Лев Окиншевич. НАУКОВІ ЗВІДОМЛЕННЯ.

Звідомлення І. Ю. Черкаського про відрядження до Харкова р. 1927.

Устрій та поступок праввий козацьких судів на Гетьманцеві (Тези).

1.

Відомості про використав! в Харківськім Центр.

В 1927 році Комісія для виучування історії західньо-руського та українського права відрядила мене для праці в Харківському Історич­ному Архіві.

У Харківському Центральному Історичному Архіві я працював мало не три місяці, звертаючи всю свою увагу на матеріяли, що прибули з Московського Архіву кол. Міністерства Юстиції й торкаються XVII та першої чверти XVlII вв.

Для своєї майбутньої праці „Устрій та судівництво козацьких су­дів на Гетьманщині перед заведенням статутових судів" я використав отакі матеріяли:

а) Кролевецького сотенного суду дві книги за рр. 1653—1670 та 1670—1724 рр.;

б) Миргородського полкового й сотенного суду одну книгу за рр. 1656-1674;

в) Остерського городового магістрату дві книги за рр. 1626—1669 (починаючи з р. 1650) та за рр. 1705—1724;

г) Лохвицького сотенного суду одну книгу за рр. 1674—1715, і

д) Стародубівського городового магістрату 6 книг поточних за рр. 1703-4, 1705, 1706, 1710, 1713 та 1714.

На превеликий жаль, книги Лохвицького Сотенного суду з р. 1653 я не використав, бо вона випадково залишилася в „Древлехранилище'[‡‡‡‡‡‡‡‡‡] в Москві ’).

Використавши зазначені книги, я приступив до справ, але, на жаль, виявилося, що жадної справи з XVII в. немає, а тільки починаючи з два- цятих років XVllI в. Зважаючи-ж на те, що справ дуже багато, я вирі­шив використати справи, що торкаються переходового періоду від су­дочинства усного до писаного підо впливом Малоросійської Колегії (першої) та указу Петра І про „форму" суда. Таких справ з рр. 1722 по 1725 знайшлося коло 40, але з них цікавих для мене виявилося 13 справ, які я й використав (деякі з них мають по кількадесять, а то й сотень аркушів).

Переглянув я також 3 книги журналів Малоросійської Колегії за р. 1726, але впевнившися, що там дуже не часто трапляються постанови в судових справах, я боявся дурно згаяти час на перегляд цих журналів (їх е близько двох десятків книжок), а тому перейшов до справ харків­ських— так званої у них „Малоросійської Колегії". Із них я переглянув 64 справи, використавши тільки 27 — решта не цікаві.

Нарешті я використав п’ять книг ордерів Гетьмана Розумовського за рр. 1750, 1756, 1757 та 1758.

Щоб дати уявління, скільки пороблено виписок, треба сказати, що я списав близько 8 дестей паперу.

2.

Судоустрій: генеральний, полковий, сотенний і сільський суди; склад; участь і роля козацтва й поспільства в судах.

Після цих коротких відомостей зовнішнього характеру переходжу до коротенького (у вигляді тез) викладу судового устрою та судочин­ства за тими матеріялами, що я їх вивчав у Харківському Ц. І. Архіві. Покликуваннів на ці матеріяли тепер не роблю, бо вони у найближчому часі ввійдуть у мою спеціяльну про це монографію.

Гетьман, як голова держави й зверхній суддя, здається, ніколи не виступав у ролі одноособового судді, хоча не досить ясні натяки на те, що Гетьман сам особисто судив, иноді й трапляються. Але треба гадати, що вражіння таке складається через недокладне оповідання актів, бо значно більше зустрічаємо ми відомостей про те, що Гетьман, як суддя, виступав у щільному єднанні з судом генеральним, а той звичайно діяв, докладаючи про суть справи й майбутній вирок самому ясновель­можному та за його згодою.

Яскравіше роля Гетьмана, як зверхнього судді, виявлялася в тому, що він конфірмував вироки не тільки суду Генерального, а й судів ниж­чих. Принаймні, в одному вироці полкового суду, що ухвалив смертний вирок злочинцям, читаємо: „узичаючи фришту їм до приготовання на смерть до повороту посланця з указом от ясновельможного є. м. п. Гетьмана... на котрого ласці, яко на зверхнім пану, жи­вот їх єсть". Роля Гетьмана, як судді, виявлялася ще й у тому, що він від боку свого зсилав для участи в нижчих судах своїх довірених із старшини, даючи їм або спеціяльне доручення взяти участь у даній справі, або загальне доручення в справах військових і міських „для вся­кого порядку".

Далі, роля Гетьмана, як судді, виявлялася ще й в інструктуванні нижчих судів: він давав їм науку або безпосередньо від себе, або через Генеральний суд.

Нарешті треба згадати й про розпорядчі дії Гетьмана в судових справах, як от зіслання кого-небудь з старшини перевести на місці ро- зиск (слідство) в справі, або пересилання до належного суду справи, що в ній зацікавлені особи безпосередньо звернулися до Гетьмана.

Як ми вище зазначили, Гетьман, як суддя, діяв у щільному єднанні з судом Генеральним, що, властиво кажучи, й був за найвищий суд на Гетьманщині. Справи до цього суду вступали або з пропозиції Гетьмана, або зважаючи на важливість справи чи на значність особи, що її треба було судити. У даному разі цс був суд першого ступеня. Опріч того, Генеральний суд був за апеляційну інстанцію для судів нижчих узагалі, а не тільки для суду полкового. Надходили справи до Генерального суду через те, що зацікавлена сторона, бувши незавдово- лена з суду нижчого (полкового, сотенного), за дозволом од його, вда­валася або безпосередньо до суду Генерального, або до найвищої влади — Гетьмана, а він такі справи передавав до суду Генерального.

Далі, Генеральний суд інструктував суди нижчі, як їм треба в тому чи иншому випадкові чинити. Інструктування це здебільшого відбувалося з ініціативи самих нижчих судів. Вони, чи сповіщаючи про важливу яку подію, чи не знаючи, як повестися в тій чи иншій звичайній справі, прохали Генеральний суд або кого зіслати для вирішення справи, або науку їм дати, як вийти з скрутного становища.

Генеральний суд иноді виїздив на місця, щоб вирішити справи, надто коли в певній місцевості назбирувалося багато справ (виїзні сесії), або висилав кількох осіб, щоб вони вкупі з місцевим судом роз­низали справу.

Як відомо, О. М. Лазаревський гадав, що Генеральний суд скла­дався з самих-но генеральних суддів, яких, звичайно, бувало двоє. Деякі акти, справді, дають підставу так думати, бо вироки Генерального суду починаються, напр., з такої формули: „Перед нами, суддями генераль­ними...

Генеральна Військова Канцелярія до другої чверти XVIII в. не мала судових функцій, а Генеральний Суд, що діяв у щіль­ному єднанні з Гетьманом, не зносився з сторонами самостійно, а через Генеральну Канцелярію. Він їй кожного разу писав, що треба в тій чи иншій справі зробити, і Генеральна Канцелярія виконувала ці подання Генерального суду; до того вироки суду Генерального виконувалися через гетьманські універсали, а як Гетьмана не було, то через універ­сали Генеральної Канцелярії.

Полковий суд, як і Генеральний, був разом з тим і судом пер­шого ступеня, куди справи надходили за скаргою скривджених або за дорученням полковника. Порівнюючи в меншій мірі полковий суд був за апеляційну інстанцію над вироками суду сотенного, що, зважаючи на незавдоволення зацікавленої сторони з його вироку, одсилав справу до суду полкового.

Так само полковий суд інструктував сотенні суди або зсилаючи до них своїх зісланих, що ввіходили до складу сотенного суду для при­слухання в справі, або подаючи листовну науку, по яку до нього з влас­ної ініціативи для розвязання тих чи инших у справі труднощів зверта­лися сотенні суди. Як на варіяцію зсилання до сотенних судів спеціяль- них зісланих можна вказати на зсилання на ярмарки спеціяльних суддів для розвязання на місці, в єднанні з місцевим судом, усіх справ, що можуть повстати підчас ярмарку. У важливих справах полковий суд з’їздив на місце і в спільному засіданні з судом сотенним вирішував справу.

Що-до складу полкового суду, то підчас військового походу, в та­борі до полкового суду ввіходив полковник, сотники, обозний, осавул і хоружий, полкове та просте товариство. За мирного-ж часу „чужосто- роннє товариство", себ-то, звичайно, товариство з місцевости, що з неї -справу розглядає полковий суд, буває не часто й випадково — з при­годи, звідки вислів „пригодилися" такі-то. Звичайно-ж полковий суд вирішує справу „за відомом всего товариства і всего поспільства міста нашого, старшого й меншого", як сказано в одному акті. Але здебіль­шого до складу полкового суду ввіходили „особи значні", „учтиві пер­сони" й „статечні особи" як з товариства (козаків), так і поспільства — переважно міщан того міста, де засідає полковий суд. Коли справа тор­кається духовної особи або якогось ремісника, то до складу полкового ■суду запрохували ще духівництво й цехмистрів.

Це що-до громадського елементу в полковому суді. Присутність його в складі полкового суду можна простежити аж до часів першої Малоросійської Колегії, закінчуючи наказним гетьмануванням Павла По­луботка, що громадський елемент за нього в складі полкового суду, відповідно до асесорів Генерального суду, вилився в установу „до справ полкових присидячих осіб", себ-то таких самих асесорів, як і в Гене­ральному суді.

Що-до урядового елементу в складі полкового суду, то коли сам полковник не міг брати безпосередньої участи в справі, як голова суду, то він перебував з судом у тісному єднанні.

Таку-ж саму, мало не неодмінну (хоч иноді й трапляються акти, де участь у суді бере саме лиш козацтво) участь у полковому суді брав міський уряд — війти й бурмистри, иноді „з райцями, лавниками і всіми річне засілими радними", себ-то обранці міщанського чи посполитого громадянства того міста, де засідає полковий суд. Участь міщанської громади з його урядом надавала полковому судові з представників ко­зацтва загально-громадський характер; це виразно можна бачити з ре­чення, що в таких випадках ми подибуємо в судових актах: „при всій лаві, зуповне засілій". Цей міщанський елемент згодом, коли ми, порів­нюючи рідко, у складі полкового суду зустрічаємо представників про­стого козацтва й поспільства, став трохи чи не за єдиного представника суспільства в козацькому суді.

Сотенний суд, як суд козацький, складався з сотника, отамана й при боку їхньому товариства; але рідко бувало, що суд козацький окремо засідав од суду міського; звичайно-ж до складу сотенного суду ввіходив уряд міський — війт з річними бурмистрами й значні міщани. У цьому випадкові сотенний суд називався „зуповним урядом міським". Так само, як і в суді полковому, громадський елемент, у вигляді приси- дячого „при боку" уряду козацького й міського, становили значне това­риство й міщанство, що з складу їхнього акт називав, звичайно, кілька прізвищ і додає „й инших немало" або „з многими, которих тут і не іменуємо". Цей громадський елемент репрезентував „все товариство", „все поспільство", що повинно було брати участь у суді. Уряд, зви­чайно, оповіщав громадянство про справу, збирав його, але навряд чи чекав, поки збереться його чимала кількість. Звичайно він обмежувався тими, хто приходив, „згодився".на той час.

До складу сотенного суду ввіходили й ті інструктори чи „зіслані “ від полковника, ба навіть від Гетьмана, що до них сотенний уряд уда­вавсь по науку у важливих справах; серед цих зісланих ми бачимо навіть суддю полкового чи осавула, що засідають „при сотникові, зай­маючи иноді навіть друге місце, себ-то не головують на сотенному суді. Опріч цих „зісланих", до складу сотенного суду, коли він розглядав справу з якогось села, ввіходили сільські отамани та війти, ба навіть „мужі" громади сільської. Міг брати участь у сотенному суді й кожен, хто приїхав до сотенного міста на ярмарок, то-що.

Коли справа торкалася мешканців не лиш даної сотні, а й сусід­ньої, то вона зсилала до сотенного суду своїх зісланих і ми в такому разі маємо спільне засідання двох сотенних судів.

Сотенний суд, як і полковий, інструктував підлеглі йому сільські суди, засилаючи до складу його з свого боку своїх представників.

Сотенний суд був переважно судом першого ступеня для справ карних і цивільних, що траплялися не тільки в сотенному місті, а й по селах даної сотні, коли зацікавлена сторона вдавалася в своїй справі до сотенного суду.

Опріч того, сотенний суд був і за апеляційну інстанцію для справ, що їх судив сільський суд, у випадках, коли зацікавлена сторона не завдовольнялася вироком сільського суду; тоді сільський суд {одсилав справу до суду сотенного.

Нарешті, сільський суд складався з сільського чи городового (у відміну від курінного) отамана, війта і „людей", „жителів", що під ними акти розуміють козаків і людей „посполитих", „тяглих", себ-то панських підданих. Беруть иноді участь у сільському суді місцеве ду­хівництво й панські прикажчики чи старости; брали участь у сільському суді й осавули сільські, виконуючи підчас суду судові доручення. Коли справа торкається сусідніх сіл, то беруть участь у сільському суді й представники таких сіл — отамани, війти. Сільський уряд скликає на засідання представників козацтва й поспільства — отчичів, себ-то хазяїв. У залежності від важливости й цікавости справи стоїть участь і кіль-

кість громадян, що беруть участь у сільському суді:.иноді збираються всі „козаки й мужики", вся „посполита рада й вся громада".

До сільського суду зверталися з скаргами як у справах кримі­нальних, так і цивільних. Перевівши судове слідство, сільський суд иноді не визнає себе компетентним розвязати справу й переносить її на суд сотенний через свій уряд — отамана й війта, що з ними часом ходять і громадяни. У таких випадках сільський суд являється в ролі наче слідчого. У дрібніших справах сільський суд ухвалює вироки. Незавдо- волений з вироку може перенести справу на суд сотенний. До сотен­ного сільський суд переносить також і справи, коли сторона „не слухає" його, себ-то не стає на його суд; цс буває у випадках, коли противна сторона проживає в иншому селі.

