ЗАУВАЖЕННЯ, КРИТИКА і БІБЛІОГРАФІЯ

Методологічні питання в науці історії литовсько руського права.

Jan Adamus. Z zagadnieft prawa Litewskiego. Lwow. 1926, crop. 56. (Pamiςl- nik historyczno-prawny pod redakciq Przemysiawa D^bkowskiego tom 11).

Підчас теперішнього пожвавішання та явного плодотворного розвитку науки історії українського права ця невеличка праця Адамуса має підстави притягти до себе увагу істориків-правників. Самий зміст її складається з критичних уваг з приводу ось яких питань: 1) Уваги що-до видання джерел литовського права; 2) Литовський Статут у світлі нової літератури; 3) питання про чинну силу в Литві конституцій спільних соймів; 4) ув'язення в литовському праві; 5) про копний суд. Отож, випадковість обраних тем — виразна; це визнає в передмові і сам автор. Та не в цьому-ж річ. Критичні уваги в цій праці виходять по-за межі звичайної рецензії та переходять у поставлення проблем історії литовського права в цілому.,,Zasadnicza praca niniejsza — каже автор — zamyka siς owych trzech najwazniejszych—Wyznaczenia wlasciwego miejsea zadaniu Sklasyfikowania kυlturalnego Zawartosci prawa Iitewskiego,— OSwietIenia problemu metod і — Ustosunkowania siς do niektδrych tradyciq uswiςconych teorii^,*.

А втім ці проблеми не можуть бути справою тільки науки історії литовського права. Одночасно мало не всі питання, що їх висунуто в науковому осередкові проф. Домбковського, повставали в тій чи тій мірі в процесі роботи і перед дослідниками історії українського та за- хідньо-руського права. Та це-ж цілком зрозуміло. Спільне протягом довгого часу життя литовців, українців, білорусів та поляків звязало різні національні чинники правотворчости в такий міцний заплутаний вузол, що кожне питання, поставлене в одній національній науці, ввіходить у гущавину инших наук. Отже, і в Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права при Укр.

Академії Наук чимало повставало таких методологічних питань, які часто-густо загальної згоди таки й не знаходили. Очевидячки, що, розвязуючи такі принципові питання, не можна обминути суміжного наукового дослідження історії литовського, польського і білоруського права. Треба тільки залишити шовіністичний тон, щоб налагодити спільну працю.

Наші думки, що повстали в звязку з зазначеною працею, не підуть слідом за розпорядком уміщеного в ній матеріялу. Ми-бо не вважаємо за потрібне зупинятися напр. на такій темі, як от інститут ув’язення, тому що питома вага його не така й значна, а з другого боку, час вже з'ясовувати саме принципові питання, що від вирішення їх залежить обсяг і характер науки історії українського права.

І.

Перше проблематичне питання, що повстає перед нами — це поняття самого „литовського" права. З цього власне треба-б розпочинати всі наукові міркування, історії литовського права присвячені. Існування литовського права за автором є неначе безперечний факт і вихідний пункт для всіх його міркувань — та про це-ж свідчить і вся праця авторова. А втім автор по инших місцях не має упевнености в цьому і каже про литовське право тільки умовно (с. 25). Иноді литовським правом він називає право вел. князівства Литовського, дарма що поняття це було і широке — в розумінні всієї держави, і вузьке — як Литва з деякими білоруськими землями.

Що правда, не одна правна пам’ятка передстатутової доби згадує про „литовське" право'). Сам Статут 1529 р. називає себе тільки „Статутом, правами писаними, правом земським*¹, а не „Литовським" Статутом; а втім остання назва досить швидко надається йому в тодішній загальній та правничій мові. Статут став називатися Литовським не тільки на білоруській території, але й на Україні вже після Унії 1569 р., отож і норми Статута називали правом Литовським^[657] ^{^[658]). Але-ж було-б дуже легковажним просто покластися на термін та й говорити про литовське право, бо як-раз майбутні дослідження і мають визначити етнографічно-литовський елемент у цьому „литовському" праві.}

Cy- часна-ж історично-правнича література залишає це питання цілком відкритим. Перед кодифікацією 1529 р. кожна окрема земля, що з них складалася Литовська держава, мала свою систему звичаєвого праза, в якому було багато спільного, та чимало й одмінного. Звичайно, і Литва у стислому розумінні мала своє звичаєве право, але-ж, 1) від цього литовського права треба відрізняти литовське-ж право Жмуди; 2) в самій Литві помічається така значна домішка білоруського елементу, що важко це право визнавати за етнографічно-литовське. Отож, поки-що можна казати тільки про право литовське з територіяльного, а не з етнографічного погляду.

На нашу думку, розмежування (звичайно — відносне) поміж зазначеними національними історично-правничими дисциплінами треба робити передовсім і переважно за часів перед кодифікацією 1529 р., коли традиція звичаєво-правничого сепаратизму була провідним принципом законодавчої політики литовського уряду. Ось тут і повстає принципове питання, які самостійні системи права тоді існували: чи дві — „руська" та литовська, чи три — литовська, українська та білоруська, бо сам? в цій справі відіграють ролю як схожість, так і одмінність цих національних систем. Тимчасом попередня історіографія звертала увагу переважно на подібність правних норм по всіх „руських" землях.

Намагаючись відмежувати самостійне місце литовському праву, Адамус пропонує одрізняти в проблемі про етнографічне литовське право два питання: 1) про литовсько-руське право від Pyc. Правди до XVI cτ., і 2) про право литовське, як партикулярне — польське право від часів злиття Литви й Польщі в єдине ціле. Але навряд чи можна ставити такі різкі межі, бо Литовський Статут — у ред. 1588 р. для Литви, а в ред. 1566 р. для України — був і пізніш за Унії за конституційну гарантію непорушности саме-іменно свойого права; опріч цього, Лит. Статут був тільки класово-шляхетським кодексом, а звичаєве право инших клас найменше можна вважати за партикулярне польське право. Отже не можна прийняти думки авторової, що з єдиної досі науки історії литовського права може повстати дві самостійних дисципліни, відмінних своїми цілями та методами (с.

27). Річ не в тім, що, як гадає автор, для російських, а тепер для українських та білоруських, вчених проблема „національности" права литовського має виключно-актуальне значіння. Тут неправильна концепція сама по собі, що не має жадних фактичних підстав.

II.

В науці історії литовського права питання про Руську Правду є кардинальним, отож ревізія наукового значіння її висовується, як чергове завдання. Адамусові погляди на це такі. Руська Правда сама по собі як джерело пізнання історії литовського права не достатня і на підставі тільки її однієї збудувати науку не можна. До того-ж норми Р. Пр. непевні або-ж неясні. Життя йшло вперед невпинним своїм розвитком і утворювало нові норми, а може й зовсім нові інституції. Ми не знаємо сути оцих змін, але-ж тільки через це заперечувати їх не можна. Не багато знаємо про територію та час чинности Рус. Правди. У кожному разі певне те. що Р. Пр. не діяла по всій території великого князівства Литовського, як і не застосовувано її до тих часів, коли видано 1-ий Статут. Нарешті Адамус рішуче каже, що треба забути про Руську Правду, як джерело литовського права.

Таку критичну програму що-до Р. Пр. цілком зрозуміло продиктувало бажання дослідників історії литовського права відмежувати своїй дисципліні самостійне місце. А втім, щоб нам не казати про неповноту P. Пр., вона подає таки досить матеріялу, щоб намалювати правничий побут давньої Руси. Таких пам’яток обмаль і в загально-європейському маштабі. Отож, таким способом відкидати Р. Пр. не доводиться і її неповнота може тільки збуджувати інтерес та бажання прикласти такі методи як ретроспективний, то-що, або шукати додаткового матеріялу (літописи, то-що). Відомий факт розповсюдження списків Р. Пр. висуває потребу поглибленої уваги у вирішенні питання про практичне значінн; Р. Пр. Сучасна література проте не дійшла в цьому одностайности; дл> багатьох дослідників нема сумніву, що Р. Пр. справді вживалася, як чинне право по всіх староруських землях. Меншість (Сергеевич) цілком заперечує практичне значіння Р.

Пр.

Для наукового дослідження зафіксованих у Р. Правді норм не має виключного значіння те, до якого віку стосується той чи той список,— щоб список мав усі прикмети справної копії з оригіналу. Це не значиті звичайно, що пізніші списки можуть бути цілком придатні, але головнг вага полягає в самому змістові пам’ятки. Але-ж такий критерій недостатній, щоб цілком розвязати питання про практичну чинність Р. Пр Справді. Давніша редакція Р. Пр. збереглася як-раз у пізніших пам’ят ках, коли про застосування її в житті не могло бути й мови. Отож

щоб підійти до з’ясування практичного значіння P. Пр., треба досліджувати виключно найдавніші списки і тут сама зіпсованість, вірніше, розбіжність з змісту списків може мати великий інтерес. Коли, напр., Синодальний список P. Пр. XlII ст. містить пропуски, одміни, виправлення і взагалі має знівельований вигляд, то це свідчить не про що инше, як про наслідки пристосування первісної редакції Р. Пр. до місцевих умоз, якщо взагалі припускати її практичне вживання на суді.

Що-ж до вживання Р. Правди на терені Литви, то, справді, прямих конкретних відомостів про це нема. Вірно й те, що не знайдено жадного судового вироку, що просто покликавсь-би на Р. Правду. Калачов використав лиш 50 списків із 300 йому відомих, а втім усі вони стосуються до Новгородської землі та території Московської держави. Списки Р. Пр. українського та білоруського походження сливе невідомі, що дає підставу критично ставитися до її, як джерела права Литов, князівства. Варто уваги й те, що у практичного характеру правничих збірниках XV ст., вживаних у Лит. князівстві, якраз Р. Правди немає ’). Отже, на чашу думку, повстає потреба відшукати та вивчити списки P. Пр., що вживалися на терені Литовського князівства.

З легкої руки проф. Леонтовича повелося говорити про вживання Р. Пр. в XIV і XV ст. в Литовському князівстві, як про твердження, що спирається на дані джерел. У своїй відомій праці „Русская Правда и Литовскій Статутъ" (К. 1865) він зазначає, що „в давніших пам’ятках литовських є багато безпосередніх і побічних вказівок на Правду, як на чинне литовсько-руське законодавство⁴*²).

І справді, подавши в тексті та примітках чимало покликаннів на джерела (с. 3—5). Леонтович знову каже: „Усі ці вказівки, безпосередні й побічні, що трапляються по всіх важливіших литовських пам’ятках, сами собою примушують визнати за безперечне те, що Руська Правда мала в Литві таке-ж саме значіння, як і в инших руських областях**.

Але спробуймо перевірити вказані в Леонтовича джерела.

Леонтович каже, що вказівки на руське право і Правду³) в найдавніших договірних грамотах литовських князів і насамперед у договорі 1366 р. кн. Ольгерда з польським королем Казимиром, Белзьким князем Григором Наримунтовичем і подільським князем Олександром Ko- ріятовичем. В ній, за текстом Даниловича, сказано:

„Сі sςdziowie, zjechawszy siς do Horodla па Bohu, s ⅞ d z і с і k a r а с m a j 4 Polakow polskiem, a Rusinow ruskiem pra wem" *).

Проте тут згадується взагалі національне право руське, всупереч праву польському — праву чужому, що їм не-поляки судитися не могли. З цього не видно, що тут мова мовиться саме про Руську Правду, як конкретний збірник правних норм та й до того не відомо, яке сепаратне звичаєве руське право мало бути чинним.

^,) Р. 1846 Мацсйовський повідомляв к. Імп. Apx. Комісію про свою наукову подорож до Галичини для обізнакня з архівними матеріялами. У Дзиговській бібліотеці гр. Тарновських був рукопис кінця Xv ст., де вміїцено багато важливих правничих документів. Вибір їх визначавсь інтересами духівництва і тому церковні документи переважають. Проте й світських актів в чимало, як от Судебник Казимира, загально земський привилей 1447 р. та инші. Руської Правди немає. Може це й не випадково. Наприкінці XV ст. місцеві звичаї окремих земель одрізнялися один од одного в такій мірі, іцо навряд чи більшість норм Р. Пр. була потрібна однаково скрізь. До того-ж і розвиток прана пішов уперед. — Журн. Мин. Нар. Просв. 1846, окт. Огд. III, с. 17—21.

²) Aeon тов и ч и, Рус. Пр. и Лит. Ст., с. 3.

’) тоб-то — Руську Правду.

⁴) Skarbiec dyp!omatδw, Danilowicza, Wilno, 1860, І, с. 210—211.

Леонтович покликується на договори 1440 р. з Псковом та Новгородом.

У договірній грамоті вел. князя Казимира Ягайловича з Псковом сказано:

„Аже вчиниться пеня гостю въ Литві Псковському, коньчать по великого князя правді и по цілованію; аже вчиниться пеня нашымъ или Литвину, или Полочанину, или Витьбляниномъ или Смольняномъ въ Пьскові, коньчати по Псковской правді и по целованію" ’)•

Цей пункт встановлює право судити правопорушника чужоземця за тубільним правом. Отже в Пскові мали судити „по Псковской правде[659], а в Литовській державі „по великого князя правді'[660]. Тут Руська Правда не згадується зовсім, а слова „великого князя" мають на увазі литовського князя Казимира, як договірну сторону. Та й термін „правда" можна розуміти не тільки як правні норми, а як і суд-установу.

У грамоті вел. кн. Казимира з Новгородом є аналогічна постанова: „А вчиниться пеня гостю Новгородцу в Литві, тамо ему и кончати, по княжой правді и по хрестиому целованію; или вчиниться пеня въ Новігороді Полочанину, или Русину зъ нашого великого княженья, кончати въ Новігороді, по княжой правді и хрестному цілованью" ²).

Хіба є підстави з цього виводити, що і в Новгороді і в Литовській державі наприкінці XV ст. діяла однаково Руська Правда? Це-ж суперечить відомій ісіині, що в кожній землі за тих часів була своя система звичаєвого права, непорушність якого вел. князь Казимир потвердив своїми привилеями. Зазначений пункт встановлює загальний принцип великокнязівського суду як на Литві, так і в Новгороді. Договірна грамота, складена в момент приєднання Вел. Новгорода до Литовської держави, в цілому встановлює автономію Новгорода, а зокрема визначає і верховні судові права литовського князя.

Леонтович вказує на єврейський привилей 1388 року, вбачаючі в „обычаях", що в ньому згадуються, норми Руської Правди:

1. — „И тежъ, естли бы хрестьянинъ жида вдарилъ такт яко бы крови не розлилъ: маетъ на нсмъ вина быти водлуг обычая н а ш о е земли, а вдареному и ображоному маетъ д< сыть вчинити, яко шляхтичу; а естли бы пінсзей не м1л; тогды за проступокъ, яко право найдеть, маетъ быти каранъ.

2. — Тежъ, естли бы хрестьянинъ копища ихъ казилъ. аб кгвалтомъ находилъ: хочемо, ижъ бы подлугъ обычая н а ш о земли, правъ нашихъ, былъ каранъ; а вси имінья ег мають на насъ спасти.

3. — Тежъ, естли бы который жидъ былъ наиденъ судьи своем у вине пінежной або въ иншой которой, котора здавна уложона, то маетъ заплатити.

4. — Тежъ, естли бы жидъ, череэъ выэнанье своего суды былъ позванъ къ суду, первый и другий разъ не пр ι шелъ бы: маетъ заплатити вину за оба-два разы, коте рая уложона; а естли бы к третему вызваный не пришел' которая вина положена для впаметанья, судьи мает заплатити" '^d).

38.

39.

10.

Нема потреби виписувати усі артикули привилея, бо скрізь трапляються загальні вислови: „подлугъ обычая нашое земли*⁴, то-що. Можна гадати, що тут мова мовиться не про „общіе законы⁴⁴, а про звичаєве право самої Литви, бо Жигимонт видав цього привилея тільки за участю „бояръ зъ Литвы". А що згаданий тут „обычай, земский⁴⁴ або-ж вина не є цілком Руська Правда, видно з правил про способи викликати сторони до суду, — у Руській Правді їх не знайти. У всіх давньо-руських землях утворилися цілком різні норми що-до цього ’).

Леонтович каже: „Земскіе обычаи (звЪчные,-давніе, старо- давніе), эвычаи, давность, старина, уравниваются въ нихъ съ П р а в до ю,-издавна уложеннымъ правомъ, закономъ, вообще уставомъ, противополагаются новымъ, „чого здавна не было⁴⁴ (с. 5). У примітці 1-й є покликання на джерела. Наведемо їх.

1. — P. 1499 великий князь судив владику Полоцького з боярами й міщанами полоцькими та ухвалив:

„тою данью крылошане у каждый годъ по Князи C к и р к- гайлі мають паметь дЪлати, подле давного обычая, и понашихъ предках ъ"²).

Як видно з тексту, Руська Правда з оцим „давнымъ обычаемъ" нічого спільного не мае.

2. — Полоцький Привилей 1499 р. У ньому справді є чимало вказівок на давній звичай, а втім нічим Леонтович не доводить, що змістом своїм ці звичаї є норми Руської Правди. Це все місцеві полоцькі звичаї.

3. — Привилей на Магдебурзьке право містам Волковийському та Новгородку Литовському³) згадує про право руське. А втім цей невиз- начений термін, ужитий за часів панування сепаратизму звичаєвого давньо-руського права, не доводить, що у цих містах привилеями скасовано саме Руську Правду.

4. — Лист 1540 р. волості та міщанам Свислоцьким каже:

„мають водле стародавнего звичая дань и податки на господаря и на врядниковъ тамошнихъ давати^{44 4})∙ Добачати тут Руську Правду навряд чи можна.

Отже покликання проф. Леонтовича на джерела не доводять, що там, де згадується терміни „стародавний обычай, руское право, правда⁴⁴ то-що, треба передбачати норми Руської Правди^s).

Ми зробили невеличку перевірку деяких визнаних у науці твер- дженнів, щоб показати, що перегляд питання про практичне вживання Руської Правди потрібний і можливий. На нашу думку, важко заперечувати факт впливу Руської Правди, як комплекса правних норм Київської Руси, на право инших давньо-руських земель. За проводиря впливу P. Пр. передовсім були князі — Рюрикович!, а далі й Церква. А втім Р. Пр. не могла витиснути місцевого звичаєвого права, як слушно зазначає проф. Філіпов, Руська Правда „не была составлена по приказу князей и не была ихъ „уставомъ⁴⁴,... они никогда не предписы-

’) Моя праця „Звич. право Литов.-руськ. держ.*. Праці Ком. нар. права 1928, в. JU, с. 79.

*) А. 3. P. I. № 174.

^э) А. 3. P. II, 13, 71.

правовыхъ институтовъ древней Руси (Русской Правды)" ’)• Таким чином за Влад.-Будановим Р. Правда виявляє загальні засади давньоруського права по всіх руських землях і жадної нема мови про Р. Правду, як права виключно українського. З другого боку в повній мірі спірним залишається питання про те, яке саме етнографічне право увійшло до Статуту. Отже, термін литовсько-українське право можна застосовувати тільки до суто-українських земель і знову-таки до кодифікації 1529 р.

3) Литовсько-білоруське право. Вживання цього терміну обґрунтовується тим, що етнографічна Литва з самого початку будування своєї державности щільно звязалгся з правом і культурою деяких білоруських земель (Чорна Русь). Проте, за литовсько-білоруське право можна визнати право після Унії 1569 р., бо не доведено ще, що білоруське право було цілком самостійне за раніших часів.

4) Литовсько-руське право. Цим терміном визначаються національні моменти (Литва й Русь). Безперечно, вже до 1-го Статуту рясно відзначилися одмінні риси української та білоруської народностей. А втім назва Русь за правничими джерелами охоплює як білорусів так і українців²). Отож, руським правом називається право в Менську і на Волині, в Смоленську й на Київщині. Цього терміна додержуються почасти й представники Київської школи, причому термінові тодішнього „руського" права надається иноді значіння права відмінного від „московського" права, що мало свої особливі вихідні точки (Максимейко), або-ж і такі особливості, що визначилися ще за князівської доби (Демченко). Проте цей термін заховує в собі поставлену в науці проблему виявити домінуючу ролю одного з двох „руських" чинників (українського чи білоруського) в правотворчому процесі Литовської держави.

5) Західньо-руське право. Цей термін цілком ігнорує момент національно-литовський, бо в ньому зазначається тільки „руське" право, яке діяло скрізь: у Литві, на Україні, в Білорусі. З другого боку, термін „західній" вказує, що це право є лиш якась одна частина „руського" права, а за другу треба вважати право „східне", тоб-то право Московської держави, що повстало на ґрунті загально-руського права князівської доби; їхні подібності такі великі, що темні місця московського права можна за аналогією освітлювати відповідними місцями з інститутів зах.-руського права.

Цей термін викликає заперечення з того боку, що як-раз концепцію „загально-руського" права поставлено в науці під знак запитання.

Яка з зазначених вище назов завоює собі загальне визнання — покаже майбутнє. На нашу думку, за нейтральний термін можна визнати „Литовсько-руське право", що залишає литовський етнографічний елемент, а з другого боку вказує на правотворчий чинник „руський" в історичному розумінні Руси (Україна та Білорусь). Спільна праця істориків-правників з’ясує окреме місце кожного національного чинника.

’) Влад. -Буданов ъ. Очерки изъ исторіи лит.-рус права. Помістья лит. госуд., К. 1S99, с. 2. — Демченко, Наказаніе по Лит. Стат, К. 1891, с. 7. — Я с и н с к і й, Закупы Р. Пр. и памятники зап.-рус. права. Сборн. ст., поев. Влад.-Буданову К. 1903. с. 439- — Максимейко, Рус. Правда и лит.-рус. право, ib-, с. 382 -395.

