ЗАСТОСУВАННЯ АВСТРІЙСЬКОГО КРИМІНАЛЬНО- ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ 1873 Р. В ЗУНР
Тарас Ігорович Галабурда
аспірант кафедри історії держави, права та політико-правових учень Львівського національного університету і мені Івана Франка (м. Львів)
Основним джерелом кримінально-процесуального права в ЗУНР був австрійський Кримінально-процесуальний кодекс від 23 травня 1873 р.
Органи судочинства ЗУНР, які здійснювали розслідування та розгляд кримінальних справ, керувались у своїй діяльності, насамперед цим кодексом, але військові суди ЗУНР не застосовували його положень, адже вони здійснювали судочинство на підставі австрійського військового кримінально-процесуального кодексу 1912 р.Систему побудови австрійського Кримінально-процесуального кодексу 1873 р. можна зобразити такими головними частинами: Загальні положення (розділ I. §§ 1-7); особи, що беруть участь у кримінальному судочинстві, про оголошення судових рішень, про перегляд матеріалів справи (розділ II -VIII, §§ 8-83); про сам спосіб здійснення кримінального судочинства, а саме: про звичайне судочинство у справах про злочини та правопорушення (розділи IXXX. §§ 84-364); про кримінальне судочинство щодо приватних скарг (розділ XXI §§ 365-379); про витрати у кримінальному судочинстві (розділ XXII. §§ 389-395); про виконання судових рішень (розділ XXIII. §§ 396-411); про судовий процес проти невідомих осіб, відсутніх або втікачів (розділ XXIV. §§ 412-428); про спеціальне провадження (розділ XXV. §§ 429-446); про провадження у справах про правопорушення (розділ XXVI. §§ 447-482); про провадження у справах із питань друку (розділ XXVII, §§ 483-494) [1, s. 38].
Австрійський кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. регламентував кримінальне судочинство лише у загальних судах і закріплював основоположні принципи кримінального процесу, зокрема: початок процесу лише за наявності скарги (ст. 2); здійснення процесу уповноваженими законом органами від імені держави (ст.
2, 34); усність процесу (ст. 2, 58, 311, 458); гласність процесу (ст. 228, 312, 456); принцип так знаного змішаного судочинства - запровадження суду присяжних стосовно політичних справ (ст. 297351); обов'язок державного обвинувача довести вину обвинуваченого. Обвинуваченому було гарантоване право не давати показання проти себе; була втілена ідея вільної оцінки доказів, а також проведено винесення судового рішення на підставі внутрішнього переконання суддів (ст. 258, 458) [2, с. 15-16].Крім австрійського кримінально-процесуального кодексу 1873 p., в ЗУНР застосовувалася і значна кількість інших нормативно- правових актів, що містили процесуальні норми: закон про охорону приватної власності на будинок від 27 жовтня 1867 p., про охорону таємних листів і кореспонденції від 6 квітня 1870 p., розпорядження міністра юстиції від 21 жовтня 1908 р. про розгляд кримінальних справ щодо неповнолітніх.
Основною фігурою у кримінальному процесі в період ЗУНР був підозрюваний, тобто особа, щодо якої велося дізнання. Після проведеної перевірки обставин, що були підставою для дізнання у випадку, коли орган попереднього слідства розпочав слідство, ця особа ставала обвинуваченим аж до вручення їй обвинувального висновку. Коли ж обвинувачений поставав перед судом, його називали оскарженим. На дізнанні та попередньому слідстві, зазвичай, не вживали термін «підозрюваний», а на кожній стадії попереднього слідства особу називали «обвинуваченим». Кодекс також чітко не дотримувався розмежування термінів у кожному окремому випадку; де слід було говорити «оскаржений», а де - «обвинувачений» [3, с. 418-419].
Судове провадження щодо злочинів починалося після внесення скарги. Скарги поділялись на публічні та приватні. Публічні вносилися прокурором і могли бути відхилені імператором. Вони стосувалися всіх злочинів, крім тих, які вважали приватними. Предметом приватного оскарження були: злочини - крадіжки між подружжям, родичами, дітьми та ріднею, які жили тривалий час, маючи спільне господарство; злочини проти інтелектуальної власності; злочини проти честі; злочини проти безпеки руху; злочини мужолозтва; злочини збезчещення малолітньої родички членом родини, а також блудництво служниці з малолітнім або родичем, що живе у будинку; злочини, пов'язані з пияцтвом; злочини проти публічних звичаїв; злочини проти таємниці листування; злочини проти охорони товарних знаків (закон від 6 січня 1890 р.); злочини проти авторських прав; злочини проти патентного права; злочини преси.
Суд не мав права виходити за межі поданого обвинувачення. Це могло мати місце лише в одному випадку: коли прокурор висував нове звинувачення і на нього погодився підсудний. Виходячи із принципу безпосередності процесу, присутність обвинуваченого на розгляді справи була обов'язковою. Щоправда, головуючий суддя мав право усувати підсудного із залу засідань на час допиту співучасників злочину, коли були підстави вважати, що його присутність може негативно вплинути на покази інших підсудних.