Отже, як бачимо, суд з нижчого до найвищого складався з осіб урядових стану козацького й посполитого (міщан та селян) і громади, що під нею треба розуміти рядове — просте козацтво й поспільство (міщан та селян), з яких до актів записували осіб значних, а инших і не йменували; Тому зрозумілою стане нам формула, що її иноді ми зустрічаємо в актах для зазначення станів, які беруть участь у суді: „уряд, товариство й громада посполитая", причому під урядом треба розуміти як козацький, так міщанський і селянський, під товарист­вом козаків узагалі, а під громадою посполитою — масу міщанську та селянську. Участь громади як козацької, так і міщанської та селянської яскравіше виступає в судах сільських, сотенних та полкових, де бере участь громада того місця, де засідає суд, хоча ніхто не боронив-би взяти участь у громаді й людям стороннім. Що-ж до суду Генерального, то роля громади помітніша буває тоді, коли Генеральний суд виїздив на місця; якщо-ж він засідав у столиці, то громаду тут заступали при­їжджі полковники, бунчукові та військові товариші, що під той час пере­бували в столиці. Громада ця по селах та містечках була не инше що, як копа з місцевого люду, і лиш у випадках надзвичайних, коли справа торкалася багатьох околичних сіл, запрохували до „купи" й ці села. Отже традиції громадського (копного) суду Правобережної України жили й на Гетьманській Україні, прибравши собі трохи инших форм: коли на Правобережній Україні головна роля належала масі, громаді, хоч на поверхню її иноді й виступає різного роду сільська старшина, як старці, лавники, тивуни й т. и., а загальний уряд виступав на коп­кому суді лиш у певних випадках, — то на Лівобережній, Гетьманській Україні уряд (козацький, міщанський і сільський взагалі) бере остаточно гору над масою-громадою, відіграє в суді переважну ролю, творить собо о осередок, що коло нього тільки групується, „присидить" при „боці" його громада; отже осередок (центр) ваги од маси перемістився до уряду.

Але цією, до деякої міри, другорядною ролею участь громади в козацькому суді не обмежувалася. Громада, як певний колектив, ви­ступала на суді в ролі обвинувача, коли злочинні його елементи своєю

28. Зб. праць Кой. a∙x.*p. та укр. права, в. 6. діяльністю втягували громаду в якесь підозріння, надто політичного характеру. З другого боку громада на суді була й за винного, коли вона приймала на себе вину за якусь злочинну подію, не мігши виявити поміж собою винного.

Далі, громада виступала на суді й за свідка, даючи свої свідчення за поведінку винного.

Нарешті, громада впливала на вироки суду, всім миром прохаючи полегшити долю винного; в цьому завсіди їй щастило навіть в останній момент підчас самої екзекуції. Слідом за громадою, і окремі особи, „люди зацні" взагалі, й духівництво зокрема, не кажучи вже за дітей та родичів засудженого, часто вдавалися до суду, прохаючи змі­нити свій вирок на легший і суд не був глухий до такого благання, надто коли скривджений чи заступники його інтересів (родичі забитого) здавалися на благання й зрікалися далі настоювати на смертній йому карі.

На цьому ми закінчуємо своє повідомлення про судовий устрій за час до доби першої Малоросійської Колегії. Хіба що відзначити незай­вим було-б, що иноді суд Генеральний, визнаючи за необхідне висвіт­лити справу на місці, зсилав од себе або доручав кільком особам з місцевих значних людей, щоб вони, з’їхавши на місце, вирішили справу остаточно, причому зацікавлені сторони давали наперед підписку вдоволь­нитися їхнім вироком. Це був так званий комісарський, єднальний суд.

Поруч з козацькими судами, що про них ми вище говорили, існу­вали ще суди міські для справ виключно міської людности, духовний для справ духовних і в деякій мірі родинних, панський над людністю, відданою панові в послушенство, цеховий у справах суто-ремісничих, і, нарешті, суд Ніженського грецького братства в справах грецької ко­ловії в Ніжені.

3.

Судочинство.

„До-судове^и слідство; перевірка його на суді. Приватне розвідування скривдженого: оголошення про подію, освідчування, опит, обиск (по­гоня), шлякування (гоніння сліду), трус. Скарга скривдженого; припо- зивання противної сторони на суд; поясніння її в справі. Судове слід­ство: оглядання на суді й через зісланих, иноді за допомогою фахівців- експертів. Трус. Лице. Допит свідків на суді й через зісланих з суду осіб, які иноді, з доручення суду, остаточно розвязували справу на місці; згода на допит свідків чи ганення їх од противної сторони; присяга свідків; свідчення листовне; ставлення суду до свідченнів. заклад— викидщина. Документи на суді, як довід. Присяга як до­від: поприсяження й одприсяження; присяга самодин, самотреть і самочверть; текст присяги; місце присяги; ведіння до присяги; на­слідки присягання й неприсягання Присяга на лиці.

Про досудове слідство можна говорити тільки відносно: органів для переведення досудового слідства, які ми маємо тепер, тоді не було; якщо-ж судові сотенному, полковому й генеральному треба було мати певні відо- 8

мості про подію, що сталася не в місці перебування зазначених судів, то вони зверталися до відповідного суду нижчого, доручаючи йому пе­ревести на місці інквізицію чи розиск, або зсилали когоиебудь з свого складу чи з урядових осіб взагалі, даючи йому інструкцію, що саме він повинен зробити, що вивідати й т. д. Але й цих спеціяльно зсила- них осіб не можна вважати за слідчих, бо й вони, прибувши на місце, розвідували справу не на власну руч, а за певною інструкцією й вкупі з місцевим судом — сільським, сотенним і т. и. Отже з цього погляду розвідування злочину, що його судить даний суд і за його дорученням є, властиво кажучи, не досудове, а судове слідство з тією хіба різни­цею, що його переводить не сам суд, що має остаточно розвязати справу, а суд нижчий за його вказівками, за його дорученням.

З другого боку, всякий нижчий суд — сільський чи сотенний — одержавши скаргу, не зупиняється над тим, що справу цю він може Й не судитиме, що вона до присуду його може й не належати, і перево­дить слідство судове в складі, про який вище вже була мова, ніби він цю справу має остаточно розвязати і, висвітливши справу, занотовує її й тоді сповіщає вищий суд про суть справи й жде науки — чи самому справу й як розвязати, чи чекати, аж поки приїде той вищий суд, щоб укупі з ним розвязати справу, чи одіслати її до того вищого суду. З та­кого погляду слідство, переведене на нижчому суді чи з його власної ініціативи, чи за скаргою зацікавленої особи, чи за дорученням суду ви­щого, буде слідством не досудовим, а судовим. Тому зрозумілим буде нам речення в одному з ордерів Гетьмана Розумовського: „прежде суда слідствіЙ не проізводить**, себ-то не може бути жадного слідства в справі без відома, доручення й вказівок належного суду, бо таке слідство буде вже слідством судовим.

Переведене таким способом слідство вищий суд на свойому суді перевіряє, апробує; а коли повстане якийсь сумнів, або коли правди­вість таким способом переведеного слідства заперечує зацікавлена сто­рона, суд, що розглядає справу остаточно, може доручити тому самому судові, чи через своїх зісланих перевірити те слідство. Судовий харак­тер цього слідства виявляється ще й з того, що зісланим иноді дору­чається, вивівши інквізицію на місці, і розвязати там справу остаточно. Коли-ж такого доручення нема, то зіслані, часом, подають разом з ви­веденим на письмі слідством і свій висновок, свою думку в справі.

Коли „досудового“ слідства не було, то скривдженому проте до­водиться переводити таке слідство на власну руч. Певна річ, що таке розвідування скривдженого жадного офіційного значіння не мало; наслідки такого розвідування в своїй справі зацікавлена сторона подавала судові на увагу, як доводи.

Серед цього розвідування цікаво буде відзначити деякі моменти. Сюди, по-перше, належить оголошення чи об волан н я — яке по­лягало в доведенні до відому найближчих сусідів і уряду про саму

подію злочину. Це оголошення мало подвійне значіння: 1) констатування самої події злочину, щоб потім ні в кого не міг повстати сумнів, що самої події злочину не було, 2) остерегти всякого, щоб утримався від тих чи инших стосунків, які можуть потім повстати з цієї події злочину. Сюди належить по-перше купівля чи знаходження запропащеної речи, заблуканої тварини, то-що. Остерегаючи всякого, щоб не купував кра­деного, чи загубленого, оголошення про подію злочину, з другого боку, тісно звязане було з оповіданням чи оголошенням ні уряді всякого прав­ничого факту: купівлі речи, тварини, то-що. Покупець цим забезпечував себе від можливих обвинуваченнів у купівлі свідомо краденого.

Але не тільки для „шкоди*⁴ мало значіння таке оголошення чи оповіщення. Констатування чи освідчування події злочину бувало й в ин­ших злочинах — зґвалтування, образи, умов продажу землі й т. ин. — і переслідувало иншу мету — забезпечити доводи на майбутньому суді.

Оповіщення чи освідчування чинилося перед всякими „добрими** людьми, що трапилися під рукою, а коли була можливість, то й перед урядом. Уряд, звичайно, таке оповіщення чи освідчування не тільки за­цікавленої.сторони, а й свідків, як він їх ставив, вписував до книг, а освідчування чи оповіщення перед людьми добрими закріплялося „сві- дочним** — певною платою, що її зацікавлена сторона давала цим „доб­рим людям⁴⁴.

Оповіщення про подію злочину щільно звязане було з иншим актом розслідування скривдженого з опитом про те, чи не бачив хто кого або-ж не чув чого такого, що могло-б спричинитися до виявлення вин­ного, до знайдення запропащеного. Бувало, скривджений зараз же й одер­жував потрібні відомості; якщо-ж опит не давав бажаних наслідків, то справу пускали на прослух і бувало, що через деякий час поміж людьми починає ширитися звістка, важлива для викриття шкодника.

Опит звичайно робили поміж найближчими людьми, а коли шкода бувала на ярмарку, то й поміж ярмарковими людьми. Поруч з опитом виступав на кін і о б и с к - р о з ш у к, коли скривджений починає розшу­кувати свою шкоду. Для цього він, оглянувшися на місці, виряджає погоню, певне за допомогою сусідів, а в деяких випадках і уряду, на всі боки і, буває, часом натрапляє на слід у вигляді речи, що загубив злодій, і т. ин. Тоді по сліду „шлякує** й приходить до певного двору і, за дозволом хазяїна, чи пана, якому належить село, чинить трус, иноді за допомогою місцевого уряду, який, бувши присутнім при такому трусі, надає йому характеру трусу судового, урядового. Знайдене таким чином лице скривджений забирає з собою й подає його разом із своєю скаргою на суд.

Наведені дії скривдженого, що він їх переводить на власну руч і з власної ініціативи, в деякій мірі нагадують судочинство громадського суду, так званої гарячої копи, і свідчать ще раз за те, що правосвідомість >країнського народу й на Лівобережній Україні була та сама, що й на Правобережній, де громадський суд з його су- 10

дочинними формами був дуже поширений і вважався за ознаку народ- ньої вільности.

Зібравши тим чи иншим чином відомості про свого шкодника, скривджений заносив свою скаргу, переважно усно, судові й прохав припозвати противну сторону на оту розправу. Суд, якщо противна сторона перебувала в місці суду, посилав по нього когось з урядових нижчих осіб — осаульчика чи що. Коли-ж противна сторона проживала не на місці суду, то суд посилав листовний позов, де, зазначивши суть справи, пропонував на певний термін стати на розправу з усіма документами й иншими доводами. Якщо противна сторона не з’являлась, то суд посилав другий позов, ганячи Ті противність і ослушність та погрожуючи привести в колодках і покарати за неслухняність. Ставши на суд, противна сторона давала свої поясніння. Коли справу з очних роз­мов сторін не можна було остаточно висвітлити, суд або сам уживав заходів, або наказував сторонам доводити свої твердження, себ-то роз­починав судове слідство в справі.

До заходів, яких уживав сам суд, иноді на прохання сторони, треба застосувати оглядання на суді презентованого лиця, трупа, ран, по­бою, спірних ґрунтів, порубу, то-що; коли-ж оглядання треба було пе­ревести на місці, то суд з боку свого посилав своїх зісланих, иноді на винного шию, себ-то коштом винної сторони. Коли потрібні були фахові знання, то суд окрім того уживав досвідчених людей-експертів, як or мірошників, коли треба було оглядати греблю чи млин, що підтоплює ґрунта чи инший млин; старих жінок, коли треба було оглядати зґвал­товану; купців, коли треба було оглядати крам, і взагалі „людей доб­рих^-, які мали взяти для „візерунку¹*—зразки сіна покраденого й т. и.

Далі йде трус, який переводив або сам суд у повному свойому складі, або через зісланих од свого боку, не кажучи вже про той ви­падок, коли скривджений на власну руч ще перед судом переводить трус за допомогою й у присутності представників місцевого суду-уряду.

Здобуте через трус або опізнане й одняте лице, звичайно, пре­зентовано було судові, який наочно міг упевнитися в тому, що покра­дені речі знайдено у винного; безпосередньо суд міг бачити труп забитого; міг бачити знаряддя, яким заподіяно злочин — ніж, кистень; міг бачити кошулю зґвалтованої з знаками ґвалту; міг бачити урізані поли осіб, зловлених на „вшетеченстві** і т. ин. Таке лице — речові до­води мали певний вплив на суд.

Головніше місце у низці доводів мало, певна річ, свідчення. Свідків суд питав не тільки тоді, коли їх сторони ставили; він міг ви­магати з обох рук свідків, коли вважав подані доводи за недостатні.

Якщо свідків на суді не було, а їх необхідно було допитати, то суд од свого боку зсилав кілька осіб, які, розпитавши свідків, повер­талися й докладали про це судові або усно, або на письмі, яке вони складали там, на місці.

Допит свідків через зісланих з суду осіб иноді повертався на пе­реведення на місці судового слідства взагалі з уповноваженням остаточно розвязати справу на місці.

Суд приймав свідоцтво, здається, тільки тоді, коли свідок був до­рослий — мав двацять років. Опріч того, вимагалося, іцоб противна сто­рона згідна була здатися на поставлених свідків, не ганила їх. Свідків допитували без присяги, але зобов’язували їх сумлінням, тоб-то, щоб вони свідчили сумлінно. Иноді свідки підписку давали на тому, що гово­ритимуть правду. Якщо-ж сторона вимагала, щоб свідок своє свідчення ствердив присягою, то суд наказував свідкам присягнути на тому, що вони „не за могоричами і не фольгуючи стороні", а по істинній правді сказали. Виходить, що присяга відбувалася з вимоги зацікавленої сто­рони не перед свідченням, а по свідченню. Присяга відбувалася або перед образом, або перед розпяттям, з покладанням на образ чи рог- пяття двох пальців і цілуванням їх, перехрестившись. Иноді свідок заявляв, що на свойому свідченні він і побожитися готовий, себ то ствер­дити своє свідчення присягою.

Допитували свідків поодинці, хоча трапляються випадки, коли свід­чили всі свідки разом — хором.

Коли який свідок з’явитися на суд не може, то йому дозволялося своє свідчення визнати перед місцевим судом, що має таке свідчення виписати на листі й надіслати до належного суду. Свідчення, що їх вислухує суд, повинні були збігатися одне з одним; якщо свідки роз­ходилися, суд такому свідченню не йняв віри. Не йняв так само суд віри свідченню слуги за своїм паном, розуміється через те, що свідчення таке може бути примусове, нещире, несумлінне.

