§6 Падіння Галицької CPP
Зміцнитись радянській владі у Галичині не вдалось. Змінилась, як зазначалось, ситуація на фронтах. Спроби більшовицького командування захопити у першій половині серпня одразу Львів і Варшаву не увінчались успіхом.
Польські війська боронились завзято. Польща одержала нову значну військову й матеріальну допомогу та дипломатичну підтримку західних країн, мобілізувала всі внутрішні ресурси. Просування Червоної армії на Південно-західному фронті зупинилось, фронт під Львовом стабілізувався. На Західному фронті М.Тухачевський домігся більших успіхів. Він зумів перейти на лівий берег Вісли північніше від Варшави і 13 серпня почав доволі успішний наступ на столицю.(167) У Москві навіть створили «робітничо-селянський уряд» Польщі - Польський тимчасовий революційний комітет - у складі Ю.Мархлевського (голова), Ф.Дзержинського, Ф.Кона, Е.Прухняка і Ю.Уншліхта.(168) Він ЗО липня прибув у Білосток і готувався до переїзду у Варшаву. Але Варшави Червона армія не здобула. 16 серпня польська 5-та армія під командуванням генерала В.Сікорського прорвала радянський фронт на південь від Варшави. Одночасно рушили в контрнаступ 1,2, 3 і 4 польські армії. Знекровлені, без резервів, боєприпасів червоні війська швидко відступали. До 26 серпня вони зупинились аж на лінії Гродно-Волковиськ-Кобрин-Володимир-Волинський. Битва на Віслі закінчилась. У польській історіографії вона була названа «чудом над Віслою».На допомогу Західному фронту з Південно-західного була кинута Кінна армія С.Будьонного, але вона дорогою застряла під Замостям, яке боронили, крім поляків, частини 6-ї української дивізії під командуванням генерала М.Безручка. Ослаблення Південно-західного фронту дало змогу полякам і тут перейти у контрнаступ. Більшовики з Галичини були змушені тікати. Разом з ними відступила на схід частина української галицької інтелігенції, яка боялася помсти і переслідувань з боку польської влади.
Більшість її там і загинула під час більшовицько-сталінського терору.(169)19 вересня польсько-українські війська зайняли Тернопіль, а 20-21 вересня 1920 р. підійшли до р.Збруч. Галицька Соціалістична Радянська Республіка припинила діяльність, проіснувавши 58 днів.
На радянсько-польських мирних переговорах, які почалися ще у другій половині серпня в Барановичах, а відтак проходили у Мінську, радянська делегація пробувала відстоювати Галицьку CPP. ЦК РКП/б/ і В.Ленін визнали за доцільне мати на цих переговорах представника ΓCPP.(170)
6 вересня Галревком призначив заступника В.Затонського М.Барана представником Галицької CPP на мирній конференції. Той виїхав у Ригу, де 21 вересня почався другий етап мирних переговорів і 12 жовтня 1920 р. було підписано між воюючими сторонами перемир’я.
18 березня 1921 р.був укладений Ризький мирний договір, яким завершено радянсько- польську війну. З одного боку його підписали РРФСР і УРСР, з іншого - Польща. Про Галицьку CPP у ньому не йшлося. Згідно з умовами договору, Східна Галичина і Волинь відходили під владу Польщі, де знову, особливо у Східній Галичині, почалися проти українського населення репресії, арешти, знущання польської поліції, жандармерії, влади, навіть цивільного населення. Багато людей, зокрема інтелігенції, було засуджено до тюремного ув’язнення, кинуто в концтабори за «державну зраду», в т.ч. відомий письменник Осип Маковей та ін.( 171)
Але український народ не скорився, він продовжував боротьбу за свою волю далі. Однак 14 березня 1923 р. Рада послів країн Антанти, не рахуючись з його прагненнями, прийняла рішення ввести без всяких застережень Східну Галичину до складу Польської держави. Почалася нова сторінка у долі західноукраїнського населення.
Отже, які ж висновки ми можемо зробити про існування на території України Галицької Соціалістичної Радянської Республіки? Чи була це справді повноцінна, незалежна українська держава?
З упевненістю можемо відповісти на це питання негативно. Ні, національною, українською державою ГСРР не була, хоч і виникла на території України.
Зрештою, цього не приховували й самі більшовики: національне питання їх майже не цікавило. Створені ними держави на території колишньої царської Росії, поза межами самої Росії, вони намагались робити денаціональними, беручи за основу їх побудови соціальні, класові засади. Що це більшовикам давало? Дуже багато. їхні держави були «пролетарськими», по суті - диктатурою пролетаріату, а у кращому випадку - ще й «біднішого селянства». Інші верстви населення оголошувались «ворогами революції», у т.ч. майже вся інтелігенція. З ними слід було боротись, а заможніші верстви ліквідувати, майно їх експропріювати. Розколювали нації, розкладали їх, позбавляли єдності, сили. Позбавлені еліти, провідного, цементуючого інтелектуального ядра - патріотичної, національно свідомої інтелігенції, робітники та селяни підкорених більшовиками націй легко піддавалися їхній агітації та пропаганді, їх легше було підпорядкувати своїй волі й своїй владі. Хоч насправді, як показало майбутнє, під гарними гаслами «інтернаціоналізму», «пролетарськоїсолідарності», «єдності трудящих» приховувалася зовсім інша суть: намагання в нових умовах гострих соціальних бур, потрясінь, масового пробудження національної свідомості, єдності поневолених різними імперіями народів встановити і зберегти свою владу, створити нові тоталітарні імперії, диктатури, прикриті гарними, притягуючими гаслами.Отже, чи взагалі була Галицька CPP справжньою державою, хай і не українською? І на це питання слід відповісти негативно. Це було швидше за все маріонеткове державне утворення, псевдодержава, створена за вказівкою московських більшовиків, В.Леніна з політичних, кон’юкгурних міркувань. Згадаймо ще раз слова В. Затонського, сказані вже у згадуваній зустрічі з журналістами^...для радянської республіки питання про державну приналежність є взагалі третьорядним».(172) Ось так!
