X. Заклад.
Визначення закладу. Заклад двосторонній: ставлення шапки, ноги з ногою й приставки. Заклад односторонній: вина — зарука а) щоб утримати супротивну сторону від неправ- них учинків і 6) примусити її виконати певні дії.
Історія закладу. Заклад у чехів. Зарука за Статутом.У тісному звязку з свідченням стоїть заклад. Він полягав у тому, що одна сторона заявляла, що вона тратить певну суму грошей чи певне майно або навіть і горло, як не доведе свого твердження. У сучасній мові про це кажуть, що такий-то побився об заклад.
Заклад цей за тих часів мав різні вигляди й назви.
1. а) Сюди, попереду, належить ставлення шапки.
Hanp., у справі викрадення кліти Веремієві Борисовському на другій вже копі скривджений звернув увагу на те. що Шимко, бувши вдома, на першу копу не вийшов і одказу за себе не вчинив. Шимко відповів, що під той час, як копа перша відбувалася, його
вдома не було. Тоді п. Веремій на те повідав: „я то на тебе людьми доведу, же ти бивши., у п. Сегеня в четверг, того ж дня од него додому., єсь своего приїхав, а доводячи того, п. Веремій Борисовськийставив шапку до тих людей, коториї его виділи, як он, Шимко, в четверг до дому своего їх а в“ l)∙
Ми бачимо тут, поки-що тільки ставлення шапки з одного боку — з боку скривдженого. Але, щоб заклад був дійсний, треба було, щоб і супротивна сторона дала на це згоду свою, чи, як технічно тоді висловлювалися, „шапку приставила".
У тому-ж-таки акті, у справі Веремія далі читаємо: „то пак Шимко зараз приставити не хотів шапки., копа вся до.. Шимка почала мовити, аби шапку приставив і вивід слушний уділав.. Тиї всі люди повідили, коториї на копі били, іж.. ближший п. Борисовський ку доводу, яко укривжоний, а в тім часі Шимко шапку приставив; а кгди шапку піднесено, п. Веремій трьох свідків видав... А потім копа Шимка питала: если же всіх трьох світків любиш? Он з тих одного улюбив" [749] [750]). Коли-ж хто приставити шапку одмовлявся остаточно, копа визнавала Його за неправого. Hanp., у справі покрадення міщанам Слонімським худоби скрив- - джені Криштоф та Андрій, „маючи через шпикга напад на тивуна Шиловицького Федора Окулича, допирались, аби вивід чинив, где того дня... з которого вночі шкода стала, бил... На то... перед коп- ляни оний тивун повідив: того... дня... бил есьми в Слонімі в дому того Самого Криштофа...^ а пошедши оттуль, зашов на час... до Гришка Бубешка, а оттоль шов есьми до дому своего. ’ На што Криштоф повідив, іж... ти того дня... в дому моїм не бил, а чесь бил, але не того дня, тиднем перед тим, і ставив шапку, хотя чи то на него довести.. Оний тивун шапки ставити і. на довід его слатися, за неоднокротним питанням нашим, не хотів. А так ми, копляни, видячи то, же оний тивун шапки приставити і на довід слатися не хотів, з тої причини сказали єсьмо на нім за вола Криштофова копу одну грошей п’ядесять, а за бика Андрія Матисовича копу грошей"[751]). З наведеного вислову, — шапки приставити і на довід слатися не хотів—ясно видно, що приставления шапки значило приставати на довід скривдженого — себ-то згоджуватися на той самий довід, що виставляє скривджений, а саме: скривджений каже, що він доведе, що запідозрений у нього того дня, як шкода сталася, не був, а був за тиждень; запідозрений, приставляючи шапку, згоджується, щоб скривджений доводив сроє твердження, бувши певним того, що він не доведе. Шапку ставили навіть тоді, коли, видимо, противної сторони не було, і ні з ким, значить, було закладатися. Hanp., р. 1623 липня 8 дня представники копи, одказуючи суд свій копний на Слуцькому уряді, між иншим, зазначали, що 4 липня на копі в справі покрадення пшениці Андрієві Клихновичеві, скривджений „чинив опит на цій купі, если хто о шкоді его знав: леч ніхто