З свідченням, як доводом, тісно звязаний заклад чи викид- щина, коли сторона, що заперечує якусь подію, хоче вплинути на суд своєю упевненістю в тому, що такої події не було, причому „викида­ється" майном чи навіть горлом своїм — життям, що противна сторона цього не доведе. Сума викидщини бувала різна (півзлотого, 2 копі, 10 талярів, усе майно); викидщина йшла на користь урядові. Коли-ж викидалися з здоров'я чи з горла, то терпів, очевидячки, той, хто про­гравав заклад. Викидщина вимагала згоди противної сторони; зовнішньою ознакою згоди на викидщину було, здається, подавання руки. Иноді суперечник, ставлячи свою худобу чи й життя, оформлює свій заклад на письмі, „розписується" на тому, що як противна сторона доведе по­дію, яку він заперечує, то він тратить худобу й здоров’я.

Опріч цього, суд приймав, як довід, і документи; про це вже було зазначено при позві.

Коли не було ні документів, ні свідків, які-б висвітлили справу, або їх не досить було, або коли позваний чи винний „прівся" — запе­речував певну подію, ганячи до того свідків, то вживали доводу иншого порядку — присяги. Присягати міг скривджений і позваний, чи винний (одприсягання). Питання про те, кому присягати, розвязувано в залеж* 12

пості від того, хто з зацікавлених сторін заявляв бажання поприсягнути чи відприсягнутися. Коли, напр., скривджений не береться до присяги, а позваний чи винний береться одвестися присягою, питання розвязу- вано просто; коли-ж обидві сторони бралися до присяги, то від суду вже залежало, кого він визнає ближчим до присяги й накаже присягати.

Присягали сторони самодин, хоч запідозреному „самому присягати право забороняло"; остаточно це залежало від згоди противної сторони. Частіте присягали самотреть, або самочверть, себ-то з двома або з трьома сторонніми людьми, що своєю присягою підсилювали при­сягу зацікавленої сторони й надавали їй деякої об’єктивности. Прися­гали по „юраменту" (тексту), що видав суд; до юраменту заносили конкретні обставини справи, напр., що винний скривдженого не бив, не тягнув і рукою не доткнувся. Присягу суд призначав, звичайно, на третій день, щоб сторони могли розмислитися, з сумлінням пора­хуватися.

Присяга, звичайно, відбувалася в церкві й супроводилася цілуван­ням образа й покладанням руки на образ. Часто присяга не відбувалася, бо противна сторона не хтіла сторону, що мала присягати, до присяги вести. Неведіння до присяги відбувалося з різних міркуваннів: прихо­дили до згоди сами, або за упрошснням людей; не хтіли душі против­ної сторони ображати, даруючи її присягою. Сторона, коли зречеться присягти, тратить свій позов, коли це був скривджений; а коли це вин­ний — він цим визнає себе за винного й зазнає певної кари. Коли присяга відбувалася, то це вважалося за довід і наступали певні наслідки: коли присягав скривджений, винний платив шкоду або й гор­лом платився; коли присягав винний, його виправдували.

Неясною здається присяга винного „на лиці*, з яким його піймано; присягав він, очевидно, у тому випадкові, коли прохав дарувати йому вину, обіцяючи, що, як його ще піймають, милости на себе він прохати не буде.

4.

Судочинні дії, звязані з особою позваного — винного.

Позов і припровадження винного на суд. Ув'язнення його. Порука, як засіб забезпечити стання його на суд, і порука за добру поведінку винного в минулому й на майбутнє. Видача. Допит винного; муки: злегка, „ерогі" коло слупа і розпеченою на вогні шиною (через ката); „пробували¹* в присутності співучасників; скривджений, як і народ, що збирався на катування, могли не допустити до катування, простивши винного.

Звертаючися до судочинних дій, звязаних з особою винного, треба зазначити, що його звичайно позивали до суду, наказуючи „ставати на право" на певний термін. Якщо він сам на суд не ставав, по нього суд посилав і силоміць припроваджував його до суду. А як позваний ухилявся ставати на суд, то ув’язнювали, як закладня, аж поки він з’явиться когось з його родини — як от матір, дружину й т. п. З цим інститутом закладництва ми ще зустрінемося нижче.

У певних випадках — пійманого з лицем або на гарячому вчинкові — скривджений за допомогою сусід, не чекаючи позву судозого, сам при­водить свого шкодника на суд. Суд і собі санкціонує таке досудове ув’язнення відповідною постановою. Опріч того, з власної ініціативи, суд, до остаточного розвязання справи, ув’язнює: явних злодіїв — пійма­них з лицем, або тих, у кого витрушено лице, або переконаних свід­ками, якщо виводу слушного вони дати не можуть, — розбійників, забийців, у тому числі й убийць блудно прижитої дитини, пійманих на чужолозтві, надто коли їх приводять з урізаними полами, порушників посполитого покою, державних злочинців і т. п. З досудового ув’яз­нення можна було брати в’язня на поруки. Поручники ручилися по в’язню, що він не втече, а як буде потреба, то вони його на суд по­ставлять; а як-же-ж не поставлять, то зобов’язувалися або шкоду за вин­ного заплатити, або й самим терпіти кару, якій має підпасти ■ винний. Иноді поручники підкреслювали, що вони ручаться по персоні, а не по грошах. Бувала порука й короткотермінова — на одну ніч. Опріч того порука була й за добру поведінку ув’язненого, що він е певний, непі- дозрений чоловік і не міг злочину вчинити; бувала порука за добру поведінку винного й на майбутнє.

На поруку могли брати як близькі люди — батько, брат, зять, — так і чужі — „добрі люди". Кількість поручників не була обмежена: бу­вало поручників один, бувало три, а то й більше.

Порука не завсіди замінювала ув’язнення: винному давалося на волю або поруку по собі дати, або залишатися в ув’язненні.

Козацькому судові доводилося рахуватися з присудами иншим гру­пам, як от з присудами панів над їхніми підданцями, з присудами пол­ковників над їхніми підкомапдними козаками й т. и. У таких випадках козацький суд повинен був звертатися з вимогою до пана, щоб він ви­дав судові свойого підданого, або до полковника (чужого), щоб він видав свого козака. Тут ми маємо справу з відомим уже нам інсти­тутом видачі.

Після занесення скарги, суд, звичайно, запізнавши оскаржену сто­рону, наказував їй на одповідь становитися, питаючи, чи всьому тому, що на нього жалують, він дійця був або що він на те відповісти може.

Стаючи на одповідь, оскаржена сторона иноді, не вдаючися в дальше право, до всього добровільно признавалася. Зізнання це иноді бувало наслідком сиіймання з лицем або витрушеного лиця, що з ним винного на суд приводять; бачучи винний, що йому не викрути­тися з справи, мусів „добровільне" знатися. Иноді признання було на­слідком висвідчення свідків, коли винному нічим уже було вивестися. Иноді винний признавався не зразу, а під тиском обставин, бувши посаджений до в’язнення лиш, не кажучи вже за пригнаним в наслі­док мук.

Признаючися до злочину, винний иноді й сам заявляв, що він тому всьому дійця і свідків не треба. І суд, чуючи визнання, бачучи винного при лиці й більшого свідоцтва не потрібуючи, згідно з приписом Ста­туту, переходив до винесення вироку.

Признаючися до певного злочину, винний признавався і до тих злочинів, які він раніш заподіяв, надто коли инші люди на нього шко­дували.

Певна річ, що знаючися до злочину, винний оповідав, як справа була й оговорював своїх товаришів, коли він не сам шкоду чинив.

Допитуючи винного, козачий суд уживав особливих способів, щоб примусити його правду сказати, признатися до злочину, видати поміч­ників і взагалі висвітлити справу. Для цього вживали так званої „проби", „мук". Бувала проба батьківська, легка, щоб пострашити винного, разів два б'ючи різкою, або канчуками „злегка пробити", пристрашували й киями. Бувала проба „строга" теж киями, (паліччям, дубцями), канчуками й нагаями. Перша, можливо, відбува­лася в самому судовому домі — ратуші; друга перед ратушем коло спеціального стовпа (слупа), так званого шпрингера; у цьому випадкові винного прив'язували до слупа і, б’ючи, слуга міський питав винного з доручення суду.

Найсуворіша була проба через ката, якого спеціально для того суд розшукував. Кат чи містр, прив’язавши свою жертву до стовпа, при­кладав до грудей її розпечену на вогні залізну шину — иноді прикладав один раз; здебільшого-ж відбувалося трикротне прикладання розпеченої шини. Суд, здається, повинен був присутнім бути при катуванні. Кілька- кротне припікання шиною вживалося для того, що суд вагався, чи „не з горячести болю своего" жертва „волала". Бувало, що винний у наслідок „мук" признавався до злочину, але бувало, що „твердости ради натури не винився".

Пробували винного перед очима його співучасників, щоб, очевидно, пострашити тих, кого ще не пробувано, й не дати можливости йому го­ворити змишлені речі.

Проби, звичайно, вживали перед винесенням вироку в справі—щоб добитися признання винного. Бувала проба й після винесення вироку на горло з метою ще висвідчити, чи нема в нього співучасників, „пе- реводні".

Ухвалу про видачу винного на муки катові виносив суд, але від скривдженого залежало, чи буде здійснено цю ухвалу: скривджений ч:і з своєї побожности, чи з свого милосердя не допускав містрові морду­вати свого шкодника. Иноді сам винний звертався з своєю прозьбою о прощення до народу, що збирався на це незвичайне видовище і народ міг теж не допустити до катування винного.

Проба, як бачимо, відбувалася публічно. Допіру з часів першої Ма­лоросійської Колегії починається вплив російських порядків і метод катування: це — биття нагаями (р. 1725), або припікання розпаленою шиною в з а ст і нков і, щоб люди не бачили й вплинути не могли.

5.

Вироки.

Одноголосність Ex як наслідок ради спільної всіх до суду належних і присидячих йому осіб. Справедливість і право; зм’якшення су во рос ти права-закону; роля скривдженого підчас судової ради: інстигування й неінстигування; наслідки відсутности на суді інстигаторів. Умов­ний вирок. Зарука. Ставлення сторін до вироку: апеляція до вищого суду з дозволу того суду, що вирок виніс; вибір вищою суду залежав од волі скривдженого. Значіння декретованої справи.

Закінчивши судове слідство, суд переходив до винесення вироку. Вирок виносився одноголосно, хоч голоси — воти й одбирали від усіх. До такої єдности й одностайности призводила спільна рада, на якій докладно обмірковували скаргу скривдженого, зізнання свідків, вивід вин­ного й взагалі контроверсії сторін і т. и. У цій раді брав участь увесь склад суду, до якого, як було вже вище зазначено, входили не тільки представники уряду козацького й міського, а й товариства, міщан і взагалі всього поспільства. На раді звертали увагу попереду, на „святу справедливість" і на право — закони. Але приписи законів — права зм’якшувалися „милосердям", „змилуванням" суду, до якого суд спонукали сльози винного, його каяття, добровільне до поповнення вчинку признання винного, повернення й нагородження шкод, попередня добра його поведінка (рецидив, навпаки, потяжчував кару), молодість винного й т. д. Обставини ці, певне, відбивалися на вироці, зм’якшу­ючи суворість кар, передбачених у праві.

Величезну ролю тут відгравав скривджений. Вище вже зазначено було, що від нього залежало звільнити винного від мук. Тепер ми від­значимо вплив його на вирок. Суд иноді питає скривдженого, що-б він хотів чинити з винним, який заробив на горло. Иноді-ж він виносить ухвалу — винного жалобливій стороні видати горлом, або „скривдженому вільно з винним що хотіти чинити" чи „де хотіти, подіти".

У таких випадках, коли скривджений настоював на тому, щоб суд учинив справедливість, суд виносив належний вирок.

У випадках-же, коли скривджений чи, як його убито, кревні його заявляли, що вони не настоюють на горлі чи на здоров’ї винного, то суд, за згодою скривдженого чи його кревних, визначав меншу кару або й зовсім звільняв від кари з умовою, що він відшкодує скрив­дженого або піде до нього на кілька років на виріб, поєднає уряд за

вину, візьме на себе видатки на похорони й одпоминання забитого, по­платить його довги й т. и.

Иноді, помираючи скривджений сам заявляє, що він не інстигує на винного з умовою, що він виконає його передсмертні побажання. У тих випадках, коли інстигаторів зовсім нема (забито невідомого зайшлого чоловіка, злодіїв зловлено з невідомо в кого покраденими кіньми й т. п.), суд з власної ініціятиви, а иноді на прохання всього миру карає винного легшою карою або й зовсім звільняє від кари, але умовно, „до часу слушного**, аж поки з’являться інстигатори; тоді їм, інстигаторам, вільно буде своєї кривди в кожного права доходити.

Уже з права скривдженого інстигувати чи не інстигувати на горлі чи на здоров’ї винного виступає інститут, що ним пишається сучасне карне законодавство, як останнім словом науки, як найвищим досягнен­ням — це умовний осуд: засудженого на горло, як побачимо, скривдже­ний (за згодою суду) дарує горлом, але не на завсіди, а з умовою, що він своєю працею одробить заподіяну йому шкоду; якщо-ж винний цієї умови не виконає, то скривдженому надається право — „вільно буде** — виконати вирок на горло над своїм проступцею.

Правда, цей умовний осуд не зовсім подібний до сучасного, який відкладає виконання вироку над злочинцем під умовою, що він протя­гом певного терміну не вчинить такого самого або однорідного зло­чину; але не можна заперечувати того, що ідея відкладати виконання вироку під певною умовою без сумніву в вищенаведеному є, а вона й становить суть умовного осуду. Коли тут приватні інтереси скрив­дженого злочином може затемнюють інститут, то можна вказати на инші випадки, коли головного винуватця-злодія покарано було вигнанням, а його співучасникам — переводні „заложили** (відклали) цей вирок під умовою, що його вимагає й сучасне право, доброї поведінки на­далі: „где би після цього в найменшій речі міли би бить підозрі­лими, — жадного доводу не винайдуючи і права, яко злочинців, з міста також вигнать**. Так само за забийство прижитої в розпусті дитини суд, за упрошенням всього миру, дарувавши винну жінку горлом і від карання звільнивши, додав: „где би ся не міла покаяти і знову в тако­вую ж незбожність впасти..., без вшелякого суду й права на тілі срогого карання не уйдеть**.

Тут бачимо відкладання кари під умовою не впасти в той самий злочин; лиш терміну, що протягом його злочинець повинен повздержа- тися від злочину, не визначено.

Але иноді козацький суд, умовно звільняючи від „срогого** ка­рання, не випускав злочинця без жадного карання, а призначав йому легшу кару, як от за фальшування грошей суд, дарувавши злочинців горлом, „націхував** їх і, вибивши коло стовпа, одпустив їх під умово.о не чинити більше злочинів, а „если би которий з межи них у проступ­стві якім піткнувся, то уже конечне смертю казнен будеть, у якого кольвек права не отпустне". Отже ми бачимо, що козацький суд „захо-

вуе екзекуцію остаточную поврозовую" — під умовою не чинити більш чи такого самого, чи й всякого иншого злочину; недодержання цієї умови тягнуло за собою виконання „закладеного" вироку.

