§2. Закарпаття
Закарпаття, яке ще в Xl ст. було захоплене угорськими феодалами, після 1867 р., коли Австрійська імперія була перетворена у дуалістичну Австро-Угорську монархію, увійшло до її угорської частини.
Політика угорської аристократії була спрямована на беззастережне підпорядкування та денаціоналізацію неугорської частини населення. Тому кількість українців, свідомих своєї національної належності, значно зменшилась. Якщо у 1820 р. їх налічувалось 800 тис., то перед першою світовою війною - лише близько 500 тис.(25). Становлячи в цей час майже 70% населення краю, вони стали найбезправнішими з усіх західних українців (26).Економічні та соціальні позиції українців були вкрай слабкі та хиткі. Понад 80% українського населення було зайнято в сільському господарстві.(27) Український селянин був приречений на животіння. Як зазначав угорський урядовець Едмунд Еган, він „не бачить цілий рік ні м’яса, ні яйця, хіба що вип’є кілька крапель молока, а у велике свято з’їсть шматок житнього або пшеничного хліба. Його стравою звичайно єсть вівсяний ощіпок,і коли стає, картопля... Одчай бере дивитися на цей вимираючий нарід” (28).
Угорські поміщики нещадно експлуатували селян, що на 9/10 були безземельними або малоземельними (29). Вони повністю залежали від землевласників, володіння яких сягали іноді розмірів справжніх латифундій. Так, графи Шенборни володіли 216 тис. катастральних угрів[††], які орендували селяни у 143 селах. У Середнянському окрузі лише у чотирьох поміщиків зосереджувалося понад дві третини земельної площі (ЗО).
Соціально-економічне гноблення перепліталося з культурно-національним. Населення Закарпаття на 2/3 було неписьменним. Серед українців писати і читати по-українськи вміли лише 7% чоловіків і 4% жінок; 1,5% чоловіків і 2% жінок вміли лише читати (31). Культурні верстви зазнавали мадяризації. Під її тиском значна частина освічених прошарків з українців (за походженням) втрачала національні інтереси і зв'язки.
До того ж Закарпаття жорстко відділяв від Галичини адміністративний устрій, і місцева влада не допускала поширення в краю «українофільських» настроїв та „пропаганди». Політична протидія цій «блокаді» була майже неможлива, бо Закарпаття було позбавлене політичного представництва. Українці навіть не мали своїх представників в угорському парламенті[‡‡].Тому в 1918-1919 рр. національно-визвольний рух неугорських народів Закарпаття був спрямований насамперед на визволення з-під угорського панування. Одночасно серед українців поширювався рух за незалежність і возз’єднання з усім українським народом. Провідну роль у цьому русі тут, як і на Буковині, відігравали солдати та військовополонені, які з весни 1918 р. почали повертатися до Закарпаття. Набували щораз більшого розмаху і виступи робітників та селян. Вони були скеровані на зміну державного і суспільного ладу.
Після розвалу в жовтні 1918 р. Австро-Угорської монархії робітники і селяни майже повсюдно зривали не тільки імперсько-королівські австро-угорські герби, а й виганяли австрійських чиновників, громили жандармерію, знищували боргові книги.
Внаслідок буржуазно-демократичної революції влада в Угорщині перейшла до коаліційного уряду на чолі з М.Каролы. Він прагнув утримати Закарпаття в складі Угорщини, надавши йому певне самоврядування. 21 грудня 1918 р. був виданий закон про автономію Закарпаття, яке дістало назву Руської Крайни. Законодавча влада у краю передавалась Народній Раді, що мала
215 обратися населенням. Адміністративна влада належала губернатору, якого призначав будапештський уряд.(ЗЗ) Отже, українська більшість мала задовольнитися фактично культурною автономією, хоча й діставала певні політичні свободи, але без тих соціальних гарантій, що могли бути лише наслідком рішучого усунення напівфеодальних відносин та інституцій.
У цей час східна частина краю вже налагодила зв'язки з державницьким рухом в Україні. Було обрано делегацію, що мала їхати до Києва і повідомити там про приєднання Закарпаття до Соборної України.