ся не отозвав, а он, Клихнович, ставив шапку до трьох свідків, же жона Богдана П'ятниці, сварячися з... Гришковою Ш е л ь м а х о в о ю,,н а з и в а л а її пшенич- н и ц е ю“ l). До речи тут буде пригадати, як копники кидали шапки до чорти на ознаку того, що вони спільними силами шкодника на копі шукатимуть, не одступуючи один одного a). Кидання шапок тут мало таке значіння: коли той, хто, кинувши шапку й виявивши, таким способом, свою згоду шукати шкодника й за винним не стояти, од цього відступить, то понесе певну відповідальність за це. Hanp., у справі обікрадення кліти Якубові Сологубові, коли на копі виявилося, що підчас крадіжу хтось в’їхав у двір Матея Солпотя накладеним возом, а Солпоть на вимогу копи дати довід, де він на той час був, не хотів ставити жадного доводу, то стороння скривдженому людина, хоч і підданий його, Юрко Сказка „повідив, же тот Солпоть єсть підойзраний, бо... викрав пчоли у Мартина Кравця, і кинув шапку, хотячи на него довести те, а его на муку взяти... якож і иншиї мужі з ним поспіль шапки кинули, хотячи його на пробу взяти; якож і Мартин Кравець при нім шапку рут и в, хотячи на него то довести, а его на муку узять***). У наведених прикладах ставлення шапки ніде не пояснено, чим саме закладався той, хто шапку кидав. LJe дає привід гадати, що ставлення шапки було за симбол, за зовнішню ознаку закладу без ближчого зазначення суми чи майна, яким закладалися, і мало більш моральне, ніж матеріяльне значіння. М. К. Любавський з цього приводу пише: „гадалося, що в шапках знаходиться сума закладу, що його мав узяти з шапки той, хто справу вигравав[752] *). Але це не значить, що кидання шапок не мало в собі жадного реального змісту. 1 коли ми звернемося до инших актів, хоч і не про копний суд, у яких говориться про ставлення шапки, то побачимо, що ставили шапку з певної суми грошей, себ-то закладалися певною сумою. Hanp., р. 1540 лютого 10 дня на Городненському земському суді Зорох Дохторович скаржився на Каспара Лазаревича за те, що «ін не вертає йому заруки, яку він заплатив за нього Жучкові за кожух, поручившися за Лазаревича перед Жучком, що він, Лазаревич, оддасть йому півкопи без гроша за кафтан замшевий, який Каспар Лазаревич купив був у Жучка. Опріч того з практики того-ж Городненського земського суду ми бачимо, що, ставлячи шапку, закладалися навіть життям своїм. Hanp., р. 1539 липня 23 дня скаржився Хаїм на Конюха, що він у Познані ручився за Конюха перед Юдою й Цалілем в шіеде- сятьох чи сімдесятьох золотих; тепер він їде до Познаня і ті Юда та Цаліль його „за тую поруку загамують, а он з мене, казав Хаїм, поруки сняти не хочеть". Конюх цілком заперечував самий факт поруки, додавши: „готовом... з горла адоего... єсли он той лист мій... з печатю і з підписом руки моей од них принесеть, я досить горло трачу, і ставив шапку до тих жидів. Хаїм теди свою шапку, з трачення шиї, приставив" [753] [754]). Наведені акти, отже, ясно свідчать, що, ставлячи шапку, сторона закладається якоюсь сумою, майном чи життям, а противна сторона, приставляючи свою шапку, виявляла тим свою згоду втратити ту-ж саму суму, таке-ж майно й навіть життя, якщо сторона, якій належить іні- ціятива закладу, доведе те на нього тим доводом, до якого він шапку ставив. Акти про копний суд не досить ясно відтіняють ще один момент у цій формі закладу —ставлення шапки — це підіймання шапок, бо тільки підійманням шапок закінчувався обряд закладу. Hanp., р. 1540 в тому-ж-таки Городненському земському суді точилася справа Сенька Павловича з Опанасом Івашковичем за те, що Івашкович побив Сенька, коли він затримав його, Івашковичаг на свойому житі; Опанас заперечував побій, додавши, що Сенько затримав його не на свойому житі, а на