XIV. Література питаная. Погляди на раду народницько-общинної школи. Погляди на раду М. Грушевського й Н. Василенка. Дослід М. Слабченка. Розвідка І. Крип’якевича.

Ми не маємо на увазі подати тут усі без вийнятку згадки про генеральну раду на Гетьманщині. Спеціяльно цьому інститутові не при­свячено жадної праці. Але побіжно про ради часто згадувалося.

В. Антонович вже в „Моей исповЪди" вважав, що шляхетство було формою, що її виробило польське суспільне життя; громадське самоврядування — постійна мета, що до неї прагнув український народ ^{[628] [629]). Згодом у своїх дальших творах він розвинув погляд про притаманне українській нації тяжіння до „громадського самоврядування", яке в XVI й XVIl ст. ст. виявилося в общиннім ладі. Раду він уважав за орган громади (общини). В своїх літографованих лекціях „Исторіи Юго-Западной Руси" 1879 р. він пише таке про Запоріжжя, ототож­нюючи раду з общиною: „Вирішення політичних питань було в руках общини; коли Лясота вніс запорозцям свої пропозиції, Микошинський, що був на той час старшим, скликав збори; оскільки голоси в цьому питанні розділилися і важко було з'ясувати наслідки, то було обрано депутатів, що погодилися поміж собою та потім суть справи з’ясували решті членів общини" ’)■ В передмові до ч. ПІ т. І Архива Юго-Западной Россіи він пише про місцеве походження козаків та общинний устрій України, що це доводить „зрештою,— те що козаки у внутрішнім своїм устрої є начало слов’янських общин, що цілком збереглися та підляга­ють, як вищій владі, присудові віча, що тепер зветься рада (розбивка авт.)“ 2)... Звичайно погляд про общинний лад на Україні XVI-XVII в в. пізніша наука одкинула3) й тепер важко полемізувати з думкою, що ототожнює козацьку раду з давнім вічем. Нам вже доводилося вказу­вати, що це е інститути різних епох, різних СОЦІАЛЬНИХ типів.}

На тій-же по суті позиції, що й Антонович, стоїть 1.

’) с. ЗО.

’) Передмова до ч. Ill, т. І, арх. Ю.-З. Россіи, с. XXV.

’) Згодом його зрікся н сам Антонович.

„лутші люди", полковники та „товариство", „письменні лутші люди" по п’ятьох чоловіка від кожного міста; опріч козаків у раді беруть участь київський мітрополіт та луцький епіскоп, коли обговорюється питання про боротьбу з унією. Раду, як ми бачимо з одзначених у нас джерел, міг скликати і гетьман і мітрополіт, а підчас війни і просте козацтво, ба навіть сторонні особи (напр.

') Чтенія в-ь O∙β⅛ Нестора Літописна, кн. VlII, с. 99—101.

відомий Каманінові. Ми вже знаємо, що це були котли та бубни. Два кола на раді мабуть були не завсіди. Коли-б було так, то цей звичай перейшов-би і в добу після Богдана Хмельницького, а тут ми його не зустрічаємо. Скидати гетьмана можна було-б звичайно і без суду. Це — позбавлення повноважень, а не суд.

Наведені думки стосуються до рад українського козацтва перед 1648 р. Про раду після Богдана Хмельницького згадує О. Кістяківський у своїй давній статті „Характеристика русскаго и польскаго законода­тельства о κp⅛πocτHθMτ> праві по отношенію къ Малороссіи". Він каже: „після повстання та перевороту, що ставсь у південній Русі, за прово­дом Богдана Хмельницького, руйнувалися всі обмеження волі україн­ського хлібороба, і йому відкрився вільний шлях до здобуття тих осо­бистих та майнових прав, що з їх користувалися козаки та шляхта. Разом з иншими станами закликалося грамотами російських государів до обрання гетьманів і малоросійське поспільство. Воно брало участь на радах, а тому останні звалися чорними або черневими" ’). Тут хоч і немає ототожнення з вічем, але так само хибне ставлення до ради, як до органу всестанового. Ради України-Гетьманщини з віча виводив О. Левицький, який гадав, що „стародавнє бурхливе віче відродилося в формі чорної ради з правом зверхньої влади в країні"²). В російській науці з вічем і германськими общинними зборами раду ототожнював В. Сергеевич: „Теж (як і на німецьких общинних сходках. Я. О.) бу­вало і у нас. Восьмого січня 1654 р. Богдан Хмельницький, гетьман „Малороссіи", скликав у Переяславі раду і запропонував визнати владу московського государя. — Опріч царської високої руки, казав він, не знайдемо кращого пристановища, — на цю пропозицію з-поміж народу почалися крики: „Волим под царя восточного".