’) Див. на пр. Рус. Ист. Библ., т. XX, № 489, с. 1185, 1373, 1304. 9O4.; т. XXVlI. с. 740, 429, 603, 748, 384.

IV.

Найважливіша пам’ятка литовсько-руського права є Литовський Статут. Адамус цілком слушно визначає значіння його, як найвидатнішого та певного джерела, поруч з иншими пам'ятками законодавства та актами судової практики. Разом з тим автор пробує накреслити певні методи вивчення Статута з боку його походження. За автором огульної рецепції руського права в Литві не було. Панування Руси над Литвою в мові та культурі ще не обумовлює панування правного. Взаємне правне просякнення відбувалося по-різному в різних інституціях. Були чотири можливості: 1) певне положення існувало як у Литві, так і на Русі; тоді вел. князівство тільки затверджувало таку схожість; 2) з різних положень рецеповано або руське, або литовське правне положення; 3) за такої протилсжности могла утворитися зовсім нова норма; 4) норма могла бути витвором самої Литви, за відсутністю її в складових частинах держави. Подаючи оці методологічні міркування, автор додає, що підшукання метод праці коло Литовського Статута є взагалі питання майбутнього.

Литовський Статут потрібуе значно більше праці, ніж досі на нього покладено. Цілком слушно, що Леонтовичеве дослідження треба перевірити. Важлива праця проф. Максимейка що-до джерел карних законів Лит. Статута не повна, бо проходить повз джерела пізніші за Р. Правду. Праця проф. Лащенка через компілятивність нічого науці не дає. Про- фес. Еренкрайц підсумовує здобутки науки і дає літературний огляд. Наші власні дослідження коло Лит Статута 1529 р. виходять: 1) з визнання існування місцевого територіяльного литовського права поруч з територіяльними правними системами инших білоруських та українських земель, 2) з визнання загально-державного литовського права, що обсяг його перед кодифікацією 1529 р. проте не був значний. Єдиною правильною методою вивчення Лит. Статута 1529 р. може бути як-нанширше дослідження судової практики (центральної та місцевої) XV та початку XVI століть. Складність проблеми відшукати етнографічне литовське право підсилюється тим, що є певні підстави припускати давніший вплив більш менш зформованого білоруського права на звичаєве право литовських племін. А проводирем цього впливу була як-раз руська мова. Недооцінювати цього чинника аж ніяк не можна. Що правда, акти залишили і деякі литовські правничі терміни, а втім не вони панували. Культурна за раніших часів перевага Руси над Литвою тягла за собою і правне панування. Це взагалі цікавий хоч і нерідкий в історії факт культурної перемоги переможеного народу над народом-переможцем. Право й мова руська не нав’язувались литовським племенам і тому не могли викликати такої ненависти як за часів русифікаторської політики кол. Російської імперії. Неясно тільки, яким способом, тоб-то безпосередньо чи ні, вживалася руська мова на суді, бо навряд чи головна маса литовців, а особливо жмуди, володіла руською мовою. Вивчення розмірів руської колонізації, проте, може висвітлити це питання. Отже, якщо визнати життєздатність звичаєвого права як білоруських, так і литовських племін, то тоді висунеться серед джерел Лит. Статуту 1529 р. значіння саме місцевого звичаєвого права, а не Р. Правди, як цілої пам’ятки, тим більш, що таки невідомо, в якому вигляді вживалася в практиці Р. Правда.

У справі наукового вивчення Лит. Статута висувається невідкладна потреба перевидати Статути. На Адамусову думку, найлегше це зробити з Статутом 1588 року, просто передрукувавши текста „Временника**.

ЗІ. 3€. Праць Ком. βax.∙p. та ухр. права, а. 6. Складніша справа з перевиданням Статута 1566 р. Що-ж до Статута 1529 p., то негайне критичне видання його неможливе. Треба раніш перевести попередню працю, а саме науково видати Литовську Метрику, що їй Адамус цілком слушно надає найважливішого значіння, не тільки щоб вивчити Статут, але й щоб узагалі самостійно дослідити мало не всі питання історії литовського права. А втім видання Литовської Метрики в усьому обсязі є справа надто грандіозна, а тому й нереальна. Отож обумовлювати працю коло Лит. Статута виданням Лит. Метрики немає жадної рації.

Сучасне становище дослідів над Лит. Статутом висуває найважче завдання — дослідити як-раз Лит. Статут 1529 р., що дасть змогу роз- вязати питання про відмежування науки історії литовського права від конкурентних історично-правничих дисциплін. Короткочасний що-до своєї практичної чинности, бідніший змістом — Статут 1529 р. є важливіший за инші Статути з історичного боку. Отже головна праця коло Лит. Статута 1529 р. повинна полягати в тім, щоб: 1) критично порівняти відомі в науці рукописи Статута, перевірити судову (господарську та місцеву) практику, щоб з’ясувати — який з відомих списків є найближчий до автентичного списка Статута 1529 p.; 2) дослідити судові акти до 1529 р. (переважно Лит. Метрику) та виявити норми звичаєвого права, судові прецеденти або-ж законодавчі акти, що стали за безпосередні джерела Статута; тим самим з’ясується національний характер Лит. Статута.

Коли з Статутом 1529 р. звявано вирішення проблеми про перевагу в праві Лит. держави того чи того з етнографічних її елементів, то ПІ-й Статут відкриває широке поле для суперечок що-до правничого становища Лит. князівства після унії 1569 р. Останні роки виявили з цього боку жваве зацікавлення Лит. Статутом 1588 р. (Лаппо, Ерен- крайц, ІІташицький), а так само щільно звязаного з цим питання про чинність сеймових конституцій — на Литві після 1569 р. Лаппо в праці своїй,,Litowsky Statut a jcho sankce w г. 1588“ розвинув відому думку Пташицького, що ПІ-й Статут здобув своє потвердження через привилей короля Сигізмунда Вази, а не через сойм. Як зазначає Адамус, заслуга Лаппа полягає в тому, що він тезу Пташицького про спосіб затвердження ІІІ-го Статута поглибив, влучно ввязавши різні політичні проблеми Речи Посполитої XVI ст. Проте Адамус гадає, що дослідження Лаппа не позбавлено публіцистично-політичних тенденцій. Адамус не згоджується з думкою Лаппа, що розбіжність між Короною й Литвою зачіпала саму істоту Люблинської Унії та підозріливо ставиться до федеративної конструкції Унії. Видання ствердного привилея Адамус уважає за акцію легальну, оскільки історія не занотувала жадних пізніших даних що-до чинности Статута. Аналізуючи тодішні конституції, Адамус каже, що той спосіб, яким запроваджено Статута в життя, був передбачений вже на Люблинському соймі 1569 р. ^[662]

Р. Правди з „копою" за часів Литовської. держави, і називає такі методи філологічною аналізою неясних термінів та методою порівняльною. Звукова подібність може бути випадкова і тому треба виявити їх органічний звязок. Опріч заглиблення філологічного треба вимагати ширшого й глибшого дослідження самої інституції. Так само треба обережно вживати й етнологічної методи. Останню-ж методу Адамус уважає за часткове застосування методи ретроспективної. Всі ці методи він називає конструктивними, оскільки вони базуються на наперед установлених передумовах і оперують надто тонкими конструкціями. Свої методичні погляди Адамус висловлює з приводу копного суду, вважаючи за недостатню теорію Іванішева про давніший звязок копного суду з певною територією. Причини-ж популярности цієї теорії Адамус убачає в живому бажанні відшукати підстави, щоб пояснити темне руське правниче минуле, а так само в політично-тенденційній рефлексії, що проф. Лащенко довів до абсурду. Якщо останню тенденцію Адамус одкидає як ворожу, то перша йому не бажана, як і всяка инша тенденція.

Не вдовольняючись всіма методами, що їх тепер застосовують, Адамус проте не вказує, що-ж на їхнє місце треба покласти. Тимчасом порівняльна філологічна метода в науці історії литовського права має не аби-яку вагу. Відома річ, що руська правнича термінологія, що панувала в литовській державі, мала невеличку домішку і етнографічно- литовських термінів. Але-ж це є незначна частина правничої литовської мови, що взагалі повинна була існувати. Не можна забувати й того, що литовська мова вже давно звернула увагу європейських лінгвістів, які вважають її за одну із найдавніших індоєвропейських мов (Грім, Шляйхер). Отже, чи не можна було-б за допомогою даних порівняльного мовознавства виявити спільне коріння назов литовських і руських правничих інститутів і тим установити самостійні вихідні пункти їх розвитку? А втім ця метода не може відкрити конкретного змісту правничих інститутів за ту чи ту історичну добу, особливо за часів перших взаємин між литовськими та руськими племенами.

Можна гадати, що поглиблене вивчення сучасного литовського звичаєвого права відкриє чимало фактів переживань. Етнографія давно оцінувала багатство литовського фольклору. Отож правничі звичаї, символічні обряди, формули, прислів’я та пісні, одсіяні здоровою науковою критикою від пізніших нашарувань, зможуть напевне виявити деякі риси правного життя і, зіставивши з иншими джерелами, внести відповідні корективи до теперішніх наукових концепцій. Особливо цікавим здається нам зіставлення фольклорного матеріялу з правничими пам’ятками перед виданням Статута 1529 p., перед уніфікацією окремих територіяльних систем звичаєвого права в лит. князівстві, коли ще можна схопити деякі одміни звичаєвого права Литви та Жмуди.

Відомо, яке певне місце знайшла метода переживань у галузі дослідів над найважливішими пам’ятками історії литовсько-руського права, а саме Руської Правди та Лит. Статута. Hanp., як каже проф. Макси- мейко, його метода полягає в тім, щоб іти „від литовсько-руського права до Р. Правди і в першому шукати світла щоб пояснити другу**. За проф. Ясинським також порівняльне вивчення давнього руського й західньо-руського права може з’ясувати темні місця Р. Правди ').

Вже свого часу ця метода викликала з боку деяких російських вчених цілком скептичне ставлення (Серґеевіч, Удінцов, Дьяконов). Було хавсажено, що метода переживань непевна, бо немає меж, у яких її можна було-б застосовувати. Проф. Удінцов не тільки не вбачає жадних гарантій того, щоб у XVl ст. правні інститути зберегли свої архаїчні риси, а ще гадає, що за-для змін, що утворилися у суспільстві, архаїчним слідам важко було затриматися. За другу хибу оцієї методи вважають ігнорування територіяльних одмін, бо право Руської Правди треба вважати, в одміну від загального староруського права, за місцеве, що неминуче відчувало на собі вплив різних місцевих умов, чи то в вигляді внутрішніх соціяльно-економічних змін, чи то з боку сусідів, що з ними зав’язувалися ділові стосунки ’)• Що-ж до подібности термінології, то, щоб зіставити терміни з різних джерел, потрібна певна їх однорідність, близькість локальна та часова, що попереджує і усуває можливість перенести термін з одного інститута на инший. У кожному разі критика не вважає методу переживань за такий засіб, що за допомогою його ідею засвідчену в пам’ятках XVI ст. можна було-б надати пам’ятці XIII ст.

Свого часу оця гостра критика практичних наслідків не викликала. Але тепер вона дає деяку методологічну зброю бажанням накреслити передумови самостійного розвитку литовського права. Очевидно, що тепер пройти просто повз оці міркування не можна і метода переживань через це здобуде тільки потрібної читкости. Тільки за сучасного становища переоцінки давніх історичних концепцій, обережніше було-б застосовувати методу переживань до місцевих правних систем і не торкатися Статутів, поки ще не з’ясовано, яке звичаєве право дісталося туди. Отож, коли визнавати, що Р. Правда є витвір місцевої правотворчости Київської Руси, то очевидно методологічно правильно буде притягати правничі пам’ятки тільки українського права передстатутової доби. Коли-ж уважати Р. Пр. за пам’ятку, що зафіксувала загальні засади права всіх давньоруських земель, що увійшли до складу Литовської держави, то й тоді не можна забувати про правний сепаратизм окремих земель, про чималі одміни, що спостерегаються в звичаєвому праві XV—XVI ст. Очевидно, що розбіжність переживань правничих інститутів заваджатиме пояснити темні місця Руської Правди. Отже перед тим, як відшукувати архаїчні риси в якому правничому інституті XVI ст., треба впевнитися, що в усіх місцевих нормах звичаєвого права окремих земель немає значної одміни, та що правка традиція від Р. Правди не могла перерватися. Що-ж до потреби не забувати про розвиток суспільних форм, який иноді накладав грубі нашарування на давній правничий інститут, то це завваження залишається слушним і обов’язковим. Отож примітивні схематичні засоби Леонтовича з цього погляду принаймні недостатні.

VI.

У розділі: „Ув’язання в литовському праві'⁴ Адамус заперечує проти думки, яку висловив проф. Еренкрайц. а саме, що ув’язання є тільки реалізація вже набутого права власности і в такому значінні одрізняється від ув’язання за польським правом. Питання це залишається спірним, бо навряд чи можна на кількох сторінках подати переконливі доводи. Цікавіше тс питання, що зняв Адамус про методу, яку застосував Еренкрайц у своїй розвідці. Метода ця полягає в надто скрупулезному використанні Статута, дуже докладній та вникливій інтерпретації

^l) Удиицевь, Исторія займа, К. 1908, с. 19— 20, 154—156, цього джерела. Инші, незаконодавчі, джерела не притягнуто зовсім. Про це Адамус завважує, що тогочасні законодавчі джерела взагалі не визначаються високо розвиненою кодифікаційною технікою. Закон часто-густо виявляє свою думку не найпростішим способом, а казуїстично, иноді-ж висловлює в деталях зовсім не те, що хотів. Сама інтерпретація закону, як джерела історично-правничого усвідомлення, має свої межі, поза якими доводиться шукати незаконодавчих джерел. Отож Адамус уважає вжиту в проф. Еренкрайца методу за недостатню.

Оця думка, правильна в основі, потрібуе проте більшої виразности. За тих часів розвитку правничого життя, коли закон набуває значіння переважного джерела права, до нього передовсім і треба звертатися, щоб виявити, які-ж саме тверді пранні норми визначили як конструкцію правничого інституте, так і напрямок його застосування в житті. Отже законодавчі норми є провідний критерій вивчення будь-якого інституту, а тим самим метода тлумачення норм самого Статута, хоча-б і як найдокладнішим способом, є доцільна Й цілком потрібна. Не можна забувати й того, що як-раз сучасники Статута широко вживали цієї методи. Невисока кодифікаційна техніка закону, на що вказує Адамус, призводила тільки до того, що Статут ставав неприступним для широких обивательських кіл. Потрібну, иноді блискучу, аналізу Статутових норм подавав суд, а здебільшого професійні адвокати. І треба тільки уважно придивитися до судових актів XVI-XVlI ст., щоб переконатися, як тонко й уміло розбиралися в Статутовій казуїстиці й робили узагальнені логічні висновки. Очевидно, що отака сама аналіза Статута повинна знайти перше місце і в кожному досліді литовського права. І коли дослідник ставить собі завдання дати картину, як розвивавсь інститут тільки за законом, а законодавчого матеріялу в Статуті є досить, то навряд чи можна закидати щось проти такої методи. Це буде, може й неповна, але точна картина інституту в тому вигляді, в якому утворив його законодавець, і якого повинен був додержуватися суд. Але-ж законодавча норма є людський витвір і, як такий, має властиві йому хиби. Якщо законодавча норма тільки підсумовувала попередній розвиток правничого життя, то вона вже була недостатньою, щоб іти за новими потребами, і якщо вона випереджала життя, то й тоді ще невідомо, чи підходила вона до реальних умов суспільного життя, чи не могла вона залишитися докучливою насильною вимогою, яку треба було будь-що-будь формально обійти. У Статутах отакі норми, і фіксу- вального і реформаторського характеру, переплутані, хоча й не в однаковій мірі в кожній редакції. Статут 1529 р. переважно тільки зафіксовує той ступінь правного розвитку, що прийшло до нього звичаєве право. Статут 1588 р. стоїть вище од правосвідомости, що панувала в шляхетській масі. Очевидно, що правника історика не може завдоволь- няти тільки законодавчий матеріял, оскільки він не може виявити застосованости норми у житті Ось тут виступає инший матеріял, що вносить корективи до уявлінь, які утворив законодавець; найважливіший матеріял це судова практика.

Звичайно, суд в своїй діяльності не мав права, та й не намагавсь ігнорувати Статута — авторитет цього в очах тодішнього шляхетського суспільства є безперечний. Отож, у неясних і непевних стосунках Польщі й Литви після 1569 р., Статут 1588 р. можна вважати за конституційну гарантію для Литви. Але-ж Статут не охоплював усіх моментів та взаємин правного життя; через це залишилося місце право- творчій діяльності у формі судового прецеденту. Але-ж за наявности регулятивної норми закону судова практика примушує дослідника зіставляти її з законодавчою нормою, щоб не загубити провідної лінії в гущавині судової практики.

В деяких питаннях судова практика набуває такого значіння, що инакше й не можна розвязати поставленої проблеми. Така проблема — чинність сеймових конституцій на Литві після унії 1569 р. Розвязати цю проблему остаточно можна, тільки уважно перевіривши застосування окремих конституцій у судовій практиці. Тойже проф. Еренкрайц у своїй другій праці:,,Ustawa о waznosci zapisδw a praktyka Sqdowa Iitewska^u як-раз використовує судову практику, щоб довести тезу, що соймову конституцію, яка не має вказівок — де саме вона мала діяти, треба вважати за видану тільки для Корони, хоча-6 пізніш її було реце- повано в Литві.

Таке, на наш погляд, співвідношення між законом та судовою практикою, як джерелами історично-правничого дослідження. Чимало є таких правних явищ, що про них Статут згадує коротко й позверхово, і не звернутися до судової практики було-б недоцільним ригоризмом. Є чимало інститутів, що утворювалися й розвивалися по-за регулятивним діянням законодавця, на підставі звичаєвого права, і виявлялися тільки в судовій практиці. Опрацювання такого матеріялу має свою небезпеку втратити ґрунт численними, иноді суперечливими, фактами. Не завсіди легко довести правомірність тих чи тих фактів та звязати в одне органічне ціле сировий матеріял. Подолати оці труднощі цілком залежить од дослідника.

Наші думки тільки зачіпають велику галузь методології історії литовсько-руського права, — не більше. Але-ж цілком ясно, що методологічні проблеми вже назріли і чекають на своє опрацювання. До них треба взятися. На сторінках наших „Праць" повинна знайти місце і методологія історії права.

Степан Борисенок.

Нове в історії міст під Магдебурзьким правом у великому князівстві Литовському.

Основні досліди про магдебургії Великого Князівства Литовського— це дуже давні праці В. Б. Антоновича — „Изслідованіе о городах* Ю.-З. края" та М. Ф. Владимирського-Буданова — „Немецкое право въ ПолыиЪ и Литві,“. Обидва ці досліди написано на підставі архівного матеріялу, який сливе не зачіпає міст білоруських у В.К. Л.,— перший дослід зовсім не зачіпає, а другий мало не зовсім. Але й після того білоруських магдебургій дослідники або торкалися мимохідь (М. К. Любавський, М. В. Довнар-Запольський, О. С. Грушевський, В. І. Пічета) в більших своїх дослідах, присвячених иншим темам, або в зовсім дрібних уже нотатках; окремому питанню присвячено дослід П. В. Клименка „Западно-русскіе цехи".

Краще було з виданням археографічних матеріялів. Окрім документів, надрукованих в „Актах* Западной Россіи“ та в „Актах* Южной и Западной Россіи“ і в різних виданнях Литовської Метрики, маємо спеціяльні видання актів колишніх Менської, Витебської, Смоленської та Могилівської губерень. Особливо багатий матеріял опубліковано що-до міста Могилева. Збереглися книги Могилівського магістрату, починаючи з 1577 р., року, коли надано цьому місту Магдебурзьке право, і далі протягом двох з половиною віків, виключаючи тільки р. 1731 ’)• Із цього багатющого матеріялу, починаючи з 1871 і до 1906 видано дуже багато документів — 2333 — та трицять три шафарських грошових книги, в цілому вигляді та в виписках. Це — величезне, ні від кого ще не оране цілинне поле. Єдину спробу трохи опрацювати частку цього матеріялу становить коротенька передмова Дм. Довгялли до 32-го випуску „Историко-юридическихъ матеріалові», извлеченных* из* актовых* книг* губерній Витебской и Могилевской". Перше-ж археографічне видання Інституту Білоруської Культури „Білоруський архів", т. І, знову таки дає чималу вхладку до цієї збірки. Ці акти, 134 штуки, цікаві вже тим, що вони становлять систематичну збірку; зробив її невідомий упорядник р. 1678, а доповнювано її до р. 1709. Найдавніший документ тут — з 1562 року; вся збірка, окрім перших трьох документів, є суцільна вкладка до історії Могилева під Магдебурзьким правом.

У передмові до 1-го тому „Білоруського Архіву" автор, Дм. Дов- гялло, найменше каже саме про могилівські акти, дарма що вони в цій книзі забирають 180 сторінок із 230. З речового покажчика, взагалі дуже потрібного для роботи, так само загального уявління про вартість цих документів здобути не можна. Звичайно, викладати тут зміст цієї збірки—визначало-б досліджувати окремо розмірно невеличку збірку могилівських документів, тимчасом як близько двох з половиною тисяч їх, що опубліковані раніше, лишається недослідженими. Відзначімо тому тільки деякі документи, щоб виявити цінність цієї збірки.

