Вступ

Верховна Рада України 8 грудня 2004 року прийняла Закон України «Про внесення змін до Конституції України», яким передбачено значне розширення компетенції українського парламенту, повноважень народних депутатів, початок довгоочікуваної конституційної реформи в нашій державі, новий крок до її європейської моделі.

Унікальність вітчизняного парламентаризму полягає не лише в тому, що він має глибокі корені та давні історичні традиції. Втрачаючи та знов виборюючи власну державність, український народ навіть у часи, коли був роздертий сусідами-державами, набував досвіду представництва у різних вищих представницьких установах цих держав — сеймах Литви і Польщі, парламентських установах Австрії та Австро-Угорщини, Державній думі царської Росії, досвіду «радянського парламентаризму» в складі СРСР. Отже, сучасний етап українського парламентаризму спирається на історичні традиції, багатовікову історію вітчизняного державотворення, національних представницьких органів державної влади часів Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки, на досвід представництва у вищих законодавчих органах державної влади сусідніх країн.

Вивченню повчального парламентського досвіду українства і присвячена пропонована монографія. Дослідження в історичному контексті

З

дає змогу заповнити певні прогалини в історико-юридичному знанні про державотворчі процеси в Україні і на цій основі сприяти досягненню головної мети — створенню неупередженої об\'єктивної картини історичного розвитку української державності, поєднанню історичного досвіду загальнонаціонального представництва з вирішенням його сучасних нагальних проблем.

До недавнього часу досвід українського державотворення було значною мірою сфальсифіковано радянськими історичною і юридичними науками і об\'єктивна його історія лише складається. Зроблено тільки перші кроки й у вивченні історії вищих представницьких органів державної влади в Україні.

Найбільш значним здобутком історіографії теми є монографічні й дисертаційні дослідження провідного інституту представницької демократії в Україні — парламентаризму. Маємо, передусім, книгу «Український парламентаризм: минуле і сучасне», підготовлену Інститутом держави і права ім. В. М. Корецькош НАН України за участю науковців інших установ і практичних працівників (2). У ній розкриваються сторінки історії і формування, сучасного утвердження та вдосконалення українського парламентаризму, місце і роль Верховної Ради України в суспільно-політичному житті країни. Це, по суті, перше видання такого роду в Україні, яке висвітлює, хоч і побіжно, історію українського парламентаризму власне з його передісторії до сьогодення. Дещо по-іншому дослідили цю проблему О. М. Бандурка і Ю. Д. Древаль в монографії «Парламентаризм в Україні: становлення і розвитою) та Ю. Д. Древаль в монографії «Парламентаризм у політичній системі України (політию-правовий аналіз)» (3). Тут становлення парламентаризму в Україні пов\'язується з часами діяльності імперських австро-угорсьюго та російського парламентів. Історію становлення представницької влади у світовому і вітчизняному контексті вперше подали у стислому викладі Павло Кислий і Чарльз Вайз у книзі «Становлення парламентаризму в Україні: На тлі світового досвіду» (4).

Становлення та еволюцію світового парламентаризму з включенням сюжетів з його історії подав у своїй ґрунтовній праці А. 3. Георгіца (5). Його дослідження важливе для нас у плані можливості співставлення вітчизняної і світової практики виборного політичного представництва та аналізу формування і розвиту теорії парламентаризму, в тому числі — вітчизняної конституційної думки.

Значний кроку вивченні становлення і розвить^ українського парламентаризму, його теоретичних та організаційно-правових проблем здійснив

В. С. Журавський. У своїй докторській дисертації, монографіях (6) дослідник вперше у вітчизняній юридичній літературі дав загальнотеоретичний аналіз становлення та розвить^ вітчизняного парламентаризму. У першому розділі своєї дисертації В. Журавський стисло висвітлює історичні засади українського парламентаризму, зосередившись на стані та проблемі їх вивчення і критичного переосмислення. Автор вважає справжніми витоками українського парламентаризму становлення козацького конституціоналізму, відзначає вплив на нього литовсько-польської традиції (7). Розвиток доктрини вітчизняного парламентаризму й особливо практика формування та діяльності вищих представницьких органів державної влади в Україні висвітлюються В. Журавським досить побіжно (8).