добровільній дорозі, ще й побив його з жінкою. „І Сенько рек... вас єсьми не бив і шапку до світків поставив. І Опанас рек: єстли ти будеш нас на житі гамовав, а не на дорозі, і нас п о б и в— і шапку свою ку єго світкам приставив. Тут, очевидячки, шапки підняли сами сторони, що закладалися. Иноді шапки підіймав хтось третій. Hanp., р. 1539 серпня 12 дня на суді Витебського воєводи княгиня Настасія Юріївна скаржилася на Яна Сліповронського, намісника Любашківського, за те, що він не видає їй Васька Кондратовича, який зашкодив Yft чимало. Сліповронський одповідав, що кн. не хтіла йому на нього суда дати і його самогЪ видати, хоча він його і припоручав їй. На заперечення кн. Настасії „намісник Любашківський шапку поставив до світків, перед ко- торими... я тобі його приручив; і княгиня шапку свою приставила. І ми (воєвода) шапки казали підняти комірнику Некрашу. А так намісник Любашківський подав світків" *)- Після цього стане зрозумілим нам оте речення, що його навели ми були вище з акту про те, як на копі Веремій ставив шапку до свідків, які мали довести, що Шимко підчас першої копи повернув своєчасно додому. Шимко зразу своєї шапки приставити не хтів, але, нарешті, шапку приставив; „а кгди, читаємо в акті, шапку піднесено, пан Веремій трьох свідків видав“ ’)• Значить, і в практиці копних судів заклад уважали за скінчений лиш тоді, коли шапки, які кинули сторони, було піднято. б) Окрім ставлення шапки, вживалася ще й друга форма закладу — це ставлення ноги з ногою. Hanp., у відомій уже нам справі покрадення бджіл манастир- ських менських, на копі Пилип виказав, що він чув з уст старця Микити Плещича, ніби брат Плещичів Семен з Хомою Микуличем продав віз якогось меду прісного. Микита Плещич це заперечував. Тоді Пилип мовив: „єстли ся ти, Микито, того преш, же мні того не повідав на Семена і на Хому, тогд і... панове старці і копляни, єстли ж то б у деть неправда, же он того мні не повідав, тогди в тім моя нога а его нога, поки то на него слушним доводом доведу"[757] [758])- На підставі наведеного ми поки-що не можемо собі уявити, в чому полягала суть цієї форми закладу. Але далі це стане ясніше. Цікаво, як поставилася до цього ставлення ноги копа. „Тогді, читаємо дальше в тому ж акті, обачивши то старці і вся копа, іж того Пилипа слушное свідецьство і смі- лоє поставення ноги з ногою, і, обрадившися межи собою, водлуг обичаю і суду копкого, кинули шапки до чорти і, кинувши, п е р- вей няли за того правого Пилипа, а Пилип за старця того Микиту. Теди Микита, за тим взяттям Пилиповим, не мів собі з того чим вивестися... почав до того знатися" [759]). Ол. Єфименкова з приводу наведеного акту каже: „Але що-ж, одначе, було в цьому „смілому поставленні ноги з ногою" такого, що могло-б так сильно вплинути на душу і винного, і копників? Очевидячки, жадних раціональних поясніннів тут прикласти не можна" l)∙ Правда, наведені слова акту не досить ясні, але, гадаю, жадної містики тут шукати не треба. По-перше, копа прийняла на увагу не тільки сміливе поставлення ноги з ногою, а й раніше од цього слушне свідоцтво Пилипа про те, що Микита Плещич йому говорив на свого брата й на Хому Микулича, бо Пилип на копі виступав не як скривджений, а як копник, що з обов’язку свого повинен був на опитання скривдженого розповісти все, що він знає, бачив, або чув. Так що копа, взявши на увагу свідчення Пилипове. а потім і те, що він сміливо йшов на заклад — на поставлення ноги своєї з ногою не винного, як каже Єфименкова, а такого-ж свідка й копника, як і сам Пилип (що, певне, мало чимале значіння, бо й сучасний суд бере на увагу не тільки те, що саме говорить свідок, а й те, як власне він це свідчення дає, його упевненість у правдивості того, що він