Основне питання з історії магдебургій В. К. А. є стосунки міста з замком, магістрата з старостою. Документи з „Білоруського Архіву" справляють вражіння, що Могилівський магістрат взагалі успішно боронив свою автономію проти королівських старост. Але в збірці документів є й кольоритні моменти иншого змісту. Так, за два роки після того, як надано Могилеву Магдебурзьке право, між замком і містом зчинилася правдива війна і за що’—за один тільки пляц у місті: замковий врядник багатьох міщан могилівських „побил, поранил и помордовал, сукни з некоторых поздеймовати велел, а потом, мало маючи на том, з гаковниц з замку на место стреляти велел, иж мещане некоторые з места Заднепрска, мнимаючы абы якая тревога от неприятеля была, а утекаючы до замку, не мало дей маетности на реце Днепре потопили" (акт № 5). Багато ще утисків зазнали міщани, коли на Могилів- ську волость спала велика честь мати за адміністратора гетьмана великого В. K. А., воєводу Виленського, князя Криштофа Радзивіла. Судилися з ним міщани довго, багато в різних інстанціях заклали позвів, дістали й гострого листа до Радзивіла від короля. Розсудив їх нарешті року 1639 королівський медіятор, що більшість справ розвязав на користь міщан,— отже правда була на їх боці, — проте все-ж осудив міщан за те, що вони всякі позви закладали й до короля, обминаючи князя, вдавалися; отож медіятор присудив цілому магістратові з „поспольством" з'явитися до князя й прохати в нього пробачення „аЬу siς tedy reputa- суіа xcia jego msci, sinistris accusationis udana, ochronic mogla"; і тоді князь погодився дарувати заводцям цієї справи 12-тижневе ув'язнення, якого був вимагав (№ 95).

’) Д. Довгяало, Передмова до 32 т. „Исторических^ матеріалові», извлечен, изъ ахт. книгъ Вит. и Мог. губ."

Успішно обстоювали міщани своє право судитися своїм судом та судом королівським задворним, відмовляючись відповідати й королівським комісарам (№ 20). Цікавий акт що-до цього з періоду міжкоро- лів’я р. 1696,—тут каптуровий суд претендує на підсудність йому справ міщанських про „вбивство Cujuscunque Conditionis Iudzi у inszych Criminal- nych spraw" (№ 132).

Дуже цікаві є документи, що змальовують, як еволюціонувало стереотипне право міщан в’їздити до пущ на 4 милі навколо міста по дерево та дрова Це право, звичайно, обмежувало давні широкі земельні права міста, а після помери волочной і це обмежене право стало швидко танути: „упатруючы, иж мещане подавному... за миль чотыри по дрова и дерево на будоване в’еэджать не могут, бо вжо за померою волочною кождый подданый своего кгрунту боронить", ревізори р. 1599 відмежовують міщанам пущу коло міста „и тым се, место в’езду в пущу, за мили чотыри... контентовати мусили" (№№ 25, 42).

Відзначім ще акт з р. 1661, що фіксує організацію могилівського купецтва (№ 108), тим цікавіший, що опубліковано вже передніший „порядок" з р. 1636 (в „Историко-юридич. Матеріалах*. извлеч. из* актовых* книг* Витеб. и Могил, губ. т. IX),—це дає змогу простежити, як еволюціонувало купецьке право за цей час. З тієї-ж категорії матеріялів є акт № 116: він дає змогу уявити, як організовано було купецтво другорядне — прасоли, що закордонним крамом не торгували, а роз’їжджали по ярмарках на віддаленні 20 миль навколо Могилева.

Р. 1633 м. Могилеву надано було права, усім рівні з „столичним містом Бильною". Акти не виявляють, що з тих прав фактично здійснювалося і мало позитивне значіння для Могилева. Цікаво тільки, що коли р. 1634, за прикладом Вильни, війт розлучив „суди війтівські з радецькими", тоб-то встановив окреме справування їх, за певною компетенцією, то до повернення давнього порядку міщанам довелося через 2 роки вкуповуватися і погодитися платити лентвійтові юргельту 400 золотих на рік, а війтові 2.000 (№№ 83, 93, 102).

Цікавий вплив справило на права Могилівського магістрату коротке перебування під московською владою (1654 -1661); щоб прихилити міщан до Москви, цар надав їм право обирати собі війта всенародньо (за московською термінологією — „лучшим*, и середнимъ, и мелким* людем*"), — до того війта призначав король з найвищих урядовців держави,— та передав у користування „кабак* с* торгом* и капщизною" (№ 105). Коли Могилів знов повернувся до В. K. А., король мусів уже держатися на цьому рівні, і міщани здобули як право обирати собі війта, так і в оренду „кабак з капщизною".

Нарешті група документів (Ks№ 44 —46, 50, 52) стосується заколотів; сталися вони між міським урядом, що його міцно захопила до своїх рук міська аристократія, та поспільством, переважно рядовими ремісниками, в рр. 1606 — 11. Як оповідали супротивні сторони, з десяток посполитих міщан, здебільшого ремісників, зняли бунт проти міщанської ради, зібравши навколо себе кількасот чоловіка. 1 Іочалося з того, що одного з бурмистрів на ринку хтось із „бунтівників" „торгнувшися на него,... словы нсучстивыми лаял, соромотил и пофалки на здоров*е его чинил". Другого дня ціла юрба вдерлася вже до ратушу й те саме повторилося вже в більшому маштабі, причім знову бунтівники „торга- лисе и руками кивали". Ще за кілька день бунтівники, кількасот чоловік, „спис який межи собою учинили, не толко проти рады меской, але и против эверхности враду войтовского права и волностей, тому месту наданых", бунт зчинили. Спроба війта М-ого, підскарбія земського, писаря В. К.Л. Яроша Воловича втрутитися до цієї справи не дала їй ради,— бунтівники записали до книг гродських Оршанських обвинувачення проти ради в „непристойному шафоване на том уряде" і хтіли доводити правдивість цього,— так обурюючись пише в свойому декреті сам війт. Ще перед цією спробою бунтівники обрали нову міську раду 12 чоловіка „людей легких, права и писма не уместных". Нова рада відібрала печатку й справи від давньої, поставила й свого писаря. Бунтівники поясняли, — до насильства, мовляв, вони вдалися через те, що рада міська не добре справувала, не давала звідомлення про гроші, податки без відома поспільства накладала „и нас посполитого человека ?нивошто оборочаючы, тогосе домовляли везенем... Люд посполитый од всих прошлых и теперешнего прошлого року панов бурмистров, радец, лавников, великое обтяжене и кривду поносили, не одно в тым, же они сами с повинными приятели своими, на врады се обирают, пожытками мескими водлуг воли своее без ведомости нас справуют... при каждой схажце нашой тлумечы волные голосы нашы... Почуваючы се, иж се в том одном месте и ровно вси есмо породили, хотечи ведет о правах водностях наших не толко старшым, але наймолодшим даных, не чи- нечы жадного бунту... — але яко волные сынове в волной речи посполитой того міста до такового способу удалисмося..."

Це все почалося 19/VI 1606 p., a 11/IX війт розсудив справу так: нову раду відставити, стару повернути і наказано їй 16/Х скликати міщан, щоб обрали новий уряд, а давня рада має дати звідомлення у всіх грошах. Справа на тому не закінчилася, бо 6/VI 1607 року король, пойменовуючи 3 чоловіка з нової ради та инших згадуючи, зарукою в 1000 кіп забороняє їм привлащати владу. 22/VIII 1608 p., за два роки, сторони мусіли помиритися і скласти „лист угодный", якого й дали записати до королівських книг. З цього листа виявляється, що нова рада фактично була зверху, і очевидно змога замиритися була тільки через підтримку старої ради від вищої влади. Угода полягала в тому, що нова рада добуває „свого року", а після того вступає стара рада; проте нова рада повинна перепросити війта й стару раду, а обидві вони мають дати звідомлення про гроші. Р. 1610 проте війт з радою, де є й двоє членів старої ради, судить 7 бунтівників, що серед них є і один давній. Інквізиція потвердила, що й ці обвинувачені ₁.bunty stroili, czlowieka pospo- Iiteg∙o od posluszenstwa urzqdowi odwodzili, miotow, skladow у ufalek ιιrzςdowych dawac zakazywali, pofalki na urz⅞d у Zwerzchnosc czynili, we dzwonck па gwalt па radς dzwonili, у gwaltu wolali у па nie siς slowy targali, па ratusz z tumultem nachodzili у drzwi do niego gwaltownie wy- Iamali". На цей раз війт почувався на силі й присудив скарати п’ятьох на горло, конфіскувати їх майно, а двох засудив до в’язниці й вигнання, не допустивши апеляції до короля. Р. 1611 король розглядав позов цих двох останніх, яких видержали у в'язниці далеко більше, і хоч визнав, що розглянув тоді війт справу надто квапливо, хоч визнав і те, що апеляцію не допущено було незаконно, проте все-ж подарував усе це підскарбієві Воловичеві, бо мовляв, справа потрібувала як-найнадзвичай- ніших заходів. Як „компенсація", родині покараних на горло було повернуто конфісковане майно, бо, мовляв, дві кари за один злочин не слід накладати, а висланих з Могилева отих двох наказано повернути; міщанському урядові рекомендовано додержувати законів і давати рахубу в грошах, а поспільству слухатися уряд.

Проте кривда біднішому міщанству, очевидно, тривала й далі, бо P- 1636 ми знаходимо знову декрет королівський, який встановлює певний порядок міських справ і обирання уряду та дванацяти мужів (дуоде- цімвірату). До останнього органу обирано тільки ремісників та купців, нарівно, що-до решти, чорного люду, то про них і не згадується. Отже „революція", за яку розповідає ота група актів, була революцією ремісницькою. Отак ми в середині одного міського стану, історично виділеного правом із цілого суспільства, знаходимо різні класи, що з них кожна обстоює свої інтереси і об’єднуються одна з одною, щоб стати спільним фронтом проти инших.

На цьому закінчуємо побіжний перегляд могилівських актів „Білоруського Архіва". Инші документи в цьому виданні висвітлені в передмові Дм. Довгялли до 1-го тому ^,).

Отже бачимо, що видання архівних матеріялів до історії білоруських міст В. К. Л. поповнилося дуже цікавою збіркою документів. Коло цієї роботи бачимо давнього археографічного робітника, що взявсь видавати документи Витебського и Могилівського губерніальних архівів ще з кінця ХІХ-го століття (видання історично-юридичних матеріялів, починаючи від тома 27-го) — Дм. Довгялло. Його перу належить невеличка, але цікава розвідка в 1-му томі иншого видання Інст. Біл. Культури „Гістарьічна Архзолегічньї зборник" — „Магілеускає брацтва прасалау". В основу цієї розвідки покладено документ, що за нього вгорі згадувано вже — реєстр могилівських прасолів. На підставі дуже обмеженого мате- ріялу, автор, аналізуючи його, дістає все-ж-таки змогу зробити висновки про національний склад дрібного купецтва в Могилеві, яким були пра- соли; про принципи організації та умови вступу до цього братства; про мету об’єднання, керівництво в братстві та матеріяльні кошти. Вимальовується образ цілком зформованої самодіяльної організації з своїм судом, як першою інстанцією перед судом магістратським, і з своєю дисципліною, що доходила до бойкоту ярмарку на одній з Могилівських околиць — засіб, що його ця дрібно-купецька організація використовувала, звичайно, в своїх класових інтересах.

Дм. Довгялло не лишається самотній в своїй дослідній роботі над історією білоруських міст. Я мав уже нагоду*) відзначити розвідку

') Окрім могилівських актів, у 1-му томі в ще дві групі документів.

!. а) Угода Ради В. К. Л. з Сигізмундом-Августом з 1548 р., де останньому та його нащадкам визначено на утримання міста, замки, двори й волості, а також умиви цього.дарунку"; б) 24 листи того-ж Сигізмунда-Августа до маршалка земського В. Л. К. Яна Ходкевича й маршалка дверного Євстафія Воловича та инші акти (інструкції та мандати); це листування й акти висвітлюють різні питання, що були предметом обрадувань та боротьби на Берестейському сонмі р. 1566. Передмова докладно з'ясовує значіння цих документів та відзначав те нове, що вони вносять до історії В. К. Л.

11. Чотири документи до історії державного й великокнязівського скарбів в В. Л. К. Ці документи, як і зазначені в першій групі, взято „з теки М. В. Довнар-Запольського*. Доцільність надрукування двох з цих документів не можна не заперечувати. Так, документ № 1 цієї групи „De Lithuaniac theloncis auctis ct innovatis", як справедливо завважує сам автор передмови, є тільки фрагмент копії документу, що з його М. В. Дов- нар-Запольськнй, знайшовши в Архіві Міністерства Закордонних Справ, скорисгав в книзі „Государственное хозяйство Великаго Княжества Литоискаго при Ягеллонахт>“. Навіщо-ж тоді друкувати шматок копії документу, коли а цілий оригінал? Документ№4 з цієї групи — звідомлення Яроша Воловича, як підскарбія земського, з 1615 р.—надруковано я М. В. Довнара-Запольського перекладу з польської мови; подано не все звідомлення, а тільки частину його,— решта звідомлення не збереглася, як позначили видавці. Повстає знову питання: навіщо друкувати переклад частини документа, коли цілий оригінал і тепер переховується в Ленінградській Публічній Бібліотеці? Ясно так само, що обмежене значіння мають зроблені в передмові на підставі цівї частини звідомлення підрахунки й поділ на категорії прибутків В. К. Л.

•) Праці комісії для виучування зах.-рус. та yκρ. π_t,βBa, т. III. молодшого дослідника, що його висунула вже пореволюційна Білорусь,— маю на оці Вас. Дружчиця та його розвідку „Места Менс к у канцы XV і початку XVl ст." в ч. 12 „Прац Беларус. Дзярж. Унівєрс. у Менску". Аналогічну роботу, хоч і написану мало ще впевненою рукою, зустрічаємо ми в тому-ж першому томі історично Археографічного збірника: „Н а р ы с с о ц ы я л ь н а-э к о н о м і ч на го жыцьця места Наваградку у XVi сталецьці"— А. Бурдзейки. Маємо тут розділи: література та джерела, адміністраційне становище Новго- родка, державний уряд та місто, людність, зайняття її, торговля. Основна хиба цієї невеличкої розвідки в тім, що автор використовує мало не виключно матеріал, який тільки безпосередньо стосується до Новгородка і то невеликий, що досі був надрукований; це обмеження автор поставив собі свідомо. Такі розвідки в історичній літературі мають своє законне місце, бо дають потрібне для дальших праць зведення за пев- ною темою матеріялу. Але навіть витлумачити матеріал на підставі самої догматичної аналізи тільки небагатьох документів, що безпосередньо стосуються до одної місцевости, з певністю можна не що-разу. Часто-густо, навіть щоб зрозуміти документ, треба брати на увагу аналогічні явища в сусідніх районах, де вони виявлені яскравіше, або змальовувати певне явище на тлі загального життя країни, де воно і ясніше виступає, і знаходить собі певне місце в загальному ладі життя. Прикладів на це розвідка А. Бурдзейки дає чимало. Ось, приміром, як автор робить висновок, що одним із зайняттів новгородських міщан був випас худоби: „Уже в привилеї на магдебурзьке право визначено, що міщани мають право пасти худобу свою там, де вони й перше пасли. Отож міщани мали худобу, що для неї був потрібний вигін: очевидно, худоби цієї було чимало, бо-ж міщани мали й свою землю, що її екс- плоатували иншим способом". Або висновок, що Магдеб. право, попри всі порушення його від замкової адміністрації, мало для міщан чималу вартість, збудовано на такій цитаті: „Коли дей есмо право майтборское место нашому у господаря короля его милости виправляли, тогды мы сами, мещане, всим местом к той потребе нашой местской позычили сто коп грошей". Або ще так: висновок, що Новгородок не лежав на торговельних шляхах до Московщини, робиться на тій підставі, що коли великий князь литовський послав р. 1529 посланців до Москви, то його маршрут не проходив через Новгородок; проте з того можна було-б тільки сказати, що Новгородок не лежав на шляху Вильна-Москва.

Тимчасом автор, поставивши собі завдання дати спеціяльно-еконо- мічний нарис життя Новгородка в XVl ст., таки справді на підставі цього обмеженого матеріялу і обмеженої методи тлумачення його пропонує читачеві певні висновки. Основний з них такий: у місті розвивається торговля; орендна ціна на мито в Новгородській коморі зросла за півстоліття (з кінця XV ст до половини XVI-го) водинацятеро; проте місто занепадало підо впливом шляхетських привилеїв у місті та війни з Москвою. Цей висновок не підпирають факти, наведені в розвідці: про шкідливий вплив шляхетських привилеїв згадки в ній сливе немає, а такий дужий вплив воєн з Москвою саме для Новгородка є несподіваний, бо лежало це місто на західньому кордоні Великого Князівства Литовського і живилося з торговлі не з Москвою, а з півднем. Правдивіша думка M- Довнар-Запольського, — йому належить у тому-ж Icto- рично-Археол. Збірнику дуже цікава й велика стаття про соц.-економ. структуру В. К. Л. в XVI—XVlIl ст.; тут він відзначає занепад Новгородка в другій половині XVl в- через те, що напрямок торговлі на Берестя втратив своє значіння, коли розвинулися торговельні шляхи до Балтицьких портів ’).

Ми зупинилися на невеличкій розвідці А. Бурдзейки трохи довше тому, що вона подекуди порушує питання, яке не може не цікавити історика права — питання про розвиток міст В. К. Л. під Магдебурзьким правом, про економічну діяльність їх, стосунки з замковим урядом, стосунки між різними групами людности, то-що. На жаль, ця праця, взагалі цікава як збірка матеріялу за певною тематичною ознакою, для отих питаннів чогось нового не дає.

Відзначім, нарешті, ще одну працю в тому-ж-таки Історично-Археологічному збірнику, присвячену містам В. К. Л. Це „Беларуси і я мести у гістарьічнай літаратурьі“ — В. Дружчыця; ця стаття є перший розділ праці того-ж автора, присвяченої „Історії білоруських міст з Магдебурзьким правом у XV—XVI віці". Тут автор дає огляд присвячених містам В. К. Л. праць Владимирського-Буданова, Антоновича, О. С. Грушевського; реферує також погляди й инших авторів, що між иншим торкалися й цієї теми—Ярошевича, Любавського, Довнар-Запольського, Пічети; побіжно дає автор і деякі критичні за- вваження на ці праці. Закінчує він оглядом тих правних збірників, що з них, за матеріалами дотеперішніх дослідів, черпали міщани знання Магдебурзького права. Наприкінці автор відзначає, що деякі акти Литовської метрики суперечать думці акад. Тарновського, буцім правними книгами в магдебургіях В. К. Л. були книги Щербича та Троїцького,— „можливо, пише В. Дружчиць, що в цім доведеться допустити варіяції для поодиноких міст або окремих груп різних міст".

В цій розвідці В. Дружчиця відзначім неточність характеристики поглядів В. Б. Антоновича на Магдебурзьке право. На думку В. Дружчиця, ці погляди „більше-менше однакові з поглядами М. Ф. Владимир- ського-Буданова“. Тимчасом це не зовсім так. Владимирський-Буданов уважав, що надання Магд. права відірвало місто від волости й розподілило суспільство на окремі стани. На думку-ж В. Б. Антоновича, Магдебурзьке право здобувало місто тільки тоді, коли розклад стародавньої общини заходив уже так далеко, що вратувати самосуд і самопоряд- кування виділеного з волости міста можна було лиш надавши чуже їм Магд. право. Спільність поглядів Владимирського-Буданова і Антоновича була лиш у тім, що Магд. право, як вони гадали, не спромоглося вратувати міста від занепаду, бо в основі своїй було їм чуже і не встояло під натиском замкового уряду, який не хотів поступитися своїми виробленими в попередній практиці правами.

Закінчуємо на цьому наш побіжний огляд сучасної літератури, присвяченої містам В. К. Л. Відрадний- факт — той, що до цієї теми, яка з перших праць Владимирського-Буданова та Антоновича лежала облогом, знову беруться дослідники. Треба сподіватися, що спрацьованість архівного матеріялу, яка дуже збільшилася за ці шість десятків років, дасть змогу зревізувати чимало давніх поглядів і висвітлити багато чого в історії тих міських осередків людности, що ведуть тепер перед у житті країни.

С. Іваницький.

^t} Стор. 43.

Правно-історичний розвиток людських імен та назв і значіння метрикальних книг для історії права.

Уваги з приводу книжки: Jozef Widajewicz.- Nazwiska і przezwiska Iu- dowe. Studjum z dziej∂w wsi polskiej XVlI і XVIH w. (Pamiςtnik historyczno- prawny pod redakcjq Przemystawa Dqbkowskieg^[663]O. Tom I, zeszyt 3.

Lwow 1925).

Імена та назви для людей викликала потреба влегшити взаємини між поодинокими членами людського суспільства. Скрізь, де зібралося-б хоч-би тільки двоє людей, така потреба мусить повстати принайменше в примітивній формі—покликати один одного. Тим більше вимагав цього щоденний оборот взаємин численнішого суспільства. Тут не тільки доводиться покликати одну иншу людину, але треба її як-небудь одрізнити від більшої кількости людей. За-для цього служили та служать людські ймення. Згодом замало було самого надавання імен, бо людей з такими самими іменами чим-раз більшало. Точніш визначуючи окремих осіб того самого ймення, люди стали творити від окремих назв-поняттів — назвиська. За основу для назвиськ послужили з одного боку імена, а з другого боку т. зв. прізвища. В першому випадкові творено звичайно додаткову до імени назву від імени батька, чи матери, зазначуючи тим рід. У другому випадкові за матеріял для цього послужили різні прикмети або хиби людини, або знов докладніше означення місця замешкання і т. п. Кожночасні життєві обставини запроваджували в усе це поправки та зміни.