Для досліджу ваної в монографії теми значний інтерес становлять дисертаційні праці О. Ю. Мороза, Г. С. Журавльової, В. А. Звірковської (9). Якщо Г. Журавльова визначила конституційні засади становлення і розвитку парламентаризму в Україні, дослідила конституційне законодавство з 1917 роїуу то О. Мороз і В. Звірковська здійснили політологічний аналіз тієї ж проблеми. Так, О. Мороз розглянув концепцію представництва та історичний досвід її реалізації, теорію та практику представництва в українській політичній традиції. На його думку, дослідники проблеми розвитку парламентаризму залишають поза увагою таку фундаментальну характеристику, як роль, місце і значення парламенту та органів місцевого самоврядування в системі представницької демократії, проблему рівня представництва, його повноти, послідовності забезпечення тощо.

Отже, найбільш повно ці проблеми висвітлені дослідниками в контексті українського парламентаризму — його історичні засади, становлення і розвиток головним чином у теоретичному і організаційно-правовому аспектах. Плідним виявився й порівняльно-історичний аналіз світового і вітчизняного парламентаризму. Проте історико-правовий аналіз вищих представницьких органів державної влади в Україні потребує спеціального дослідження.

Важливо вказати на концептуальне значення публікацій вчених, які першими звернули увагу на значення витоків, історичну еволюцію вітчизняного парламентаризму і представництва, — В. М. Шаповала, В. А. Смолія, О. М. Мироненка, М. В. Томенка, Г. О. Федоренко (10) та інших. їх висновки враховано у монографії.

Історіографію теми, що вивчається, значно доповнюють дослідження окремих етапів і передісторії вищих представницьких установ в Україні.

Ще у XIX ст. історики права активно досліджували традиції народоправства на Русі, зародки станово-представницьких органів влади. Так, М. М. Карамзін бачив у вічових зборах форму участі громадян в управлінні, вважав їх досить давнім інститутом, що мав величезну компетенцію (11). Відомий історик права В. І. Сергеєвич доводив, що віче і князь — два однаково суттєвих елементи давньоруського суспільного побуту, боярська рада — не орган влади, а просто «акт думання» найближчого оточення князя (12). В. О. Ключевський виділяв як «третю форму» влади боярську думу, порівнював її з «маховим колесом», що приводило в рух весь урядовий механізм, адже вона стояла на чолі давньоруської адміністрації (13). За його визначенням вона була «односта- новою радою» з представництвом духовенства і міста (14).

B. Дьячан (17). Лише М. Довнар-Запольський вважав, що як носій верховної влади в державі віче мало таке ж значення, як народні збори в стародавніх Афінах чи Римі (18). Отже, в російській дореволюційній історіографії складалось переконання: віче — давній інститут прямого народовладдя, а боярська рада — постійно діючий при князі дорадчий орган з елементами станового представництва.

В працях! Лінниченка, І. Бєляєва, М. Максимейка, Б. Павлова (19) віче ХІІ-ХІІІ ст. розглядалось вже як орган прямого народовладдя. І.Д.Бєляєв вважав органами земського управління віче і виборну земську владу, які обмежували владу князя і поклали «виборне начало» на Русі (20).