говорить, чи його вагання), після обради кинули шапки до. чорти і, кинувши, няли за того правого Пилипа — себ-то взялися за нього, а Пилип узявся за старця Микиту. Коли це н я т т я розуміти буквально, то наведений вислів повинен означати, що до фізичної сили Пилипа, який взявся за Микиту, прилучилася сила всієї копи; річ очевидна, що перетягуватися Микиті з Пилипом було вже не сила, а перетягнення, очевидячки, повинно було мати якісь неприємні наслідки для Микити — програш закладу? Зазначене н я т т я кидає світло на зовнішній вигляд ставлення ноги з ногою: воно означало перетягування осіб, що сперечаються, себ-то закладання фізичною силою, хто кого перетягне. З цього погляду сміливе ставлення ноги з боку Пилипа зробило на копу вплив, може, тому, що фізична сила Пилипа супроти сили,старця Микити Плещича була дуже невеличка. в) За третю форму закладу була приставка самої речи, що нею закладалися. Hanp., р. 1592 серпня 28 дня на копі під спірною бортною сосною бортник писаря земського Степана Гладкого Гринь Козло- вич „повідив, стоячи подле тої сосни, іж то сосна і со пчолами єсть власная пана моего і клейно... на тій сосні єсть заходу прод- ків моїх, а... підданий пані Павлової Тишиної, не відати для чого у тую сосну уступаєть і перед часом... тії пчоли підібрав. А підданий п. Павлової Тишиної Мартин Кисіль повідив, іж... то сосна власная моя, заходу моего, і клейно... моє на тій сосні найдете. А бортник'писарів повідив: если...то єсть сосна твоя, пристав приставку і укажи... где клейно твоє. А підданий... Тишиної, приставивши корову — приставку і взишодши на сосну, назначив зверху і зісподу, повідаючи: заколіте тут в тім містцю, яком назначив, і ест ли... тутвтіммістцюне найдете клейна моего, нехай... при тій сосні і со пчоли корову свою, которуюм приставив, трачу. То пак, кгди чоловік сторонній, Евхим Скобич, взишодши на тую сосну, водлуг запису підданого п. Тишиної, заколов сосну і, одколовши плаху немалую, нічого там і ніякого знаку не нашов, тії люди стороннії... бачучи: іж підданий п. Тишиної упорне ся у тую сосну упирав, тую сосну із пчолами і корову, приставку его, при пану писару зоставили і на вічність п р и с у д и ли“ [760])∙ Ми бачимо, що Кисіль, бувши певен, що спірна сосна — його і що на ній є його клейно, на виклик свого супротивника — приставити приставку, згоджується і визначає, як приставку, свою корову, причому, назначивши на сосні місця, заявляє—заколіть на цім місці і, як не найдете мого клейна, нехай з сосною й бджолами корову свою трачу. Сосну закололи, а клейна там жадного не було. Kona присудила і сосну, і приставку — корову супротивникові. Треба гадати, що як-би Кисіль виграв справу — себ-то, як-би клейно на сосні виявилося його, то корову мала тратити й супротивна сторона. Окрім того, ми бачимо, що річ, якою закладалися (корову), присуджено було стороні, котра виграла справу. Зазначені форми закладу—ставлення шапки, ноги й приставки — мали обосторонній характер, себ-то вимагали згоди обох сторін, які сперечалися. Отож, в обосторонній формі закладу ми констатуємо згоду обох суперечників на заклад; суму закладу чи річ, чи життя визначала та сторона, якій належала ініціятива закладу, причому якоїсь сталої суми закладу ми не спостерегаємо (ми бачили дванацять грошей і сто кіп), і, нарешті, заклад ішов на користь сторони, яка вигравала заклад. II. Тепер ми перейдемо до односторонньої форми закладу, коли згоди на заклад з боку противної сторони не вимагали. Ця форма закладу звалася — вина або зарука. а) Закладали виною або зарукою на користь уряду, вимагаючи щось виконати або утриматися від якогось учинку. М. К. Любавський пояснює, що закладом або зарукою звався штраф на центральну або місцеву владу, під