Взаємини межи громадським судом, з одного боку, і урядовим та панським судом, з другого.

0

Паралелізм у присудові урядового й панського суду; розмежовувала цей паралелізм особа винного. Паралелізм у присудові громадського суду, з одного боку, і урядового та пан­ського, з другого; розмежовувала Yx воля скривдженого та звичай.

Судові урядовому гродському підлягали справі: „о наєзд кгвал- товный... о квалтованнє пан єн і невест... о розбой по дорогах, о зло­действо, о фальш, о пожогу... о чародейство, о трутизну і отповедь шляхтичем шляхтичу на здоров’є або огнем і о голову шляхетськую, так же і поручников таких, коториє би о похвалку на горло^ або огнем кого ручили“ ¹)∙ Справи-ж так звані цивільні підлягали присудові земського суду ^{[160] [161] [162]). Суди гродські й земські мали судити справи шляхетські, вийма­ючи спійманих на гарячому вчинкові або з лицем підданих чи слуг панських, яких судив суд гродський, даючи тільки панові їх знати про призначений день суду над ними [163]).}

Судові-ж панському підлягали кривди й шкоди в речах, поточних, запо­діяні кому-небудь од підданих панських; але й незаможну шляхту, коли вона служить тому панові, притягувано було до суду панського за злодійство, забийство, ґвалт і инші тому подібні виступки ⁴) і лиш у тих випадках, коли пан не хтів з своїх служебників і підданих учинити справедливо­сти, скривджений удававсь до суду урядового, який позивав тоді на свій суд того пана, наказуючи йому стати на суд самому й винних служеб­ників чи підданих своїх поставити ^ь).

, Ми не казатимемо тут за те, що урядовий суд був апеляцій­ною інстанцією для суду панського ^β). Нам важливо встановити тільки τe_r що між судами урядовими й панськими, що-до роду справ, був певний паралелізм. Ті самі справи міг судити як суд урядовий, так і панський; розмежовувала їх компетенцію тільки особа винного. Підданця панського й шляхтича-служебника його урядовий суд міг судити, як ми бачили, лиш у тих випадках, коли зазначених осіб спіймано було з лицем або на гарячому вчинкові, та ще тоді, коли пан не хтів з них учинити спра­ведливости.

Такий самий паралелізм ми бачимо і в суді громадському з тією хіба одміною, що розмежувати сферу компетенції громадського суду, з одного боку, і суду урядового та панського, з другого, буде важче. Як ми побачимо в своєму місці, громадському судові підлягали ті-ж самі злочини, що й судові урядовому та панському. Але соціальне стано­вище винного, як це ми бачили були у взаєминах між судом уря довим, з одного боку, і судом панським, з другого, не допоможе нам розмежувати компетенцію між громадським судом і судом урядовим та панським, бо, як ми побачимо далі, присудові громадського суду підля- гали всі стани суспільства: і шляхта (навіть не служебна), і піддані панські. Паралелізм тут був цілковитий. Але-ж не можна припустити, щоб ту саму справу судив заразом і суд гродський, і суд громадський, або суд панський і суд громадський. Повинно-ж було бути щось таке, що цей паралелізм усувало.

1 ми бачимо, що такий чинник справді був і полягав він зовсім в иншій сфері.

а) Сюди, по-перше, треба застосувати волю скривдженого: де він хотів справу свою вести, до того суду він і вдавався. І це не дивовижне явище, бо в часи існування громадського суду приватні інтереси домі­нували ще над державними в судових справах. Як побачимо далі, скрив­дженому належала не тільки переважна роля в судовому процесі; він міг навіть звільнити від кари свого шкодника, засудженого громадським судом на горло. При такій питомій вазі скривдженого в судовому про­цесі, волі його вибрати той чи инший суд ніхто не міг-би перечити.

І ми бачимо, що закон цілком, силою свого авторитету, ставав на бік скривдженого. У Статуті ми читаємо: „а если бы укривженый зло­действом хотел шкоды своее доходити копою, тогды вси в той око­лицы... мають казати подааным своим на копу сходитися" ^,).

Ми маємо тут категоричний припис закону — всім околичним мешкан­цям підлягти волі укривдженого, раз він захоче шкоди своєї доходити копою, громадським судом: самим ставати на тому суді й підданим своїм наказати сходитися на той суд.

