Час ісвуванвя громадського суду (XI—XVlII ст.) і причини - його зникнення.

Прогнози проф. Н. Іванішева, Ф. Леоитовича, I. Cnporica і инших. Розбір їх. Нега­тивне відношення до копного суду російського уряду на Правобережній і козацького на Лівобережній Україні в XVIlI ст.

З попереднього ми вже знаємо, що копне право є звичай давній» устава стародавня, а Литовський Статут — пам’ятка XVI ст. — свідчить, що„ на Руси копы здавна бывали** ^,)∙ Можна було-б навести ще доводи за те, що „на... копу з стародавніх часів водлуг звичаю" ходять ^г), але все це ближче не пояснить нам, з яких-же саме часів повсталу копи й утворилося право копне. Тому звернімося до писаних відомостей (законодатних та актових).

Першу пряму звістку законодатну про копний суд ми маємо від 29 вересня 1529 р. в указі короля польського й великого князя Литов­ського Жигмонта І про термін, з якого мав бути заведений до вжитку Литовський Статут р. 1529 Там ми, між иншим, читаємо:

„Нікоториї панове жадали его милости Господаря, аби тії речі, коториї ся первей почали, о землі, о копи і о нншиї речі, аби тим старим правом копалися, і его мил. Господар рачив сказати, іж як первей... Господар вироком своїм... рок зло­жив святого Михайла день.., также і тих часів рачив є. м. сказати і присягати, аби вже од того часу, од св. Михайла дня, всі речі їм о землі і копи, так і о иншиї речі, нічого не виймуючи, сужени били" ^{[117] [118]).}

Ми тут бачимо, що виразові судитися відповідає слово копа­тися і що копне право для р. 1529 було старим правом.

Що-до актів, то для України ми знаємо найдавніший ¾κτ р. 1520 лютого 20 дня, коли перед Слонімським старостою судилися брати Ян і Микола Гомшевичі, причому Ян скарживсь:

„так год, как міли єсьмо к о п у... з паном Павлом, старостою Ломзенським, о землю жони його в Сегневичах; там єсьми наложив, своїх пенязей ЗО коп грошей і инших речей; того он мні полови- ці платити не хочеть" ^[119]).

Отже ми бачимо, що р. 1519 відбулася копа за землю.

Але й це — ще не найраніша відомість про копу. У тому-ж-таки акті 1520 р. ще читаємо:

„жаловав... п. Миколай на п. Яна... люди його не хотять ходити на копу поспіль з Людьми моїми, коториї ж перед тим здавна хоживали, если ся кому шкода ст а г е т ь“ ¹)∙ •

Значить, ми маємо свідоцтво акту 1520 р. про те, що й для того часу на копу ходили здавна, а це дає нам привід сказати, що копи на Україні почали відбуватися далеко раніше початку XVl в.

Найдавніші відомості з Білоруської землі ми маємо з 6 квітня 1499 р. — з судної грамоти вел. кн. Литовського Олександра в справі владики Смоленського Иосифа з князями Горськими; там ми читаємо: „жаловав нам владика, што ж коториї татьби становить їм от людей їх, і они на со к людей їх зовуть, а они не ходять. 1 ми промежи їх то врядили... што ж мають з обусторон на сок людей своїх і паробків посилати там, где ся шкода станеть, а хто не вийдеть, тот без суда виноват, а шкоду маєть платити" *).

Правда, тут немає назви „копа", а замість копи стоїть „сок"; але коли візьмемо на увагу, з одного боку, що тут ми маємо кликання че­рез скривдженого на сок у справі крадіжу; що як владика Иосиф, так і кн. Горські повинні були на сок посилати своїх людей, а як вони не вийдуть, то муситимуть шкоду платити за не?«?:ід; з другого. — припис, хоч-би Статуту, що в справах крадіжу „вси в той околицы... мають казати подданым своим на копу сходитися** ^{[120] [121] [122]), і, з третього боку, фор­мулу копкого права: „невихід всегди платить шкоду"[123]), — то стане ясно, що наведений акт говорить про копу, іменуючи копу соком.}

Виходить, що найдавніші актові відомості про копу припадають на самий кінець XV ст. Але це не значить, що громадський суд повстав наприкінці XV ст. В наведеному акті р. 1520, як ми бачили, говориться, що на копу перед тим люди -здавна сходилися, а це дає підставу говорити, що коли для самого початку XVI ст.

Але ми маємо найдавніший кодекс Руси — Руську Правду XI-XlII ст. Подивімося туди, щоб побачити, чи немає там слідів копи.

Коли ми звернемося до наукової літератури, то побачимо, що одні вчені в Руській Правді бачать першу згадку про копний суд, инші — тільки про початок його.

Так, Ф. Леонтович, кажучи про „кони“ Руської Правди, говорить: „під конами треба розуміти, як нам здається, селянські суди, що від­

бувалися за давніх часів на сходках, як по містах на торгу... за Ли­товським правом слід гонять такою самою сходкою — копою (купою); опріч того, чеські осади цілком подібні до конів Правди і куп Литов­ського законодавства, а вони мали загальне значіння сільських сходок для оповіди, позвів, зводу і т. ин. Ніщо не перешкоджає припустити тотожність конів з чеськими осадами й литовсько-руськими копами. Принаймні на це дають вказівки артикули Правди, що ототожнюють землі з конами" ^,)∙

Коли Ф. Леонтович, як рачимо, більш-менш обережно прирівнює кони — землі Руської Правди до копи, то Г. В. Демченко у своїй праці „Притомные люди и копная сторона" висловлюється вже рішучіше. Він каже: „найдавнішу згадку про копу чи судове віче має Руська Правда (Кар. 88), хоча самого слова копа, віче ще й не вживає. А саме, Руська Правда говорить про ту копу, що гонить слід і судить по сліду... „А слідь гонить съ чюжими людьми и съ послухи" ^{[124] [125]).}

Найобережніше підходить до цього питання М. К. Любавський у своїй ґрунтойній праці „Областное Діленіе". Там він каже: „копні суди... являли собою не инше що, як дальший розвиток і видозміну тієї діяльности, що за часів Руської Правди відбувалася по так званих „вервях". Відомо, що в ті часи шукали по верві розбійника, палія, конокрада, хатнього злодія і того, хто крав чужих бобрів, бджіл, тб-що.

Розгляньмо наведені думки.

По-перше, Ф. І. Леонтович визнає кони за селянські суди, що відбувались за давніх часів на сходках. Чи так це?

Найбільше, що можна сказати, аналізуючи 32 та 34- артикули Руської Правди за Карамзіновим списком, де йде мова про звід по землях і по конах, це те, що кони можна прирівнювати до земель, не більше. Але як саме переводжено той звід по конах, Руська Правда не дає вказівок. Тому припускати, як це робить Ф. І. Леонтович, що звід переводжено на сільських громадах, а не в присутності скривдже­ного й того, в кого скривджений свою пропажу впізнав, і ще двох-трьох свідків, немає жадних підстав.

