§1. Встановлення і розвиток радянської влади в Україні (1917- 1922 рр.)

Внаслідок збройного повстання в Петрограді 25 жовтня 1917р., а згодом у всій Росії було проголошено владу рад. Але реальну владу дуже швидко, майже непомітно, зосередило керівництво більшовицької партії на чолі з В.Леніним.

Але чи були політичні та соціальні умови для встановлення радянської влади в Україні? Відповідь на це питання дали загальні демократичні вибори до Всеросійських установчих зборів у листопаді 1917 р. Більшовики дістали тут лише 10% голосів, а українські соціалісти-революціонери та українські соціал-демократи - 75%.(2)

Аналізуючи результати виборів, «вождь» революції констатував: «дані про вибори до Установчих зборів показують, що ще в листопаді 1917 року на Україні здобули більшість українські есери і соціалісти (3,4 млн. голосів + 0,5 = 3,9 млн. проти 1,9 млн. за російських есерів при загальній кількості голосів на всій Україні 7,6 мільйонів)».(3)

Селянство України становило тоді 85% її населення і через свою Селянську спілку приєдналося до УЦР.(4) Відомий більшовик Микола Скрипник з цього приводу писав: «українське селянство за часів Жовтня ще не розшарувалося класово і являло собою майже на всій території України неусталену революційну стихію, що була ще під впливом...лозунгів діячів Центральної Ради».(5) Пролетаріат становив меншість серед населення.

продовжувала зв’язувати сподівання з національно-революційними силами у ЦР.

ЦК РСДРП(б) вважав, що радянська влада в Україні може бути встановлена рішучим використанням наявних політичних і військових сил, якщо вони дістануть допомогу безпосередньо з радянської Росії. У «Циркулярному листі місцевим партійним організаціям з питань практичної роботи» на початку грудня 1917 р. вимагалось «...щоб Ради прямо висловлювалися, чи підтримують вони нову революційну владу, тому, що тільки революційні Ради можуть проводити політику Народних комісарів. Всі ради, що не висловилися за підтримку нової революційної влади, повинні бути переобрані». (11)Для здійснення цих планів лише за листопад 1917 р. ЦК РСДРП(б) направив тільки на допомогу більшовикам Донбасу 24 агітатори.(12) Однак навіть у таких регіонах, де більшовики мали певний вплив, їм доводилося вдаватися до насильницьких методів захоплення влади іменем рад.

Для того, щоб втримати владу там, де вона фактично перейшла до них, більшовики утворювали революційні штаби, військово-революційні комітети, використовуючи їх як бойові штаби, що мали застосовувати військово-диктаторські методи для придушення будь-якого політичного опору. Спроба захоплення влади такими засобами була зроблена й у Києві в жовтні 1917 р. В цей час тут утворилося три табори, кожен з яких претендував на владу - Центральна Рада, ради робітничих і солдатських депутатів, яких очолювали більшовики, і штаб Київського військового округу з офіцерством, що орієнтувалося на збереження «єдиної і неподільної» Російської держави і тому неприхильно ставилося до «сепаратиської» УЦР. Жодна з цих сил не контролювала становища в столиці України. Криза влади виступала тут виразно й наочно. 25 жовтня на засіданні Малої ради з участю представників різних політичних і громадських організацій було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні, який підлягав ЦР. До комітету, поряд з представниками УЦР і українських політичних партій, увійшли представники російської та єврейської «демократії», серед них - більшовики Г.Пятаков, Й.Крейсберг, В.Затонський.(14) Знаходячись в меншості, більшовики почали готуватися до захоплення влади. Але штаб KBO випередив їх. Отримавши з фронту підтримку (козача дивізія та загони чехословаків), він розбив повстанців. Зате УЦР зберегла сили. В цих умовах ради були схильні підтримати її як противагу російському великодержавному офіцерству. З листопада на об’єднаному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів Києва УЦР було визнано «крайовою», тобто загальноукраїнською владою.

У такій ситуації організації більшовиків в Україні за вказівками Петрограда поставили за мету домогтися мирним шляхом переобрання та переорієнтації УЦР. Саме в цьому і полягав зміст резолюції про владу в Україні, яку запропонувала більшовицька фракція на об’єднаному засіданні виконкому Київської ради робітничих і солдатських депутатів 3 листопада. Визнаючи УЦР за крайову владу в Україні, більшовики, однак, вимагали скликання з’їзду рад робітничих, солдатських і селянських депутатів України «для реорганізації Центральної ради у Центральну раду Рад робітничих і селянських депутатів». Наступного дня резолюція більшовиків була схвалена більшістю голосів на розширеному пленумі Київської ради робітничих і солдатських депутатів. (16)

Одночасно більшовики розгорнули широку пропагандистську кампанію проти УЦР та її політики. У своїй пресі й на мітингах вони атакували її як буржуазну та контрреволюційну. УЦР була поставлена перед вибором: або капітулювати, або захищатися. Для цього їй була потрібна більша впевненість у широкій і надійній підтримці в розбурханих масах не тільки села, а й міста. Таку підтримку могло дати не тільки й не стільки проголошення програми, що мала б висунути на перший план соціальні вимоги цих мас, надаючи їм найрадикальнішого вигляду, а й рішучі акції на здійснення таких вимог. Проте УЦР як орган національної демократії не мала навіть такої програми, бо, становлячи собою коаліцію різних соціалістичних політичних партій і організацій, прагнула досягти компромісу поміж ними під знаком міжнаціональної згоди та мирного еволюційного розвитку шляхом реформ. Тому УЦР, сподіваючись утримати соціальний мир, лише засуджувала більшовиків за їх руїнницьку політику. У заяві Генерального секретаріату ЗО листопада їх було названо «безвідповідальними людьми, які розуміють революцію як долання всякого організованого життя».(17)

Політичний наступ більшовиків в Україні був узгоджений з діями уряду в Петрограді. Тільки від листопада до кінця грудня «питання про встановлення в Україні радянської влади» 29 разів обговорювалося російським Раднаркомом.(18) Як відомо, Раднарком видав 4 (17) грудня «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради», щоб, серед іншого, повернути роззброєним радянізованим частинам і червоній гвардії відібрану в них зброю, а разом з нею - фактично здати владу більшовикам.(19)

Але цей тиск виявився недостатнім, бо більшовики України зазнали тоді кілька політичних поразок.

Перший Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських та селянських депутатів розпочав роботу 4 грудня. Майже відразу виявилося, що його депутати не погоджуються "грати" за приготовленим більшовиками сценарієм. Більшість становили, навіть при нерівному представництві, селяни, які переважно довіряли УЦР. Маючи серед 2500 делегатів 130 делегатів більшовики не дістали мандату на вищу владу, незважаючи на те, що ради робітничих і солдатських депутатів мали більше представників, ніж ради селянських депутатів (відповідно сім і чотири депутати від губернських, три і два - від повітових рад) (21), що мало заздалегідь забезпечити перевагу депутатам, які перебували під впливом більшовиків, і, отже, «більшовицьке» розв’язання питань, поставлених (також заздалегідь) на порядок денний з’їзду, а саме - питання про самовизначення і про владу в Україні. Відповідне їх розв'язання мало визначити взаємовідносини між центром, яким визнавався радянський Петроград, і крайовою владою. Скликання Українських установчих зборів, вже б, на думку більшовиків, нічого не змінило і при розв’язанні питання влади на «петроградський» зразок набувало другорядного значення.