Людські імена існують, очевидно, так довго, як довго існує й сам людський рід. Проте, як давно людські імена та назви набрали юридичного значіння, цього в історії права зовсім не з’ясовано. Не з’ясовано цього не тільки для часів звичаєвого права, але й для часів писаних законів, Та є деякі логічні ознаки, які дозволяють думати, що вже дуже давно імена та назви людей мали юридичне значіння. Всюди, де є суспільство,— там безліч життєвих подій, там теж і право. Через величезну кількість тих фактів і потребу розмежувати їх що-до осібних людей і повстали всі ті імена, назвиська, прізвища, чи знов назви по батькові,— які невідлучно приростали до кожної людини. Ними користувалися всі, хто цього потрібував у щоденному вжиткові та перед правом. Особливого-ж юридичного значіння надали їм організований! форми громадянського життя, передовсім держава, ставлячи до кожного громадянина обов’язки,— як податки, повинності і т. п. та запроваджуючи навіть для контролю та обліку громадян деколи окремі списки. Звичайно, що через те імена, назвиська чи прізвища перейшли до сфери юридичного значіння, бо з кожним із них були звязані якісь суб’єктивні права або обов’язки. Спочатку життя стало прямувати до того, щоби закріпити за кожною людиною ту назву, яка відрізняла її від иншої. Наслідком цього в новіших законодавствах кожен має навіть право вимагати від державної влади, щоби заборонила комусь иншому вживати його ім’я та назвисько, а то й псевдонім (напр. § 44 австр. цив. код., що діяв у Галичині) ')•

Ато дедалі — через складність подій людського життя держава стала створювати право, яке закріплювало їх і за цілим родом і нащадками, що зрештою окрема одиниця могла відчувати як певного роду неволю, бо ім’я, назвисько чи прізвище могло бути для когось немиле або й некорисне.

Та й практика буденного життєвого обороту не дуже вважала на офіційне право і, як колись так і тепер, надається в народі дуже часто людям прізвища инакші, як у родових попередників ’).

Як-раз у зазначеній на початку розвідці, автор її Відаєвич намагається вияснити розвиток назвиськ, їх повстання та зав язки й причини цього всього, простежуючи народні назвиська та прізвища одного села на підставі метрикальних книг XVII й XVIII вв. Його невеличка праця не проникнута чисто юридичними висновками, але вона має своє значіння для історії українського права з кількох причин.

По-перше тому, що Відаєвич ставить це питання й деякі инші звя- зані з ним, які з своєї природи відіграють свою ролю в науці права. По-друге, тому, що він торкається матеріялу по суті теж і юридичного. Вкінці через те, що цей матеріял походить із села Віща (Buszcze) етнографічно ще й тепер у переважній мірі українського, до того-ж побудованого серед української етнографічної маси Східньої Галичини.— Як-раз із того боку я й підійду до постановки Відаєвичевої праці. Та насамперед наведу провідні його думки.

Відзначивши недорозвинений стан дослідів над номенклатурою села, автор звертає увзгу на метрикальні книги, як на цінне джерело для таких дослідів — насамперед над людськими назвиськами та прізвищами, а деколи, хоч і рідко, над топографічно-господарськими назвами. Подавши коротко історію метрикальної справи в Біщу, як римо-като- лицької, так і греко-католицької парохії та загальний опис книг, Ю. Відаєвич висновує, що метрики мають значіння тільки для пізнання генези селянських назвиськ. Що-до шляхти, то процес творення шляхетських назвиськ закінчився ще в XVII ст., саме тоді, коли метрики в Польщі щойно заводжено; розвиток шляхетських назв з’ясовують гродські та земські судові книги.

Назвиська сільського населення повстали в переважній кількості з прізвищ і родових назв (przydomkow).

Прізвище виступає по метриках часто побіч із назвиськом або на переміну з ним, але бувають випадки, що записувано в метриках і самі імена без назвиськ і прізвищ, деколи з вказівкою на рід зайняття особи. Сам розвиток селянських назвиськ закінчивсь іще недавно, приблизно в першій половині XIX в. Виклавши, як проваджено метрики, Ю. Відаєвич простежує на кількох прикладах, як змінювалися назвиська, підкреслюючи в цьому ролю записувачів метрик. Третій розділ присвячено майже новому питанню про назви окремих сільських господарств. Тут автор звертає особливу увагу дослідників на цікаве явище, що поодинокі господарства в самому селі, себ-то т. зв. обістя (з усіма їхніми складовими частинами, домом і забудованнями, городом і садом, деколи лукою) мають протягом довгого часу свої окремі назви. Ще звичайне явище є назва господарства від кожночасного власника. Та цікаве й складне по своїй суті явище є, на Відаєвичсву думку, другий тип господарства на селі з постійною назвою без огляду на зміну власників. Що правда, буває й так, що є родини з такою самою назвою, але одно не покривається з другим, себ-то родини не працюють по тих господарствах, які мають їхні назвиська. В инших випадках навпаки — народ називає родини, які мають свої офіційні назвиська, назвою господарства, утвореною від одного з колишніх його власників. Мало того. Не раз назву господарства творено не від назвиська, а від прізвища й від того прізвища називано згодом уже й власників господарства.

Праця Ю. Відаєвича спирається на метрикальному матеріялі — имен, назвиськ і прізвищ одного села й можна гадати, що сама праця має випадковий характер, тоб-то: обізнавсь автор при нагоді з метриками бі- щецької парохії та й оголосив із цього приводу окремою книжкою свої історично-ономастичні міркування, щоби матеріял не загинув дурно для науки. З цього приводу не можна-6 дорікати авторові. Але його дослід ледві чи має характер випадковости, бо автор писав і инші праці з історії названого села й зазначує зрештою на початку розвідки, що метрикальні книги ще не експлоатовані в науці й треба зібрати як-най- більше потрібних спостережень. Це викликує в нас побоювання, що автор у плануванні своєї науково-дослідчої роботи взяв за підставу вузько- стаціонарний спосіб досліджування метрикальних книг. Про доцільність такого вузького досліджування можна сумніватися. Річ у тому, що метрикальні книги одного села дають занадто мало матеріалу для загальних висновків або радше сказати, на такі висновки зовсім не дають підстави. За-для цього найкраще підходить для одинокого дослідника стаціонарно- порайонна робота, себ-то підсумки на підставі матеріялу більшої кіль- кости сусідніх сіл або й однієї компактної географічної чи адміністра- ційної одиниці (як повіту, району). Знов-же для більшого числа дослідників— експедиційний спосіб, що, на жаль, не завсіди можливе. Тут справа зовсім инакша, як тоді, коли порівнюємо якийсь загально-поши- рений і відомий інститут одного народу. Матеріялу метрикальних книг іще майже ніхто не торкавсь і треба його насамперед зібрати та розробити по окремих частинах етнографічної маси. Тимчасом Ю. Відаєвич декілька разів ставить побіч із фактами східньо-галицького села відірвані аналогічні або знову до певної міри відмінні факти з далекої Вели- копольщі або Помор’я. На мою думку, далеко доцільніше було-б простежити цілий комплекс сусідніх сіл. Автор неначе вириває матеріял з галицького села й намагається пов’язати його з иншими польськими, очевидно тому, що він зачепив матеріял, який походить з римо католицької парохії. Тимчасом не кожного римо-католика можна вважати за поляка, а матеріали з римо-католицького села східньої Галичини ще не мусять давати дослідникові уявління про чисті форми елементів польського побуту й культури. Така постановка досліду булa-б безперечно помилкова. Що правда, колонія римо-католиків і поляків у Біщу сягає XV століття й Ю. Відаєвичеві відомий навіть фундацій- ний акт на костел із 1433 р. Та в цьому-ж-таки селі велика більшість населення це українці греко-католики тай узагалі великий відсоток із- поміж т. зв. поляків по селах західньо українських земель це українці римо-католицького обряду. З цим кожний дослідник мусить рахуватися. По-друге, не тільки римо-католики, але й чисто-польські колонії перебувають серед основної маси українського населення, а це безперечно не залишилося без наслідків, хоч-би взяти тут на увагу більшу близькість економічних і географічних умов життя сусідніх сіл, ніж сіл н. пр. східньо-галицького та великопольського. Послідовно не можна досліджувати ніяких питань з історії, побуту, звичаєвого права й взагалі культури тих польських островів, одірвано від історії й культури основної етнографічної маси, принайменше дооколичньої. Мені особисто відомо, що такі самі й подібні явища, про які згадує Ю. Відаєвич, є в дооколичніх селах. Один приклад—із недалекого від Біща села Конюхів. — Є там одно біля одного два господарства: одно Василя Процева, друге Івана Кубая. Але в селі на родину Василя Процева ніхто не каже Проців, але Кубай. Знов-же на диво Івана Кубая не називають Кубаєм, а Байлигою. Знов-же Кубаїв іще з иншого господарства називають Соколиками. Є в цьому-ж селі й не одна родина й не одно назвисько, про які згадує Ю Відаєвич у своїй розвідці (н. пр. Литвини, Худики), та вони не завсіди римо-католики, а українці греко-като- лицького обряду. Тимчасом Ю» Відаєвич, коли й притягає які прізвища та назвиська з дооколичніх сіл, то бере їх із сіл приналсжних до римо- католицьких парохій, не достерегаючи, що викроїти з основної української етнографічної маси римо-католицький матеріял і пришити його до чисто-польського не пощастить та йне доцільно, не простеживши історичних звязків і впливів на цей матеріял основної маси. Все те являє собою чи не найдужчий аргумент за комплексування матеріялу за стаціонарно порайонним способом досліджування (в даному випадкові метри- кального матеріялу). Шановний автор частинно вагу цього зрозумів, користуючись метриками також і місцевої уніатської парохії Біща та Поручика. Але коли ш. автор гадає на дальше поширити свої досліди, то не зможе він повищих питань узагалі спускати з ока без шкоди для науки. Це й причина, що насмілююся на це все звернути його увагу.

Крім тих загальних завважень, що стосуються до цілої розвідки, я зупинюся зокрема над питанням, яке випливає з третього розділу розвідки про назви господарства: чому господарство називається іменем або назвиськом (прізвищем) одного з попередніх колишніх власників?

На мою думку, це можна пояснити двояко. Перша можливість це та. що люди просто звикли називати якесь господарство тією назвою. І хоч-би власник помер або продав його комусь иншому, то як довго живуть іще ті люди, які господарство називали назвою попереднього власника, так довго вони звикши називають його так само дальше та передають цю назву своїм найближчим молодим нащадкам. Тимчасом старі вмирають, а наступне молодше покоління в щоденних особистих і самостійних взаєминах із новим власником господарства знає, що власник є, напр., Худик або Болюха й тому називають тосподарство новою назвою.

Инша причина, якою мабуть можна пояснити це явище, корениться в умовах колонізації та формах землеволодіння XV—XVII вв. Хліборобські оселі XV — XVII вв. (дворища, „деревні", села), до певної міри подібно як і колись початкові форми староукраїнського осілого життя —,,весі", повстали й розвивалися так, що довкола „дому" (чи „диму") основної родини розбудовувалися нові родини нащадків у більшому чи дальшому віддаленні відповідно до географічних умов, маючи свої земельні паї в спільній землі. Коли віддалення між поодинокими дворами було більше, вони мали свої окремі назви, утворені звичайно від імени батька, як голови господарства. Кожний такий двір виступав як окреме господарство. Наділи паїв ішли не на окремі особи, а на господарства в рамцях кожночасного землеволодіння цілого поодинокого покоління (stirps). Поділ землі відбувався за клиновою системою ¹) так, що кожен двір-господарство мав свій пай у кожному клині та в кожній ґрунтовій зміні ²).

Отже не тільки в самому селі, але й на полях селянин натрапляв на окремий земельний пояс — пай двору, пай окремого господарства. Господарство двору розпадалося і надалі й виділювало з-поміж себе нових господарів. Та доки не було повного роздроблення й нового переділу колишньої основної землі з дворового господарства, його називано попередньою назвою колишнього голови-господаря й таким способом наче-б уважано всю колишню землю господарства й обістя за ту саму окрему господарську цілість, об’єднану колишньою назвою, хоч-би навіть шляхом купівлі, або через одружіння головне обістя перейшло в руки власника з иншим назвиськом чи прізвищем. У таких і подібних випадках ледві чи була життєва потреба змінювати й назву господарства до якої привиклося.

Тим більше могла залишитися традиція цього, коли взяти на увагу, що в XV—XVl ст. такі поодинокі двори (господарства) нерідко утворювали окремі оселі з окремими власними назвами. Послідовно — через дальший розвиток ці основні двори могли зіллятися в одну оселю, задержуючи свої назви.

Висовуючи можливість такого поясніння, хочу відзначити, що коли взагалі можна шукати причини обговореного явища глибше, як у звичайній звичці, то її треба шукати в умовах землеволодіння. Зрештою це ще треба уважніше дослідити.

Безперечна заслуга Ю. Відаєвича в тім, що він ставить це писання й старається навіть збагнути остаточні межі стійности та трив- кости цього явища. У випадках, наведених у розвідці, він простежив, що окремі господарства, принайменше протягом одного століття відстоюють свою колишню назву. Назначити „максимум" стійности господарських назов треба на підставі матеріялу з більшої кількости сіл. Ю- Відаєвич думає, що вона не довша як півтора або два століття. Коли теперішні назви сягають у глибину XVIIbro віку, то напр. на початку XIX в. не доходили правдоподібно далі, як до початків XVIl в. Це Відаєвичеве спостереження дослідники давніх актів повинні мати на увазі. Та мені здається, що в цій справі чим дальше в глибину віків, тим консерватизм більшає, форми господарства тривкіші, а послідовно й сами максимальні межі будуть тим довші, чим дальше в глибину віків.

Вкінці я принагідно торкнуся ще самого джерельного матеріялу розвідки як такого.

Метрикальні книги є насамперед вимовним доказом юридичного значіння імен, назвиськ і прізвищ, бо, коли-б не було колізій прав і обов'язків, то не було-б, може, й метрик.

Якже давно почалися метрикальні записи? Треба гадати, що взагалі першою організацією, яка почала докладно обчисляти своїх членів, була Церква. Вона нормувала багато справ, у цьому числі цілу низку родинних і за-для цього — такого обліку безперечно потребувала. Згадати-б тут хоч-би потребу скласти родовідне дерево, щоб вивчити, чи немає перешкод до одружіння.

’) Від слова „Клин".

Докладніше про це в працях Єфименкової: „Крестьянское землевладініе па край- нем-ь ctBcp⅝"; її-ж.Дворніцное землевладініе"; її-ж „Архаическія формы землевлад^нія у славянъ и германцевъ" з приводу праці Meitxena про форми розселення у слов'ян, германців, кельтів, фінів, і и.

32. 36. праць Кок. аах.-р. та ухр. права, а. 6.

Як-раз слово метрика (латинське matricula, ае) і визначає „спис". Мені здасться, що метрикального матеріялу не використовував іще ніхто для ширших історично-юридичних дослідів і тому на цьому місці я хочу назначити для історика українського права головні передумови!’ та орієнтаційні точки для такого використовування метрикального матеріялу.

Метрики запроваджено в Церкві від найдавніших часів і мали вони різні форми, прим, спис оглашенних, хрещених, диптихи, померлих, і т. п. Провадити метрики було й правом і обов’язком парохії. Три- дентський собор і згадує про метрикальну книгу народжених, як про факт прийнятий; наказує провадити книги вінчань (засідання XXIV, гл. 1, 2 — Regfistrum COntrahentium matrimonium і registrum Baptisatorum). Як треба провадити книги — це нормує для католицької церкви Rituale Romanum Павла V. Tit. X, гл. 2 і д. В Польщі роблено метрикальні в лиси від XVI століття. Мабуть посувався цей звичай із заходу й чим далі на схід, тим пізніше його запроваджено.

На Україні метрикальні книги запровадила постанова Київського собору 1646 р., а мітр. Петро Могила подав наприкінці 1-ої частини великого Евхологіону приписи як їх провадити. Яке значіння ті приписи мали й для Галичини, важко так зразу рішити, бо галицькі українці львівської діоцезії відновили коло 1700 р. взаємини з Римом, прийнявши тоді унію. Але можливо, що діяв там вплив Евхологіону, бо Синод замойський 1720 р.,а так само львівський 1821 р. наказали подібно, як це було в Евхологіоні, провадити 1) книги народжених і миромпомаза- них, 2) книги вінчаних, 3) книги померлих і похованих і 4) ключ до всіх книг, — у деяких питаннях для історика права чи не найціннішу книгу т. зв. status animarum, складений за числами домів по селах; менше значіння має мабуть ключ до метрикальних книг по містах т. зв. index animarum, бо його складається не за числами домів, а як спис в абетковому порядкові осіб, на яких натрапляється в метриках. У цілій-же Австрії Йосиф II патентом із 20 лютого 1874 р. приписав, що кожен парох має провадити метрикальні книги 1) народжених і хрещених, 2) повінчаних, 3) похованих, — бо він найкраще може це виконати. Отже status animarum для держави не був обов’язковий ')•

На Угорщині арт. XXXIlI з р. 1894 закону про державні метрики доручає провадити метрикальні метрики цивільним урядовцям (отже й на Закарпатті).

Це що-до західніх земель та Наддніпрянщини.

На Московщині перша постанова, щоб провадити по приходах (парохіях) книги, для запису хрещення, шлюбів і померлих, — стосується до Собору 1666 р. Однак завів їх властиво своїм указом Петро І (14 квітня 1702 р.) (Полн. Соб. Зак. IV 1908), а загально поширено цей указ новим із 16 липня 1722 р. (Поли. Собр. зак. VI 4052). Форму записів і книг установлено 20 лютого 1724 р. (Полн. Собр. зак. VII 4480—86).

Я вмисне зупинився докладніше над тими датами через те, що тільки в їх межах можна користати з метрикального матеріялу й це історик права повинен знати для орієнтації.

’) Про це все та дальше див. Др. Василь Мас цю х, Церковне право супруже, — розділ про метрикальні книги ст. 497—537, вид. у Перемишлі 1910; дещо у Відаввича ст. 2—4; також П. В. Верховский, 3. А. Г. С. — Зачем записывают браки, разводы и прочие акты гражданского состояния. Ленинград, Госиздат 1926, ст. 114—117.

По-друге, з усіх тих приписів пробиваються ті цілі, що за-для них видано приписи про метрики. А саме вони й визначують і ту частину змісту метрикальних записів, яка тепер може стати матеріялом для історика права.

З невеличкої літератури про значіння метрикальних книг, я, на жаль, користати не можу, задля її відсутности (Відаєвич покликуеться м. и. на розвідку Добровольського п. з.,,Znaczenie metryk Koscielnych dla Badannaukowych'¹, — Roczn. Tow. Hcraldycznego г. 1920 str. 90 — 110). а що найважливіше для нас, не знати, оскільки ця невеличка література порушує історично-правове значіння метрик. Тому на цьому місці я висловлю кілька особистих думок, де; та в чому мстрикальні записи можуть бути цінні для історика права, не кажучи про їхнє значіння для канонічного права та його історії, бо що-до цього то справа менше-більше ясна.

Що ж до галузей громадянського права, то головне значіння метрик для нього випливає з того, що парохи провадили метрики, не тільки для потреб церкви, але як державні урядовці, а виписи з метрикальних книг мали значіння урядового документу. Через це книги прошивали та пропечатували представники державної влади. Одна тільки status animarum (у містах index animarum) не була властивою урядовою книгою, її навіть не пропечатувано урядово, а служила вона парохові до помочи, як ключ до всій метрик. Не зважаючи на це, status animarum має чималу вартість для наукових дослідів. У ньому списувано мешканців сільських громад за числом (Nr.) дому так, як у якому домі (хаті) хто жив. Через та status animarum є цінний матеріял для дослідів про т. зв. мною „домові господарські спільноти'¹ та над питаннями звязаними з цим ’).

Із метрик узагалі можна видобути допомічний матеріял для прослі- дження історично-територіяльного розмежування політичних громад. У метриках обов’язково зазначувано приналежність особи до громади. А хоч територія політичних громад не завсіди складалася з однієї оселі та й не завсіди парохія була та сама, що й політична громада, але не рідко бувало в деяких періодах саме так. У кожному разі з метрик можна визначити приналежність хуторів і невеликих однодомових осель до тієї, чи иншої політичної громади; вони дають також малюнок поділу більших осель (міст) на адміністраційні окремі дільниці, які колись могли бути і самостійними оселями-громадами. Додати-б іще до того, що юрисдикція пароха не поширювалася по-за межі його парохії й тому всі вписані це здебільша однопарохіяни, а коли парохія відповідала громаді, то й одногромадянам.

Цінний матеріял міститься в метриках для пізнання поодиноких верств і станів, населення як і релігійних визнань, бо все тс там записувано. Записуючи більшого землевласника, вписувано й назву його реальности (напр. в Австрії в книгах померлих). Наслідком цього всього й подібного— витяги з метрикальних книг служили як доказ у справах майнових, споріднення, посвоячення та військових. Записувано там деколи також вироки суду, переписуючи або переказуючи їх зміст. Роблено вписи в справах про правесність і неправесність народжених, про розводи та сепарації від стола й ложа, про уневажнення одружіннів, також in foro civili. Смерть, похорон, визнання судом за померлого, рішення судової влади про ексгумацію похованого; усинівлення, одержання й позбавлення шляхетства, зміна назвиська та ймення на підставі рішення

’) Пр4 на гідно зазначую, що цей термін ставлю замість терміну „задруга”. державної влади; вкінці натуралізація громадян — усе те для деяких: століттів і десятиліттів залишило в метриках свою відбитку та слід. Із записів і аднотацій у метриках можна навіть стежити, як розвивалися взаємини держави до Церкви.