Що-до чеських осад, то називати осади селянськими судами — теж нема жадних підстав. У досліді Г. їречка про жупні суди зазначений вчений говорить: „кожен погон (викликання на суд), кожне слідство треба було провадити, як не безпосередньо на суді, то принаймні так званими осадами, себ-то свідками з околичних селян, що їх навмисне на це запрошували; в грамотах латинською мовою осади називаються testes publici, probi viri de circum sedentibus villis^,* ^,)∙

В иншій своїй праці,,Slovanske pravo v Cechach а па MoravS^u Г. Іречек про осаду так висловлюється: „погончиЙ при погоні повинен мати при собі двох кметів з околичних осад. Притомні ці звалися осадою“ ^[127]).

Виходить, що осадою, передовсім, звалося село чи хутір, де оса­джені були люди; а далі, як уже термін, осадою звали двох свідків з околичних сіл, що притомні були при погоні, при викликанні на суд.

Значить, називати осаду громадським судом і прирівнювати її до копи є непорозуміння.

Але в Руській Правді є ще одне місце, що дає привід до твер­дження, що про копу говорить Руська Правда, — це слова, що їх наво­дить Г. В. Демченко:,,а слЪдъ гонить съ чюжими людьми и съ пос- лухы^{и [128]).}

Слова ці стоять в артикулі про акт судового поступку, що тех­нічно зветься гонінням сліду. В основних рисах гоніння сліду, за Русь­кою Правдою і за копним поступком, — схожі що-до самого способу гоніння сліду; але кас цікавить не τd, \ як саме слід гонили за часів Руської Правди і в XVI—XVIlI ст., а склад тої установи, що гнала слід. І коли склад копи нам більш-менш відомий, то що нам говорять наведені вище слова Руської Правди: „а слЪдъ гонить съ чюжими людьми и съ послухьґ?

Про послухів не може бути жадного сперечання; послухи — це свідки; їх можна було-б прирівняти до копної сторони. Але що треба розуміти під сторонніми людьми Руської Правди? На це відповіли пев­ної дати не можна, коли під ними не розуміти всіх тих, хто не є скрив­джений і винний, хто безпосередньо не зацікавлений в справі. Скільки-ж повинно було бути цих сторонніх людей і з кого вони складалися, від­повіли немає.

Більше підстав є вбачати в Руській Правді натяки на копу в шу­канні злочинця по верві, себ-то по селу ^[129]).

Про верв Руська Правда говорить у двох випадках: а) ко\и знай­дено трупа, а вбийці не пощастило викрити, тоді головщину чи віру платила верв, на землі якої знайдено трупа^[130]), і б) коли злодія треба було шукати по слідах у верві, куди той слід привів*).

В обох випадках брати участь у розшукуванні злочийця повинно* було село — верв. От оця повинність громади—села як у розшукуванні злочинця, так і в відповідальності за невивід сліду дає деякі підстави вбачати тут натяки на копу, власне на початок розвитку копного про^ цесу за часів Руської Правди, себ-то XI—XIIl ст.

З цього погляду цілком справедливо каже М. К. Любавський, що копний суд являв собою дальший розвиток і видозміну тої діяльности, що за часів Руської Правди відбувалася по так званих вервях ^,)∙

Отже можна зробити висновок, що розвиток копного права почався десь коло XI--XIlI ст., і наприкінці XV ст.

Що-ж до питання, коли копи перестали відбуватися, то треба сказати, що на Правобережній Україні-Русі навіть наприкінці XVIll ст. копи відбувалися, як звичайнісіньке собі явище. Найближчий до нашого часу вирок копний. якого надрукував ще Є. Тишкевич, має дату р. 1773 січня 24 дня; в ньому ми не бачимо нічого такого, що- давало-б привід думати, що копи вже виродилися й не відповідають вимогам та обставинам тодішньої сучасности. Наприклад, на цю копу зійшлися мужі з 13 сіл; відбулася вона на місці судів, себ-то на копо- вищі звиклому; скликано було її для суду над злодієм, спійманим на гарячому вчинкові; злодій той на допиті признався до злочину; копа осудила його на горло, призначивши термін і місце для виконання свого вироку ^[131]),

Ми тут бачимо копу, так-би мовити, на повному ходу й тому вважати, що копи перестали вживатися зараз-же після р. 1773 тільки через те, що з пізнішою датою акти про копний суд нам невідомі ще, було-б такою-ж помилкою, яку припустив у свій час проф. M Іванішев_г висловившися, що копи в XVl—XVII ст. „віджили свій вік, бо вони супе­речили новим формам громадського життя й повинні були вимерти через поширення влади урядових місць і осіб, через моральний 4 еконо­мічний підупад селян і, нарешті, від ступеневого зростання влади панів­ная селянами** ^[132]), а в дійсності ми бачимо, що копи існують наприкінці XVIIl в. і жадних причин до зникнення їх не видко.

Треба гадати, що копи могли зникнути тільки після того, як дер­жавна йлада по инакшому почала ставитися до копного суду, себ-то- після розборів Польщі, коли місцевості, на терені яких відбувалися копи, відійшли до Росії, що, як відомо, особливо за часів Катерини II_r повела русифікаційну політику і навіть на Лівобережній Україні зни­щила Статутові суди, замінивши їх загальними для всієї імперії судами. Те, що копи були старовинним витвором руського народу, і, здавалося-б, при зміні влади Польщі на споріднену владу московську, повинні були землевласницьких верств... У Литовській Русі перехід од громадського (общинного) суду до земле­власницького стався в XVI — XVil ст. Рішальним, мовляв, поворотним моментом тут був час видання шляхетської грамоти р. 1457, що закрі­пила за панами Литви, Руси і Жмуди право на суд у межах їх воло­діння,— право, що привело до остаточного й цілковитого усунення —дав­нішого права (суду) громад" ’)■

Тут, як бачимо, підведено навіть економічну базу під твердження, що копний суд повинен був зникнути, бо поруч з судом панським він далі існувати не міг. Але, як би це було так, то скоро після р. 1457 копний суд повинен був зникнути і ми про нього навіть не мали-б жад­ного уявління. Проте теорія теорією, а живе життя — життям. Як зазна­чено вище, перші документальні відомості про копний суд ми маємо від кінця XV в., себ-то за яких-небудь 40 років після його законної ваги- бели; а після того він проіснував ще 3 сотні років поруч суду пан­ського. Докладніше на цьому ми не будемо зупинятися, бо далі ми по­бачимо, що до послуг копкого суду зверталися ті самі пани, які ніби-то були й повинні були бути непримиренними ворогами копного суду.

Правда, можна навести декілька випадків, коли пани висловлювали думку, що копний суд не може судити їхніх підданців.