Однак більшість делегатів погодилася довірити УЦР проведення соціальних і політичних реформ, а також скликання в Україні установчих зборів для остаточного встановлення нового державного і соціального ладу. Вимога більшовиків про переобрання УЦР була відкинута.

З’їзд висловився за створення «всеросійської федеративної влади», але на чолі з «однорідно- соціалістичним урядом», що мав об’єднати всі ліві партії і заперечив «законність» жовтневого перевороту та більшовицького уряду, його зазіхання вважатися вищою владою на території всієї дореволюційної Росії.(22)Такі рішення були не на користь більшовицької меншості на з’їзді. Крім того, саме в цей час російський радянський уряд надіслав до УЦР ультиматум з вимогами підпорядкування. УЦР заявила, що він містить загрозу нападу військ російського уряду, який йде по старій царській стежці придушення України.(23) Навіть більшовики-делегати не могли Дати пояснення ультиматуму, про який вони не були попереджені.

Різні шляхи української революції, що їх обрала більшість і меншість, на з’їзді розходилися настільки, що згодом штовхнули українське суспільство на братовбивчу боротьбу. Більшовики обрали саме її. Це пояснювалося, зокрема, тим, що вони не зуміли - бо й не хотіли - збагнути всієї глибини значення своєї поразки на Всеукраїнському з’їзді рад. Ця поразка не була випадковою, а наслідком всієї попередньої їх історії, в якій вони не зуміли стати частиною національного руху, не визнаючи його самостійного минулого і самостійності його майбутнього.

За спостереженням сучасного чеського дослідника Ф.Сілніцького, «більшовизм і його теоретичне виявлення - ленінізм ніколи не виступав як національний рух; він завжди представляв всеімперську партію».(24)Тому більшовики «ніколи не були національною партією того або іншого неросійського народу».(25)

Національний рух як рух політичний розгортався скрізь у Росії незалежно від більшовиків, на основі власного історичного досвіду і з власним політичним представництвом, ідеалами і засобами боротьби. Більшовизм дожовтневого часу ніколи не звертався до них. Це випливало з партійної доктрини, яку визнавала більшість його прихильників. Згідно з нею, всі основні соціальні суперечності мали бути розв'язані лише великою загальноросійською і навіть світовою революцією, керованою пролетаріатом, а точніше - тією його частиною, яка визнавала керівництво більшовицької партії, та залізною диктатурою тієї меншості, що її мала встановити революція. Національне питання одночасно розв'язувалося й усувалося цією революцією, бо вона встановлювала рівність поміж

138 націями, які віддячували за це добровільним злиттям у спільності наднаціональної великої держави. Більшовики в Україні здебільшого продовжували вперто дотримуватись цих поглядів, і поразка на Київському з’їзді була в їх розумінні або результатом контрреволюційної змови, або непорозумінням, яке слід якнайшвидше виправити.

Потрібний був час, щоб зрозуміти справжній зміст і уроки цих подій. Це визнав згодом один із перших партійних істориків українського більшовизму М.Попов. Він писав, що ця партія «після Жовтня не могла в Україні взяти владу у свої руки, бо не була ще досить міцна. Вона мала проти себе з’єднаний фронт українських національних соціалістичних партій, що спиралися на компактні маси української дрібної буржуазії, насамперед селянства».(26) До того ж, як визнав М.Попов, у більшовиків не було досвідчених українських кадрів і сталого зв’язку з українськими масами; для українських трудящих вони були російською, тобто чужою партією.(27) Проте вони наполегливо рвалися до влади, вважаючи, що революція освячує ці зазіхання.

Отже, разом із фракцією лівих російських соціалістів-революціонерів вони покинули Київський з’їзд і переїхали до Харкова. В Харкові делегати з Києва об’єдналися зі з’їздом рад Донецького та Криворізького басейнів. Обидва з’їзди вирішили вважати себе справжнім Першим Всеукраїнським з’їздом рад. Він проходив 11-12 (24-25) грудня 1917 р. На ньому було 200 делегатів, які представляли 89 рад (з 300, що існували в Україні) і військово-революційних комітетів. З’їзд проголосив встановлення більшовицької влади в Україні. Щоб наголосити, що більшовицька влада вважає себе невід'ємною частиною революційного процесу, розпочатого російським Жовтнем, з’їзд поширив на Україну рішення Il Всеросійського з’їзду рад та російського уряду. З’їзд обрав Центральний виконавчий комітет (ЦВК). 35 з 41 його членів були більшовиками: Ф.Сергеев (Артем), Є.Бош, М.Данилевський, П.Загребельний, І.Кулик, Л.Пятаков, П.Решетько, О.Ємельянов, М.Тарногородський, Ю.Тиняков та ін.; 4 - лівими есерами (Є.Терлецький, С.Шелудько та ін.). Головою ЦКВ рад України обрано лівого українського соціал-демократа Ю.Медведєва. На з’їзді був створений також більшовицький уряд України - Народний секретаріат, до складу якого увійшли Артем, С.Бакинський, Є.Бош, В.Затонський, М.Скрипник, Є.Терлецький та ін.(28)

Народний секретаріат негайно проголосив Україну «федеративною частиною Радянської Росії». Це відповідало не тільки бажанням більшовиків, а й такому стану речей, коли їх влада, влада меншості могла існувати в Україні тільки у випадку, якщо б її встановила і підтримала військово- політична сила російського більшовизму, що розпочала боротьбу з УЦР.

Характерно, що навіть харківські більшовики розглядали перший радянський уряд України як допоміжне знаряддя у цій боротьбі і ставилися до нього зневажливо. Делегатів з Києва розмістили у порожніх камерах колишньої каторжної в’язниці, в холоді, без світла, в бруді. Народному секретаріату також не дали власного приміщення, «найвища» влада більшовицької України тулилася в приймах «підлеглого» їй губернського органу влади.(29) У спогадах з цих днів Євгенія Бош нарікала, що ця відсутність активної підтримки їх керівними харківськими товаришами дуже ускладнювала роботу ЦВК та більшовицького уряду, змусивши їх відразу після повалення УЦР переїхати до Києва, а згодом кочувати з міста до міста.(ЗО) До цих українських міст уряд йшов слідами наступаючої Червоної армії, головні сили якої становили війська з Росії. Хоча народним секретарем військових справ у більшовицькому уряді був поставлений молодий Юрій Коцюбинський, син великого українського письменника, але йому не дали в розпорядження жодних українських військ, хоч російському командуванню радянських військ - В.Антонову-Овсієнку і М.Муравйову були підпорядковані також окремі загони червоногвардійців та червоного козацтва, навербовані в Україні.(31) Перші ешелони російських військ прибули до Харкова вже 9 грудня, а 11 - головно­командувач російськими більшовицькими військами В.Антонов-Овсієнко, якому В. Ленін реко­мендував, до речі, першу частину прізвища (російську) зняти. Харків став їхнім форпостом.