О. Лазаревський—дослідник побуту давньої України-Гетьманщини не описав і не досліджував її державної організації. Тільки один раз довелося йому ширше зупинитися на цім інституті. Це було в його „Замітках-ь о Мазепі" - широкій рецензії на книгу про Мазепу Ф. Уманця. Уманець писав про Коломацьку раду 1687 р.: „Обрання Мазепи з су­часного погляду може показатися неправильним. — Воєнний табір, що випадково зібрався на берегах Коломаку і кількістю становив незначну частину людности, майже відірваний від країни, — не тільки говорить за всю Малоросію, але, за два дні після того, як скинено гетьмана, без

') Основа 1862, № 1. с.с. 4-5.

*) Очерки внутр, исторіи Малороссіи во втор. пол. XVII в., 1875 p., с. 11.

⁵) Древности русск. права, т. II₁ Птб. 1908, с.с. 125—126.

26. Зб. праць Кой. эах.-p. та укр. права, в. 6. /JJ

будь-яких уповноважень, не опитуючи країну, обирає нового господаря,— але гетьманство Мазепи, як раз у цьому пунктові, ніколи жаден з су­часників, не заперечував. Річ у тім, що вибори, на взірець коломацьких, цілком погоджувалися з історичними переказами „Малороссіи". Козацтво XVI та XVII віку було постійним військовим табором; воно зосереджу­валося там, де був навсправжки цей табір. Коли певний час римська імперія була там. де був табір преторіянців, то нічого вийняткового не було у тому, коли шляхом фатального історичного процесу, у Мало­російського народу склався погляд: козацький табір юридично репре­зентує всю Малоросію. На цій підставі Запоріжжя — цей постійний справжній табір та квінт-есенція Малоросії, завсіди привласнювало собі право ставити гетьманів та говорити за всю країну.

Уманець у своїй книзі про Мазепу ще в однім місці згадує за раду. Він каже: „саме питання — що таке правильна рада — ще (р. 1669) не було вирішене (Малоросійська республіка перестала існувати, не встиг­нувши його вирішити)" ’)• Нам здавалося, що це становище викликано тим, що тоді мало досліджувано цей інститут. Певна річ, цілком окрес­лених рис правильности й законности генеральна рада не мала. Але це загальна властивість установ звичаєвого права, що саме цим відріз­няються від заснованих на підставі писаних законів інститутів нашого часу. Точно окреслені не були форми, укажімо, таких установ як віче, боярська дума князівської та Московської Руси, рада великого князів­ства Литовського, сойми цієї держави і т. ин. і т. ин.