загрозою якого вимагали або припинити якісь самочинні дії, або не порушувати угоди, що сталася межи сторонами l). Hanp., р. 1623 листопада 17 дня Ілля Леськович заніс скаргу Слуцькому урядові на Міхеля Мошковича за те, що він його побив, хоч скривджений, „о б а в л я ю ч и с я, аби... (його) не побив, виною на княжаті — кіп тисячу, а на вряд Сл у ц ь к и й кіп сто закладати почав11, а коли Міхель купу зібрав і, закувавши в кандали, вів його в такому вигляді на купу, скривджений „виною так же великою... закладав, аби... не ведучи на купу у желізах, яко злодія, добровільне пустив, пі- діймаючися на копи стати"2). Наведений приклад закладу — вини, хоч і не на копі стався, але, як бачимо, тісно звязаний був з копою і мав на меті утримати противну сторону од неправних учинків, як от, у наведеному прикладі, самовільного арешту та побою — вчинків, що їх забороняв закон. Як на другий приклад заруки, під загрозою якої вимагали утриматися від неправних учинків, можна вказати на заруку, що нею заручив був Данило ЛеЙзерович, якому двір спалено: „пославши війта і десятника... заручаючи... Трохиму й братії єго рожоній і тестю того Лукіяна... которий спалив, у тисячі золотих грошей, же би єго (Лукіяна) більш не держали, аби шкоди більш у дворі і в гум ні не било“. На копі, зібраній в цій справі р. 1647 квітня 10 дня, між иншим, Левко Te- решкович з иншими підданими визнали: „ми заручили, же би братья єго і дід не держали... А... на другій копі... Трохим з братією своєю рожоною і з тестем того Лукіяна, з приятельми [761] своїми, на поруку узяли., которим всім жид Даніель на поруку тим того Лукіяна дав і при тій громаді они припору- чили у тисячі копах грошей литовських, жеби додержали часуправа... і жеби»шкоди дворові і селу жадної не било" ,). Ми бачимо, що зарука, як і припорука, мала на меті утримати супротивну сторону від давання притулку злочинцеві, причому навіть і натяку на те немає, щоб супротивна сторона давала на заруку свою згоду, бо утримуватися від неправних дій повинен кожен: того вимагає від нього закон. б) Другу категорію вини або заруки становили п р а в н і вчинки або дії, що їх виконання вимагали від певних осіб під загрозою тої вини чи заруки. Як приклад такого роду закладу, можна навести вимогу, щоб когось на копі було поставлено. Hanp., у справі покрадення Семенові Свиді двох кіп і шістьох снопів жита, коли на копі винний Богдан Яськович не став, „тілько жона стала... п. Свида перед... копою... і перед стороною вижами виною княжат і... п’ятмадесят копами заручив, аби сам на третій копі став"2). Як на другий приклад, можна вказати на вимогу одказати суд копкий на уряді. Hanp., коли на третій копі за невихід того самого Богдана Яцьковича копа до нього приложила вину, то Богдан, „прибивши з дому до копи, виною княжаті... стома копами тій копі заложив, аби суд свій на вряд і одказали"3). У наведених прикладах, особи, що від них вимагали або стати на копі, або відказати на уряді суд копний — повинні були це вчинити й без закладу. Заклад тільки підсилював їх відповідальність за невиконання припису прдвного. Що-до суми закладу виною чи зарукою, то з наведених прикладів ми бачимо» що найвища сума була IOOO кіп і 1000 золотих, а найменша— 50 кіп грошей литовських. Зазначена сума заруки чи вини, як це видно теж з наведених прикладів, ішла на уряд або на особу найвищої влади, і це цілком зрозуміло, бо вимагати певних дій або утримання від неправних учинків належало до компетенції уряду або зверхньої влади. Односторонністю своєю і тим, що вина чи зарука йшла на уряд або на вищу владу, ця форма закладу відрізняється від попередньої, де вимагали згоди від обох сторін на заклад і де сума закладу йшла на користь сторони, що заклад