Відомий зарубіжний дослідник Іван Майстренко, аналізуючи ці події, зазначав, що російський більшовицький уряд не хотів, щоб його війна з ЦР виглядала як національна війна Росії з Україною. Участь українського більшовицького уряду мала надати їй характер класової війни в середовищі самої української нації. Але за спостереженням Павла Христюка, який був свідком подій, у цій війні місцеві більшовицькі елементи відігравали дуже незначну роль. Вони тільки давали своє ім’я, свій прапор для прикриття окупаційної політики більшовицької Росії в Україні.(32)

17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення влади Центральної Ради. Вже наступного дня було створено комітет боротьби з контрреволюцією в Україні («власне» ЧК).(ЗЗ) Дії нової, «справжньої» влади відразу виявили спотворення нею понять «класової боротьби». Захопивши Київ, червоні війська, якими командував колишній царський офіцер і революційний

139 авантюрний М.Муравйов, розпочали масові переслідування і розправу з усіма, хто був зв’язаний з українським національним рухом. Навіть розмова по-українськи стала чимось підозрілим і гідним кари. В Києві було без суду знищено, за різними оцінками, від 2 до 5 тис. осіб, здебільшого невинних людей.(34) Так діялося й на інших «визволених» теренах. Боротьба з «націоналістичною українською контрреволюцією» стала в ці перші часи більшовизму в Україні, за словами В.Винниченка, «суттю і змістом імперіалістичної більшовицької політики», яка відновлювала гірші традиції царату.(35) Вона відвертала від більшовиків і ті верстви трудящих, котрі повірили у проголошені більшовицькою владою гасла докорінних соціальних перетворень. Проте й самі спроби здійснення цих перетворень виявилися згубними за своїми засобами і наслідками. Насамперед, це проявилося у курсі на негайну і повну реалізацію соціалістичних перетворень наказовим порядком, тобто необмеженим застосуванням сили і примусу. Ці насильницькі, наказові засоби якщо й могли зруйнувати існуючі стосунки і структури у виробництві й управлінні, то не могли раптово створити нові відносини, структури і механізми, для яких не було соціальних і психологічних умов. Діяльність більшовицької влади тільки поглиблювала існуючі суперечності, не даючи розв’язання жодної з них. До того ж, оскільки вся Україна знаходилася у «стані війни», це призвело до загального «знесилення і надірвання» всього господарства, наслідки якого більшовики ще обтяжили великими і некомпенсованими вилученнями у селян хліба та худоби, навіть знарядь праці, аж до плугів і борон.(36) Разом з іншим майном усе це вивозили в зголоднілу, зубожілу Росію.(37)

Нове володарювання здійснювалося на практиці людьми, котрі не мали не тільки досвіду і навичок управління, а й якогось конкретного ідейного чинника взагалі або приймали за нього власні найгірші інстинкти: були «нічим», а мали, в їх уявленні, стати «усім». За нещадно правдивим аналізом В.Винниченка, «сила всякого дезорганізаційного хижацького, подлого елементу, що зразу ж налип до більшовиків, усякі авантюристи, жулики, шарлатани й уголовники підфарблювалися до більшовиків і ловили велику рибку в тій зкаламученій безладній воді». Часто на різних рівнях більшовицької влади верховодили «люди випадкові, нашвидку покликані».(38) До того ж від початку 1918 р. Україна почала розпадатися на окремі частини. Нетривкий союз, що склався на першому з’їзді рад між більшовиками із Києва і Донбасу, проіснував недовго. Як тільки більшовицькі війська стали підступати до Києва, група більшовиків Кривбасу, чужа загальноукраїнським інтересам, вирішила утворити свою «Донецько-Криворізьку Радянську Республіку». Вони скликали конференцію, де прийняли рішення формально розірвати будь-який зв’язок з «більшовицьким урядом» Української Республіки та встановити безпосередній зв’язок, а точніше підпорядкуватися партійно-державному центру в Росії. Ця окрема республіка формально існувала аж до середини квітня 1918 p.(39) 17 січня в Одесі було проголошено в межах Херсонської і частково Бесарабської губерній «Одеську радянську республіку». Від січня по квітень 1918 р. існувало близько 5 таких «республік», саме утворення яких слугувало запереченням існування української нації та її права на соборну державу. (40)

Проте не тільки ці «сепаратисти», а й центральна влада більшовиків у Києві не надавали питанню про українську державність самостійного значення. Вони прагнули виграти все разом, надавши всеохоплюючого значення саме питанню соціальному й обіцяючи його радикальне розв’язання. Завдяки своїй соціальній програмі вони дійсно дістали на певний час перевагу над УЦР.

Володимир Винниченко, який у спогадах дав приклад історичної самокритики «з середини» характеру тогочасної політики, писав, що українська національна демократія відірвалася від широких верств трудящих, бо її провідники «розщепили свою соціальну зброю на дві половини, на соціальну і національну, вибрали останню і почали нею боротися проти соціальної».(41)

Але жодна значна соціальна верства не була готова підпорядкувати свої інтереси загально­національним. У складі нації не було економічно достатньо сильної і політично зрілої національної буржуазії.(42) Неукраїнські елементи буржуазії в Україні орієнтувалися на відновлення єдиної російської держави і, отже, були чужі українській національній ідеї. Всі групи буржуазії, незалежно від їх національно-державних спрямувань, вважали, що УЦР не дає достатніх гарантій збереження їх власності та політичного впливу.(43) Окрім цього, проголошувані УЦР заміри реформ сприймалися буржуазією так само, як і основними кадрами старої бюрократії, - як загроза їх соціальному статусу.

Представляючи насамперед заможніше селянство й українську дрібну буржуазію у містах, УЦР не зуміла (та й об’єктивно не могла) забезпечити для них умови соціально-економічної

140 стабільності та зростання. Міський пролетаріат був чужий або й ворожий УЦР.(44) Отже, обіцяючи поліпшення одним верствам коштом інших (наприклад, у законі про соціалізацію), УЦР, фактично не забезпечивши жодної верстви, жодну й не задовільнила. В той же час маси міського і сільського пролетаріату та середнє селянство «всією своєю історією хотіли повного соціального і національного визволення»(45), інстинктивно зв’язуючи їх докупи, і більшовицька соціальна програма діставала в них підтримку тією мірою, в якій виявлялася нездатність УЦР одночасно забезпечити добробут і громадянську згоду. Ідеї національної самостійності, що їх уособлювала УЦР, також на час втратили перевагу і підтримку в широких верств населення.(46)