Акад. М. Грушевський двічі згадує про раду. Про козацьку раду до 1648 р. й про раду України-Гетьманщини по 1648 р. Про першу він пише в т. VlI „Історії України-Руси": „невідмінним участником всяких справ являєть ся саме військо, через свою раду. Сей принцип зазначує и звичайна формула гетьманських листів, де поруч самого гетьмана зга- дуєть ся звичайно й військова старшина й військо '(„з усім військом запорозьким")... Всї важнїйші справи дають ся на рішеннє загальній військовій радї. Звичайно скликає її гетьман, збираючи через своїх есаулів все військо, яке є на місці. Але вона збираєть ся часом і з влас­ної інїціятиви. Коли виникають труднїйші питання під час наради, рада для докладнїйшого обміркування делегує або делегатів з поміж себе, або старшину — тїснїйшу раду, яка результати своїх нарад прехладає загальній радї. Загальна рада розбиваєть ся таким чином на дві ради — тїснїйшу й ширшу раду демосу, що жде докладу тїснїйшої ради. Буває одначе й так, що рада загальна рішає справу, не ждучи докладу тїснїй­шої ради й накидає своє рішеннє їй. Взагалі на радї демос поводить ся супроти старшини вповнї свобідно й безперсможно, і ся похопність вій­ська зараз радити була трохи слабкою стороною козацької організації; вона одначе з часом ослабла трохи. Ultima ratio — гетьман зрікаєть ся проводу, то значить ставить питаннє про довірє. Рішенець обявляєть ся криком і киданнєм шапок. Докладнїйшого рахований голосів, або кон­статований більшости нема — се міркуєть ся на око. „Як вибираєть ся гетьман без порядку (tumultuario modo), не подачею голосів, а самим криком і киданнєм шапок на кандидата, так і позбавляєть ся власти часто капризом черни", каже пізнїйший Собєський. В принципі рішеннє, очевидно, має бути одноголосним, і більшість силкуєть ся прихилити до своїх гадок незгідних з ними, навіть погрозами й терором. Форм пред­ставительства нема. Взагалі своєю примітивністю й хаотичністю вій­ськова рада сильно пригадує старе українське віче (впливи конфедера­ційних практик жовнірських, теж досить правдоподібні, очевидно, пішли в тім же напрямі)"^{[631] [632]). Тут стисло, але досить виразно й яскраво сха- растеризовано козацьку раду України перед Богданом Хмельницьким. У цій характеристиці не погоджуємося тільки з вказівкою на вплив жов­нірських конференцій, про іцо вже виїце писали. Про раду української держави — Гетьманщини акад. М. Грушевський пише в свойому „Очерк! исторіи украинского народа*4: „Гетьман обирається вільним обранням військової „ради“ — зборів козаків, що не знали, як і їх прототип — староруське віче, ніяких спеціяльних норм представництва. В раді брали участь, голосуючи кожний за себе, усі козаки, що на неї з’явилися. Хоч згодом зверталося увагу на те, щоб, для правосильних ухвал ради, в ній брали участь представники від усіх полків (відсутність цієї умови давала привід не визнавати ухвал ради тим полкам, козаки яких у ній участи не брали), проте жадних норм пропорційного' представництва, обрання депутата чи представницьких повноважень не було ні тепер, ні пізніше. Ця-ж військова рада мала вирішувати і найважливіші питання політичного життя. В принципі їй належали власне всі важливіші пи­тання поточного управління, війни та миру. Але з того часу, як з ко­зацтва стала така велика маса, розсіяна на такій великій території, військова рада стала важким механізмом; функціонування її ускладню­вали різні формальності, що ніколи не здобували цілком певного вирі­шення. Через це обмірковування та вирішування питань поточного управ­ління й політики фактично перейшло до ради старшини, а за військовою радою залишилися найкардинальніші питання: обрання та скидання геть­мана, встановлювання відносин до сюзеренної держави, визнання її зверхности, санкція форм залежности від неї“ ,).}

Акад. Н. Василенко торкався ради в своїх „Очеркахъ по исторіи Западной Руси и Украины**. Він пише: „Московський агент, путивлянин Гладкий повідомляє, що рада збиралася звичайно в урочищі Маслів Став над р. Росавою (тепер, приблизно, Маслівка, Канівського повіту...). Властиво певного місця для зборів ради не було. Рада збиралася і в Кор­суню, і в Черкасах, і в Переяславі. Збиралася вона звичайно за уні­версалами, що їх по полках розсилав гетьман. В універсалах признача­лося місце та час зборів ради. На раді мали право брати участь як старшина, так і всі рядові козаки. Така рада називалася загальною (валь­ною). Звичайно на раді, здається, брало участь по декілька чоловіка від полку. Хто їх обирав, ми не знаємо. Участь у раді, як видно, була обов’язкова. За неприбуття на раду полковник Скидан загрожував у своїм універсалі від 24 жовтня 1637 р. „військовою карою**... Рада, як видно, вважалася за законну при всякій кількості. Загальна рада відбувалася з певними формальностями. Отже для відкриття ради вимагалися, зда­ється, корогва (прапор) та бунчук (комишина), як симбол військової влади. Тому, коли незавдоволені козаки робили свою раду, без стар­шини, то вони хапали корогву й бунчук та й ішли геть. Рада, що її збирали сами козаки, без участи старшини, називалася чернецька. Вона

