Висновки
Яких висновків можна дійти з усього сказаного, які історичні уроки подати на майбутнє? Історія розвитку усіх без винятку народів є історією боротьби за здобуття чи збереження своєї свободи, незалежності, права на вільний, самостійний розвиток.
Основний здобуток, основний атрибут народу чи нації - свобода, незалежність. Потім виступають інші атрибути і проблеми. Втіленням, апогеєм свободи є створення своєї держави. Держава від багатьох тисяч років і донині є єдиним гарантом, реальним оплотом свободи народу, нації (звичайно, тоді, коли вона захищає інтереси всієї нації чи народу). Нація без держави неповна, незакінчена, хоч би якою численною, працелюбною і багатою вона не була. Без державності вона приречена на вимирання. Бо існувати в якомусь аморфному, бездержавному стані нація не може, її неминуче захоплять і рано чи пізно ліквідують організованіші сусіди, держави. Це життєва аксіома, підтверджена всім досвідом існування людства. Насьогодні людство не створило нічого кращого в цьому плані, ніж держава. Отже, кожна нація, якщо хоче нормально, вільно і самостійно жити, повинна мати свою державність. Усі інші «теорії» і «вчення», під якою б маркою вони не викладалися, є утопією або свідомим проявом неоколоніалізму. Лише у власній державі, створеній народом, а не купкою жадібних до влади людей, можна реалізувати найвигідніші умови як для розвитку всього суспільства, так і окремої особи, розвитку загальнолюдської духовності, культури, науки.Тому не дивним, не випадковим, а закономірним і невід’ємним від природи правом було прагнення і постійна боротьба українського народу за волю, за свою державу.
Після розпаду Київської Русі, захоплення більшості її земель Литвою, а потім на століття - Польщею, згодом знову відновленої за часів Хмельниччини та знову втраченої, розділеної між сильнішими сусідами, - Росією і Польщею, тільки на початку XX ст.
український народ одержав реальну нагоду відбудувати власну державність. Це була велика, рідкісна нагода, і народ її використав, хоч і не повною мірою. На превеликий жаль, справдилась аксіома, що створити державу легше, ніж її зміцнити і впорядкувати. Так сталося і в Україні: проголошена, створена після декількох століть гноблення і неволі Українська держава, проіснувавши всього півтора року, припинила існування. Чому ж так трапилося, які причини такого трагічного кінця цієї святої і справедливої справи? Не претендуючи на повне і всесторонне висвітлення, спробуємо все ж таки це вияснити.Об’єктивні передумови для відродження Української держави були вельми сприятливі: революції в Росії, Німеччині й Австро-Угорщині відвернули на деякий час увагу цих імперій- гнобителів від України. Вони були змушені зайнятися розв'язанням своїх внутрішніх проблем. Україна була на деякий час залишена ними сама на себе, що дало їй змогу піднятися з колін, заявити про себе на увесь світ. Щоправда, і в цьому плані не все було легко, бо з заходу з перших днів проголошення незалежності Україною на неї напала панська Польща, що не бажала примиритись із втратою СхідноїГаличини, а на Великій Україні знаходились численні ворожі сили - спочатку влада і війська Тимчасового уряду, а потім - більшовиків, Денікіна. Всі вони всіляко протидіяли утворенню незалежної Української держави.
Об’єктивно це був сприятливий час для України ще й тому, що після закінчення світової війни, здійснення революцій у трьох найбільших тоталітарних імперіях Європи, у всьому світі поширювався революційний рух, розгорталась національно-визвольна боротьба, раніше гноблені й тяжко експлуатовані народи домагалися волі, державності, незалежності. Це був час, коли президент США В.Вільсон висунув відому програму («14 пунктів»), яка передбачала право народів на незалежність і вільний розвиток; коли в Росії була проголошена в листопаді 1918р. «Декларація прав народів Росії», що визнавала за кожним народом колишньої царської Росії право на відокремлення та утворення самостійної держави.
Ці документи створювали необхідну правову основу для виникнення Української держави. Отже, вирішальне слово у цій загалом сприятливій міжнародній ситуації було за народом України.Але, як стверджують численні учасники й очевидці цих подій, як засвідчують факти і документи, у більшості своїй український народ не був готовий до вирішального етапу боротьби за незалежність і державність. І.Нагаєвський згадує, що за час перебування під владою Росії Україна була «скаліченою духовно, національно, культурно і соціально», тільки «селянська маса залишилася українською, а всі інші прошарки суспільності були зденаціоналізовані».^)
Можливо, це сказано занадто категорично, однак близьке до істини. За час багатовікового
218 панування Росії в Україні так систематично, грунтовно, нещадно викорінювався і переслідувався український національний дух, національна гідність, свідомість, українська мова, культура, література, що на початок XX ст. не тільки значна частина робітників та селян, а й інтелігенції, духовенства, тобто керівної сили національного відродження, була зрусифікована.
В цих умовах вирішального значення набувало питання: а хто ж очолить національно- визвольний, державницький рух України? Отже, вирізняється така обставина: майже всі керівники визвольної боротьби, які залишили свої спогади, наголошують, що історія поклала на них важку боротьбу за визволення нації з ярма дуже несподівано і тому вони самі та народ не були до цього підготовлені, не було належного розуміння значення своєї державності, готовності до праці для неї та почуття відповідальності перед народом, перед історією.