У вітчизняній нерадянській історіографії вчені, виділяючи три чинники державної влади в Київській Русі XII-XVII ст., вирізняли державу того періоду серед європейських саме за ознакою народоправства. Слідом за М. Костомаровим історики українського права Українського вільного університету в Празі — Р. Лащенко, С. Дністрянський, М. Чубатий,

C. Федорів (21) визначали владу віча як верховну. Так, Лащенко вважав, що «віче було зверхнім народним органом влади ... в ньому відбилася верховна воля народу». С.Дністрянський писав: «Українська держава несе в собі довгу передісторію парламентаризму, що починається саме з існування віча княжої доби, коли функціонування останнього надавало правлінню київських князів найбільш демократичного характеру». М. Гру- шевський висловлював свою думку менш категорично: «в моменти поважливі віче виступало як справжній суверен» (22). В умовах київської централізації віче залишалось у ролі надзвичайного органу і свою зверхність одержало лише в Новгороді, де «політична самоуправа ...

Сучасні дослідники історії Київської держави послуговуються головним чином надбаннями радянської історичної науки. Справді, фундаментальні дослідження С. В. Юшкова, Б. Д. Трекова, Б. О. Рибакова, М. М. Тихомирова, В. Т. Пашуто, Л. В. Черепніна, П. П. Толочка, І. Я. Фро- янова (25) та інших залишаються значною мірою неперевершеними з історії слов\'янства, Давньоруської держави. Проте з радянських часів так і залишились остаточно незавершеними тривалі суперечки щодо співвідношення влади в ній князя, боярської ради і особливо віча. Так, Б. Д. Греюв переконливо доводив, що із створенням у IX ст. ранньофеодальної Давньоруської держави віче замовкає. Відродження вічової діяльності, посилення боярської ради відомий російський вчений пов\'язував з другою половиною XI — XII століттями, тобто з падінням значення Києва як політичного центру, посиленням окремих земель держави і міських центрів (26).

С. В. Юшков вважав, що віча були масовими зборами керівних елементів міста і землі, які скликали князі і якими керувала феодальна верхівка (27,28). Вони не були постійними органами влади. Йому заперечував М. М. Тихомиров: віче — зібрання широкого загалу «людей», а не феодальної верхівки (29). Він поділяв думку Б. Д. Трекова про те, що час розквіту нових міських центрів і є періодом панування вічового ладу. Цю точку зору пізніше розвивав Л. В. Черепнін: віче — найвищий орган міського управління в добу раннього феодалізму, збори городян різного соціального статусу (ЗО). В. Т. Пашуто (31), П. П. Толочко (32, 33) теж бачили в народних зборах вузькокласовий орган, який перебував у руках феодалів. Лише І. Я. Фроянов наполягав: нема підстав говорити про зупинення вічової діяльності в X ст.; віче — верховний демократичний орган влади, що розвивався разом з князівською владою. Але запанувала думка про архаїзм віча як органу прямого народоправства, незначну роль боярської ради в організації і функціонуванні князівської влади. Про почат- ки станового представництва в боярській і міській радах вже не йшлося.

Сучасні дослідники історії вітчизняного парламентаризму розійшлися у висновках: частина дослідників вважає віче і боярську раду органами народовладдя і станової представницької влади в Русі (С. Грабов- ський, С. Ставрояні, Л. Шкляр, А. Панюк, М. Рожик (35), В. Смолій (36), Г. Федоренко (37), П. Кислий, Ч. Вайз (38), інші вважають, що «такий інститут, як віче, не мав системи представництва, компетенції, термінів скликання, процедури», головними функціями якого були комплектування народних ополчень та обрання військових ватажків (С. М. Серьогін) (39). В. С. Журавський дійшов висновку: віче як явище суто міського масштабу взагалі можна вважати зародком сучасного місцевого самоврядування (40). Автори тритомної «Давньої історії України» категоричні: цей інститут «ніколи не був органом народовладдя, широкої участі демократичних верств населення у державному управлінні» (41).

Неоднозначно визначається роль боярської ради і віча як державних інституцій нинішніми російськими істориками. Так, І. А. Ісаєв вважає, що в Київській ранньофеодальній монархії віче виконувало важливу державну і політичну функцію. Проте склад, компетенцію, функції княжої ради у монографії зовсім обійдено увагою (42). Зате І. В. Петров доводить, що політичне значення ради в X ст. набагато переважало можливості віча, воно було органом лише регіонального значення (43).

