ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРИНЦИПУ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА В ЗУНР
Іван Ярославович Терлюк
кандидат історичних наук, доцент кафедри історії держави і права Інституту права і психології НУ «Львівська політехніка»(м. Львів)
Винесена у заголовок проблема сприймається скоріше як аксіома.
Справді ж бо, очевидно, що ЗУНР як «українська республіка галичан» [1] за основу державного будівництва визначила національний принцип - побудову української національної держави, а відтак її законодавча діяльність з-поміж усієї сукупності засобів забезпечення такого напряму державотворення мала б відігравати якщо не основну, то й не другорядну роль. Однак якщо взяти до уваги думку про те, що передумовою започаткування та, загалом, існування національної держави є своєрідний баланс, узгодження принципів природних і невід’ємних прав титульного етносу на збереження й розвиток своєї культури та самобутності з принципом забезпечення громадянських прав і культурного самовизначення усіх етнічних груп, що проживають на її території [2, с. 37], то законодавча діяльність держави, спрямована на правове забезпечення такого балансу видається пріоритетною.Можемо констатувати, що Західноукраїнська народна республіка від самого постання, навіть в умовах серйозних труднощів: претензіями на її землі з боку сусідніх держав, збройною агресією на свою територію, міжнародним невизнанням і т. ін., у внутрішній політиці демонструвала спокійну, злагоджену і успішну роботу по розбудові національної держави (у зазначеному вище розумінні), наводячи лад та безпеку населення. І той факт, що за увесь період польсько-української війни на території ЗУНР не було ні масових протестів, ні репресій проти цивільного неукраїнського населення, був, зокрема, доказом зрілості української влади і правильності обраного курсу державотворення.
Особливе значення для розбудови ЗУНР як національної держави, насамперед через виразну національно-демократичну ідеологію, мали її конституційне законодавство й конституційно-правові пошуки.
Першим програмним документом конституційного характеру, що відображав прагнення західних українців новітнього часу до втілення у життя української національної державної ідеї стала Прокламація Української Національної ради (далі - УН Рада) від 19 жовтня 1918 року. Вона містила вимогу підготувати і ухвалити конституцію, яка б гарантувала громадянам новопосталої на західних етнічних територіях Української держави пряме, рівне, таємне виборче право на основі пропорційної виборчої системи, а також національно- культурну автономію, доповнену представництвом від національних меншин. Першою спробою укласти конституцію як цілісний документ, шо містив ідею мирного конституційного відходу Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття від Австро-Угорщини був проект під назвою «Устрій Галицької Держави», підготовлений наприкінці жовтня 1918 р. С. Дністрянським, професором Львівського університету і на той час депутатом австрійського парламенту [3, с. 59-60]. Проте, як відомо, можливість отримання «законної свободи» мирним шляхом виявилася нездійсненною, а відтак конституційні засади новоствореної Української держави визначав схвалений УН Радою «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії» від 13 листопада 1918 р. [Див.: 4, с. 244]. У ньому закріплювалося верховенство й суверенітет народу, який мав здійснювати їх через свої представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Виборчим правом наділялися усі громадяни незалежно від національності, віросповідання та статі.
Так само на державну службу в усі ланки державного механізму, приймали (чи залишали на своїх місцях) усіх, хто того бажав, незалежно від національності (Закон «Про тимчасову адміністрацію областей Західноукраїнської Народної Республіки» від 16 листопада 1918 р.). Ставилася вимога скласти присягу на вірність державі та узяти зобов’язання не заподіювати їй жодної шкоди.
Важливою складовою конституційного законодавства ЗУНР стали прийняті навесні 1919 р.
закони (на той час - в ЗОУНР), що спрямовувалися на вдосконалення політичної системи держави - «Про вибори до Сойму Західної области Української Народної Республіки» і «Про скликання Сойму Західної области Української Народної Республіки». Цими нормативними актами визначався порядок обрання та діяльності нового парламенту (вибори планувалися на червень 1919 р.). Так, згідно з прийнятим УН Радою Виборчим законом (14 квітня 1919 р.), однопалатний Сейм мали обирати громадяни на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активне виборче право надавалося громадянам, котрі досягли 20 років, пасивним виборчим правом користувалися особи від 28 років. Депутатів слід було обирати за національно-пропорційною системою, тобто за кожною національною групою, залежно від кількості населення, відтак було визначено певне число депутатів. Це гарантувало всім національним меншинам, незалежно від перебігу виборчої кампанії, право мати своїх депутатів у парламенті. Так, з 226 депутатів Сейму українці мали обрати 160, поляки - 33, євреї - 27, німці - 6. Це навіть давало національним меншинам більше мандатів (66 співвідносно до 160 українських), ніж було процентне співвідношення національних сил у державі, де українці становили 75% населення. У зв’язку з цим проф. Б. Тищик справедливо наголошує, що такого демократичного, на державному рівні, забезпечення прав національних меншин при виборах законодавчих органів, по суті, не знала і не знає донині світова виборча практика [5, с.178].Окремої згадки з погляду правового забезпечення національного принципу державного будівництва в ЗУНР і місця у цьому процесі конституційного законодавства вартує ще один конституційний проект С. Дністрянського під назвою «Конституція Західно-Української Народної Республіки», розроблений ним уже наприкінці 1920 р. Авторитетний український учений О. Мироненко характеризує його таким, що не мав аналогів у світовому конституціоналізмі [Див. докл.: 6, с. 187-207].