¹) с.с..263-264. Вид. 1911 р. відбувалася звичайно у випадках суперечностів та непогоджень на раді загальній (вальній). Таку раду описував Лясота у кінці XVI в. Описує її й Адам Кисіль у своїх донесіннях. Через обставини, що в них чер­нецька рада збиралася, вона була небезпечна для спокою держави. Чернецька рада легко могла стати за ядро для бунту. Тому на соймі 1635 р., під страхом кари на горло й заборонено було скликати чер­нецьку раду. На практиці ця заборона жадного значіння не мала. Примі­ром, Адамові Киселеві довелося бути за свідка такої чернецької ради над річкою Росавою в серпні 1636 р. Керували радою гетьман і стар­шина. Важливу ролю грав і писар, що читав перед радою письмові документи. Правильного обмірковування питань на раді, очевидячки, не було. Сучасники кажуть про крики, що бували на радах. Згоду свою учасники ради виявляли тим, що кидали шапки догори. Ті. що не по­годжувалися, инколи відходили і, як ми вже казали, робили свою власну чернецьку раду“ ’)• В ЦІЙ характеристиці мабуть не цілком правдиво ототожнено „чернецьку" раду з радою без участи старшини. З пізнішої практики видно, що це не зовсім так і „чернецька", „чорна" рада — це рада широка з більш-менш значним складом рядового козацтва.

Ми досі наводили думки або чистих істориків, або думку історика права в суто-історичнім творі („Очерки по исторіи Западной Руси и Украины" акад. Н. Василенка). Але ради торкається й історично- юридична робота відомого історика українського права проф. М. Слаб- ченка. Ми маемо на увазі книгу „Центральный учрежденія Украины XVII—XVIII ст.ст.", що вийшла р. 1918 в Одесі. „Народній раді" тут присвячено двацять дві сторінки друку. Що правда, частина з них каже про раду старшини, але в чималій частині звернено увагу саме на раду генеральну. Ми, на жаль, не можемо процитувати думки й до­води автора цілком і наводимо та розглядаємо думки проф. Слабченка в нашім конспекті. Автор каже нам спочатку, що революція 1648 р. перевела в життя давні українські народні ідеї про „участь народа в управлінні на місці й політичнім житті країни загалом". Це мислилося „за типом, що здавна увійшов у його (тоб-то українського народа) світогляд, тоб-то за типом, що сполучався з визнанням волі за всіма верствами, волі комунікації, слова, політичних прав, права на вільний вибір праці, придбання нерухомости, то-що“²) (в цьому реченні ми вбачаємо певні відгомони Антоновичевих ідей). Далі автор, навівши погляди Кавє- ліна на Січову раду й акад. М. Гру шевського на генеральну раду Гетьманщини, дає своє визначення ради: „під назвою ради треба розу­міти збори рівноправних громадян України скликувані за певним порядком, для розгляду, обміркування та ухвали різних справ, що мали то загальне, то приватне значіння й що відбувалися в певних обставинах" ³). Різні класи й згодом стани мали й різні права. Про рівно-

*) Акад. Василенко, op. cit∙, с. 383—335. ') с. 12. ⁹) с. 14. правність можна говорити лиш у межах кожної групи. Автор тут також забуває за те, що генеральна рада є орган і генетично і фактично передусім козацької організації. Ми-б визначили генеральну раду трохи инакше. Генеральна рада на Гетьманщині є, на наш погляд, збори козацького війська чи делегатів від нього, ин- коли за участю инших клас України¹), для розгляду й ухвали найважливіших питань зовнішньої та вну­трішньої політики країни й зокрема для обрання гетьмана.