Отже, сучасна історико-правова наука потребує нового осмислення витоків органів народовладдя, станово-представницьких органів державної влади на основі вивчення літописних джерел, праць видатних істориків минулого. Передусім потребує аналізу визначення складу, компетенції та порядку роботи віча і боярської ради.

Історіографія представницьких станових органів Литовсько-Руської держави була започаткована працями М. Максимейка та І. Малиновсь- кого (44), а також вже названими працями Р. Лащенка та М. Чубатого. їх роботи до цього часу залишаються неперевершеними з огляду на використані джерела та глибину аналізу. Лише останнього часу дослідники знову розпочали вивчення суспільно-політичного ладу і права України в складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої — (Б. И Ти- щик, О. А. Вівчаренко) (45), її представницьких органів (О. М. Миронен- ко) (46), історії земських сеймиків (О. Винниченко) (47).

Досить активно і плідно сучасними дослідниками вивчається і висвітлюється важливий період українського державотворення доби Запорізької Січі і Гетьманщини. Крім ґрунтовних загальних праць з історії вітчизняного державотворення, де тією чи іншою мірою висвітлюється і проблема представництва, — С. Грабовського, С. Ставрояні, Л. Шкля- ра (35), Д. Наливайка, О. Гуржія, В. Смолія, В. Степанкова (48) та ін., останнім часом з \'явились змістовні статті і повідомлення О. Мироненка, А. Козаченка та ін (49), які продовжують започатковану М. Слабченюм (50), Л. Окіншевичем (51) традицію вивчення історії вищих органів влади і управління Козацької держави. Найбільш ґрунтовно цю проблему дослідив у своїй кандидатській дисертації А. І. Козаченко (52). Окремі питання становлення та еволюції вищого законодавчого органу Української козацької держави висвітлювали В. Щербак, Р. Шуст, В. Журавський (53), які широко послуговувалися працями Д. І. Яворницького (54), М. І. Костомарова (55).

І все ж питання генези козацьких рад вивчено ще недостатньо. Серед дослідників історії вітчизняного державотворення козацької доби існують суттєві розбіжності щодо тлумачень його еволюції. Так, один із провідних дослідників сучасного парламентаризму В. Шаповал зазначає, що «навряд чи правильним буде шукати витоки парламентаризму в Україні у період Гетьманщини та Запорозької Січі, освячений, на думку частини істориків, діяльністю різного роду рад» (56). Думку В. Шапова- ла схоже поділяє і В. Журавський, який вважає, що Козацька рада «виступає скоріше певним атавізмом минулого на тлі загальних тенденцій розвитку тогочасного суспільства», справедливо попереджаючи про небезпеку спрощених тлумачень еволюції вітчизняного парламентаризму, поверхових аналогій між історією і сучасністю нашої держави (57). Інші дослідники вважають, що цілком безпідставно стверджу вати відсутність передісторії українського парламентаризму (58, 46, 59). Так, у контексті еволюції вітчизняного парламентаризму розглядає, зокрема, представницькі органи і вітчизняний конституціоналізм Литовсько-Руської і Козацької держав О. Мироненко.

Таким чином, потребують подальшого і спеціального вивчення історія та організаційно-правові засади діяльності вищих представницьких органів Литовсько-Руської держави і Речі Посполитої, участі в них українців, діяльність генеральних і старшинських рад у Козацькій державі.

Першими дослідниками українського представництва в парламентських установах Австро-Угорщини кінця XIX — початку XX ст. були визначні діячі національно-державного відродження М. Павлик (60), І. Франко (61), М. Грушевський (62), С. Баран (63), К. Левицький (64). У своїх публіцистичних працях вони відобразили гострі проблеми виборчого процесу, українського і польського представництва в австрійському парламенті і крайових сеймах, демократичні зміни на західно-українських землях, змалювали політичні портрети українських депутатів.

