§5. Фінанси, економіка, продовольча справа, охорона здоров’ я, освіта і ін.

Істотні зміни відбулися в Галицькій CPP і у фінансово-кредитній сфері. Ще 1-го серпня на першому офіційному засіданні Галревком прийняв постанову №3 «Про грошові знаки» (111), якою з моменту проголошення Галицької CPP на її території проголошувалася державна монополія Галревкому на розв’язання всіх фінансово-кредитних питань.

Загальнообов’язковими грошовими знаками встановлювалися «всі грошові знаки і кредитні білети у великих і дрібних купюрах» Російської радянської республіки. Грошові знаки і кредитні білети колишньої Австро-Угорської, Російської імперій, Тимчасового уряду вважались «необов’яз­ковими», але все-таки діючими, оскільки встановлено, що царський чи керенський рубль дорівнював одному радянському, а австро-угорська корона - 50 копійкам. Така сама ситуація була з польськими марками і гривнями УНР. Радянський карбованець дорівнював двом гривням чи двом маркам. Це було грабунком населення Галичини, оскільки насправді обмінна вартість царського рубля в той час становила 6.200 радянських рублів, а австрійської корони - 1000 радянських рублів.(112) Всі дотеперішні цінні папери - облігації, акції, купони тощо державних і приватних банків, усіх колишніх і «зараз існуючих держав» тратили будь-яке значення і обмінну вартість.(113)

Така фінансова політика хоч і мала на меті вдарити по багатіях і спекулянтах, економічно підірвати їх силу, проте вдарила по всьому населенню, бо кожен мав якісь, хай і скромні, заоща­дження, збираючи гроші на «чорний день», на старість.

Крім банківських офіційних грошових знаків, з 1-го серпня у Галицькій CPP введено в обіг ще одні - т.зв. совзнаки, яких з’явилося в обігу так багато, що вони майже не мали вартості.

Дальші зміни у кредитно-фінансові питання вніс декрет №23 Галревкому «Про грошові знаки»

201 від 15 вересня 1920 p.(115) Ним вилучено з обігу як усі грошові знаки УНР, так і «совзнаки». В обігу залишено «українські грошові знаки.., випущені Радянською владою», всі російські дореволюційні та радянські гроші. Про грошові знаки Австро-Угорщини та Польщі у декреті не згадувалось нічого, і вони залишалися в обігу.

Отже, на території Галицької CPP знаходилися в обігу грошові знаки різних держав і різних часів. Звичайно, така нечіткість і непослідовність Галревкому у фінансових питаннях не сприяла стабілізації і без цього хиткої та непевної фінансової ситуації у краї. Оскільки не була налагоджена і справа оподаткування, то проблема фінансів постала перед Галревкомом і його фінансовим відділом дуже гостро. Окрім цього, не вистачало фахових працівників - фінансистів, економістів, бухгалтерів та ін. Внаслідок відсутності коштів не могли бути профінасовані чимало різних програм, заходів. Навіть працівники державного апарату, вчителі, медики (їм встановлено платню по 4-6 тис.крб. на місяць), як це стверджують у спогадах сучасники, фактично не отримували ніякої платні, зокрема у провінції.

Щоправда, передбачаючи такі труднощі, ЦК КП/б/У 8 серпня 1920 р. прийняв рішення, яким зобов’язував Раднарком УРСР надати Галревкомові позику в сумі 500 млн. крб. Із неї Проскурівська кошторисна бухгалтерія, найближча до Тернополя, мала щомісяця виплачувати Галревкомові 50 млн. крб. Перших 50 млн. крб. Галревком справді отримав, але тільки 6-го вересня. Тимчасом видатки Галицького радянського уряду коливалися від 100 до 600 тис. крб. щоденно. Вимагали фондів на витрати й повітревкоми, бо, наприклад бюджет Тернопільського повітревкому на серпень становив 5.505.080 крб.(116) На всі повіти це виносило приблизно 100-110 млн.

Щоб якось покрити видатки, Галревком, використовуючи відповідний досвід радянської влади в Росії та Україні, встановив надзвичайний революційний податок на населення, який мав дати необхідні кошти хоча б для оплати праці працівників держапарату, промисловості та ін. Напевне, цих коштів було замало, бо Галревком вирішив накласти на всіх «експлуататорів» ще одноразовий надзвичайний податок - тобто на промисловців, купців, торгівців та ін. Це була прихована експропріація майна і коштів у заможних верств населення, які належало, за більшовицькими поняттями, економічно зрівняти з біднотою, знищити, ліквідувати як «класового ворога". З цим довго не гаялись. Вже 20 серпня проведено реєстрацію «буржуазії» міста Тернополя, котру розділено на дві категорії за кількістю прибутків та вартістю майна. Найбагатших родин у місті виявлено 107 (промисловці, банкіри, купці, шинкарі та ін.) На ці родини накладено одноразовий податок у сумі 15 млн. крб. На другу категорію - дещо менший. Подібну реєстрацію проведено і в усіх іших містах і містечках краю. В результаті у Чорткові «буржуазія» мала заплатити 15 млн. крб., Теребовлі - 12 млн., Заліщиках і Бродах - по 3 млн., Бучачі - 2 млн. і т.д.(117)

Хоч захоплення й утримання, зміцнення своєї влади було для більшовиків основним завданням, але не менш важливою вважалася економічна перебудова, тобто докорінна ломка приватно­власницької економіки, «усуспільнення основних засобів і знарядь виробництва», тобто експропріація майже всієї приватної власності, її конфіскація і націоналізація без викупу попереднім власникам, тобто, по суті, «узаконене» соціалістичною державою пограбування. А згодом - повна ліквідація (будь-якими методами, аж до фізичного знищення включно) цілих соціальних верств, «класів» приватних власників, яких оголошено «ворогами народу». Про необхідність таких дій «пролетарської держави» неодноразово писали і наголошували В.Ленін, Л.Троцький та інші вожді ^більшовиків, таку політику вони неухильно проводили на практиці, утому числі в Галичині.

