іспиту розроблено не було. Порядок прове­дення іспиту, система і зміст запитань, письмових завдань, критерії оцінювання встановлювались на розсуд екзамена- торів^{[1998] [1999].}

Нотаріуси призначалися і звільнялися старшим голо­вою судової палати за поданням голови окружного суду. Особа, якій надавалося право займатися нотаріальною прак­тикою, повинна була скласти присягу на публічному засі­данні окружного суду. Призначення нотаріусів на посаду і відсторонення їх від виконання своїх обов’язків здійснюва­лося за поданням голови окружного суду старшим головою судової палати. Нотаріуси могли бути усунені від виконання своїх обов’язків і тимчасово на період попереднього слідства та судового процесу.

У місцевостях, де присутність нотаріуса була необхід­ною, але охочих зайняти вакансію не було, передбачалася можливість призначення нотаріуса від уряду. Кандидат по­винен був володіти всіма якостями, що висуваються до нота­ріуса. Призначуваний урядом нотаріус був державним служ­бовцем, користувався всіма правами і перевагами нарівні з секретарем окружного суду, винагорода йому призначалася на розсуд Міністерства юстиції^[2000] та не надавав застави.

У статті 2 Положення (із змінами і доповненнями 1889 і 1890 рр.) встановлено правило, згідно з яким «в тих містах,

містечках, посадах і селищах, в яких або зовсім не належало мати нотаріуса, чи хоча і належало, але посада його була не зайнята, засвідчення явки актів, за правилами Положення, покладалось на мирових суддів чи міських суддів, а в повіто­вих містах, включених до складу земських дільниць, повіто­вих членів окружного суду»^[2001].

Під час перебування на посаді нотаріус не міг бути присяжним засідателем та не мав права вести адвокатську діяльність. Отже, нотаріуси, з одного боку, визнавалися по­садовцями, що перебували на державній службі, а з іншого - були вільними професіоналами, що діяли на комерційній ос­нові (ст. 208).

Під час заняття посади нотаріус був зобов’язаний внес­ти в окружний суд заставу, розмір якої визначався Міністром юстиції залежно від місцевих умов. Застава вносилася ви­ключно в грошовій сумі та призначалася для забезпечення стягнень на випадок посадових злочинів нотаріуса (ст.ст. 8-14). Про сплату застави нотаріус отримував розписку за підписом голови та секретаря окружного суду. Початкова сума застави обов’язково постійно поповнювалася на 1/3 грошової суми одержуваної нотаріусом як плати за вчинення своїх дій, доти, доки сума застави не досягала межі, встановлюваного для кожної конкретної місцевості.

Застава залишалася недоторканною для сторонніх стя­гнень і не підлягала також арешту за приватні борги. Стяг­нення ці могли відбутись у разі фінансової неспроможності нотаріуса, але лише після задоволення всіх претензій у спра­вах служби. Якщо внесена застава була повністю чи частково використана на покриття стягнень по посаді, нотаріус рі­шенням окружного суду тимчасово відсторонювався від ви­конання обов’язків аж до поповнення ним застави. Однак, якщо впродовж шести місяців цього не було зроблено, його звільняли з посади. У разі смерті нотаріуса чи залишення ним уряду, застава видавалася йому або його спадкоємцям після шести місяців із дня першої публікації про виклик осіб, які бажають заявити фінансові претензії, що підлягали задо­воленню із цієї застави¹.

Завідування нотаріальною частиною в столичних, губе­рнських, повітових містах і повітах було доручено молодшим нотаріусам. Вони числились у відомстві тих окружних судів, в окрузі яких було визначено місцезнаходження їхньої контори. Відповідно, нотаріус мав право виконувати нотаріальні дії в тих повітах, на територію яких поширювалась підсудність окруж­ного суду. Угоди, укладені за межами округу, визнавались не­дійсними. В порядку нагляду за виконанням покладених на них службових обов’язків нотаріуси перебували у безпосередньому підпорядкуванні окружних судів, які наділялись правом вида­вати обов’язкові для виконання окремі накази. В цих наказах деталізувались правила нотаріального діловодства, визначався порядок звітності нотаріуса, його відносини з посадовими осо­бами суду, публікацій у пресі про його діяльність, внутрішнього розпорядку нотаріальних контор^{[2002] [2003].}

У статті 35 Нотаріального положення встановлено ре­жим роботи нотаріуса, зокрема його зобов’язано перебувати в своїй конторі не менше 6-ти годин. Графік роботи нотаріус погоджував з окружним судом. У випадку відпустки чи три­валої хвороби нотаріус зобов’язаний у своєму проханні на ім’я голови окружного суду вказати особу, якій можна було б доручити виконання обов’язків нотаріуса і яка погодилася б їх прийняти. Для призначення така особа повинна була від­повідати вимогам, що ставились «Положенням про нотаріа­льну частину», зокрема внесення застави. Однак майнову відповідальність за її дії ніс сам нотаріус^[2004].

Стаття 23 Нотаріального положення ввела поняття нота­ріальної таємниці, яку нотаріус повинен був дотримуватись у всіх проведених ними справах. За навмисне розголошення відомостей стороннім особам актів та документів, що збері­галися у нотаріуса, передбачалося кримінальне покарання - від усунення з посади та звільнення зі служби а ж до тюрем­ного ув’язнення (ст. 423 Уложення про покарання криміна­льних та виправних).

