IV. Район поширення громадського суду.

Україна і Біла Русь. На Московщині, Польщі, Чехословаччині й Угорщині громадського '.. суду не було.

. Ми маємо компетентне свідоцтво Статуту редакції року 1588 про те, що копи відбувалися здавна на Русі: „а на Руси и инъде, где здавна копы бывали, там мають бы ти и.

Проф. Іванішев, посилаючися на,,Starozytna Polska" Balinskiego (т. 2, стор. 36) зазначає, що Русь складалася з воеводств: Волинського, По­дільського, Більського й Руського, до якого належали землі Львівська, Саноцька, Галицька й Холмська. Так що, за Статутом, виходить, що копи здавна бували по зазначених українських землях.

Але Статут не тільки на Русі відзначає існування громадського суду, а додає ще „и инъде°: „на Руси и инъде, где здавна копы бы­вали⁰. Що-ж треба розуміти тут під висловом „иньде⁴⁴, якого Статут не з’ясовує? Сюди, треба гадати, належать і землі, що не звалися в Ли­товській державі Руссю, але де жила руська людність: попереду так зване Київське воєводство; про існування копних судів у ньому говорить проф. Іванішев ^,) та їв. Новицький ^{[97] [98]).}

Далі, треба гадати, що копний суд існував і в воєводстві Брацлав- ському. „Брак вказівок, каже Ів. Новицький, на існування копних судів у південніших місцевостях нашої країни пояснюється тим, що понищено старовинні книги Браилавського воєводства^{0 [99]). Крім того, можна при­пустити, що під висловом „иньде° Статут розуміє ті суміжні з Руссю місцевості, де людність, усупереч державно-адміністраційному розподі­лові, почувала себе близькою або й тотожньою з людністю Руси, а тому додержувалася тих самих старовинних копних звичаїв, що й Русь. За підставу для такого припущення можна вважати свідоцтво одного з актів Берестейського підкоморського суду р.}

Ів. Новицький з цього приводу каже: „опріч південно-західньої Руси,копний суд⁴ був значно поширений і на північному заході. Най­більше варте уваги те, що в місцевостях прикордонних межи Литовським Великим Князівством і самою Польщею чи, як її тоді звали,Короною*, на копи сходилася людність обох держав і судили взаємні претенсії на певних урочищах, що лежали на самій границі коло якогось броду, кур­гану, болота, то-що. У документах, що встановлювали межі Литви та Польщі 1564 р., знаходимо вказівки на 10 таких коповищ, починаючи з Берестейського та Кобринського повітів, потім на Волині й у воєвод­стві Київському^{0 [101]).}

З другого боку, той самий Статут свідчить, що копи відбувалися не скрізь на терені держави Литовської: „естьли бы укрывдженый... хотел шкоды своее доходити копою, тогды BCи в той околицы... мають казати подданым своим на копу сходитися, ато ся маеть розумети вперед на т ш е м е с т ц я, где до сих мест копы не бывали, которые коповища кождый подъкоморный в по­вете своем назначити и села тых, хто ся становити бу- деть. описати маеть..."*).

Гадають, що такими місцями, де копи не відбувалися, був терен Литви ^{[102] [103] [104]). Ми знаємо 15 актів, помічених датою 1590 р., себ-то після ви­дання Статуту третьої редакції, — де підкоморий Троцького воєводства Богдан Огинський призначає коповища в різних селах зазначеного воє­водства ’); з цього можна зробити висновок, що доти тут жадних коп не бувало.}

Беручи на увагу, що судовий лист написано руською мовою й що в ньому говориться про бояр, можна гадати, що копу збирали не Жмуді, а руські люди, що оселилися серед Жмудів, куди вони й могли занести своє копне право.

Що копне право було притаманне тільки Русі, видно, крім вище- наведеного свідчення Статуту, також і з актів, які його називають зви­чаєм руським копним.

Hanp., у позві Менського гродського суду в справі Готарда Ходорковського з Андрієм Кенсовським, між иншим, читаємо: „копа, не хотячи першого суду свого пересуживати, бо вже од того ж всказання своего пересуд, собі належний, взяли і до вряду поло- вицю одіслали, а вряд, вислухавши суду.копного, пересуд узяв і, за неусправедливлення звичаєм руським копним, з підданих... Кенсовського... суму пенязей осмдесят сім кіп і грошей пятьдесят всказали і присудили" ^[106]).