З перших же днів існування Галревком, проводячи в життя лінію більшовицької партії та «особисто В.Леніна», приступив до корінної перебудови економіки краю. Вона, до речі, була вщент зруйнована довголітньою війною. Ось як описував у доповіді становище Галичини один з працівників Галревкому, котрий об’їздив більшість повітів краю після відступу польських військ: "Цілком зруйновані залізниці, зірвані мости, вивезені або спалені всі вагони й паровози, зруйновані фабрики і заводи, вивезені всі машини, повна відсутність сировини, палива. Як панські маєтки, звідки вивезений живий і мертвий інвентар, так і дрібні селянські господарства зостались без худоби, потрібної для обробітку землі; цілі містечка і десятки сіл цілком спалені, величезна кількість землі в цьому році зовсім не оброблена. Вся Галичина є кладовище, на якому кишить бідний, голодний люд».(118)

Отже, Галревком під керівництвом В.Затонського, який свято вірив у міцність і невідворот­ність влади більшовиків, у світову соціалістичну революцію, рішуче взявся до справи. Як зазначалось,

202 декрет №1 та декларація №2 «Про права і обов’язки робітників в ГСРР» проголосили ліквідацію приватної власності на основні знаряддя і засоби виробництва, тобто заводи, фабрики, шахти, рудники, лісопилки, банки, що переходили у «всенародну власність», тобто до ревкомів. Усі вцілілі промислові підприємства націоналізовано, ревкоми призначали на них управителів, створювали фабзавкоми, які здійснювали разом з управителями керівництво підприємствами, вживали заходи, спрямовані на відновлення їх роботи. Нерідко на чолі фабзавкомів стояли голови відповідних місцевих ревкомів. Ремонтували поламане устаткування, звозили його з інших об’єктів, міст, конфісковуючи у приватних майстернях, як і сировину, паливо. Так вдалось пустити у дію елек­тростанції в Тернополі та Збаражі, друкарню у Золочеві, декілька технічних майстерень.Замовлення на виготовлення машин і обладнання, яких не вистачало, відправлялись у Росію та Україну.(119) Ремонтували залізничні шляхи, відбудовували мости.

Робочий час, згідно з декларацією №2, мав тривати 8 год. Це підтверджено у постанові відділу праці та соціального забезпечення Гал ревкому від 25 серпня. У ній зазначалось, що час фізичної денної праці не повинен перевищувати 8 год., жіночої - 7 год. Для працівників розумової праці встановлювався 6-годинний робочий день. Понаднормова праця допускалася тільки за згодою профспілки й оплачувалася у подвійному розмірі.

Дещо пізніше (11 вересня) цей же відділ видав наказ №4, в якому писалося, що понаднормова праця не може перевищувати 2 год. денно і 50 год. на місяць. При річному стажі роботи на даному підприємстві чи установі робітники і службовці мали право на оплачувану місячну відпустку. (120)

Повітревкомам доручено стежити за встановленням на діючих підприємствах, майстернях, організаціях і установах цих норм робочого часу. Зокрема Збаразький повітревком 29 серпня видав відповідний наказ. Керівники підприємств і установ суворо попереджалися, що при порушенні трудового законодавства вони «будуть суворо каратися за законами революційного часу». Попереджали й робітників і службовців, які добровільно, без особливої на те потреби, погоджувались працювати понаднормово, що їх звільнять з роботи і виключать з профспілки.(121) Вживалися енергійні заходи щодо ліквідації безробіття, яке набуло масового характеру з приводу майже повної зупинки фабрик, заводів, рудників, залізничного руху й ін. За розпорядженням Галревкому, повітові ревкоми проводили реєстрацію безробітних, з’ясовували у своєму та інших повітах потребу на робочу силу, розподіляли безробітних на знайдену роботу. Відділ праці та соціального забезпечення на початку вересня звернувся до керівництва Галревкому з вимогою «вжити негайних заходів до відновлення діяльності підприємств з метою піднесення економіки республіки і надання праці безробітним.»(122)

1 -го вересня цей же відділ видав постанову про виплату фінансовими відділами повітревкомів пенсій людям похилого віку, калікам, сиротам, грошових допомог та харчових пайків безробітним.

Проводячи в життя відоме соціалістичне гасло «хто не працює, той не їсть», в Галицькій CPP проведено реєстрацію всієї «буржуазії» та інших «нетрудових елементів» від 18 до 50 років. їх змушували до праці на ремонті доріг, залізниць, розчищенні руїн, завалів, підмітанні вулиць, прибиранні службових приміщень, а також на сільськогосподарських роботах. Великої користі з цих некваліфікованих, незвиклих до фізичної праці людей не було, але все-таки щось вони робили.