Під час зайняття посади нотаріус зобов’язаний був не­гайно представити в місцевий нотаріальний архів на збері­гання відтиск своєї печатки та зразок підпису із зазначенням адреси своєї контори (ст. 25).

Також нотаріусу заборонялось брати на себе обов’язки присяжних повірених, тобто суміщати звання присяжного по­віреного і нотаріуса. Однак це не означало, що нотаріус не міг виконувати тих чи інших обов’язків, які входили до сфери дія­льності повірених. Наприклад, він мав право представляти чужі інтереси в суді, і ні суд, ні протилежна сторона не могли шляхом відводу відсторонити його як особу, що не має права бути повіреним. Захист же інших осіб у кримінальних справах не дозволявся, крім випадків захисту близьких родичів^[2005].

Обмеження у праві вчинення нотаріальних дій нотарі­усами встановлено в ст. 75 Положення. Нотаріусу забороня­лося, під загрозою визнання недійсними, укладати угоди (акти) чи виконувати інші нотаріальні дії від свого імені та на своє ім’я, на ім’я дружини, своїх і її родичів по прямій лінії без обмеження споріднення, бокових родичів з перших чоти­рьох ступенів споріднення, свояків - перших трьох ступенів, а також щодо підопічного, усиновленого й усиновителя.

На думку більшості російських дослідників, зокрема А. Олейнової, головним же нововведенням «Положення про нотаріальну частину» 1866 р. стали створені ним 2 нотаріа­льні інстанції - нижча, в особі молодших нотаріусів, і вища, в особі старших нотаріусів. Відтепер кріпосна частина - право власності та інші речові права на нерухоме майно - перебу­вали у віданні старших нотаріусів, а всі інші нотаріальні дії провадилися молодшими нотаріусами. Під час організації інституту старших нотаріусів законодавець мав на меті вве­дення певного контролю за допомогою постійної реєстрації всіх актів на нерухоме майно, відомостей про їх власників¹.

Закон надав нотаріусу як органу публічної діяльності, що виконує від імені держави складання та засвідчення юридичних актів, достатньо велику кількість прав і поклав на нього певні обов'язки. Основою нової нотаріальної систе­ми стало чітке роз'яснення можливої форми актів, тобто письмових документів, що свідчать про існування якихось особистих чи майнових прав. Так розрізнялися акти нотаріа­льні та домашні^{[2006] [2007].}

Поняття нотаріального акта було запроваджено вперше. Йдеться про акт, що складається нотарем у присутності сторін та свідків або за наданим нотареві готовим проектом і вно­ситься до актової книги. В принципі нотаріальна форма вва­жалася можливою і припустимою для будь-яких юридичних угод, навіть тих, які не обов'язково вимагали нотаріальної фо­рми. Абсолютно необхідною нотаріальна форма була для всіх документів (крім духовних заповітів), що передбачали перехід чи обмеження права власності на нерухоме майно^[2008].

Компетенція нотаріусів визначалася статтями 65, 128 Нотаріального положення. Відтак нотаріус: укладав різні нотаріальні акти; видавав виписки із актових книг і копії актів; засвідчував вірність копій, справжність підпи - сів, час пред'явлення документів нотаріусу, те, що особа є живою, мирові і третейські записи, прохання; здійснював передачу заяв від однієї сторони до іншої; засвідчував до­говори найму нерухомого майна, про особистий найм, під­ряду; складав проекти розподілу спадщини у встановле­них законодавством випадках; здійснював протести бор­гових векселів, свідоцтв, морських протестів; приймав на зберігання документи. Вчинялися нотаріальні дії, за ба­жанням сторін у приміщенні нотаріуса або нотаріус для вчинення дій виїжджав додому, за винятком актів про пе­рехід або обмеження права на нерухоме майно, які завжди повинні бути посвідчені у нотаріуса. Після завершення кожного року роботи нотаріуси здавали всі документи до місцевого нотаріального архіву¹.

В інтересах торгівлі для швидшого та зручнішого укладання комерційних угод у великих торговельних і по­ртових містах Російської імперії і далі існували маклери і но­таріуси^{[2009] [2010].}

Нотаріальним положенням 1866 р. для складання актів щодо нерухомого майна було передбачено дві нотаріальні інстанції: одну - нижчу в особі нотаріусів, яких на практиці іменували молодшими (хоча у Положенні таку назву не ви­користовують), а іншу - вищу, якою керували старші нотарі­уси. На думку харківського нотаріуса Я. Гурлянда, саме в цьому нотаріальному дуалізмі полягав головний недолік ро­сійського нотаріального законодавства^[2011].

