НАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ В ЗУНР ТА ЇХ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
Андрій Володимирович Кольбенко
кандидат юридичних наук, доцент кафедри історії держави, права та політико-правових учень Львівського національного університету імені Івана Франка (м.
Львів)З моменту створення Української Національної Ради (далі УН Ради) та проголошення нею Західноукраїнської Народної Республіки велика увага приділялася національному порозумінню та взаємовідносинам між українцями та національними меншинами, які в той час проживали на території Західної України.
Дотримуючись принципів рівності всіх націй, толерантності, демократизму, виваженості та поміркованості в національній політиці, УН Рада вже 19 жовтня 1918 р. звернулася до національних меншин, щоб вони обрали своїх представників до складу УН Ради в кількості, відповідно до їх частки населення в краю для їх залучення до розбудови держави. З цією метою УНРада визнала євреїв самостійною нацією і за ними закріплювалось право національної меншини, оскільки за часів Австро-Угорщини їх виділяли тільки за релігійною ознакою. У цьому ж документі УН Рада обіцяла прийняти конституцію з метою творення держави на засадах загального, рівного, і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Також обіцяла національним меншинам національно-культурну автономію та можливість брати участь у майбутньому уряді. Для цього планувалося утворити в складі майбутнього уряду секретаріати з польських, єврейських та німецьких справ. Однак, на той момент ця пропозиція залишилася поза увагою, оскільки вказані меншини не побажали посилати своїх представників до УН Ради та до названих секретаріатів. На цю обставину звертала увагу навіть тогочасна преса. Зокрема, у газеті «Діло» відзначалося, що не зважаючи на зусилля УН Ради залучити національні меншини до творення української держави, вони ще не примирилися з фактом її існування настільки, щоб уже тепер брати участь у її розбудові.
Дальше, в цій газеті, зверталася увага на те, що польська меншина зі зброєю в руках воює проти Західноукраїнської Народної Республіки в ім'я поневолення нашої землі Польщею.
Щодо єврейського населення, вказувалося, що воно отримало всі підстави найенергійніше обороняти та зміцнювати Республіку. Адже, український народ як у Києві, так і у Львові визнав євреїв окремою нацією і тому вони повинні усі сили віддати на користь цієї держави. Однак, вони цього не зробили і ледве спромоглися зберігати нейтралітет у спорі між українцями і поляками. Щодо німецької меншини, вказувалось в газеті, то зважаючи на її малочисельність, вона не відігравала важливої ролі. Не зважаючи на такі обставини, керівництво ЗУНР і надалі намагалося залучати національні меншини до різних сфер громадського життя.Зокрема, 26 березня 1919 р. Державний секретаріат освіти і віросповідань видав розпорядження про вивчення в середніх школах єврейської мови та історії. Державним секретаріатом внутрішніх справ було видано розпорядження «Про створення єврейської автономії». Цей документ став реальним кроком у визнанні єврейської меншини рівноправним партнером та союзником українців у зміцненні української держави. В ньому зобов’язували повітових комісарів, щоб вони не перешкоджали євреям творити їх політичні та громадські організації.
Керівництво ЗУНР намагалося також приймати досить толерантні закони, які регулювали питання мови та громадянства. Тому, не зважаючи на закріплення української мови в якості державної, національним меншинам гарантувалася свобода вживати як усно, так і письмово їх рідну мову у відносинах з державною владою, урядом, публічними інституціями та державними підприємствами.
Виваженість була присутня і в законі про громадянство. Тому, усі особи, які на час прийняття цього закону, проживали на території Західної області Української Народної Республіки, ставали її громадянами. Вимагалося тільки, щоб особи, які були державними службовцями склали відповідну присягу на вірність Українській Народній Республіці. Тобто, жодної дискримінації за національною ознакою у правових документах ЗУНР не існувало. Через це навіть багато поляків з особистої ініціативи вступали на службу в місцеві органи управління ЗУНР.