В межах загальної трудової повинності запроваджено (за прикладом Росії) безплатну працю на різних громадських і державних об'єктах - суботники і недільники. Від участі у них не можна було відмовлятися у зв’язку із загрозою репресій. Закон про загальну трудову повинність змушував і всіх службовців державних установ до фізичної праці, яку більшовики вважали єдино корисною і гідною уваги. Наприклад, у Теребовлі, як засвідчують публікації в газетах і учасники тих подій, кожної суботи всі канцелярські працівники мусили «замітати березовими мітлами вулиці міста, співаючи при тому різних пісень». З піснями, червоними прапорами повинні були виходити на суботники у Чорткові, Золочеві ТОЩО.(124)

Дуже гострою і важливою в Галичині далі була аграрна проблема. Галицьке селянство і тоді, у 1920 р., залишалося переважно малоземельним. Численним був прошарок безземельних

203 сільськогосподарських робітників - форналів. З поверненням після падіння ЗУНР у Галичину польських поміщиків та осадників-колоністів їм знову віддали найкращі землі. Тому галицьке селянство дуже, як засвідчують документи і преса, цікавилося, як же буде вирішене земельне питання. Тим паче, що воно не було кардинально розв’язане і під час існування ЗУНР.

Селян цікавило, «як буде з розподілом і обробкою землі, чи буде землю поділено зараз і як її обробляти в тім разі, коли ні в кого із безземельних нема худоби».(125)

Отже, 1-го серпня Галревком видав уже згадувану постанову №2, згідно з якою підлягали конфіскації без викупу «всі поміщицькі землі, ліси, луги, пасовиська і води, всі колишні цісарські,а також церковні і монастирські земельні маєтки зі всім живим і мертвим інвентарем і всіма будин­ками». Вони переходили "у безоплатне користування всіх працюючих".(126)

Отож, не у власність, а лише у користування. Але це існувало лише в теорії. Бо фактично, як і передбачала постанова у пункті 2, землі переходили у завідування радянських органів. Земельні відділи місцевих ревкомів були зобов’язані негайно виселити поміщиків чи їх управителів, орендато­рів /посесорів/ з конфіскованих маєтків та взяти останні під свій контроль, старанно охороняючи посіви, інвентар, продовольчі та кормові запаси, інше майно від знищення або самовільного захоплення. На земельні відділи покладався обов’язок вжити всіх заходів для збору врожаю та обробітку і засіву всіх земель після жнив. До збирання хліба і паші для худоби на конфіскованих землях допускалися передусім безземельні й малоземельні селяни та сільськогосподарські робітники /форналі/, яким віддавалася в оплату праці третина збору. Інші дві третини йшли на потреби Червоної армії, в розпорядження повітових ревкомів та Галревкому.

Отже, Галревком не давав вказівки, ні дозволу на розподіл конфіскованих земель між бідним селянством. Чому? В.Ленін, який був і залишається для більшовиків-комуністів беззаперечним авторитетом, писав і говорив свого часу, що для завоювання широких селянських мас більшовикам необхідно зробити так, щоб селяни побачили і відчули, що вони є господарями на землі, щоб вони одержали від радянської влади довгождану землю. Однак він говорив і про велике значення, переваги колективних господарств, зокрема зразкових, державних, які є нібито набагато корисніші, продуктивніші, доцільніші для соціалізму.(127)

Мабуть, саме тому Галревком вирішив не віддавати землі селянам, а «прямим шляхом» йти до соціалізму, боячись, напевно, що роздавання земель призведе до посилення на селі небезпечної для соціалізму «дрібновласницької стихії».

Отже, на базі конфіскованих маєтків, земель почали створюватися зразкові державні господарства. їх забезпечували зібраним звідусіль необхідним сільськогосподарським реманентом та ін. До них на роботу приймали здебільшого колишніх наймитів та безземельних селян.

Отож, малоземельне і безземельне селянство, яке становило основну, переважаючу частину сільського населення Галичини, так і не одержало землі, хоч більшовицька пропаганда, преса, місцеві комуністи всіляко мусували гасло, що їхня влада дає народові владу, селянам - землю, робітникам - фабрики й заводи і т.д.

До створення колективних селянських господарств на зразок пізніших колгоспів справа тоді ще не дійшла, але більшовицькі агітатори розгорнули у селах активну діяльність.( 128) Ось подекуди й почали виникати товариства зі спільного обробітку землі, наприклад, у Гусятинському, Ска- латському, Збаразькому повітах. Повітревкоми, звичайно, їхусіляко підтримували, виділяли техніку, робочу худобу. До об’єднання селян підштовхували й самі обставини - не було інвентаря, возів, худоби, посівного матеріалу. Недарма з с. Мишковець Гусятинського повіту доповідали, що не знають, «як задовольнити всіх 5-6 плугами і 7 кіньми, які осталися на фільварку». До того ж селяни знали, що про індивідуальних власників - селян радянська влада дбати не буде, а ось про колективні господарства, комуни - так. Отже, незаможні де-не-де й почали об’єднуватись. Але основна маса селян вичікувала.