І. Вольман стверджував, що старший нотаріус є лише чиновником, який затверджує кріпосні акти і через дивну випадковість іменується старшим нотаріусом, хоча жодної влади над нотаріусом не має і вертикальних відносин між ними не існує^[2012]. Водночас договори з нерухомістю затвер­джувалися старшими нотаріусами того округу, де знаходи­лася сама нерухомість. Отже, виникає новий початок набуття власності - за місцем знаходження майна¹. Керував нотарі­альним архівом старший нотаріус, який жодних угод не вчиняв, однак за статусом і цензом прирівнювався до члена окружного суду^{[2013] [2014].}

Отже, основним завданням старших нотаріусів було завідування нотаріальними архівами, які створювалися при кожному окружному суді, водночас виконуючи функцію на­гляду за молодшими нотаріусами. Законодавством визнача­лось обмежене коло їхніх дій: затвердження нотаріальних актів щодо поступки й обмеження прав на нерухоме майно, після чого акт ставав кріпосним; видавання виписок, копій, довідок, дублікатів із документів нотаріального архіву.

Згідно з «Положенням про нотаріальну частину» 1866, акти про перехід нерухомої власності необхідно складати (крім кріпосних справ) у знову заснованих молодших нотарі­усів, але сила кріпосних актів повідомлялася їм лише після затвердження їх старшим нотаріусом того округу, де знахо­дилося майно. Отже, вводилася перевірка акта за місцем зна­ходження майна^[2015].

Кріпосні акти складалися і підписувалися сторонами за загальними правилами у молодшого нотаріуса. Але акт, складений молодшим нотаріусом, за тлумаченнями Сенату, не встановлював жодної юридичної сили між контрагента­ми. Після складання кріпосного акта він надходив до стар­шого нотаріуса на затвердження. Водночас затвердження не вимагало особистої присутності сторін. Старший нотарі­ус не змінював та не перевіряв акта по суті; контроль його обмежувався лише оцінкою акта з погляду його законності, умов, істотних для його вчинення, і не порушення прав тре­тіх осіб¹.

«Положення про нотаріальну частину» доволі деталь­но регламентує порядок учинення нотаріальних дій, зокрема за посвідчення договорів відчуження нерухомого майна.

Акти, складені нотаріусом, іменувалися нотаріальними (або явочними), а затверджені старшим нотаріусом - кріпос­ними. Нотаріус про складання кожного акта, в якому його участь була обов’язковою, повинен був повідомляти стар­шому нотаріусу того судового округу, в якого знаходилось відповідне нерухоме майно. Під час складання кожного но­таріального акта обов’язковою була присутність двох свід­ків, що засвідчують дійсне його складання, вони ж могли за­свідчувати й особу, яка склала акт. Під час складання купчих на нерухоме майно вимагалося три свідки. Свідками під час складання нотаріальних актів могли бути тільки повнолітні особи, грамотні та відомі нотаріусу або особисто, або за до­стовірним про них засвідченням. Нотаріальні акти на неру­хоме майно зверталися старшим нотаріусом в акти кріпосні, після чого вони набували юридичної сили^{[2016] [2017].}

Під час складання актів нотаріус зобов’язаний був встановити особу, яка складає акт, перевірити її правоздат­ність, а також відсутність в акті чого-небудь протиправного або аморального. Нотаріус не мав права складати акти для своїх близьких родичів. Згідно з прийнятими Сенатом роз’ясненнями до Положення, нотаріус зобов’язаний був ух­валювати рішення про законність акта не тільки за зовніш­німи ознаками, а й за внутрішнім змістом угоди, встановлю­ючи її правомірність. Для цього він з’ясовував у осіб, які бе­руть участь у договорі, чи дійсно вони з доброї волі бажають

573 його укласти і чи розуміють зміст його і значення. Після про­читання сторонам проекту акта та сплати ними зборів, про­ект вносився до актової книги, де підписувався сторонами, свідками та нотаріусом. Сторони отримували на руки випис­ку, що має однакову силу зі унесеним в книгу оригіналом¹.

Нотаріуси були зобов’язані виконувати свою роботу стосовно кожного, хто звернувся до них, незалежно від місця їхнього проживання. Після завершення кожного року роботи нотаріуси здавали всі документи до місцевого нотаріального архіву. До обтяжливих для нотаріуса та його клієнтури вимог належали також обов’язкова присутність під час складання нотаріального акта свідків та необхідність розписуватися в угоді за неграмотних її учасників, однак, на нашу думку, це було необхідним, щоб у майбутньому підтвердити закон­ність укладеної угоди.

Відповідно до Зводу законів 1832 р., російському зако­нодавству були відомі заповіти двох видів: нотаріальні та домашні. Згідно з ст. 1023 ч. 1 т. Х, встановлювалася обов’яз­ковою письмова форма заповіту, яка могла бути домашньою, нотаріальною (або кріпосною)^{[2018] [2019].}

Відповідно до ст.ст. 1016, 1017, 1019 заповіт могла склас­ти особа, якій виповнився 21 рік «в здравом уме и твердой па­мяти» та яка мала право відчужувати своє майно. Наявність цієї норми виключала з кола спадкоємців неповнолітніх, божевіль­них. Не були чинними заповіти нерухомості на користь євреїв, поляків та іноземців. Водночас у законі визначено умови, яким мав відповідати спадкоємець, тому ченці, особи, позбавлені всіх прав стану, не мали права на спадок^[2020].

Водночас особи, що вийшли із селянського стану і пе­рейшли в інший, не втрачали права успадковувати в наділь-

них землях, тому що викуплена селянином ділянка його на­дільної землі могла вільно переходити після нього як спадок й до осіб не тільки селянського, але й інших станів. Мусуль­манин, що перейшов у християнство, не втрачав права спад­кування після своїх родичів, що залишилися у вірі Магомета¹.