Окремі особи польської національності навіть служили в корпусі Української державної жандамерії. Однак в цілому українсько-польські відносини в ЗУНР переважно характеризувалися міжнаціональною напруженістю, яка часто переростала в збройне протистояння. Причиною цього було відверте небажання польських політичних сил визнати факт існування західноукраїнської держави, а польське населення краю - представником національної меншини в ній.Досить демократичною була політика ЗУНР і в освітній сфері. Зокрема, у §2 закону УН Ради «Про основи шкільництва» за національними меншинами визнавалося право навчатися їх рідною мовою. Їм також дозволялося відкривати національні школи. Цим насамперед скористалися євреї, які у Станіславі, Тернополі, Стрию та Коломиї відкрили єврейські державні гімназії. Така ж гімназія була створена німцями у Станіславі. Полякам також пропонувалося скористатися таким правом, однак польські вчителі навідріз відмовлялися складати присягу на вірність ЗУНР.
Демократизм та толерантність влади ЗУНР також проявлялася у забезпеченні національним меншинам виборчих прав. Зокрема, 15 квітня 1919 р. УН Радою було прийнято два закони: «Про скликання Сейму ЗОУНР» та «Про вибори до Сейму ЗОУНР». Принцип національного представництва у них ґрунтувався на чітких розрахунках кількості населення відповідно до національного складу у відсотковому відношенні.
Планувалося запровадити такий механізм виборів до парламенту, який би сформував вищий законодавчий орган держави у складі 226 послів (депутатів) за партійно-політичною та національною ознакою. Із загального числа парламентарів - 160 мандатів повинно було належати українцям, 33 - полякам, 27 - євреям та 6 - німцям. Однак, цей варіант законопроекту не відразу набув такої форми. Як зазначав один із лідерів тогочасної єврейської громади - професор С. Гольдельман, що на початку розробки цього законопроекту єврейське населення стояло перед небезпекою обмеження його політичних прав через логічний висновок щодо відмови від виконання першого громадянського обов'язку - захищати державні кордони від нападу завойовників.
Тому, це спонукало Єврейську Національну Раду Східної Галичини не погодитися із запропонованими законопроектами та викласти УН Раді свої пропозиції щодо виборів, які усували майбутні національні конфлікти і давали змогу національним меншинам бути належно представленими у парламенті. Зміст альтернативного варіанту полягав у запровадженні саме пропорційного виборчого права та створення національних виборчих округів. В таких округах виборче право мали тільки громадяни конкретної національної меншини. Внаслідок цього було утворено п'ять польських, п'ять єврейських і один німецький виборчий округ за таким принципом. Однак, заплановані вибори до Сейму на червень 1919 р. так і не відбулися, оскільки на початку липня територія ЗУНР була окупованою польською армією і тому реально вирішувати питання національно-культурного характеру вже не було можливо.Цікавим був також такий факт, що хоча влада ЗУНР не примушувала представників національних меншин виконувати військовий обов'язок, однак деякі їхні представники добровільно проходили військову службу в лавах Української Галицької Армії, а зокрема, євреї, навіть створили в ній окремий відділ та планували розширити його до рівня бригади.
Багато колишніх представників державного апарату, службовців залізниці, пошти тощо, з числа поляків, євреїв, німців та представників інших національностей також могли залишатися на своїх посадах при умові принесення ними присяги на вірність Українській державі та зобов'язані не чинити їй ніякої шкоди.
Таким чином, можна відзначити, що національні відносини в ЗУНР відповідали багатьом тогочасним європейським традиціям і відзначалися демократизмом, толерантністю, бажанням знаходити компроміси з національними меншинами з метою побудови держави із збалансованими національними інтересами.
Важливу роль відігравало правове регулювання тих відносин, які торкалися інтересів національних меншин. Це зокрема, стосується законів, що регулювали питання освіти, громадянства, представництвах у державних органах та інше.
Необхідно також відзначити, що окремі представники національних меншин сприймали толерантність українців, як вияв слабкості і відверто саботували їх добрі наміри та починання. Подібна ситуація спостерігається і в умовах сучасної України, тому слід пам'ятати уроки історії та робити необхідні висновки.