Hanp., р. 1577 листопаду 17 дня, коли копа пішла одказувати суд свій Федору Мелешку, то зазначений Мелешко, „вислухавши суду, пересуду од копи не беручи, повідив: „ви... підданого мо­его судити моци не міли, про те... того суду і всказу вашого' я не приймую; кому чого потреба, справедливість з него, як з під­даного мого, я вчиню" ^,)∙

Але кілька випадків проти сотень инших, коли копи судили пан­ських підданих, нічого не варті. Навпаки, ми вже наводили протест Абрама Мишки, старости Овруцького, на Дмитра Здитовецького, про те, що він „язик злодійський сквапившися стратив... без бутности воз­ного і людей сторонніх копних"^{[135] [136]). Значить, поруч із правом пана судити своїх підданих, інтереси сусідства вимагали, щоб існував і суд. копний, який об’єднував усі стани суспільства і завдовольняв їх почуття до справедливости.}

Тепер звернімося до розгляду зауваг проф. Н. Іванішева про при­чини занепаду копних судів.

Проф. Н. Іванішев каже, що при існуванні урядових судів — грод- ських, земських і підкоморських, що, „обіймаючи всі галузі місцевого врядування, керувалися певними писаними законами,—копні суди, з сво­їми стародавніми звичаями, що зберегалися в пам’яті сходатаїв, являли собою аномалію в загальному складі врядування" ^[137]).

Але, скажемо на це, закон сам, наказуючи скликати копи в певних, випадках і розуміючи силу їх і значіння, наказував заводити їх там, де вони до того часу і не вживалися ^[138]). Самий цей факт яскраво свідчить за те, що жадної аномалії в одночасовому існуванні урядових і копних судів не було. Крім того, треба мати на увазі, що Статут, особливо ре­дакції р. 1588, остільки був перейнятий шляхетськими тенденціями, що селянин міг позивати до земського чи гродського суду за що-небудь свого сусіда—такого-ж селянина— і ’відповідати на тому суді не инакше, як тільки через свого пана; а це виразно свідчить за те, що розсудитися він міг легше й краще на копному суді, аніж на урядовому.

Далі, проф. Н. Іванішев закидає, що копне право, поруч із держав­ною владою й владою панською, „повинно було-б бути нерухомим". „За- сновуючися на давнині й зупинившися нерухомо в свойому розвиткові^ копне право в XVI і в XVII ст. є несвоєчасне і не відповідає новим умовам суспільного життя" ^,)∙

Не маючи певних відомостей про те, якого розвитку набуло собі копне право підчас виступу на кін історії влади панської, важко гово- рити про те, консервативне чи ні було копне право, виключало воно можливість дальшого розвитку чи ні. Але коли звернути увагу на те, що копне право пристосовувалося до життя, до панської влади, що можна вбачати хоча-би у тому, що, як ми побачимо далі, панські під­данці на копу ходили за дозволом і згодою своїх панів, що копне право утворило інститут видачі винного — підданця панського з боку пана його і що копа навіть суд свій одказувала панові, коли вирок її торкався панського підданця, — то стане ясно, що копне право не застигло на формах і обрядах часів близьких до Руської Правди, а утворювало нові форми і обряди відповідно до умов нового життя.

Далі, проф. Н. Іванішев каже, що копники, „бувши в становищі мізерного зубожіння й збіднілости, втрачали здатність бути безсто­ронніми слідчими, розумними суддями і правознавцями" ²)∙ А на довід цього наводить скаргу Луцькому урядові кухаря Господарського Васька Велицького на підданців кн. Сокольських — Сенька Турецковича й Дем яна Федцевича за те, що вони на копі, яка відбулася р. 1564 квітня 16 дня,

„маючи вазнь на отца моего Степана, без жадної вини, крім знайдення копного, одно свавільне, похвативши отця моего силою міццю, стали його пруттям бити, повідаючи: єстли... на нім чого не домучимо, ми... то гаразд заплатимо; чого... копа’ їм забо­роняла і геть пішла"³).

Ми перечитали увесь цей акт, але жадних вказівок на збіднілість та убозтво Сенька Турецковича і Дем’яна Федцевича не знайшли. Яким чином проф. Н. Іванішев міг дійти до свого висновку, це залишається на його сумлінні; але в жадному разі свавільний вчинок зазначених осіб не можна вважати за довід того, що копники втратили почуття правди й безсторонности, як каже проф. Н. Іванішев. По-перше, свавільство це вчинили скривджені, від яких чекати безсторонности судді в жадному разі не можна, бо ніхто в своїй власній справі не може бути суддею. Але почуття права навіть зазначені скривджені не були позбавлені, коли вони заявили копі, що як вони чого не домучаться, то за це добре заплатять, як того вимагав Статут ⁴). Значить, їх свавільство до деякої міри дозволяв закон. Але центр ваги полягає не в поведінці скривдже­них, а в поведінці самої копи. Ми з наведеної цитати бачимо, що „копа їм того забороняла і геть пішла"—до того вона була обурена свавіль­ством скривджених. Значить, копники не втратили почуття правди, не втратили безсторонцрсти; навпаки, як вони визнавали пізніше, коли з

') „О дрсвн. сел. общ/, crop. 28—29. ^β) Там-же, crop. 29. ³) Там-же, дод. № 1.

⁴) Р. 1588, розд. XIV, арт. 8; р. 1566, розд. XIV, арт. 15; р. 1529, розд. Xlll, арт. 11.

цього приводу переводилося урядове вивідування, „копа того Сте­пана... СенькуіДем’януна жадную муку не всказувала бо... он давав на то вивід... а они... свавільне його без лиця і крім права, піймавши, стали бити і мучити, чого... їм... копа забороняла і не до п у щал а“ ¹)∙

Таких самоправних вчинків на копі можна було-б навести кілька ²); але ексцеси, що дозволяли собі скривджені в поводженню з запідо­зреними, ані трохи, як це ми бачили з наведеної цитати, не затьмарю­вали почуття правди й розуміння права у копників взагалі.