Свідками заповіту не могли бути: 1) особи, на користь яких складений заповіт; 2) родичі цих осіб до четвертого ступеня і свояки до третього ступеня; 3) виконавці духівниці й опікуни; 4) особи, що за законом самі не мали права запові­дати (ст. 1054). У Полтавській і Чернігівській губерніях жінки до засвідчення заповітів не допускалися (ст. 1055)^{[2021] [2022].}

Окремо слід зазначити, що у Полтавській і Чернігівсь­кій губерніях дозволялося у випадку хвороби спадкодавця просити відповідний суд засвідчити духівницю вдома, вод­ночас для дійсності заповіту достатньо було запросити одно­го суддю та двох свідків^[2023].

Кріпосна духівниця була другим видом духівниць і з уведенням у дію «Положення про нотаріальну частину» її бу­ло замінено нотаріальним заповітом. Водночас він міг бути складений тільки в тих місцевостях, де вже діяли нотаріальні установи. Кріпосний заповіт, відповідно до «Положення про духівниці», мав бути написаний на гербовому папері нижчо­го гатунку, але в усіх випадках на цілому аркуші. Тому запо­віти, написані на клаптиках паперу, були недійсні. Кріпосний заповіт повинен бути або весь написаний самим спадкодав­цем, або власноручно ним підписаний, і особисто ним пода­ний до магістрату, чи до повітового суду, або до цивільної палати, або до інших подібних місць^[2024].

По-перше, якщо ж спадкодавець не вмів або через хво­робу не міг власноручно підписати заповіт, то замість нього чи на його прохання, він підписувався іншою особою. Водно­час зазначалося, що він учинений через «невміння заповідача»

575 або через «хворобу»; по-друге, подання заповіту до суду для внесення до кріпосної книги здійснювалось не тільки особи­сто спадкодавцем, але й особою, що замість нього підписала заповіт; по-третє, допит спадкодавця проводився не тільки стосовно того, що все написане в заповіті є останньою його волею, допит проводився і щодо того, хто підписався про те, що підпис цей учинений дійсно ним і саме через зазначені причини.

Явкою заповіту до суду й записам до кріпосної книги засвідчувалася істинність заповіту, але не законність розпо­ряджень, що містилися в ньому. Під час подання до засвід­чення заповітів розпорядження спадкодавця не розглядали­ся, а вівся лише нагляд за тим, чи збережені у складі заповіту встановлені законом форми. На підтвердження цього у 1839 р. було ухвалено: під час явки до засвідчення заповітів не розглядати розпорядження спадкодавця, а спостерігати тільки за тим, чи збережені при складанні заповіту встанов­лені законом форми. Кріпосний заповіт після повернення його спадкодавцю зберігався або в нього, або в іншої особи, або в опікунській раді, або у піклувальному комітеті^[MMXXV].

Нотаріальні заповіти складалися замість кріпосних у місцевостях, у яких було введено в дію «Положення про но­таріальну частину» від 14 квітня 1866 р. До вчинення духів­ниць застосовувалися правила, встановлені статтями 67, 70­76, 83, 86-92, 95-101, 103-114 «Положення про нотаріальну частину». Нотаріальна духівниця записувалася нотаріусом у його актову книгу під диктовку самого спадкодавця. Під цим заповітом підписувався спадкодавець або його рукоприкла- дач і три свідки. Текст, записаний в актовій книзі і підписа­ний зазначеними особами, вважався першоджерелом духів­ниці, із якого знімалася копія (виписка) і видавалася спадко­давцю (т. Х, ч. 1, ст. 1036). Нотаріальний складався учинявся лише у присутності спадкодавця. Нотаріус під час розгляду умов або проекту заповіту зобов’язаний був допитати тих,

що беруть участь у цьому акті, чи дійсно вони за своєю доб­рою волею бажають його скласти і чи розуміють його зміст і значення¹.

На початку заповіту, як й у всіх актах нотаріуса, пови­нні бути зазначені: 1) рік, місяць і число; 2) прізвище, ім'я, по батькові й місце проживання нотаріуса, а наприкінці запові­ту - підпис нотаріуса. Під час складання нотаріального запо­віту мають бути присутніми три свідки; вони ж можуть за­свідчити й особу спадкодавця. Свідками під час складання нотаріального заповіту можуть бути лише повнолітні, пись­менні та відомі нотаріусу особисто або з достовірного про них свідчення. Не могли бути свідками: незрячі, німі, божеві­льні; такі, що не володіли російською мовою; особи, на ко­ристь яких у самому заповіті робилося певне розпоряджен­ня; службовці й обслуга в конторі нотаріуса; позбавлені прав стану або ті, що підлягали, крім того, покаранням, із якими пов'язане позбавлення права бути свідками. Свідком під час складання нотаріального заповіту не могли бути й ті особи, що не мали права бути свідками під час складання домашніх заповітів^{[2026] [2027]. Тобто було встановлено такі вимоги до свідків, які є чинними і до нині.}