б) Але не одна лиш воля укривдженого вирішувала питання про тз, який суд вибрати. Самою цією волею керував звичай, що з давніх давен панував над праворозумінням скривдженого, „кгди ж... здавна шкодника нічим, одно копою доходять" ²). Як тут станеш вагатися, чи до того, чи до иншого суду вдатися, коли праворозуміння тобі каже, що з давніх давен шкодника тільки копою можна дійти.

Але це праворозуміння, що звязуе скривдженого з попередніми по­коліннями протягом довгих віків, на чомусь-же базувалося; були-ж якісь причини, що примушували протягом довгих віків схилятися на бік власне громадського суду. Причина ця полягала в доцільності: иншого вибору не було.

Далі, коли ми досліджуватимемо один з інститутів судочинства громадського суду, а саме — опит, то ми побачимо, який могутній це був- спосіб викрити винного. Не треба забувати, що головною метою суду, судового слідства е викрити винного; це в найважливіше завдання вся­кого суду — знайти винного; накласти-ж на нього відповідну кару, то єсть річ зовсім не тяжка. 1 от коли шкода сталася, а скривджений шкодника не знає, то до кого він повинен удатися? До гродського суду? Але той суд судить переважно шляхтичів, а тут невідомо, шкодник чи шляхет­ського чи простого стану людина. Значить, гродський суд такої справи не прийме. Вдатися до пана? Але не знати до якого, бо панів часом у тому самому селі було по кілька; а кожен пан міг судити тільки свого підданого; тут-же не тільки невідомо, чий підданий є шкодник, а й неві­домо, чи взагалі він є чийсь підданий, а може просто перехожий, нікому непідлеглий чоловік.

Значить, як до урядового, так і до панського суду можна було вдаватися лиш тоді, коли не тільки відомий був сам шкодник, але й його соціяльне становище. Виходу иншого не було, як удатися до громадського суду, що присудові його підлягали всі стани, бо хоч-би якого соціяль- ного стану був винний, громадський суд мав право його судити й скарати.

Опріч цього, вдаватися до громадського суду приневолювали й инші міркування, а саме: міркування зручности.

Як до урядового, так і до панського суду не можна було позвати десятки, а то й сотні людей: це й незручно, і не можна було, бо уря­довому й панському судові треба було назвати на ймення й прізвища всіх потрібних людей — свідків, а тут скривджений і сам не знає, хто йому може бути свідком, хто може дати потрібні відомості про злочинця, не кажучи вже про те, що панський суд чужого підданця-свідка і не мав права покликати.

Удаватися до громадського суду примушували й міркування швид- кости: скривджений мав перед собою багато людей, що могли дати йому зразу-ж усі потрібні відомості.

Нарешті, як побачимо далі, на громадському суді не можна було потаїти винного, бо коли-б Xto з копників захтів це зробити, то иншх копники, які випадково знають, що певний копник має відомості про шкодника, зараз-же виведуть його, мовляв, на свіжу воду.

Усі ці міркування наперед визначали волю скривдженого, примушу­вали його, ради його-ж власної користи, вдаватися саме до громад­ського суду. _{4 b}

І. Доцільність цього визнавав і закон, коли у випадках знайдення трупа забитого чоловіка перехожого, чи переїжджого, що його головіцини доходити було нікому, „тогды скоро такого чоловека труп будеть знай­дем. читаємо в Статуті, того ж часу вряд... маеть обослати всих мещан, людей сельских так того подъданых нашых, яко і подъданых шляхетъ- ских і опыт вчинити раз и два; а где бы ся на тых двух копах о тим забытью доведати не могли, тогды третюю копу присяжную маеть вряд собрати[164] [165] ’).

Ми бачимо, що в випадках, коли знайдено трупа чоловіка невідо­мого, головщини якого нікому доходити, уряд повинен був знайти винного й вияснити особу забитого.