Тодішня практика показує, що рецидив з боку такого злочинця з умовним вироком давав право кожному скривдженому „за шию взяти" такого здрайцю.

Винісши вирок у справі, суд иноді закладав чи заручав на Гетьмана чи до шкатули військової рейментарської. чи на суд військо­вий єнеральний, а то на полковника й нарешті, на суд, що справу розвязує, в певній сумі грошей, щоб винна сторона утрималася від певних незаконних дій: не завдавала труднощів у користуванні ґрун­тами, не чинила жадних турбацій і т. и. Закладав суд не тільки сумою грошей, а й ерогим каранням кийовим чи туремним в’язенням. Розмір заруки — закладу залежав від спроможности правопорушника й вежли­вости речи: золотих 50, 100, 1000, кіп 5, 10, 20, талярів 100, 300; до- того коли розвязує справу сотенний суд, то він закладає заруки на полковника і на свій сотенний суд; коли розглядає справу полковий суд, то він призначає заруку на суд генеральний й на свій, полковий суд і, нарешті, коли розглядає справу суд генеральний, то заручає на Гетьмана чи до шкатули військової і на свій, генеральний суд, хоч цього порядку й не завсіди строго додержувано; розмір заруки, зви­чайно, на свій суд визначається в половинному розмірі від суми, що нею заручає він на вищий суд.

Подібно до цього й приватна особа, щоб утримати свого супро­тивника від неправних учинків — щоб не бив, не продавав землі, не оселяв слободи і т. и., закладала певною сумою, причому вибір уряду, на який закладали, залежав од скривдженого: на Гетьмана, чи до шка­тули військової, чи на полковника.

Вислухавши вирок у справі, сторони мали виявити своє завдово- лення чи незавдоволення з нього. Незавдоволення своє сторона вислов­лювала иноді дуже енергійно, ображаючи суд словом і навіть ділом. Незавдоволена сторона, звичайно, апелювала до вищого суду, але за згодою того суду, що вирок у справі виніс, причому цей суд видаваз на руки незавдоволеному або копію свого вироку або з коротким викла­дом справи листа свого, з якими сторона, що апелює, могла-б з’явитися перед вищий суд. Певна річ, що нижчий суд міг не дати свого дозволу на апеляцію, не „отпустити" сторони, — не одіслати її до вищого суду, не „допустити" вільної апеляції: керувався він тут як ясністю справи, так і тактом, щоб у дріб’язкових справах не турбувати вищого суду. Суд нижчий, не даючи згоди на апеляцію, упертого примушував в’язен­ням перестати на вироці, скоритися йому. Якщо-ж сторона проте на вищому суді й добивалася розгляду своєї справи, то, вона, коли була неправа, за опорочения нижчого суду діставала кари.

Що-до апеляційних інстанцій, то поруч з апеляцією від суду сіль­ського до сотенного, од сотенного до полкового, од полкового до гене- 18

рального Й од генерального до Гетьмана, трапляються випадки апеляцій від суду сотенного до генерального чи до самого Гетьмана, поминаючи суд полковий, як і від суду сільського, поминаючи суд сотенний, до суду полкового. Очевидячки, вибір апеляційної інстанції залежав од апе­лянта й згоди на це того суду, на вирок якого сторона одзиваеться до суду вищого. Це саме можна спостерегати і з вибором суду першого ступеня: коли сторона бачить, що цього суду сторона противна, „не слухається**, на суд не стає, то-що, то вона свою справу переносить, за згодою цього суду, до вищого суду — сотенного, полкового чи гене­рального.

Апеляції допускали як у справах цивільних, так і в кримінальних.

Коли ніхто з сторін після виголошення декрету не заявить свого незавдоволення, або коли суд заборонить апелювати, справу вважали за скінчену. Цей момент мав важливе значіння не тільки тому, що ви­рок повинен був бути виконаний, а й тому, що скінчену справу не можна вже було одновляти: „судженого права не пересуджували" в тому пере­конанні, що „суд і декрет давній ліпшу міць має за теперішній" і що „декретовану вже справу не можна переглядати, а лиш стверджувати". В одному лиш випадкові можна було порушити декретовану справу — це, коли доведено буде фальшивство свідків, чи — як тоді висловлюва­лися — „злий перевід справи". Але для цього треба було довести цс обвинувачення й добитися вироку, який визнав-би це фальшивство і на цій підставі скасував декретований уже вирок.

6.

Кари.

Мета їх. Кари майнові: вина; конфіскація всього майна. Кари на особі винного: сидіння коло стовпа, биття, вигнання, ревокація; ока- лічувальні кари - урізання носа, вуха, утяття руки; yβ^,язнення гар­матне, туремне — кайдани й колодки; кари горлові — повігиання, утяття шиї, спалення, закопання живим у землю. Єднання з на­казу судового; компенсація за єднання; форма; єднання за всякі злочини.

Призначаючи кару, суд уважав за свій обов’язок, по-перше, пильно стежити за тим, щоб потаканням злочинству не ображати вищої спра­ведливости; по-друге, добитися каяття злочинці й повздержати його від нового злочину й, по-третє, пострашити инші несталі елементи суспіль­ства й тим запобігти поширенню свавільства поміж громадянством.

Серед кар можна відрізняти кари майнові й кари на особі винного. Майнова кара полягала в вині, під якою треба розуміти заби­рання судом на свою користь майна засудженого. Звідсіля вирази: „на уряд вину взяти", „виною (панською) скарати", „на худобі скарати" і т. и. Вина ця — походження чужоземного; її взято з права саксон-

ського, але вона остільки ввійшла в практику судову, що її звали „виною звиклою**. На вину уряд дивився як на свій дохід, до того дохід, йому „належачий, правний**. Найчастіше вину брали з пійманих на вшетеченстві, з винних у зґвалтуванні й особливо з злодія, тому й вина ця иноді звалася „злодійською**. Незалежно від того, брав чи не брав голова полкового чи сотенного суду участь у судовому засі­данні, частина вини йшла на полковника, хоч-би справу розглядав суд сотенний (тоді така вина звалася панською), і на сотника. Розмір вини встановлений не був; як загальне правило, вина повинна була від­повідати вазі злочинів; проте на практиці залежало все від достатків винного й апетитів суду. Звичайно, це давало привід до зловживаннів і пристрастів. Брали, наприклад, ліс, вартість якого хто-небудь з урядо­вих осіб, що брали участь у суді, сплачував иншим й тоді те майно „до пожитку собі підбивав слушне і пристойне, а не за яким здирством'*; купував подібне майно в уряду скривджений або кожний инший. Брали худобу, що нею легше було поділитися: от, в одному випадкові шість голів товару взяли до двору полковничого, а четверо товару й шкапу на уряд сотенний, а „дванацятеро овечок і гайок дубовий до двору п. сотника, любо і без битности (його) діялось**. Вина, звичайно, при­значалася як додаткова кара, хоч иноді вона заміняла кару на горло й мала, отже, самостійний характер. Тоді, а так само у випадках, коли винні втікали від суду, вона межувала з конфіскацією не лиш „штоб міло винайтися худобки**, а й „ґрунтів, котрії би власне правом приро- жоним і спадковим... належати міли** винному.

Серед кар особистих на перше місце треба поставити кари, розра­ховані на те, щоб засоромити злочинця: його виставляли на вселюдне видовисько, прив’язуючи посеред міста торгового дня коло особливого стовпа (слупа) чи прингера. Остання назва натякає, що кару цю пози­чено з Магдебурзького права. Прив'язаний до стовпа сидів, можливо, більшу половину дня.

Рідко, одначе, кара на цьому сидінні закінчувалася. Здебільшого прив’язаного до стовпа карали ще биттям на тілі — киями, нагаями, посторонками Й обухами. Звалося це „дати добрую хлосту". Екзекуцію переводили через слугу міського (підвійського). До болю від биття приєднувалося ще й те, що биття відбувалося прилюдно, серед міста в ярмарковий день. Кількість ударів не завсіди передбачалася в вироці, хоч дуже нечасто трапляються певні вказівки на „стократний києвий бій без пощадінія", на „обухів трицять і київ сто**, але це вже в пер­шій чверті XVIH стол.

До цього иноді приєднувалося й вигнання геть з міста чи з села через соцького, підвійського, ба навіть і через ката (містра). Коли взяти на увагу, що це робилося прилюдно, в ярмарковий день, і що кат гнав перед собою, б’ючи посторонками чи києм засудженого, то зрозумілим стане вираз одного акту про „вибитого-випудженого з міста**, „срамотнє**, що він зостався „обридженим от людей**, себ-то бридким. Иноді акти 20

про вигнання висловлюються м’якше: „дорогу їм (винним) з міста йти вказати". Вигнанець рвав усякі звязки з місцевістю, звідкіля його ви­гнано; юридично він позбавлювався права повернутися назад на житло до того міста чи села, а мешканці під загрозою вини (штрафу) не по­винні „важитися в домівці оного злочинцю переховувати" — щось подібне до старовинного остракізму. Нема підстав гадати, щоб вигнанець не мав права мешкати в сусідньому селі чи місті, але „публікований", „обри- джений", „срамотнє вибитий" сам ішов світ за очі — так далеко, щоб його ніхто там не знав і не чув про його ганьбу.

Цікаву еволюцію на українському ґрунті проробила так звана ре­вокація. Це установа Хелминського права, як зазначають акти. По­лягала вона в тому, що винний у наклепі на чиюсь честь, з наказу суду, повинен був лазити по-під лавою, на якій сиділи судді, і брехати по-собачий. Це символізувало, що винний у наклепі визнавав, що він говорив на скривдженого неправду, себе-го брехав на нього.

Це лазіння по-під лавою суддів й брехання повинно було прини­жувати людську гідність винного в наклепі й тому ревокація згодом набула собі иншої форми: самого лазіння по-під лавою й брехання по- собачий вже не було, але винна в Наклепі сторона трикротне говорила такі приблизно слова: „що я мовила, що N мала вшегечницею бути, то я не говорила, а брехала; єсть же вона як цнотлива, так і цнотлива". В останніх словах є вже очистка чести скривдженої особи, визнавання тієї чести з боку винного.

Як на дальшу еволюцію можна вказати на зникання й вислову „брехав", і на вживання замість нього вислову делікатнішого: брання слів образливих назад чи, як тоді висловлювались, „нецнотливії слова во уста свої побрати".

Потім до визнавання чести скривдженого з боку винного при­єднується обіцянка образливих для чести слів більш не говорити: „я тверджу, же N єсть честная жона і жадного пороку такого я по ній не знаю, і так очне, як і позаочне ні перед ким о тім дерзати поносити не отва- жуся під виною до скарбу військового тисячі золотих".

Нарешті, справа закінчувалася перепрошенням узагалі з нагоро­дженням чести, себ-то заплатою певної суми грошей за безчестя.

З карою на тілі й вигнанням тісно звязана була також окалі чу­вал ь на кара. Иноді вона виступала як кара самостійна, що заміню­вала собою кару на горло, надто в випадках, коли не було інстигаторів, або коли, за проханням усього миру, що присутній бував підчас екзе­куції, злочинця звільняли від кари на горло; иноді-ж її сполучали або з биттям коло слупа, або з вигнанням. Акти дають вказівки, що окалі- чувальної кари вживали за забийство, злодійство й перелюб. Полягала вона в урізанні носа (надто жінкам), лівого вуха (або й обох) і в від- тятті руки; часто-густо урізання вуха й носа з’єднувалося. Це звалося „націхувати", „нашельмувати" й „наличкувати".

Окрім досудового ув'язнення, судова практика козацьких судів знала ув’язнення й як кару, напр., за неправу апеляцію, за непідлд.- іання ухвалі судовій поєднати скривдженого, за неповертання краденого й узагалі за крадіж, за передержування злодіїв і за перелюб. Що-до терміну, то поруч з невизначеним вироком (,.аж до упокори“) трапля­ються вказівки на 4, 6 тижнів, на „значну лічбу неділь" і на цілий рік. Коли винний з в’язення утікав або крився від суду, то брали, як за- кладнів, сина з невісткою, дружину, матір — взагалі близьких кревних.

Ув’язнення мало різні форми: держали на гарматі, окувавши за шию, держали в якомусь приміщенні — в тюрмі, шопі, хаті під вартою, закувавши в кайдани (цеп і заліза), в колодку, а то й просто розвя- завши. Трапляється вислів, „сільська колода**, це каже про те, що в колоду цю забивали всіх, кого треба було в селі посадити до в’я­зення. Щоб перевести в’язня до иншого міста чи села, робили похідну колодку на одну ногу, щоб в’язень міг іти.

В'язнів пускали вільно походити — спускали з цепу, з колоди, з кайданів: принаймні трапляються вказівки на „кріпкий неспустний арешт", але таке ув'язнення вважалося за незаконне, „над право**.

Уживали суди й горлової кари за злодійство, забийство, в тому числі й за дітозгубство, розбій, зґвалтування й за протиприродні зносини. Звичайною формою „вічного карання" було повішення-шибе- ниця. А втім трапляються й инші форми, як от утяття шиї мечем, па­лашем, то-що, та спалення вогнем і закопання живцем у землю (для цього клали забийцю живим під труп забитого в одну могилу).

Своєрідну ролю на козацькому суді відгравало єднання-мирова. Своєрідність ота полягала в тому, що єднання одбувалося не тільки з ініціятиви зацікавлених сторін, а й за судовим наказом. Звичайне явище — вироки, де зазначено, іцо суд загадав перепросити скривдже­ного, погодити його, поєднати. Коли-ж через упертість котроїсь сторони єднання не відбувалося, то суд з власної ініціятиви або з ініціятиви впертої сторони одсилав справу до вищого суду або, загрожуючи су­воро покарати, а то й ув'язнюючи так довго, аж поки той погодить, примушував винну сторону погодити скривджену. Коли супротивники сами поєднатися не можуть, вони тоді, за судовим наказом або й з влас­ної ініціятиви, вдавалися до „примирительних медіяторів** — посеред­ників, що иноді після довгих зусиллів виробляли формулу й спосіб мирової. За медіяторів брали почесних осіб, переважно осіб духовного стану. Поєднати скривджену сторону часом бувало важко через те, що скривджений вимагав матеріяльної компенсації чи то грішми, чи иншим майном, чи худобою як за саму кривду, так і за праені виклади; а коли справа йшла, напр., про забийство, то на винну сторону накладали по­винність загодити духівництво за похоронні церемонії, поставити на поминальний стіл могорич, то-що; коли справа йшла про зґвалтування (як от в одному випадкові, коли 13-річний хлопчик зґвалтував був семи­літню дівчинку), то батьки погодилися на тому, що дітей мають повінчати

Й, перечекавши років п’ять, аж поки діти дійдуть літ, весілля справити, а до того діти мають кожне при своїх батьках жити; в иншому випадкові зарученій, Ujo з нею винний обіцяв був одружитися й тим підбив її жити з ним, наказувано на страву дати (аІітепГи) і т. ин.