Перелік обов'язкових для ведення книг та журналів нотаріусом встановлено в статті 26 Положення. Зокрема но­таріус повинен був вести: реєстр для реєстрації всіх складе­них ним актів, а також пред'явлених найомних зобов'язань та договорів; дві актові книги для реєстрації актів на неру­хоме майно та друга - на все інше; книгу для реєстрації стяг­нутих зборів; загальний алфавіт усіх складених нотаріаль­ний актів та засвідчень; відомості всіх документів, які є на його збереженні; алфавітний вказівник осіб, які об'явлені банкротами чи над якими встановлено опіку чи піклування. Нотаріальні реєстри повинні охоплювати п'ять граф: номер справи; число, місяць та рік учинення дії; ім'я, по батькові, прізвище та місце проживання осіб, які звернулися за вчинення

577 нотаріальних дій; зміст нотаріального акта та сума стягнуто­го збору; підпис особи, із зазначенням імені, по батькові, прі­звище та звання чи стану отримувача. Тобто, ці графи майже аналогічні графам для реєстрації нотаріальних дій, які є чин­ними в незалежній Україні¹. Після завершення року з часу закінчення актової книги, нотаріус зобов’язаний передати її з реєстром і з усіма до них додатками до місцевого Нотаріаль­ного архіву.

У статті 48 передбачено, що реєстри ведуться відпові­дно до правил ведення реєстрів, очевидно був якийсь підза- конний акт або циркуляр, який регулював це питання.

Згідно з ст. 73 особи, котрі невідомі нотаріусу, які бе­руть участь у складанні нотаріального акта чи засвідченні, повинні бути посвідчені двома відомими йому особами, які заслуговують довіри, не відсторонюючи від цього і родичів чи службовців невідомої нотаріусу особи. В разі, якщо немо­жливо встановити особу будь-кого з учасників, вказаним способом, тоді нотаріус зазначає про це в акті чи засвідченні, з вказівкою на інші докази чи свідчення^{[2028] [2029].}

Як зауважують російські дослідники Д. Берова та І. Мос­каленко, нотаріальне діловодство за Положенням 1866 р. бу­ло занадто формалізовано, ускладнено та не відповідало ди­наміці розвитку суспільних відносин^[2030].

Законодавчо були встановлені чіткі форми всіх нота­ріальних актів, правила їх складання; правила складання актів на ім’я або від імені глухих, німих, недієздатних, непи­сьменних громадян; правила складання актів під час ви­клику нотаріуса додому. Всі акти мали писатися російською

мовою, за необхідності з паралельним перекладом, але з обов’язковим зазначенням російської валюти, російської системи мір і ваг; всі дати, суми і терміни хоча б раз позна­чалися прописом. Усе це сприяло заповненню численних прогалин, що існували в нотаріальній практиці до ухвален­ня Положення^[MMXXXI].

Діяльність нотаріусів забезпечувалася за рахунок стя­гнення плати з боку осіб, які звернулися за вчиненням но­таріальних дій. Плата стягувалася за добровільною згодою осіб, які звернулися до нього, а якщо такої угоди не було, то за особливою таксою, що встановлювалася Міністерством юстиції за погодженням з міністерствами фінансів і внут­рішніх справ. Окрім того, нотаріуси стягували казенні мита і збори з актів, які зараховувалися одразу в бюджет. Як за­уважують Л. Карнаушенко та Ч. Ахмедов, будь-яке звернен­ня до нотаріуса неминуче спричиняло матеріальні витрати сторони, що зверталася. Держава намагалася забезпечити стабільні грошові надходження в свою казну. Закон відніс до нотаріальних витрат: казенні мита з актів; збори з нота­ріальних актів за місцем їх складання; плату нотаріусам за складання актів і видачу копій; плату за виписки та копії з архівів; плату за видачу виписок та довідок із книг та ре­єстрів. Водночас плата нотаріусу за надання акта для за­твердження його старшим нотаріусом до нотаріальних ви­трат не належала. Нотаріальні витрати несла кожна із сто­рін, якщо про оплату не було попередньої угоди. Грошові суми, одержувані від кріпаків, канцелярських та гербових мит, належали до казенних мит і були важливою частиною державного доходу. Крім того, на нотаріусів покладався обов’язок зі стягнення обов’язкових зборів, зі всіх зо­бов’язань та договорів, складених ними, на користь того міста чи населеного пункту, де документ був складений або пред’явлений. Спори про розмір плати нотаріусу вирішувалися

579 тим окружним судом, якому був підвідомчий нотаріус. Рі­шення суду було остаточним і оскарженню не підлягало¹.

27 червня 1867 р. імператором була затверджена «Тим­часова такса», яка, як показує аналіз джерел, так і не отрима­ла практичного застосування. Наміри укладачів, які назвали її «тимчасовою» з метою виправлення та доповнення з ча­сом, так і не реалізувалися. На думку А. Олейнової, існуван­ня договірної угоди про плату вносило в нотаріальну дія­льність небажаний комерційний характер, зокрема початки конкуренції^{[2032] [2033]. Нотаріус ставав наполовину чиновником, на­половину комерсантом. Це спричинило небезпідставні під­риви довіри до нотаріуса з боку населення і звинувачення останнього в зловживаннях, особливо в невеликих місцево­стях, де клієнти були змушені підкорятися довільній оцінці нотаріусів своїх дій. Для запобігання зловживань нотаріу­сами своїм службовим становищем із боку держави були зроблені спроби організації суворого контролю за нотаріу­сами та встановлення їхньої відповідальності за посадові злочини і проступки[2034].}