Але не тільки в зазначених випадках урядовий суд звертався до послуг громадського суду. Конституція р. 1578, заводячи до судового вжитку інститут переведення на місці події слідства (шкрутиніум) в та­ких речах, де мова йде „о речь кривавую, што бысь дотыкало горла и по- чтивости и доброй славы люде ко й“ ^a), „в чом стороны межы собою мелы бы доводь! або отъводы вонтпливые*^{4 3}), так малює самий процес того вивідування:

„судъ гродскій... на місці оное, гдібьі ся то стало... зъ1хавши, вивідане пылкое учинити в найблыжших сусі­дові», у шляхтичов, у пановъеамыхъ и врядниковъ и х ъ, у слугъ, у поданы X ъ, и в ъ кого же колвекъ иного, хотя и въ переїжджого человека, которому бысь притрафило на онъ част», гдыся то стало, быти... не в ы ft- му юч и ст» того жадной особы так духовного, яко и свіцкого стану человіка, которые повинни будуть... узнавати (сознавати) то, чего будуть въ оной речи правдиве ві­дома" ⁴); „а стороны часу такого опыту и выведання при вряде быти и того ся прислухивати не мають* *).

Ми бачимо, що гродський суд опит і вивідування має чинити на місці події серед найближчих сусід — панів, їх урядників, слуг, підда­них— і всіх инших людей, хоч-би до якого стану вони належали, хто-б підчас події був і того свідомий був. Оці найближчі сусіди всякого стану, як ми побачимо далі, входили до складу громадського суду; саме вивідування Статут називає „опитом[166] — терміном, що ним, як поба­чимо далі, копне право називало один з інститутів копного слідства.

Але, щоб наочніше показати, що шкрутинія є не що инше, як переведення через гродський суд слідства на копі, наведемо виписку з шкрутинії, переведеної в справі панів Готарда Ходорковського з Анд­рієм Кенсовським, що точилася на суді гродським Менським р. 1602 квітня 24 дня. Там ми читаємо:

•,.шкрутинія в справі...

Яном Варлаковським о неправдивое зізнання в справі п. Кготарда Ходорковського о різниї крадежі, оному п. Кготарду якоби од під­даних п. Кенсовського славогоських сталиї... Я Крищтоф Рекуть, суддя гродський менський, виїхавши на тую шкрутинію, водлуг декрету, на час назначений... на тоє місцо, где на копу звичай є збиратися водлуг давнього положення, в Лужищах, на дорозі... заставши мужів, собравшихся од тих панів, яко ся здавна звикли на копу захоживать, там., шкрутинію. яко ся там в тій справі межи ними діяло, почав єсьми чинити і питать" ^,)∙

Ми бачимо, що гродський суддя, з ухвали гродського суду, виїж­джає в призначений термін на старе коповисько і, заставши там мужів, що на те місце здавна на копу сходитися звикли і, очевидно, і тепер на копу скликаних, починає чинити межи ними опит у справі, що ні до забиття невідомого чоловіка, ні до инших речей кривавих не має жад­ного стосунку: він має на меті перевірити на копі правдивість зізнання возного про те, що діялося на цьому місці серед цих самих копників р. 1601 листопада 26 дня ^а).

Але тут можна заперечувати, що наведений випадок нічого ще не доводить, бо де-ж инде можна було перевірити правдивість зізнання возного, як не на копі? Тоді наведемо инший приклад.

Р. 1606 жовтня 14 дня в с. Дуриничах на Менщині забито було землянина Станіслава Карловича; були відомості, що забий- ство вчинив Ян Тур з направи жінки небіжчика Марини Достоєв- ської; їй ставилося в провину, що вона не дозволила своїм під­даним копи зібрати, щоб дізнатися про вбийцю. Дізнавшися, що жінка небіжчика Карловича не виявляє бажання переслідувати за- бийцю, староста менський Андрій Станкевич, згідно з арт. 6 розд. XI Статуту 1588 ρ., взявся сам за справу й р. 1606 грудня ЗО дня перевів на місці шкрутинію в справі. На суді гродському повірений Достоєвської Станіслав Дранецький проти тої шкрутинії виставив таке заперечення: „ваша милість, пане старосто, на шкрутинію їздити рачив... не згодившися з правом посполитим, ні за позвом, ані за декретом їздить рачив; ест ли же взглядом артикулу двацять шостого з розділу одинацятого, т о г д и... тот артикул учить — уряду на шкрутинію їздить о забиттє чоловіка на дорозі переїждчого, безпле м еного..." ³).