Зараз істориками права Львівського і Чернівецького університетів плідно вивчається державний лад і право в Галичині та на Буковині у другій половині XIX — на початку XX ст., історія крайових сеймів. У працях В. Кульчицького, І. Бойко, І. Лісної, М. І. Настюка, М. В. Никифорака, О. М. Шиби, Т. Мікули, І. Настасяка, О. Г. Аркуші (65) використано

широке коло джерел — періодичної преси другої половини XIX — початку XX ст., збірників правових актів і документів, праць австрійських, польських та вітчизняних вчених, архівів. Це—добрий доробок до історії представницького досвіду західних українців в австрійському парламенті, становлення та діяльності Галицького і Буковинського сеймів.

Менше уваги дослідниками приділено участі українців у російській Державній думі. Так, виборчий процес, парламентська тактика політичних партій в останні роки вивчалась П. В. Товстухою, В. І. Попиком (66) та іншими дослідниками. У працях О. О. Коника (67) і особливо в кандидатській дисертації і монографії М. ПІ. Киян (68) висвітлено українське представництво в І і II Думі. О. О. Коник, Ю. Д. Древаль, О. І. Білокінь, Л. Коваленко, В. Доморослий (69) дослідили тією чи іншою мірою українське питання в Думі. Проте участь українських депутатів у вирішенні її організаційно-правових питань, у законотворенні, діяльність Української парламентської громади все ще потребують поглибленого вивчення.

Розпочаті дослідження вітчизняного розвитку теорії представництва в українській політичній традиції, політико-правовій думці, зокрема, наприкінці XIX — на початку XX ст. у працях В. Журавського (70), О. Мороза (71) довели перспективність і наукову значущість цього напряму історико-правової науки.

Становлення парламентаризму в строкатій системі вищих представницьких установ доби національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. в Україні, розвиток теорії та практики представництва досить широко висвітлюється в сучасних історико-правових та історичних дослідженнях. І це закономірно з огляду на активне державотворення на українських землях в умовах національно-визвольних змагань. Головні засади історико-правової історіографії національно-державного будівництва 1917-1920 рр. були закладені публіцистичними й історичними працями визначних діячів УНР і ЗУНР — М. Грушевського (72), В. Винниченка (73), О. Шульгіна (74), П. Христюка (75), І. Мазепи (76), К. Левицького (77) та інших. Написані на злобу дня чи з часовою дистанцією від недавніх революційних подій, ці праці зберігають велику історіографічну і джерельну цінність для сучасних дослідників.

Проте й сьогодні в історіографії національно-державного будівництва 1917-1920 рр. залишається ще немало «білих плям» і суперечностей. Так, історія першого загально-національного представницького органу — Української Центральної Ради, її роль у становленні вітчизняного парламентаризму трактується в сучасній літературі неоднозначно і суперечливо. О. Бандурка, Ю. Древаль вважають УЦР першим «реальним українським парламентом» (78). Знавці питань держави і права 1917-1920 рр. Ю. Павленко, Ю. Храмов, А. И. Рогожин, В. О. Рум\'янцев, О. Копилен-

ІО

ко, М. Копиленко, О. Мороз (79) та ін. стверджують, що, це був «революційний парламент», проте, «незважаючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада вирізнялася певною специфікою», була скоріше «передпарламентом» (80). Автори монографії «Український парламентаризм: минуле і сучасне» розглядають УЦР як «тимчасовий парламент», яка в той же час «не відповідала всім критеріям парламенту в його класичному розумінні... ознакам і функціям парламенту» (81). П. Кислий, Ч. Вайз називають Раду представницьким органом України, який з проголошенням IV Універсалу «отримав юридичне право здійснювати законотворчу діяльність» (82), В. Журавський — як «парламентський представницький орган», «парламент за формою» (83). О. Мороз вважає взагалі, що «перший обраний демократично де-факто і де-юре український парламент так і не народився» (84). В той же час Г. Журавльова започаткування вітчизняної практики парламентаризму пов\'язує саме з УЦР (85)[1].