Нагляд за нотаріусами здійснював окружний суд на підставі статті 249 «Установлення судових установ». Відпо­відно до статті 261 цього закону, посадові особи судового відомства підлягали відповідальності або в порядку дисцип­лінарного провадження або за вироком кримінального суду. В першому випадку на нотаріуса накладалися такі стягнен­ня: попередження, зауваження, догана, арешт до 7 діб. Згідно

з «Положенням про нотаріальну частину» 1866 р., звільнення нотаріуса в позасудовому порядку допускалося лише у випа­дках прохання нотаріуса, витрати і не поповнення застави, тяжкої і тривалої хвороби (понад 1 рік). У всіх інших випад­ках звільнення відбувалося лише згідно з постановою суду. 24 квітня 1887 р. Положення було доповнене статтею 59, яка передбачала можливість позасудового звільнення нотаріуса практично за будь-який недолік у службі чи ганебну, амора­льну поведінку поза роботою. Окружний суд набув право розглядати упущення чи проступки нотаріуса в розпорядчо­му засіданні, і, винісши ухвалу, передавати матеріали стар­шому голові судової палати, який одноособово вирішував питання про звільнення нотаріуса. Його рішення було оста­точним і оскарженню не підлягало¹.

Російська дослідниця І. Богатирьова стверджує, що то­тальний контроль над нотаріатом у Московській централізо­ваній державі, а згодом у Російській імперії, не сприяв розви­тку цього інституту, який ґрунтувався не тільки на силі дер­жави, а й на активізації цивільного обороту, повазі країни до прав людини та захисті приватної власності^{[2035] [2036].}

Порядок оскарження нотаріальних дій полягав у по­данні скарги через самого нотаріуса у двотижневий термін від дня вчинення оскаржуваної дії. Своєю чергою, нотаріус був зобов’язаний упродовж семи днів передати її в окружний суд разом із власними поясненнями. Постанову окружного суду з цього приводу можна було оскаржувати в судову пала­ту. В разі ухилення нотаріуса від наведеного порядку заціка­влена особа була вправі подати скаргу безпосередньо до окружного суду^[2037].

Відповідальність нотаріусів була такою ж, як і праців­ників суду. Незважаючи на те, що нотаріуси на посаду при­значалися довічно, вони могли бути звільненими за пору­шення кодексу честі чи протиправні дії за межами службових повноважень¹.

У XIX столітті «Укладенням про покарання криміналь­них та виправних» 1845 р. передбачалися покарання за під­робки, до яких належали: складання завідомо від чийогось імені підроблених фортець; заочне складання актів від імені відсутніх без належного від них на те доручення або ж осіб вигаданих; складання актів заднім числом; підроблене засві­дчення та фальшива записка акта в шнурову книгу; прихову­вання, знищення, умисна втрата цієї книги^{[2038] [2039].}

Розрізнялися неправильні дії чиновників кріпосних справ, учинені з необережності або з умислом з яких-небудь протизаконних видів. У першому випадку винні віддалялися з посад із забороною надалі виправляти такі акти, напри­клад, ті, хто складали акт, не впевнившись у тотожності та точній волі особи, від імені якої акт відбувається, або його повіреного. Чиновники кріпосних справ могли бути піддані стягненням за повільність або недбалість у службі, за неод­норазові упущення. У другому - винні піддавалися криміна­льним покаранням. Каралися: складання актів від імені осіб, які не мають за законом права, на які полягають у цих актах продажу; заклад, розділ чи іншу дію на ім'я осіб, котрі також не мають за законом права купувати або іншим способом на­бувати майно. Коли з'явилися нотаріуси, то вони також від­повідали за упущення і зловживання, зокрема за прийняття до запису актів, які заборонені; неправильне ведення книг; неподання відомостей про кількість і властивості записаних і опротестованих векселів; невідсилання куди слід у встанов­лений термін грошей, стягнутих під час засвідчення й явки актів; підвищення плати за свою працю понад встановлену законом¹.

Ми погоджуємося з думкою російської дослідниці А. Олейнової, що «Положення про нотаріальну частину» 1866 р. уперше в законодавчій формі сформулювало та чітко закріпило основні засади існування і діяльності російського нотаріату, частиною з яких (поняття нотаріальної таємниці, нотаріального округу) послуговуються й нині, інші зазнали певних змін (надається нотаріусом під час вступу на посаду заставу в сучасне страхування нотаріусом своєї професійної діяльності), а треті послугували позитивним досвідом з по­гляду - так ліпше не робити^{[2040] [2041].}

Зауважимо, що в інтересах торгівлі для більш швидко­го та зручного укладання комерційних угод у великих торго­вельних і портових містах Російської імперії і далі існували біржові маклери та нотаріуси. До компетенції біржового ма­клера входило оформлення маклерських записок під час укладення торговельних договорів^[2042]. Вони вносились в особ­ливу маклерську книгу, яку маклери щороку отримували від Департаменту торгівлі та мануфактур. Маклерські записки, складені на законних підставах і належно внесені у книгу, вважались неспростовним документом для контрагентів^[2043]. Обов'язки біржових нотаріусів були значно складнішими. Вони обиралися безстроково із біржових маклерів зборами гласних біржових товариств і затверджувалися Департамен­том торгівлі та мануфактур, від якого отримували, крім окремих книг для записів посвідчених актів і всіх нотаріаль-