Отже, можна сказати, що копне право — притаманне тільки наро­дові руському й вживалося з стародавніх часів тільки там, де жила Русь; коли-ж копи проявилися в сусідніх народів, як от Литва, Жмудь і т. и.» що це було наслідком або припису Литовського Статуту, що наказу­вав завести копи там, де вони до того часу не відбувалися, або впливу руської людности, що оселялася серед инших народів.

Коли-ж ми звернемося до актів, то не тільки на Україні ми знай­демо копний суд, як от на Київщині'), Волині²), Поділлю³), на Бере­стейщині[107] [108]), Городенщині^ь), Слонімщині °), але й на Менщині *), Пин- щині³), Слуцькому Князівстві ^v), на Витебщийі *°) й Полоччині "), себ-то і на Білій Русі.

Що-до Лівобережної України, то справа тут не ясна, за браком відповідних актів.

Що-до инших місцевостей Лівобережжя, то вказівок на існування там копного суду ми не маємо. Крім того, на Гетьманській Україні кон­ного суду, здається, козацька влада не визнавала. Правда, у справі Кор­пія Заїки з Яковом Андрієвичем з приводу покрадення Заїці двох пудів меду, плаття і п’ятеро бджіл, московський воєвода, що р. 1667 сидів у Стародубові, „велів зібрати мужів і копу учинити"¹), але кара, до якої козацький суд присудив ЗО чоловіка — привідців в иншій справі Савки Розгоненка, що його копа, як бортного злодія, осудила на горло, —ясно свідчить про те, що козацький суд, називаючи копний суд самовільною розправою ^{[109] [110]), не визнавав його за суд правний.}

З другого боку, оскільки правникам Гетьманської України першої половини XVIlI ст.

Hanp., р. 1750 квітня 3 дня Полтавський полковий суд роз­глядав справу про забиття Авраменка, труп якого знайдено було на дорозі з с. Рубців до с. Івончинець. Особа забитого була ві­дома; суд допитав і свідків, що бачили, як Авраменко, поверта­ючись з міста, зійшов з зазначеної дороги і, п яний бувши, зва­лився на толоці Івончинській; але зазначені свідки не могли дати відомостей, хто міг забити Авраменка. І от у вироці полкового суду в цій справі читаємо: „і яко о смерті оного Авраменка боліє ' слідовать било нічим, для того, в силі малоросійського права, книги Статута, роз. XI в артикулі 26 напечатаного, посланим із суду полкового к сотенному первой полковой сотні осаулу Івану Петрашу указом предложено било, даби он о смерті Авраменка так у с. І во н- чинцях, як і в околичностях оного селамежду обива­тель ми опит вчинив раз і два, не явиться ли хто приличним к убійству, Авраменка" ^[111]).

Здавалося-б, що суд дає сотенному осавулові доручення скликати копу й бути представником уряду на тій копі, хоч полковому судові ві­домо було, що в забитого Авраменка є мати, брат і инші родичі, яким і повинна була належати ініціатива в скликуванні копи. Подивімося далі, як-же осавул виконав.зазначене доручення. —

У тому-ж вироці ми далі читаємо: „Осаул Пётраш присланим в суд полковий репортом представив, яко он в с. Іцбнчинцях і в околичних селах Тахтаулові і Жуках между оби- ват-ельми о смерті... Авраменка опит чинив разів бо­ле є трьох, точію к тому убійству приличних' людей нікого не' явилось" ^[112]).