Не отримавши землі, першою не витримала сільська біднота. Вже на початку вересня у деяких селах незаможні самочинно починають ділити поміщицькі землі. Дивуватись цьому не доводиться. Наближався час посівної, селянству треба було думати про майбутнє - як вижити, звідки взяти хліб, як прогодуватись. Це явище набувало щораз масовішого характеру (129), і Галревком нічого не міг вдіяти. Щоб не тратити контролю над ситуацією, Галревком, його земельний відділ видають декілька інструкцій і розпоряджень. Земвідділ, зокрема, дозволив місцевим ревкомам і земельним відділам «виділяти з нетрудових грунтів безземельному і малоземельному населенню відповідну пайку», але знову ж таки не у власність, а в користування, «по можливості в однім місці».(1 ЗО) Про необхідність розподілу частини конфісковрних земель між «трудовим селянством»

204 писав і В.Затонський 6 вересня у листі до В.Леніна.( 131) Відповідні інструкції щодо цього скерували всім сільським ревкомам Теребовлянський, Заліщицький, Чортківський та інші повітревкоми.

Там, де ревкоми очолювали російські й особливо завзяті українські більшовики, вони проявляли ще й «революційну ініціативу знизу». Наприклад, Збаразький повітревком не тільки дав вказівку виділити безземельним і малоземельним частину поміщицьких і монастирських земель, а ще й «відібрати у всіх господарів землі, котрі мають по ЗО і більше моргів поля, та лишити стільки, скільки кожен сам може обробити».(132)

Звичайно, боротьба ще з одним «класовим ворогом» - багатшим селянином - незабаром, як і в Росії чи Україні, повелась би організовано, нещадно, а поки що це були лише перші її прояви.

Радянські органи не втрачали жодної нагоди, щоб розпалити ворожнечу між людьми, зіштовхнувши у вирі боротьби різні прошарки населення - робітників і «буржуазію», працюючих і непрацюючих, незаможних селян і «куркулів» тощо. Так, коли сільська біднота с. Пальчинці Збаразького повіту звернулася у повітревком з проханням відібрати в «куркулів» землю, яку дехто з селян до 1856 р. «уживав як свою власність», але потім поміщик продав її багатшим селянам під хутори, то повітревком тут же вирішив конфіскувати землю у хуторян, «залишивши їм всього по 2 морги на сім’ю, а решту розділити між безземельними». У Гусятинському повіті «безкінні, організувавшись,... провели переділ землі і захопили зорану багатіями землю, давши їм орати для себе цілину». Іноді справа доходила до фізичної розправи, бійок.(133) Більшовикам це було тільки на користь.

Земельний відділ Галревкому також розпорядився виділяти бідноті (і тільки їй) для обробітку землі поміщицький інвентар, створити «позичальні пункти» сільськогосподарських знарядь, робочої худоби тощо. Через брак насіння місцеві ревкоми, а то де-не-де й сама біднота чи просто сільська голота брали примусові «позички» зерна та овочів у тих селян, хто ще дещо мав, «обіцяючи» повернути з нового врожаю, забирали у заможних селян коней, плуги, борони тощо. У багатших господарствах, іноді навіть церквах, монастирях більшовики з сільською голотою проводили ревізії, конфісковували всіляке майно, продовольство, мануфактуру, одяг, взуття.(134)

Однак загалом це були не масові явища. Галицькі селяни у загалі не були грабіжниками, не запосягали на чуже, не запрацьоване своїми руками. Недарма В.Затонський у листі до В.Леніна скаржився, що «галицьке село забите, придушене, його потенціальна енергія, яка раніше спрямо­вувалась по руслу національної боротьби, зараз не відразу знаходить вихід... На шлях справжньої соціальної революції галицьке село..., виробивши в собі великі організаційні навики, вступає несміливо... Жде наказу».(135) Пізніше він розповідав, що почуття недоторканості приватної власності було «до неймовірних розмірів роздуте..., що гальмувало розвиток класової свідомості селянина», що «вперше від більшовиків почули галицькі «хлопи», що в порушенні права приватної власності немає гріха,... бо це є класова боротьба».(136) Ось чого вчили більшовики галицьких селян - «бий, грабуй» тощо.

Фальшиво, неправдиво і всупереч з фактами та його власними оцінками стану соціальних відносин у галицькому селі постають пізніші спогади В.Затонського, коли він писав, що «цілі села виглядали, чи не везе хто з подорожніх цього чудодійного наказу (про конфіскацію землі. -Автори), і лише перевіривши, що підпис і печатки правильні, селяни сунули на панські лани».(137) Дуже болючим було в Галичині й продовольче питання. Воюючі сторони (а війна на території краю йшла вже сьомий рік) систематично конфісковували у населення запаси продовольства, худобу, птицю та ін. Населення у багатьох місцевостях голодувало, були випадки, зокрема у гірських районах, голодної смерті, зокрема серед людей похилого віку, дітей. Незважаючи на жнива, збір був незначний, оскільки великі масиви земель лежали облогом, значна частина посівів була знищена у ході військових дій та внаслідок спеціального знищення їх відступаючими польськими військами.(138) Замість густого колосся, як писали газети, на полях виднілися «глибокі незарослі ще травою окопи, які довгими рядами прорізували поля,... серед них піднімалися купи колючого дроту, чорніли воронки від важких снарядів».(139)

У схожій ситуації в Україні більшовики кинули на село робітничі «продзагони» і каральні експедиції, які забирали в заможних селян усі лишки і не лишки продовольства. В Галичині цього не трапилося, бо, по-перше, дуже мало було робітників, а по-друге, військові каральні експедиції викликали б негативний резонанс у світі - Галичина була на видноті усієї Європи, а Східна Україна - ні. Тому Галревком діяв цивілізованішими методами, але все одно по-більшовицьки.