Що-до самої форми єднання, то винна сторона, звичайно, покло- нившися скривдженому, прохала простити її; иноді-ж винний, поєднав­шися на суді, мав іще, повернувшися додому, іти з „чесними людьми'* до господи скривдженого й повторити своє прохання, щоб той його про­стив; скривджений, честь віддаючи, і собі мав з тими чесними людьми піти до господи винного та й прощення одержати.

Єднатися можна було за всякі кривди, як от побій, наклеп, безче­стя, злодійство, забийство всякого роду, зґвалтування, то-що, пам’ята­ючи на ролю скривдженого в поступкові правному, що про ню згадува­лося вище.

Скривджений міг простити винного й не перед судом, ба навіть на смертній постелі, певна річ, при свідках.

Трапляються випадки, коли запідозрена особа єднається з цілою місцевою громадою.

7.

Одшкодуванвя й виконання вироків.

Одшкодування грішми й майном; грабіж і викуп пограбленого; вида­вання неспроможного на виріб: взаємини виданого з скривдженим; наслідки, гир повстають, коли виданий утече. Виклади правні й ре­єстр їх. Виконання вироків. Міські слуги й кат, гир його вербували з-поміж засуджених на горло й з-поміж охочих людей. Останнє зіз­нання засудженого на горло. Кару виконували прилюдно за листов­ним наказом суду, а в справах цивільних на підставі гетьманського універсалу. Умовляльний лист.

Карою винного за переступ скривджений може завдовольнити своє почуття помсти за заподіяну собі кривду, а не повернути чи поповнити свою шкоду. Тому природньо, що поруч з карою, як логічний додаток до неї, стоїть одшкодування скривдженого. Відшкодування може поля­гати в поверненні лиця. Але дуже часто трапляється, що лиця повер­нути не можна; тоді повстає потреба заплатити скривдженому ціну його запропащеного майна чи худоби.

Тут можуть бути три випадки: а) винний повертає грішми ціну шкоди,

б) винний не має грошей, щоб відшкодувати скривдженого, але має майно; в) винний, не маючи жадного майна, не спроможен відшкодувати скривдженого.

Перший випадок не викликає жадних поясніннів.

Що-до другого, то скривдженому надається право пограбити винного. Грабіж цей полягав у тому, що скривджений через сторонніх людей цінував винного худобу, речі чи навіть будівлі з ґрунтом і брав

29. Зб. прауи Кой. >ax.-p. та укр. права, в. 6.

собі стільки того майна, щоб воно, за оцінкою, не перевищувало шкоди, але брав його не в свою власність, а тимчасово — неначе на те, щоб забезпечити себе, що винний йому шкоду поплатить. Винному давався певний термін викупити своє пограблене майно; коли-ж він у призначе­ний термін свого пограбованого майна не викупить, то воно обертається на власність скривдженого. Терміни бували різні: на тиждень, на 3 тижні, 6 тижнів, 8 міс. і т. ин., очевидячки залежно від суми, що її винний по­винен був заплатити скривдженому.

Цікаво відзначити, що тягар наслідків переступу суд иноді розкла­дав межи співучасниками: карали головного винного, а відшкодування суд накладав на товариша його в злочинстві.

Загодивши скривдженого, винний мав право глядіти своїх шкод на тре­тій особі, що від неї винний набув, напр., покрадену річ (право регресу).

Коли-ж у винного жадного майна не було, то його давали скрив­дженому на одробіток — на виріб на певний термін. Коли цей термін закінчувавсь, йому вільно було або залишитися надалі на службі, вже з вільних наймів, або піти геть. Підчас виробу винний повинен бути послушним свойому господареві, а господар і собі не повинен був над ним збиткуватися чи на „члонку ображати". Певна річ, що вин­ному надавалося право, як-би він де спромігся на гроші, заплатити за невідроблений термін і піти від скривдженого.

Коли-ж виданий на виріб, не відслуживши скривдженому певного терміну, втікав од нього, то скривдженому надавалося право, розшу­кавши, взяти його як „невільного свого'*, а кожен уряд повинен був скривдженому збіглого видавати. Коли-ж утікав той, кого скривдженому було видано на горло, а він горлом його дарував і взяв собі на виріб, то такого втікача скривджений мав право скарати на горло.

У тісному звязку з відшкодуванням стоять виклади правні, що сторони, правуючись, зазнали. Певна річ, що винна сторона, опріч од- шкодування, повинна була повернути стороні правій всі такі видатки. Це стосується як до карних, так і цивільних справ. Окрім харчів, проїз­дів (проторів), то-що, у справах карних бувають витрати на розшуку­вання запропащеного майна чи худоби. У справах цивільних, опріч того, витрати полягали в заплаті різного роду посланцям з суду по винну сторону, за виїзд судових осіб на місце для оглядання чи роз­відування в справі, то-що. Усі такі витрати винна сторона повинна була нагородити за реєстром скривдженого. Чи відповідав цей реєстр дійсно­сті, залежало од сумління скривдженого. Суд його не перевіряв і скрив­джений його нічим, опріч свого сумління, не підпирав.

У закінченій — декретованій справі треба було виконати судовий вирок. Деякі з них, як ревокацію й ув’язнення, виконували зараз-таки. „Вина" вимагала деякого часу, щоб дати відповідного наказа місцевій владі.

Кари, що виконання їх вимагало прилюдности, виконували в тор­говий день серед ринку: сюди належить сидіння коло стовпа, биття, 24

окалічувальна кара, вигнання й кара на горло. Що-до осіб, які викону­вали кари, то акти зазначають слуг міських і містра; коли-ж ката не було, то суд наказував винному „націхувати самому себе", а коли їх є кілька, то це робили один одному, а так само й били один одного.

Містрів шукали, звичайно, серед засуджених на горло; якіцо кото- рий з них згоджувався на уряд катівства, то згоду його записували до книг, сповіїцали про це виїцу владу, а покарання на горло скасовували. Бувало, що катами були й охочі люди не з засуджених на горло.

В останню хвилину до засудженого на горло, надто до злодіїв удавалися з пропозицією, щоб він розповів про всі злочини, які він учинив, і видав своїх помічників у справі; бувало, що засуджений од- мовлявсь од свого оговору, що він передніше дав у справі.

У цю останню хвилину весь мир, за діяльної участи як самого засудженого, так і родичів його, часом прохав інстигаторів дарувати горлом засудженого й часто встигав одпросити від смерти тих, над чиєю шиєю вже занесено меча або кого покладено вже в домовину разом з його жертвою, щоб живцем з нею поховати. Кара не відбувалася, замінюючись иноді биттям, або наличкуванням.

Коли справу розглядали на Генеральному суді, то виконання виро­ків у карних справах відбувалося за листовним наказом генерального судді, що діяв з розказання гетьманського й наказу суду Генерального. У справах цивільних, що їх розглядав Генеральний суд, звичайно, вида­вався гетьманський універсал, з яким посилали кого-небудь з військових канцеляристів чи значних військових товаришів на місце, і там він виконував вирок Генерального суду чи то встановлюючи границі, чи то передаючи рухоме та нерухоме майно. Иноді з гетьманським універса­лом посилала зацікавлена сторона свого служебника, що з місцевим урядом і виконував судовий декрет.

Коли-ж сторона ставила опір виконавцям судового декрету, то відпо­відний суд писав до неї через місцевий уряд умовляльного листа, де по­грожував спротивних зискати до себе д\я знатного публічного карання.

Иноді сам суд у вироці свойому призначав винній стороні термін, коли вона сама добровільно має виконати вирок що-до передачі майна й т. д., попереджуючи, що, як вона своєю охотою цього не вчинить, то як закінчиться термін, виконання вироку буде переведено через урядову майстратову екзекуцію.

8.

Перша Малоросійська Колегія й Генеральна Канцелярія.

Взаємини їхні. Судові функції Генеральної Канцелярії. Вплив Колегії на діловодство й судочинство Генеральної Канцелярії.

Існування поруч з зверхньою владою Гетьманською Малоросійської Колегії за указом Петра І з р. 1723 неминуче повинно було викликати тертя між цими двома установами, а заарештування мало не всієї Гене- 25 ральної Старшини й призначення слухняних у всьому правителів Генеральної Канцелярії з невисокого рангу козацької старшини спричи­нилися до того, що правителі Генеральної Канцелярії зразу-ж у свойому діловодстві, а слідом за нею й Генеральний суд укупі з полковими су­дами стали копіювати діловодство Малоросійської Колегії. Оці обста­вини й спричинилися до того, що на Гетьманській Україні, яка перед тим уживала усного судочинства, запанувало судочинство канцелярське, писане. З оцієї переходової доби від давніх гетьманських порядків до порядків підо впливом Колегії, від судочинства усного до писаного, треба зазначити тут такі головні віхи.

Указ р. 1723 в п. 11 наказував Малоросійській Колегії спільно („обще") з Наказним Гетьманом Полуботьком і Генеральною Старшиною підписувати всі укази й універсали загального характеру й, між иншим, „о публікованії смертних екзекуцій і публічних наказаніях". Здава- лося-б, що наведений пункт не давав Колегії жадних прав утручатися в постанови судових вироків по суті, а давав тільки підставу для Геть­манської влади вимагати підпису Колегії на оголошеннях про виконання вироків на горло чи кар на тілі. Право на розгляд справи по суті Ко­легія мала тільки тоді, коли зацікавлена сторона скаржилася Колегії на неправні вироки Генерального суду. Генеральної Канцелярії, пол­кових і инших судів, або на їхню тяганину („волокиту").

У ujo-ж на практиці вилилися наведені права Малоросійської Колегії?

Спочатку Колегія пише Наказному Гетьманові з Генеральною Стар­шиною запити в справі й, одержавши відповідь, неправдивого скарж­ника карає за „опорочения" Суду Генерального, у повній згоді з дум­кою Генеральної Старшини. Так само Генеральна Старшина в кримі­нальних справах, де йде питання про горло, запитувала від Колегії згоди на такий вирок. Колегія й собі в таких справах, коли вона була в її діловодстві, запитувала думку Генеральної Старшини, причому иноді Генеральна Старшина давала обґрунтовану на українських законах свою думку, що суперечила думці Колегії. Щоб прискорити справу, Колегія иноді запрохувала Генеральну Старшину прибути до Колегії на спільне засідання її й укупі з нею розвязати справу. Укази про екзе­куцію, надіслані з Генеральної Канцелярії, Колегія підписувала в пов­ному складі. Коли-ж скаржилися Малоросійській Колегії на тяганину Генеральної Канцелярії, то Колегія писала промеморії до Генеральної Канцелярії, щоб вона не відтягувала справи й розвязувала її, а про те, чому досі справи не вирішено, відповідала-б промеморіею-ж. Але це було лиш на перших кроках існування Малоросійської Колегії, коли вона існувала поруч з Генеральною Канцелярією, як рівна їй установа, якій вона не могла писати указів, а зносилася з нею тільки п р о м е- меріями. Пізніш ми не зустрічаємо запросин од Малоросійської Ко­легії, щоб Генеральна Канцелярія прибула на спільне засідання для роз- вязания справи. Навпаки, Колегія вимагає від Генеральної Канцелярії,

щоб вона подала їй тільки свою думку в справі, проробивши чорну роботу.

Користаючись із свого наглядального права, — щоб тяганини в спра­вах не було, Малоросійська Колегія, спираючись на скаргу сторони, за­бирає з Генеральної Канцелярії нерозвязані ще в ній по суті справи до свого присуду, виймаючи навіть цілі волості (як от Шепта- ківську) з присуду козацького.

Далі, ми помічаємо новину, що Tf перед тим не було — це Гене­ральна Канцелярія (правителі) присвоює собі судові функції, розвязу- ючи справи по суті; до того-ж Генеральна Канцелярія, на подання Ге­нерального суду лиш виконувала різні його вимоги відносно виконання вироків, викликів на суд сторони, свідків, то-що. З’ясувати, яким чином Генеральна Канцелярія дійшла до такої узурпації, не пощастило. Можна лиш гадати, що приклад самої Малоросійської Колегії, що зосереджу­вала в собі адміністраційні й судові функції, а надто вимоги її в числен­них промеморіях швидше розвязати ту чи иншу судову справу спону­кали Генеральну Канцелярію перетворюватися иноді з адміністраційної установи на судову. Що приклад Малоросійської Колегії тут відгравав чималу ролю, можна бачити з того, що Генеральна Канцелярія свої ухвали видавала, копіюючи форму ухвал Малоросійської Колегії: „По указу Е. 1. В.... согласно приговорили". Але вплив прикладу Малоросій­ської Колегії на цьому не обмежувався: судочинство Малоросійської Колегії „по новоучиненій формі суда" стала копіювати й Генеральна Канцелярія, а саме:

а) ми знаємо, що за „формою" суду чоломбитну треба було пи­сати, поділяючи ЇЇ на пункти; Малоросійська Колегія, чинячи допит сторонам, розпитувала їх по тих пунктах; на письмі це виходило так, що сторінка розділялася на дві половинки вздовж, і на лівій половинці писалися запитання, а на правій відповіді на ці запитання; як запитання, так і відповіді, нумерувалися: запитання 1, 2, 3 і т. д.; відповідно до цього й відповіді позначалися цифрами 1, 2, 3 і т. д. До кожного, хоч-би хто він був, запитання Малоросійської Колегії формуловано, вдаючись до допитуваного на т и. Це саме точнісінько ми бачимо й у діловодстві, зокрема, у допитах, переводжуваних на Генеральній Канцелярії й Гене­ральному суді.

б) Допитуючи винного, Малоросійська Колегія розпитувала його „в застенке" й „пытала". Це саме ми починаємо спостережувати й у су­дочинстві Генерального й полкових судів: муки, що перед тим перево­дилися прилюдно, під контролем, мовляв, громади, починають ховатися від людського ока й відбуваються у відсутності суддів, до того вживають уже й московських „плетей", „кнута" і „огня".

в) Якщо Малоросійській Колегії потрібен був хто для допиту, то вона посилала салдата, і він приводив потрібну особу; такому посланому давали докладну інструкцію, щоб він, не зважаючи на жадні вимовки. приставив ту особу. Докладні до дрібниць інструкції давано й зісланим на місце для слідства, огляду, то-що.

Це саме чинила й Генеральна Канцелярія, посилаючи по потрібних людей козака з інструкцією; такі самі докладні інструкції давала Гене­ральна Канцелярія особам, яких вона зсилала на місце для слідства.

г) Коли справу більш-менш підготовлювано до розвязання її по суті, Малоросійська Колегія не зачитувала сама всієї справи, а вислу­хувала виписку з справи, що до неї заносили, по можливості докладно, суть скарги, відповідь противної сторони (допит), заперечення на від­повідь скривдженого (уліка) й відповідь на заперечення позваного (оправ­дання) (це в справах по чоломбитних), а в справах кримінальних прото­коли допитів винного, всі ухвали Колегії про додатковий допит, про катування, про викликання на суд свідків, розпитування їх, очні ставки і т. ин.; далі, до виписки виписувалися всі, що стосуються до справи, закони з Улож., указів і т. ин. Цих самих виписок стала вживати в сво­йому діловодстві й Генеральна Канцелярія, а за нею й Генеральний та инші суди, тим більше, що виписок цих вимагала від Генеральної Кан­целярії Малоросійська Колегія в справах, що перед тим були в діловод­стві Генеральної Канцелярії.