У випадках, коли якісь частини метрик загинули або були пошкоджені, а копій не було, то ті частини відтворювано деколи додатково- через переслухання свідків або на підставі инших грамот, напр. судових протоколів при розправах і опіках [664] [665])•

Все те юридичні дії та чинності, які залишали в метриках свій слід.

Матеріал метрикальних книг має для дослідів над питаннями з новіших часів може здебільша допомічну вартість, бо є багато инших актів розпоряджень державної влади, на підставі яких різні питання можна простежити. Однак чим давніших часів торкаються метрики, тим цінніші вони для дослідника.

Тому й історик права в не одному питанні мусить мати цей матеріал на увазі, дарма іцо праця над ним вимагає муравлиної пильности. та витриманости²).

Петро Сосенко.

В. И. Веретенников. К вопросу о построении истории учреждений.. (Из опыта изучения учреждений России XV—XlX веков). Наукові записки науково-дослідчої катедри історії української культури. Харків, № 6, с.с. 15 — 25.

Коротка, але змістовна, стаття проф. В. Вєрєтєннікова, вміщена у VI книзі харківської катедри історії української культури (ювілейному збірнику катедри, виданому на пошану її керівника •акад. Д. І. Багалія), стосується, на думку самого автора, до методології історії. Але сама тема її, предмет цієї теми — про історію установ — роблять статтю проф. Верєтєннікова цікавою й для науки історії права. Адже установа є передусім категорія юридична. Що правда, досліджувати установу й її історичний розвиток можна, ставлячи собі різні завдання. Адже відомі досліди над ролею установи в певний період її діяльности, досліди, що на підставі фактів про установу відтворюють певні риси минулого і процеси розвитку цього минулого. Але з другого боку можна й юридично висвітлювати установу, і таке висвітлення та дослідження має, очевидно, право на перше місце, бо досліджується юридичну категорію — установу. З огляду на те стаття про методологію будування історії установ є, зк ми сказали, цікава й для історії права.

В коротких словах зміст праці такий. Автор передусім завважує, що в побудові методології історії можливі методи дедуктивна та індуктивна. Він у данім разі вибирає останню. Він досліджує діяльність установ Росії. А втім визнає, що „всі найголовніші з висновків, зроблених у цих рам- цях — можна узагальнити; ці висновки можна перенести з галузи російської історії в галузь історії Европи середніх віків і нового часу за схожістю тих фактичних моментів, на яких робиться побудова на прикладі російського історичного процесу** (с. 16). Діяльність установ Росії в певній формі фіксувалася на папері. Автор ділить форми цього фіксування на три групи. Перша — це форми меморіяльного характеру. Сюди слід застосувати журнали, реєстри, протоколи... Мета цих форм діловодства суто-меморіяльна, вона не має „жадного иншого змісту й значіння, як тільки зберегти слід про певну дію установи** (с. 17). Друга форма — це папери, що характеризують, що стосуються до конкретного виконання певних дій. Як каже автор, „ця остання форма вже має, як видно, инший, ніж перша, характер, вона не зафіксовує дію установи для пам’яти (це вже зробила перша форма), а відбиває в собі до певної міри вже конкретне виконання цієї дії*⁴ (с. 17). Зрештою третя ■форма це—документи, що визначають норми діяльности самої установи, її функції. Це такі документи, як от укази, регламенти, положення, устави.

Вся сукупність писаних пам'яток становить діловодний фонд певної установи. Цей діловодний фонд є головне джерело для виучування установи. Але джерело не єдине. Опріч нього є й инші джерела, як от діловодні фонди инших установ, мемуари та записки сучасників, то-що. „Проте, пище проф. Вєрєтєнніков, без дальших доводів ясно, що діяльність тієї чи иншої установи відбито в цих останніх джерелах без порівняння менше і в менш точній формі, аніж у її діловоднім фанді. З цього висновок: історія всякої установи має передусім будуватися на дослідженні Ті діловодного фонду, як основного й найГювнішого джерела; решта джерел можуть мати тільки другорядне значіння; їхня роля, як матеріялу, — роля третьорядна** (с.с. 18 — 19).

Далі автор каже про характеристику певного матеріялу, про оцінку діловодного фонду в звязку з загальною ситуацією певного часу та за індивідуальними особливостями з'явлення певних документів; про класифікацію матеріялу.

Наприкінці своєї праці автор зазначає, що методи конструювання історії установ він тут не розглядає. „Питання про те, які саме конструктивні способи й методи для будування історії установ, як їх мають вживати,— питання окреме, досить складне й тому його розгляд має бути вже за тему окремого, самостійного етюду" (с. 23). Він торкається лиш однієї з метод конструювати історію установ, а саме методи „від- зеркалювання" („отображенности"). Основне його твердження в тім, що- „кожний окремий, конкретний, частковий факт діяльности, життя установи завсіди так чи инакше відзеркалює в собі (у тій чи иншій мірі) загальні норми цінности цієї установи в даний хронологічний момент, ті чинні причини його механізму, які в цілості виявляють основну суть досліджуваної установи" (с. 23). З ряду-ж таких фактів здобуваємо цілу картину чинности й життя певної установи.

В оцінці статті проф. Вєрєтєннікова передусім звертає на себе- увагу те, що в авторі тут виявляється історик XVIlI ст. Адже всі ці писані пам’ятки, всі ці журнали й ордери й регламенти, то-що, — все це — пам’ятки, характерні саме для цієї доби. До цієї доби й стосуються по суті завваження й концепції автора про діловодний фонд певних установ і характер поділу матеріялів цього фонду на групи. Але* ця концепція, очевидно, мусить змінитися, коли розглядатимемо раніші періоди. Справді, коли візьмемо князівську добу й такі установи в ній, як віче, як боярська дума (вони існували й в російських землях), то тут, мабуть, побудова авторова про діловодний фонд не підійде. Адже відомості про них збереглися здебільшого з літописів. Отже тут літопис не грає тієї третьорядної ролі, не має значіння другорядного джерела, яке, за автором, мають усі инші матеріяли, що не ввіходять до діловодного фонду установи.

Що правда, автор пише про XV — XIX ст.ст. в історії Росії. Але ц тут до його теми ввіходять XV та XVI віки, коли, думаємо, для історії установ діловодні фонди мають не таку вже першорядну ролю. Якщо взяти, скажімо, боярську думу цих часів, то ще питання, де більше знайдемо матеріялу для її історії й її характеристики — в її незначнім під цей час діловоднім фонді чи в инших джерелах, як от літописи (для XV ст.), як свідчення чужоземців, як свідчення сучасників (приміром Курбського), то-що. Тут останні джерела далеке не мають того характеру матеріялів третьорядних, якого їм надає проф. Вєрєтєнніков, а раз-у-раз мають характер саме найважливішого й найяскравішого джерела. Отже цю концепцію автора про діловодний фонд і його значіння треба застосувати передусім для XVIIl й XIX ст. ст.

Загалом-же треба дуже вітати появу методологічних праць з історії права (чи таких праць з методології історії, які стосуються й до права). Адже таких робіт наука історії права, принаймні наука історії права східнього слов'янства, сливе не мала. Пригадуємо собі, опріч методологічних вказівок у деяких загальних курсах і в деяких окремих монографіях, тільки статю Н. Дебольського „О значеній и методі исторіи рус- каго права" (Ж. М. Н. Пр. 1904 р. № 5), статтю цікаву, але досить позверхову й тепер вже невідповідну новим здобуткам і новим завданням. Певна річ, у роботі проф. Вєрєтєннікова зокрема має бути цікавий дальший розділ — про конструкцію побудови історії установ, що стосується вже до кардинальної проблеми методології історії й історії права. Тут сподіваємося знайти чимало цікавого й для нашої науки, для якої вже назріла потреба в ґрунтовних працях суто-методологічного характеру.

Л. Окиніиевич.

Jan Adamus. Uwagi о pierwotnem malzeristwie polskiem і slowiariskiem. (Pamiςtnik historyezno-prawny pod redakejq Przemyslawa Dqbkowskiego, m. IV. Zeszyt 1). Lwδw, 1927, cτoρ. 1 — 27.

Працю, що назву її виписано вище, автор написав з приводу великої розвідки проф. Wiadyslawa Abrahama під назвою „Zawarcie ma!zen- stwa w pierwotnem prawie polskiem" — Lwδw, 1925, але сам автор не вважає її за рецензію на названу книгу проф. Abraham’a, бо його ува а є почасти осібні досліди, а з другого боку вони торкаються лиш початкових розділів зазначеної праці проф. Abraham’a про найдавніші часи. Автор уникає полеміки з проф. Abraha т’ом, а тому виявити, що в Uwag’ax належить самому Я. Адамусові, а що проф. Abrahanfoei, можна тільки порівнявши праці обох названих авторів. Оскільки-ж працю Я. Адамуса обговорено з проф. Abraham ом (стор. 4), можна її вважати за вияв поглядів обох авторів.

Складається книжечка Я. Адамуса з чотирьох розділів.

У першому найбільшому (стор. 5-—19) розділі про первісний шлюб у Польщі н слов’ян, одзначивши, що в науковій літературі панує два погляди на первісний шлюб у слов’ян, як на безлад тілесний і багато- женність (стор. 5), автор констатує, що жаден з цих поглядів не визнає у слов’ян гетеризму (агамії), а тільки шлюб груповий (арк. 7) типу пі- раурійського, до якого він застосовує снохацтво чи „свекрівство" (арк. 8). Снохацтво трапляється найбільше у слов'ян східніх, а так само у сербів і болгар (ibid.). Що-до українців, то згадку про це зустрічаємо у Несторалітописця, у „святкові Ярослава", далі в XVl—XX ст. (арк. 10). Типова країна снохацтва є Росія (ibid.). Автор не погоджується з поглядом, якого тримається більшість учених, буцім суть снохацтва полягала в тому, що батько заступав недорослого ще свого сина: на його думку, „істота снохацтва полягає в тілесних стосунках свекра з невісткою (снохою) незалежно від того, чи чоловік її дорослий, чи недорослий" (стор. 10 - 11). Констатуючи в такому разі у невістки наявність багатомужівства, автор підкреслює багатоженність для свекра, що, маючи свою дружину, живе з снохою, а так само й для його сина, бо свиток Ярослава згадує поруч я снохацтвом також про тілесне спілкування дівера з братовою, пасерба з мачухою; виключивши тілесні стосунки сина з матір’ю, матимемо тілесні стосунки взагалі між членами великої родини (стор- 12). Навівши свідчення Руба про те, що на Поліссі в великих родинах одружені брати мінялися на певний час своїми жінками, а так само про те, що одружені сини, обороняючи для себе батьківщину, забороняли старому батькові подружні стосунки (очевидячки з матір’ю), пропонуючи йому замість того своїх жінок (стор. 12), автор констатує тут груповий шлюб, що йде далі за шлюб піраурійський, бо тут є заміна дружин, а не часове право до стосунків тілесних з ними (ibid.). Звідсіля автор робить висновок, що існування шлюбу групового в русинів (українців) за далекої поганської минувшини доведено (арк. 13).

Про існування снохацтва в західніх слов’ян відомостей немає, але автор на підставі хроніки Кузьми (стор. 13—17) доводить існування групового шлюбу в чехів і додає, що коли цю думку прийме наука, то доведеться прийняти подібне становище і в инших західніх слов'ян, у тому числі й у поляків (арк. 13). Автор визнає за слушний звязок між снохацтвом і задругою, що на нього звернув увагу ще Франко (стор- 19).

Нарешті в цьому розділі автор згадує про право тілесної гостин- ности в гуцулів і пояснює це інститутом побратимства, що через нього гість увіходив до задруги: побратими навіть удвох мали спільну дружину (ibid.)∙

У другому коротесенькому, порівнюючи з попереднім, розділі (стор. 20 — 21) про багатоженність автор визнає, що слов’яни були народ багатоженний (стор. 20), і висловлює думку, що багатоженність є наслідок розкладу спільних шлюбів (стор. 21).

У третьому так само коротесенькому (стор. 22 — 24) розділі про шлюб через захоплення (викрад) дівчини автор робить висновок, що захоплення призводило до шлюбу, дійсного з погляду права польського, а тому захоплення було способом до утворення шлюбу (стор. 24).

В останньому — четвертому розділі про віно й ціну набуття дружини (стор. 25 — 27) автор поглиблює теорію проф. Абрагама про шлюб через купівлю жінки. Так, автор завважує, що спочатку вимінювали жінку за жінку чи за якісь речі, а коли ці речі стали грішми, то лиш тоді то була купівля. Могла то бути даровизна й застава, бо геть згодом трапляється віно лиш як застава; навіть наймів (зислуження жінки), як умови, що походить од застави, не можна відкидати. Тому автор замість терміну шлюб через купівлю пропонує шлюб через набуття (стор. 25). Так само автор поглиблює думку проф. Абрагама, що віно згодом було не ціною набуття жінки, а віддякою за посаг, бо поруч з віддякою за посаг віно мало ще характер шлюбного подарунку (заставного): віно часто було більше за посаг і надвишка ця мала спеціальну назву привінка; це є пережиток віна, як ціни набуття жінки (стор. 26—27).

Такий коротенько зміст невеличкої книжечки Я- Адамуса.

Цікавить нас, певна річ, перший розділ про снохацтво. На жаль, автор, тільки констатуючи снохацтво, пояснює його пережитками (атавізмом) групового чи спільного шлюбу, а не шукає для цього підстав в економічно-соціяльних умовах співжиття. Правда, він визнає за слушну, як ми вже зазначали, думку І. Франка про звязок групового шлюбу з задругами, але не звернув уваги на трудову підставу, що її висунув І. Франко. Батько великої патріярхальної родини „женить своїх синів і віддає заміж своїх дочок, щоб побільшити робочу силу ро дини"¹), каже І. Франко. Як каже один мандрівник по Росії, батько женить сина в дуже молодому, недозрілому віці, хлопчиком 7 — 8 літ із старшою дівчиною, щоб з неї... зробити добру і порядну господиню"^[666] ^{^[667]). У Синодському з р. 1775 серпня 5 указі підкреслюється та сама думка: „женять у селян хлопчиків-недолітків а дорослими жінками; від цього буває, що свекри впадають у гріх з своїми невістками, а ті забивають своїх малолітніх чоловіків"^[668]). Як бачимо, господарчі міркування примушують батька одружувати малолітніх синів з дорослими дівчатами, а невідповідність віку дорослої жінки й хлопчика-чоловіка призводить її до спілкування з тим чоловіком, з яким вона завсіди здибається в родині — з свекром, а то й з дівером. Так що не атавізм., не пережиток групового старовинного шлюбу, а господарчі обставини лежать в утворенні нерівного, що до віку подружжя, шлюбу, а як наслідок цього — заміна нездатного до спілкування хлопчика-дружини на чоловіка дорослого, що трапляється під боком: свекор, дівер чи хто инший.}

Я. Адамус, як зазначено було, не погоджується з більшістю вчених, буцім суть снохацтва полягала в тому, що батько заступав невістці її чоло- віка-недолітка, і висуває своє твердження, що тілесне спілкування свекра з снохою, незалежно від того, чи чоловік її є дорослий чи недорослий — становить істоту снохацтва, а спирається на випадки з доби світової війни, коли батько дорослих синів, що були на війні, жив з їхніми жінками, а своїми невістками, і з однією навіть прижив дитину (стор. 10 і 8, примітка 1). Як-би Я. Адамус спирався на випадки, коли сини не були відсутні, як це було в дійсності, то це був-би може серйозний довід на користь його твердження; а коли це сталося підчас довголітньої відсутно- сти чоловіків (це саме помічалося в росіян і за мирного часу, коли дорослі жонаті сини ходили десь на заробітки („отхожіе промыслы")), то як-би ті невістки прижили дітей з чужими чоловіками (таких випадків була сила- силеннаї), то хіба це доводило-б, що за наших часів живе ще гетеризм? Випадок, що його наводить І. Франко, коли дорослий син, що домагався від батька виділу й не одержував його, скаржився на суді, що батько „береться" до його жінки ’). у кожному разі сумнівний, бо, по перше, тут жадного спілкування свекра з снохою ще не було (сказано „береться" — себ-то ще робить замах чи готується), а по-друге, син міг вигадати цей аргумент, щоб добитися судового вироку на виділ.

Так само сумнівні випадки, що на них покликається Я. Адамус як на довід сучасної тілесної гостинности в українців: офіцери, що їм бу- цім-би-то батьки-господодавці пропонували своїх дочок на ніч, може не все щиро оповідають і замовчують або про ініціятиву з свого боку, або про бажання батьків заробити на цьому якийсь гріш.

Узагалі-ж автор добре обізнаний з літературою питання і до праці ставиться сумлінно та уважно-

1р. Черкаський.

Karol Koranyi. Wplyw prawa Jtandryiskiego па polskie w XVl wieku. (Pamiςtnik historyezno-prawny pod redιkciq Przemystawa Dqbkowskiego, t IV, z. 4). Lwdw 1927, str. 54).

Питання про вплив правних систем різних народів одна на одну належать до тих, які часто привертають до себе увагу істориків права. Особливу-ж цікавість збуджують факти масового запозичення права, в формі рецепції цілої правної системи. На жаль, досліджуючи всі ці питання, історики часто-густо обмежують своє завдання тим, що виявляють самий факт запозичення певної норми, інституту або правної системи, а не зупиняють своєї думки над тям, що призвело до такого запозичення; не з’ясовують, чому імпортується з-за кордону одна правна норма н відкидається инша; в чім причина змін, що їх зазнають, буває, оті запозичені норми в новому оточенні. Тимчасом навряд щоб були тепер історики,—хоч-би якої вони були соціологічної теорії прихильниками,— які думали-б, що право живе життям, відокремленим від усього иншого життя певного народу; тим-то дослідники не повинні проходити без глибших дослідів повз факти рецепції чужих правних норм, надто цілих правних систем. Тільки ці досліди й дають у зазначеній справі матеріял, щоб відбудувати процес органічного зростання права, инколи раптово перерваний, але не припинений масовим вростанням до нього чужородного тіла.

Відомо, як дуже поширилося Магдебурзьке право в країнах За- хідньої Етропи. Поширене в давній Польщі, воно звідти перейиїло й в українські землі. Питання рецепції й перероблення, принатурення його до нового оточення мають у собі багато цікавого для історика; автор цієї рецензії теж присвятив був цьому питанню невеличку розвідку у в. І „Праць Комісії для виучування з.-р. та вкраїнського права". В отій розвідці простежено, між иншим, як Троїцький, переказуючи в свойому „Порядку** „Артикулах** і „Титулах** норми інституту опіки над недолітками з Магдебурзького права, відміняв його, що-разу наближаючи до польського земського права тих часів і тим принатурюючи його до тодішніх соціальних обставин у Польщі. Близької до того теми стосується розвідка К. Кораного, що її отут рецензується,—- близької тому, що присвячено її праці того-ж Троїцького про опіку „ОЬгопа sierot і wdow**.

К. Кораному пощастило натрапити в одному з судових актів з Під- карпаття покликання на цей твір Троїцького. Правда, це — єдиний відомий у науковій літературі випадок; проте він дає, на авторову думку, деяку підставу гадати, що й цей твір Троїцького був за правну книгу в польських магдебургіях. Останнє міркування приводить автора до думки викласти зміст цього твору Троїцького в порівнянні з головним джерелом його — книгою відомого фламандського вченого правника Jodoci Damhouderii,,Pupillorum patrocinium", написаної, головне, на підставі джерел Магдебурзького права та практики фландрійських міст. Попереду автор доводить обізнаність польських правників з Дамгаудеровими творами взагалі. Як джерело своєї „Оборони сиріт та вдів“, твір Дамгаудера називає сам Троїцький. Авторові лишається встановити тільки, з якого видання користав Троїцький (їх було три 1544, 1564, 1586). Він гадає, що з третього. Сам Троїцький написав свою „Оборону** наприкінці життя, через півстоліття після инших відомих його творів, а видали цю працю вже сини його р. 1605. Далі автор аналізує обидві частини „Оборони**, титул за титулом, що-до джерел їх, і робить такий висновок: „Оборона** є не переклад, а перероблення Дагмауде- рового,,Patrocinium**; багато чого з Дамгаудера випущено, але багато чого й додано; зокрема багато додано норм безпосередньо з Saxenspie- gel та Weichbild, дано зіставлення норм обох цих правних пам’яток у справах, опіки; дано багато прикладів з практики краківських судіє. Далі автор дає догматичний вичерпливо-повний виклад права опіки за „Обороною**, порівнюючи його до попередніх праць Троїцького й спираючи його мало не що-разу на з’ясування тієї стадії розвитку німецького права, що виявилася в Saxenspiegel та Weichbild (цей догматичний виклад і становить головний зміст розвідки).

Закінчується дослід коротеньким висновком: „Якою була роля („Оборони") в судовій практиці, чи вплинула вона на зформування права опіки, це — питання, що тимчасом, на жаль, має лишитися без відповіли. Що на ній спиралися, розвязуючи суперечки з галузи опіки, це річ певна. Це стверджує відомий нам судовий вирок**, — і автор далі висловлює сподівання, що дальші досліди видобудуть на світ не один ще документ з таким самим покликанням на „Оборону**.

