ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА: ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Ольга Василівна Липитчук

кандидат юридичних наук, доцент кафедри історії держави, права та політико-правових учень Львівського національного університету імені Івана Франка (м.

Внаслідок успішного повстання (в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р.), підготовленого українськими політиками та військовими, на території Східної Галичини було встановлено українську владу та проголошено про утворення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) [8, с. 9]. В перші дні існування нової держави були сформовані всі державно-правові інституції, функціонування яких створювало умови для відродження та розбудови української державності. Поряд із планами національно-державного будівництва перед очільниками ЗУНР постала проблема формування концептуальних засад зовнішньої політики, визначення її пріоритетів. Галицькі політики усвідомлювали, що доля української державності здебільшого залежала від її міжнародного визнання. З цією метою в уряді було створено Державне секретарство зовнішніх справ. Загальне керівництво дипломатичною діяльністю ЗУНР здійснював Президент держави Євген Петрушевич; оперативне - державні секретарі зовнішніх справ Василь Панейко, Лонгин Цегельський, Михайло Лозинський і уповноважені в закордонних справах екзильного уряду ЗУНР у Відні Степан Витвицький і Кость Левицький [2, с. 20-21].

Проте, міжнародна діяльність очільників ЗУНР ускладнювалася багатьма чинниками. Поява ЗУНР занепокоїла представників панівних сусідніх націй, в руках яких на цій території перебувала реальна влада. Зарубіжні монополії так само мали тут свої інтереси, особливо нафтові у Дрогобицько-Бориславському районі [6, с. 377].

Від самого початку ЗУНР опинилася на перехресті стратегічних інтересів великих і сусідніх держав. Якщо в зовнішньополітичних планах Франції домінувала ідея утворення “Великої Польщі”, яка мала стати стабілізуючим фактором в регіоні, то Великобританія декларувала підтримку “малим народам”, а США виступали за демократизацію Східної Європи із збереженням неподільності Росії [4, с.

Поляки з перших днів існування ЗУНР стали чинити військовий опір, що призвело до українсько-польської війни. Відроджену Польську державу вони уявляли як реставрацію Речі Посполитої в межах кордонів 1772 р. і тому висували претензії до українських етнічних територій. Маючи потужні дипломатичні зв'язки з країнами Антанти, США та використовуючи недостатню поінформованість про українську проблему, поляки розгорнули широку пропагандистську кампанію, стверджуючи, що ЗУНР і Українська Галицька Армія - “австро-німецька інтрига” [9, с. 104].

Виходячи із політичних і міжнародних реалій, уряд ЗУНР свою зовнішньополітичну діяльність сконцентрував у двох напрямках: визначитися у відносинах з УНР і домогтися визнання ЗУНР країнами Антанти та США і за їх сприяння припинити агресію з боку Польщі. Стратегічним пріоритетом українські очільники визначили об'єднання всіх українських земель в єдиній і неподільній країні. У передвступній угоді з УНР надавалися певні територіальні гарантії автономії для ЗУНР [6, с. 382]. Проте, об'єднання з УНР, на яке керманичі ЗУНР покладали великі надії, не виправдало їхніх сподівань, бо й сама УНР не була визнана західним світом, до того ж перебувала у стані війни з кількома сильними супротивниками - зовнішніми і внутрішніми [10, с. 265].

Найважливішою метою для уряду ЗУНР стало визнання її державності Паризькою мирною конференцією (січень 1919 р. - січень 1920 р.). Головним противником визнання ЗУНР була Франція, яка мала визначальний вплив на рішення Паризької конференції і розглядала Польщу як союзника у стримуванні Німеччини та надійний бар'єр, що може зупинити просування більшовицької експансії на захід [11, с. 121].

Одним із заходів Антанти у Східній Галичині стала Міжнародна місія під керівництвом французького генерала Жозефа Бартелемі, який запропонував керівництву ЗУНР укласти мир із Польщею для створення об'єднаного фронту проти більшовиків. За участь у цій боротьбі ЗУНР гарантували визнання її суверенітету, повноправну участь в Паризькій мирній конференції, а також матеріальну та військову допомогу.

Керівництву Паризької конференції вдалося створити ще одну спеціальну міжнародну комісію у справі мирних переговорів між представниками Польщі і України, яку очолив член англійської делегації південноафриканський генерал Луїс Бота. Члени комісії підготували проект договору про польсько-українське перемир'я, який був більш реалістичний, ніж проект Ж. Бартелемі. Запропонована демаркаційна лінія залишала Львів під польською окупацією, а Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн - під владою ЗУНР [6, с. 423].