От яким шляхом і звідки прийшла в судочинство козацьких судів, що перед тим знали усне судочинство, канцелярщина, канцелярське пе­реведення справи Й ті способи його, що раніш козацьким судам були невідомі.

9.

Окремі матеріале що-до права.

Інститути цивільного права: шлюбна розлука, опіка з призначення суду, опіка-приймацтво, реєстрація продажукупівлі коней, забезпе­чення кредиторового позву, yβ^,язнення довжника, й арешт його майна. Спродаж безгосподарних (пустих) ґрунтів. Паювання військової здо- бичи й „вилік“ з неї. Судова печатка Ніженської полкової канце­лярії. Національність „прав" — Статуту й Порядку. Указівки на різні історичні події й особи. Кулачки.

У матеріялах, що їх ми використовували, трапляються вказівки на инші правничі інститути з царини приватного права.

По-перше, сюди належить шлюбна розлука. Обоє подружжя, а то й один із них, ставши перед судом, заявляють про звільнення другої від подружніх обов'язків, а то й про одностороннє зречення надалі мати собі другу сторону за подружжя. Суд вислухував такі за­яви й записував до судових книг.

За причини до розлуки вважали: а) нездатність до подружнього життя через „недолужність члонка", б) полон-неволю, в) злочинство (злодійство, забийство) і г) небажання надалі провадити подружнє життя.

Чи брала будь-яку участь у таких розлуках Церква, акти відомо­стей не дають.

Опіку над особою малолітньої сироти й над належним їй май­ном за згодою суду, як не було про це нічого сказано в духівниці приймав, звичайно, ближчий родич, а як родичів не було, то суд при­значав над домом сироти господаря. Здаючи опіку, опікун повинен був дати належний порахунок за реєстром, що його складали, прийма­ючи опіку.

Але не тільки опікувалися особою й майном сиріт. Опіка була й над особою та майном дорослого. Тут уже він сам подавався в опіку особі, що її сам собі обирав. Передаючи опікунові все своє лежаче й рухоме майно, нічого собі не залишаючи, підопічний виговорював собі, що опікун повинен буде харчувати й одіж давати йому, аж поки він помре, а по смерті поховати його христіянським звичаєм і одпоми- нати. Треба гадати, що подавався в опіку чоловік старий, неспроможний уже самостійно господарювати.

Це, властиво кажучи, є інститут, що дожив до наших часів в ужитку селянському, — інститут приймацтва когось за сина, з обов'язком приймака-сина піклуватися прийманим батьком. Наш акт каже про подавання в опіку дядька свойому братаничеві; дядько цей мав дружину; про дітей акт мовчить.

Не зайвим буде ще відзначити реєстрацію продажу коней, яку чинили на вряді продавці з поручниками, що коні вони про­дають власні, а не крадені. Така сама реєстрація продажу коней відбу­валася й на Московщині на припочатку XVIII ст.

Спочатку (у першій чверті) XVlII ст. у справах цивільних можна спостерегти такі два способи стягати довг: це ув'язнення довжника й арешт його майна.

Ув’язнення довжника від кредитора практикувалося до суду — „до розправи": кредитор, посадивши довжника, обов'язувавсь на певний термін стати на суд з доводами. Якщо-ж він на призначений термін на суд не ставав, довжника суд випускав з ув’язнення. Иноді, як довж­ника не було, ув'язнювали дружину його.

Арешт майна полягає у тому, що описувалося й цінувалося все майно довжника — рухоме й нерухоме; власник його позбавлявся права розпоряджатися описаним майном, найбільше продавати його, а кожен сторонній не мав права купувати описаного. Арешт цей тривав до розправи, до суду.

Поруч із цим ми натрапили на розпорядження Гетьмана Богдана Хмельницького про спродаж позосталих по панах (польських) „пустих ґрунтів" з тим, щоб уторговану суму цілком було відда­вано до військового скарбу. Правда, розпорядження це не автентичне: на нього покликується в акті р. 1655 квітня 4 полковник Київський Антін Жданов, що продав пусте дворище з полем в с. Лутяві на Остер-

щині, яке протягом кількох літ пустувало, сотникові Острицькому Сте­панові Лапиці.

Подібне розпорядження відбулося пізніш р. 1680, коли гетьман­ським універсалом заборонено було сходити з Лохвиці й найменших своїх осілостей не продавати. Про це ми довідуємося теж з акту про продаж од Лохвицького уряду хати з плецом і городом, іцо належали Михайлові Бутові, який, „покинувши осілість свою...’ потаємне проч оді йшов".

Бачимо ми також, як козаки паювали військову здобич. За гетьманування Якима Сомка на уряді Острицькому Яким Підріз, ватаг, зізнав, що, перейшовши під Чорнобилем коло Прип’яти Івана Табачного й инших міщан чорнобильських і купців, він з ватагами сво­їми, „за поєднанням", готовими грішми взяв з них 626 золотих, 4 жу­пани й кунтушів 6. З цієї суми зазначений Підріз дав такий „вилік": на Гетьмана взяв 90 зол., на полковника Чернігівського таляреЙ 5, Чер­нігівському ватагові Чалому з його ватагою 240 зол., а решту тієї суми і фанти на свою ватагу поділив.

З приводу такої здобичи на Миргородському полковому суді р. 1673 точилася справа сотника Білоцерківського Івана Громенка за ломову на нього Степана Ворошиленка, товариша його сотні, за якийсь здобичний жупан. Свідок Осип Булижка, даючи своє свідчення, між ин- шим, зазначив, що про цей жупан він довідався, як повернувся з чати „где Бруховецького забито того часу під Богодуховою гаткою*. Отож ми маємо докладну вказівку про місце, де забито Гетьмана Бруховецького.

У докірливому листі Гетьм. Скоропадського до полковника При­луцького Гната Галагана з 9 липня р. 1721 з приводу небажання пол­ковничого повернути покуплений млин, який родичі продавці хтіли були відкупити, зустрічаємо таку батьківську науку Гетьмана зазначеному полковникові: „вставши рано, вели собі правнії артикули для лучшого порозумленяся о таких пенних і неслушних куплях прочитати".

З часів Правління Гетьманського уряду, коли по судах запанувала канцелярщина й суди навіть стали зватися канцеляріями, ми зу­стріли печаїлу судової Ніженської полкової Канцелярії (р. 1733). Має вона такий вигляд: форма кругла; поле її держалном од полкової ко­рогви згори донизу розділено на дві половині; праворуч має полотнище корогви з вирізом на кінці _ι здійснити й праця про генеральну раду містить чимало но­вих архівних джерел і матеріялів, здобутих підчас цього мого команди­рування. Але, оскільки вона вийде, очевидно, одночасно з цим звідом- ленням, оскільки архівні матеріяли про козацьку раду в ній використані, в цім звідомленні не говорю про них. Казатиму лиш за инші теми.

Фовдв, що вад ввмв перево­дилося роботу.

Але перед цим кілька слів про шляхи праці, про фонди, над якими доводилося працювати. Були це фонди стовп­ців Розряду, Малоросійського Приказу, Малоросійської Експедиції Сенату, Малоросійських „Подлинныхъ актовъ*' та, нарешті, Малоросійських справ з фонду Міністерства Закордонних Справ. З них фонд різних столів Розряду має друковані описи в „Опи­саній документовъ и бумагъ Московскаго Архива Министерства Юсти- ціи“. Ці докладні й цінні описи надзвичайно полегшують працю над цим фондом, що містить у собі численні документи з історії України, цінний

^l) В моє завдання входила й праця над рукописною збіркою Маркевича у руко­писнім відділі бібліотеки ім. Леніна (кол. Рум'янцівськнй Музей). На превеликий жаль це завдання здійснити не пощастило, бо завідувач цього відділу не дозволив мені кори- статися описом цієї збірки, а за таких умов працювати було не можна. Зовсім одміннс ставлення зустрів я в адміністрації й колективу співробітників.Древлехранилища" й користуюся а нагоди висловити їм за це сердечну подяку. актовий Матеріял. що дослідники України використали його Мало. Найбільше матеріалів з справами України містять стовпці Білгородського стола Розряда, менше. — але також у них є українські документи — стовпці столів Приказного й Московського. Сливе немає українських справ у стовпцях стола Новгородського. З фонду Розряду я переглянув 53 стовпці. Найбільше цей фонд дав до досліду про генеральну раду на Україні. Але, як побачить читач, багато дає він і для инших тем.

Важче працювати над фондами Малоросійського Приказу. Вони мають цілком застарілий, короткий, не завсіди вірний опис. А тим- часом є це надзвичайно цінне джерело, його далеко не вповні викори­став Костомаров, сумлінно переглянув, але використав тільки для об­меженої теми В. Ейнгорн. У цей свій приїзд я переглянув 7 стовпців справ Малоросійського Приказу й 4 книги його. Більше працював я над цим фондом підчас командирування у 1926 р. (див. моє звідомлення про це відрядження у кн. Ill Праць). Грубі книги цього фонду дали багато цінного для моєї теми й тепер.

Инші фонди, що з ними доводилося мати діло, мають описи кращі за опис Малоросійського Приказу; що правда, не дорівнюють вони пов­ноті друкованих описів Розряду. Це були фонди Малоросійської Експе­диції Сенату, Малоросійських „Подлинных* актов*", Малоросійських Справ Міністерства Закордонних Справ. Над першим з них — Джере­лами Малоросійської Експедиції Сенату я багато працював підчас свого відрядження 1926 р. Тепер, ретельно переглянувши ще раз опис цього фонду, я побачив, що залишається мені зробити вже не так багато. Із справ „Малоросійських" Міністерства Закордонних Справ я пе­реглянув 8 зшитків. З фонду Малоросійських „Подлинных* актов*" — 7 нумерів. Зрештою переглянув я ще стовпець Сибірського Приказу 6672, що містить листування 1663 р. з приводу Ніженської „чорної" ради на Україні. Це листування, як відомо, використав для своєї статті про Ніженську раду 1663 р. А. Востоков. Але в цілому актів він не наводив. От чому до своєї роботи про „Генеральну раду на Україні- Гетьманщині XVlI—XVIII ст.ст." я додав дещо з актів цього стовпця й зокрема цінний опис Великого-Гагіна про обставини й події на „чорній" раді під Ніженем.

Матеріядв про 3 матеріялів деякі говорять за владу гетьмана. Отже владу гетьмана. ^в „ииеормацыи" своїм посланцям р. 1662 (після Козе- лецької ради) наказний гетьман Яким Comko писав: „Его царского величества просить о присланье грамоты такие, чтоб епископ и бояре і воеводы, войска Запорожского дела не вступалися и в Запо- роже мимо ведомость Гетманскую і войсковую послов не посылали тайно и ни из Запорожя не приймали и не отпускали; толко о всяком* добром деле а гетманом и с полковниками всеми, сходяся, советовали и исправляли". І далі: „Его царскому величеству бити челом, чтоб всех непослушных незабороняли взяти против уряду и извычаю войскового скарати его, т1мъ лучшая порушится служба и послушенство Богу и его царскому величеству вЪрность сохраняется" ’). Тут бачимо дбання за невтручання у компетенцію найвищої української влади, яку заступав наказний гетьман Сомко, в справі її зносин з Запоріжжям. Втручався у цю справу представник вищого українського духівництва — епіскоп Методій та російські воєводи. Дбає наказний гетьман і за право карати за політичні злочини („непослушныхъ"), право, що його ще з часів Ви- говського взяла під сумнів Москва. Є натяк і на діяльність старшин­ської ради, з якою „сходяся" мали радитися воєводи й епіскоп. Але на Україні зле визнавали владу наказного гетьмана. Бачимо центробіжні тенденції. Отже, прим., у серпні 1661 р. кн. Г. Ромодановський писав до Москви, що Полтавський полковник Гуджол з старшиною і черню писали йому, що „Плотавские де государь городы і весь Плотавской полкъ ныне взят твоими Великого Государя ратными людми. А гетман Яким Самко пишет де к ним с великою угрозою і сим черкасом бить челом тебЪ Великому Государю не о чем не велить". Вони, полтавці, прохають, щоб цар „не велЪлъ ихъ вЪдать гетману Якиму Самко, а ве- л!л бы о всяких ділех биті челом тебъ Великому Государю на MockbV ^а).

Деякі справи говорять про компетенцію гетьмана у справах цер­ковного управління. Отже, приміром, 16 січня 1671 р. гетьман Д. Мно­гогрішний підтвердив архімандрію Новгород-Сіверську М. Лежайському³). Що правда, далі справа з призначенням Лежайського перейшла до Мо­скви і згодом ствердив його й цар *).

Рада ста шш Б*^льше матеріялів про раду старшини й про генеральну старшину. Але їх ми гадаємо незабаром навести в другій частині монографії про „Центральні установи України XVU—XVII1 ст.ст.". Отже тут говоритимемо за них тільки сумарно, не цитуючи, а лиш зга­дуючи за них.

Рада старшини й її компетенція. Маємо документи про вибори на гетьманство й наказне гетьманство цим інститутом. Отже рада старшини обирає в квітні 1657 р. перед смертю Богдана Хмельницького на геть­манство його сина Юрка⁵). В січні 1671 р. — старшинська рада, що під­час хороби гетьмана Д. Многогрішного обрала наказного гетьмана його брата Василя⁶). Є докладний список осіб присутніх на цій раді'). Він дає дуже цінний матеріял для питання про склад ради старшини. Його я опублікую як додаток до роботи про раду старшини.

Инші документи говорять за компетенцію цієї ради в справах зо­внішньої політики. В грудні 1658 року рада старшини укладає договір

') Столб. № 5844/33 Малор. Приказа, а.а. 44 45.

ⁱ) Столб. № 440 Білгородськ. Стола Розряда, а. 179.

^s) Книга № 9 Малор. Приказа, а. 519.

*) Ibid., а. 525.

^fr) Столб- № 5832/21 Малор. Приказа, а.а. 7, 14.

“) Кн. № 9 Малор. Приказа, а.а. 230—231, 235-236.

ⁱ) Ibid. а.а. 333-341.

з Шеремєтєвим та Ромодановським ^,)∙ В серпні 1659 р. знов в звістка про старшинську раду у Виговського, що ухвалила тимчасово замири­тися з Росією^[636])- В листопаді 1670 р. рада старшини у Дорошенка обго­ворює підданство Туреччині^[637]). А в квітні 1671 р. з'їзд старшинської ради в Батур ині, на Україні Лівобережній має обрати уповноважених від неї на переговори Росії з Польщею *).