Відзначім у цьому останньому висновку явну суперечність між першою і другою частиною його: автор лишає без відповіди питання про те, чи вплинула „Оборона** на зформування опікунського права в Польщі, проте вважає за можливе з певністю сказати, що на „Оборону** суди покликалися, — але якщо справді покликалися, то хіба-ж це не е вплив на зформування права? Проте ми з отих двох суперечливих висновків приєднаємося до першого: від відповіди на питання про безпосередній вплив „Оборони** на практику польських магдебургій треба тимчасом утриматися, аж поки його доведуть численні акти, що збереглися з XVI—XVIII віків. Не може за довід правити покликання одного судового акту на „Оборону**, бо покликання на правні трактати навіть чужоземних правників взагалі було дуже поширене в вироках польських судів, — К. Кораний сам наводить тому приклади.’). „Оборона" мала одне тільки видання, дарма що инші твори Гроїцього перевидавалися кілька разів; це теж не свідчить за популярність „Оборони". Звичайно, мова тут тільки за безпосередній вплив самої „Оборони" на право польське, бо по суті норми права Магдебурзького, практика краківських судів, що становлять головний зміст „Оборони", могли проходити до права польських магдебургій і по-за „Обороною" Троїцького, — скажім, у Saxcn'i Щербича норми опікунського права із Saxenspiegel та Weich- bild було використано цілком.

Що правда, в „Обороні" подано ще матеріал з практики фландрій- ських міст. Але те, що переказує в цій частині з „Оборони" К. Кораний, стверджує характеристику, що її дав своїй „Обороні" сам Троїцький: він каже, що з Дамгаудерового твору він узяв тільки те „co ku uzywa∏iu najpotrzcbniejszego bye rozumial, 0puszczaj3c wiele, ktore tu (w Polscei nie sq in usu" *). 1 справді, з докладного порівняння „Оборони" і,Patrocinium", яке дає К. Кораний, видно, що Троїцький або зовсім поминає практику фландрійських міст³), або, наводячи цю практику, відзначає, що практика польських міст инша *), додаючи инколи обережно, що й Польщі годилося-б такий-же лад завести⁵), або просто подає цю фландрійську практику, як практику „чужих країв"^е).

Отже навіть, як-би виявилося, що „Оборона" в польських судах була за правну книгу нарівні з иншими творами Троїцького, то й тоді не було-б підстави говорити за будь-який вплив права фландрійського на право польське: К. Кораний не подає ні одного місця з „Оборони", яке давало-6 підставу казати, що Троїцький узявся запровадити явно чи потай, прикриваючись нормами якогось иншого права, до практики польських магдебургій практику фландрійських міст, — скрізь, де ці норми дано без инших застереженнів, їх наведено, як порівняний мате- ріял, як право „obcych krain". Це дає певну відповідь на питання, що його К. Кораний, виставивши в заголовку своєї розвідки, ніде й разу не поставив у тексті її—про вплив фландрійського права на право польське, — для позитивної відповіди на це питання автор не дає жадного матеріялу; тим менше за це мови може бути що-до XVI-ro віку, як стоїть у заголовку, бо саму „Оборону" Троїцького надруковано 1605 року, тоб-то в XVlI-му віці.

Отакі наші міркування що-до можливих висновків з 'рецензованої розвідки. По-за отими висновками треба відзначити, що автор дуже пильно опрацював згадані твори Троїцького й Дамгаудера; це тим цінніше, що до наукового обігу в літературі польського права ці твори заводиться вперше. Усім, хто працюватиме коло найцікавіших питаннів рецепції в Польщі, а через неї і в українських землях, Магдебурзького- права, ця праця К. Кораного не раз стане у пригоді нарівні з відомими дослідами проф. Даргуна, акад. Тарановського та npoφ. С. Кутшеби.

С. Іваницький.

*) Стор. 8.

_ai !S∙_j^κ°J^anyⁱ∙ ^o∙ ^c-. St.

13.

J ⅛ Ц. 18. 19. 40.

> ⅛!^d ∙ ³⁷∙ 38, 39, 41.

) Ib>d., 47.

^С),bid- 18. 19, 20, 24. 25.

Акад. О. О. Малиновський. Кари майнові та кари особисті. (Нарис з історії давньо-руського, західньо-руського та українського права). Ювілейний збірник на пошану акад. Д. І. Багалія. Київ, 1927, стор. 197—208.

Акад. О. О. Малиновський поставив собі завданням дати коротенький нарис історії кар майнових та особистих, маючи переважно на увазі зміну форм кари в первісному громадянстві.

За першу, найдавнішу форму кари в дикунів була помста, що складалася з двох елементів: мстилися на особі й на майні злочинця, причому жадних обмеженнів не було. „Помста необмежена і невизначена — особиста й майнова кара панувала за часи первісної культури^α {стор. 198).

Та писана історія знає вже визначені майнові кари. „Ще збереглися переживання помсти, але кара є переважно посягання на майно" (ibid.). З'ясовує акад. Малиновський цей перехід од помсти на майнову кару коротенько так: „як-же помста була шкідливою справою і небезпечним риском і як злочин чинив економічні збитки, а майно мало велику вартість, то в людини... сама собою з’явилася думка: чи не краще, щоб укривджений та злочинець погодилися один із одним на умовах не- визначеної помсти визначеною майновою карою... такі добровільні згоди почали траплятися... в випадках незначних злочинів, що не викликали пекучого почуття помсти; далі вони поширювалися і на инші злочини, уживано їх усе частіш і частіш; нарешті, утворилася норма... злочинець... повинен дати укривдженому частину свого майна, а коли з’явилися.гроші, — заплатити... насамперед укривдженому; потім... і укривдженому, і представникові влади, причому вироблено було певну таксу, скільки саме платити за який злочин" (стор. 200).

Панування майнових кар було недовговічне. „Злочинець—людина невиплатна, йому бракує майна, щоб заплатити за злочин... Доводилося -супроти таких злочинців уживати особової кари замість кари майнової" (стор. 202). Далі, особові кари „поширюються що-до осіб злочинців та видів злочину і до їх присуджують за всі більш-менш значні злочини формально всіх злочинців; майнові кари залишаються... як додаток до особистих кар або як... легкі кари за незначні злочини" (стор. 204). Особисті кари за феодальної доби „набули дуже жорстокого характеру; вживано їх часто-густо саме супроти злочинців із нижчої класи, що порушували злочинами інтереси пануючої класи; цим владущі класи хотіли помститися за злочин у минулому та настрашити инших, щоб не вчиняли злочинів у майбутньому" (стор. 205).

Отакі етапи розвитку кар за злочин малює акад. Малиновський у своїй цікавій статті, причому влучно обґрунтовує свої твердження пережитками з права, починаючи з доби писаної історії аж до наших днів: Руської Правди, Судебника Казиміра, привилеїв, Литовського Статуту, „Прав, по которым судится малоросійскій народ" і звичаєвого українського права другої половини XIX ст.» за збірниками П. Чубинського.

Сумнів викликає одначе твердження, що помста, складаючися з двох елементів, скерованих на особу винного й на його майно, в дальшому розвиткові зреклася чомусь цілковито однієї своєї складової частини, скерованої на особу винного, і розвинула лиш другу частину, скеровану на його майно. Злочинець, як гадає акад. Малиновський, завдовольняв скривдженого частиною свого майна або пізніше платив грішми винагороду скривдженому й штраф державній владі. Очевидно, що матеріяльна складова частина помсти мала на увазі винагородити скривдженого за його шкоду, за його матеріяльну втрату, і цей бік помсти далі лиш було врегульовано й зведено до певного розміру — до такси. Але й друга складова частина помсти, скерована на особу винного, не зійшла цілком з кону життя, і ми бачимо, що її так само поставлено в певні рамці: щоб винному вчинити те саме, що й він учинив скривдженому, а не більше. Це так званий тальйон — око за око, зуб за зуб. За це акад. Малиновський зовсім не говорить. Тому не зовсім ясне є його- трактування дальшого ступеня’ в розвиткові кар, а саме—перехід од кар майнових до кар особистих. Як гадає акад. Малиновський, винного, неспроможного заплатити певну суму скривдженому й державній владі, били, калічили й життя йому страчували. Але бувало й так, що такого неспроможного видавали скривдженому на виробок (одробіток), а раніш; просто повертали на невільника. Можливо, що кари, скеровані на спричинення стражданнів особі винного, маючи, з одного боку, своє коріння в тій складовій частині помсти, яку було скеровано на особу винного, заміняли собою, з другого боку, штраф, що йшов державній владі. Життя завсіди буває складнішим, аніж ми його собі уявляємо, і не вважає на ті логічні й простолінійні формули, які ми йому хтіли-б накинути. Почавшись ще в первісному громадянстві, кари й до нашого часу заховали обидві свої складові частині: кару на особі винного та кару на його майні. І не було такої доби, коли-б панувала лиш одна складова частина первісної помсти.

Можна й іще де з чим не погоджуватись, як от з уявлінням авторовим про поток Руської Правди, що князь одданого йому на поток, „вбиває, б’є, проганяє геть із суспільства, поневолює і, окрім того... одбирає все... майно“ (стор. 204). Gr. Борисенок довів, що поток Руської Правди то є лиш вигнання (рідкіш, заслання) та поневолення, коли злочинець був неспроможний одшкодуватм скривдженого ')• Так само може викликати заперечення розподіл права на „давньоруське, західньо- руське й українське (див. підзаголовок), наче в давньоруському й за- хідньо-руському нема елементів права українського. Нарешті, треба відзначити, що підзаголовок — „нарис з історії давньо-руського, західньо- руського й українського права", на нашу думку, не зовсім одповідає змістові статті, бо, як уже зазначено, цими правами автор обґрунтовує й ілюструє свою загальну думку про головні етапи розвитку кар, переважно майнових і особистих у первісному громадянстві.

1р. Черкаський.

Проф. Ростислав Лащенко. Копні суди на Україні, їх походження, компетенція і устрій (кінець). Збірник правничої комісії при історично- філософічній секції Наукового Товариства імени Шевченка, ч. 2. Львів, 1927, стор. 1 — 87.

Продовжуючи виклад судочинства копного, автор у Vl розділі попереду говорить про „гоніння слідом" злочинця, застосовуючи цей інститут до попереднього слідства (стор. 2), спускаючи з ока, що гнала слід копа, яку скривджений „збірав... з усіх сел, що належали до даної копної округи" (стор. 1), а не сам укривджений, якому (а не копі) наш

’) „Карний зміст,потока' Руської Правди”, вип. І „Праць ком. для оиуч. західньо ■ руського й укр. права”, стор. 30—31.

автор надає право вимагати від села, до ґрунтів якого слід приведено, видати злодія (стор. 2), а не слід, най пере дше, вивести. Забуваючи, що гоніння слідом є „попереднє слідство**, наш автор тут-таки каже про те, що громада-„община*‘, яка не видала злочинця „по присуду копи, також присуджувалася заплатити покривдженому всі його шкоди** (стор. 2). Отже, кажучи про гоніння сліду, автор тут-таки говорить і про другий інститут—„видачу**, а застосовуючи гоніння сліду до попереднього (а не судового) слідства, тут-же каже, що копа-община присуджувала Другу общину заплатити шкоди. Виходить, що копа провадить і „попереднє (себто досудове) слідство**, і разом з тим і судить.

Цілком даремно автор, підпираючи себе авторитетом Cnporica, ототожнює гоніння сліду з зводом Руської Правди (стор. З, прим. 5), що нічого спільного з гонінням сліду не має, бо гоніння слідом має на меті розшукати злочинця по тих слідах, що він необачно залишив, а звід має справу з опізнаною в певної особи пропалою річчю чи животиною, яка (особа) зводом-ставленням свого заступці — намагається довести совісність свого володіння й перекласти відповідальність на заступцю. Що таке ототожнювання недоречне, це найяскравіш видно з того, що Литовський Статут, який ближче за нас був до зводу Руської Правди й сам уживав цього інституту, забороняв переносити звід, початий на певному уряді, до иншого уряду, а гоніння слідом не переводилося на уряді, а йшло слідом туди, куди той слід приведе.

Далі, наш автор афоризм копкого права — невихід всегди платить шкоду — звязує з невиходом на слід; невихід має ширший обсяг і може мати місце й у випадках нестання на копі взагалі.

Цілком даремне наш автор бере на себе обов’язок виправдати ідею старовинного права накладати „відповідальність цілої громади за вчинки її поодиноких членів*⁴ (стор. 4 — 6) на їхню громаду, бо в даному разі відповідає громада не за що инше, як за те, що вона сліду не може одвести, що на слід не виходить, що шкодника, коли вона його знає, не видає, а це все становить особисту вже вину громади, бо вона цим усім покриває шкодника.

Нарешті, в тому самому VI розділі, без ніякого звязку з гонінням сліду, автор надзвичайно побіжно говорить про способи забезпечувати стання винного на суд — про ув’язнення й поруку (стор. 6—8).

Дальший розділ VlI у підзаголовку починається —„судове слідство**. Отож виходить, що присягання, муки, трус, оглядання й гоніння сліду, про що автор наш казав у попередніх розділах, —цс все акти не судового копкого слідства, а попереднього, досудового. Якогось дивного погляду додержується наш автор на судове слідство.

Переходячи до порядку копного судочинства, автор одзначає, що його досить розробили вже Іванішсв, Єфименкова й Cnporic, а тому він на ньому зупинятися довго не хоче (стор. 9), зазначаючи, що копа збиралася тричі, а що-найбільше — чотири рази (збиралася й більше!); залежно від цього копа мала й різні назви. Зупиняється ще наш автор над тим, що копа додержувалася давніх звичаїв, а в цьому він убачає „необхідні в судовій справі плановість, закінченість, ясність, без яких копа з організованого зібрання перетворилася-б неминуче на бурхливий і цілком випадковий натовп людей**; стародавні звичаї накладали своє „veto на прояви помсти**, були „гарантією, що на неї спиралися всі надії обвинувачених'*; нарешті, стародавні звичаї підносили авторитет копи, імпонували навіть її ворогам (урядові, шляхті польській і українській походженням). Це все спричинилося до того, що діяльність копного суду не загасла остаточно навіть у половині XVIII ст. (стор. 10—11).

Судове копне слідство починалося скаргою скривдженого, де зазначалися всі дані про шкодника, коли скривджений устиг їх зібрати через обиск і опит до копи; тоді винний повинен був стати на суд і вивід з себе чинити. Коли-ж шкодник був невідомий, тоді копники повинні були дати „з себе поліку", що то не вони є шкодники й про шкодника не відають. Тут наш автор проминає інститут „опиту" на копі, що звя- зує між собою скаргу скривдженого з полікою — одказом копників; щоб копники могли одповідати, треба, щоб їх було опитано, чи не знають вони шкодника. Прогалина ця сталася очевидячки тому, що автор наш обиск-опит уважає тільки за інститут того слідства, що його переводить скривджений до копи.

Коли полікою справу не висвітлено, її пускали на переслух — себ-то припиняли справу до моменту, коли скривджений прочує й довідається поміж людьми про певні дані проти свого шкодника (стор. 13—14). Так само слушно автор говорить і про заклад — ставлення шапки, ноги з ногою (стор. 14 — 18). Неправильний тільки здогад нашого автора про те, що цього звичаю вживали по-за українською етнографічною смугою: про шапку-заклад говорять акти козацьких судів Гетьманської України в XVH стол.

На цьому автор закінчує судове на копі слідство й переходить до вироків. Виносили копники їх одноголосно. Неправильно автор твердить, що загал, маса на копі своєю більшістю не силувала думки мен- шости — „акти сливе на подають нам матсріялу для таких висновків", каже він (стор. 19), але акти як-раз говорять за те, що, не дійшовши згоди, копа розходилася, не розвязавши справи, або переконувала один одного бійкою

Цілком слушно автор зазначає, що копиий суд, виносячи вироки, керувався і своїм власним звичаєвим правом, і Литовським Статутом, причому до вимог Статуту ставився досить вільно. Помилково автор до форм кари на горло відносить садження винного на пеньок (стор. 24): акт, на який покликується він, має на оці „муки", а не кару на горло; та й узагалі відомий спосіб садити на кола, а не на пеньок.

Твердячи, що смертної кари копний суд уживав рідко (стор. 25), автор намагається це довести відсутністю по деяких магістратах катів (стор. 26—27), не вважаючи на те, що, коли не було ката, ролю його виконували скривджені, а то й сами винні, що, наклавши собі повроз на шию, кидалися з шибениці й сами себе вішали.

Не подобається нашому авторові, що від суду копного можна було одізватися—апелювати до вищого права — гродського суду, за яким він визнає право контролю над вироками копного суду на тій (сумнівній) підставі, що до судових гродських книг вироки копних судів заводилися по реляціях возних (арк. 27). Закінчує копний процес наш автор указівками на те, що копники брали пересуд і пам’ятне (стор. 32—33), але яка була межи ними різниця й в якому розмірі вони платилися, автор мовчить.

Дальший VIII розділ автор присвячує питанню, як ставилися до копного суду шляхта й польсько-литовська держава, і на підставі поодиноких випадків, які не набули характеру масового явища, робить висновок, що в межах шляхетської Речи Посполитої копний суд був „явищем беззаконним" (стор. 37).’Але знаючи, що „засади копного права увійшли навіть у... Литовський Статут" (ibid.), автор ставить собі запитання, як розвязати „ці суперечності". Описавши занадто густими фарбами становище селян-підданих, яких прирівнювано навіть до речи (servi sunt res), автор убачає в самому факті існування копних судів за шляхетської держави з її шляхетськими порядками й свавіллям „могутність", „силу дійсного живого права**, що „перескочило через усі перепони, через цілу низку штучно утворених загат і влило в сухі артикули права писаного живі й свіжі ідеї" (стор. 41). „Цього не розуміла шляхта, але значіння копного суду для держави в відомій мірі визнавали кермуючі литовські й польські кола, які підходили до копного суду з погляду практичної,, звичайної доцільности** (ibid.). Виходить, отже, що копкий суд у шляхетській Речі Посполитій був явищем беззаконним і в той самий час, з мотивів практичности й доцільности, та сама Річ Посполита визнавала йога й заводила навіть по тих землях, де копного суду, перед тим не вживали. Суперечности, виходить, автор не розвязав та й не міг розвязати, бо „беззаконства** копного суду в дійсності не було. Були поодинокі випадки негативного ставлення до копного суду з боку шляхти-панів. а иноді й урядових судів, але в куди більшій кількості було доброзичливе ставлення до копного суду як з боку шляхти-панів, так і шляхетсько-панського урядового суду, не кажучи вже за те, що закон наказував панам посилати на копу своїх підданих, коли хто захтів-би шкоди своєї доходити копою, наказував самому урядові в певних випадках скликати копу й навіть одправу чинити вирокам копного суду. Становище копного суду було не беззаконним, а навпаки цілком законним і доцільним.

Далі, в тому самому розділі автор торкається питання про терен, що на нього поширювавсь копний суд. Повторюючи висновки що-до цього проф. Іванішева, Антоновича, Новицького й Cnporica_l автор, спи- раючися на етнографічні межі українського народу за Рудницьким, Kop- дубою і Яблоновським, робить висновок, що „найінтенсивнішою діяльністю копних судів... визначалися повіти... в межах етнографічної України, в межах стародавнього територіяльного розселення українського племени" (crop. 46), в тому числі й на Гетьманській Україні (стор. 47).

Розділ IX являє собою ілюстрацію копного процесу на справі возного єнерала Івана Есмановича Вабищевича-Плотницького, що автор надрукував у Записках УГА в ЧСР; рецензію про ню надруковано в третьому випуску „Праць** (на стор. 455 — 456).

Розділ X присвячено питанню про культурний вплив на Литву „руського" народу, „руської⁴⁴ мови, під якими автор розуміє українську культуру, українську мову, один лиш раз прохопившись про вплив поруч з українською культурою й культури білоруської (стр. 65). Підставляючи скрізь під слово „руський** слово „український⁴*, автор говорить про панування в Литовській державі XV — XViI ст. української мови в законодавстві, суді та адміністрації, в діловодстві копних судів і лиш полонізаторська політика польсько-литовської Речи Посполитої спричинилася до того, що „руську⁴* мову було вигнано з судів.

Розділ XI трактує про те, що національні риси народнього копного права живуть ще й досі на Україні, а на довід цього автор наводить з Чубинськаго інститут заводу (від заводити, показувати), кажучи, що „в даному випадку маємо діло з рештками колишнього копного устрою, копного судівництва; „завод"—далекий відгук колишнього копного устрою, старовинної копкої судової процедури" (стор. 74). Для ілюстрації автор наводить справу з початку XVI ст. про розграничення дібр кн. Василя Сангушка з смиднянами, де сторони теж „заводили", указуючи границі (стор. 75—81).

Останній XII розділ автор присвячує характеристиці „общини" московської, що спиралася „не на особу, не на індивідуальну творчість і самодіяльність поодиноких осіб, а навпаки — на певне самозречення поодиноких осіб свого повновластя і в перенесенні в сфері громадських і приватно-тобутових стосунків на мир, громаду" (стор. 82), — протистав- алячи їй українську громаду-віче, яка не зазіхала „на людську індивіду- •' альність", >не збезличувала маси; в українській громаді кожний член її.„був не тільки повноправним суб’єктом прав приватних, але й носієм високої ідеї народньої суверенности" (стор. 83). Ці думки наш автор підпер авторитетом Костомарова, Драгоманова й Ky літа (стор. 86). На- авторову думку, „на принципи асоціяції, спілки, товариства, співділання в громадському життю... спиралася така оригінальна, надзвичайно цікава судова (Організація, яка була відома під іменем судів копних" (ibid.). Але спочатку Польща, потім царська Росія „заїла" вільності українського народу, доконавши й „рештки копкого судівництва на Україні". Закінчує автор свою роботу сподіванкою, що прокинуться до життя найздоровші елементи національного українського права і серед них „найздоровші засади українського копного права — засади національного народнього судівництва" (стор. 87).

