ІДЕОЛОГІЯ ЗУНР ЯК ДЕРЖАВОТВОРЧИЙ ЧИННИК ПЕРІОДУ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ 1917-1923 РОКІВ

Олександр Миколайович Ситник

доктор історичних наук, доцент, завідувач кафедри історії, археології і філософії Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького (м.

Важливою віхою становлення ідеології ЗУНР став розвій ідей січового стрілецтва. Витоки якого слід вбачати в діяльності таких галицьких товариств, як «Сокіл», «Січ», «Пласт», «Український січовий союз» тощо. Саме діяльність цих товариств сприяла формуванню в української молоді національного патріотизму, самовідданості й відваги. У 1912 р. І. Чмола почав видання першого українського військового, ідеологічного й фахового журналу «Відгуки». У ньому було досить чітко з'ясовано ідеологічні основи українського стрілецького руху, його програмові засади та основну мету [1, с. 30]. 1 грудня 1912 р. у Львові було створено Український Січовий Союз, а в березні 1913 р., тут же було засноване перше українське військове товариство під назвою «Січові Стрільці», головою котрого став В. Старосольський. Чималий ідеологічний вплив на настрої тодішньої молоді мав Д. Донцов, який на з'їзді Українського Студентського Союзу 2-4 липня 1913 р., виступив із рефератом на тему «Українська молодь і теперішнє положення нації» [2, с. 9]. Значення українського стрілецького руху полягало насамперед у тому, що саме січове стрілецтво упродовж останнього часу перед війною чітко й рішуче пропагувало гасло самостійної України як актуальну й безпосередню мету національно-політичної боротьби українців. Другим значним здобутком стрільців було те, що вони усвідомили ідею збройної боротьби як необхідного засобу осягнення державної незалежності [3, с. 68].

Складним випробуванням морального духу січового стрілецтва стало ганебне рішення австро-угорського імператора від 4 листопада 1916 року, який замість обіцяного права на відокремлення та заснування державності надавав Галичині статус автономії й фактично віддавав її полякам [4, с.

М. Тарнавський зауважив, що УСС мали значну перевагу над іншими формуваннями австро-угорської армії. Її забезпечували ідейність січових стрільців і певна гордість щодо приналежності до УСС. Наявність цих рис серед офіцерів навіть деякою мірою компенсувала брак їхнього військового вишколу. І вже з 1917 р. серед обох воюючих сторін формувалося переконання, що з розвалом Російської імперії, австрійські війська увійдуть в Україну й за допомогою УСС Австро-Угорщина зробить спробу створення буферної (а, можливо, й незалежної) Української Держави [5, с. 63, 68].

Упродовж 1918-1919 рр., у лавах УГА, Українські Січові Стрільці, в надзвичайно складних умовах боротьби, неодноразово демонстрували прояви героїзму й висоти національного духу [6, с. 11, 12]. Загалом в УГА панував високий морально-патріотичний дух, і вона гідно протистояла переважаючим силам ворога - польським, румунським, а згодом і більшовицьким збройним силам. Велика заслуга в цьому була Д. Вітовського. Будучи військовим міністром, він доклав багато зусиль у складі державного керівництва до злуки ЗУНР і УНР в одну державу. До цього його спонукала не лише необхідність мати союзника у війні з Польщею, а й давня ідея та мрія багатьох галичан: утворити сильну самостійну соборну Українську державу. Причому Д. Вітовський передбачав возз’єднання обох українських держав на основі ґрунтовної законодавчої бази зі збереженням автономії ЗУНР до часу проведення об’єднавчих Всеукраїнських установчих зборів [7, с. 102].

Успіхи українства Наддніпрянщини та державотворчі змагання Центральної Ради надихали громадськість Галичини та Буковини до рішучих дій у напрямі забезпечення українському народові досягнення повної державно-правової самостійності та соборності усієї етнографічної української території. Згодом до цієї ідеї долучилися й інші українські землі - Закарпаття, Холмщина, Підляшшя, Волинь [8, с.

Політичні сили Закарпаття прагнули до об’єднання з Галичиною та соборною Україною. У вересні 1918 року на одному з таємних зібрань було вирішено розпочати підготовку акції злуки з українськими землями. Серед членів цієї групи виділялися відомі пізніше громадсько-політичні діячі українського спрямування: А. Волошином, В. Гаджега, І. Фленько та ін. Внаслідок діяльності цієї групи інтелігенції розпочався процес національного самоусвідомлення місцевого населення краю [9, с. 116]. Відтак, ідея соборництва найбільш свідомих закарпатських громадсько-політичних діячів підкріплювалася успіхами ЗУНР на ниві державотворення.