Прихильники возз’єднання спиралися на військові частини ЗУНР, які, перейшовши Карпати, зайняли Мукачеве та інші міста краю. Але в цей час уряд УНР змушений був покинути українську столицю підтиском Червоної армії. Незабаром військові загони ЗУНР відійшли з краю, щоб протистояти в Галичині польській інтервенції. До того ж українське населення у Закарпатті не було одноцільним у своїх соціально-політичних настроях і орієнтації. Воно було поділено зсередини і дотримувалося різних політичних поглядів. Однак під час багатьох зборів та мітингів висувалися вимоги про вихід Закарпаття із складу Угорщини і приєднання до України. Понад як 600 учасників наради представників трудящих у Мараморош-Сигеті, яка відбулася 18 грудня 1918 р., заявили, що народ хоче возз’єднання з Україною. Для обговорення цього питання було вирішено скликати в Хусті Всенародні Закарпатські збори - з’їзд представників населення усього Закарпаття. 21 січня 1919 р. у Хуст прибули 420 представників 175 міських і сільських громад Закарпаття, а також 1,5 тис. осіб без мандатів. З’їзд висловив волю до возз’єднання Закарпаття з Україною (34).З іншого боку, 9 жовтня в Ужгороді було створено „Раду угроруського народу» ("Рада рутенов Мадьярии”), яка стояла за те, щоб Закарпаття залишилося в складі Угорщини.
У Пряшеві, куди увійшли чеські війська, населення висловилося за приєднання Закарпаття до новоствореноїЧехословаччини.(35)
21 березня 1919 р. в Угорщині уряд Каролы змушений був піти у відставку і передати всю повноту влади в країні лівим силам. У країні було проголошено Республіку Рад. 22-23 березня 1919 р. влада Рад була встановлена на більшій частині Закарпаття (за винятком районів, окупованих чехословацькими і румунськими військами). Комуністи, які очолили новий уряд, просунулися у розв’язанні національного питання дещо далі від соціал-демократів, котрі виступали за ліквідацію національного гноблення, але в межах збереження унітарної держави на всіх землях, штучно введених раніше до угорського "королівства".(36) Національна програма Радянської влади вирізнялася радикально-демократичнішим духом.
Згідно з нею, країна мала бути перебудована на засадах федерації. За конституцією, ухваленою 23 червня І Всеугорським з’їздом Рад, радам національних країв надавалася самостійність у внутрішніх справах, судочинстві, у справах освіти і культури. Всім національностям забезпечувалася повна рівноправність. Це мало закріплюватися, зокрема, рівною свободою використання різних національних мов в усіх державних установах. Конституція передбачала можливість утворення, за волевиявом трудящих, самостійних "радянських республік, союзних з Угорською Радянською республікою".(27) Однак загалом така перебудова ставилася, відповідно до орієнтації тодішніх комуністичних партій, у зв’язок зі світовою соціалістичною революцією, що мала утворити світову або, принаймні, євроазійську федерацію радянських держав.Хоча для здійснення запланованих перетворень у прихильників нової влади не було достатніх матеріальних і духовних сил, їх короткочасна діяльність у Закарпатті мала, можливо, ширшу демократичну основу і підтримку в українських масах, аніж у Східній Україні. Уряд Радянської Угорщини визнав автономію закарпатської „Руської Крайни», А.Штефан був призначений народним комісаром краю в складі загальноугорської Ради Народних комісарів. Автономія «Руської Крайни» була підтверджена перебудовою її управління на радянській основі. У селах і містах мали бути створені ради, обрані трудящими, що діставали виборчі права від 18 років. У селах один представник обирався від 100, а у містах - від 500 мешканців. Ці місцеві ради обирали окружні ради, а вони - ради вищого ступеня (для управління колишніми комітатами). Було проголошено формування "Червоної дивізії” з українців Закарпаття.(38)
Але діяльність нової влади одночасно сприяла активізації та згуртуванню її противників. Тим паче, що впродовж кількох тижнів на Закарпатті органами нової влади здійснювалась націоналізація великих і середніх промислових підприємств, банків, транспорту, великих поміщицьких маєтків та вживалися інші заходи до обмеження приватної власності.
Одночасно нова влада позбавила значні прошарки населення (поміщиків, буржуазію, священиків та ін.) виборчих прав; для придушення216 політичних противників створювалися революційні трибунали, революційний суд тощо.(39) Але радянська влада не здобула вирішальної переваги у розколеному суспільстві. її зовнішні противники були набагато сильніші, їй не вдалося зрівноважити або змінити на свою користь співвідношення військово-політичних сил на основі, як на це сподівалися її комуністичні керівники, наступального союзу з Радянською владою у Росії та в Україні, Червона армія яких не зуміла прорватися у Закарпаття, а крізь нього - в Угорщину.