Тепер можна зробити висновки.

Я помилився, коли писав у своїй рецензії, що „процес копного •суду до винесення вироку автор закінчив" („Праці", вип. 2, стор. 294), бо в другій половині своєї монографії проф. Лащенко говорить про гоніння сліду, про дання копниками о собі справи, про заклад-парі, про скаргу скривдженого й потім уже про вироки й виконання їх. Але за- вваження мої про инші прогалини в трактуванні того чи иншого інституту копного права залишаються в силі. Можна було-б іще вказати на прогалини, звязані з тим чи иншим інститутом, про які говорить наш автор у другій половині своєї монографії, хоч-би про те, які вироки виносив копний суд по суті, до яких кар засуджував, які були апелг.- щійні інстанції для вироків копного суду (опріч гродського суду); зовсім не помітив він таких оригінальних і цікавих інститутів як видача винного копі від пана винного й скривдженому від копи, одказ суду копного панові винного й урядові й т. д. Пояснити це все можна, як я й зазначав, тим, що в підвалину своєї праці автор клав літературу питання, а не самі акти в їхній сукупності, хоч, визнаю це, деякі акти автор читав. На мою думку, треба було-б робити навпаки: вивчення актів класти в підвалину свого досліду, а літературою лиш коригувати свої висновки чи відзначати хибні висновки своїх попередників. Що автор саме так працював, можна вказати на гоніння сліду (стор. 2), на копне ув’язнення (стор. 6), на поруку (стор. 8) і т. д„ де авгер трактує зазначені інститути не на підставі вивчення рктового матеріялу, а на висновках инших авторів, як от Іванішева, Єфименкової й т. д. Та він і сам це визнає, кажучи „як свідчить" такий-то автор, ніби ці автори були сучасниками копного суду й їхні слова можна прирівняти до актів.

Попередній мій висновок про систему викладу так само залишається в силі: розповівши про опит свідків, про присягу, про муки, про лице, про трус, про оглядання, про гоніння сліду — себ-то про інститути копного судочинства, автор їх застосовує до „попереднього" слідства, що невідомо, хто його переводив, а до судового копного слідства застосовує скаргу скривдженого, поліку чи вивід копників, заклад-парі та й годі. Ясно, що про всі зазначені інститути треба було сказати в копному судовому слідстві, почавши з скарги,.опиту, оглядання й т. д. аж до вироків, бо це все й є судове копне слідство, бо всі ці інститути мали на меті викрити винного й установити його винність—а це й є завдання кожного судового слідства, значить і копного. Жадного попереднього офіційного слідства тоді не знали й органів для переведення їх не було.

33. 36. праць Kox. >ακ.-p. та ухр. права, в. 6.

Усі акти судового слідства переводила сама копа або, за її дорученням кожного разу, обранці її, одкладаючи кожного разу справу до иншого разу, коли бракувало якихось відомостей, або й припиняючи на деякий час справу (пускаючи її на переслух), коли викрити винного не щастило.

Взагалі авторова архітектоніка невитримана. Не кажучи вже про те, що в тому самому розділі автор об’єднує інститути, що нічим один з одним не звязані (напр., гоніння сліду й ув’язнення в розд. VI, судове копне слідство й вироки, виконання їх, а після апеляція, судові оплати, в розд. VII, відношення шляхти до копкого суду й терен його поширення в розд. VIII), він перебиває свій виклад, вставляючи розділи не на своє місце. Hanp., закінчивши з копним судочинством узагалі й перейшовши до відношення шляхетсько-польської держави до копного суду й тут-же трактуючи про терен поширення його (розд. VlII), автор наш у розділі дальшому (IX) знову повернувся до копного процесу й на одному прикладі ілюструє той копкий процес, а потім знову переходить до загальних питаннів про культурний вплив на Литву українського народу, його мови (розд. X), про те, що національні риси українського копного права живуть іще й досі на Україні (розд. XI) й що московська община й українська громада, бувши тим самим інститутом, мають протилежний по суті зміст (розд. XII).

Найбільша хиба авторова є його надзвичайний національний патріотизм, що примушує його „превозносити до небес“ все українське, а в чужому вбачати все найгірше. Цей патріотизм дратує поляків, литовців, дратуватиме, очевидно, й білорусів. Цей патріотизм примушує його виправдо вувати деякі інститути копного права, які він уважає за негативні (вживання мук, відповідальність громади за вчинки поодиноких осіб). Цей патріотизм диктує йому явно неправдиві твердження, як от „беззакон- розмови посланців — Богдановича-Зарудного й Тетері з царськими боярами... І за цими актами, думає він, „московський цар що-до новоприєднаної території став — як це вже було накреслено підчас Переяславських переговорів — прямим спадкоємцем польських королів. Цьому не перешкоджав уряд гетьманів" (с. 412) Цар роздає земельні пожалування, йому безпосередньо підлягають міста українські, різні стани України, як от духівництво, шляхта. З міст йому мали йти збори. До міст українських надсилаються московські воєводи. При цім „московська влада, ні трохи не сумніваючися в своїм праві мати своїх воєвод в українських містах, од самого початку приєднання України до Москви не гадала обмежувати функції своїх воєвод. Так само і представники поодиноких верстов малоруської людности про жадні їх обмеження не думали" с.с. 417 — 418). Що-ж до козацтва, то козацькі ватажки здобувають од московської влади саме те, що сами дуже прохають. „Уряд гетьманів зо- ‘ Мається, за прямим змістом акту р. 1654, виключно військовою інституцією, а всі зміни в правнім становищі козаків тяжать до поширення хніх станових привилеїв та до підвищення кількости козацького реєстру. З порівнянні з польською добою не дають акти 1654 р. нічого принципово нового в цьому напрямкові; вийнятком було тільки право диплома- ичних зносин, що було визнано за гетьманом" (с.с. 420 — 421). Селян- тво-ж нічого не виграло. „Старий становий поділ... залишився. Шля- :етський привилей, що був за одну з головних причин народнього юветання на Україні, лишивсь непорушний... Найголовніші зміни, в по- ■івнянні з минулим становим устроєм, були за актом 1654 р. доведені ільки до поширення станових прав і вільностей козацтва" (с.с. 422—423). Звідси висновок — „Коли за польської доби була Україна простою ча- тиною польської держави, такою-ж частиною мала залишитися за актом 1654 і в межах Московської держави, була до неї інкорпорована, як ровінція" (с. 423).

De facto-ж „комбінація пожалування з умовою мало властивою тогішньому правному уявліняю й відповідною до епохи станової держави, натурально надавала актам р. 1654 особливої правної сили* (с- 424). De facto-ж „Зміст акту 1654 р. був фактично вироблений в остаточній формі в наслідок згоди двох сторін. Оця фактична обставина надавала в даному разі царській „милості*⁴ до певної міри одмінного характеру в порівнянні з жалуваними грамотами звичайного типу** (с. 424).

Нарешті закінчення (розділ 5-й). Тут автор визнає, що „В. А. Мя- котін документально довів у своїй книзі про соціяльну історію України в XVII — XVIII столітті, що при перших спробах перевести в життя правні норми, які були встановили акти 1654 р., виявилася неможливість завести їх цілком до практики. Внутрішнє життя й внутрішній лад України XVlI століття лишилися фактично незалежними від московської влади. Гетьманський уряд з гетьманом на чолі заступив московського государя. Хтіла московська влада так чи инакше впливати на внутрішні українські відносини — мала відмовитися від безпосередніх стосунків і чинити за посередництвом гетьмана. Це цілком змінювало становище України в межах московської держави. Малоросія переставала бути тільки географічним терміном, а набувала характеру окремої територіяль- ної одиниці й гетьман визначав симбол української автономії** (с. 425). Лиш поступінно досягла Москва повної інкорпорації Гетьманщини.

Оце такий зміст статті Д. М. Одинця, що його ми виклали здебільшого словами самого ж автора, широко користуючися з цитування його окремих тверджень.

Мусимо сказати, що працю Д. Одинця важко зарахувати до дослідів з історії права. В них ми звикли бачити правну аналізу й оцінку форм державних, інститутів і норм. Праця-ж Д. Одинця має характер не так аналітичний, як описовий. До того-ж бракує в ній і виразної концепції, виразної схема неминуче потрібної для історично-юридичної роботи. З другого боку від загально-історичної (а не юридичної) роботи вимагали-б ми докладнішого й глибшого освітлення соціального становища країни й політичних подій за Хмельниччини. Отже праця займає проміжне місце між історично-соціологічною та юридичною (ми-б сказали, юридично-соціологічною) методою дослідження.

Висловитися про ню цілком категорично не легко. На наш погляд, повсякчас почувається те, що працю скорочено. Як видно, тільки цим можна пояснити, чом юридично не обґрунтовано оцінку форми сполучення України з Москвою, всебічно не висвітлено фактичне становище відносин, що, як визнає сам автор, далеко не були тотожні з постановами юридичних актів. Адже знаємо ми, приміром, що надання від царя жалуваних грамот на Україні не можна було оголошувати й здійснювати, що з міст збори на царя de facto не йшли, що гетьман провадив самостійну зовнішню політику і т. инш, і т. инш.

Від роботи, що року 1926 надруковано, мали-б ми, думаємо, право вимагати більшого знання літератури питання, що йому цю роботу присвячено. Але з неї не видно обізнання, прим., з „Хмельниччиною в розцвіті**. І коли праця акад. М. С. Грушевського ще не охоплює Переяславського приєднання, то про нього говорить другий монографічний дослід. Маємо на увазі „Україну на переломі** В- Липинського. Ми з викладом В. Липинського, ясна річ, не погоджуємося (хоч по-при всю тенденційність книги класову психологію його ватажків зроблено у В- Липинського цікаво. Отверта станова, дворянська позиція автора принаймні не маскує, а раз-у-раз розшифровує цілі Б- Хмельницького й класову позицію групи козацької старшини, що його оточувала, та не ховає її повну протилежність інтересам селянства). З поглядами В- Липинського на Переяславське приєднання треба не погоджуватися, їх відкидати (це й робив автор цих рядків у рецензії на працю проф. Р. Лащенка, який у своїй праці, стоючи на позиції Липинського, дав їй своє юридичне висвітлення). Але Д. Одинцеві не треба була їх обминути.

У викладі Д. Одинця насамперед звертає на себе увагу те, що ніде він не визнає Україну 1648—1654 рр. за державу, а його опис становища України за цей час суперечить цьому визнанню. А саме такого погляду—визнання України 1648—54 р.р. за державу тримається більшість російських вчених. Справді, територія обмежена від Польщі (нещодавно І. Крнп’якевич подав науці огляд державних кордонів України і зокрема кордонів з Польщею за Хмельниччини), українська людність, що визнавала українську-ж владу, нарешті сама влада з явними ознаками влади державної (найяскравіше виявлення — самостійна міжнародна політика й визнання т. ч. її від сусідів)—усе це каже за державний характер України Богдана Хмельницького. Отож позиція Д. Одинця в цім питанні — неправильна.

З другого боку, оповідання про Переяславську раду й її оцінка теж, думаємо ми, невірна. Це — инше висвітлення позиції П. Куліша, який твердив, що жадної умови в Переяславі бути не могло, вона-бо суперечила-б самим принципам московського самодержав’я. Але Кулі- шеву думку в науці не прийнято. Проти неї заперечують і російські вчені. Сергеевич, Дьяконов, Розенфельд, Нольде, Мякогін — всі вони визнають саме характер умови за радою й пактами 1654 р. Ось, напр., Нольде — Нольде, що стояв на крайній позиції невизнання за Україною по 1654 р. державного характеру, — він думає инакше ніж Одинець. Адже пише він („Очерки русскаго государственнаго права"), що на Переяславській раді був саме договір і тільки сами „умови, на яких Малоросія ввіходила до складу Росії, не були остаточно встановлені" (с.с. 288—289). І далі — „на ділі посланці Олексія Михайловича вже в Переяславі дали деякі загальні зобов я з а н н я (підкреслення наше. Л. O.), що потім оформилися в остаточній формі в „пунктах", які встановили в Москві". Кулішеве-ж твердження, каже Нольде, відкидає «договірний характер дальших актів поміж Москвою та Малоросією" (с. 289, пр. 89). В Москві „умови сполучення України з Москвою були встановлені й обопільні попередні зобов'язання, прийняті на Переяславській раді (підкреслення наше) виконані" (с. 290). Такі-ж цитати могли-б ми навести і з инших російських авторів (для Нольде вони зокрема характерні). На такій позиції стоїть і низка українських учених. І справді, чи-ж можна надавати стільки значіння самому фактові присяги чи неприсяганню; адже обіцянку й запевнення того, що цар не порушує свого слова, Бутурлін дав! Саме як умову — трактат розумів Переяславські переговори і гетьман Б. Хмельницький. Отже в травні р. 1657, коли підчас його розмови: з царськими посланцями — окольничим Ф. Бутурліним та дьяком В. Ми- хайловим — зайшла мова про воєвод на Україні, гетьман сказав: „Будучи он ъ, гетман ъ, на τpaκτaτix¾ царского величества c-ь ближнимъ боярином* и намістникомь Тверскимъ съ Васильемъ Васильевичем?» Бутурлиным?» с?» товарыши, только до молвил и, что быть воеводамъ в?» одном?» город! KieBt"... (А. Ю. и 3. P∙, т. Ill_r с. 569).

Ясно, що невизнання договірного характеру переговорів на Переяславській раді важливе авторові для його концепції про інкорпорацію України до Московщини (це видно з однієї з цитат, які навели ми, а втім юридичних доводів своєї думки автор не дає). Цю концепцію, звичайно, не можна визнати за правдиву. На ній стояли російські вчені — Алексеев (повна інкорпорація) та Розенфельд (неповна інкорпорація). В науці її не прийнято. Більшість учених тримається кваліфікації приєднання як васальної залежности України від Московщини. У II випускові „Праць Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права", автор цих рядків писав про нову статтю проф. Ф. Лащенка, який визначав сполучення як персональну унію. У негативній рецензії ми говорили про явне розходження цієї концепції й концепції В. Липинського з історичною дійсністю, що поставила Україну в підлегле (а не рівноправне) становище до Москви. Явне розходження з історичною дійсністю має й думка Д. Одинця, що не доведена й будь-якою спробою юридичної аналізи. Тільки перегинає палицю вона в инший бік. Її помилка в буквальнім слідуванні за формою, а не за змістом тогочасних державноправних документів, і в тім, що не рахується вона з фактичним становищем України 1648—1654 рр., як держави. Як ми бачили, погляд Д. Одинця йде далі за погляди инших російських учених. На наш погляд, він недостатньо об’єктивний.

Соціальна аналіза в авторовій роботі явно недостатня. Селянське повстання за Хмельниччини в автора не досить накреслено, схарактеризовано. Говорить він трохи не виключно за козаків. Але при цьому мав-би він пам’ятати, що правні акти раз-у-раз свідчать за консерватизм правних поглядів, які часто вже не відповідають справжньому становищу речей і що за їхніми юридично-законними (саме „законність" революції і хотіли вони довести) постановами стояли нові соціальні відносини й сили, що надавали постановам юридичних документів иншого, нового змісту. Забуває автор, що й саме козацтво після повстання Богдана Хмельницького вже не тим стало, чим було воно за польських часів. В нього влилося багато нових елементів з инших верстов і зокрема бачимо широке покозачення селянства (але з другого боку і шляхти!). Отже постанови про козаків мали вже новий зміст, оскільки поширювалися вони після 1648 р. на нові шари. Це все можна було-6 тонше оцінити й глибше схарактеризувати.

Це — головні наші завваження Ними маємо й обмежитися. Адже працю написано в скороченім (може значно скороченім) вигляді й низка дрібніших завважень, які ми-б могли тепер навести, можливо одпадуть, коли праця Д. Одинця побачить світ у повному вигляді. Але загальне установлення її — невірне * тенденційне.

Л. Окиншевич~

А. Яковлів. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою р. 1654. ІОбілейний збірник У.А.Н. на пошану акад. Д. І- Багалія, с.с. 580—615.

Ювілейний збірник на пошану акад. Д. І. Багалія приніс низку нових розвідок і для науки історії українського права. До них належить і стаття А. Яковлева про договір Б. Хмельницького р. 1654.

В статті автор наводить оцінку історичних документів, що до умови 1654 р. стосуються. Цілком справедливо вважає він за не вельми об’єктивне джерело статейні списки московських бояр. Адже відома нотатка Котошіхіна про те, як пишуться такі списки „не противъ того, какъ говорено, (а) прекрасно, разумно, виславляючи свой разумъ на обманство⁴'... Подає А. Яковлів історію зносин з Росією, обставини Переяславської ради, хід переговорів на Москві в березні р. 1654. За повний текст умови автор уважає in corpora статті 14 та 21 березня та жалувані грамоти й укази царя. 14-же статтів. що їх р. 1659 на раді -в Переяславі кн. Трубецькой вніс як статті Б. Хмельницького, А. Яковлів визнає за фальсифікат і обіцяє присвятити цьому питанню спеціяль- иий дослід. До виходу такого досліду поки-що утримуємося від вислову свого погляду на цю справу.

Далі автор каже про форму умови, про юридичний зміст окремих постанов умови. Стежучи за виконанням умови на практиці що-до закордонних зносин, А. Яковлів констатує; „те, що цар змінив запропоновану од Б. Хмельницького умову про чужоземні зносини, призвело тільки до того, що умову цю зовсім не виконувано ані в редакції, що її встановила Москва, ані навіть у редакції, запропонованій од Б. Хмельницького. Гетьман до самісінької своєї смерти здійснював як пасивне, так і активне право чужоземних зносин, як голова незалежної держави, цілком ігноруючи договір 1654 р." (с. 599). Узагалі умову в життя переведено не було.

Автор пише про погляди сторін на договір. Україна — в особі Б. Хмельницького — дивилася на нього як на договір насамперед оборонний, в формі „протекції". Москва инколи з цим погоджувалася, але з другого боку раз-у-раз намагалася поставити нові відносини як „воз- соединеніе Руси“. Сусідні-ж держави трактували Україну як державу самостійну й договір визнавали за договір „протекції".

Кінець статті присвячує автор визначенню юридичної оцінки умови 1654 р. Він наводить тут погляди вчених про характер умови, погляди, як відомо, дуже розбіжні, що надавали найрізніші юридичні концепції цьому актові. З деякими поглядами А. Яковлів вдало полемізує. Отже він вказує прихильникам думки, що тут маємо діло з реальною унією, що вираз „вечное подданство", на якім головне будувала вона свою концепцію визначає підданство не вічне, а, за російською тогочасною термінологією — безстрочне. Персональну унію А. Яковлів заперечує тим, що при ній не могло бути окремих правителів кожної держави. Проф. Р. Лащенкові — прихильникові погляду про персональну унію, бо, мовляв, така-ж персональна унія була у Польщі й Литві за Ягайла та Витовта, — автор вдало каже таке: „Нам здається, що приклад Вітовта нічого не пояснює, бо-ж спірна оснівна теза, чи дійсно після 1401 р. між Литвою та Польщею було встановлено з'єднання на основі персональної унії, чи навпаки тут була васальна’залежність. Акад. М. Гру- шевський, наприклад, гадає, що в цьому випадкові, як і по акту Горо- дельської унії 1413 р. Литва була у васальній залежності від польського короля" (с. 612). Проф. Р. Лащенко, що (у вип. III „Праць", с- 400) закидав авторові цих рядків необізнання з фактом цієї персональної унії, має тепер відповідь. Я до цього цілком приєднуюся, вказавши ще, що правна природа уній Польщі з В. Кн. Литовським ще настільки зле вивчена, що брати ці відносини за приклад визначеної концепції аж ніяк не можна.

Сам А. Яковлів за найвідповідніші форми влучення вважає тут протекторат чи васалітет, не бачучи різкої одміни поміж ними. Нам вже кілька разів доводилося одстоювати саме останню з цих форм.

Яку можна дати загальну оцінку роботі А. Яковлева? Як-найкращу, бо є це робота дуже сумлінна й дуже докладна. Мало хто до нього схарактеризував приєднання 1654 р. так повно і так вдало. Мені зокрема доводиться зробити наголос на останнім слові, бо з більшістю поглядів цього вченого на даний предмет я згодний і про деякі з них вже й писав. До того-ж треба підкреслити спокійний та об’єктивний тон статті. А тимчасом за кордоном серед і українських і російських учених — емігрантів бачимо якийсь ненормально підвищений інтерес до цієї теми і якесь упереджене її дослідження. Там забуваються при цім, що є це діла давнього, минулого, яке тепер не має практичного значіння. Ця об’єктивність — позитивна риса статті А. Яковлева і це різнить її і від статті на цю-ж тему Р. Лащенка (наша рецензія на неї у з. II „Праць") і від статті Д. Одинця (рецензія у цім випускові).