Далі проф. М. Слабченко переходить до характеристики окремих рад на Україні. Він знає кілька видів їх. Отже спочатку він каже про „повні чи виборчі" ради. „Повними вони звалися тому, що склад їх був найповніший (представники України та Запоріжжя), виборчими-ж їх можна назвати тому, що вони здебільшого розвязували питання про обрання гетьмана й старшини. Але виборчі „звичайні ради" насправді могли бути і неповні, складаючися з представників однієї України, без представників Запоріжжя. А втім, від запорозців, які гадали, що без їхнього відому нічого неможливо розпочати, влада Гетьманщини нама­галася здобути втрачену повноту. На повній виборчій раді були при­сутні представники всіх станів Гетьманщини, хоч-би в особі старшини й деякого числа козаків"^a). На виборчих радах після 1648 р. запорозці бувають дуже не часто. Письмову згоду давали вони лиш за непевними документами Величка. Певна річ, що „всі стани" не вкладалися на Гетьманщині в старшину й козаків. Ці повні ради, каже проф. Слаб­ченко, звалися ще „великими". Від них відрізнялися ради „малі", з обмеженим представництвом, з представників однієї партії. Ці ради були непопулярні на Гетьманщині,, а втім розвязували ту-ж категорію справ, що й великі ради. „Серед малих рад окреме значіння мали ради воєнні, що збиралися для розгляду й вирішення воєнних справ. Склад їх був суворо військовий. Воєнні ради проте набували инколи значіння і в справах не воєнного характеру. До воєнних рад слід застосувати й ради ватажків, що обмірковували воєнні операції з погляду тактич­ного чи стратегічного. Воєнні ради Рігельман не без підстави вважав за ради суто-старшинські"³). Далі рада чорна. „Назву ради „чорна" по­яснювати треба не присутністю черни, а наслідком, що супроводив раду цього виду, рада могла складатися з самої черни, але якщо на ній не відбувалося суду, її за чорну не вважали. Як карну справу вва­жали за чорну і книги з записами карних справ названо чорними, так на такій-же підставі і раду вважали за чорну. Побоювання кривавого кінця примушувало старшину уникати присутности на таких радах. От

') Участь ця не була обов’язкова для законности ради, обов’язкова була лиш участь козаків, тільки без козаків не можна уявити собі ради.

9 C. U ⁱ) Ibid.

через це на них і панувала чернь" *). Критерій визначення чорної ради за наслідком зборів, очевидно, неправдивий. Адже, приміром, рада 1660 р. в Корсуню була чорна, а нікого не судила й одбулася спокійно. Жадних, побудованих на конкретних фактах, доводів свого погляду проф, Слаб- ченко тут не дав. Вже ближчий до правди погляд О. Лазаревського (М. Слабченко його одкидае), що чорна рада така, „якою буде заправ­ляти чернь“. Ще далі називає автор раду „головну", але каже, що „вона практикувалася здебільшого на Запоріжжі"^а). Це така рада, „де остаточно ухвалювано постанову в якій-небудь справі" ’).

Описавши ради січові, автор називає на Гетьманщині ще раду „військову генеральну", але вважає її за тотожню раді повній. Це—так. Але й усі види рад, на які поділяє їх проф. Слабченко, є лиш різні назви одного й того самого інституту. Вони характеризують ке види установи, а тільки характер конкретних випадків її зборів. Отже, коли рада була численна, — це була чорна, велика, вальна рада, нечисленна — мала, на ній більшу увагу присвячувано справам воєнним — воєнна. Все це конкретна характеристика окремих рад, а не окремих видів цієї установи.

„Для участи в раді за достатнє визнавалося бути звязаним перед­усім з територією України". „Для справжньої участи в раді можна було належати до будь-якої з українських верстов, бути на якій-зав- годно службі, бути під яким-завгодно начальницьким впливом" ⁴). Трохи далі автор суперечить собі, кажучи що „право участи в радах відкри­валося вже самою належністю до козацької верстви"^ь). Нам здається, що автор має більше рації тут, в останнім твердженні.