Насамперед, через найдетальнішу юридичну розробку взаємовідносин націй і народів у майбутній державі. Зокрема, повним правом на самовизначення у межах ЗУНР С. Дністрянський наділяв лише український народ як носія територіального суверенітету, організованого на «простому принципі єдності» українців (§126). Усі найвищі особи в ЗУНР мали бути українцями. Увесь державний механізм, склад вищих і місцевих органів влади, виборчу систему тощо пропонувалося вибудовувати відповідно до співвідношення національних груп у структурі населення ЗУНР. Український народ мав здійснювати національну владу, а кожний з інших народів визнавався «самостійним правовим суб'єктом» і отримував «право на національне управління відповідно до права українського народу на самовизначення» (§41). Проте на момент завершення підготовки цього конституційного проекту вченого як ЗУНР, так й УНР вже припинили існування. Позаяк обидва конституційні проекти С. Дністрянського були лише втіленням української політико-правової думки, хоча й справили значний вплив на практичну діяльність органів державної влади ЗУНР, а також сприяли розвиткові українського конституціоналізму у межах європейської демократичної традиції.Активна законодавча діяльність ЗУНР по розбудові української національної держави була зорієнтована на міжнародно-правові стандарти тогочасної Європи, відповідала їм і навіть дещо випереджувала. Передовсім це стосується законодавства про мови.
Одним з перших нормативних документів, що врегульовував мовне питання, було рішення Державного Секретаріату (10 листопада 1918 р.), в якому визначалося, що всі закони, урядові акти та інші правові документи, які мають загальнодержавне значення, слід публікувати у чотирьох мовах: українській і мовами офіційних національних меншин - польської, єврейської та німецької. Цим самим Державний Секретаріат намагався не тільки оперативно доводити до всього населення свої найважливіші рішення, але й завойовувати їхню прихильність до нової української влади. Згодом використання української мови в різних сферах державного та господарського життя визначалося Законом «Про вживання мови у внутрішнім та зовнішнім урядуванні властей і урядів, публічних інститутів; державних підприємств на Західній области Української Народної Республіки» (15 лютого 1919 р.), яким затверджувався статус української мови як державної.
Державні органи і службовці, публічні інституції і державні підприємства зобов’язували послуговуватися українською у внутрішніх та зовнішніх відносинах. Національним меншинам на законодавчому рівні гарантувалося право вживати в офіційних зносинах з державними властями, організаціями та установам, усно чи письмово, - рідну мову, а властям, державним інституціям - відповідати громадянам їхньою мовою.Отже, на нашу думку, головна заслуга ЗУНР полягає, насамперед, у плеканні самої ідеї національної держави. Найважливіше, що їй у тогочасних складних умовах існування вдалося зробити, це, по- перше, продовжити традицію «першої» УНР у питанні розбудови правової держави й визначити головним орієнтиром у законодавчій діяльності загальнолюдські цінності; по-друге, визнати, зокрема, на законодавчому рівні, природні права українського народу: мати свою державу, плекати рідну культуру та мову; по-третє, показати, що проблема національних меншин насправді є проблемою демократичного устрою суспільства, основаному на міжнародному праві й забезпеченні прав і свобод людини та громадянина, а не проблемою сутності національної держави як соціокультурного феномену. Саме тому держава намагалася створити однакові умови щодо економічного та культурного розвитку як українців, так і представників національних меншин. Плідна законотворча діяльність ЗУНР, а також інших перших у новітню добу національних державних формацій, засвідчила, що ідея української національної держави це уже реальність і за повне втілення її в життя треба боротися.
Література:
1. Макарчук С. Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР / С.А. Макарчук. - Львів: Світ, 1997. - 192 с.
2. Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування : монографія / М. Т Степико. - К. : НІСД, 2011. - 336 с.
3. Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст / Петро Стецюк. Львів, 1999. - 232 с.
4. Терлюк І. Я. Національне українське державотворення 19171921 рр.: історико-правовий нарис / І. Я. Терлюк. - Львів: Вид-во Тараса Сороки, 2007. - 260 с.
5. Тищик Б. Й. Західно Українська Народна республіка (1918 1923). Історія держави і права / Б. Й. Тищик. Львів: Тріада-плюс, 2004. - 392 с.
6. Мироненко О. М. Витоки українського революційного конституціоналізму 1917-1920 рр. Теоретико-методологічний аспект: монографія / О. М. Мироненко. - К., 2002. - 260 с.