В Україні, як вважають очевидці, було в той час надто мало національно свідомих, рішучих, енергійних, здатних до самопожертви, державно і політично підготовлених, досвідчених керівників. Тодішнє керівництво новонародженою Українською державою опинилось у людей здебільшого молодих, недосвідчених, соціалістів за переконаннями. Вони тривалий час, хоч умови для цього були сприятливі, навіть не порушували питання про створення незалежної держави, вперто чіпляючись за Росію, союз з нею, не уявляючи існування без неї.
Автономія України у складі Росії - це було верхом їх «революційних» вимог. Коли ж логіка і хід національно-визвольної боротьби змусили їх піти на рішучий крок і все ж таки проголосити незалежність України, то подальші перспективи розвитку вони уявляли тільки соціалістичним шляхом.Правильно писав про тодішнє керівництво УНР І.Нагаєвський: «Соціалістичні доктринери і романтики, які випадково захопили владу в свої руки, звели визвольну боротьбу з правильної дороги на манівці... Українські соціалісти безкритично копіювали московських соціалістів і як блудні вівці крутилися в їх тіні, а це паралізувало їх добрі наміри і плани».(2)
Такої ж думки про тогочасних українських керівників дотримувався і відомий український державний і політичний діяч з Галичини, який добре знав ситуацію в УНР, Л.Цегельський. У спогадах він писав: «Придніпрянську соціалістичну інтелігенцію - Грушевського, Винниченка, Петлюру, Мартоса, Шаповала, Никовського, Єфремовата ін. - вважали ми нездатною до позитивного державного будівництва. Це були інтелігентські доктринери, що висіли в повітрі, люди без жодного відчуття реальності. А це найнебезпечніша категорія людей у кожній молодій нації».(3)
Займаючись замість творчої державницької праці безконечними дискусіями і дебатами з переважно другорядних питань, вони втратили дорогоцінний шанс, який дала Україні історія. Недарма зарубіжні журналісти, політичні експерти того часу, повідомляли з України, що в Центральній Раді засідає жменька метушливих молодиків-доктринерів, які лише прикриваються «сивою бородою» М.Грушевського, котрий теж записався у соціалісти. Всі ці соціалісти-романтики свято вірили в міжнародне соціалістичне «братерство народів», у їхніх головах не могла «поміститись думка, що московські чи інші соціалісти можуть піти війною проти українських побратимів».(4)
Саме тому вони допустились тотальної помилки, повіривши, що незабаром настане всесвітній мир, соціалізм і братерство народів, не створили своєї регулярної армії, залишивши Україну беззахисною перед зажерливими сусідами.
Бо ж відомо (історія дала цьому безліч прикладів), що поважають сусіди тільки сильну, міцну державу, а слабку, беззахисну - тут же знищать. Сподівання на їх «благородство», справедливість - марні й ненадійні. Недарма український дипломат О.Шелухін, голова делегації УНР на Ризькій мирній конференції, писав: «Для України завжди були й зістануться найбільш шкідливими орієнтації на Москву і Варшаву. Вони протягом своєї історії мали й дальше матимуть одну ціль: нищити українську націю всіма засобами, бо це потрібне для їх егоїстичних інтересів. Нищити державно, національно, економічно..., щоб навіть імені її не зосталось. Цього досить, щоб уважати орієнтацію на будь-кого з них не тільки недопустимою, але спрямованою проти нації».(5)Ці слова повністю підтвердила також історія виникнення і діяльності Західноукраїнської Народної Республіки. Тут, на відміну від Наддніпрянської, великої України, були досвідченіші, «загартовані» політики, парламентарії, державні діячі, але знову ж таки, тривалий час нерішучі, непослідовні, боязкі щодо необхідності створення незалежної української держави, з «австрійським» доктринерським мисленням, бюрократичним педантизмом. їм не вистачало рішучості, самовідданості, твердості. Домінували орієнтування на чужу допомогу - «думку західного світу», віра у справедливість країн Антанти, у західну демократію.
Отже, існували ніби дві крайності в українських політиків і державних мужів того часу: на великій Україні це були «соціалістичні романтики», на західноукраїнських землях - «австрійської
219 школи доктринери». Так пишуть про них історики, мемуаристи та ін.
Частка правди, звичайно, в цьому є. Хоча, з іншого боку, при будівництві нової держави потрібні, напевне, обидві ці, так би мовити, крайності, тобто досвід, врівноваженість, продуманість, і енергія, запал, відданість. А головне - патріотизм, віра в сили, незламний дух народу, бажання служити саме йому, а не своїм меркантильним інтересам.
Тогочасні уроки, досвід боротьби за незалежну Українську державу не пропали марно. Не домігшись тоді незалежності, український народ все ж таки не впав на коліна перед ворогами, а продовжував боротьбу за власну державу, звільнення і об’єднання своїх, захоплених чужинцями, земель. Боротьбу, яка врешті-решт увінчалася довгоочікуваною перемогою - прийняттям 24 серпня 1991р. надзвичайною сесією Верховної ради України Акта проголошення незалежності України, підтвердженого майже одноголосно населенням України на референдумі 1 грудня 1991р. Отже, уроки історії не пройшли даремно.