ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ ЗАХОПЛЕННЯ ГАЛИЧИНИ ПОЛЬЩЕЮ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. ТА ЙОГО ЮРИДИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ
Юрій Вадимович Олійник
аспірант кафедри історії держави, права та політико-правових учень Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів)
1 листопада 1918 р.
у Львові Українською Національною Радою було проголошено Українську державу, яка 13 листопада 1918 р. отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). 22 січня 1919 р. Західноукраїнська Народна Республіка об’єдналася з Українською Народною Республікою в єдину Українську соборну державу. Наприкінці дня 1 листопада 1918 р. фактично у свій день народження розпочалися збройні польсько-українські конфлікти, які переросли у міждержавну війну.Становлення ЗУНР відбувалося у складній міжнародній ситуації. Антанта підтримувала відродження Другої Речі Посполитої, намагаючись перетворити її у санітарний кордон між Західною Європою і більшовицькою Росією. Поляки, спираючись на допомогу Антанти, почали підпорядковувати собі західноукраїнські землі. 21 листопада 1918 р. польські війська захопили Львів. Уряд ЗУНР змушений був переїхати спочатку до Тернополя, а через місяць до Станіслава (тепер Івано-Франківськ).
В результаті потужного наступу польських військ українська армія та влада опинились на невеликій території у південно-східному куточку Галичини, притиснутими до Збруча. Водночас 27 і 28 травня 1918 р. Верховна рада Антанти розглядала питання про правове становище у Східній Галичині. З інформацією виступав Ж. Клемансо, який, заявив, якщо Польща одержить Галичину, це буде грандіозний скандал, бо це буде зроблено за допомогою англійських і французьких бойових припасів. Однак це були лише слова політика, а насправді посол Франції у Варшаві Пралон, запевняв польський уряд, що його країна зацікавлена у наступі армії Ю. Галлера на Галичину і її захоплені [1, с.434].
Каталізатором «юридичної окупації» стала промова І. Падерев- ського, в якій він намагався обґрунтувати необхідність окупації Східної Галичини та включення її до складу Польщі.
Виправдовуючись відмовою польського уряду укласти перемир'я із ЗУНР з приводу використання військ Ю. Галлера у Галичині, він заявив, що Польща припиненням наступу та укладенням перемир'я послабить державу і може спричинити дестабілізацію відносин у Східній Європі [2, с. 437-438].Достатньо розглянути взаємовиключні тези з доповіді польського політика такі, як: «ми не імперіалісти і не бажаємо приєднання до себе ніякої іншої країни, ніякого народу» та «ми вимагаємо всієї Галичини», то стає зрозуміло, що польська діяльність щодо окупації Галичини була заздалегідь спланованою.
Польща, будучи розвиненішою державою зі значно більшим економічним та військовим потенціалом, людськими резервами, надсилала у Галичину щоразу нові військові сили. Підтримували Польщу, що мала сильнішу і дієву дипломатичну службу, й урядові чинники західних держав, передусім США й Франції. Саме за їхнім сприянням у Польщу була перекинена з Франції сформована і озброєна там понад 80-тисячна польська армія генерала Ю. Галлера, яку польський уряд тут же спрямував проти ЗУНР (хоч вона й створювалась для захисту від більшовицької Росії). Дипломатичні місії Антанти, що час від часу надсилались у Галичину (Бартелемі, Боти тощо) для ознайомлення з причинами українсько-польського конфлікту, висловлювались, як правило, на користь Польщі [3, с. 346].
Історія боротьби за державне відродження свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917-1921 рр. тільки за умови згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не сталося. Протистояння соціальних, національних і політичних прошарків, груп і партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набуло гострих форм, що гальмувало розбудову української національної держави і в кінцевому підсумку призвело до кризи [4, с. 503].
25 червня 1919 р. Рада міністрів закордонних справ Паризької мирної конференції розглянула пропозицію «польської комісії». Дискусія знову виявила одностайність поглядів щодо необхідності окупації Східної Галичини Польщею.