Проф. Н. Іванішев, далі, говорить, що копники, „бувши в повній залежності від своїх панів і вирішуючи справи в їх притомності, не могли мати тої волі думок, яка потрібна для безстороннього досліду справи й для сумлінного суду. Иноді панський урядник, бувши присут­нім на копі, умішувавсь у діловодство, перебиваючи мову позовника, пе­рериваючи опит сходатаїв лайкою, і самовільно одводив селян із зіб­рання, не чекаючи судового вироку" ^δ), причому проф. Іванішев покли- куеться на H акт, що його вміщено в додатку до його праці. Дійсно, в цьому акті ми читаємо:

„врядник... пані Петрової Нестер, не вислухавши обиску... бо­ярина Томильця і почав говорити, перекаживаючи йому річ... не заховуючись водлуг обичаю копкого і проч сам пішов і підданих созвав з копи". Що-ж робить копа? „Копа, читаємо далі, не чи- нечи коротко, сказала... боярину... іще копу збирать". На другій копі той самий врядник також поводився неспокійно і, нарешті, прохопився:.„ізнайду... я виноватого, напрасно ся тут бавимо". Коли-б копа не мала почуття незалежности від панських урядників, то може вона не звернула-б на це жадної уваги: але вийшло як­раз навпаки: „Томило, читаємо далі в акті, почав тії слова його копою освідчати.. я вже не повинен іскати, нехай... іщеть, коли так говорить. І копа, те все обачивши, почали врядника... питати, если би он відав о тім, хто того вола вкрав, що його обіцяв знай- довати... але гдей... твоя милість того злодія подлуг повістити своєї не ознаймиш, то... того вола йому мусиш заплатити. Врядник Петрової... почав ся з того иншими слови виламовати, іж того ви- ^, новатого, як сам знайдовати, так теж і об’явити не хотів. Копа, тому ся прислухавши, і одложила до третьої копи". Коли на цій останній копі урядник Петрової Нестор „ся... упором виламовав, не хотячи виноватого знайдовати... ані об’явити. Копа, те слишачи, всказали того вола на в рядки ку... Нестору... дві копі грошей литовських і рок заплаті положили за 4 неділі"[139] [140]).

Гадаю, що тут жадної залежности копи від панського урядника не­має; навпаки, причепитися до слова і присудити на врядникові дві копі за вола скривдженому — могла тільки копа, яка почувала себе незалеж­ною від усяких панських урядників.

Проф. Н. Іванішев, далі, каже: „переводячи слідство й суд підо впливом панів та їх урядників, копа постановляла вироки, незавсіди згідні з правом”, і наводить приклад, що копа, яку зібрано було в справі п. Остапа Коровая, з садка якого покрадено було яблука та хміль, догоджаючи панові, несправедливо вирішила цю справу. Один з копників, —Хведько посвідчив, що він бачив, як сини селянина Кузь­мича везли хміль через село від садка п. Коровая. „Після такого ви­знання, каже проф. Іванішев, треба було, згідно з копним звичаєм, опи­тати синів Кузьмича; але копа, переводячи суд у присутності пана, вирішила справу инакше, надавши позовникові права вибрати з при­сутніх на копі селян 6 мужів, які повинні були присягнули, що вони про крадіж нічого не знають і злочинця не відають. Селяни, твердо знаючи своє право, присягати відмовилися, кажучи: „ти вже собі як хочеш, п. Короваю, а ми присягати не підемо і не хочзмо, бо Хведько... визнав, що сини Кузьмичеві везли через село хміль від садка п. Остапа Коровая до двору свого пана”. Тоді п. Коровай вибрав одного з 6 ти сходатаїв... Гараська Кузьмича і вимагав од нього одного присяги. Гарасько Кузьмич також присягати відмовивсь. Тоді копа вирішила декретом своїм, що Гарасько Кузьмич, який відмовився присягнути, з обрання й вимоги п. Коровая, повинен заплатити за ввесь збиток, спричинений крадіжем у садку п. Коровая. Таким вироком, закінчує проф. Іванішев, порушено копне право в істотних його основах” [141] [142]).

Хоч проф. Іванішев самого акту, звідкіля він узяв свій приклад, не надрукував, а переказав його своїми словами, але його надрукував проф. М. Ясинський з такою приміткою: „взагалі увесь документ являє собою досить незвязанс й недбале оповідання про те, що діялося на тій копі" ²). Тому не диво, коли постанова копи про присягу 6-ти чо­ловіка— по двоє від кожної частини села — здається зовсім немотиво­ваною і безпідставною; але жадного натяку на те, що на ухвалу копи мав вплив п. Остап Коровай, в акті немає; навіть обрані до присяги з части села п. Семашка — Мордас Хвечинич і Хведько Козленя — не тільки на це не натякають, а навпаки — поводяться з цим паном досить вільно — вони кажуть: „тобі вільно, п. Остафію Короваю, а ми прися­гати не підемо і не хочемо з тих причин, же визнання єсьмо чули, же... хміль піддані п. Андріянові, сини Кузьмичеві і Паньків молодець через село із сіноножати везли од саду п. Остафія Коровая до двору пана своего” ³). З тої-ж причини відмовився присягати й підданець Адріяна Коровая — Гарасько Кузьмич. Зважаючи на вищенаведену примітку проф. М. Ясинського про недбайливе оповідання акту, можна не дивуватися, що в акті немає жадного поясніння, яке відношення Гарасько Кузьмич має до тих синів Кузьмича, що везли хміль. Навіть коли припустити, що Гарасько Кузьмич зовсім чужий тим синам Кузь- мича, то й тоді, як у самій ухвалі копи про присяг/, так і в зреченні Гараська Кузьмича присягнути не можна вбачати нічого над звичаї копні. Як побачимо в своєму місці, на так званій присяглій копі, коли не було певних відомостей про злочинця, з кожного села чи, як ми ма­ємо в нашому акті, — з кожної частини села (село належало трьом панам) скривджений обрав по кілька чоловік, які повинні були при­сягнути на тому, що про шкоду й злочинця нічого не відають. Ми не знаємо міркуваннів копи, чому саме вона не поняла віри тим свідкам, які ніби давали копі в руки ниточку, по якій вона могла дійти до клу­бочка; але раз відбулася така постанова, зречення виконати присягу тягло за собою ті наслідки, що ми бачимо їх у нашому акті. Але сила полягає не в тому, відповідала чи ні копкому праву й справедливості постанова копи про присягу, а в тому, що в акті ми не маємо жад­ного натяку на те, що немотивовану ухвалу копа винесла, запобігаючи перед паном, як це каже проф. Н. Іванішев.

Нарешті, проф. Н. Іванішев каже: „через жалю гідне становище •селян і через цілковиту їхню залежність од поміщиків, народні сільські збори втрачали довіру: їхнє копне право виходило з ужитку, їхні судові вироки були безсилі, викликаючи до себе зневагу з боку панів. Так, одного разу оголошено було вирок копи п. Хребтовичевій у Богурині. На підставі цього вироку вся копа в повному складі з’явилася до пані й вимагала, щоб вона наказала врядникові свойому заплатити за крадіж вола. Пані Хребтовичева одказала: я на голе слово мужицьке платити не наказую“ ’)• *

Це як-раз у справі боярина Томили Гаркевича з урядником пані Петрової Хребтовичевої Нестором, про яку говорилося вище. Ми вже знаємо, що копа „всказала" на Нестору дві копі грошей за вола Томи- линого й рок заплаті призначила за 4 тижні. Щоб наочно показати, як проф. Іванішев вільно поводиться з текстом акту й які він робить вис­новки, наведу самий текст акту, що сюди стосується: ^v

„за просьбою моєю, оповідала возному п. Іванова Хребтовича Богуринська, тая копа й люди стороннії перед п. Петровою суд свій сознали. За що я сама просячи, посилала до п. Петрової, аби того вола вряднику своєму боярину моєму казала заплатити. Її милость одказала: іж... я на голе слово мужицькоє вряднику своєму за того вола платити не кажу“ ²).