Закон надавав право головуючому на певний час усунути підсудного із зали засідання, якщо підсудний порушував порядок в залі суду чи виявляв неповагу до суду. Після повернення підсудного головуючий повинен був проінформувати його про все, що відбувалося на судовому засіданні за його відсутності. Значно вужчими були права обвинуваченого на судовому слідстві. Він мав право на спілкування з адвокатом у присутності судді або прокурора. Лише після винесення обвинувального висновку адвокат мав право розмовляти з підзахисним віч-на-віч. Обвинувачений мав право разом з адвокатом знайомитися з матеріалами справи після складання обвинувального висновку, а до цього часу - лише за згодою судді або прокурора.
Важливе значення для правового статусу обвинуваченого мало правильне застосування до нього запобіжного заходу. Найчастіше осіб, що фігурували у кримінальних справах як підозрювані, обвинувачені, підсудні, заарештовували. Розрізняли тимчасове затримання й арешт. Перше затримання могло мати місце лише на стадії дізнання, яке здійснювала поліція. Підставою для такого затримання була підозра у вчиненні злочину. Щоправда, Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. дозволяв тимчасове затримання і без цієї підстави у випадках вчинення бунту, порушення громадського порядку значною кількістю осіб. Тимчасове затримання поліцією могло тривати лише 24 години, після чого за наявності підстав і потреби для подальшого затримання особи мала бути прийнята відповідна постанова суду. Якщо таку постанову не приймали, затриманого необхідно було негайно звільнити з-під варти.
Термін арешту під час слідства та дізнання становив два місяці та міг бути продовжений до трьох місяців на підставі спеціальної ухвали апеляційного суду за поданням прокурора.Згідно зі ст. 88 Кримінально-процесуального кодексу 1873 р. розрізняли попереднє слідство і дізнання. Попереднє слідство провадила поліція, причому під значним впливом прокурора, оскільки він контролював дізнання. Дізнання провадив суддя-слідчий. У цьому випадку участь прокурора при виконанні певних процесуальних дій могла мати місце лише тоді, коли це дозволяв закон. Наприклад, прокурор уже не мав права бути присутнім при допиті свідків і обвинуваченого. Дізнання, проведене поліцією, мало меншу вагу порівняно з дізнанням, здійсненим суддею-слідчим.
Функцію контролю і нагляду за діями судді-слідчого здійснювали прокурор і спеціально створена для цієї мети Радна палата суддів. Остання мала право навіть на окремі слідчі дії. Дізнання мало такі завдання: отримати пояснення від підозрюваного; одержати пояснення від потерпілого, від осіб, які затримали підозрюваного; зафіксувати сліди та речові докази у справі; допитати свідків під присягою, коли були підстави вважати, що останні з незалежних від їхньої волі причин не з’являться на судове засідання; дослідити психічний стан підозрюваного. Проведення дізнання оформляли протоколом, де відображали хід і результати слідчих дій, зокрема, допиту [5, с. 734].
Після завершення дізнання від прокурора залежало, чи буде провадитися у цій справі слідство. Прокурор звертався з поданням до суду про необхідність проведення слідства. Якщо, на думку судді-слідчого, законних підстав на проведення слідства не було, він оскаржував це подання до Радної палати суддів. Суддя-слідчий мав повноваження закрити провадження зі справи, призупинити слідство. Після закінчення слідства прокурор подавав судді-слідчому обвинувальний висновок у кількості примірників, що дорівнювала кількості обвинувачених.
Відповідно до ст. 207 Кримінально-процесуального кодексу 1873 р.
обвинувальний висновок обов’язково мав містити такі реквізити: прізвище, ім’я та інші анкетні дані обвинуваченого; виклад фактичних обставин обвинувачення; кваліфікацію вчиненого злочину; назву суду, що мав розглянути справу. Суддя вручав обвинувальний висновок обвинуваченому й одночасно роз’яснював, що він має право внести до апеляційного суду заперечення на цей висновок. Розгляд скарги обвинуваченого апеляційним судом відбувався на закритому судовому засіданні з обов’язковою участю прокурора. Якщо апеляційний суд був переконаний, що скарга обвинуваченого небезпідставна, то суд повертав обвинувальний висновок прокурору для усунення виявлених недоліків. Коли ж суд встановлював, що справа підсудна не суду, названому в обвинувальному акті, а суду, розташованому на території іншого округу, він скеровував справу до відповідного апеляційного суду. Відхиляючи скаргу обвинуваченого, суд виносив рішення про передання обвинуваченого до суду, і з цього моменту обвинувачений ставав підсудним.Подальша стадія кримінального процесу - підготовча. На цій стадії суд мав учинити низку процесуальних дій підготовчого характеру, перш ніж безпосередньо приступити до розгляду справи на судовому засіданні, зокрема: перевести підсудного з в’язниці тимчасового арешту до в’язниці; розглянути клопотання сторін про нові докази; розв’язати питання про участь у справі захисника; встановити дату і місце розгляду справи; повідомити свідків, експертів про необхідність з’явитися на допит тощо [4, с. 93].