Далі ми не робитимемо виписки. Для нас важливо лиш те, що тодішній правник судові гродському каже, що арт. 26 з розд. XI Ста­туту вчить — урядові їздити на шкрутинію о забиття чоловіка неві­домого, переїжджого; названий-же артикул, як це ми бачили вище, го­ворить про обов’язок уряду скликати копи в справі забиття чоловіка невідомого. Значить, шкрутинію й копу тоді мали як правники, так і урядовий суд за розуміння тотожні.

Отож ми бачимо, що й урядовий суд у тих випадках, коли йому треба перевести на місці вивідування (слідство), скликає копу й у неї вивідується про все, що йому потрібно. Тим-то в науковій літературі й панує думка, що її Ф. І. Леонтович зформулував так: „По одміні процесових функцій, що їх переводили копні суди, в актах одрізняють дві головні їх категорії. Одні копні зібрання скликали лиш для пере­ведення слідчих процесів, инші-ж — для переведення не тільки слідства, а й усіх потрібних, за копкими звичаями, судових актів до формулу- вання й виконання судових вироків включно" ').

За цією думкою виходить так, ніби громадський суд в одному випадкові відогравав ролю слідчого апарату, а в иншому він був справжнім судом. Такого погляду не повинно бути, бо бувають випадки, коли й сучасний суд, розглядаючи справу, припиняє її й відсилає для до­слідження або до иншого суду; але через це суд цей не втрачу є назви суду. Так і копний суд, зробивши те, що від нього хоче скривджений чи уряд, може припинити на тому справу; але це не повинно давати приводу до висновків, що копний суд є тільки знаряддя в руках уряду в справі переведення слідства. Не треба забувати, що тоді були часи, коли приватні інтереси скривдженого панували в публічному праві, і від скривдженого, що сам-же скликав громадський суд, зале­жало припинити справу; але це нікому ще з учених не дало приводу сказати, що громадський суд то не був суд, а знаряддя в руках скрив­дженого для висвітлення тих чи ииших обставин в його справі.

Не варто тут зупинятися докладно, а треба лиш відзначити, що, як ми вже зазначали й далі побачимо, гродський суд брав близьку участь у виконанні вироків громадського суду — примушував силою свого авторитету виконати ухвалу чи вирок громадського суду ^{[167] [168]), і був для нього за апеляційну інстанцію. Конфліктів межи судом урядо­вим і копним ми не знаємо. — Отакі взаємини були межи урядовим судом і судом громадським.}

2. Тепер' ми зупинимося на взаєминах межи судом панським і судом громадським. Тут діяли ті-ж самі причини й інтереси, що при­неволювали панів удаватися до послуг громадського суду, виконувати його вимоги.

Hanp., р. 1595, грудня 14 дня п. Матис Хорковський опові­дав возному єнералу Данилові Пчицькому, що без битности його присилали піддані Кирила Терлецького, єп. Луцького, Рожищ- ськії 10-го грудня, абих до громади я сам на копне право о подране пчіл Рожищських особою вийшов; тогди жона моя на то повідила... м а л жон о к мій копному праву не підле г, сидить он під правом шляхетським, яко шлях­тич вільний, і з тим на одказ до копи парубка своего посилав... і такий одказ парубок тот учинив. Тогди копа зложили зійтися знову на копу до четверга (14 грудня)... А так я, за данням справи жони своєї, на тое місце їх звиклое... пришов есми... і оповідав мні пильність свою, мовячи тими слови п. Хорковський: а чесь-ми того бил не повинен чинити, аби копного права бил послушний, однак, же шкода нікому не мила, кгдиж і мої пчоли видрано злодійським обичаем, прото есми виїхав і з паробками своїми... тілько ж, не маючи кому справляти, кгди ж копа не зібралась ані ся збираеть* ’)•

Ми бачимо, що п. Хорковський, хоч і не повинен був бути по- слушним права копного, проте він примушений був до того не тільки почуттям обов’язку сусідського й громадського — кожному шкода не­мила— але й власними інтересами, бо й йому бджоли видрано, а на громадському суді може об’явитися і його шкодник.

Але, коли винного вже виявлено і цей винний був підданцем пан­ським, то право судити такого винного належало тільки його панові.