Передовсім, ми бачимо, що копа, за проханням п. Іванової Богу- ринської, ходила до п. Петрової одказувати їй свій суд. Жадної вимоги копа зараз не ставила, бо сама-ж копа рок заплаті склала за 4 тижні. Вимагала-ж платити не копа, а така-ж пані Хребтовичева Богуринська, як і п. Петрова Хребтовичева, і на це одержала відповідь, що на голе слово мужицьке вона платити своєму врядникові не скаже. Не місце тут говорити про те, що треба було чинити п. Івановій, щоб примусити п. Петрову виконати вирок копний, бо про це буде мова далі, коли ^[143] говоритимемо про відправу копних вироків. Тепер лиш зазначимо, що за свою „зневагу⁰ до копного вироку п. Петрова, як-би її позвала до гродського суду п. Іванова — a це вона мала на увазі, коли через воз­ного занесла свій протест до вряду Луцького, — то п. Петрова му- сіла-б заплатити не дві копі, а чотири, себ-то вдвоє, як наказував Статут ^,)∙ Отже ми не бачимо жадної зневаги чи презирства до коп­ного вироку з боку п. Петрової: вона, як зацікавлена і невдоволена копним вироком сторона, могла висловити своє небажання платити, що й було в дійсності, і висловила це небажання не самій копі, а поза­очно. Але звідкіля проф. Іванішев узяв підставу говорити, що сільські зібрання (копи) втрачували довіру і що їхнє копне право виходило з ужитку, та що їхні судові вироки були безсилі,—це з зазначеного акту не видно, а покликування на якийсь инший акт проф. Іванішев не зробив; тому ці його твердження треба вважати за „голі слова*⁴ й без­підставні.

Серйозніша небезпека загрожувала копі з иншого боку — це коли пани своїм підданцям забороняли йти на копу, бо вживання цієї забо­рони в широкому маштабі загрожувало припиненням усякої діяльности копного суду.

Проф. Н. Іванішев наводить приклад, як р. 1602 зібралася копа на Володимирщині коло с. Могильного. Селяни с. Овадного не прийшли на копу. Тоді копа послала до них вимагати, щоб вони стали на копу; овадняни одказали: „ми раді були-б на Kony йти, та пани наші нам наказали, щоб ми ні на яку копу не ходили; тому, боячись своїх панів, не підем“ ²). Чому пани заборонили своїм підданцям стати на копі, з на­веденого не видно.

Випадків, коли пани забороняли своїм підданцям іти на копу, можна було-б вказати кілька, але вони масового характеру не набули. Тут має значіння не самий факт заборони, а міркування, з яких пани забороняли своїм підданцям ставати на копі.

Сюди, передовсім, належать випадки, коли як-раз сами пани були винні в тому злочині, в справі якого збиралася копа.

Р. 1661 вересня 4 дай відбулася копа в справі видертя бджіл Куп’ятицькому манастиреві. На копу зійшлося кілька сіл, а з Вольки Куп’ятицької і з самих Куп’ятич люди не прийшли. Kona вложила вину на зазначені села. Коли-ж уже возний повертався з копою додому, зустріли вони Демка Федчина, бортника п. Людмили Омецянки, та й спитали його, чому не були на громаді; він од- казав: „нам пани наші заказали, а пчоли ті я... підгля­дав з розказаний п. Омециної й п. Казновського... а меду взяв... чашу“ *).

Ясно, що п. Омецянка була сама винна в видерті меду й нічого дивного немає в тому, що вона своїм підданим піти на копу заборонила, щоб, очевидно, загальмувати справу.

^,) Р. 1588, розд. XIV, арт. 9. ²) «О древн. сел. общ.", cτoρ. 33.

-) Акт. Вил. Арх. Ком. т. XVIII, № 353; подібн. там-же 59, 72, 91, 321, 424.

В иншому випадкові заборонив іти на копу врядник панський теж через те, що той злочин він сам учинив.

Р. 1582 листопаду 15 дня зібрано було копу в справі по­грабування на дорозі до Берестя підводи з речами Гаврила Гор­ностая; урядник Сокола ВоЙни Михайло Сума, „довідавшися, же он (скривджений Горностай) копу зібрав, прислав сторожа двірного, заказуючи підданим пана свого, аби ся з копи розійшли і сліду не приймовали". Урядник Горностая Станіслав Черницький, коли при возному Берестейського повіту Матею Вовковицькому спитав Суми, „про которую мні причину через сторожа своего копу розі­гнав і сліду прийняти не казав⁰, то Михайло Сума одказав: „на що на мене копу збираєш, бо я пограбив на дорозі підводчика клячу з возом і рядном“ ’).

Ми бачимо, що врядник наказує підданим свого пана зійти з копи не через невизнавания авторитету копного суду, а через те, що той зло­чин, судити який зібралася копа, він сам учинив, а винному ніхто не закаже заживати всяких способів, щоб хоч на деякий час від­тягти суд.

Само собою розуміється, що випадки самодурства панів чи їхніх урядників в жадному разі не можна вважати за прояв зневаги до коп­ного суду.

Hanp., р. 1631 травня 11 дня на копі в справі покражі шпіх- лера Непокойчицьким, коли підозра впала на підданця Потієвого Лукаша Козловича й сусіди його зреклися присягти за нього, урядник Потія Петро Жарновський, „не приймуючи його в поруку, яко злочинцю видали і взяти йог о... Непокойчиц to- кому... позволили". А коли-ж Непокойчицький того злочинцю взяв, „урядник Потієв з войтом і з підданими пана свого на сто­рону ся одведши, намову з собою учинивши, а потім до копи за­раз з киями бить усі прискочивши, оного Лукаша Козловича, злочинцю, кгвалтовне одняли і з собою його попрова­дили, копу розігнали" ²).

Зректися CBogo підданця, видавши його на волю скривдженого, і зараз-же силоміццю його одбивати назад — може або самодур, або людина неприкаяна.

Другу групу випадків, коли пани, чи їхні урядники забороняли йти на копу, становлять випадки захисту своїх підданців узагалі, не зважаючи на те, винні вони чи невинні.

Hanp., р. 1603 квітня 26 дня, коли копа слід привела до с. Половкович Слонімського повіту й послала до врядника Голе­нища, „аби розказав безпечно у село йти і аби село тое слід тог вивели слушне, яко обичан... є, врядник одказав:,мене пан мій тут поставив у дворі своїм роботи пильнувати, а не злодійство на люди свої сочити і соком... не хочу бути і вам не раджуу село йт и‘“ ³).

