ВСТУПНЕ СЛОВО

Серед пам'яток української політико-правової думки раннього нового часу існує одна, яка уже протягом не одного століття привертає до себе увагу найріз­номанітніших представницьких груп суспільного загалу.

Йдеться про ухвалені 5 квітня (за ст. ст.) 1710 р. «Договори і постанови прав і вольностей військових між ясновельможним його милістю паном Пилипом^[1] Орли­ком, новообраним Війська Запорозького гетьманом, й між генеральними особами, полковниками і тим же Військом Запорозьким з повною з обох сторін узгодою за­тверджені...». Від самого початку ця пам'ятка існувала у двох ідентичних примір­никах - складених латинською мовою та тогочасним українським правописом. За­вдячуючи пізнішому інваріантному лінгвістичному прочитанню термінології XVIII ст., вона відома також під назвами «Договір і постанова між Гетьманом Орликом і Військом Запорозьким в 1710 році», «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького між Пилипом Орликом і між старшиною, полковниками, а також Військом Запорозьким», «Пакти й Конституція прав і вольностей Війська За­порозького...», «Правовий уклад та конституції законів та вольностей Війська За­порозького та угоди...» тощо.

класифікації, тим самим відкривши перспективу часткового виведення її у поле по- заакадемічного знання. Проте, віддаючи данину історіографічній традиції, редколе­гія вирішила зберегти у назві пропонованої праці звичну для читацького загалу кон­струкцію, водночас послуговуючись в авторських викладах переважно заголовком віднайденого 2008 р. українського оригіналу тексту домовленостей.

Згадана нами подія відбувалася, можливо, в один з найтрагічніших в істо­рії українського державотворення періодів, коли українське суспільство в своєму політичному багажі вже мало сумний досвід багаторічного виснажливого проти­стояння Чигирина і Варшави, громадянського і політичного розколу в середині Української держави, анархізації Запорозької Січі, опозиційності між володарем булави і значною частиною державної еліти, ненадійності православного сюзере­на та невиправданості сподівань на підтримку українських інтересів Бахчисараєм і Стамбулом. Входження в період деякої стабілізації суспільно-політичної сфери після приходу до влади І. Мазепи дуже швидко змінилося жорстоким випробуван­ням російсько-шведсько-польським збройним конфліктом, в якому для всіх проти­борствуючих сторін володіння Україною та її економічним потенціалом ставало вирішальним чинником політичного утвердження в Центрально-Східній Європі.

Українська спільнота, здеморалізована воєнними діями на своїй території ар­мії шведського короля та російських військ Петра І, а особливо постполтавським терором, затаїлася в очікуванні.

За таких обставин генеральний писар Пилип Орлик, людина, без сумніву, не­пересічна й щедро обдарована, до того ж посвячена в найпотаємніші плани й за­думи свого колишнього патрона, після довгих роздумів і коливань погоджується пристати на пропозицію перейняти гетьманську булаву і зважується ще на один, нетиповий для попередньої української політичної практики, але важливий крок - він вирішує узаконити - шляхом підписання своєрідного контракту - умови свого перебування на гетьманській посаді, а водночас вивести на законодавчо закріпле­ний рівень всю систему політичної та суспільної організації України.

Укладений під Бендерами договір (його авторство історіографічна традиція приписує П. Орлику за активної участі кошового атамана Запорожжя К. Гордієнка, генеральних старшин А. Войнаровського, Д. Горленка, І. Ломиковського, І. Мак­симовича та Ф. Мировича) акумулював у собі всі головні вимоги, які перманент­но від імені українського народу порушувалися козацькою спільнотою як перед українськими урядами, так і перед іноземними протекторами і мали забезпечити реалізацію ідеалу суспільно-політичного устрою Української козацької держави й чітке функціонування вироблених політичною практикою України державних інституцій та управлінських ланок нижчих рівнів. Основні принципи, які закла­далися при цьому в основу договірних статей, передбачали функціональний поділ владних повноважень між гетьманом і представницьким органом козацької демо­кратії - генеральною, або загальною, радою, а також між центральними органами влади та осередками місцевого самоуправління; забезпечення прав і власності як окремих соціальних станів, так і громадянства загалом; піднесення ролі україн­ської православної церкви та вивільнення її з-під контролю держави; повернення суверенітету козацької України шляхом виведення її з-під протекції польського короля та російського царя з одночасною легалізацією перед міжнародною спіль­нотою номінального сюзеренітету над нею правителя Швеції.