Рада старшини збирається в справах воєнного характеру. В лю­тому 1651 р. в Смілій на Правобережжі вона ухвалює йти на лівий берег^{[638] [639]). В жовтні 1662 р. старшинська рада Ю. Хмельницького радиться з султаном татарським про татарські загони на Лівобережжя[640]). В ли­стопаді 1663 р. вона засідає в Білій Церкві: тут польський король ра­диться з „началными людми с ьізмінниками" про війну з Росією перед походом[641]). Року 1670 в листопаді Дорошенко радиться з старшиною про розміщення, дислокацію серденяцьких полків[642]).}

На старшинській раді в Гадячі здає своє полковництво В. Дво­рецький; було це після повстання переяславських козаків. Там-же було зроблено Київським полковником на його місце М. Іванова^[643]). Отже рада старшини призначає на вищі уряди й приймає зречення від цих урядів.

Деякі документи кажуть за склад старшинської ради. Найкраще його ілюструє список присутніх на зборах її в січні 1671 р. в Батурині, за який я вже згадував. В лютому 1669 р. на раду старшини до Доро­шенка запрохується взагалі „людей зацъныхъ“ ^,0). Перед цим і Суховій в липні 1669 р. запрохує з Прилуцького полку людей „знатных" ^,,).

Про порядок засідання ради старшинської говорить вельми цікавий документ про раду старшинську весною 1671 р. у Многогрішного. Геть­ман представив на ці збори низку питань зформулованих у формі „стат- тів“. Містили вони в собі питання поточної політики. Старшина, обмір­кувавши їх на раді, подала гетьманові свої відповіді-ухвали на письмі, окремо по кожному пунктові ^,a). В цім доводиться вбачати зачатки діло­водства ради старшини. В повному вигляді я опублікую цей документ у додатках до монографії про старшинську раду.

Є ще кілька згадок про цей інститут, що з них важко з’ясувати мету зборів. Констатується самий факт цих зборів. Так були вони в 1659 р. в листопаді'), 12 серпня 1661 р. на Лівобережжі^[644]), на-весні 1668 р. на Лівобережжі^[645]).

Геверальаа стар ^изка документів і виписок кажуть за генеральну стар- шява. шину. З тих-же причин, що я навів їх про матеріяли

до старшинської ради, характеризую її лиш побіжно.

Про колегію генеральної старшини маємо згадку р. 1687. Після скинення Самойловича й до обрання Мазепи, тоб-то в час міжгетьмання, вона править українським військом *)•

Генеральний обозний І. Цесарський р. 1664 здобуває для україн­ського лівобережного війська від росіян гармати, взяті у Ю. Хмель­ницького^{[646] [647]). Року 1668 генеральний обозний Бруховецького є начальник Гадяцького гарнізону[648] [649] [650]), р. 1671 генеральний обозний П. Забіла засту­пає гетьмана')» то-що}

Про генерального писаря: року 1658 його місце тимчасово заступає підписок 1. Груша^[651]), 31 грудня 1731 р.— справа про призначення з Пе­тербургу на генерального писаря М. Турковського⁹).

Є кілька справ про генеральних підскарбіїв у XVIIl ст. Відомості про призначення на підскарбіїв з росіян — р. 1731 Сенявіна ^{[652] [653]), р. 1741 Ушакова (він заступив Полозова),,); року 1745 був вже підскарбієм Постельніков,,)∙ За указом 31 липня 1734 р. підскарбії мали давати звідомлення й здобувати інструкції від Генеральної Військової Кан­целярії ,3).}

Генеральні осаули заступають гетьмана підчас воєнних виправ, бу­вають наказними гетьманами частин українського війська¹‘). Року 1667 генеральний осаул їздить посланцем до Москви^1Ь). Генеральний осаул Самойловича Миклашсвський був заарештований 1687 р. разом з геть­маном ^,6). Року 1718 генеральний осаул Жураковський розслідує у Ста- родубськім полку скарги на полковника Жоравку ^1?). Р. 1733 згадується за „чин пер ваго ясаула генерального^{44 ιa}).

В січні 1671 р. згадується за колишнього генерального хо­ру ж о го гетьмана Бруховецького. Тепер він служить у П. Дорошенка’).

Я збирав матеріяли й для своєї давнішої теми про При-

Прнкав.Малые

Росія*. ^κa3 «Малые Росіи". Московські архівні матеріяли дали мені на цей раз такі дані. Року 1698 Приказ „Малые Росіи" повідомляв Розряд, що йому на Україні підлягають 7 воєвод. Були ці воєводи у Київі, Переяславі, Ніжені, Чернігові, Новобогоро- дицьку на Самарі, Сергіївську на Самарі, в Орлі (також на Самарі?) '²). Року 1677 маємо відомості про персональний склад службовців цього Приказу. Було тут 18 подьячих і 2 сторожів. Подьячі мали такі оклади платні на рік: 50 крб. на рік мали 2 подьячих, 38 крб.— 1, 33 крб.— 1, 26 крб. — 1, 25 крб. — 1, 21 крб. — 2, 16 крб. — 2, 14 крб. — 1, 11 крб. —З, 10 крб. — 2, 9 крб.— 1, 4 крб. — 1. Сторожі-ж мали платню по 7 крб. на рік³). Докладніші дані про персональний склад цього Приказу мі­стить „Выписка о подъячихъ Малороссійскаго Приказа". Але на жаль її не датовано; а втім — оскільки в нім зазначено, з котрого року слу­жить кожний подьячий — можна встановити, що складено її не раніш од 1697 р., бо цього року вступили до Приказу останні подьячі. „Вы­писка" містить такі дані. Було під цей час у Приказі 40 подьячих. Про 18 з них є докладні відомості. З цих 18-тьох були у відрядженнях: на Україну—10, за кордон — 8, в межах Росії — 11. При цім більшість з них були в відрядженнях по кілька разів, „многажды" сказано про одного. Зовсім не були в відрядженнях тільки 2 подьячих. З походження було з цієї групи подьячих: синів священиків — 7, синів подьячих — З, син диякона — 1, син дьяка (службова московська ранга) — 1, син купця — 1, син посадського чоловіка — 1, син задворного конюха—1, син істопника — 1, син „пороховых-ь дЪлъ мастера" — 1; не вказано — про одного. Платні здобували з 17, що про них це зазначено: по 40 крб. на рік — 2 подьячих, по 32 крб. — 2, по 16 крб. — 2, по 13 крб. — 1, по 12 крб. — 2, по 11 крб. — 1, по 7 крб. — 4, по 6 крб. — 1, по 5 крб. — 1, по 2 крб. — 1. Нарешті про одного з подьячих Приказу сказано, що він „відаеть дворы посолской и малороссійской". Звали його — Аф. Боя- шев *). Не всі подьячі починали службу в Малоросійському Приказі. Приміром, р. 1663 (без дати) до нього надіслано двох чоловіка подьячих з Патріяршого Розряду—Ів. Свєтікова та Іова Макарова*). Що правда, було це в той рік, коли засновано Приказ „Малые Росіи", але, оче­видно, були такі переміщення й пізніше.

Документи кажуть за те, що в Приказі цьому тримали в’язнів — українців. Так у січні 1665 р. тут сидів „колодник" — Київський міща-

’) Книга № 9 Малор. Приказа, а. 660.

Столб. № 767 Московськ. Стола Розряда, а.а. 159—160.

ⁱ) Книга № 4 Малор. Приказа, а.а. 236—237.

⁴) Книга-реестр „подлинныхъ Малор. грамоть*. Останні сторінки.

⁶) Столб. Сибірські Приказа, № 6672, а. 196.

нин Я. Полулях’). Приказ ніби-то збував певні українські вироби: у ве­ресні 1676 р.; наприклад, у Малоросійському Приказі купували для Приказу Новгородського „кувшинъ чернихъ добрыхъ" ²). Зустрічаємо дещо й про підлеглий Приказові „Малые Рссіи“ Малоросійський Двір. Приміром, р. 1676 „проданы с Малоросійского двора двЪ лошеди, что были оставлены для черкаских приїздов, на чемъ питье возить". Всього-ж тут було до цього 3 коня ’). Із впливом і вагою Приказа „Малые Po- сіи" на Україні дуже рахувалися. Ще року 1714 гетьман Скоропадський надсилає в подарунок суддям і подьячим його „горяче вино"⁴) Це між иншим свідчить про активне функціонування цієї установи під цей час. Деякі окремі відомості з історії українського права та історії України. 7 липня 1661 р. московський команду­ючий кн. Г. Ромодановський дає лист на полковництво Полтавському полковникові Д. Гуджолу, де пише, що забороняє полтавцям обирати иншого полковника, але слухати Гуджола^s). Маємо тут яскраве порушення компетенції централь­ної української влади та втручання у внутрішнє українське управління, на що Ромодановський права не мав.

Окремі відомо­сті з історії українського права і історії Україна.

12 квітня р. 1669 подав на Москві посланець гетьмана Многогріш­ного генеральний суддя І. Самойлович список українських полковників, що може бути цікавий для дослідників. Він такий: „Імена ce⅛ стороны Днепра будучих полковников списаны. Ніжинскій полковникъ ©илипъ Іванович Уманец. Переясловский полковник Дмитрашко Райча. Кіев- скій полковникъ Костянтин Солонина. Прилуцкой полковник Іван Ma- ценко. Лубенскій полковник 0ИЛІП Плисенко. Полтавскій полковникъ Костянтинъ Кублицкій. Миргородцкій полковник Григорей Гладченко. Стародубскій полковникъ Петръ Рославченко. Черниговскій наказный полковникъ Костянтин Стриевскій. Конной полковникъ Михайло Кияшко. Пехотной полковникъ Сава Мишенко. Пехотный кошевой полковникъ Аоонасей Савенко. Пехотной полковникъ 1ванъ Берло. Кошевой пол­ковникъ Івашко Белинковскій" ^$).

Є відомості про поразку в червні 1668 p., що її зазнало військо П. Дорошенка й татари на Лівобережжі від російського війська Г. Po- модановського⁷). Чи не було це основною причиною відходу на Право­бережжя, а не зрада Дорошенкової дружини?

Відомості з Запоріжжя про Петрика: „с кошу войсковой писаръ Петрушка, покравши великих Государей грамоты и всякие войсковые подобные писма, бежал к татаромъ в Казыкерменъ. А тотъ де Петрушка

^,) Столб. № 5872/61, Малор. Приказа, а. 16.

ⁱ) Столб. № 1054, Білгородськ. Стола Роэряда, а. 19.

⁹) Ibid., а. 153.

*) Малор. Справи Міністерства Закорд. Cnpan. 1714 р. № 11.

^ь) Столб. № 475. Білгородськ. Стола Роэряда, а.а. 9--И.

^β) Книга № 1 Малор. Приказа, а. 55.

’) Столб. № 613 Білгородськ. Стола Роэряда, а.а. 64—69.

30. 36. np∙⅛b Кои. aax.∙ρ. та ухр. права, а. 6. преж сего был у Гетмана у Івана Степановича Мазепы в Канцелярій; а женат де он у Генералского (I) Писаря у Василья КучюбЪя на пле­мяннице" ’)•••

Року 1730 маемо цікавий для історика українського права указ кн. Шаховському, щоб у Генеральному Суді більше вважали на „Госу­даревы законы и указы", ніж на „малоросійськіе" права^{[654] [655]).}

Оце можу сказати про свею роботу в „Древлехранилище".

И. Відрядження до Харкова.

Вересень 1928 р. за дорученням Комісії я працював у Харків­ському Центральному Історичному Архіві ^[656])∙

У Харкові я здебільшого працював над давніми фондами Характервстнка ц_енТр_{ального} Історичного Архіву — Чернігівським і Пол­тавським Відділами Архіву Малоросійської Колегії. З них найбільше дає Відділ Чернігівський, що містить у собі значною мірою справи центральних установ, тоб-то те, що більше стосується до моєї теми. Але надзвичайно шкодить роботі старий опис цього фонду. Він складається з 4-ох грубих рукописних книг. Записується в ньому зде­більшого кожна окрема справа, книги — нечисленні. Негативний його бік це надзвичайна лаконічність. З лаконічних коротких назов справ („про поле", „про образу", „про гроші")... не завсіди ясно, який саме матеріял має вона містити. Виписувати, переглядати в звязку з цим доводиться всі справи чим-небудь „підозрілі", з яким-небудь натяком на те, що вони можуть бути цікаві. Це далеко не завсіди виправдується. А з дру­гого боку лишається певність, що значна кількість потрібних справ не розшукана, що їх цілком зашифрував лаконічний опис. Вихід із цього був-би в систематичнім перегляді всього матеріялу, але цей вихід ма­буть заважкий навіть для Харківських дослідників *)• Ліпший вихід для українських учених, що над цим архівом працюють, був-би, коли-б було відпущено кошти, коли-б було зорганізовано працю над складанням но­вих описів для Харківського Архіву. Систематичне студіювання історії Лівобережної України, що тепер провадиться, напосідливо вимагає таких описів одного з найважливіших її джерелосховищ — Харківського Істо­ричного Архіву.

У цім фонді я переглянув 160 справ- Для моєї основної теми про центральні установи України цей фонд дав порівнюючи не так багато. Він містить головним чином справи поточного управління, суду, госпо­дарчі, то-що, у XVIIl ст. Але дещо, зокрема для проблеми про гене­ральну старшину, цей фонд дає. Значно вже більше зібрав я тут джерел для другої проблеми, що для неї збираю матеріял — про організацію української неслужбової старшини, про „товаришів" бунчукових, військо­вих та значкових. Теми цієї ще ніхто спеціально не опрацьовував, і ма­теріял для неї, що його дає Харківський Архів, — новий і цікавий.

Про фонд Полтавського Відділу Архіву Малоросійської Колегії треба, що-до опису його, сказати те, що й про попередній фонд. Опис у 3-х рукописних книгах — старий і лаконічний. До того ж деякі місця його дуже вицвіли й читати їх не так легко. Містять матеріяли цього фонду здебільшого «полкові Полтавські справи. Це робило їх значно менш цікавими для мене від справ Чернігівського Відділу. Тут я пере­глянув 28 справ.

Нарешті працював я над фондом Чернігівської Судової Палату. Це вже матеріяли у Харківському Архіві нові, нещодавно перевезені з Московського „Древлехранилища". Має цей фонд 17 описів у 2-х гру­бих книгах. Містять його матеріяли здебільшого справи судові й, поча­сти, фінансові. Зокрема повно представлено діловодство 1-ої Малоросій­ської Колегії й Генерального Суду (опис 17).3 цього фонду я переглянув 7 справ та 5 книг (2 з діловодством Малоросійської Колегії та 3 з діло­водством Генерального Суду). Для моєї теми цей фонд давав небагато, найбільше матеріялів я здобув з книги № 81 з опису 17-го, що містить у собі різні гетьманські (К. Розумовського) ордері й універсали, що їх для відому й для виконання надсилалося до Генерального Суду.

Переходжу тепер до короткої характеристики матеріялів до окре­мих тем.