Вперше, на основі широкої джерельної бази (головним чином архівів) політико-правовий аналіз діяльності УЦР дав у своїй монографії О. М. Мироненко (86). Він визначив Центральну Раду як «тимчасовий парламент України», дослідив напрямки її діяльності, наслідки тощо. Саме таке визначення, яке ми збираємось додатково обґрунтувати і, головне, розкрити, дало підстави Верховній Раді України прийняти спеціальну постанову «Про заходи по відзначенню 80-річчя українського парламентаризму» 4 квітня 1997 р. (87).

Проблеми формування, складу Центральної Ради, порядок її роботи спеціально до цього часу не досліджено. Отже, є потреба спеціально дослідити проблеми представництва, організацію, склад, а головне — функції, особливо законотворення, порядок роботи Української Центральної Ради, спираючись головним чином на протоколи її засідань.

За попереднє десятиліття досить плідно вивчався досвід української державності часів Гетьманату та Директорії. Крім загальних праць з історії державотворення 1917-1920 рр. — вже згадуваних праць Ю. Павленка, Ю. Храмова, В. О. Рум\'янцева, О. Л. і М. Л. Копиленків та інших (88), з\'явились змістовні публікації про перше соборне представництво українського народу — Трудовий Конгрес 1919 р. (89), про парламентську модель організації влади в концепціях українських політичних партій (90). Розпочалось поглиблене вивчення досвіду законотворчості УНР та Української держави (91), особливо їх конституційного законодавства (92). Вперше теоретико-методологічний аспект витоків українського революційного конституціоналізму 1917-1920 рр. дослідив у своїй ґрунтовній монографії О. М. Мироненко (93).

Плідно розробляється західноукраїнськими істориками історія Західноукраїнської Народної Республіки, в тому числі — її державного апарату і законодавства. В. С. Кульчицький, М. І. Настюк, М. Р. Литвин, К. Є. На- уменко, Б. И. Тищик, О. А. Вівчаренко, Н. О. Лесикович, С. А. Макарчук та ін. (94) дослідили й окремі сторінки діяльності Української Національної Ради — парламенту ЗУНР П. Стецюк, Б. Тищик та ін дослідники (95) звернули вперше увагу й на історію розробки Конституції ЗУНР.

Отже, потребує спеціального і поглибленого дослідження проблема народного представництва, його принципів, висвітлення, по можливості, всієї картини виникнення, становлення та спроб їх відновлення, об\'єктивна оцінка вищих представницьких органів державної влади УНР і ЗУНР в 1917-1920 рр. на основі більш повного використання документальних джерел.

Автор свідомо не оминає історію створення і розвиту радянської системи вищих представницьких органів — Всеукраїнських з\'їздів Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та його Президії як з огляду на специфік, декоративний характер «радянського парламентаризму» в умовах радянської монопартійної тоталітарної системи, що закладалася у 1917-1920 рр., так і з огляду на наявність спеціальних праць з їх історії — Д. Т. Яковен- ка (96), С. П. Виноградської, А. И Рогожина (97), В. Д. Гончаренка (98), В. О. Рум\'янцева (99), О. Л. Копиленка, М. Л. Копиленко та ін.

Джерельна основа монографії репрезентована різними групами джерел: 1) нормативно-правовими актами вищих представницьких органів державної влади і управління; 2) офіційними документами і матеріалами про їх діяльність; 3) творами визначних діячів українського державотворення; 4) документами і матеріалами особистого походження; 5) матеріалами періодичної преси; 6) літописами, хроніками історичних подій; 7) архівними матеріалами.

Основними джерелами досліджуваної теми є нормативно-правові акти вищих представницьких органів державної влади і управління,

які діяли в різні часи на території України, та офіційні документи і матеріали про їх діяльність.