Складається враження, що, підписуючи цей документ, новообраний гетьман не лише намагався відразу ввести у правове русло свої відносини із генеральною старшиною та запорозькою вольницею (фактично визнавши за останньою окре­му політичну суб'єктність у межах козацького Гетьманату), а й по поверненні в Україну максимально убезпечити українське суспільство від типових для другої половини XVII - початку XVIII ст. деструктивних колізій. Причому вроджений гнучкий розум політика дозволив йому піднятися над поточним політичним мо­ментом і відразу закласти в договірні статті механізми непорушності проголошу­ваних документом основних засад функціонування української політичної систе­ми в майбутньому.

Для наукового опрацювання пам'ятка стає доступною у 40-50-х роках XIX ст., коли з незначними проміжками у часі виходять друком її латинськомовна та дві тотожні староукраїнські версії в «Чтениях в императорском обществе ис­тории и древностей российских при Московском университете» та в додатках до п'ятитомного твору М. Маркевича «История Малороссии»^[2]. Згодом «Договори і постанови прав і вольностей військових...» неодноразово передруковувалися як за цими виданнями, так і репродукувалися у перекладах англійською, французькою, польською, сучасною українською мовами^[3].

Майже по слідах здійснених О. Бодянським, Д. Бантишем-Каменським і М. Маркевичем перших археографічних публікацій пам'ятки започатковуєть­ся і традиція наукового осмислення цього феномена національного політичного мислення. В різних контекстах і з різних пошукових підходів договір, а також та конкретно-історична ситуація, в якій відбувалося його укладення, в XIX-XXI ст. опиняються в полі зору таких репрезентантів не лише історичної науки, а й суміж­них гуманітарних галузей - археографічної, історико-правової, літературо- та мо­вознавчої тощо, як М. Антонович, С. Алфьоров, О. Апанович, Д. Бовуа, І.Борщак, М. Василенко, О. Вовк, М. Возняк, В. Горобець, М. Грушевський, Р. Губань, Ю. Джеджула, Д.

На жаль, на сьогодні ми не маємо повного історіографічного зрізу накопи­ченого світовою науковою думкою досвіду щодо з'ясування сутнісного змісту, лабораторії дослідження та конкретно-історичного вписання у контекст політико- правової культури доби пам'яток подібного типологічного ряду. Зауважимо, що відсутність такої розробки, як і узагальнення дослідницьких підходів до аналізу самої української пам'ятки початку XVIII ст., значною мірою ускладнює вироб­лення сучасної загальної концепції щодо оцінки значення «Договорів і поста­нов...» в інтелектуальному спадку епохи, яка сама, до речі, на сьогодні вивчена також лише схематично. З певністю можна говорити про існування декількох ін- терпретаційних моделей, вироблених на окремих часових відрізках історіографіч­ного процесу, що ґрунтуються на різних наукових парадигмах і методиках і несуть на собі відбиток сучасних їм суспільно-політичних викликів. Ix загальною вадою є насамперед виокремлення пам'ятки із супутнього їй суспільно-культурного кон­тексту та притаманного на той час соціуму рівня політичної та правової свідомос­ті, а отже, певна суб'єктивізація або ж ідеалізація її історичного значення.

І все ж існує певний оціночний спектр, який не можна не враховувати в по­дальшій роботі над пам'яткою. Він коливається у межах трактування її як пере­січної політичної авантюри та виведення у ранг офіційного акта, положення якого мали виступити визначальним фактором формування подальшої державної док­трини України як на міжнародному, так і внутрішньополітичному рівнях.