Важливим ідеологічним чинником розвитку державницької ідеї на Закарпатті стало проголошення 8 листопада 1918 р. на народних зборах у Ясінях прагнення з’єднатися з своїми кровними братами українцями, з’єднатися з Україною [10, с. 124]. Створення Гуцульської республіки - першого українського державного утворення на території Закарпаття - засвідчило ідейну готовність карпатоукраїнців боротися за своє національне визволення та розвивати державне будівництво в контексті загальноукраїнського.

Разом із галицькою делегацією в урочистостях з нагоди проголошення Акту соборності 22 січня 1919 р. взяла участь делегація українців Закарпаття, маніфестуючи тим самим волю закарпатського населення належати до однієї Української держави [11, с. 205, 222]. А напередодні - 21 січня 1919 р. в м. Хуст відбулися Всенародні збори українського населення комітатів, в якому взяли участь 420 делегатів із 175 сіл міст краю. Під головуванням М. Бращайка збори прийняли постанову, де, серед іншого, йшлося про те, що комітати, заселені русинами-українцями мають бути об’єднані та приєднані до Соборної України [12, с. 66, 67]. Символічно, що через два десятиліття саме Хуст став центром Карпатської України, котра проголосила ідею соборності всієї України.

Буковина на початок ХХ століття Буковина перетворилася у важливий центр загальноукраїнського національного руху. Тут розміщувалися видавництва українських політичних партій Наддніпрянщини, друкувалися твори письменників з Галичини та підросійської України, сюди часто приїздили визначні суспільно- політичні й культурні діячі з інших українських земель.

Після того як у Львові 1 листопада 1918 р. народжується ЗУНР, а через два дні до неї приєднується Буковина, 21 січня 1919 р. на всенародних зборах у Хусті ухвалюється рішення про приєднання до Великої України й Закарпаття. Прагнення урядових кіл ЗУНР до побудови своєї держави поєднувалося з глибоким розумінням почуттів інших бездержавних народів. Зокрема, передбачалося надання євреям повної автономії на українських землях, в такому об'ємі, котрий не мав до цього аналогів. Українські державні чинники також підтримували євреїв у їхньому змаганні за власну державність у Палестині [14, с. 143]. З утворенням ЗУНР, особливо після фактичної окупації Галичини польськими військами, увагу визначного українського вченого-цивіліста академіка С. Дністрянського привертає таке важливе суспільно-політичне явище, як право нації на самовизначення. Ця новітня, мало опрацьована на той час в теорії конституційно-правова інституція безперечно потребувала свого осмислення з огляду на її зміст і сутність, загальні підходи щодо її розуміння в тодішньому міжнародному публічному праві. У статті «Самовизначення народів» С. Дністрянський висвітлює зміст і сутність права народу (нації) на самовизначення, окремо звертає увагу на можливі труднощі в реалізації права на самовизначення сусідніми (дотичними) народами у випадку переродження національної ідеї в націоналістичну [15, с. 46, 47]. Також досить активно йшла робота над конституційними проектами ЗУНР. Відповідно до них громадянам гарантувалася недоторканність особи та реалізація їх прав через своє представництво на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного права голосування.

Активні соборницькі настрої та дії натикалися на різного роду перепони, зокрема - ідеологічного характеру. Оскільки Директорія складалася з представників лівих партій, а керівництво ЗУНР, переважно, з ліберальних консерваторів, відповідним чином у політиці цих двох державних структур спостерігалися помітні розбіжності. Однією з них стало різне бачення на верховенство та підпорядкування УНР і ЗУНР.

У цілому слід зазначити, що проблеми соборності та державності українського народу вирішувалися двома альтернативними державними утвореннями в Західній Україні на основі взаємовиключних підходів, в котрих гору взяли не загальнонаціональні, а соціально-класові інтереси різних за майновим станів верств населення, за якими стояли відповідні політичні сили. Тоді як правоцентристські угрупування після «порозуміння» петлюрівців з пілсудчиками почали орієнтувалися на регіональну національно- демократичну державність, побудовану на приватновласницькій економічній основі, ліві, засліплені більшовицькими стереотипами, у більшості своїй домагалися возз’єднання в єдиній державі всього українського народу на основі того суспільного ладу, котрий уже існував у радянській Україні [17, с. 40]. На жаль, у силу цілої низки об’єктивних і суб’єктивних факторів, всі державницькі зусилля української нації в першій чверті ХХ століття не дали бажаного результату. І однією з причин цього була нерозвинутість ідеологічної концепції державотворення. Існувало досить багато концепцій різного роду політичних концепцій.