вигравала. НІ. Коли ми звернемося до історії закладу взагалі, то побачимо, що обосторонній заклад мав і такі назви, що їх ми не знаходимо в актах про копний суд, а саме: 1) Там-же, № 303. ») Там же, 233, подібн. там-же, №№ 229, 231, 291, 292, 294. -) Там-же № 229. а) видачка. В уставній грамоті Вел. Кн. Олександра київським міщанам р. 1494 травня 26 дня, між иншим, читаємо: „А которие два тяжу межи собою будуть міти і один ся видасть, а другий ся не видасть, тут вини ніт; олкж ся оба два, коториї видадуть, то вина"1). Про це саме виразніше сказано в пізнішій грамоті Київській землі р. 1507 грудня 8 дня: „А о видачку, коли ся обадва видадуть і оба шапками вергнуть, іно то видачка; а один сй видасть, а другий ся не видасть, іно то не видачка"2). З наведеного ясно, що для видачки-закладу треба було обопільної згоди сторін і що за зовнішню ознаку видачки-закладу було кидання шапки. б) За другу назву було - в и мет н є. В уставній грамоті Могилівській королівській волості р. 1514 квітня 7 дня читаємо: „А вини малиї і великиї принмуєм на нас, господара, кромі повинного і ви меткого — хто ся на нас а любо на врядника нашого чим в и к и неть“ ) в) Далі, заклад звався ще викидним. В уставній грамоті Свислочським міщанам і волосним людям р. 1540 липня 19 дня читаємо: „А о межу... потому-ж суд. А хто... викинеться з десяти рублей, той вини масть дати рубль грошей" [762] [763])• М. К. Любавський наводить такий приклад викидного. Р. 1495 п. Литавор, маршалок... а п. Юр ї Іллінич перед Великим князем... у стола викинулися єго милості со ста рублів на тім... Пан Юр’ї рек: ест ли я не доїщуся з обу сторон Міри ріки сіножатей а борти судерсвної од Свержен я... і дам я Великому князю сто рублів грошей... А п. Литавор рек: єстли... я на то доводу не вчиню, што од Сверженя на Мірі сіножаті здавна звичнії C в е р ж е н с ь к и ї, іно... я дам єго милості сто рублі.» грошей* s). „Значить, додає од себе М. К. Любавський,,викинутися* на когось значило побитись об заклад на користь третьої особи" *). З наведеного ми бачимо, що обосторонній заклад уживався на Київщині, Волині й Могилівщині ще наприкінці XV і на початку XVl ст. і теж міг іти на місцевий уряд і на вищого представника влади, що залежало від волі того, хто закладавсь, причому в випадках, коли заклад ішов на користь приватної особи, десятий відсоток з суми закладу повинен був іти на користь державної влади. Ставлення ніг ми спостерегаємо також у чеському праві, але воно мало там иншу форму У. Г. Іречка читаємо: „повод правою ногою на дідині стоїть, про яку йде суперечка, та й каже: слухайте зіслані!.. Погнаний (позваний) лівою ногою на дідині стоїть і каже: слухайте!., це спадщина моя... а того повода вдаю в трьохстах пенязях" l)∙ Кожен суперечник міг підвищувати суму закладу досхочу2). Суму виграного закладу у чехів розподілювано між суддями й тим, хто справу вигравав 2); у копкому праві такого розподілу суми ми не спостерегаємо. Литовський Статут знає тільки заклад чи заруку односторонню, під загрозою якої сторона або має утриматися від неправних учинків, або виконати дії, що їх він повинен учинити. Про першого роду заклад ми там читаємо: „О листЬхъ заручныхъ... обЪцуемъ и маемъ давати о безпеч- ность здоровья... за похвалками... противко... кождого... с канце- ляреи нашое листы заручные и заклады на них казати опи- совати пятьсот[764] [765] копь грошей найменше й, а большей дві тисячи коп грошей (Ст. 1588 р. аж до 10.000), а над то... заклады никому... даваны быти не мають. А того канцелярі ft- ные писар ы наши... догледати и вважати мають, кому пьять сот* копь грошей, а кому двЪ тисечи коп грошей в листіх заклады описованы и даваны быти мають. — А кто бы за похвалкою або звазньемъ своимъ обне- сенъ будучи урядовне листомъ нашимъ заручнимъ а черезъ тотъ закладъ того забилъ, тогды справа, за слушнымъ доводомъ, горломъ маеть быти каранъ а закладъ на насъ, Господар а, до скарбу нашого... Великого князства Литовского на именью его маеть быти справлено (за Ст. 1588 р. половина на Господаря, а половина на родину забитого). А если бы не забилъ, толко ранилъ альбо збилъ, тогды съ права, так же за слушнымъ доводомъ, заруку нам, Господарю, маеть платити (за Ст. 1588 р. полозина йде на Господаря, а половина на скривдженого), а тому битому маеть быть справлена навезка совита водле стану его... а мы, Господар, не маемъ тАковыхъ закладовъ никому отпущати, але кажемъ брати до скарбу наш о г о... а въ небитности нашей въ здЪшнемъ панствЪ в о е в о- дове, старосты, державцы судовые будуть мочы листы заручные подъ печатм.и своими... давати, ува- жаючы кому якій съ тихъ двухъ сумъ закладъ маеть быти д а в а н ъ“ 4) Ми бачимо, що Статут установив тільки дві суми заруки: 500 і 2000 кіп грошей, причому заруку мала накладати зверхня влада або, коли немає її в державі, вищі місцеві урядовці; зарука мала на меті утримати особу, яка похвалку на когось учинила, од тих неправних учинків, що ними вона похвалялася. Одміна межи нашим однобічним закладом, з одного боку, і Стату- товим, з другого, полягала в тому, що встановляв його на користь уряду або зверхньої влади скривджений, а не сам уряд або зверхня влада; сума закладу сталою, як у Статуті, не була. Що-до заруки, під загрозою якої сторона повинна вчинити певні дії, то Статут передбачає її в судових вироках, коли позвана сторона повинна повернути позовникові присуджене йому певне майно. Там ми читаємо: „Тежъ уставуемъ, хто бы на комъ правомъ што презыскалъ... тогды маеть ему въ то увязенье с права дано быти, а зарука з ъ урядумаетьбыти положена, абы тот, хто направ! упустил ъ, в то се через тое не вступувалъ и у В Я 3 ы- ваиья не боронилъ. А п а к ъ ли бы увязыванья не допустил ъ, альбо се по ввязыванью в то вступовалъ, тогды тую заруку, зъ уряду положоную, маеть платити половицу на нас, Господар а, а половицу сторон! жалобливой, а в-Ьдже зарука болшая не маеть быти, только водле важности тое речы, о што и д е т ь“ 1)∙ Отже, ми бачимо, що заклад цього роду встановлював уже суд і що заклад цей мав бути відповідним до важности речи, про яку сторони сперечаються, причому половина виграної заруки йшла на вищу владу, а половина на скривдженого. Походження закладу В. Мацейовський пояснює так: „Люди, що під скитським пануванням жили, призвичаїлися до тієї думки, що викликаний перед суддю злочинець повинен був на жеребок щастя ставити майно своє й життя, надто коли він знав, що й так і те і те втратить, коли вирок, що він його оскаржив, апелюючи до вищого суду (більшої кількости суддів), буде затверджено. Бо (за Геродотом IV, 68) судді перші, яких вирок визнано за правильний (визнані за правих од инших), стинали голови апеляторові й ділилися його майном. Так чи инак, мав гинути той неборак, (тому) пробував щастя, закладався з супротивною стороною, що зиграє, і т. и. Звідти, я гадаю, каже Мацейовський, повстав доти межи слов’янським людом незнаний звичай закладання з майна й життя, що тепер є звичайне слово, але колись таким не було, бо треба було ставити життя на жеребок; слід од цього залишивсь у давньо-чеському й давньо- литовському праві. Пішло воно згодом у непам’ять, а натомість повстало вздання, чи ознаймлення з боку повода, що він зобов'язується стільки-то на користь суду заплатити, як програє справу; при цьому він жадав, щоб таку-ж заяву вчинив і супротивник. Був то, одне слово, різний у слов’янських і послов’янщених народів, як вимерлих так і живих, ще й тепер уживаний заклад" а).