Отже, ще у серпні (дата на документі не проставлена) Галревком прийняв декларацію, якою

205 проголосив монополію на заготівлю харчових продуктів і товарів фабрично-заводської про- мисловості.(140). Закупівля повинна була здійснюватися за встановленими владою твердими цінами. Передбачалася «націоналізація великих торговельних підприємств і зовнішньої торгівлі». З цією метою Галревком розпорядився про утворення при повітревкомах продовольчих відділів, а також про те, щоб один з членів самих повітревкомів обов’язково займався продовольчим питанням. Він повинен був бути комуністом. У всі села були послані т.зв. продагенти, всемірну допомогу яким повинні були надавати місцеві ревкоми і командири військових частин. 28 серпня у Тернополі відкрилися спеціальні курси з підготовки «продпрацівників», був навіть виданий «Підручник продовольчого агента Галицької СРР», у якому, крім інструкцій та інформації з продовольчої справи, давалися вказівки щодо політичної роботи на селі.

Всім цивільним і військовим установам, організаціям, громадянам, зокрема торгівцям, наказано подати дані про наявність у них харчових продуктів і товарів першої необхідності. Все це було взято на облік. Встановлено тверді заготовчі та відпускні ціни на основні категорії продтоварів і фуражу, а також норми їх перевезення залізницею та іншими шляхами сполучення. Суворо заборонено продавати на ринках без дозволу повітових продвідділів ці товари і продукти.(141) Селяни повинні були здавати залишки продовольства до продмагазинів за твердими цінами, а ці - продавати місцевому населенню.

Особи, винні у порушенні цих правил, притягались до кримінальної відповідальності, а продукти і товари конфісковувалися на користь держави. Одночасно видано наказ про заборону скупки і продажу з метою наживи продуктів сільського господарства.(142)

Однак ці заходи не ліквідували продовольчої кризи. Харчових продуктів катастрофічно не вистачало, оскільки треба було прогодувати не тільки населення міст, а й численний адміністративний апарат, а, головне,Червону армію. Тому вжиті Галревкомом заходи доповнились незабаром новими.

У вересні 1920 р. Галревком прийняв декрет «Про хлібну розкладку» (143), згідно з яким визначалась кількість хліба і фуражу, яку необхідно було зібрати з усіх повітів республіки за твердими цінами (в радянських карбованцях). У цьому декреті, як і в усіх інших законодавчих актах Галревкому, було чимало демагогічних вивертів і словоблудства. Зокрема писалось, що Галревком, "стоячи на сторожі інтересів біднішого селянства і робітництва, певний в тому, що селянство, визволене з-під влади дідичів, наділене землею /?/, дасть добровільно Радянській республіці хліб і фураж, необхідний для довершення побіди працюючих».(144)

Це була, по суті, примусова скупка у селянства зерна і фуражу. Теоретично вважалось, що скуповуватимуться залишки, але насправді влада не зважала: залишки чи не залишки. Теоретично від продрозверстки звільнялись господарства, що мали менше 3,5 морга землі. Але цього не завжди дотримувалися, забираючи у селянства все підряд.

Розпорядження у справі хлібної розкладки Галревком отримав від уряду Радянської України ще до приїзду в Галичину, і згаданий декрет був підготовлений заздалегідь. Це засвідчує хоч би те, що продрозкладка була розрахована на всі 51 повітів Східної Галичини і передбачала здачу селянством 3 млн. ц хліба, 10 млн. - сіна, 630 тис. - соломи. Але оскільки Червона армія зайняла тільки 16 повітів, до того ж два були прифронтовими, і ще 4 - частково, то Галревком врахував цю обставину, внісши корективи у декрет, охопивши розкладкою тільки 14 повітів. З них належало зібрати 1.149.762 ц хліба, 210.000 ц сіна і 400.000 ц соломи. Від 10 до 30% зібраного мало залишатися у розпорядженні місцевих органів влади, решта - йти на потреби Червоної армії та бути відправленою у Харків і Московщину.

Кожен повіт отримав певну частку розкладки. Повітові продвідділи розподіляли призначену їм квоту у селах, а сільські ревкоми - у господарствах. А тут вже проявлялася ініціатива місцевої влади: хто жив у злагоді з головою ревкому, той здавав менше або й зовсім не здавав продрозкладки, хто не жив у злагоді, конфліктував - діставав норму побільше. Для невдоволених існували репресивні методи: зазвичай конфіскації зерна, худоби, інвентаря тощо.

Розкладка проходила «успішно» і ще задовго до закінчення її першого строку - 1 листопада, коли належало зібрати 75% розкладки, - зібрано було чимало зерна та фуражу, про що з задоволенням писали більшовицькі газети, зокрема армійської45) В недалекому майбутньому планувалось ввести розкладку на картоплю, крупи, буряк, капусту та ін.( 146)

Отож, галицьке село продовжували грабувати й далі, на цей раз більшовицькі «визволителі». Довелось Галревкомові подбати і про населення міст. Однак і тут проводилась чітка «класова лінія». Був виданий декрет №17 «Про введення трудового харчового пайка».(147)

Цей декрет, датований 25 серпня, теж, ймовірно, підготовлений заздалегідь, ще в Києві або

206 Харкові.(148) Для громадян республіки встановлювалась норма видачі продуктів харчування - т.зв. громадянський пайок. Для осіб, «експлуатуючих чужу працю», він встановлювався у половинному розмірі, для «ворогів народу» не видавався. Визначено дві категорії «пайка»: «А» і «Б». За категорією «А» одержували «особи, зайняті фізичною працею». За категорією «Б», з меншою нормою, особи, зайняті розумовою і конторською працею», також безробітні, які мали право на допомогу, кустарі- ремісники, що не використовували чужої праці, та вагітні жінки. Діти від 1 до 5 років мали отримувати харчування за категорією «Б», від 5 до 16 - за категорією «А».

Згідно з декретом №16 (теж від 25 серпня) у Тернополі, а потім і в повітових центрах організовано систему їдалень громадського харчування; передусім для урядовців, конторських працівників тощо. Для дітей до 16 років, міської бідноти (за спеціальними дозволами) обіди відпускалися безкоштовно. Коли щось залишалося, то могли за плату харчуватися й інші громадяни. Харчі в цих їдальнях, за свідченнями очевидців, були дуже погані, меню одноманітне, їжі для всіх бажаючих не вистачало. Нормативні пайки теж були дуже бідні, видавались рідко, люди голодували, майже щодня у Тернополі траплялись випадки голодної смерті. "В місті, - згадує один з сучасників, - відчувалася нестача засобів поживи, крамниці були зачинені, селяни не привозили в місто ніяких продуктів, бо за більшовицькі гроші ніхто не хотів продавати, а в тім і цих грошей люди не мали, бо за працю влада не платила. Для працівників ревкому організовано їдальню, в якій давали два рази на день бараболяну юшку, варили місцеві жінки з продуктів, реквізованих по селах»(149)

Користувались такою ситуацією люди нечисті на руку, в т.ч. парт- та держапаратники. Так, у Борщові, наприклад, після приходу до влади місцеві повітревкомівці закрили філію «Народної торгівлі», різні приватні крамниці, звізши всі товари на склад, яким стала завідувати дружина секретаря повітревкому, відомого комуніста Колянківського. Незабаром ревізійна комісія встановила, що багато товарів позникало, але повітревком навіть не думав робити у цій справі якогось слідства. Незабаром все, що залишилось, вивезено на схід.(150)

Верхівка державного і партійного апарату мала в Тернополі свої закриті їдальні, де можна було дістати все, у тому числі такі ласощі, як какао, шоколад та різні напитки. Це дало привід до скарги нижчих службовців у т. зв. робітничо-селянську інспекцію. Скаргу від їх імені підписали С.Король, М.Капуста та Л.Горбачевський. Ця скарга, звичайно, ні до чого не привела, навпаки, В.Затонський назвав це «контрреволюцією» і наказав усіх трьох заарештувати. С.Короля невдовзі розстріляли.(151)

Взявся Галревком і за перебудову системи та змісту освіти, культури, охорони здоров’я та ін.

Основні завдання і напрям діяльності більшовицької влади в галузі освіти були визначені декларацією №3 /серпень/.(152) Це теж достатньо обширний нормативний акт. Багато місця у ній приділено демагогічній критиці «капіталістичного ладу», системи старої освіти, яка «намагалася робити з людей покірних слуг буржуазії». Наголошувалося, що тільки «радянська система заінтересована в тім, щоб підняти все суспільство до рівня світової культури».

Декларація проголошувала ліквідацію старої ситеми шкіл і за зразком Росії і УРСР вводила «єдину трудову школу, яка має дати новому соціалістичному суспільству борців та робітників...» Трудова школа проголошувалася загальнообов’язковою, безоплатною, де діти будуть одержувати від держави підручники, шкільне приладдя, харчування, навіть одяг та взуття. Діти мали навчатися рідною мовою більшості учнів. Декларація забороняла вивчення релігії; всі релігійні школи оголошувались закритими, духовенство усунено від участі у вихованні молоді. Передбачалась «боротьба з неписьменністю», відкриття мережі народних університетів, читалень, бібліотек, клубів, у майбутньому - «вищого шкільництва», театрів та ін.

На підставі декларації було прийнято нормативні акти - декрет №22 «Про введення єдиної трудової школи в ГСРР», декілька постанов щодо освіти. При Галревкомі утворено відділ народної освіти, який спочатку очолював М.Баран, потім М.Гаврилів, галичанин, за фахом учитель гімназії. При повітревкомах на підставі постанови №11 Галревкому від 11 вересня почали створюватись повітові відділи освіти.

При організації шкільництва, підготовці до нового шкільного року було багато труднощів. По-перше, не вистачало вчительських кадрів, передусім учителів-українців. Ревкомам видано інструкцію про реєстрацію всіх учителів, які проживають на підлеглій їм території, та з’ясування, чи бажають ці вчителі працювати у радянській школі. В інструкції зазначалось, що «на службу по народній освіті... повинні прийматися особи, котрі на те заслуговують своєю минулою і теперішньою поведінкою і котрі зобов’язалися служити радянській справі».(153) Ревкомам нагадувалось, щоб у

207 жодному випадку не допускати до праці у школах священиків. їм наказувалось провести реєстрацію усіх дітей від 8 до 15 років, попередити батьків про притягнення до відповідальності за приховування їхніх дітей від реєстрації.