Тут виразно виступає мотив захищати підданців свого пана й самому не доказувати їхньої вини. Політика ця, певне, є політика свого кутка

*) Там-аіе, № 70; подібк. там-же, № 321. '-) Там-же, № 279. ³) Там-же, № 188. своїх вузьких інтересів; але хто-ж буде заперечувати тому,_ι що власні вузькі інтереси часто Йдуть всупереч з інтересами сусідства?

До цієї-ж категорії захисту своїх підданців, хоч-би вони й були злочинцями, треба зачислити й ті випадки, коли пани або їхні урядники не видавали копі своїх підданців на муку чи для виконання над ними вироків копного суду, або зрікалися сами виконати той вирок чи не ставили їх на суд копний.

Hanp., р. 1664 травня 15 дня в с. Новоселках відбулася копа в справі викрадення клітей двірних підданцям п. Лукаша Біль- ського. Виявилося, що крадіж вчинив підданець п. Данила Стахор- ського Нечипір Савчич. „Коли ж п. Нільський домовлявся на копі, щоб Нечипір Савчич був виданий на тор­тури, п. Стахорський жадною мірою його видати не хт і в“ ^,).

Але ми вже з попереднього знаємо, що таких, праву копкому непо- слушних панів, урядовий суд примушував ставити на копі винних під­данців їх²). Та й ‘ копа сама в подібних випадках не була пасивна, а силою захищала своє право.

Hanp., р. 1594 жовтня 8 на копі, що відбулася на границі Грунтів Шип’янських і Реваницьких у справі видракня бджіл, вияви­лося, що бджоли ті видрав був підданий Реваницький Гринь Доро- пеєвич за розказанням урядника Матеуша Роматовського. Коли копа вимагала, щоб того Гриня Доропеєвича на копі було поста­влено, на копу прийшов сам Матеуш Роматовський і „оному підда­ному Гриню ставати ся не казав і судом копним згордив і так повідав... що копу єсте о пчоли видраниї зложивши, копуєте?.. я їх видрав, а перед вами о тоє видрання справуватися не буду і підданому не кажу“, а за тим підданим Реваницьким з копи проч іти казав, коториї зараз з копи, не розправившися, йти мусіли... он сам, ходячи за ними і мозячи до сторони... ви не добре судите, з ручниці на копу, на сторону копную... стрелив, которим пострі­лом, хибивши... підданого Шип’янського Аврама Бровковича в ногу правую пострслив... копа вся, повставши з місця своего, його, яко гвалтівника і яко того, которий ся сам до подрання пчіл признав, і яко того, которий підданих держави своєї, коториї пчоли подрали, на копі ставити не хотів, забігали йому дорогу, хотячи його на копу вернуть, аби ся сам і з підданими держави своєї, на κorfy вернувшися, о тую шкоду справив... а Доропеєвича тая вся копа піймавши, узнавши його бити при уряднику злодієм тих пчіл, хотіли того Доропеєвича з суженої копи обісить“; але після довгих розмов піддані Реваницькі і Дрег- чанські поєднали Шип’янців десятьма копами грошей литовських і „з того єднання того Доропеєвича од горла віль­ним учинили". Тоді Матеуш Роматовський повідав: „мене Бог за гріхи мої скарав, жем сам вальку зачав... про то тим всім під­даним одпущаю, а вашій милості, пан Стаховський, дякую, жесь мене од смерти з рук їх вибавив; як на вашу ми-

*) Там-жс, № 385; подібн. там-же, №№ 52, 147, 245. 247, 350, 371, 375, 414, 417, 425, 427, 428.

³⁾ Там-же, № 232.

лість, так і на тих підданих мститися не буду, так теж до жадного права о тім вічними часи позивати не буду" ^,).

Ми бачимо, що справа могла-б трагічно закінчитися як для підда­ного, так і для урядника.

Як на третю групу випадків, коли пани перешкоджали судові копному, можна покликатися на' випадок, коли пани, не забороняючи своїм підданцям іти на копу, забороняли їм „судити", себ-то брати активну участь у вироці копному.

Hanp., Олексій Романович, возний воєводства Менського, докладав групу, що на копі, яка відбулася р. 1593 січня 20 дня в справі крадіжу у Матвієвої Остроухової Софії, княжни Жижем- ської, коли тивун Остроухової Лазар Побокович, даючи вину трьом підданцям Березинським, одного з них, що був на копі, хтів на пробу взяти і домагався від копи, щоб вона на тих під­даних Березинських „тую шкоду насудила",— то копа на це дала таку відповідь: „нам панове і врядники наші судить не казали, і на пробу... тобі підданого селищського Павлюка РоГовича не дадим; што ж теж мовиш, іж бере- зинськиї люде підозрениї суть, тоє... так єсть, бо прошлої зими попу Лотигольському і на горло їх о тоє били есмо осудили, а шкоду на маєтності їх, ніжли... панове їх о тоє попа.поєднали; а тепер... і на копі їх ніту, і судити... не будем, бо нам не казано" ^{[144] [145]).}

Ми тут маємо тільки мало не голе зречення копи винести свій вирок над запідозреними людьми панів Березинських на тій підставі, що судити заказали їм їхні пани та врядники; але з дальшого опові­дання видко, що суть справи полягала в тому, що цих людей копа вже раз була засудила на горло, а шкоду на їх маєтності, але пани їх ви­купили. Можна припустити, що тут головну ролю відограє невдоволення як панів сусідніх на панів Березинських, що вони, викупивши від горла своїх підданців, не по-сусідськи вчинили, потураючи злочинству, так і са­мої копи, яка вироки свої ухвалює ніби на вітер.

Подібний був і другий випадок — це коли р. 1582 березня 7 дня на Берестейщині відбулася копа в справі подрання бджіл у пущі Селецькій п. Криштофа Садовського; на цій копі піддані з с. Щит- ного та Ятвезя „вишедши... на копу... не хотіли... засідши з підданими... п. Садовського з Селицькими, копним обичаєм межи собою винного... іскати і опитувати, але... згола ані опит учинити, так теж і на копі засідши, ніякої справедливости з себе чинити не хотіли"³).

Мотивів, через що саме щитничани і ятвязці, хоч і засіли на копі, не хтіли винного шукати, акт не дає, коли не зважати на те, що вони сами наче були в тім злочині винні, бо на це натякає вислів акту, що вони „ніякої справедливости з себе чинити не хотіли".

Випадків, коли пани чи їх урядники погрози висловлювали копі, ’ або навіть насильство чинили, можна було-15 вказати скілька ⁴), але все це не можна вважати за ознаку неповаги до копного суду, чи навіть нехтування ним, як це розуміють проф. Н. Іванішав, або Іван Cnporic '). Це — поодинокі випадки, що виявляють свавільство або анархічні нахили окремих осіб. Але такі випадки, хоч вони Й порушували лад і спокій на копних судах і, може, навіть одволікали на деякий час вирішення справи, не могли зруйнувати самих коп, як не руйнують державного ладу поодинокі виступи проти нього окремих осіб, поки вони не набу­дуть характеру масового явища, а такого масового нехтування копним судом чи зневаги до нього в актах не знаходимо.