У Литовському Статуті читаємо: „уставуемь, иж княжата и панове рада наши и шляхта и тежъ кождый з рыцерства на­шого, которые шляхту нашу у себе служебниками ховають... што ся дотычеть злодейства, забойства, кгвалту і инъшихъ выступковъ тому подобных, если бы служены которому пану, кому инъшому, так теж и самому пану своему што зашкодилъ, о то вольни будуть панове ихъ. засадивши при собе людей добрых-ь, справедливость с такового чинити; а в чом бы хто с права поконан, тогды тот маеть за выступок свой терпети и каран быти бы теж и горлом" ^{[169] [170]). Хоча наведений артикул каже про право пана судити служебників своїх — шляхту, але з артикулу 48 розд. IV Статуту 1588 р. видно, що поруч з шляхтою-слугами право судити своїх підданців належить па­нові[171]). Тим-то, коли громадському судові доводилося судити панського підданця, він повинен був уже рахуватися з правом пана його су­дити свого підданця. Конфлікт тут був неминучий. Щоб уникнути його, громадському судові треба було мати згоду пана на те, щоб судити його підданця. Найяскравіше це виявлялося, як ми побачимо далі, в інституті видачі. Тут ми лиш у загальних рисах зазначимо, що громадський суд без згоди пана судити його підданця не міг}

Hanp., р. 1577 листопада 17 дня в справі спалення гумна Pa- дюку Панасовичу, підданому Аврама Мелешка, громадський суд зложив присягу скривдженому на тому, що та шкода сталася йому від Андрія Чортка, підданого Федора Мелешка. 1 коли представ­ники копи з возним Слонімського повіту Павлом Миколаєвичем прийшли до Федора Мелешка й суд копний одказали, пан Федір Мелешко на це відповів: „ви... підданого моего судить моци не мали, про то... суду і всказу вашого я не приймую;

кому чого потреба, справедливість з него, яко під­даного своего, я вчиню"’).

Ми бачимо, що, не визнаючи сили за вироком громадського суду, пан підкреслює, що громадський суд не мав права (без його згоди) су­дити його підданця Й що таке право належить йому одному.

Подібних випадків, коли пан заявляє, що з своїх підданих він го­товий справедливість чинити, можна було-б указати кілька ²).

Як-же пан справедливість ту чинив?—Це вже залежало від його волі: а) Він міг погодитися на те, щоб судив громадський суд.

Hanp., у справі подрання бджіл Яцькові Кунцовичу, підданому королівському з с. Миткевич, скривдженому ще до копи пощастило вияснити, що то вчинили піддані Деревенські, які на той час були в держанні Григорія Тризни, підкоморого Слонімського. Прийшовши до п. Тризни, скривджений прохав „о учинение справедливости". Tризна р. 1606 березня 5 дня зложив і розказав так.. селу Мит- ківському, яко врядникові і підданим обвиненим на копу під тії сосни, где мед із сосон подібран і видран, виїхати" ³).

В иншому випадкові р. 1594 жовтня 2 дня „рок зложон з обеюх сторін" так од Яна Стаховського, врядника біскупства Виленського Шип¹ ямського. і Матеуша Роматовського, урядника Реваницького... ку зібранню людей... держави Реваницької і держави Шип’янської на копу, водлуг стародавнього обичаю, аби ся тії підданії, зшодшися на границю... з людьми сторонніми, шкодника межи собою іскали... в тих річах, іж в ґрунті Шип’ян- ськім били видрани злодійським обичаєм пчоли..." ⁴).

Отож ми бачимо, що коли претенсія є до підданих панських, ще до зібрання громадського суду скривджений удається до пана його, про­сячи суду; і пан чи урядник його охоче згоджується на скликання в цій справі громадського суду, даючи тим наперед згоду, щоб громадський суд судив його підданця.

Пан, давши свою згоду на те, щоб підданця його судив громад­ський суд, не повинен уже був ламати свого слова; а коли це трапля­лося, громадський суд проти цього протестував, вважаючи це за зне­вагу декрету свого.

Hanp., у справі покрадення підданим п. Головні на громад­ському суді виявилося, що шкоди ті чинив Мисько Мельникович, підданий п. Юстини Бжозовської, воєводиної Берестейської; одкла-. даючи справу до иншого разу, громадський суд віддав винного урядникові п. Бжозовської Станіславові Гутовському з умовою, що він його на тій копі поставить. На призначений термін урядник винного не поставив, бо відправив його з листом до пані, обіцяючи поставити його, як той повернеться. „За прибиттям того злодія, читаємо в акті, зложив копу той урядник на день двацять п'ятий червня... копа, бачучи того злодія бути винного... декретом своїм наказала на шибеницю і... п. Головні, яко злочинцю в шкодах його...