Цінні відомості про представницьку і правову систему Великого князівства Литовського та Речі Посполитої містять Литовські статути, грамоти великих князів литовських, ухвали й ординації сеймів, королівські універсали і листи. Вони дозволяють проаналізувати склад, компетенцію та організацію роботи сеймів та повітових сеймиків, діяльність українських послів у них. Ці джерела використані зі стародруків (Литовських статутів (100), Литовської Метрики (101), актів адміністрації Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, з архівів, виданих у XIX — на початку XX ст. «Комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском генерал-губернаторе» — «Архив Юш-Западной России» (далі — АЮЗР)) (102), збірників актових і нара- тивних джерел (103). Найбільше ці джерела використовувались істориками другої половини XIX — початку XX ст.

Історію Генеральних козацьких рад та Рад козацької старшини у XVII-XVIII ст. відобразила головним чином нормотворча діяльність гетьманів і гетьманських урядів — угоди, Універсали, договірні статті. Вони публікувались у XIX ст. в «Источниках Малороссийской истории», зібраних Д. Бантиш-Каменським (104), у збірниках архівних матеріалів — АЮЗР (102), «Памятниках, изданньїх Киевской комиссией для разбора древних актов», «Документах, обьясняющих историю Западно-Русского края» (103) та ін. Найбільш значний масив актових і наративних матеріалів припадає на добу Хмельниччини і Гетьманщини. Серед них — «Документи Богдана Хмельницького», «Універсали Богдана Хмельницького. 1648-1657» (105), збірник документів «Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.» (106), збірники документів і матеріалів з історії українсько-російських взаємин і Переяславської Ради 1654 р. (107). Додатковим джерелом, використаним у монографії, є царські грамоти, укази, статті, привілеї з Повного зібрання законів Російської імперії, які проливають світло на історію козацьких Рад (108).

Досить різноманітні нормативно-правові матеріали доби Державної думи Росії, що визначали порядок її формування, правовий статус, організацію роботи тощо, які допомагають проаналізувати й оцінити набутий досвід українського представництва (109). Найменш досліджена участь українських депутатів у законотворенні, організації роботи Думи чотирьох скликань, відображена у стенографічних звітах її засідань, проектах законів, що вивчаються в монографії (ПО).

Особливу увагу в дослідженні приділено історії організації, становлення та нормотворчості першого українського парламенту доби національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. — Українській Центральній Раді. Двотомне видання її документів і матеріалів, серед яких чільне місце посідають її правові акти, протоколи засідань, дають можливість ретельно проаналізувати всі найсуттєвіші аспекти діяльності УЦР (111). В монографії використані конституційні та інші нормативно-правові акти Української Народної Республіки, Гетьманату, Директорії, які публікувались 1917-1920 рр., — «Вісті з Української Центральної Ради», «Вісник Генерального Секретаріату», «Вісник Ради Народних Міністрів УНР», «Державний вісник», «Вісник державних законів для всіх земель УНР», «Вісник Української Народної Республіки», «Вісник державних законів і розпорядків Західної області Української Народної Республіки». Для висвітлення парламентської тактики українських політичних партій використані їх програмні документи (112).

Окрему групу джерел для досліджу ваної теми склали твори визначних діячів українського державотворення. Вони містять ідеї, концепції з теорії і практики парламентаризму, представницької системи, історії держави і права України.

Додатковим, порівняно незначним за обсягом, але цінним джерелом для написання монографії є документи і матеріали особистого походження — листи, щоденники, мемуари діячів української державності та їх сучасників (113). Так, про козацькі Ради, їх установчу та нормотворчу діяльність, а також гетьманів України у XVII-XVIII ст. містять цінні відомості опубліковані листи Б. Хмельницького, листи до І. Скоропадського, щоденники і мемуари Е. Лясоти, Г.де Боплана, С. Окольського.