Ревкоми мали зібрати дані про кількість і стан шкільних приміщень. Це була, власне, друга велика проблема у справі освіти, оскільки багато шкільних будинків було зруйновано, чимало служили лікарнями для війська, казармами.

Для ознайомлення з новим напрямом ведення школи, для чіткого роз’яснення «політики радянської влади» у повітах почали проходити вчительські наради і конференції. Всі попередні підручники, книжки і програми належало викинути як «відповідаючі світоглядові буржуазії». У містечках і селах обирались «шкільно-просвітні комітети», які разом з ревкомами брались за відбудову і ремонт шкіл, збирали учнівське обладнання. Під школи часто відводились панські будинки, великі сільські хати, навіть корчми.

У Тернополі відкрито постійно діючі курси з підготовки і перепідготовки вчителів початкових та середніх шкіл. На 12 березня заплановано провести загальнореспубліканську вчительську конференцію. Для «запозичення досвіду» освітньої роботи у Київ виїхала велика група галицьких вчителів, яка, крім того, мала привезти звідти підручники, зошити та методичну літературу. Поча­лась підготовка до відкриття курсів з ліквідації неграмотності серед дорослих, дитячих садків і будинків для сиріт. (154)

Населення, як і за української влади (тобто ЗУНР), саме відкривало читальні, товариства «Просвіти», аматорські театральні та хорові гуртки тощо. У Тернополі почали функціонувати два театри - український і єврейський.(155)

До середини вересня у деяких повітах підготовка до навчального року була майже закінчена, школи забезпечувались паливом. У Теребовлі, Тернополі, Заліщиках підготовлено до відкриття вчительські семінарії, гімназії.

Отже, не зважаючи на перипетії військової та політичної боротьби населення, вчительство Галичини активно приступило до відновлення системи освіти, добре розуміючи, що без школи, без освіти український народ пропаде, загине.

Як і у попередні часи, болісним було й питання охорони здоров’я населення. Постійно не вистачало лікарень, поліклінік, медперсоналу, медикаментів. Велика потреба на все це була не тільки в населення, а й у військових частин, які мали багато поранених, хворих, виснажених вояків. Час від часу у краї шаленіли різні епідемії. Так, ще у січні-березні 1920 р. у Східній Галичині померло від тифу: у Тлумацькому повіті 2.645 осіб, Бучацькому - 2.306, Скалатському - 2.131, у Заліщицькому від епідемії повимирали цілі села.(156) Епідемії та хвороби могли поширитися на військо, тому Галревком взявся серйозно до справи. При ньому, а також у повітах були створені відділи охорони здоров’я. У містах і селах створювалися лікарні, амбулаторії, медпункти, бригади лікарів для боротьби з епідемічними хворобами. У Тернополі організовано «санітарно-епідемічну колону» для виїздів у місцевості, уражені хворобами.

Галревком видав розпорядження про націоналізацію всіх аптек, взяття на облік ліків, перев’язочних матеріалів, які насамперед відпускалися на потреби Червоної армії, лікарень. Бідноті ліки (була дана така вказівка) повинні були відпускатися безкоштовно. У Тернополі для організації боротьби з епідемією черевного тифу скликано повітову конференцію лікарів. Відділи охорони здоров’я стежили за санітарним станом міст, закладів громадського харчування, підприємств, установ.

Певну роботу проводили й відділи праці та соціального забезпечення - Галревкому й повітові. Вони наглядали за впровадженням у життя 8-годинного робочого дня, проводили перепис населення за професіями, взяли на облік безробітних і бездомних, видавали їм деяку фінансову і харчову допомогу, підшуковували при можливості якусь роботу. Одержавши від відділів народної освіти дані про кількість дітей-сиріт у повітах, почали підбирати відповідні приміщення та облаштунок для відкриття дитячих будинків, садків, шукали вчителів для них, вихователів.

Так, 14 вересня у Збаражі з’явилося оголошення, що з цього дня у місті відкривається дитяча захоронка для дітей 4-12 років: круглих сиріт, напівсиріт і дітей бідняків. У с.Струсові Тернопільського повіту підготовлено до відкриття дитячий будинок на 2 тис.дітей. Під нього відведено палац графа Голуховського. Два дитячі садки відкрито у Тернополі.(157) Для самотніх людей похилого віку збирались відкривати «доми старців», які мали б знаходитись на повному утриманні держави. Людям похилого віку, інвалідам, дітям-сиротам видавались харчові пайки, а у Тернополі іноді видавалась грошова допомога. Зокрема, Тернопільський повітовий відділ праці

та соцзабезпечення за час з 1 по 15 вересня витратив на такі цілі 409 тис. κp6.(158)

Гострою у Галичині була й житлова криза, зокрема в містах. Як зазначала польська преса, в Галичині за роки світової війни було зруйновано 438 тис. будинків.(159) Картину руйнації уточнювала соціал-демократична газета «Вперед», яка писала, що під час війни у Східній Галичині знищено тільки на селі 122.442 житлових будинків і 233.377 господарських будівель.(160) Багато людей залишилось без житла.