16 квітня 1919 р. розгорнувся наступ на Угорщину. Зі сходу наступали війська боярської Румунії, із заходу - Чехословаччини. Всередині країни піднялися антирадянські повстання.
Радянська влада 1919 р. в Угорщині проіснувала 133 дні, а на Закарпатті - лише 36 днів. В Угорщині встановилась диктатура М.Хорті, яка, реставруючи старий лад, впровадила масовий «білий терор», її політика щодо неугорських народів була пройнята грубим шовінізмом. Питання про подальшу долю Закарпаття надзвичайно загострилося. Населення не могло розв’язати його власними силами і демократичним шляхом, оскільки головну роль у створенні нової системи держав на руїнах Габсбурзької імперії відігравала переможна Антанта. УНР і ЗУНР, поглинені боротьбою за самозбереження, не мали ані певних планів, ані сил для введення Закарпаття у склад національної Української держави. Головним претендентом на Закарпаття в цих умовах стала Чехословаччина. Вона дістала підтримку Антанти та прихилила на свій бік впливових діячів закарпатської української еміграції у США, яка в цей час обіймала близько 130 тис. вихідців з краю.(40) На початку XX ст. в її середовищі у Північній Америці було створено декілька товариств і організацій, зокрема об’єднання греко-католицьких братств, американо-руський ’’Сокіл", Руське православне товариство взаємодопомоги та ін.(41). Вони підтримали Американську народну раду угро-русинів, створену в липні 1918 р., яку очолив уродженець Закарпаття Г.Жаткович.
За заздалегідь обміркованим сценарієм 21 жовтня 1918 р. делегацію ради на чолі з Жатковичем прийняв президент США В.Вільсон, який порадив делегації шукати «з’єднання з спорідненими сусідніми народами, як чехи і словаки» та вступити «з ними у федерацію».(42) Рада погодилася з такою пропозицією. У Закарпатті вона була підтримана «москвофілами», які стверджували, що приєднання до Чехословаччини захистить край від угорського загарбання, встановить у ньому громадянський мир і збереже його «руський» характер.(43)8 травня 1919 р. у Парижі було ухвалено остаточне рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині. Того ж дня в Ужгороді було створено Центральну руську народну раду й прийнято рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини. 15 травня головою Ради обрали Г.Жатковича.(44) Приєднання Закарпаття до Чехословаччини оформив Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, підписаний 10 вересня 1919 р. У геополітичних умовах та розкладі сил того часу входження краю до Чехословацької республіки створювало його українському населенню певні умови національно-культурного самозбереження і соціально-політичного розвитку на перехідний період.
Згідно з договором, Чехословаччина зобов’язалася утворити на «території русинів» «автономну одиницю» та надати їй «найширшої автономії, сумісної з цілісністю Чехословацької держави при зосередженні адміністративної влади в руках призначеного президентом губернатора». У Закарпатті утворювався "автономний сейм", який мав розв’язувати питання мови, школи, релігії та місцевого самоврядування.(45) В Конституції Чехословаччини, прийнятій в 1920 р., було зазначено, що Закарпаття становить "автономну область", яка користується найширшою автономією в межах, відповідних з існуванням Чехословацької держави.(46) Щоправда, виконання цих умов залежало від того, наскільки демократичними будуть Чехословацька держава і суспільство.
Зауважимо, що з усіх новоутворених держав Східної Європи Чехословаччина була в цей час дійсно найдемократичнішою. У 1921 р. в Чехословаччині проживало близько 455 тис. карпато- українців, із них у чеській частині 370 тис., а в словацькій - 85 тис.(47) Вони дістали можливість розвивати національну освіту і культуру. В школах дозволялось обирати мову навчання, можна було діставати вищу освіту українською мовою у вищих навчальних закладах, підтриманих владою республіки. Вільно утворювалися культурні товариства, театральні трупи, розвивалася українська преса різних напрямків. Але з іншого боку, в усіх цих установах влада підтримувала прочеські течії «карпато-русизму», споріднені за походженням та ідеологією з «москвофільством», які культивували діалектні та інші ознаки «русинської відрубності» (штучне «наречіє» тощо), протиставляючи їх загальноукраїнській культурі та національно-державницьким прагненням і змаганням в Україні.
Отже, і на цій частині українських земель боротьба населення за возз’єднання з Україною, за відродження її державності закінчилася в 1918-1919 рр. невдачею.