Ми бачимо, що сотенний осавул і не подумав скликати копи і на ній, у присутності околичних сусідів, вчинити опит, а сам, їздячи по се­лах, про це розпитував. • » /

Можна було чекати, що полковий суд за це йому зганить, що він копи скликати не вмів, а замість цього полковий суд чинить ось що:

„По которому репорту, читаємо' далі в вироці, на основанії вище написаного права артикула 26, посланим к сотнику полко­вому Івану Черняку указом предложено, даби он, собрав на со­тенний уряд по околичності жиючих із трьох місць зо всякого по три чоловіка достойних і нічим не п і- дозрительних людей, в присутствії осаула Петраша і всей сотенной старшини і коїми опит чинен, велів їм учинить присягу, что они сами не суть причиною забитого і о таковім забійці не відають, для чого нарочно по інструкції з полкового суда канцелярист Григорій Затіоса послан.

Ми тут, за Статутом, повинні мати так звану присяжну копу. Як ми далі побачимо, присяжні копи повинно було збирати на звиклих ко- повищах, за яке в нашому прикладі сходить місце, де засідає сотенний суд; далі, на присяжну копу повинні були ставати всі ті, котрі на такій копі повинні становитися, себ-то міщани м. Полтави і села околичні; у нашому-ж прикладі ні селян, ні міщан Полтавських, де уряд со­тенний засідає, нема, а села заступає старшина сільська; нарешті, з усіх таких населених місць уряд (а в нашому прикладі повинні були родичі забитого, бо уряд, за Статутом, виступав на копах лиш Тоді, коли головщики доходити було нікому), з присутніх людей обирає до присяги по три чоловіка старших з кожного населеного місця; — в на- шому-ж прикладі полковий суд наперед визначає, що присягатимуть тільки урядові особи (отаман і війт) кожного з трьох сіл та по одному козакові; копників, як бачимо, тут зовсім немає.

Отже ми бачимо, що ні полковий суд, ні сотенна старшина, хоч і намагалися йти за Статутом, не знали як і не вміли скликати копи. Ха­рактерно, що в наведеному акті, навіть, слова „копа“ не вжито; і це зрозуміло, бо українські правники половини XVlll ст., зводячи українське право до одного кодексу, старанно викидали назву „копа" там, де в Литов­ському Статуті про ню говориться. Hanp., говорячи про гоніння сліду, кодифікатори „Правь, по которымъ судится малороссійскій народь", пере­казуючи правдиво, за Статутом, самий порядок гоніння, випустили такі вислови: „мають той слід в той кбпи взяти", „тая копа“, „копа вся оную мають шкоду осумовати" ^,)∙

В иншому місці кажучи про те, як треба переводити слідство, коли знайдено трупа забитого невідомого чоловіка, перехожого, або переїж­джого, замість припису Статуту про скликання в таких випадкам копи раз і два, „а где бы ся на тых двух копах о тым забитью поведати не могли, тогды третюю копу присяжную маеть вряд собрати" ^{[113] [114]). „Права, по которымъ судится малороссійскій народъ" кажуть:}

„Має суд тому тілу огляд і опис учинити і про те двоє- кратнопубликовати і велить скрізь п р о в і д о в ат и... а коли б по двукратной публикації жадної відомости про того забитого... і про забивцю в суді не одержано, то суд має про те в околичних городках, селах і де­ревнях обиском ізслідовать, а іменно — собрать із*тих городків, сіл і деревень, о дві милі одтого місця, где т і л о у б ит о г о з н а й д е н о, отстоящих по три чоловіка із людей чиновних, а в небитHOсті чиновних, то дру* гих тамошних людей добрих і віридос^гойних, KOTOpi должни будуть присягу учинить на тім, што они ні сами того у би вст в а н е су т ь причиною, ні убійці і какім случаем тоєубійстзо зділалось, не відають"^[115]).

Ми тут помічаємо, як кодифікатори старанно уникали висловів: „копа", „третюю копу присяжную", „а тая копа маеть быти чинена" ^[116]) і т. и-і за­мінюючи слово „кюпу" „публікацією" та „обискним вивідуванням по го­родах, селах і деревнях". Ясно, іцо кодифікатори „Правь" уважали коп­кий суд за все те, що, як вони висловилися в своїй передмові, „до вжи­вання в судах малоросійських, а найпаче в'самодержавній імперії всеро­сійській не звичайно і непристойно" ^s), через що все це вони й пови­кидали. Все це дає підставу для висновку, що громадський (копний) суд, хоч і вживався, може, по місцевостях Лівобережної України, що здавна були заселені, як от Чернігівщина та Стародубівщина, але, зу­стрічаючи неприхильність до себе з боку влади, вийшов з ужитку.