Але вже перші місяці влади більшовиків в Україні виявили, що, розпалюючи в ній громадянську війну, вони не здійснили своїх обіцянок. Становище мас, зокрема середнього селянства, не тільки не поліпшилося, а, навпаки, неухильно погіршувалося. Нова влада виявилася чужою і навіть ворожою цій основній частині українства. Нехтуючи елементарними соціально-економічними інтересами, вона прагнула за їх кошт провести політику, яка заперечувала й національно-державницькі здобутки, що їх вже вважали в українських масах незаперечними й остаточними. Замість того, щоб зміцнити, як сподівалися в цих масах, українську державність і національну свободу на ширшій соціальній основі, більшовики почали провадити політику їх обмеження і самоліквідації. Народний секретаріат підпорядкував себе російському урядові. Декрети та постанови влади Росії були поширені на територію України. Вища рада народного господарства (ВРНГ) РСФСР перейняла керівництво господарством України.(47) Народний секретаріат скасував усі розпорядження УЦР про встановлення в Україні власної грошової системи і ввів Україну до російської системи. Він видав декрет про націоналізацію банків, що, однак, не врятувало російські фінанси, а тільки призвело в Україні до швидшого знецінення грошей. Заходи щодо ліквідації приватної власності буржуазії на засоби виробництва не привели ані до збільшення продукції, ані до піднесення рівня життя робітників.(48)

Отже, введення у російську радянську господарську і політично-правову систему не давало радянській Україні нічого, крім захисту російською військовою силою влади, яка дедалі більш втрачала підтримку в українських масах і не могла її повернути, бо не розуміла українських умов і вперто не бажала перебудовуватися відповідно до них. Лише в деяких її діячів вистачало мужності визнати цей згубний розрив. Один з них, народний секретар з військових справ Василь Шахрай, зазначав: «Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи і не чуло раніше їхніх прізвищ? Що за «український військовий міністр», коли всі українські частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади?».(49)

Захопивши силою російської Червоної армії під свою владу більшу частину України, більшовики зробили, хоча й під зворотним знаком, ту ж помилку, що й переможена УЦР. За словами Винниченка, «...вони також розщепили єдину зброю на дві половини й вибрали тільки... соціальну. Це на якийсь час дало їм перемогу, але зараз й поразку».(50) Додамо, що ця поразка виявилася двобічною - національною і соціальною.

Підірвана зростаючими селянськими повстаннями, без власних зв’язків з національними українськими інтересами і прагненнями, без власної політики і сили в Україні, більшовицька влада в ній впала в той самий час, коли радянська Росія уклала з німецьким військовим блоком мирний договір у Бресті, яким була змушена, зокрема, відмовитись від утримання свого контролю над Україною у формі (чи «проформі») УСРР і відновити визнання УНР як окремої Української держави. Перший більшовицький український уряд 27 лютого 1918 р. разом з відступаючою Червоною армією покинув Київ, щоб перебратися до Полтави, а звідти 9 березня - до Катеринослава.

«Усвідомивши силу українського прагнення до незалежності, більшовики, - пише чеський історик Ф.Сілніцький, - пішли з України, розплатившись при цьому Україною за мир між РСФСР і Німеччиною».(51)

Частина українських більшовиків відкидала цей мир, керуючись або доктринальним розумінням світової політики, або національно-українськими інтересами, які не могла погодити з німецькою окупацією. Але вони все одно переважно зберегли лояльність до ленінського керівництва. Тому делегати ВУЦКВ на IV Всеросійському з’їзді рад підтримали Брестський мир заради порятунку радянської Росії, вбачаючи в ній єдину запоруку повернення більщовицької влади в Україні. Але вони по-різному уявляли уроки і майбутнє цієї влади.

Щоб подолати ці серйозні розбіжності, 17-19 березня 1918 р. було скликано в Катеринославі з’їзд рад України. На ньому були представлені кілька течій. Боротьба між ними розгорнулася

141 довколо питання про міжнародно-правовий статус Української республіки, якого зовсім не торкався перший Всеукраїнський з'їзд рад, котрий оголосив радянську Україну федеративною частиною Російської республіки.

Тепер було зазначено, що поки діяв Брестський договір, Українська республіка не могла вважатися частиною PCΦPP.(52) Але деякі більшовицькі організації південних і східних областей України розв’язували це питання самочинно, проголошуючи свої регіони окремими «республіками» в складі Росії. Отже, вони відкидали владу українського навіть радянського уряду і всеукраїнську державність як таку. Це було тим паче небезпечно, що з сепаратистськими течіями був пов’язаний напрям, очолюваний Артемом (Сергєєвим) - організатором Донецько-Криворізького утворення, а цей напрям охоплював ледве чи не 4/5 більшовиків в Україні.(53)

Але найважливішим було те, що з’їзд з’ясував головні причини поразки «першої» більшовицької влади. Деяким більшовикам стало зрозуміло, що вони зробили помилку, пішовши війною проти влади УЦР. У постанові Народного секретаріату, ухваленій після з’їзду, було сказано, що в Україні «радянська влада в сучасний момент не має під собою ніякого грунту».(54) Більшовицькі автори С.Мазлах і В.Шахрай через рік писали: «Ми зазнали поразки не тільки тому, що прийшли німці... Навпаки... не будь сієї «окупації», нас, як партію, все одно вигнали б з України».(55)

Тепер з’їзд рад готувався до її відновлення. Тому він заявив про готовність «підписати навіть ті тяжкі умови, які нав’язує Україні мировий договір ЦР з Австро-Німеччиною», але за умови «цілковитого невтручання Австро-Німеччини у внутрішнє життя України».

Отже, йшлося про те, щоб «розчистити» поле для нового етапу громадянської війни. Але більшовицька влада мала вступити в неї з більшими силами. Більшовики прагнули дістати у ній підтримку тих класових і національних українських сил, які виступали проти загрози німецької окупації, та усуненого в нових умовах в УНР від реальної влади лівого крила національної демократії. Тому вищі органи більшовицької влади були сформовані на коаліційній основі. У новообраному ЦБК України (кількість його членів збільшилась до 102) з’їзд надав 47 місць більшовикам, 49 - лівим есерам (українським і російським), 5 - лівим українським соціал-демократам і 1 - ППС (лівиці). Більшовики не мали в ньому переваги, зате головою ЦВК був обраний В.Затонський, а народний секретаріат очолив М.Скрипник.(56)

21 березня ЦВКУ переїхав до Таганрога, що став останнім місцем його перебування. 16-18 квітня він провів тут свою першу й останню сесію, на якій вирішив створити для розгортання партизанської війни в тилу окупантів «Повстанську дев’ятку» з 4 більшовиків (Г.Пятаков, В.Затонський, М.Скрипник, А.Бубнов), 4 російських лівих есерів та одного лівого українського соціал-демократа.(57)