Врешті українська делегація заявила про прийняття умов перемир'я. Проте, польська сторона в умовах успішного наступу польських військ відхилила пропозиції комісії Л. Боти. 14 травня 1919 р. армія Ю. Г аллера розгорнула наступ по всьому фронту і УГА змушена була залишити майже всю територію Східної Галичини [3, с. 236]. Щоб юридично оформити цю окупацію 25 червня Рада чотирьох прийняла рішення, яке надавало Польщі право на окупацію Східної Галичини до р. Збруч. Польський уряд був уповноважений встановити у Східній Галичині цивільне управління під мандатом Ліги Націй, яка повинна забезпечити автономію цієї території [6, с. 447]. Отже, дипломати ЗУНР так і не змогли переконати Паризьку мирну конференцію визнати Українську державу.

Після Паризької мирної конференції державно-правовий статус Східної Галичини залишався невизначеним. В цій ситуації зовнішньополітичні курси ЗУНР і УНР розійшлися. Проблема Східної Галичини ще більше загострилася після підписання С. Петлюрою з Ю. Пілсудським Варшавсього договору в квітні 1920 р., згідно якого Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя і Полісся залишалися під Польщею [11, с. 129-130].

Надії на визначення державно-правового статусу ЗУНР галицькі політики покладали на чергові міжнародні переговори у Ризі, що розпочалися у вересні 1920 р.

Після українсько-польської війни 1918-1919 рр. керівники ЗУНР переїхали до Відня, де було сформовано уряд, який основну увагу зосередив на дипломатичній діяльності та досягнення міжнародного визнання [7, с. 97].

Керівництво ЗУНР наполегливо добивалося вирішення проблеми своєї державності і через Лігу Націй. Рада Ліги Націй у лютому 1921 р. прийняла рішення, що Східна Галичина не є частиною Польщі, бо Польща “є тільки мілітарним окупантом” Галичини. Сувереном її є держави Антанти. Було прийнято рішення “щодо правового становища Галичини і відносин в тім краю відступити Раді Амбасадорів” [7, с. 501]. Проте, ні Ліга Націй, ні Рада послів країн Антанти не поспішали повернути Східній Галичині державність.

Утвердження влади більшовиків в Росії, Білорусії, Україні підштовхувало західні держави якнайшвидше створити між ними і собою бар'єр, складовою частиною якого залишалася міцна Польща. У ставленні великих держав до ЗУНР домінували геополітичні розрахунки та власні інтереси, що зумовило прийняття 14 березня 1923 р. Радою послів країн Антанти у Парижі рішення про юридичне включення Східної Галичини до складу відновленої Речі Посполитої [10, с. 350].

Отже, проблему міжнародного визнання ЗУНР як суверенної держа­ви можна було вирішити шляхом міжнародних договорів, які визначали територіально-політичний устрій післявоєнної Європи. Українські по­літики намагалися своєю участю в міжнародних мирних конференціях та інших форумах відстоювати своє право на власну державність. Проте, вкрай несприятлива геополітична ситуація визначила пріоритети країн Антанти не на користь ЗУНР. Водночас неузгодженість дій та конфлікти всередині українських делегацій, різні зовнішньополітичні орієнтири, подекуди зайвий максималізм та безкомпромісність східногалицьких по­літиків, надмірні сподівання на держави Антанти заважали сформувати чітку концепцію зовнішньої політики.

Література:

1. Галицька-Дідух Т. Східногалицьке представництво на Ризькій конференції 1920-1921 рр. // Галичина. 2014. Ч. 25-26. - С. 231-242.

2. Головченко В. Вихід Західноукраїнської Народної Республіки на міжнародну арену: здобутки й прорахунки // Вісник Київського національного університету імені Тараса 4. Шевченка. 2013. Міжнародні відносини. 1 (40). - С. 20-24.

3. Дацків І. Діяльність дипломатичної делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції 1919 року // Науковий вісник Дипломатичної академії України. 2012. Вип. 19. - С. 227-239.

4. Дацків І. Діяльність дипломатичної служби Західно-Української Народної Республіки // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 2009. Вип. 18. - С. 346-352.

5. Західно Українська Народна Республіка. 1918-1923. Уряди. Постаті / упоряд.: Микола Литвин, Іван Патер, Ігор Соляр. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. - 350 с.

6. Західно Українська Народна Республіка. 1918-1923: Історія / відпов. ред. О. Карпенко. Івано-Франківськ: Сіверсія, 2001. - 628 с.

7. Литвин М. Між Антантою та більшовицькою Росією: основні на­прямки зовнішньої політики ЗУНР у 1920-1923 рр. // Українська націо­нальна ідея: реалії та перспективи розвитку. 2012. Вип. 24. - С. 97-102.

8. Макарчук С. А. Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР. Львів: Світ, 1997. - 192 с.

9. Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). Київ: Видавничий дім “КМ Academia”, 1996. - 187 с.

10. Тищик Б. Й. Західно Українська Народна Республіка (1918-1923). Історія держави і права. Львів: Тріада плюс, 2004. - 392 с.

11. Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А., Лешкович Н. О. Становлення державності в Україні (1917-1922 рр.). Львів-Івано-Франківськ: Світ, 2000. - 271 с.