Далі шановний вчений каже про представництво на радах, про низку осіб, що не мали права брати участи на радах. Це — неповно­літні, жінки, люди „неблагорозумні" (як-же можна було конкретно вга­дати, хто саме „благорозумний"?), мабуть — цигани й євреї. „Особи що мали на це право, брали участь у радах безпосередньо, особисто. Проте можна було подати свій голос і через уповноважених, на письмі"⁶). Так, гадає автор, робили загородці, коли надсилали свої завваження. Але, коли так і бувало, то такі завваження post factum вже не є пода­вання голосу, яке можливе тільки насамихзборах, а якась своєрідна санк­ція. Фактично й її не бувало. Далі автор каже про те, що кожний учасник мав тільки один голос, та про умови, яким мали відповідати особи, що їх обиралося на певні уряди. „Виборці подавали свої голоси відкрито, як того й вимагало право персональної участи. Голосування відбувалося за допомогою криків, підкидування шапок, то-що. Кількість поданих голосів визначалася просто на око, коли бувала між виборцями бійка чи підкидання шапок, чи на слух, якщо викрикувано ім’я на­міченого кандидата. Тенденція була така, щоб вибори були по можли- пості одноголосні'* ’). Це — цілком справедливо. Сумнівні € тільки мабуть дальші ототожнення бійок на раді з „судомъ божіимь". Сумнівно, щоб бійки та сутички мали значіння божого суду й на стародавнім вічі й тим більше на раді. „Перед початком виборів у виборців питали, кого вони намічають у кандидати. Після того, як вказано імена канди­датів, починалося балотування по групах, що вигукували ім’я кандидата, якого бажали. Вважалося за незаконне пропонувати кандидата перед тим, як почалася рада, проте вся підготовча до того робота, у вигляді, напр., підкупів, певного натиску, як письмової, так і усної агітації прак­тикувалося так само, як і в сьогочасних державах. Попередня агітація була не тільки на Україні, але й на Січі, де вона засереджувалася в куренях: представники партії переходили з одного куреня до иншого й пояснювали вигоди чи не вигоди од тієї чи иншої ухвали, прийнят­ність чи неприйнятність кандидатур, то-що“²). Тут автор каже здебіль­шого про порядки січових рад — він взагалі в своїм викладі не цілком відокремлює ради Запоріжжя від рад України-Гетьманщини.

’) с. 15. «) с. 18.

0 Ibid. ») Ibid-

⁹) Ibid. •) с. 20.

За ради проф. Слабченко вважає й вибори вищого українського духівництва, гадаючи лиш, що при цім „виборчі ради мали деякі особли­вості"’). Нам-же здається, що корінь цих особливостей у тім, що оби­ралося вище духівництво на помістних соборах, де брала участь і деле­гація від козацького уряду Гетьманщини. Це — установа, що з радою нічого спільного не має⁴). Місце ради, каже автор, не було визначене,- тривала рада один або кілька днів. Далі описує проф. М. Слабченко ■самий порядок засідання. Тут звертає на себе увагу твердження, що „для обмірковування справ рада поділялася на групи, які, щоб уникнути кроволиття, не могли з’являтися на раду озброєні" ^b). Заборона озброє­ними бути на раді стосується тільки до конкретного випадку ради 1663 року.

На раді для виборів гетьмана головував генеральний обозний. Міг головувати, сказали-б ми, бо з одного тільки факту, коли головував генеральний обозний (П. Забіла), ще не можна робити цілком катего­ричних висновків. Певніше-ж, головування було колективне.

’) с. 21. ’) Ibid. ^aJ Ibid.

^l) Ось. як приклад, опис одного з обрань мітрополітів. „...Июня 2-го числа 7193.(1690. Л. О.) году сьіхавшіися в Киев Черниговской архиепископ-ь і ииныя духовные -власти, також протопопі, і многие священники і мирскіе чины, і, собравшіся в соборную церковь, при присутствін... Гетмана і Боярина (Київського воєводи Ромодановського. Л. О.) ізбрали водными голосами и Киевские митрополиты Печерского архимандрита Варлаама Ясинского*. Древлехранилище РСФСР, Справа а фонду Малор. Справ Міністерства За- корд. Справ 1654 р. № 32, а. 5. Де-ж тут рада? Наголос тут на присутності духівництва, гетьмана згадано наприкінці лиш як.присутнього" на обранні (це натякав на його не- активність на цих зборах), сами збори відбуваються в соборній церкві, головує очевидно старша рангом духовна особа - Чернігівський архівпіскоп — перша особа названа в данім вві- домленні... Це — збори церковні.