Через 2 дні в Таганрозі відбулась нарада більшовицької організації України, що мала оформити окрему більшовицьку партію в Україні. З цього питання було внесено дві пропозиції. У проекті, поданому керівником катеринославської організації Є.Квірінгом, пропонувалося створити автономну партію зі своїм ЦК і своїми з’їздами, але підлеглу з’їздам РКП(б). Другу пропозицію висунув М.Скрипник. Вона передбачала створити самостійну комуністичну партію, зв'язану з РКП(б) через міжнародну комісію (при відтворенні нового Інтернаціоналу). Цю пропозицію було ухвалено більшістю голосів. Отже, впродовж кількох місяців до І з’їзду КП(б)У у Москві в липні 1918 р. існувала незалежна більшовицька партія України як рівноправна з РКП(б), подібна до польської, румунської, німецької тощо.(58)

На цій же нараді розглядалось питання про назву нової партії. Це питання набуло принципового характеру. М.Скрипник запропонував назвати партію «Комуністична партія (більшовиків) України», в чому відбилася її рівноправність з російською. За пропозицією Квірінга вона мала б називатися «Російська комуністична партія на Україні». Нарада прийняла пропозицію Скрипника, виходячи з того, що відновлювалася під владою УЦР українська держава, яка дістала в Бресті визнання державами Четверного союзу, а головне, з того, що більшовики в Україні, за словами І.Майстренка, «кипіли в котлі української революції, розраховували використати ті сили (селянство) проти німецької окупації».(60) Крім того, нарада діяла без тиску Москви.

Мабуть, це викликало у Москві певну стурбованість. Вже 4 квітня нарком Росії в справах національностей Й.Сталін, вкрай роздратований, у записці до В.Затонського вимагав: «Ви вже достатньо пограли в уряд і республіку, вистачить цього, час припинити». (Цей зухвалий велико­державний оклик був опублікований українським істориком М.Куліченком лише у 1963 р.) (61) Одночасно партійний центр у Москві нагадав про непорушність централістської будови партії. Її головний організатор Я.Свердлов вказав більшовикам з національних регіонів: «Передумова одна:

де б і як ми не поділялися, ми завжди одна партія, і рішення ЦК обов’язкові для всіх».(62)

Цей принцип мав бути збережений при самоорганізації більшовиків України, необхідної для здобуття більшої ролі під час національної революції, що, як виявлялося, не вичерпала ані своїх завдань, ані сил. У тих умовах більшовики, й це також стало зрозумілим, не могли залишатися скупченням відокремлених партійних організацій в регіоні, кожна з яких безпосередньо підпорядковувалась би ЦК у Москві. Тому перший з’їзд КП(б)У, який відбувся в Москві 5-12 липня 1918 р., пройшов під «опікою» ЦК РКП(б). Він скасував постанову Таганрозької наради про незалежність КП(б)У і перетворив її в «обласну» організацію РКП(б). На з’їзді перемогла катери­нославська фракція, що складалась майже виключно з росіян. Мета партії визначалася однозначно - «боротися за революційне об’єднання України з Росією».(63) З’їзд відкинув легальні, мирні методи боротьби, заборонив своїм первинним організаціям взаємодіяти з іншими політичними партіями України і взяв курс на збройне повстання, знову ж таки під гаслом «відновлення революційного возз’єднання України з Росією».(64) «Таганрозькі» обрії були звужені. Партія українських більшовиків не піднялася до рівня української революції.

Наприкінці 1918 р. численні народні повстання в Україні, розпад Гетьманщини, евакуація німецьких військ, відновлення влади національних сил, органом яких стала Директорія УНР, що виникла з реорганізації УЦР на користь її лівого крила, - все це докорінно змінило ситуацію в Україні. Загострилися ідейно-політичні суперечки в КП(б)У. Фракція на чолі з Д.Мануїльським і В.Затонським вважала, що більшовики в Україні досить слабкі, щоб намагатися захопити владу в цей час. Вони вважали, що треба виграти час, удаючись до переговорів з Директорією, які могли б нейтралізувати і розколоти її табір. Група, очолювана Г.Пятаковим і В.Антоновим-Овсієнком, вимагала негайного збройного виступу.(65) Але й вона розуміла, що він неможливий без вирішального втручання Москви. Москва була схильна до такої інтервенції, щоб дістати в Україні передусім господарські ресурси і базу для відчайдушної боротьби за збереження влади партії і якнайбільше поширення її в межах старої великої держави.

17 листопада спільним рішенням ЦК РКП(б) і PHK РСФСР було створено реввійськраду групи військ «Курського напрямку» (В.Антонов-Овсієнко, Й.Сталін, В.Затонський) для вторгнення в Україну. Для того, щоб прикрити підготовлену окупацію України, за вказівкою ЦК РКП(б) 28 листопада було створено тимчасовий робітничо-селянський уряд України (в м.Суджа). Головою його став 28-річний Г.Пятаков.

В.Ленін у листі до командувача Червоною армією Й.Вацетіса так пояснював формування цього уряду: «...обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище й населення не зустрічало б їх як визволителів».(66) Під час наступу цих військ планувалось відновлення органів радянської влади, але під гегемонією більшовиків, їхні противники не мали входити до рад. Так, у відозві Донецько-Криворізького обласного комітету КП(б)У до українських селян зазначалось: «Головне - не обирайте куркулів і самостійників».(67)

Наступ російських більшовицьких військ на Україну розгорнувся в 2-х основних напрямках: на Чернігів і Київ та на Бєлгород і Харків. Директорія марно намагалася домогтися від Росії визнання незалежності України та зобов’язання не втручатися в її внутрішні справи. Кілька нот Директорії були (31 грудня 1918 р., З і 4 січня 1919 р.) залишені Москвою без відповіді. Тільки 6 січня, коли Харків і Київ були вже під Червоною армією, російський уряд заявив, що боротьба точилася не між Україною і Росією, а між Директорією і трудящими класами, які встановлюють в Україні радянську владу. Проте Москва обіцяла прийняти делегацію УНР для переговорів, якщо Директорія не чинитиме опору встановленню рад, тобто влади більшовиків, та підтримає їх боротьбу з Антантою. Директорія прагнула утримати самостійність України, встановивши в УНР владу «трудових рад», що мали представляти всі верстви селянства, робітництво, трудову інтелігенцію. Разом зі згодою на укладання військового та економічного союзу з більшовицькою Росією проти російської білогвардійщини й Антанти, вона запропонувала це як платформу д«. переговорів у Москві, якщо буде припинено наступ російської Червоної армії. Але російсьг дипломатія лише прикривала цей наступ. Він продовжувався неухильно.

Повстанські загони, які переважно були під проводом різних дрібних отаманів, як правило, виступали за українську радянську владу, часто приєднувалися до російського війська. Крім того, його підтримали війська Махна, Григор’єва, Живолупа та інші селянські формування. До травня 1919 р. Червона армія взяла під свій контроль майже всю територію України в межах колишньої

РОСІЙСЬКОЇ IM∏epH.(68)

Вже на початку січня 1919 р. тимчасовий робітничо-селянський уряд України переїхав до Харкова і 6 січня його декретом замість назви «Українська Народна Республіка» вводилась назва «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (УСРР).(69)

УНР намагалася зберегти себе, змінивши засади свого державного ладу і життя. Під тиском лівих сил Директорія проголосила передачу вищої влади Трудовому конгресу. Він був утворений шляхом три- або двоступеневих виборів - від «трудового селянства» (сільські сходи обирали делегатів на повітові збори, представники від котрих утворювали губернські селянські з’їзди, що обирали депутатів Конгресу); від «міського робітництва», у тому числі й з ремісниками (представники з заводів, майстерень та інших підприємств обирали депутатів конгресу на губернських зборах) і від «трудової інтелігенції» (депутати від губернських її з’їздів, з обранців громадських і приватних установ). Поміщики і буржуазія були усунені від влади. Ця система відбила «вплив політичного радикалізму в настроях розбурханих революційною стихією мас»(70), що його підтримувала агітація більшовиків і сила більшовицької Росії.