583 них актів для іноземців, по три печатки з державним гербом і вказівкою міста й імені нотаріуса на трьох мовах (німецькій, французькій і англійській) для штампування документів, які відсилалися за кордон¹. Біржові нотаріуси засвідчували всі акти між іноземцями в Росії і між іноземцями та російськими підданими, вони також займалися перекладами на російську мову документів, складених іноземними мовами^{[2044] [2045].}

Ми погоджуємося з О. Неліним, що квазінотаріат запо­чаткував «Положення про нотаріальну частину» 1866 р., згі­дно з яким деякі нотаріальні функції виконували поліція, ка­рантинні та військові власті, капітани морських суден, а за кордоном - консули^[2046].

Отже, наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. у центральній Україні, яка тоді належала до Російської імперії, зокрема у Києві, практично всі угоди щодо нерухомого майна посвідчу- валися нотаріально^[2047]. Якщо власник нерухомості з тих чи ін­ших причин не мав на неї кріпосних документів, але водно­час ніхто й ніколи не пред’являв претензій щодо цього май­на, то факт володіння підтверджувався у встановленому по­рядку впродовж певного часу і власник міг порушити клопо­тання про документальне підтвердження права власності за давністю^[2048].

Провівши реформу суду та судочинства за зразком і принципами, сформованими Західною Європою, російські реформатори стосовно нотаріату не здійснили достатніх но­вовведень. Укладачі нотаріального положення не до кінця зрозуміли, яку величезну роль відіграє нотаріат у функціо­нуванні держави. Про це свідчать такі недоліки «Положення

про нотаріальну частину», як низький віковий, освітній і мо­ральний цензи, великі застави, легкий іспит, відсутність ек­заменаційної комісії нотаріусів, невизначеність службового становища, наявність добровільної домовленості з клієнтом стосовно оплати нотаріальних дій, двоступенева система укріплення прав на нерухоме майно, брак корпоративного начала в організації нотаріату. Проте «Положення про нота­ріальну частину», незважаючи на всі його недоліки, створило універсальний інститут нотаріату, змінило попередній хаос на відносний порядок, встановило місце нотаріату як органу публічної діяльності в системі судового відомства¹.

Досліджений період розвитку нотаріату, Що розпочав­ся із ухваленням «Положення про нотаріальну частину» 1866 р., був зумовлений появою єдиного універсального ін­ституту нотаріату як форми публічної діяльності незалежних нотаріусів, уповноважених державою на вчинення нотаріа­льних дій. Тривав він фактично до 20 квітня 1923 р., тобто до ухвалення «Положення про державний нотаріат» в Україні.

Положення про нотаріальну діяльність було важливим джерелом вітчизняного права, що заклав основи для розвит­ку нового для Росії правового інституту - нотаріату. Цей ін­ститут був створений на основі зарубіжних зразків, насампе­ред німецького законодавства, що спричинило певні про­блеми, пов'язані з суперечливим правовим статусом нотаріу­сів. Нотаріусів не можна було зарахувати до осіб вільної про­фесії, нарівні з адвокатами. В системі нотаріату не було кор­поративності, елементи якої могли б підвищили ефектив­ність його роботи^{[2049] [2050].}

Отже, наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. у центральній Україні, яка входила тоді до Російської імперії, зокрема у Києві, практично всі угоди щодо нерухомого майна посвід- чувалися нотаріально¹.

Відмова нотаріату від внутрішньої структури визнава­лася серйозним дефектом «Положення про нотаріальну час­тину», як наслідок на території Російської імперії корпорати­вні засади в організації нотаріату не прижились, тобто це означало, що нотаріат був доволі тісно прив’язаний до судо­вої влади^{[2051] [2052].}

Схожу думку висловлювали і більшість російських та українських учених, зокрема Д. Берова та І. Москаленко^[2053], О. Нелін^[2054], які зауважували, що відсутність ради нотаріусів ставило їх у повну залежність від голови Судової палати. За­хищати інтереси нотаріусів не було кому.

Хоча «Положення про нотаріальну частину» 1866 року мало багато переваг, враховувало багатовіковий досвід і довго­літню практику західних держав, воно з великими складноща­ми поєднувалося з суто російськими умовами життя, російської національної практики, через що надалі неодноразово надава­лися роз’яснення і вносилися доповнення до нього^[2055].

Ми погоджуємося з О. Неліним, що інститут нотаріату надав майновим відносинам стабілізуючого та безконфлікт­ного характеру, дав змогу державі контролювати виконання громадянами обов’язків щодо сплати податків, а також мати в особі нотаріуса постійне та гарантоване джерело попов­нення скарбниці¹.