Не секрет також, що частина праць, присвячених «Договорам і постановам...» 1710 р. (серед них присутні як розлогі наукові розвідки, так і формалізовані викла­ди, короткі згадки в контексті розв'язуваної автором проблеми й опуси відверто агітаційного спрямування), позбавлена елементів дослідницького навантаження, а лише імплантує на свої сторінки, відповідно до свого жанрового або прикладно­го призначення, певний зріз напрацьованого іншими вченими знання. Отже, маю­чи в цілому доволі значний кількісний показник (підготовлений до цього видання покажчик друкованої продукції засвідчує, що нині наукова «Орликіана» налічує не одну сотню позицій), ми постаємо перед ситуацією, коли оновлення потре­бують не лише підходи до джерелознавчо-історіографічного опрацювання самої пам'ятки. Нагальним виявляється також завдання переосмислення всієї культур­но-політичної атмосфери, в якій ця пам'ятка створювалася.

Не станемо зупинятися детально на її структурі та тлумаченні окремих статей (практично на цьому побудована переважна частина розробок), а відішлемо чита­ча до ґрунтовного історико-юридичного аналізу, зробленого свого часу відомим представником українських історичної та правничої шкіл академіком М. Bacn- ленком^[4]. Лише відзначимо, що «Договори і постанови...», незважаючи на порів­няно невеликий обсяг і доволі спопуляризований стиль викладу, за внутрішнім наповненням виходять далеко за межі звичних для політичної культури свого часу документів тимчасового терміну чинності чи вузькоспеціального призначення, що спрямовувалися на вирішення політичних потреб певної соціальної групи або індивіда та мали обмежений хронологічно період чинності.

В історіографії неодноразово наголошувалося на тому, що укладеним під Бендерами договором уперше в письмовій формі передбачалося врегулюван­ня політико-правових відносин між носіями вищої верховної влади в Україні та суб'єктами національної політичної системи; що він створювався насамперед в інтересах козацької старшини, матеріальний статок якої фактично перетворював її на основного реального конкурента українському абсолютизмові на політичному полі. З цим не можна не погодитися. Однак це лише один бік проблеми. Головне, на чому слід акцентувати увагу, - те, що, по суті, «Договори і постанови прав і вольностей військових...» відбивають цілий пласт політичного життя суспільства, яке після Полтавської катастрофи постало перед новими викликами, і від пошуків адекватної реакції на які залежала не лише доля сучасного подіям покоління, але й вся подальша еволюційна перспектива української державності. Отже, прив'язка цієї пам'ятки до кола українських емігрантів, яким перемога російської армії пе­рекрила шлях до безпосередньої активної участі у формуванні політичного про­стору батьківщини, є вельми умовною і засвідчує хіба що територіальний ареал її створення та новий політичний статус її укладачів.

Усе це помітно актуалізує питання про джерела та ідеологічні засади політи- ко-правової пам'ятки 1710 р. Частково його порушив у своїй розвідці М. Василен­ко, вказавши на формальну відповідність укладеного під Бендерами договору до поширених у політичній практиці Речі Посполитої так званих «pacta conventa», що регулювали відносини між королем і шляхтою, яка делегувала йому владні повноваження, й оформлювалися одночасно з принесенням елекційної присяги^[5]. На початку XXI ст. О. Кресін цілком резонно запропонував розглядати теоретич­ний спадок української політичної еміграції постмазепинської доби «у контексті розвитку політично-правової теорії і практики в Україні другої половини XVII - початку XVIII століть»^[6]. Тим самим в ідейно-правову основу пам'ятки закладався втілений у формі договорів комплекс дипломатично-правових документів, яки­ми визначалися характер і регламентованість міждержавних відносин козацької України з країнами східноєвропейського регіону, насамперед Росією, Річчю По­сполитою, Кримським ханством та Османською імперією, і які водночас відбива­ли засадничі принципи зовнішньополітичних доктрин і державотворчих програм українських гетьманів, а також віддзеркалювали загальний стан внутрішніх соці­альних процесів і рівень розвитку політичної свідомості суспільства.

Однак, на наш погляд, було б неправомірним обмежуватися лише цією сто­роною проблеми. Перерваність (після С. Оріховського, С. Наливайка, І. Вишен- ського) української традиції створення писемних суспільно-політичних проектів, які б викладали бачення українською інтелектуально-політичною елітою перспек­тив існування національної політичної організації, форм влади та розмежування управлінських обов'язків тощо, цілком логічно спрямовувала останню на пошук нових джерел, які б живили її державотворчі потенції. Таким потужним ідейно- ідеологічним струменем для козацької старшини другої половини XVII - початку XVIII ст., без сумніву, мав стати інтелектуальний багаж Києво-Могилянської ака­демії, професура якої регулярно ретранслювала та продукувала передові для сво­го часу політико-правові ідеї, що ґрунтувалися на поширених у ранньомодерній Європі концепціях природного стану та природного права, договірного характеру походження суспільства та держави, теоріях поділу влади та конституційного об­меження абсолютистської форми правління тощо.