О. Єфименкова дуже влучно характеризує відношення панів до копного суду в таких висловах: „Пан і його піддані, як сусіди, як рівно­правні члени судової сходки — нісенітниця. Але... пута звичаю, що звязували зем'яиина й підданого в одну спілку копних мужів, було-б розірвано куди скоріш, як-би новонароджена шляхта була в цьому заці­кавлена. Але справа полягала не в цьому. Для кожного, кому потрібен був правдивий суд, потрібен не як можливість, а навсправжки, знехту­вати судом копи з його могутніми засобами до розвязання злочину, було просто невигідно. І от кожний землянин у величезній кількості справ, що були під присудом копи, вважав за ліпше звертатися до неї, як до швидшого й певнішого способу повернути до попереднього стану порушені свої права. За те, навпаки, кожен, хто зацікавлений був у тому, щоб потаїти порушення права, намагався ухилитися од копного суду і знаходив для себе вимовку в своїй приналежності до шляхетського стану. Шляхтич-позивач охоче йде на копу, але шляхтич- позваний її уникає — от звичайна картина того, як шляхта ставилася до копного суду... У тих випадках, коли це в їх інтересах, вони охоче підлягають усім подробицям копного звичаю і відкладають на деякий час свою панську пиху, звертаючися до коплян, як до людей собі рівних: „мої ласкавиї панове-мужеве" [146] [147]).

З наведеними словами О. Єфименкової цілком можна погодитися, опріч тільки її твердження, що „головне зло, головне джерело роз­кладу (копного суду) випливало з кріпацтва, що де-далі набувало сили^{44 3}), бо сама-ж Єфименкова, характеризуючи стан громадянства в Литовській Русі перед Люблинською унією, не заплющує очей на те, що й давніш існували класові противенства: „Більша частина розроб­леної землі... була в руках вільних хліборобів... це була, так-би мовити, основна група громадська; до неї тулилася друга: перехожі люди, лєзиі, ті, що вийшли через ті чи инші обставини з великих кревних спілок, і не мали змоги, за браком сил і коштів, сісти на дику землю, а му- сіли були звертатися до кого-небудь по розроблену землю, дістаючи її на певних умовах... По-над цими групами і зверху над ними стояла нечисленна й керуюча класа—вельможна аристократія, „князі" і „пани",— що вбирала в себе частково потомків св. Володимира та Гедимина_г можливо також частково родових Литовських князів. Ця класа тільки й була відокремлена, являючи собою трупу з спадковою упривиле- Йованістю, спадковими правами та обов’язками що-до маси, якою вони керували. Вся решта являла собою не класу, а стани, що вільно пере- ходили з одного до другого. Деяку сталість надавала цьому рухомому суспільству лиш сувора військова організація, що тяжила над ним і на­пружувала всі сили бідного матеріяльно суспільства, поставленого в дуже важкі зовнішні політичні умови... Під тягарем суворої військової орга­нізації почалася, ще назалежно від впливу Польщі, деяка суспільна диференціація. Дужчі з тих, що сиділи на своїх землях і могли само­стійно відбувати військову повинність^ були наче в упривилейованому стані, і стали зватися зем’янами; хто-ж не міг її відбувати через значні витрати, що вона вимагала, той мусів був відбувати певні повинності на господаря (великого князя чи иншого удільного володаря) або того, кому господар вважав за потрібне й можливе надати використовування цих повинностей знову-таки під умовою обов’язкової служби. Із цієї групи отчичів укупі з тими, хто сидів на чужій розробленій землі, і ут­ворилася класа „людей", „мужів",— та верства, що найбільш відповідає нашому розумінню „народ" і що в Литовській Русі до деякого часу мала всі людські права в тому обсягові, в якому розуміло ці права тодішнє суспільство" ^[148])∙

З наведеної цитати ми бачимо, що суспільство Литовської Руси, до унії поділялося вже на зем’ян і народ, що примушений був уже від­бувати деякі повинності на аристократію і на зем’ян. Це по суті теж саме, що після Люблинської унії приніс вплив Польщі, з тою хіба одміною, що народ після унії було до краю покріпачено, а зем’яни являли собою дрібну шляхту, до якої з такою-ж зневагою ставилися вельможні пани, з якою зем’яни до простого народу — „бидла". І це все як не перешкодило в свій час утворенню копного суду перед Люблин- ською унією, так і не могло повалити його після неї.

Наприкінці XVII ст. проти копного суду висунуто було політичний мотив, ніби від копи походять мужицькі бунти.

Hanp., р. 1687 квітня 26 дня Овруцькому урядові заніс скаргу^' Самійло ДомашевськиЙ з жінкою і пасербом своїм на Михайла, Миколу й Марину Ходаківських за те, що вони „купу не малу різного стану людей, звідки бунти му ж ицькиї вещи- няються, зібравши... скаржучих... злодійством публікував*²). Але цей мотив, беручи на увагу те, що його висунуто було після козацьких воєн, не можна вважати за хоч трохи серйозний, коли, на чи­малу кількість актів про копний суд, ми зустрічаємо його тільки в двох актах — обидва 80-х років XVH ст. і на теренах суміжних — Овруцького- * та Київського гродських судів.

Коли не могли зруйнувати копкого суду пани, тим менше цього можна було чекати від селян-мужиків. Проф. Н. Іванішев, правда, до­держується иншого погляду. „Приниження та убозтво, каже він, спри­чинилися до морального зіпсування селянської людности; селяни за­мість того, щоб запобігати злочинам, викривати та карати злочинців, сами розбивали, палили та грабували маєтки сусідніх державців, уперто відмовляючися сходитися на віча для викриття й покарання злочинців" ’)•

І тут проф. Н. Іванішев, на жаль, не навів будь-якого акту, хоч твердження його про моральне псування селян під тягарем приниження та убозтва саме по собі вже сумнівне: наїзди, грабунки, спалення су­сідніх панів через самих-же панів — це явище звичайне на терені Пра­вобережної України в XVH ст„ — досить тільки взяти в руки ч. 6, т. І Арх. Юго-Зап. Poc., щоб упевнитися в цьому. Славетний своїми наїз­дами та розбоями коронний стражник Самійло Лащ, на якому тяжило до кількасот банніцій за це — досить яскрава фігура того часу, і її одної навіть було-б досить, щоб перекинути твердження проф. Іванішева про залежність межи злочинами та матеріяльним убозтвом, бо Лащ та й инші герої наїздів того часу були люди досить заможні, щоб зібрати до кількасот людей, озброєних, як на війну, бронями, гаківни­цями, ба навіть гарматами й вчинити наїзд на свого сусіду та звести з ним особисті рахунки.