Що-до инших народів, то про існування копного суду на Москов­щині нічого не відомо.

Припускати, що копний суд відбувався в Польщі, навряд чи мож­ливо, бо будь-яких певних відомостей про це немає. Правда, у Вислиць- кому Статуті р. 1347 ми наче маємо натяк на копний суд. Там ми читаємо: „О злодію маєть бити погоня за ним от сусід. Наготь Лметь жаловав на своїх сусідів, іж йому вночі конь украдей, просив, аби з ним во‘ слід пішли за злояієм, і они не хотіли, а в тім йому кінь згинув. Ми сказуєм сусідам, на ком та вина, коня за­платити"⁶).

Королеве вирішення скарги Наготя в тому розумінні, що сусіди повинні були помагати скривдженому гонити злодія по сліду, наче нагадує гарячу копу, про яку мова буде в свойому місці; але саме відношення сусідів до вимоги скривдженого, небажання їх гонити слід ясно свідчить за те, що в сусідів Наготя не було почуття сусідської солідарности, не було почуття свого обов'язку. допомагати скривдженому сусідові — іти на гарячу копу; а коли такого почуття обов’язку не було, ясно, що копи у них не вживалися. Коли-ж іще взяти на увагу, що тут іде мова не про копу, а лиш про один з актів судового копного поступку, а саме — про гоніння сліду, і що гоніння сліду могла провадити і не копа, а лиш кілька сусідів, — то стане ясно, що наведена цитата з Вислицького Ста­туту нічого нам не доводить. «

Ще менше може доводити покликування Ф. Леонтовича на уклад Генриха, кн. Шльонського, з опатом кляштору св. Вицентого у Вроц- лавлі, що стався р. 1214 ¹); там, між иншим, купцям кляштору надається право німецьке, що звільняло їх „від повинностей... звичайних польський землям; а такими повинностями були: повоз, провід, слід, пресека; тг-' кож од вимаганих оплат, що звуться: сторожа, підводове і т. ин.“²).

Г. Іречек, подаючи відомості про повинності на двір князя, між ними називає повоз, як повинність подавати підводи; провід, як обов’я­зок супроводу княжого повозу ³), і пресеку, як повинність робити в лі­сах просіки⁴); цим він ясно дає зрозуміти, що слід, який вставлено межи натуральними та грошовими повинностями (оплатами) на княжий двір, був теж якась повинність (може слідити звіря на княжій охоті), а не обов я- зок сусідів іти на гоніння сліду в інтересах, що нічого спільного з інте­ресами двору княжого, не мали.

Що-до чехів, то, коли такий авторитет, як уже згаданий Г. Іречек, якому безперечно добре відомий був Литовський Статут (бо він у своїй двохтомовій праці,,Slovanske pravo v Cechach а па Morave^u часто покли- кується на нього), про існування копного суду в Чехії й Мораві жадни?л словом не прохопився, — ясно, що слідів копного суду в Чехії він не найшов; а звідсіля виходить, що його в Чехії й не було.

Що-до угорців, які, посівши слов’янську землю, перейняли їхню культуру, то й там ми знаходимо тільки відомості про гоніння сліду зло­дія ^s), а цей акт, як уже зазначено, не можна ототожнювати з копою.

Значит^, ми маємо повне право зробити висновок, що копне право є своєрідний витвір руського (українсько-білоруського) народу і що гро­мадський суд існував тільки на терені, де жили зазначені народи. Сту­діюючи акти про копний суд, я не міг схопити різниці в якому-небудь

інституті копного права, який на Україні був-би один, а на Білій Русі ииший. Тому треба пам’ятати, що, говорячи про громадський суд, я до­держуюся тої думки, що обидва народи — український і білоруський, бу­дучи близькими сусідами, маючи мало не ту саму історичну долю, жи­вучи в тих самих економічних і соціальних умовах, під спільною Ли- » товсько-Польською державою, спільно й утворили громадський суд і жаден з них не має переважного права на честь уважатися творцем копного права.