До влади Гетьманської стосується цікаве листування ила^^гетьмаиа ⁿP^{0 ТИТ}У^А гетьмана, що розпочала в липні 1750 р. По­хідна Гетьманська Канцелярія, яка звернулася до Акаде­мії Наук з проханням з’ясувати, як саме, по обранні його на гетьмана, має титулуватися К. Розумовський ’)• В липні-ж 1750 року (31 числа) маємо указ імператриці Лизавсти, що гетьманові „при всіх* торжествах* и публичнихъ церемониях* місто і міть с нашими генералами-оелт- маршалами, щитаясь между с ними по старшинству"²). Цим ставиться гетьман у ряд з російськими урядовцями. Влада гетьманська здавна стала слабшати й урізуватися. Зокрема це виявилося по повстанні Мазепи, за часів Скоропадського. Як почала ставитися до неї людність, що бачила й розуміла її фактичне безсилля, свідчить скарга 22 вересня 1716 р. Пилипа Гаха. Цей посварився з священиком с. Кнотів. Коли Гах сказав священикові, що місцевий сотник нічого не зможе з ним зробити, бо має він „ясневелможного пана поважний оборонний універ­сал*", то „поп* отказал*: ось я тим* універсалом* що иньшое по-

') Чсрн. Відділ Apxina Малор. Колегії, № 23230.

’) Ibid., Ne 7561, а. 1.

дотру'* ^l)∙ Прийняття під гетьманську оборону Й протекцію, за які гово­риться в данім випадкові, були за Апостола досить численні. Так за його часів у самім Галицькім полку було прийнято під протекцію 17 осіб. Що правда, деяких з них приймано не в цілковиту протекцію, а давано їм певні пільги й полегшення. В останньому випадкові давався їм не універсал, а лист до полковника ²).

Рада старшнви.

Рада старшинська, її діяльність у XVlII ст. рідка, на­ради з нею заступили засідання в різних Канцеляріях, Ко­місіях та инших установах. Тільки зрідка збирається її для

якогось розгляду спеціального доручення, чи для рекомендації кандида­тів на вищі уряди. З наших матеріалів вкажемо на збори її для роз­гляду Малоросійських Прав у липні 1763 р.³); а також на обрання року 1758 у червні на з'їзді старшини кандидатів на вакантні генеральні уряди. Під описом цієї ради й її ухвал є підписи всіх присутніх на ній *). Це дає цікавий матеріял про склад старшинської ради у XVIII ст. В цілому цей документ, вельми цінний для моєї роботи, я маю надру­кувати в додатках до роботи про раду старшини.

Геверальва старшина.

Генеральна старшина. Обрання її цікаво ілюструє попе­редній документ. Маємо в додатках до тієї-ж роботи надрукувати ще два документи, що ілюструють затвер­дження таких обрань у Петербурзі і порядок самого призначення ^ь). Що-до окремих генеральних урядів, то низка виписок і документів характери­зують їх діяльність і компетенцію. Зокрема різноманітна діяльність ге­неральних осаулів, хоружого й бунчучного-

Між иншим треба підкреслити численні вказівки й звістки про те як конкретно виконувала ця група генеральної старшини інструкцію для неї 1763 року, що її я був надрукував у додаток до своєї роботи про генеральну старшину^β). Ряд документів Харківського архіву говорить, що ця старшина виконувала розділ за розділом цієї інструкції; покли- куючися на неї, вона вимагала від місцевих органів влади різних відо­мостей і вказівок, розслідувала справи і т. инш. Кілька найцікавіших актів про цю її діяльність я надрукую в додатках до роботи про стар­шинську раду.

Діяльність генерального осаула ілюструє листування 1748 р. з при­воду військових клейнотів, що їх виратував з пожежі генеральний осаул Вальксвич. Другий генеральний осаул Якубович підніс справу про те, що клейнотам не місце в приватному приміщенні. Отже дбають за долю клейнотів генеральні осаули. Це листування ') я маю надрукувати.

Року 1764 генеральну старшину, що засідала в Малоросійській

^,) Ibid., № 9825. ^a) Ibid., № 969.

') Ibid., № 3999. ⁴) ibid.. № 27359.

⁴J lbid∙, № 2971, а 1; Фонд Черн. Суд. Палати. Опис XVII₁ ки. 81, а. 389.

^β) Праці Комісії... в. II, с.с.

’) Черніг. Відділ Apx. Малор. Колегії № 1950.

Колегії наділено російськими чинами (чи швидше прирівняно до певних російських чинів). Це були ранги — генерал-майорів, статських совітни- ків та полковників ’). Ще далі — звільняють у відставку українських генеральних старшин з наділенням російським чином. Так р. 1781 звільнено генерального осаула Скоропадського з чином бригадира^a). А втім було це вже за часів повної інкорпорації Лівобережної України.

Инакше почувала себе вища українська старшина — вище україн­ське панство в кінці XVII в. Тут наведемо характерний документ р. 1689: „Копія. їх* Царского Пресвітлаго Величества войска Запорожскаго Асаул* войсковый Енералный Андрей Михайлович* Гамалія. Всім* кому в том* відати належит ознаймуем*, иж* позволилисмо нашему подданому Івану Стеблювскому в нашем* же сел! пофундовать Середи­ной Буд! греблю его власним* коштом*. В чем* варуєм*, абы ніхто в том* его фундованю а н! жадной же не чинил* перешкоди. А ту греблю міет* фундовать под селом* нашим* на риц! Бобрике. І в тим* абы в обираню мірки ні жадного нс чинил* ущербку. Того варуєм* и універсалом* нашим* ствержаем*. В Серединой Буде (місяць кепо- значений) 29. Року 1689-го. В подлинном* подпис* таков*: Звишъме- нованныЙ Асаулъ войсковый, рукою власною'*^э). Такий акт дуже нагадує акт влади державної. Адже зветься він так само, як і акти влади геть­манської — універсал. В межах своєї маетности генеральний осаул дає право на збудування млина, яке дає і влада центральна. Згодом на­щадки Стеблівського роблять акти розпорядження цим млином. Це все відгуки феодальних порядків, що їх була скасувала козацька шабля предків Гамаліевих за часів Б. Хмельницького, але з народженням ве­ликого землеволодіння вони змов виявляються.

Указ 7 травня θ додатку до цього нашого звідомлення друкуємо указ 1751 р. про Г. В. Лизавети І до Розумовського від 7 травня 1751 року.

Канцелярію. Він теж стосується до центральних установ України, бо регулює порядок їхніх зносин з російською владою. Викликав його факт написання од Генеральної Військової Канцелярії України до Воєн­ної Колегії „промеморії“. На погляд російського уряду, „Войсковая Генералная Канцелярія веема излишно и непристойно учинила, потому что она прежде была Правленіем* Гетманского уряду, с многими рав- ними голосами, и никакой неподчинена персоні, состояла собою. А нын1, по учреждении вас*, нашего гетмана, сія Канцелярія собствінно вашей персоні для исправленія войскових* діл* подвласна. И тако будучи, нь'жі с нашими Коллегиями никакого сравненія не иміет*. Для того ей, войсковой Канцелярій, промеморіями с нашими Коллегиями и Кан­целяріями сношенія йміть неприлично. Да и никуда ни о чем* ей в ве- ликороссійскія команди прамо от себя, мимо вас, яко главного своего

') Фонд Черніг. Суд. Палати. Опис XVlI₁ кн. 82, а. 272.

’) Чери. Відд. Арх. Малор. Колегії № 26529.

ⁱJ Ibid., № 11047. Року 1729 цього млина купив у синів Стеблівського значкосий товариш Іван Стсфанів. Ibid.

командира, писать неподлЪжитъ**. І далі: „всегда бы она, хотя и в от- сутствіе Ваше из Малой Россіи, къ вамт» представляла**... Далі йде вка­зівка, як листуватися з місцевою російською владою: тут гетьман і Кан­целярія могли инколи писати безпосередньо, але не офіційно, а „парти­кулярными писмами** ¹).

Переглядаючи деякі книги діловодства 1-ої Малоросійської Ко­легії, я занотував, що вона в своїх вироках раз-у-раз покликуеться на „Уложеніе*^{4 2}).

Матеріале про Нарешті я знаходив чимало даних для роботи про не- „товаришів" — службову українську старшину — товаришів бунчукових, бунчукових, вій- військових і значкових. Ці дані дають цікаві і важливі ськовнх та ввач- _в;_домості ∏p_θ доручення, що їх виконували ті чи инші коввх..... _o...

категорії „товаришів, про те, з яких саме рангів і кіл суспільства комплектувалися вони (зокрема в цім відношенні цікаві дані про товаришів значкових — найнижчу верству української старшини XVlll ст., що через неї проходили до неоформленого цього стану „різ­ночинці** того часу), про державне регламентування цього комплекту­вання (знов-же здебільшого категорії значкових товаришів). Зокрема-ж цікаві й важливі дані про економічне становище різних категорій „това­ришів**, їхнє забезпечення землею і примусовою на них працею — кіль­кість підданих. Ці дані, сполучені з даними, здобутими з збірки руко­писів О. Лазаревського, а почасти й даними Московського „Древлехра­нилища** дають великий матеріял для монографії про „товаришів**. До цієї роботи я додам низку оригінальних документів з Харківського Центрального Історичного Архіву.

Л. Окиншевич.

') До;атск до цього звідомлення

’) Прим. Опису XVH Фонду Черн. Суд. Палати, кн. І, а. 18; ibid., кн. 1S, а. 401.

Додаток.

Копія імператорського указу гетьманові К. Розумовському від 7 травня 1751 р. про порядок зносин Г. В. Канцелярії з російськими установами.

КопЄя.

Божіею милостію мы Елисаветъ Первая, Імператрица и самодер­жица всероссійская и протчая, и протчая, и протчая высоко и благо­урожденному, намъ любезновЪрному подданому, Малороссійскому войска Запорожского обоихъ сторонъ Днепра гетману, нашему д-Ьйствителному каммеръгеру, Академій Наукъ президенту и нашей гвардій Ізмайловского полку подполковнику и кавалеру, графу Кирилу Григоріевичу Разумов­скому и всему войску Запорожскому наше Імператорское милостивое слово.

Въ Нашу Коллегию Иностраннихъ Делъ із Военной Коллегіи про- млморіею от 12-го марта сего года знать дано, что въ ту Военную Кол- легію Генеральная войсковая Канцелярія прислала промеморію о учреж­денной в Глухове КомЄссіи для разобранія и изслЄдованія произшед- шихъ между малоросіянами и Глуховскаго гарнизона служителми другъ другу на обе сторони обыдъ и продерзостей, с требованіемь чтоб какъ опредЪленнимъ уже в ту Коммиссію такъ и другимъ Глуховскимь гар- нЪзоннимъ штапъ и оберь афыцерамь никому во оной судіями для того не быть, что із нихъ многія сами тому же слЄдствію принадлежать, а протчія, яко одной команди, другъ другу понаровку чинить могутъ. И по тому требованію посланнимь із Военной Коллегіи нашимь указомъ bcλ⅛ho генералу и Киевскому генералу-губернатору Леонтьеву для про- извЄдєнія того слЄдствія определить во оную коммисію толикое ж число персонъ, сколко із Глуховского гарнизона определено было, по способ­ности ис Киевского гарнезона ж, и отправить ихъ от команди прамо в Глуховъ. Что же касается до того, что Войсковая Генералная Канцелярія веема излишно и непристойно учинила, по­тому что она прежде была Правленіемь Гетманского уряду, с многими разними голосами, и никакой неподчинена персоне, состояла собою. А ныне, по учрежденіи васъ, нашего гетмана, сія Канцелярія собственно вашей персоне для исправленія войсковихъ делъ подвласна. И тако будучи ныне, с нашими Коллегиями никакого сравненія не имЄєть. Для того ей, войсковой Канцелярій, промеморіями с нашими Коллегиями и Канцеляріями сношенія иметь неприлично. Да и никуда ни о чемъ ей в великороссійскія команди прамо от себя, мимо вас, яко главного своего командира, писать неподлежитъ. И о вишеписанной Крммісіи надобно было ей по порядку представить вамъ; а вы бы по тому имели от себя представлять и резолюцій требовать чрезъ нашу Коллегію Ино- странних* Діл*, какъ то при прежних* гетманах* было, яко же и при Скоропацкомъ, на основаній которого ви учреждеки. Чего ради впред о всяких ділах* надліжит* вам*, нашему гетману, от себя представ­лять к нам* в нашу Коллегію Иностранних* Діл*, от которой куда надліжит* писано и резолюція вам* всегда учинена будет*. А Гене­ралкой Войсковой Канцелярій собою, мимо вас*, нискакою великорос- сійскою командою ни о чем* сношенія не йміть, но всегда бы она, хотя и в'отсутствіе ваше из Малой Россіи, к* вам* представляла, а ви по вишеписанному поступать иміете. Буди же какое діло случится и нужда востребует* кореспондовать з Киевским* генераломъ-губернатором* или Білогородским* губернатором*, да с находячимся при Украинском* корпусе нашем* главнимъ командиром* и протчим* тамошним* генера­литетом* и командирами, то в розсужденіи далняго разстоянія Коллегіи Иностранних Діл* от Украини и дабы сношеніем* с оною время поте­ряно быть немогло (особливо же о какомъ-либо нужном* діле), можно вам*, нашему гетману, и прамо от себя, мимо Коллегіи Иностранних Діл*, к ним* писать. Сию же корреспонденцію или сношеніе съ на­шим* великороссійским* генералитетом* и протчими командирами не инако надліжит* вам* какъ формою партикулярних* писем* йміть; еже и при прежних* гетманах во употреблении было. Когда же би вам* случилось быть в отсутствіи із Малой Россіи к нашему двору в Санкт- пітербургі или в* Москві, то в упомянутом* же разсужденіи далности и непотерянія времяни да и по случившейся необходимой нужде, мо­гут* к* тому генералитету и протчим* командирам* и правящія вой­сковую Генералную Канцелярію (ежели от вас позволіно и они упол- номочени будут* без вас что либо диспонировать) партикулярними ж* писмами от себя писать. А чтоб и оной генералитет* и протчія к вам* и в Генералную войсковую Канцелярію на имя правящих оную такими ж партикулярними писмами писали, — о том* к* Кіевскому и Білогород- скому іубернаторам* укази, а о посилкі указов* же и протчему гене­ралітету в Военную Коллегію промсморія із нашей Коллегіи Иностран­них Діл*, от сего ж* числа, посланы. Упомянутая же Генералкой Вой­сковой Канцелярій промеморія (которая для возвращенія із военной Коллегіи прислана в нашу Коллегію Иностранних* Діл*) прилатається при сем*.

В Санктпітербурге. Мая в* 7 д. 1751 года.

По Ея Імператорскаго Величества указу

граф* Алексій Бестужев*-Рюмин*.

гр. Михайло Воронцов*.

C подлинною читал* войсковій канцелярист* Яким* Ястрембскій ’).

^l) Харк. Центр. Істор, Архів. Чери. Відділ Архіви Малор. Колегії № 17189, a.∙>. 3- 4.