Ів. Cnporic теж пробує кинути тінь зневаги, а то й просто воро­жого відношення до копного суду з боку підданців *), але коли ми ближче придивимося до тих випадків, то побачимо, що коли й трапля­лися випадки „зневаги" або насильства одної частини копи над другою³), або окремої особи над другою *), то це чинили люди зацікавлені — запі­дозрені чи винні — з скривдженими, особливо коли вони почували себе запідозреними несправедливо, або коли насильством думали перешко­дити виявленню їхньої вини; але це знову явища не масового характер), причому треба звернути увагу на те, що в жадному випадкові ніхто з протестантів, крім шкурного інтересу, не висловив якоїсь принципо­вого характеру думки, коли не брати на увагу формального одводу: „я на копу не поїду, маю свого пана" ⁵); але не завсіди такі покликування на пана зустрічали підтримку з боку панів⁶).

Я залишаю без обговорення всю ту решту випадків, що на них поклихується I. Cnporic, і які говорять про звичайне нестання на копі^[149]), про невивід сліду^[150]), про неставлення на копі гостя^[151]), заводці^,0), вин­ного ^,)> або про невиконання присяги²), — бо всі ці випадки являли собою, як це ми побачимо далі, звичайне явище, що його копне право передбачало й відповідним чином на нього реагувало.

Не можна-ж справді вбачати руйнацію копи в тому, коли, напр., пани не ставили винного на копі через таку просту¹ причину, що того винного в їх розпорядженні не було³), або коли винний, не йдучи на копу, здавався на її ласку — „вільно їм судить як хочуть, хоть запла­тити, хоть отприсягнутися" ⁴), або коли пан ґвалтом забирав винного з копи, одказуючи: „я за підданого свого у всьому досить чинити готов" ^s), або, нарешті, коли після копи зводилися особисті рахунки^[152]).

Не можна, нарешті, вважати за руйнацію копи випадки порушення порядку й спокою на копі^{[153] [154] [155]), бо й такі випадки передбачено в Статуті і до деякої міри вони були звичайні e)∙}

Отже, ні держава, — бо вона прийняла копний суд у свій судовий устрій і силою закона розповсюджувала його й по тих країнах, де його раніш не бувало, — ні панська влада з її присудом над своїми піддан­цями, — бо не тільки у власних інтересах панів було вдаватися до коп­кого суду, але й закон у певних випадках вимагав од них і самим ставати на копі, і „казати підданим своїм на копу сходитися"^β), ні, най­менше, сами піддані, які складали завсіди переважну більшість на копах, — не могли спричинитися до підупаду й зникнення копного суду. Хто-ж тоді винен у тому, що копного суду ми тепер не бачимо?

Прямої відповіди на це ми в актах не знаходимо.

Можна тільки гадати, як про це вже сказано було вище, що копний суд зник тільки після того, як місцевості, де його вживали, — себ-то „Русь" перейшла від Польсько-Литовської держави під владу Росії після так званих розборів Польщі. Правда, прямих указівок і на це ми не маємо. Навпаки, в указі р. 1772 серпня 16 дня до Білоруського ге­нерал-губернатора про прийняття під російську державу відступлених од Польщі провінцій навіть сказано було: «суд і розправу веліти до часу переводити в теперішніх судових місцях по тамошніх правах і звичаях"^{[156] [157]), але все-ж-таки до часу, а час цей незабаром настав, бо вже 8 травня р. 1773 заведено було для цивільних справ губер- ніяльні та провінціяльні (повітові) земські суди, а замість судів грод- ських, як довідуємося з цього-ж указу, у білоруських губернях існували вже тоді губерніальні та провінціяльні канцелярії 11). Правда, за Павла І політика була на привернення попередніх прав та привилеїв і навіть за­коном 6 лютого 1797 року було відновлено суди земські, гродські й під- поморські,2), але в той-же час, з приводу перевищення влади одним по- бітовим хоружим, що призначав своєю владою повітових ротмистрів і видавав їм на це відповідні патенти, видано було р. 1799 січня ЗО дня загального змісту закон: „строго стежити, щоб ніде і ніяке право, з теперішнім управлінням... краю не згідне і указами... не стверджене, ні під жадним виглядом не відновлялося й чинности не набувало"').}

Навряд чи можна було-б після цього указу збирати копкий суд, про який ні в жадному указі не було сказано ні слова про його затвер­дження або поновлення.

Що невизнавання копкого суду з боку представників Російської Імперії на місцях, які від Польсько-Литовської держави було привернено до Росії, могло спричинитися до зникання громадського суду, це можна бачити на прикладі Лівобережної, Гетьманської України. Вище було вже зазначено, що там копного суду ми не зустрічаємо сливе ніде, опріч Стародубівщини, але й там козацька влада не визнавала за громадським судом правного становища. О. Єфименкова, навівши факт громадського суду р. 1722 на Стародубівщині, додала: „Розглянувши цю справу, суд (генеральний козацький?) визнав за винних у самовільній розправі 39 чо­ловіка— привідців... ^rTpbOX із них, як головних привідців, присудили до „гарматного в’язення“... решті-ж дано було по кількадесять кийових ударів* ^w).

Через ЗО з лишком років після цього, з приводу спалення відьми Москаленчихи, за вироком копного суду, гетьман Розумовський, затвер­дивши вирок генерального суду 20-м чоловікам, що брали участь у суді й виконанні вироку над відьмою^{[158] [159]), зробив загальне розпорядження опо­вістити по всіх полках, щоб „сільські старшини, козаки і посполиті собою отнюдь не TOKMO нікого ні за что смертю не умерщ­вляли, как такої казні і самим главним правительствам чинить по ука­зам запрещено, но і в слідствіе по таким ділам не вступали... А в случаї од кого какова на кого-либо ізвіта і поріцанія о мнімім відйомстві доносили-б о тім по команді в надлежащи правительства" ,).}

Ми бачимо, що не тільки суддів копних покарано було за те, що вони, виконуючи своє копне право, судили й засудили до кари на горло відьму, але Й оповіщено всій людності Гетьманської України, щоб вони „собою" нікого ні за що не засуджували на горло, а давали-б знати про злочини, що заслуговують на кару, урядовим судам. Висновок звідси такий, що суд копи — то суд неправний, самосуд, за який суддів копних притягають до відповідальности перед урядовий суд.

Само собою розуміється, що, коли уряд так ставився до громад­ського (копного) суду, легальне існування його надалі було неможливе й він повинен був припинити свою діяльність, зникнути, хоч праворозу- міння людности не могло з цим примиритися L як бачимо, коли-не-коли проривалося, утворюючи копкий суд то над бортним злодієм, то над, чарівницею, забуваючи під той час,, іцо за це ₁bohh від уряду за­знають кари.