Отже, створені при повітревкомах за вказівкою Галревкому комунальні відділи взяли на облік всі державні та приватні будинки, заборонили купівлю і продаж приватних домів і квартир без дозволу повітревкомів. Пустуючі, покинуті власниками будинки і квартири (більшість їх власників - поляків втекли у Польщу перед наступаючою Червоною армією) заселяли бездомні. Бралося на облік і конфіскувалося домашнє майно поміщиків і «буржуазії»: меблі, начиння, постіль. Видано наказ про здачу майна особами, яким його залишено втікачами для переховання. Зібране таким способом майно частково передано на потреби радянських установ, лікарень, дитячих садків або збирали у спеціальних складах. Потім його вивезено на схід. Така ж доля спіткала приватні колекції картин, антикваріату, бібліотеки, витвори мистецтва. Відновлювано діяльність підприємств з очистки міст, подекуди створювались пожежні команди, очищались і вводились в дію засоби водопостачання.

Вносились зміни в інші сфери державного і громадянського життя. Цікавим був, зокрема, декрет №9 «Про алкогольні напитки», прийнятий Галревкомом в кінці серпня.(161) Щоб «робітничо- селянські маси не отруювалися алкоголем», всяке приватне виробництво і продаж алкогольних напоїв були заборонені, а пияцтво оголошено «контрреволюційною справою». Алкогольними вважалися всі напої, які містили понад 1,5° міцності. Населення суворо попереджувалося про кримінальну відповідальність за самогоноваріння, зокрема торговцям наказано здати усі запаси спиртних напоїв. Надалі вони відпускалися тільки на лікарські потреби та за рецептами.

Заслуговує на увагу намагання Галревкому організаційно налагодити роботу державного апарату, усунути паралелізм, дублювання роботи його відділами та підвідділами, місцевими органами, бо це призводило до безвідповідальності, непорозумінь тощо. Так, 4 вересня Гал- ревком видав постанову №8 «Про взаємовідносини продовольчого, земельного відділів та Ради народного господарства в центрі і на місцях». 8 вересня - циркуляр до керівників усіх структурних одиниць Галревкому «про видання наказів, розпоряджень та інструкцій підпорядкованим органам» не безпосередньо, а реєструючи їх у відділі управління, щоб усунути дублювання і неузгодженість. Галревком заборонив усім органам, установам, службовим особам втручатися в діяльність повітревкомів без його відома і дозволу. Оскільки повітревкоми часто проявляли «недисци­плінованість», небажану «самодіяльність», їхні нормативні акти не відповідали лінії центрального органу влади й управління, то Галревком, за погодженням з Політбюро ЦК КПСГ, 15 вересня видав інструкцію, в якій зобов’язав повітревкоми стежити, щоб їх розпорядження і накази не суперечили актам Галревкому, щоб не було змішування державно-адміністративної і партійної роботи, щоб усунути «порушення соціалістичної законності». Галревком наказував негайно прислати йому по два примірники копій усіх виданих повітревкомами та їх відділами нормативних актів для перевірки.(162)

Ще в одному обіжнику (від 5 вересня) всім повітревкомам пропонувалося «твердою рукою революціонера добиватися виконання виданих революційною владою наказів», бо «тільки в такому разі вороги Радянської влади будуть їх виконувати».(163) Галревком звертав увагу повітревкомів на точне виконання одержаних наказів, вказівок, на суворе дотримання строків періодичної звітності, на потребу писати звіти конкретно, по-діловому, уникаючи мітингової мови, пояснювалося значення назв різних актів.

Для перевірки діяльності місцевих ревкомів при Галревкомі був утворений спеціальний інструкторсько-інспекторський відділ, працівники якого часто виїжджали у повіти. З приводу надто великого розбухання штатів у відділах Галревкому і місцевих ревкомах 17 вересня Галревком утворив спеціальну «комісію по розгляду і перевірці штатів». Малася на увазі перевірка не тільки кількості та потреби штатних працівників, а й їх кваліфікації, «благонадійності», відданості радянській владі.(164) Однак розгорнути діяльності ця комісія вже не встигла: наближалися контрнаступаючі польські війська.

Зазначимо, що діяльність органів радянської і партійної влади в Галичині перебувала під постійним і пильним контролем ЦК РКП/б/, ЦК КП/б/У, особисто В.Леніна. В.Затонський мусив регулярно посилати їм звіти про діяльність Галревкому, економічну і політичну ситуацію в краї,

209 настрої населення. Зокрема, В.Ленін при кожній нагоді нагадував В.Затонському про необхідність надсилання систематичної інформації і слідування одержаним раніше вказівкам. Ленін наполягав, щоб Затонський чітко виконував наказ «не панькатися з буржуазією і куркулями», а головне роз’єднувати населення, нацьковувати одні верстви на інші, «всіляко розбивати усі націоналістичні угрупування, виховуючи натомість інтернаціональну солідарність трудящих».(165) Це була вже перевірена традиційна політика більшовиків, єзуїтська політика, яка, однак, дуже часто приносила бажані для них результати. Ленін і більшовики були свідомі того, що, розбивши національну єдність галицьких українців та розпаливши серед них «класову ненависть», як це зробили на Наддніпрянщині, вони зуміють безперешкодно заволодіти Галичиною, ввести її до складу своєї імперії. Недарма у звітах та листах у Москву і Харків В.Затонський з задоволенням повідомляв, що «в селі... починається революція... Були випадки відкритої боротьби безкінних з куркулями».(166)