Хочеться все-ж-таки думати, що історики України та історики українського права вже покінчать з цією темою. Багато паперу списано, щоб довести ту чи иншу форму сполучення, багато пер поламалося в полемічнім запалі обміну думок. Зрештою все-ж не пощастило прийти до однакових поглядів. Певна річ, що й не пощастить. Адже кожна концепція має певні доводи за і доводи проти, безсуперечних немає. Різні й підходи при освітленні. Одні беруть букву закону — тоб-то статтів 1654 р, инші цілком справедливо шукають відповіди в фактичнім стані речей в цей час. Погодити це все важко й сказати щось нове так само важко. Ось тут слаба сторона й роботи А. Яковлева, власне в її темі. Матеріял цей такий знайомий, стільки писали про ці розмови Бутурліна в Переяславі, Тетері Й Богданова в Москві і т. ин., і т. ин., що це все вже зрештою не є цікаве. Час перейти до инших тем- а багато ще цих тем є нових, темних, зовсім не освітлених, що че, кають на своїх дослідників. Праця звернута на дослідження цих нових тем буде для нашої науки далеко цінніша за працю над умовою 1654 р.

Закінчуючи коротку рецензію, хочу вказати на фактичну помилку автора. Отже він каже, що Петро U відновив уряд гетьмана та генеральну раду на Україні. Насправді-ж указ, на який він покликується, відновлює уряд гетьмана й уряди генеральної старшини при гетьмані. Генеральна старшина — круг близьких радників гетьмана й урядових осіб Гетьманщини та генеральна козацька рада — це явища цілком різні. Певна річ, що є тут lapsus calami.

Л. Окиніиевич.

Іван Крипякевич. Студії над державою Богдана Хмельницького. K Гетьманські універсали. VI. Суд. Записки Наук. Товариства ім. Шевченка у Львові, т. CXLVlI, сс. 55—85.

Поважний львівський історик випустив вже кілька нарисів з своїх „Студій над державою Богдана Хмельницького". Перед очима читача вже пройшли нариси про раду, генеральну старшину, державні межі, дороги. До цього-ж списку слід зарахувати й нариси про державний український скарб за Богдана Хмельницького, український державний Архів, сербів в українськім війську... Трохи що не кожна нова книга Записок Львівського Товариства приносить нам нові нариси „Студій" І. Крип’яксвича. Без сумніву, думка розглянути, дослідити Україну часів Богдана Хмельницького є інтересне і потрібне завдання. Маємо загальні освітлення цієї доби у акад. М. Грушевського в його останніх випусках Історії України-Руси, побіжно в марксистській російській (Покровський, Рожков) та українській (Яворський, Слабченко) історіографії. Ці досліди і нариси багато дають для загального з’ясування доби Богдана Хмельницького. Але побіч. з ними’ і мають рацію й цікаві і нариси І. Крип’якевича, що з'ясовують окремі, спеціальні риси, інститути, факти цієї доби. Для науки-ж історії українського права ряд цих нарисів цікавий ще й своїми темами, що торкаються певних юридичних інститутів. І хоч пише їх не юрист і хоч автор юридичних завдань собі й не ставить, все-жтаки ця систематизація матеріялу, це з’ясування матеріялів, що стосуються до історії інститутів часів української революції Богдана Хмельницького — багато дає для науки історії українського права.

Перший з вищеназваних нарисів автора в CXLVII книзі Записок стосується до цікавої теми про гетьманські універсали 1648—1657 рр. Тема ця є передусім тема з дипломатики — науки про внутрішню структуру документів. Автор пише, що „такий розслід приносить досить різ- нородні здобутки: 1) для пізнання самих документів як таких, їхньої типової форми, дає можність відріжнити автентичні документи від фальсифікатів; 2) для пізнання розвитку канцелярії, її форм та звичаїв; 3) для означення компетенції і титулятури урядів, що видавали сі документи; 4) часом й для порішення правно-державних питань" (с. 55). Безперечно, що й розділ 3 цього розподілу стосується також до правно- державних питань, а, до певної міри, — і розділ 2.

Автор ділить універсали Богдана Хмельницького за дипломатичною схемою формул. Ми не будемо йти тут за ним. Але скажемо, що робить він це вельми вдало. Для нас інтересна тут титулятура універсалів. Тільки ім'я і прізвище проходять незмінно в підписах гетьмана. А титул різний. Цей титул дає натяки й на державно-правне становище України. Адже коли в ранніх універсалах гетьман є „з войскомъ его королевской милости эапорожскимъ", коли по 1654 р. „зъ войскомъ его царского величества", то э 1651 до 1654 рр. гетьман титулується просто „зъ войскомъ Запорозскимъ". Є це вказівка на правні погляди ватажків української революції на державну українську організацію, як на організацію незалежну. Цікава ще одміна в універсалах: в одних підписується „гет- манъ зъ войском", а в инших „гетманъ войска". „Перша форма, каже автор, більше прийнята, немов зазначує дуалізм двох установ — гетьмана й війська, друга форма підкреслює радше владу гетьмана над військом"... Інтересний ще ’ титул в універсалі у червні 1657 р. „hetman generaJny". Тут ніби-то гетьман ставить себе в ряд посад генеральної старшини; а втім ця старшина тоді здебільшого звалася „військовою" і титул генеральний — головний вжито тут мабуть для одміни від наказних гетьманів різних загонів козацького війська.

Цікаво, що деякі універсали контрасигнує генеральний писар І. Виговський. Згодом такого явища ми не бачимо. Універсал 24 травня 1650 р. писаний від імени гетьмана підписав тільки Виговський. Тут, якщо немає пропуску в копії универсала — генеральний писар виступає в такій ролі, яку надав йому російський уряд за Скоропадського— підписувати писані від гетьманського імени універсали підчас хороби останнього.

Дипломатична аналіза універсалів Б. Хмельницького дає змогу відрізняти автентичні документи від фальсифікатів. Автор ілюструє це на конкретнім прикладі, де, аналізуючи один з універсалів, наведених у С. Величка, цілком переконливо доводить, що його підроблено.

І. Крип’якевич наводить спис універсалів Б. Хмельницького. В цім реєстрі є 77 універсалів цього гетьмана. До своєї роботи він додає ще 6 цікавих, досі не опублікованих універсалів цієї доби. Власне кажучи не 6, а 5, бо 6-й то універсал Богдана Хмельницького, що його жартома підробили поляки, писаний ніби-то з табору під Батогом. З автентичних документів мабуть найцікавіший № 5 — універсал від 15 березня р. 1657, що дозволяє київським міщанам вільно переїздити та торгувати з Старим Биховом (білоруське місто на Могилівщині). Про мешканців цього міста універсал каже, що „...шляхта, месчане и вси обивателі Старого Быхова цале и вірне поддалисе под владэу и протекцию нашу и присегу виконали нам, же нікогдьі южь нікому иншому тоей фортеци не подадут, але по вік-ь при Войску Запорозкомъ оную заховати мают*⁴ (с. 75). Міщани київські можуть „вгору (тоб-то на північ, угору Дніпром. Л. О.) люб самым ити, люб своих факторовъ посылат до Быхова и гдеколвекъ залоги наші зостають, з вшелякими лекгумі- нами и купецкими речами сухим путем и водою, як хто может⁴* (ibid.). Тут яскраво виявляється українська тогочасна політична експансія на Білорусь, що конкурувала з російськими на неї зазіханнями, а також і тісно звязана з першою, експансія українського торговельного капіталу.

Закінчуючи наш огляд нарису про „гетьманські універсали*⁴, мусимо сказати, що тему тут узято вельми цікаву. І дипломатична аналіза документів у роботі автора вдала й інтересна. Дипломатичного дослідження українські документи сливе не зазнавали. Вельми інтересно було-б узяти тут ширшу добу й простежити зміни, що їх зазнавала форма українських актів, хоч-би до кінця XVII ст. (у XVIII ст. на неї виразно впливає форма російських канцелярій). В цім нарисі автор використав і новий, не друкований досі матеріял, чого не робив у нарисах попередніх.

Значно гірше вражіння робить коротенький нарис про „Суд**. Судові віддає автор тільки 4 сторінки. В надто побіжнім викладі тут автор пише, що до 1648 р. за вищу судову інстанцію була козацька рада, а по революції за вищого суддю стає гетьман. Нам здається, що тут автор занадто переносить на городооу Україну січові звичаї, на городовій Україні судову ролю скоріше грають гетьман, судді, полковники і то не „з доручення ради'* як думає автор, а це ввіходило в їхню сталу компетенцію. А рада судила рідко, бо й збиралася не регулярно і цс — суд екстраординарний.

Автор каже про суд гетьмана як суд першої інстанції (випадок суду над Федоровичем, що захопив скарб Тимоша), суди генеральних суд- • дів. за компетенцію й діяльність яких за Б. Хмельницького звісток немає, суди нижчих інстанцій — полковника, сотника, полкових суддів, отаманів Коли не було старшого, думає І. Крип’якевич, що мав владу ве

сти суд, обов’язувала засада звичаєвого Запорожського права:—де три козаки, одного два судити повинні** (с. 78). І далі: „право, яким судили козацькі суди, не було списане. В основі його було звичаєве запорож- ське військове право, доволі примітивне і суворе** (ibid.). Для нас не так ясна, як для автора, ця чинність звичаєвого січового права. Звичаєве право очевидно не можна примусово завести, і зробити це швидко підчас повстання. Звичаєве право завсіди має глибоке коріння в самих народніх масах. Нам думається, що в основі права козацьких судів, і за Б. Хмельницького, були писані пам’ятки: Лит. Статут та права німецькі. А допомічну ролю грало звичаєве право козацької городової України, що не було цілком тотожне з звичаями Січи. Норма-ж, що два козаки третього судять, невідомо наскільки de facto зобов’язувала. Хіба що зобов’язувала на війні,підчас походу.

Далі автор пише про деякі риси практики козацьких судів, суди шляхетські, що, як він гадає, мабуть не мали чинности за Б- Хмельницького, суди міські. „Додати ще треба, каже він, що московські статті 1654 р. передбачують й окремий суд московських воєвод на Україні¹⁴ (с. 80). Чи-ж так? Натяк на можливість судової діяльности російських воєвод є лиш у статтях 13 березня, що їх усно заявили українські посланці. Тут лиш мова мовиться эа можливість такого суду тільки в разі добровільного звернення до нього сторін. Але-ж статті 13 березня є умова з Москвою, на них немає царських відповідів, санкції. І в статтях 14 та 21 березня вже нічого немає за суд воєвод.

Треба сказати, що розділ про суд за Б. Хмельницького написаний надто побіжно. За джерело для автора тут були трохи не виключно „Акты Южной и Западной Россіи“. Що правда, не можемо винуватити його в незнанні архівних, невиданих джерел, оскільки у Львові він ско- ристувати з них не міг. Але літературу питання не можна було обминати (згадаємо хоч-би за відому полеміку Міллера з Лазаревським про існування шляхетських судів за Б. Хмельницького). Отже для цікавого питання про суди, їхню організацію й їхні функції за Б. Хмельницького хотіли-б ми більшого досліду, більшої уваги. Такої уваги й такого досконалого вирішення проблеми як ми бачимо у шановного автора в його нарисі про „гетьманські універсали".

Л. Окиншевич.

Н. Мірза-Авак’янц. Нариси з історії суду в Лівобережній Україні другої половини XVII століття. II. Норми права та типи злочинів у судовій практиці. Наукові записки науково-дослідчої катедри історії української культури: Харків, № 6. Присвячується керівникові катедри акад. Д. 1. Багалієві з нагоди 50-річчя його наукової діяльности.

Другий нарис з історії суду, як бачимо, Н. Мірза-Авак’янц присвятила питанню про те, якими правними нормами керувалися в своїй практиці козацькі суди та з якими типами злочинів мала діло судова практика козацьких судів на Гетьманщині.

На авторову думку, правні норми відповідали суспільно-економічним відносинам на Україні в другій половині XVII cτ.: з одного боку, ще досить міцно трималося дрібне землеволодіння козаків і селян.. не втратила значіння громада, що складалась з дрібних землевласників — „статечного" козацтва та селянства, ще не перетвореного на панських підданих; з другого—невпинно розвивався процес концентрації земель, в руках старшини, що поверталася на нових великих землевласників, набуваючи вкупі з цим і класові привілеї та поширюючи їх за рахунок инших груп населення" (стор. 63). „Рівневі юридичного розвитку й правним поглядам громади" відповідало звичаєве право; старшина-ж, „шукаючи в праві попередньої епохи юридичного обґрунтування й закріплення своєї привілейованости" орієнтувалася на німецьке право в польській обробці й на Литовський Статут (ibid.). Оскільки за перші десятиліття по революції Хмельницького „новий привілейований стан ще не витворився, а „станові привілеї шляхти було фактично скасовано", Литовському Статутові, як кодексові суто шляхетському, а тим паче німецькому праву, „що виросло в обставинах життя привілейованого міста, не могло бути ґрунту й місця на Україні Гетьманській. Тому-то за основу „карної практики др. пол. XVII ст. стали правні норми, близькі й добре відомі українській людності, — звичаєве право" (стор. 64).

Але цю струнку теоретичну будову перевернули козацькі правники, що, очевидно, не рахувалися з нею: „не знаходячи часто потрібних норм у звичаєвому праві, козацькі юристи тих часів мусіли удаватися до старих правних збірок, шукаючи там указівок для розвязання справ. Таким чином, у наслідок безпорадного становища судів, що не могли функціонувати, керуючися лише звичаєвим правом, Литовський Статут і збірки німецького права ввійшли в судову практику й набули в ній великого значіння, ставши джерелом права... А втім... карні норми Литовського Статуту та німецького права не стали в наших судах нормами обов’язковими: кодекси залишилися лише справочниками... від норм їх постійно відступали, якщо вони йшли всупереч правним звичаям населення" (ibid.). Забувши, що писані кодекси повинні були мати лиш допомічне значіння на випадок, коли чого в звичаєвому праві не ставало, наш автор дивується випадкам, коли суд, навівши відповідну цитату з правного кодексу для обґрунтування присуду, „виносив постанову, що „цілковито суперечила" тим нормам, але „відповідала юридичним поглядам населення" (ibid.). Очевидно, що так воно й повинно було бути, але наш автор мимоволі хтів-би, щоб, усупереч його концепції, панувало не звичаєве право, а писані кодекси. Тому-то він на карб звичаєвого права заносить відсутність „певної системи кар, брак обов’язкових і остаточно викристалізуваних карних норм" (crop. 65). Що є за ідеал для суду, в тому наш автор бачить негативний бік впливу звичаєвого права: „класова приналежність, вік, та родинні звязки злочинця, рівень його економічного добробуту, більший чи менший вплив громади й инш. — остільки відбивається на характері кари, що шкода шукати будь-якої карної системи" (ibid.). Очевидно наш автор гадає, що певні карні норми прикладалися механічно до злочинця, не зважаючи на жадні конкретні обставини справи й на те соціяльне оточення, в якому зріс і вчинив злочин винний. Але згадавши про різницю „суспільно-економічних обставин та життя окремих районів Гетьманщини, цеб-то про більший чи менший розвиток великого землеволодіння, а вкупі й обсягу старшинських впливів на місцеві справи та місцеве громадянство разом з особливостями місцевих юридичних звичаїв", автор наш убачає в цьому підставу для утворення територіяльної різниці кар, для такої різноманітности „карних норм судової практики, що часто доводиться говорити не за певний тип кари на Гетьманщині в цілому, але за карну практику суду Старо- дубівського, Бориспільського, Пи^ятинського, Полтавського й инш." (ibid.). На жаль, наш автор цього свойого твердження не довів нічим. Правда, він обіцяє характерові й типам кар, „поширених у практиці судів Лівобережної України др. пол. XVII ст.“ присвятити „наступний розділ праці" (стор. 75); але можна побоюватися, що, коли він припускає існування „типів" кар, які об’єднували судову практику на Гетьм нщині (виходить, різниці по районах уже нема), то дійсність удруге переверне його теоретичну будову про різноманітність карних норм на ґрунті різниць у суспільно-економічних обставинах окремих районів Гетьманщини. Ті-ж приклади, які автор наводить для ілюстрації свого твердження про те, що „карна система" Литовського Статуту й збірників німецького права на практиці не була обов’язкова й замінювалася на кари м’якші (стор. 65—66), говорять про помилування й про мирову, а для помилування й мирової тієї доби жадних рамців ставити, певна річ, не можна.

Кинувся, далі, ввічі нашому авторові приватно-правний характер тогочасного карного права, а саме інстигаторство й всі наслідки, що з нього випливали, як от „згода злочинця" з покривдженим, „звільнення винного в наслідок цього від кари навіть у справах, що загрожували карою на смерть, заміна однієї кари другою за вимогою інстигатора... вибір кари за волею „поводової сторони" (стор. 66), розпочинання справи за скаргою інстигатора й припинення її за нестанням його (стор. 68). Все це спричинилося до таких негативних, на погляд нашого автора, наслідків, як от „патріархальність в розвязанні справ, відсутність формалізму й точного опреділення кар, бажання суду не лише покарати злочинця за зроблену шкоду, але й удержати від неї инших, нарешті індивідуалізм присудів, що так вражає в практиці тогочасних судів" (стор. 69).

Наш-же автор, очевидячки, стоїть за те, щоб кара була справді карою, а „не засобом педагогічного впливу" (ibid.), щоб суд був формальним (ibid.), щоб були певні процесуальні форми й закінчена карна система (стор. 70), щоб присуди були ясно й точно зформульовані (коли бити, так щоб зазначено було певну кількість київ, хоч-би винний од них і мав померти (ibid.), щоб була повна градація кар, се б то щоб, напр., кару на горло в усіх випадках заміняли на якусь одну кару, а не на різні" (арк. 71).

Далі, наш автор переходить до „типів злочинів, характерних для карної практики" виучуваної доби, й відзначає мужолозтво (хоч і не погоджується з акад. О. Левицьким, що цей злочин становив чи не найзначніший відсоток усіх инших злочинів), крадіж, потвар (а не „потвора" — безчестя), забийство, чарівництво (стор. 71—74).

Потім автор знову повертається до судівництва, зупиняючись на „спробі" чи квестії, на зізнанні засудженого на страту на останньому „стопню" (стор. 74), причому без достатніх підстав автор говорить, що прикладали шину чи брали на тортури у в'язниці, а наші види проби переводили прилюдно на торгу коло стовпа (стор. 74); справді-ж усякого роду муки переводили і на ринку, і перед судовою ізбою, а не в в’язниці, як каже наш автор. Кару на смерть, за автором, переводили на ринку в ярмарковий день (арк. 75), хоч, додамо від себе, бували випадки, коли кару на горло виконували в тому місці, де стався злочин.

Отже виходить, заголовок розділу не цілком відповідає змістові нарису, бо окрім „норм права", себ-то писаного (Литовський Статут і Магдебурзьке право) й звичаєвого права та „типів злочинів" наш автор каже ще й про процесуальне право, подаючи все це всуміш: сказавши про приватно-правний характер карного права з усіма його наслідками в судочинстві, як от розпочинання справи, припинення її через кестання на суд скривдженого, про дання вини (інстигаторство) з зазначенням кари, якій повинен підлягати винний, про уморення справи через мирову чи заміну смертної кари через „дарування" з боку скривдженого чи громади, — автор переходить до матеріального права — до характеристики „типів злочинів", щоб наприкінці знову повернутися до процесу — а саме до вживання мук і до виконання вироків.

Далі, автор, пишучи свої нариси, не додержується прийнятого вже плану: сказавши на початкові розділу, що він не зупиняється докладно на питанні „про значіння Литовського Статуту й німецького права в судовій практиці та (на) взаємовідношенні норм писаного права з правом звичаєвим, бо це є тема третього розділу... „Писані кодекси та звичаєве право в практиці судів др. пол. XVII ст.“ (стор. 63 прим. 2), хоч про це саме він як раз і говорив на стор. 63—66, автор закінчує розділ так: „що ж до характеру й типів кар, поширених у практиці судів Лівобережної України др. пол. XVII ст., так розглядові цього питання буде присвячено наступний розділ праці" (стор. 75). Отож, не знати, про що далі буде писати автор, чи ще про взаємовідношення права писаного й звичаєвого, чи про типи кар.

Окрім того б’є ввічі недостатня теоретична обізнаність авторова з питаннями, які він трактує: те, що тепер уважають за останнє слово каральної політики — як от індивідуалізація кар, невизначеність розмірів їх, виховний їхній характер, — автор уважає за негативні риси судової практики українського суду на Гетьманщині, а замість того хтів-би бачити „тверді правні норми, що приводили-б до певних процесуальних форм і закінченої карної системи" (стор. 70), та „градацію кар“ (cτoρ.71)- Недостатня обізнаність ця відбивається й на самому плані нарисів: за. мість того, щоб викладати матеріал за планом — устрій судовий, процесуальне й матеріальне карне право, і все це в якомусь певному порядкові,— автор вихоплює окремі питання з цих галузів і подає їх усуміш.

А проте, автор знав й використав ’друковані акти й відповідну невеличку літературу, що торкається історії суду й судівництва на Гетьманщині.

Ip. Черкаський.

<< | >>

↑

Источник: ПРАЦІ КОМІСІЇ ДЛЯ ВИУЧУВАННЯ ІСТОРІЇ західньо-руського та українського права. За редакцією Голови Комісії академика Н. П. ВАС1ЛЕНКА. З друкарні Всеукраїнської Академії Наук У КИЇВІ 1929. 1929

Еще по теме ЗАУВАЖЕННЯ, КРИТИКА і БІБЛІОГРАФІЯ:

- История государства и права Великобритании - История государства и права Германии - История государства и права зарубежных стран - История государства и права Казахстана - История государства и права Р. Беларусь - История государства и права России - История государства и права США - Історія держави і права України - Римское право -