Не слід забувати, що вихідцями із києво-могилянського інтелектуального се­редовища були, зокрема, і гетьман Іван Мазепа, і спадкоємець булави по ньому Пилип Орлик. І, думається, не випадково один з його найретельніших біографів В. Різниченко на перше місце при характеристиці цієї людини, поряд з його «тон­ким національно-політичним розумом і щирим серцем», ставив його високий освітній рівень, підкреслюючи, що цим «він різко виділявся навіть серед тодіш­нього, сучасного йому культурного українського громадянства»^[7]. Нагадаємо: саме П. Орлику (як одному із основних авторів і редактору) належить матеріалізація виношуваної в старшинському середовищі ідеї «Договорів і постанов...», а отже, звідси - прямий вихід на зразки античного політичного мислення, політичні ідеа­ли парламентаризму О. Кромвеля та Дж. Лілберна, політико-філософські тракта­ти ранньонової доби І. Альтузія, Г. Греція, Н. Маккіавелі, Ж. Бодена, Б. Спинози, Дж. Мільтона, Дж. Гаррингтона, Т. Гоббса, Дж. Локка, С. Пуффендорфа, Т. Mopa та інших європейських політичних теоретиків, праці яких були добре відомими в Україні. І вже в жодному разі не можна ігнорувати давньоруську традицію, до якої козацька еліта постійно апелювала у тих випадках, коли опинялася перед необхід­ністю доведення тяглості й правомірності своїх політичних прав і вимог.

Отже, логічний ряд писемних пам'яток, в яких втілювалася ідея конституційно­го оформлення суспільних відносин у межах конкретно взятої держави і які могли б слугувати зразками для укладачів «Договорів і постанов...», окрім річпосполитської політичної традиції, сміливо можна опустити в часи появи кодексів римських імпе­раторів (зокрема, так званої «Кодифікації Юстиніана»), «Руської правди», «Англій­ської великої хартії вольностей», «Золотої булли» Карла IV, англійського «Білю про права» тощо. При цьому слід пам'ятати, що існує ще один перспективний дослід­ницький вектор, а саме: проекція пам'ятки 1710 р. на пізнішу практику теоретично­го оформлення політичних і конституційних проектів.

Таким чином, вихід за обмежений національними кордонами політичний про­стір, пошуки у напрямі порівняння української політико-правової пам'ятки по­чатку XVIII ст. з сучасними або такими, що передували їй, відомими зразками політичного мислення видаються доволі перспективними при спробі з'ясування глибинної типологічної сутності створеного на самобутньому політико-правово- му ґрунті України джерела.

Можна і потрібно досліджувати бароковий стиль пам'ятки. Однак навряд чи доцільно обмежувати особливості її форми та літературного викладу лише про­стором барокової культури й барокового способу мислення. Адже на час, коли було написано «Договори і постанови...», в традиційне поле української політич­ної свідомості, зокрема, на її державотворчий рівень, все впевненіше проникають ранньопросвітницькі ідеї й водночас зароджуються початки раціоналістичного світобачення, що помітно корегують створені на національному ґрунті політичні концепції. Вони присутні в ідеологічному спадку П. Могили, який «наполегливо втілював у життя ідею могутності авторитетної української церкви з високоосвіче­ним, дисциплінованим, незалежним від світської влади духовенством» і власним українським патріархатом як структурною складовою єдиної вселенської христи­янської церкви^[8], розвиваються И. Кононовичем-Горбацьким, І. Гізелем, Ф. Проко­повичем і Д. Ростовським-Тупталом. Ix слід добре простежується в ідеї автономно­го Великого князівства Руського Ю. Немирича, духовному та політичному спадку С. Яворського, під безпосереднім впливом якого формувався світогляд молодого П. Орлика і з думкою якого він рахувався, вже будучи відомим політиком і теоре­тиком у галузі політичної культури.