Були деякі розбіжності у поглядах щодо долі цього краю, але вони згладилися. Цього разу особливу активність проявив представник Італії Маркіз Імперіалі, який обґрунтував необхідність окупації західноукраїнських земель релігійними мотивами - можливістю залучити до латинського костелу нові маси вірних; зрештою, він заявив, що взагалі у цьому краї «найбільша частина населення байдужа до своєї долі» і що «всі хвилювання, безперечно, викликані зовнішніми причинами». Він навіть висловив сумнів у доцільності проведення плебісциту, виступивши за те, що Східну Галичину безумовно необхідно включити до складу Польщі [5, с. 178].Враховуючи дані історичні факти стає очевидним, що доля Галичини була байдужа європейській верхівці, яка просто прикрашувала очевидні злочинні дії різними відмовками як соціально- політичними, так і релігійними.
Отож, було прийнято проект постанови, складений Р. Лансінгом, який запропонували Раді чотирьох на чолі з В. Вільсоном і Верховній раді Антанти [6, с. 325]. Обидві структури схвалили його у цей же день, 25 червня 1919 р. Постанова Верховної ради встановила такі положення:
«1. Польський уряд уповноважений окупувати військовими силами Галичину до ріки Збруч.
2. Польський уряд уповноважений використати будь-які військові сили, в т.ч. армію Ю. Галлера, для цієї окупації.
3. Польський уряд уповноважений встановити у Східній Галичині цивільне управління під мандатом головних союзних і асоційованих держав, які повинні будуть забезпечити, наскільки це можливо, автономію цієї території, політичні, релігійні і особисті свободи громадян.
4. Цей мандат буде діяти аж до наступного самовизначення жителів Східної Галичини щодо їх політичної приналежності.» [1, с. 447]. Цей документ підписали Ж. Клемансо, Ллойд-Джордж, В. Вільсон і В. Орландо. Рішення Верховної ради одразу було доведено до відома польського уряду, дещо пізніше, 13 липня - до властей ЗУНР. Так, правителі США, Англії, Франції та Італії всупереч волевиявлення населення Східної Галичини, всупереч ними же проголошених лозунгів про право раніше поневолених народів на самовизначення, на суверенітет, надали юридичні права Польщі на окупацію одвічної української землі, з корінним, автохтонним українським, а не польським, населенням, і на встановлення у ній щодо українців колоніального режиму, що у наступні десятиліття й сталося [6, с. 325].
Цілком правильно вважає професор Тищик Б. Й., що саме тодішніх керівників могутніх західних держав разом із правителями тогочасної Польщі та Румунії необхідно вважати душителями Української державності на західноукраїнських землях.Основною причиною саме такого вирішення долі Східної Галичини очевидно було те, що Антанта, як ми зазначали, вважала Польщу стабільнішою, достатньо міцною, вірною Антанті державою, яку належало, однак, зміцнити і зробити здатного до ефективного протистояння більшовикам. Доля українського населення Галичини Антанту цікавила остільки-оскільки. Приєднувати до України, яка у той час опинилася під владою більшовиків, Галичину Антанта не збиралася, а Директорію вона до уваги не брала, бо та практично не мала державної території. Санкціонувати утворення Західноукраїнської Народної Республіки, яка теж фактично була позбавлена поляками території, і відбирати її у Польщі - вона, Антанта, не збиралася. Отож, як Польща, з одного боку, була значною мірою зобов’язана Антанті відновленням своєї державної незалежності, так ЗУНР, з другого боку, своїм падінням. Недарма І. Падеревський тоді відверто заявляв, що «Польща своїм відродженням... зобов’язана допомозі переможних і вільних держав Антанти» [1, с. 449].
Український народ із гнівом та обуренням зустрів рішення правителів Антанти. Воно викликало рішучий протест української еміграції. Масові мітинги протесту відбулись у США і Канаді: в Нью-Йорку, Детройті, Торонто, Вінніпегу й інших містах. Діаспора українців США і Канади надіслали сенатові США протест проти ганебного рішення Верховної ради від 25 червня 1919 р., у прийнятті якого не останню роль відіграли представники США - президент і державний секретар. На адресу Мирної конференції з багатьох країн світу надходили телеграми протесту. Як повідомляла преса, лише від української світової еміграції у Парижі було і отримано близько 400 телеграм протесту, схвалених на мітингах, в яких взяло участь понад 400 тис. осіб [1, с. 449].