*) Акти Вил. Арх. Ком., т. XVIlI,.V 53: подіби. там-же, ЛА 209.

’) Там-же. Ш 61, 62. 206, 209.

*) Там-же, № 195; подібн. там-же, № 377.

⁴⁾ Там-же. № 141; подіби. Apx. Юг.-Зап. Poc., ч. 6, том I, JA 105.

видала; але урядник... Гутовський, спротивляючися декретові коп­кому, того злодія... не видав.. кажучи, що мені... п. воєводина видати не казала і так того з собою взяв до двору. А так та копа... бачучи, що той урядник названого злодія не видав на горло... зневагу... декрету копкого перед єнераламиосвід- ч и в ш и, сами до домів своїх розійшлися⁰ ’)•

Ми бачимо, що урядник панський, призначивши рок копі й поста­вивши на ній винного підданця іранського, тим самим видавав його на суд копи; але коли суд засудив його на горло, то урядник панський не видав його; бачучи таку непослідовність, громадський суд, уважаючи це за зневагу свого вироку, освідчив це возними. •

Коли-ж виявиться винність панського підданого на громадському суді, то скривджений тут-же на копі удається до пана чи урядника його з проханням, щоб він справедливість зараз-же на копі вчинив.

Hanp., у справі покрадення кліти Кацові Стефановичеві, під­даному панів Завдинських і- Зарамби, коли на копі виявилася вин­ність Андрійчука й Мартинця, підданих Матея Рудського, зазначені пани скривдженого вдалися до Андрушкевича, урядника пана Руд­ського, просячи, щоб він „з тих підданих... хтів справедливість зараз на копі чинити, на що жадною живою мірою не хтів позволити, одкладаючи до пана свого^{0 [172] [173]).}

Ми бачимо, що урядник панський, не маючи, очевидячки, розказу на це од пана, вирішення питання про видачу відклав поти, аж доки роз- вяже його сам пан.

Иноді урядник панський, не даючи своєї згоди на те, щоб гро­мадський суд зараз-же судив панського підданця, тут-же на копі складає рок праву на учинення справедливости.

Hanp., коли в справі покрадення клітей підданому п. Юндила копа привела слід до двору Лаврина й Яська Миськевичів, підданих Льва Сапіги, і в присутності урядника його, п. Ca- довського, витрясли крадене збіжжя, до якого Миськевичі зараз-же й призналися, — скривджені тих винних з лицем урядникові до в я- зення оддали; „которих, читаємо в акті, пан Садовський до в’я- зення свого урядового прийнявши, рок праву на учинення... справедливости з тих злодіїв приличних зложив там-же в дворі в Рожаній.в року 1619 місяця де­кабря 28 дня⁰³).

Який-же суд дає пан чи урядник панський з винних підданих своїх? — Часом це буває суд панський, з’єднаний з судом копним, так що иноді важко буває сказати, що то за суд.

Hanp., у справі починення шкод підданому Старинському п. Криштофа Радивила урядник Старинський Григорій Іва­нович, „маючи при собі людей добрих, на тім праві упрошених, п. Володимира Кимбара, п. Щасного Козла і инших людей добрих... підданого Старинського Волентія Очкаса... перед собою поставивши, з тими людьми до­брими волости Старинської, з того підданого, в злодійстві обвине- ного, о різниї шкоди справедливість чинив... п. староста Старинський, обмовившися з людьми добрими, которих на тім праві при собі мів, за добровільним признанням того злодія Очкаса, видав його підданим Старинським на муку... А по тім питанню і по муці того з л о д і я п і д д а н і Старинськії вся волость на шубиницю його узогнали^{[174] [175]").}

Тут, як бачимо, суд панський остільки тісно переплітається „з людьми добрими волости Старинської*, що важко вирішити, чи тут ми маємо суд панський, з'єднаний з судом громадським — людьми добрими волости Старинської, — чи це був громадський суд, до складу якого входять, як судді обрані, староста Старинський з двома панами й иншими людьми добрими.