Зрештою, Галицька CCP справді не мала основних атрибутів державності: ні чітко визначеної території, ні своїх збройних сил, ні своєї фінансової системи, ні суверенітету, державної самостійності, незалежності у проведенні зовнішньої та внутрішньої політики, проведення якої повністю диктувалося з Москви.
До речі, цю радянську «незалежну республіку» жодна держава офіційно не визнала, не зважаючи на пропозицію Гал ревкому у Декларації №1 до усіх держав світу встановити з ГСРР дипломатичні відносини. Характерно, що ГСРР не визнали як державу і не встановили з нею дипломатичних відносин навіть РРФСР та УРСР, під егідою яких вона була створена. Не можна не згадати й такого важливого моменту: створення Галицької CPP мало на меті протиставити її у міжнародних переговорах емігрантській владі ЗУНР, яка у той час знаходилася і діяла у Відні. У цьому плані напрошується ще одна історична аналогія - створення радянської «робітничо-селянської влади» України у Харкові, яка була протиставлена Центральній Раді.Крім того, її утворення було спрямоване не стільки на звільнення українського населення Східної Галичини з-під влади Польщі і приєднання краю до Радянської України, скільки для поширення влади більшовиків, їх ідеології на захід, у Європу.
Отже, оскільки Галицька CCP все-таки існувала, то й автори цієї книги вважали за потрібне розповісти про неї.
Що дало існування Галицької CPP українському народові, українській державності? Чи все в час її діяльності було поганим, гідним осуду?
Такої думки, до речі, дотримується частина дослідників цієї проблеми, зокрема закордонних, у т.ч. Василь Верига, дослідження якого ми неодноразово цитували. Однак це надто суб’єктивна, одностороння оцінка, зрештою, як і друга, полярно протилежна - коли все у ГСРР вихвалялося. Правда, у виданих при комуністичному режимі працях інакше й не можна було робити.
Отже, перше перебування більшовиків у Галичині тоді, у 1920р., хоч і короткотривале, дало можливість широким верствам населення зрозуміти суть їхньої влади. Воно показало велику різницю, прірву між добре розрахованою, злободенною більшовицько-комуністичною пропагандою і реальною дійсністю. Воно дало можливість пізнати, яку «свободу» несли більшовики під гаслом визволення робітників і селян з-під панського ярма. Щоправда, у той час їхня влада, диктатура не була ще такою кривавою, жорстокою, нещадною, як пізніше, коли вони зміцнились при владі, не мусили ні з ким загравати.
Репресії стосовно «класових ворогів», інакомислячих, зокрема щодо свідомої української інтелігенції, чинились і тоді, у 1920 р., але ще не масово. Це станеться пізніше.Отже, позитивні моменти у діяльності Галицької CPP можна знайти. Це, по-перше, значна турбота про найбідніші верстви населення, велика увага, приділена соціальним питанням. Хай не все тут робилося щиро, реально, здебільшого пропагандистськи, але дещо було зроблено в інтересах бідноти, інвалідів, людей похилого віку, сиріт тощо. Це ряд заходів в інтересах робітництва. По-друге, у поміщиків і капіталістів, якими до речі, переважно були неукраїнці, які нещодавно визискували місцеве населення та природні багатства краю, послідовно конфісковано їхню власність - землі, маєтки, підприємства, банки та ін. Це все якраз те, що не змогла чи не встигла зробити попередня, справжня українська влада в часи ЗУНР. Вона, як зазначалось, недооцінювала значимість негайного розв’язання наболілих соціальних проблем.
Це, по-третє, достатньо активна діяльність у сфері охорони здоров’я, житлової проблеми, соціального забезпечення незахищених, бідніших верств населення, відновлення шкільництва та ін.
Отже, дещо запозичити, використати досвід діяльності органів радянської влади в Галичині 1920 р., безумовно, було б варто. У будь-якому випадку, це перебування більшовиків ще раз підтвердило давню і безперечну істину: українському народові слід у боротьбі за визволення і державність розраховувати тільки на власні сили. Недарма гасло «Наша сила в нас самих» стало девізом у боротьбі українського населення західних земель України на найближчі десятиліття, зокрема під польською окупацією, потім - німецькою, далі - більшовицькою. Тому й німецька, потім комуністична ідеологія не мали тут менш-більш реального впливу, остання не має його й донині.