Аналізуючи кризу демократії періоду першої половини ХХ століття Д. Донцов, вбачав її причини в тому, що вона не може «протиставити ворожій собі силі, її войовничому інстинктові, рівновартної сили, що заволодів нею замість духа агресії дух комбінації, хитрування, гуманности, пристосування, мімікрії, що за її гарними словами - не чути було відваги втілити їх в дійсність» [18, с. 108]. Д. Донцов вважав, що саме українські демократи, з їх неспроможністю до рішучої національно-визвольної боротьби, й призвели до більшовицької окупації України.

Таким чином слід підсумувати, що активний розвиток культурно-просвітницького та громадсько-політичного руху на Галичині упродовж другої половини ХІХ - початку ХХ століття підготував значне підґрунтя не лише для зміцнення української національної свідомості західних українців, а й - для їх активної участі в національно-визвольних змаганнях періоду 1917-1921 років. Помітними були певні зрушення й у розвитку ідеологічних процесів на західноукраїнських теренах, що проявилося, зокрема, у проявах власного державотворення, формуванні національної ідентичності та прагненні до етнодержавотворчого самовизначення.

Література:

1. Ріпецький В. Українське січове стрілецтво. Визвольна ідея і зброй­ний чин. Львів: В-во Наукового товариства імені Т Шевченка, 1992. - 347 с.

2. Українські січові стрільці, 1914-1920 / за ред. Б. Гнаткевича. [репринтне відтворення з вид. 1935 р.]. Львів: Слово, 1991. - 160 с.

3. Лазарович М. В. Леґіон Українських січових стрільців: формуван­ня, ідея, боротьба. Тернопіль: Джура, 2005. - 592 с.

4. Литвин М. Р. Історія галицького стрілецтва. Львів: Каменяр, 1991. - 200 с.

5. Генерал Мирон Тарнавський. Спогади. Івано-Франківськ: Лілея- НВ, 2018. -160 с.

6. Панькевич О. Генерал Мирон Тарнавський. Львів: Галицька Видавнича Спілка, 2005. - 32 с.

7. Тищик Б. Дмитро Вітовський - видатний державний та військовий діяч ЗУНР // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2003 р.). Львів, 2003. - С. 100-102.

8. Яремчук В. Д. Вплив державотворення в Наддніпрянській Україні на розвиток національно-визвольного руху у західноукраїнських землях // Український історичний журнал. 2003. № 4. - С. 38-45.

9. Токар М. Августин Волошин: портрет політичного лідера // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Вип. 12. Ужгород: СМП «Вісник Карпат», 2005. - С. 115-129.

10. Вегеш М. М. Карпато-Українське державотворення: до 70-річчя проголошення державної незалежності Карпатської України. Ужгород: Вид-во УжНУ «Говерла», 2009. - 536 с.

11. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. К.: Український письменник, 1994. - 413 с.

12. Висіцька Т. Хуст. Сторінки історії та сучасність. Ужгород: Поліграфцентр «ЛІРА», 2008. - 680 с.

13. Добржанський О. В. Соборницькі прагнення української частини Буковини восени 1918 р. // Український історичний журнал. 2009. - С. 28­38.

14. Стахів М. Західня Україна: нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923 рр. Т IV. Скрентон: Український робітничий союз, 1960. - 194 с.

15. Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. Львів: ЛДУ ім. Івана Франка, 1999. - 232 с.

16. Полянський О. Відродження української державності. Тернопіль: Рухінформцентр, 1992. - 25 с.

17. Васюта І. К. Національно-визвольний рух в Західній Україні (1918-1939 рр.) // Український історичний ■журнал. 2001. № 5. - С. 22-42.

18. Донцов Д. Кількість чи якість (Розклад демократичної еліти) // Донцов Д. Хрестом і мечем. Твори. Тернопіль: Вид-во «Рада», 2010. - С. 103-114.