Трудовий конгрес утворили 377 депутатів від селян (71% його складу), 188 представників пролетаріату та ремісництва (25%) і 33 депутати від інтелігенції. До них прилучилися 65 делегатів від «трудового народу Галичини, Буковини й Угорської України», висунутих Українською Національною Радою ЗУНР. До конгресу входили представники українських і неукраїнських демо­кратичних та соціалістичних партій і груп.(71) Це був цікавий експеримент державотворчого процесу. Але він не дістав підкріплення і розвитку.

Перша сесія Трудового конгресу, що відбулася 28 січня 1919р., стала для нього у зв’язку з наступом більшовиків й останньою. Він встиг лише прийняти Ухвалу про об’єднання УНР і ЗУНР та рішення про підготовку закону про вибори «до всенародного парламенту Великої Соборної Української Республіки».(72) За порядком утворення і структурою, так само, як і за своїм уявленням про державний лад України, конгрес суттєво відрізнявся від влади рад, очолюваних більшовиками. Він будувався на пропорційному представництві різних верств трудящих фізичної і розумової праці, прагнув до збереження політичних свобод і прав людини у громадянській спільності.(73) Це протиставляло його владі рад робітничих і селянських депутатів з їх диспропорціями у представництві різних верств трудящих, повним усуненням з громадянського життя інших "нетрудящих" верств населення і тотальним порушенням основних демократичних прав і свобод. За визнанням О.Юрченка, йшлося фактично про дві відмінні устроєві системи, що нічого спільного між собою, крім назви і певної зовнішньої подібності, не мали.(74)

«Друга» радянська влада в Україні шукала зміцнення знову на шляху збройної боротьби, не звертаючись до політичного досвіду та ідей, що могли б відвести її від прагнення до монополії більшовизму. 29 січня 1919 р. тимчасовий робітничо-селянський уряд був реорганізований і значно розширений. Його відділи були перетворені на народні комісаріати (наркомати) на чолі з народними комісарами, сам уряд дістав, за російським зразком, назву ’’Раднарком”. Але справа була не тільки й не стільки в цих назвах, а в тому, що він копіював політику влади РСФРР, а часто

- певних радикальних фракцій РКП(б). Радянська демократія підмінялася владою тимчасових органів

- воєнно-революційними комітетами з найширшою компетенцією.

Більшовики, знову прийшовши до влади, зразу ж заявили, що не збираються ділитися владою із жодною з лівих українських партій. Ill з’їзд КП(б)У (березень 1919 р.) у Харкові висловився за недоцільність укладення політичних угод з іншими партіями.(75) Вони мали виступати лише в ролі помічників, а не партнерів. Але й це ставало неможливим, бо соціально-економічна і національна політика більшовиків спрямовувалася проти верств, з якими були зв’язані ці партії. «Друга» більшовицька влада, за зразком і наказом РСФРР, неухильно здійснювала політику «воєнного комунізму», що поглиблювала розкол і боротьбу поміж різними верствами у суспільстві, погіршивши врешті-решт становище їх усіх.

Насамперед, проводився наступ на приватну власність - аж до її повного викоренення на основі націоналізації всіх галузей промисловості та торгівлі. Вже у першій половині 1919 р. було націоналізовано 87 найбільших металургійних та машинобудівних заводів.(76) Все це значно підривало ринковий механізм, обмежувало ініціативу, зводило до мінімуму товарно-грошові відносини. Відбувалася всебічна централізація економічного життя країни. Економічні закони замінялися адміністративними чинниками. Промислові товари широкого вжитку майже зникли з ринку. Сільськогосподарські продукти на нього не поступали. Зникав, отже, й ринок як такий, принаймні, в легальному вигляді. Гроші знецінювалися. Втрачались економічні зв’язки між містом і селом.

У цих умовах більшовицький уряд України за прикладом російського уряду вдається до силових і позаекономічних методів розв'язання проблем. Проголошується державна монополія на заготівлю цукру, хліба, солі зі встановленням твердих цін на ці продукти. Забороняється приватна торгівля. Розпалюється класова боротьба на селі. 17 січня 1919 р. уряд прийняв рішення про утворення комітетів незаможних селян (комбідів), передавши їм владу в селах, де не було ревкомів.(77) Крім справжньої бідноти, в цих комітетах було чимало звичайних нероб, пияків і люмпенів. 12 квітня більшовицький уряд України видав декрет про продовольчу розкладку, що впровадив примусову конфіскацію всіх «залишків» хліба понад мінімум зерна, потрібного для прожиття і сівби.(78) Вилучення проводили загони робітників і війська. Цей «хрестовий похід по хліб» почався навесні 1919 р. У ньому брали участь 87 загонів з Москви, Петрограда, Іваново- Вознесенська, в яких налічувалось 2,5 тис. осіб (79), кинутих на Україну. Все це відштовхувало селянські маси від радянської влади. Хліб дедалі частіше доводилося відбирати в селян з боями. Нарком харчових справ УСРР О.Шліхтер, який керував відібранням хліба в українських селян, зазначав, що із запланованих Москвою 50 млн. пудів, які треба було взяти з України, було заготовлено тільки 8,5 млн. пудів, причому кожний пуд був облитий кров’ю.(80) Кров проливалася скрізь. Селянські повстання, спрямовані проти влади і політики більшовиків, спалахували в усій Україні. Селян штовхали до них і заходи влади, спрямовані на реорганізацію господарства та всього соціального життя на селі. Проголосивши спочатку передачу землі трудящим селянам і діставши завдяки цьому їхню підтримку, ця влада незабаром почала фактично відбирати у селян землю на користь державних і колективних господарств. Численні декрети, постанови, інструкції пропагували і впроваджували колективізацію на селі, згідно з рішеннями Ill з’їзду КП(б)У. Так, декрет ВУЦВК від 26 травня «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» надавав створенню колективних господарств переважного значення. Конфісковані землі пропонувалося використовувати, насамперед, для громадського колективного землеробства (81), що мало ліквідувати залежність влади від самостійного власника і виробника.