Основною стадією судочинства в кримінальних справах була стадія судового засідання, яка згідно із кримінально-процесуальним законодавством називалася головним розглядом справи.
Важливою процесуальною фігурою у судовому засіданні був головуючий суддя, який мав право на свій розсуд встановлювати порядок дослідження доказів, черговість допиту підсудних, свідків, експертів. Такі широкі повноваження надавали йому для встановлення істини у справі. Особливо це стосувалося дотримання дисципліни і порядку на судовому засіданні: так, головуючий мав право робити зауваження, попереджати, штрафувати, видаляти осіб із зали судових засідань.
Надзвичайно відповідальними були обов'язки головуючого судді в частині формулювання питань до присяжних суддів. Такі питання обов'язково викладали у письмовій формі за його підписом та передавали присяжним, а у випадку вимоги - й підсудним.Після формулювання питань для присяжних розпочиналися дебати, потім головуючий сповіщав основний розгляд справи закінченим і приступав до оголошення свого висновку. У ньому головуючий коротко викладав хід розгляду справи, нагадував про отримані докази, роз'яснював юридичну кваліфікацію дій підсудних органом попереднього слідства, популярно витлумачував юридичні терміни та поняття, з якими можуть зіткнутися присяжні, нагадував порядок самої наради і голосування при ухваленні ними рішення. Закінчивши висновок-повчання, головуючий ставив питання присяжним, які потім виходили до спеціальної дорадчої кімнати. Там вони обирали з-поміж себе старшого і, одержавши необхідні матеріали справи, приступали до обговорення питань.
Таємниця наради суворо забороняла будь-кому з присяжних упродовж наради залишати приміщення, зустрічатися зі сторонніми особами; ніхто не мав права увійти сюди без письмового дозволу головуючого. Якщо присяжний порушував таємницю дорадчої кімнати, його карали штрафом (від 400 до 4 тис. марок); іншим особам це загрожувало арештом на 24 години [5, с. 733].
Ухвалюючи вердикт, присяжні піднімали руку. Відповідь могла бути «так» або «ні». Старший голосував наприкінці. Вердикт, що підтверджував вину чи обставини, які обтяжували вину, вважався дійсним, якщо його ухвалили 2/3 усіх присяжних. Правового значення вердикт набував після його проголошення у залі суду. Якщо у вердикті були допущені механічні помилки, трибунал мав право прийняти ухвалу про проведення додаткової наради присяжних. Оголошення вердикту відбувалося у присутності всіх учасників процесу, крім підсудних, - їх запрошували після його проголошення, і вже секретар судового засідання зачитував їм вердикт. Після проголошення вердикту підсудним головуючий призначав час оголошення вироку. У вироках окружних судів викладали весь аналіз доказів і мотиви прийнятого рішення, а у вироках суду присяжних - призначене покарання.
На проголошений вирок окружного суду можна було подати апеляцію, а на вирок суду присяжних - касаційну скаргу. Коло осіб, які мали право подати апеляційну чи касаційну скаргу, було обмежене (засуджений, захисник, а також законний представник неповнолітнього засудженого) [5, с. 737].
Апеляційний суд не виходив за межі апеляційної скарги за незначними винятками: коли були підстави винести виправдувальний вирок; коли була необхідність виправити помилки у кваліфікації дій засудженого; коли було необхідно скасувати вирок через грубе порушення права на відвід судді, порушення підсудності, а також коли засуджений виявився неосудною особою.
Література:
1. Krzymuski E. Wyklad Procesu Karnego ze Stanowiska nauki i praw obowiazujacego w b. dzielnicy austjackiej oraz z uwzglςdnieniem wazniejszych roznic na innych ziemiach, Krakow. 1922. - 282 s.
2. Стебельський П. Австрійський процес карний / П. Стебельський // Часопись правнича. - Львів. 1901. - 196 с.
3. Худоба Н. Австрійський кримінально-процесуальний кодекс 1873 року та його застосування на території Галичини / Н. Худоба // Форум права. - 2009. - № 2. - С. 417-422.
4. Худоба Н. Джерела, структура та основні положення австрійського кримінально-процесуального кодексу 1873 р. / Н. Худоба // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - Львів, 2010. - Вип. 51. - С. 89-95.
5. Бойко І. Й. Історія правового регулювання цивільних, кримінальних та процесуальних відносин в Україні (ІХ-ХХ ст.) : посіб. для студ. вищ. навч. закл. - Л. : Видав. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2014. - 904 с.