б) Проте не може бути жадного сумніву, що справа, яку передніше судив громадський суд, иноді закінчується на суді панському.

Hanp. у справі покрадення підданому Абрама Мелешка, мар- шалка, Євтуху Ониськовичу клячі на копі було виявлено, що на тій краденій клячі (свідки бачили) їхав Ждан Кухарович, підданий Яна Жарновського, з двора його Одинцовського. Кухарович „обіцяв... заводцю ставити, од кого тую клячу мів, ніжли і на двух копах, коториї били по тій першій копі, того заводці не по­ставив*. Р. 1598 квітня 5 дня Ян Жарновський „у дворі... Одинцовськім чинив справедливість підданому... мар- шалковому Євтуху Ониськовичу о украденую клячу... Підданий п. маршалків мовив, аби й тепер того заводцю перед паном своїм ставив, которого на копах не ставив, ніжли тот підданий п. Жар­новського перед паном своїм і на тот час того заводці не поста­вив; а п. Жарновський, чинячи справедливість... тільки одному тому підданому своєму Ждану Кухаровичу присягу всказав" ²).

Ми бачимо тут, що громадський суд тричі збирався, наказуючи запідозреному йоставити заводцю, од кого він ту клячу мав, але під­даний п. Жарновського заводці не поставив. Скривджений удався до самого пана, вимагаючи, щоб запідозрений поставив заводцю хоч перед своїм паном; але пан, не вимагаючи від свого підданця поставити за­водцю, наказав йому своїм судом одприсягнутися, що то не він украв ту клячу, а набув її од завідці.

Отже ми бачимо, що коли на копі виявляється винність підданця панського, то пан або згоджувався, щоб його підданця судив суд гро­мадський, або складав рок справедливости, на якому він або вкупі з судом громадським, або окремо, тільки з своїми приятелями, запроше­ними на справу, чинив справедливість із свого підданого.

Знаючи, що без згоди пана громадський суд не може судити його під­данця, підданці иноді заявляли громадському судові одвід через неприсуд справи судові копкому, чи, як висловлюється акт, закладалися своїм паном.

Hanp., р. 1592 травня першого дня в справі покрадення вола Іванові Жучку копа, понявши слід, привела його до ґрунту Ждана й Федора Кузьмичів, підданих п. Абрама Мелешка; вони сліду не одвели; „ніжли копа, читаємо в акті, которая тим слідом ішла, всказивать на тім сліду горячім, не хотіли, же ся тії підданиї... п. Абрамови Ждан й Федір Кузьмичі... паном своїм з а ло ж и л и с я“ ¹).

Ми бачимо, що громадський суд не ухвалив свого вироку в справі через те, що винні паном своїм заложилися—одізвалися до суду пан­ського.

Опріч цього, винним, невдоволеним з вироку громадського суду, як ми побачимо далі, належало право апеляції на цей вирок до пан­ського суду ²).

Громадський суд, знов-же, ухваливши вирок у справі, одсилав її до суду панського для виконання свого вироку.

Hanp., у справі покрадення корови з обори в дворі Городець- кому на Берестейщині Tepexa Чеховича, громадський суд р. 1663 грудня 10 дня кілька раз посилав до двору Зіолова до п. Гра- бинського, щоб він, згідно з своєю обіцянкою, вислав на копу своїх підданих з сіл Зіолова й Рачина, і лице поставив, Грабинський від­повів, щоб копа прийшла до його двору. Копа, „стережучи давніх своїх звичаїв, на те не зізволила. там ті села і тих людей... винними учинивши, вже на остаточне виконання до... Грабинського одіслала“^[176]).

Ми бачимо, UjQ громадський суд ухвалив вирок, щоб несталі на копі села за невихід поплатили шкоду, і цей вирок одіслав для вико­нання панові тих сіл; очевидячки, що панові треба було ще утворити суд, щоб установити винного в крадіжці корови, щоб знати, з кого-ж стягти присуджену од громадського суду шкоду. Виходить, отож, що панський суд у цьому випадкові мав одіграти допомічну для громад­ського суду ролю. Про конфлікт тут не може бути й мбви, бо пан на­перед дав свою згоду, щоб „на копі то осудили*^{[177] 4}).

Взагалі-ж вироки громадського суду по тих чи инших питаннях, як res iudicata, становили базу, на якій панський чи гродський суд мали будувати свої вироки.