2 липня на ім’я голови Паризької мирної конференції була надіслана нота протесту за підписами голови дипломатичної місії УНР Г Сидоренка, а також представників ЗУНР М.
Лозинського і Д. Вітовського, де аргументовано доводилась безпідставність і незаконність прийнятої постанови [6, с. 326]. У ноті було відображено антиукраїнську спрямованість політики Антанти уже з часу діяльності місії Бартелемі, а розмови про «більшовицькі банди» у Східній Галичині були лише прикриттям для використання армії Ю. Галлера в окупації української землі та для ліквідації української державності. В ім'я справедливості делегація вимагала відмінити постанову від 25 червня 1919 р. і захистити держаний суверенітет Східної Галичини і України [1, с.451]. Ця нота залишилась без відповіді.Утворення та державно-правовий розвиток УНР та ЗУНР мало важливе історичне прогресивне значення. Це була об’єктивна, загальнонаціональна спроба створити власну, незалежну, суверенну державу, спроба звільнитися від вікової влади чужинців - влади, яка різними способами нав’язувала своє панування, своє право, свою ідеологію, свою історію, яка намагалась денаціоналізувати український народ, адже національно свідомий він був для неї небезпечним, влади, яка нещадно визискувала багатющі природні ресурси України, звідки черпала незліченні, величезні багатства, експлуатувала її народ. То чому ж утворення незалежних Польщі, Фінляндії, Чехословаччини тощо вважалося прогресивним, а УНР, ЗУНР були оголошені реакційними, буржуазно-націоналістичними і т. д.? Тому що, наприклад, Польща, яка століттями володіла західноукраїнськими землями, як і Росія, що володіла всією рештою України, не хотіли відмовитися від цих багатющих земель. Вони вважали їх своїми, кровними, і готові були за всіма народами світу визнати право на незалежність, тільки не за українським. Недарма ж як у Польщі, так і в Росії віками витравлювали в українців національну свідомість, заперечували саме право українського народу на існування, навіть його назву [3, с. 349].
Отже, такі зовнішні чинники, як: поразка Української Галицької Армії від більшого за чисельністю польського війська влітку 1919 р. та визнання країнами Антанти 25 червня 1919 р.
права Польщі на тимчасову окупацію Східної Галичини привели до краху ЗУНР, яка стала фактом величезного міжнародного та внутрішньо-українського значення. Значно зросла національна свідомість українського населення і віра у власні сили. Існування ЗУНР створило реальну базу для майбутньої боротьби за відновлення Української соборної держави.Література:
1. Карпенко О. Ю. Західно-Українська Народна Республіка 1918— 1923. Історія. / Керівник авторського колективу й відповідальний редактор О.Ю. Карпенко - Івано-Франківськ: Сіверсія, 2001. - С. 434-449.
2. Czubinski Anoni. Walka Jozefa Pilsudskiego o nowy ksztalt polityczny Europy Srodkowo-Wschodniej w latach 1918-1921 - S. 137-138; Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 437-438.
3. Кульчицький В. С., Тищик Б. Й. Історія держави і права України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / В. С. Кульчицький, Б. Й. Тищик - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2008. - С. 346-349.
4. Гончаренко В. Д., Єрмолаєв В. М., Рум 'янцев В. О. та ін. за ред. В. Д. Гончаренка В.Д. Історія держави і права України:підручник / В.Д. Гончаренко. X.-. Право, 2013. - С. 503.
5. Карпенко О. Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні (19181920 pp.)/ О.Ю. Карпенко. - Львів : Вид-во ЛДУ, 1964. - С. 178.
6. Тищик Б. Й. Західно Українська Народна Республіка (1918-1923). Історія держави і права / Б. Й. Тищик - Львів: Тріада плюс, 2004. - С. 325, 326.
1 В Галичині склалась традиція, коли заступником маршалка сейму обирали когось з верхівки греко-католицької церкви. Однак його вплив на діяльність сейму був мізерним, за півстоліття існування Галицького крайового сейму заступник маршалка лише кілька разів брав слово.