«Ранньоновітнє суспільство, - за словами англійського вченого Д. Нормана, - слід розуміти, спираючись на уявлення про соціальні стани. Ці основні соціальні групи були визначені своїми функціями, правними обмеженнями та привілеями, які мали полегшувати виконання тих функцій, і своїми корпоративними інсти­туціями... Саме ця фрагментованість становила ту соціальну базу, завдяки якій західний абсолютизм відрізнявся від східної автократії»^[9]. На західні цивілізаційні зразки орієнтувалася й частина козацької еліти як у практичній площині функціо­нування національних державних інститутів, так і у сфері юридичного обґрун­тування певних політичних акцій і вироблення нормативів політичної поведінки репрезентованого нею суспільства. Тим більше, що мала змогу зблизька ознайо­митися з іншою моделлю соціально-державного устрою, втіленою в російському монархізмові.

Не становив у цьому плані виключення і гетьман в екзилі Пилип Орлик. Фак­тично він не мав (або мав у дуже урізаному вигляді під час свого нетривалого пе­ребування на Правобережжі¹") реальних важелів впливу на українське політичне життя. Сферами прикладення його державотворчих зусиль стали дипломатія та теорія політики. Основні концепти, закладені ним 1710 р. у пункти «Договорів і постанов...», як, наприклад, ідея незалежності Української держави; розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову та утвердження республікан­ської форми правління тощо, присутні практично у всіх його попередніх і пізні­ших зверненнях і творах - «Покірному меморіалі Запорозького Війська до святого королівського маєстату Швеції», «Головних пунктах для переговорів про договір із ханом та Кримською державою», «Договорі Війська Запорозького з Кримським ханством», «Маніфесті до європейських урядів», «Виводі прав України»^{[10] [11], лис­ті до С.Яворського, листуванні з європейськими урядовцями та дипломатами, а також членами своєї родини; розвиваються на сторінках його «Діаріуша», в його поетичній творчості. Ці ідеали були почерпнуті ним з української політичної практики. Творчо пристосовані до поточного моменту та обґрунтовані на основі врахування досвіду інших часів і народів, вони спричинилися до піднесення укра­їнської державної ідеї на інший якісний рівень, що відповідав певним тенденціям розвитку політичної думки того часу.}

Осмислення з нових концептуальних засад політичної спадщини П. Орлика не може не приваблювати науковців своєю широкою перспективою. Зокрема, су­часна українська гуманітаристика має достатній інтелектуальний потенціал для того, щоб вже найближчим часом спробувати дати відповіді на цілу низку спірних питань, пов'язаних з комплексним дослідженням цієї, без перебільшення, нети­пової для політичної культури українців пам'ятки початку XVIII ст., пов'язати останню з історією і практикою вітчизняного та європейського права, визначити­ся з місцем і роллю цієї пам'ятки в українській та європейській культурі раннього нового часу. Відповідні дослідження провадяться і за межами України.

Значною мірою їх результативність пов'язана із створенням корпусної праці, яка включатиме всі відомі списки та редакції пам'ятки, її переклади. В цьому кон­тексті на особливе відзначення заслуговує першодрук віднайденого вітчизняними архівістами українського оригіналу джерела, що, без сумніву, відкриє нову сто­рінку в науковому опрацюванні його тексту і, сподіваємося, стане поштовхом до активізації важливого наукового напряму, пов'язаного з дослідженням політичної свідомості та політичної культури українського суспільства.

___ 15 ⅛ ⅛ ⅛

Археографічне видання «Договорів і постанов прав і вольностей військо­вих між ясновельможним його милістю паном Пилипом Орликом, новообраним Війська Запорозького гетьманом, й між генеральними особами, полковниками і тим же Військом Запорозьким з повною з обох сторін узгодою затверджені...», яке пропонується сьогодні читачеві, розглядається нами як невід'ємна складова фундаментального академічного проекту, в якому науковий гуманітарний загал у вигляді індивідуальних авторських розробок представить (у різних форматах і формах) сучасний погляд на комплекс важливих питань, пов'язаних із діяльніс­тю непересічного українського політика та його програмою розвитку Української ранньомодерної держави.

Валерій Смолій