Hanp., у справі подрання бджіл бортникам п. Терлецької Лук’янової Обровцю й Грицю Тишковичу громадський суд р. 1646 жовтня 6 дня, установивши, що то вчинили Міхал, Семен і Масюк Обровці, які на копі не стали, не зважаючи на заказ, — ухвалив такий вирок: „тую шкод у... до поменених... O б р о в ц і в, підда­них п. судиної земської (пинської), в с. Поріччю мешкаючих, при­кладаєм і порядком правним тої всеї шкоди і, што с права належати будеть, доходити наказуєм"^[178]). Громадський суд, як бачимо, встановив винність злочинців і шкоду до них приложив; але зважаючи на те, що винних на копі не було й що вони були панські підданці, наказав скривдженим доходити тої шкоди порядком правним, себ-то вдатися до пані винних і прохати суду панського що-до виконання вироку громадського суду.

В иншому випадкові в справі покрадення двох скринь і шка- тули п. Гумнічовій громадський суд установив, іцо „ні од кого шкода не діється, тільки од самого господаря (Яцка Глушкевича і сестри його), бо там ніхто чужий не ходив; а що більше, що того вечора саму п. Гумнічову на учту до мешкання свого упросивши, її забавляли; а не тільки те показує, але й що багато инших речей потаємно вкупі з сестрою своєю забравши, різним людям шкури, жупани... два, кола ковані, котелки, півгарці_г хомутів дза не відати кому попродавав, як і зараз багато речей в городі його... налізли, а саме кол окованих дві. Зачим з тих причин його з сестрою винним у тій шкоді копа узнавши, до дальшого розсудку урядового одклала"’)-

Акт не пояснює, чому власне цю справу треба було до дальшого розсудку одіслати до суду урядового гродського. Можливо через те, що громадському судові було відомо, що винні, як пани, зрікалися виконати той вирок; а в таких випадках, за Статутом, як ми-ж це знаємо, скрив­джений мав удатися до гродського суду, що мав примусити панів ви­конати вирок громадського суду.

У такому відсиланні справи до гродського суду, як це ми поба­чимо далі, нічого надзвичайного не було: і урядові суди це робили, одсилаючи справу до вищого суду; це робив і панський суд, як це можна бачити з такого прикладу.

Hanp., у справі покрадення двох кляч Орефі Ковалевичу, підданому Яроша Костюшка Сехновицького, відбувся громадський суд, що „сказав на горло" Хиля Янковича, підданого Івана Вере­щаки. Верещака винного не видав; тоді Костюшко взяв од грод­ського суду навпоминальний лист і вимагав од Верещаки вчинити справедливість з зазначеного Хиля. Верещака в писаній відповіді з дня 24 травня р. 1629 писав, між иншим: „Іван Верещака... мів злодія... у себе у в’язенню... Івана Дідковця, которий йому сам признав, же тії клячі Орефі покрав, где їх одвів і кому продав на Волиню; то ся показуеть, же не мій підданий, а але тот злодій... тії клячі покрав... А так я, обачивши... же... Костюшко того під­даного мого за тим тільки судом... копним... на горлі карати хо­тів і шкода його підданому же би заплачена била, з тих мір я, Верещака', не хотячи тої справи сам так безвинне ерокго на горло підданого своего судити, теди од­даю тую справу суду кгродському... судити... і, за до­водом слушним, во всім підлягати готов"²).

Ми бачимо з наведеного, по-перше, що панський суд мав одіграти ролю виконавця вироку громадського суду, який підданого панського на горло засудив; по-друге, для пана кращого випадку не було, як, одкинувши той вирок, виправдати свого підданого; але пан рахується з тим виро­ком, вважає його за res iιιdicata, а тому й передає справу на вирішення гродського суду, зобов’язуючися у всьому підлягати тому судові.

Отже, ми спостерегаємо не суперництво, не паралелізм, а щільний взаємний звязок межи громадським судом, з одного 6oκy> і урядовим та панським судом, з другого. Бувши за апеляційну інстанцію для вироків суду громадського, урядовий і панський суд, сами, вдаючися по послуги до громадського суду в своїх власних справах, в той саме час прий­мали вироки громадського суду як res iudicata для себе й викону­вали їх.