Важливі відомості щодо українського представництва у парламентських установах Австро-Угорщини і Росії містять щоденники, листи, спогади М. Грушевського, І. Франка, Д. Дорошенка, О. Лотоцького та ін. (114). Особливо цінні відомості про особисті враження і парламентські очікування 1917-1920 рр. знаходимо у спогадах М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри, П. Скоропадського, Д. Дорошенка, П. Христюка, І. Мазепи, М. Лозинського та ін. (115). Автор монографії зважав не лише на суб\'єктивізм мемуаристів, але й на цінність свідоцтв про час, умови, досвід українських парламентаріїв, політичних діячів, їх людський вимір.

Складовою частиною джерельної бази стала періодична преса. Хоча її питома вага серед інших джерел незначна, але в ряді випадків вона є єдиним джерелом інформації. Особливо це стосується діяльності Української думської громади, УЦР. У монографії використані матеріали з газет і журналів «Рідна справа. Вісті з Думи» 1907 р., «Украинский вестник» (1906-1908 рр.), «Украинскаяжизнь» (1913 р.), «Киевская мьісль» (1917- 1918 рр.), «Донецкий пролетарий» (1917-1918 рр.), «Державний вісник» (1918 р.), «Нова Рада» (1918 р.) та ін.

Серед джерел, використаних у першому розділі монографії, чільне місце посідають літописи та хроніки як із стародруків, так і з їх перевидань (116). Літописні джерела — «Повість врем\'яних літ», Лаврентіївський, Іпатіївський, Никифорівський, Новгородський і Псковський, Галицько-Волинський літописи, Хроніка Литовська, Жмойтська і Биховця та ін. — в аспекті досліджу ваної теми вивчались мало і дозволяють по-новому осмислити і висвітлити витоки органів народовлад дя і станово-представницьких органів в Україні-Русі та Литовсько-Руській державі.

Тема монографії обумовлює важливу значущість архівних джерел, передусім з історії становлення і особливостей вищих представницьких органів державної влади в УНР і УСРР Хоч значна частина нормативно- правових актів, документів і матеріалів Центральної Ради опублікована, проте немало архівних документів про її діяльність все ще знаходиться в архівах.

У Центральному Державному архіві вищих органів влади і управління України (далі -ЦДАВОВУ України) автором опрацьовано архівні матеріали Української Центральної Ради (ф. 1115), Ради Міністрів Української Держави (ф.1064), ВУЦВК та Раднаркому УСРР (ф.1, 2, 2 7Д (117).

Важливі архівні документи і матеріали вивчено автором у Центральному Державному архіві громадських об\'єднань України (далі — ЦДАГО України). Зокрема, ф.1 — ЦК КП(б)У, ф.8 — ЦК УКП та їх губернських комітетів, ф.43 — ЦК Української партії соціалістів-револю- ціонерів та УКП (боротьбистів) за 1918-1920 рр.; ф.41 — єврейських націоналістичних партій і організацій за 1902-1931 рр. Документи і матеріали фондів є важливими для висвітлення парламентської тактики цих партій, їх оцінок української національної й радянської державності. Тут є листи В. К. Винниченка за 1920 р.

Отже, джерельна база монографії є досить репрезентативною, що дозволяє вирішити основні завдання дослідження.

Становлення і розвиток вищих представницьких органів державної влади в історії України вітчизняними науковцями визнано однією з провідних тем у дослідженні історії українського державотворення. Нині маємо вже кілька узагальнюючих праць, численні змістовні праці щодо минулого і сучасного українського парламентаризму. Проте державні органи станово- представницького характеру доби Київської Русі, польсько-литовського періоду, сеймовий досвід українства, козацькі Ради Запорізької Січі й Гетьманщини, українське представництво в парламентських установах Австро-Угорщини і Росії, плідні спроби створення загальнонаціональних представницьких установ в 1917-1920 рр. проаналізовано ще неповно, фрагментарно і потребують поглибленого дослідження. Особливо потребують неупередженого аналізу і переосмислення формування складу та представництва, структури, компетенції та порядку роботи Української Центральної Ради — першого вітчизняного тимчасового парламенту.