ⁱ) с. 23.

Компетенція ради за проф. Слабченком — законодавча, установча (основні закони країни), питання адміністраційного та міжнародньго ха­рактеру, оборона традицій козацтва (це не ясно)... Закінчує характери­стику військової ради проф. Слабченко розглядом питання про комісії й депутації, іцо їх обирали ради „з найдавніших часів". З викладу-ж видно, що тільки депутації инколи обиралися на генеральних радах. Було це по суті тільки висновком компетенції ради в міжнародніх спра­вах. Такі депутації після 1648 р. сливе ніколи не обираються.

Таке можна сказати про сторінки присвячені козацькій раді в творі проф. М. Слабченка. Ми-б не хотіли, щоб у читача з’явився погляд, буцім ми трохи не всі висновки цього вченого заперечуємо. Це не так. Таке вражіння може бути тільки тому, що в нашім викладі ми, за бра­ком місця, мусіли зокрема підкреслювати наші конкретні непогодження в цім питанні з українським вченим-марксистом. Але цілу низку думок автора, зокрема його економічне обґрунтування питання, ми поділяємо. До того-ж треба пам’ятати й про самий характер книги „Центральный учреж- денія Украины XVII—XVIII ст.ст.**. Це є конспект лекцій, читаних р. 1918 для вчителів середніх шкіл. Як така — книга має характер уривчастий, не всі твердження міг автор обґрунтувати. Більшість покликань у ній — на Костомарова й Яворницького, що инколи не вельми кри­тично ставляться до джерел. Треба думати, що проф. Слабченко ще вернеться до цієї теми в суто-дослідчім творі.'

Про Генеральну Раду говориться ще в новій праці галицького вче­ного І. Крип’якевича „Студії над державою Богдана Хмельницького (І. рада. II. генеральна старшина)⁴* '). Але тут власне генеральній раді присвячено тільки неповних п'ять сторінок. Автор каже про давні тра­диції козацької ради. її скликав гетьман; самочинна-ж рада звалася чернецькою (ми з цим не погоджуємося). Найчастіше скликувано раду над річкою Росавою, зокрема на урочищі Маслів Став. Право участи на раді мав кожний козак, згодом відомі ради на репрезентативній основі. „Компетенції ради були дуже широкі. Рада встановлювала ввесь устрій війська, давала війську закони і порядок. Вона рішала про війну й мир, вела переговори й заключала умови, висилала посольства й укладала інструкції для них, приймала чужих послів і давала їм відповіді. Рада вибирала гетьмана і всю старшину і по своїй волі відбирала від них уряди. Рада відбувала суд над козаками і мала право карати їх, навіть карою смерти**²). Це цілком вірне визначення ради до 1648 р.

Переходячи до ради часів Богдана Хмельницького — основної теми своєї роботи,— автор згадує такі ради. Р. 1648 в червні рада в Білій Церкві за участю 20.000 козаків, що розглядала справи перемир’я з по­ляками й союзу з татарами. Наприкінці червня того-ж року була повна рада в Чигирині. Але ці ради відбувалися серед „галасів і фурій". Отже

’) Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка у Львові, т. CX?XVII(-CXL.

’) с. 68.

гетьман намагається правити без широкої ради, а чернь з цього не вдо­волена. Далі автор називає ще раду в 1651 р., що обмірковувала питання союзу з Польщею. Року 1653 ради козацькі вирішували справу союзу з Туреччиною й справу допомоги ханові. Нарешті згадує й описує ще автор раду 1654 р. в Переяславі.