Почалася практика форсованого та примусового створення комун. Комунам і радгоспам було передано 1,2 млн. десятин поміщицьких земель. З 15 млн. десятин поміщицької землі селянам в одноосібне користування перейшло ледве 5-6 млн. (82)

На початку 1919 р. були також націоналізовані всі (а це понад 200) цукрові заводи і передані з прилеглими землями Укрголовцукру. Цей державний монополіст лише на Київщині захопив 1,9 млн. десятин.(83)

Всі ці руйнівні експерименти, насамперед щодо села і селян, пов’язувалися зі спробами розв’язати національне питання такими ж спрощеними силовими методами, які відбивали догматизований світогляд групи, що дістала на певний час перевагу в більшовицьких владних структурах в Україні. За ім’ям її головного провідника ця політика дістала назву «п'ятаковщина», хоча насправді вона здійснювалася до і після того, як П'ятаков очолював більшовицький уряд України, і ширше, ніж її провадив він особисто. Георгій (Юрій) П'ятаков, котрий народився і довго жив на Україні, ніколи не надавав серйозного значення її національній «специфіці». Він вважав, що всі її проблеми мають бути розв'язані за єдиними стандартами пролетарської революції, яка швидко повинна усунути всякі українські особливості як другорядні та шкідливі для себе. Після лютневої революції Г.П'ятаков очолював у Києві більшовицький партійний комітет, а з вересня - виконком ради робітничих депутатів. Після перебування в Росії, де він брав участь у внутрішньо­партійній боротьбі, підтримуючи «лівих комуністів» - противників Брестського миру, П'ятаков повернувся в Україну, щоб у загоні В.Примакова воювати, як він писав у біографії, «з німецько- гайдамацькими військами».(84) Запекла ідейна ненависть до «гайдамаків», під якими розумів весь політичний табір українського національного руху, посилювалася в нього, мабуть, і глибоким переживанням через загибель улюбленого старшого брата Леоніда, керівника київської військової організації більшовиків, схопленого наприкінці 1917 р. офіцерами УЦР.(85) Тому, діючи в загоні В.Примакова, Г.П'ятаков, за його власними словами, «вчиняв суд і розправу» над прихильниками УЦР. Ця лінія означала й політику, що він провадив у складі, а згодом - на чолі радянського уряду України до липня 1919 р. П'ятаков окреслив свою діяльність у цей найскладніший час просто я- «участь в партійній і радянській роботі на Україні» (86), не обтяжуючи це ніяким коментарем. Але такий коментар необхідний. Вдаючись до нього, наголосимо, що П'ятаков виявив типові риси більшовицького партійного «борця», незалежно від того, як змінювалася лінія партії або його власна позиція під час боротьби у самій партії. Завжди безмежно відданий партії, фетишизуючи її єдність, він фанатично вірив у те, що, зосереджуючи свідомість і волю революціонерів, вона

145 дістає силу, здатну перебудувати не тільки об’єктивні закони розвитку суспільства, але й закони самої природи. Тому вона перебуває й понад будь-якими моральними нормами і обов’язками. У 1936р., звинувачений у таємних зв’язках з троцькістами, з якими він давно порвав, П'ятаков запропонував ЦК і Сталіну (на доказ своєї вірності більшовизму і сталінському керівництву) взяти на себе роль обвинувача на процесі троцькістів, що готувався над його колишніми товаришами, і був готовий особисто розстріляти, оголосивши це в пресі, тих, хто буде засуджений до страти, а з ними - свою дружину, «контрреволюційну» діяльність якої раніше не зумів розкрити. Це його не врятувало. Остаточно деморалізований, він був змушений до абсурдних самозвинувачень на московському процесі 1937р. і засуджений на смерть.(87)

Відкидаючи будь-які обмеження, він вважав самодостатньою силою для суспільних перетворень організовану силу партії і органів керованої нею держави.

Енергійний, працездатний, обдарований організатор-адміністратор, П'ятаков неймовірно перебільшував виняткові можливості та ефективність цих факторів у сфері великої політики, де треба було рахуватися, насамперед, не з власними бажаннями, а з інтересами різних соціальних верств та співвідношенням різних політичних сил. Тому його діяльність, що провадилася всупереч цим реальним силам, призводила до результатів прямо протилежних поставленій ним меті. Це відбилося майже в усіх сферах його політики в Україні.

Найбільших поразок зазнала політика, яку П'ятаков надихав і проводив у національно- державному будівництві УСРР. Ця його політика надовго позбавила більшовиків підтримки основних мас українського народу. Як писав Винниченко, «основною хибою і помилкою російських комуністів була їхня шовіністична, імперіалістична політика - «п'ятаковщина».(88)

Вони виходили з того, що радянська Україна повинна бути складовою частиною Росії, не допускаючи ніяких відмінностей від російського зразка та повністю підпорядковуючись потребам російської політики і наказам партійно-державного центру в Москві. Так, у вересні 1919 р. у програмній статті газети «Київський комуніст» стверджувалось, що при відновленні радянської влади українські робітники і селяни (тобто більшовики, які виступали від їх імені) не припустять «ніякого політичного сепаратизму» і не визнаватимуть «ніяких нових стовпів на кордоні» з Росією. (89) Відповідно до цих настанов радянський уряд України вжив заходи до злиття цілих галузей державного життя і управління з російськими. Це торкається, зокрема, збройних сил і відомств, зв’язаних з веденням війни. У лютому 1919р. було видано декрет, що карав «націоналістичну пропаганду» у військах смертю (така ж пропаганда серед населення каралася «лише» 5 роками ув’язнення). (90) Апарати управління військами та господарсько-фінансовими галузями, що забезпечували владі її потреби, були злиті з центральними російськими апаратами згідно з вказівками Леніна про «воєнну єдність» (злиття) радянських республік.

Деякі діячі у російському партійно-державному керівництві прагнули у той час ввести в систему РСФРР все господарство інших радянських республік. Так, 3 березня Всеросійська РНГ видала постанову, за якою взяла на себе управління (а також фінансування) основними галузями їх економіки. (91) Проте республіки не погодилися з цією узурпацією Росією економічної влади над ними. Тим паче не могли прийняти ці великодержавні заходи українські ліві партії, що орієнтувалися на встановлення радянської влади, але при утриманні її у формах державного суверенітету. Критика «п'ятаковщини» з їх боку зростала. Більшовики ж не бажали відступитися від неї і шукати згоди з іншими партіями. Навпаки, намагаючись будь-що утримати всі основні важелі влади, вони штучно надавали всім дискусіям щодо поділу влади і змін у політиці, яких вимагали інші ліві прорадянські партії, характеру непримиренної «класової боротьби».

У березні 1919 р. Всеукраїнську надзвичайну комісію очолив М. Лацис, який переніс на Україну свій досвід з Росії, безконтрольно застосовуючи систему нещадного терору, масових арештів та страт. (92)

Нетерпимість більшовиків продемонстрував Ill з’їзд КП(б)У. В спеціальній резолюції «Про ставлення до дрібнобуржуазних партій» з’їзд, «беручи до уваги, що переможний розвиток пролетарської революції на Україні позбавив такі верстви дрібної буржуазії, як міське ремісництво і середнє селянство, всякої надії на здійснення їх програм і довів неспроможність їх політичних партій...», ствердив: «хоча ці партії! визнають радянську владу, вони не можуть прийняти програму диктатури пролетаріату з усіма її наслідками, і через те надавати їх представникам відповідні керівні пости в радах ні в якому разі не слід».(93) З’їзд наголосив, що уряд повинен складатися тільки з представників комуністичної партії.

