§1. Буковина

З 1774 р. до 1918 р. Буковина (за винятком Хотинського повіту, що за Бухарестським мирним договором 1812 р. відійшов до Росії) перебувала у складі Австрійської імперії. У 1861р. Буковину відділили від Галичини в окрему провінцію.

Близько 300 тис. українців (40% загальної кількості населення) проживали в її північній частині. Здебільшого вони були селянами. Решту населення становили румуни (34%), євреї (13%), німці (8%) та ін.( 1)

Відень, здійснюючи політику поділу і протиставлення національностей, намагався використати українців як противагу румунам. Тому він зробив певні поступки українському населенню в галузі освіти. Так, наприкінці XIX ст. тут була добре організована шкільна система, існувала можливість навчання у Чернівецькому університеті. Але були й перешкоди. Зокрема, буковинців, які були православними, переслідували у релігійному плані влада та церковна ієрархія, опанована румунами, гальмували розвиток почуття національної ідентичності в українстві. Проте їх організація і опір зростали, і 1911 р. у межах міжнаціональної угоди українцям було гарантоване представництво у сеймі провінції (17 із 63 місць) та у віденському парламенті (5 мандатів).(2)

Задовольняючись цим, основні українські партії Буковини (національно-демократична, радикальна і соціал-демократична) проголошували лояльність до Австрії і розв’язання усіх проблем в її державних межах. Але така політика виявилася хибною. Вже у передвоєнний час значна частина українських селян та молода інтелігенція зв’язували корінне поліпшення становища з рішучішими діями в створенні власної загальноукраїнської держави з центром у Києві.(3)

Українське середовище було глибоко революціонізоване подіями першої світової війни, впливами революції в Росії та Україні і зростаючим „обвалом» Австрійської імперії.

Навесні і влітку 1918 року розгорнувся масовий селянський рух. Селяни виступали проти грабіжницьких реквізицій, примусових воєнних позик, свавілля адміністрації. Вони роззброювали австрійських солдатів, виганяли представників окупаційної адміністрації, створювали власну військову охорону.

Значно посилилась боротьба буковинських українців восени 1918 р., коли Австро-Угорська монархія в жовтні розвалилася. Серед українців почали зростати вимоги до возз’єднання з усім українським народом. Скликане 3 листопада крайове віче одностайно висловилося за прилучення австрійської частини українських земель до України.(5)

Представники Буковини взяли участь в утворенні в жовтні 1918 р. у Львові Української Національної ради і разом з нею висловилися за створення на всіх західноукраїнських землях Української держави, що мала розвинути стосунки з УНР (6). 25 жовтня буковинська делегатура в Раді, що складалася з колишніх депутатів краю в австрійському парламенті та буковинському сеймі, а також з представників українських партій, перетворилася на Український Крайовий Комітет, котрий проголосив себе вищою українською владою в Буковині. За свідченням одного зі спостерігачів, у цей час «ідея соборної України та примату Києва стала діючою політичною силою на цій маленькій українській землі».(7)

Але всупереч народним вимогам Український Крайовий Комітет розпочав переговори з представниками буковинських румунів у віденському парламенті й місцевому сеймі про мирний поділ Буковини за етнічним принципом і прилучення української частини до єдиного „коронного

213 краю» у складі Австрії.

Такий розвиток подій збентежив румунських поміщиків у Буковині. Вони стали шукати підтримки в уряду Румунії. 25 жовтня, одночасно з утворенням Українського Національного Комітету, в Чернівцях відбулися збори представників румунських політичних партій, що, присвоївши собі статус Установчих зборів, проголосили приєднання до Румунії. Вони організували паралельно з українською власну Національну раду, яка поквапливо створила буковинський уряд, що негайно звернувся за допомогою до Румунії (9). Уряд короля Фердинанда вирішив скористатися розвалом австрійської адміністрації і війська краю, щоб анексувати всю Буковину. 11 листопада румунські війська захопили Чернівці, а незабаром окупували і всю Північну Буковину. За їх збройною підтримкою Національна рада проголосила себе єдиним органом влади на Буковині. 28 листопада вона скликала в Чернівцях Генеральний конгрес із своїх прихильників, на якому було проголошено приєднання Буковини до боярської Румунії. 18 грудня 1918 р. було офіційно проголошено введення Буковини до складу Румунського королівства.(10) Це сталося при прямій підтримці урядів країн Антанти. Юридично воно було оформлено Сен-Жерменським (1919 р.), Севрським (1920 р.) та Тріанонським (1920 р.) договорами. Щоправда, в доповіді глави місії США у Центрально-Східній Європі професора А.Куліджа „Нові кордони в колишній Австро-Угорщині» прозвучала думка про те, що західну частину Буковини разом з північними районами Бессарабії слід передати Україні, та вона залишилася знехтуваною.(11)

Отже, після першої світової війни територія Румунії[**] збільшилася за рахунок загарбань з 138 тис. кв. км до 316 тис. кв. км, а її населення відповідно зросло від 7904 тис.

На загарбаній території румунські окупанти встановили напівколоніальний режим. Влада на місцях була в руках поставлених королем префектів повітів, які призначали у селах і містах преторів і примарів. Уряд мав право розпускати місцеві виборні органи самоуправління і скасовувати їх рішення. Режим у Буковині не мав навіть тих жалюгідних прикмет конституційного ладу й законності, що існували, з усіма цими обмеженнями, на „корінних» теренах країни. За наказом командувача окупаційними військами у Буковині 26 січня 1919 р. був впроваджений стан облоги, тобто військової диктатури, який офіційно існував до 1928 p.(15)

Українське населення Буковини не хотіло примиритися з окупаційним режимом і продовжувало боротьбу за право на самовизначення і приєднання до України.(16) В умовах окупації у Кіцмані було зроблено спробу проголосити окрему республіку.(17) Але найбільшим виступом проти окупантів було Хотинське повстання в січні 1919 р., яке охопило близько 100 населених пунктів; у ньому брало участь близько ЗО тис. селян.(18) Повстання проходило під гаслом возз’єднання з Україною. Вдершись на Хотинщину, румунські війська вчинили криваву розправу над населенням. Окупанти розстріляли й замучили понад 15 тис. чоловік, повністю або частково знищили десятки clπ.(19)

Під гаслом возз’єднання з Україною у листопаді 1919 р. в Чернівцях вибухнуло повстання в 113-му полку румунської армії, що складався переважно з українців. Воно зазнало поразки, 149 його учасників було віддано до військово-польового суду, з них 8 були засуджені до смертної кари, решта - на каторжні роботи строком від 5 до 20 років.(20)

Налякані зростанням селянського руху, загостренням соціальних протиріч, румунські поміщики у вересні 1919 р. підготували проект аграрної реформи на Буковині. Поступки селянам були майже символічні, тим паче, що поміщицький наділ, який не підлягав експропріації, збільшувався тут з 50 до 100 га.

Румунська влада проводила жорстоку політику румунізації та придушення всього українського.

214 Румунські шовіністи створили „теорію», нібито на Буковині немає українців, а лише „зукраїнізовані румуни», яких треба повернути румунській нації (22). Румунський історик І.Ністор писав: "Українці - це румуни, які забули рідну мову своїх предків” (23).

В результаті румунізації українського населення кількість українських шкіл, яких наприкінці 1918 р. в Буковині було 216, у 1920 р. скоротилася до 157.(24)

Отже, введені насильно до складу „Великої Румунії», українці Буковини із спільноти, котра з усіх західних українців користувалася в колишній Австрії найбільшим сприянням, перетворилися на найпригнобленішу з українських спільнот.