Загальну характеристику козацькій раді часів Богдана Хмельниць­кого І. Крип’якевич дає в таких словах. „Загальна чи повна рада за гетьманства Богдана Хмельницького з формального боку не змінилася. Так само як в давні часи, скликувано її ударением в бубни, так само чернь заявляла свою згоду криком,— тому"таку раду називають чернець­кою. Але чернецька рада поволі почала тратити своє значіннє. Зібрати в одно місце десятки тисяч козаків, управнсних до участи в раді, се була вже річ неможлива. І ніхто не змагав до сього. Інтерес до участи в раді зменшився. Загальна рада відбувається при все меньшім числі учасників; н Білій Церкві 1648 р. мало бути 20.000 козаків, в Переяславі 1654 р. було їх не багато більше як 200. Рада залишається тільки як традицій­ний церемоніял, потрібний до легалізований важливих справ,— але не як тіло, що рішає. Гетьман скликає повну раду тільки для справ, що вже вповні дозріли, де непотрібні ніякі довгі мірковання і наради,— рада акламацією приймає внесення гетьмана. Але в суті речи повна рада вже віджила свій вік і стала занепадати. Справжнє вирішеннє державних про- блемів і ведение державних справ се завдання, що переростають сили чернецької ради. Переймає їх инше тіло: рада старшини*¹ *)• Тут не можна погодитися з тим, що на раді в Переяславі 1654 р. було тільки трохи більше од 200 осіб. Це — як слушно вже зазначив М. Петровський²) — була лиш кількість приведених до присяги. І справді в літопису Само- видця-Ракушки читаємо „на чомъ на той то раді въ томі» місяцю генварі и присягу виконалъ гетманъ Хмелницкій зо всіми полковни­ками, сотниками, и атаманею и усею старшиною войсковою'* ³). Як видно, Самовидець правий і 284 — цс лиш кількість козацької старшини, а ря­дового козацтва могло бути (й певно було) багато більше. Загалом-же занепад ради за Богдана Хмельницького не такий повний, як малює автор, і не такий остаточний. Цей інститут справді поступивсь своїм місцем раді старшини, але сталося це геть пізніше після багатьох намагань під­нести авторитет широкої козацької ради.

На статтю І. Крип’якевича є рецензія М. Петровського в кн. V „України** за 1926 р. М. Петровський дає певні корективи деяким твер­дженням львівського вченого. Він цілком правильно каже, що „чернецька" рада — це зовсім не рада своєвільна, за ініціятивою черни. >Він наво­дить низку даних про чорні ради, які скликав уряд. До того-ж, щоб скликати раду без згоди старшини, треба було „захопити в свої руки

^,) с. с. 70-71.

’) с. с. 35—36.

’) Україна, 1926, № 5, C- 168. головні гетьманські клейноди — корогву і булаву, або принаймні корогву" З цим завваженням треба цілком погодитися.

Правий М. Петровський і тоді, коли, як ми вже вище зазначили, доводить, що число 284 на раді е лиш кількість осіб, які присягли мо­сковському цареві. Цитата, яку ми вище назвали, з Самовидця свід­чить, що присягала тільки старшина.

М. Петровський закидає І. Крип’якевичеві те, що він не порівняв козацької ради з стародавнім вічем та з жовнірськими конференціями. Ми думаємо, що ці закиди трохи занадто суворі. Адже розвідку Кри- п’якевича присвячено конкретній обмеженій добі і про раду генеральну в цілому вона не говорить.

Загалом-же коротка рецензія М. Петровського є замітка корисна й цінна для характеристики нашого інституту ²).

’) с, 168.

^l) Ми не наводимо в оцінці праць про раду етапів Востокова в К. Старині про Козелецьку й Ніженську ради. Адже зміст їх суто-описовий. Не пишемо й про вельми цінну на наш погляд брошуру М. Петровсьхого.До історії Руїни" (окрема відбитка а кн. VIlI Ніженських Записок', де маємо розгляд Самовидцевого оповідання про Чиги­ринську раду 1657 року. Цей розгляд в студія з історичної критики джерел й принципо­вих питань пр> раду, як про інститут правний, не ставить.