Загалом Положення 1866 р. було прогресивним актом, оскільки запровадило єдиний універсальний інститут нота­ріату як форму публічної діяльності незалежних нотаріусів, уповноважених державою на вчинення нотаріальних дій^{[2056] [2057].}

На думку більшості дослідників історії російського но­таріату, нотаріат як правовий інститут виник лише у ХІХ сто­літті. Зокрема російський дослідник М. Долгов стверджував, що у Росії нотаріат як правовий інститут у вигляді, що набли­жається до сучасності, з'явився в другій половині XIX ст. після затвердження «Положення про нотаріальну частину», коли було видано низку нормативних актів, покликаних регулюва­ти окремі аспекти діяльності нотаріусів та порядок введення в дію Положення. 27 червня 1867 р. були затверджені «Правила про порядок введення в дію Положення про нотаріальну час­тину» і «Тимчасова такса для винагороди нотаріусів та осіб, які їх заміщають». Згідно з пунктом 1 Правил, «Положення про нотаріальну частину» вводилося в дію поступово в тих місце­востях, де були відкриті реформовані суди^[2058].

На думку В. Заломова, Положення як джерело права - це нормативний акт, що визначає порядок діяльності держа­вних та інших установ. «Формально ці акти розглядалися як тлумачення або роз'яснення чинного законодавства, але не­рідко вони містили принципово нові норми». «Тимчасовий» характер Положення свідчить про те, що «уряд розумів недо­сконалість прийнятих законоположень і після певного досвіду практичного застосування мав намір їх переглянути та удо­сконалити». Поряд із тимчасовим характером «Положення про нотаріальну частину» мало й інші особливості. До най­важливіших з них належать такі:

1) положення створювалося на основі запозичення за­рубіжного досвіду;

2) положення вводилося в дію не на всійтериторії країни¹.

«Положення про нотаріальну частину» 1866 року було основним нормативним актом, що регламентує функціону­вання нотаріальних органів Російської імперії до 1917 року^{[2059] [2060].}

Після вступу в дію «Положення про нотаріальну части­ну» воно продовжувалося в численних підзаконних актах - рішеннях Сенату, судів, Міністерства юстиції, які доповнюва­ли, розвивали і тлумачили Положення, що свідчить про на­явність неврегульованих ним питань або врегульованих не повною мірою (в деяких випадках - не застосовується до ро­сійських умов). Однак, як стверджували Ч. Ахмедов та Л. Карнаушенко, нотаріуси в ХІХ ст. мали діяти відповідно до законодавства, у якого було багато прогалин, але водночас котре міцно зв'язує їх своїми статтями. Нотаріус став вико­навцем «букви закону», який боявся керуватися його «ду­хом» і не наважувався діяти за аналогією, якщо потрібну дію не було дозволено законом^[2061].

Незважаючи на складнощі в реалізації «Положення про нотаріальну частину» та інші, розроблені та ухвалені на його основі акти містили низку принципових положень, на яких ґрунтується й сучасне законодавство про нотаріат. Це норми про національну мову нотаріального діловодства, про нота­ріальну таємницю тощо. У роки правління останнього росій­ського імператора Миколи II в Міністерстві юстиції було утворено Особливу нараду, яка розробила проект нової ре­дакції «Положення про нотаріальну частину». Автори «Пояс­нювальної записки до проекту», складеної 1904 року, оголо­сили, що вихідним пунктом під час роботи з перегляду По­ложення слугувало прагнення вводити в цю важливу сферу можливі удосконалення, докорінно не змінюючи самого По­ложення - дорогоцінної пам'ятки визвольної та перетворю­вальної епохи царювання Олександра II. На жаль, проект так і не був реалізований, і до революції 1917 року законодавст­во про нотаріат не було реформовано. Однак можна ствер­джувати, що нотаріат за порівняно невеликий за історични­ми мірками термін став невід'ємною складовою правової си­стеми держави¹.

Загалом Положення 1866 р. було прогресивним актом, оскільки запровадило доволі цілісну систему нотаріальних органів і визначило їхню компетенцію. Водночас Положення мало й суттєві недоліки. Передусім до них належала неви­значеність у правовому статусі нотаріусів (проте подібна проблема існує і на сучасному етапі розвитку нотаріату). З одного боку, нотаріуси визнавалися посадовцями, що пере­бували на державній службі з присвоєнням їм рядового 8-го класу за посадою, однак без права присвоєння чинів і отри­мання пенсії (ст. 17 Нотаріального положення), а з іншого - вони визнавалися вільними професіоналами, що діяли на комерційній основі (ст. 208)^{[2062] [2063].}

Значним недоліком Положення 1866 р. можна вважати і відмову нотаріату від внутрішньої структури, тоді як усі но­таріальні законодавства європейських країн надавали нота­ріусам право на створення професійних об'єднань для успі­шної діяльності та розвитку нотаріату, і Це було доведено європейською практикою, необхідною є організація його на корпоративних началах. За браком професійних Рад у нота­ріат, за свідченням сучасників, потрапило чимало непотріб­них і навіть шкідливих елементів, що, безумовно, негативно відображалося на майнових відносинах населення¹.

«Положення про нотаріальну частину» 1866 р. стало важливим етапом на шляху становлення інституту нотаріату і на російських, і українських теренах. Воно зумовило появу єдиного універсального інституту нотаріату як форми публі­чної діяльності незалежних нотаріусів, уповноважених дер­жавою на вчинення нотаріальних дій. Більшість норм щодо порядку вчинення нотаріальних дій та ведення нотаріусами діловодства є актуальними і нині^{[2064] [2065].}

4.2