У боротьбі проти національних українських партій, зокрема проти найвпливовішої з них -

146 партії українських лівих есерів, більшовики використовували не тільки агітацію і пропаганду, але й репресивні органи Всеукраїнської надзвичайної комісії.

Однак все це не зміцнило бази більшовицької партії і її представники вимушені були це визнати. На початку 1919 р. Артем повідомляв секретаріат ЦК РКП(б): «У робітничих кварталах ми втратили дуже багато з того впливу, що його мали. Проти нас шириться настрій, з яким дуже важко боротися. На найміцніших заводах, де не було, чи майже не було меншовиків, бо туди вони не могли з’явитися, тепер їх уважно слухають і щиро їм аплодують». (94) Ще гірше для більшовиків оберталася їхня політика «воєнного комунізму» на селі, яке несло її головний і вже нестерпний тягар. Лише за три з половиною весняні та літні місяці 1919 р. в Україні відбулось близько 330 селянських повстань. (95) Масові протести і виступи селян проти влади більшовиків відбилися на вірності та боєздатності армії, що складалася переважно з селян. Від Червоної армії відпали і виступили проти неї загони М.Григор’єва, Н.Махна. Влада знов, протиставивши собі основні маси народу, стояла на краю загибелі. Від цього краю її могла відвести хіба рішуча зміна національної та соціальної політики, але цього навряд чи можливо було очікувати.

У цей час на Україну вирушила біла добровольча армія генерала А.Денікіна. Більшовики виявилися нездатними організувати під своїм прапором опір денікінцям. На початку осені 1919 р. майже вся територія лівобережної України опинилася під владою білогвардійців. Ще у серпні більшість членів більшовицького уряду України повернулась до Москви. Згадуючи цю нову пораз­ку, член уряду Д.Мануїльський цинічно зауважив: «Кожної весни ми виряджаємо на Україну чергову театральну трупу, яка, зробивши своє турне, повертається до Москви».(96) В Росії опинилася й значна частина членів КГІ(б)У. ЇЇ роздирали принципові та особисті незгоди і порахунки. Тому ЦК РКП(б) ухвалив 2 жовтня розпустити ЦК КП(б)У. Керівництво підпільною роботою в Україні було зосереджено в Зафронтовому бюро КП(б)У, безпосередньо утвореному російським партійним центром і підпорядкованим йому.

Але окупація України добровольчою армією протривала менше чотирьох місяців. Цього було достатньо, щоб протиставити білогвардійщині всі основні прошарки населення України. Всі вони бачили у реставраторській політиці денікінців, спрямованій на відновлення поліцейсько-бюрокра­тичної «єдиної і неподільної Росії» з її придушенням неросійських народів, смертельну загрозу всім досягненням свого національно-визвольного руху. Відновлення поміщицького землеволодіння, потурання грабіжницькій діяльності найегоїстичніших груп буржуазії, що змикалася з кримінально- спекулятивною «тіньовою економікою», руйнували здобуття і надії трудящих мас села і міста. Повстанський рух спрямувався проти цього нового ворога. Проти нього виступили махновські та інші селянські загони, спираючись на підтримку українського села. Але українські національно- революційні партії не змогли очолити цю анархічну стихію і надати їй ідеологічної єдності та політичного керівництва. Значні групи в таборі української революції знов шукали угоди з більшовиками. Ці групи сподівалися, що більшовики врахували уроки з двох попередніх поразок і зрозуміли необхідність об’єднати національні та соціальні інтереси та прагнення більшості народу України. Це, на їх думку, могло б привести до створення незалежної республіки з коаліційною владою революційних партій, що, враховуючи ці інтереси, зокрема інтереси переважаючого на селі трудівника-середняка, мало б здійснюватися у радах всіх рівнів аж до уряду.

Ці угрупування погоджувалися на рівноправний союз з Радянською Росією. До такого союзу їх спонукала сила, виявлена більшовиками і Червоною армією при розгромі Денікіна. А їхні сподівання на те, що ця сила не стане по-старому домагатися домінації над Україною, були зв’язані зі змінами у теорії та політиці більшовизму з національного питання. Такі зміни відбулися, або, принаймні, здавалося, що відбулися, - внаслідок внутрішньої боротьби у РКП(б). Найпомітнішого виявлення ця боротьба дістала на Vlll з’їзді партії (березень 1919р.). їй передували давні незгоди і розбіжності. Хоча партія більшовиків визнавала право народів (націй) на самовизначення, вона не була його «винахідником»: цей принцип мав загальнодемократичну природу, а в програму російської соціал-демократії він був впроваджений ще при її заснуванні Г.Плехановим.(97) Його визнавали й есери, які навіть раніше від російських соціал-демократів висунули вимогу перетворення Росії у федеративну республіку. Ленін, який не був ані першим, ані єдиним поборником цьог^г права народів, краще від інших діячів у таборі російської демократії зумів, хоча і не без запізнень і вагань, зрозуміти значення національного питання у боротьбі за завоювання та утримання влади в Росії. Проте це розуміння розвивалося і формулювалося ним поступово, і на кожному етапі підпорядковувало потреби національного самозбереження і саморозвитку «вищим» інтересам соціальної революції, а безпосередньо - інтересам зміцнення і поширення революційної влади як

147 головного знаряддя соціалістичних перетворень. Тому, визнаючи спочатку, що це право на самовизначення має бути реалізоване в Росії у здобутті її народами рівної свободи національно- культурного розвитку, а згодом - у досягненні найбільш розвиненими з них «обласної автономії», Ленін лише влітку 1917 р., слідом за есерами, висловився за федеративну республіку в Росії, але республіку «єдину і неподільну... з твердою владою». Фактично йшлося лише про те, що народи Росії обмежуються, реалізуючи своє право на самовизначення, більш або менш широкою автономією. Хоча єдність держави потрапляла в залежність від згоди на неї народів, проте найго­ловнішою умовою і фактором цієї єдності та її метою вважалася диктатура пролетаріату, а точніше - повновладдя партії, що мала уособлювати найсвідомішу частину робітництва, в цих частинах держави, у тому числі національні автономії. Вважаючи, що російський пролетаріат не заражений шовінізмом, Ленін віддав фактично йому вище право встановлювати межі та характер здійснення неросійськими народами своїх національних прав. Таким чином, розв’язання їх національних проблем опинялося (що Ленін довго не хотів визнавати) в компетенції пануючої нації, хоча і зі зміненою соціально-політичною структурою. Саме тут було закладено глибокі внутрішні суперечності у постановці ленінізмом національного питання.

За два тижні до взяття більшовиками влади Ленін (у статті «Про перегляд партійної програми») виступив за визнання права народів Росії «на вільне відокремлення» (він визнав його за Україною), але попередив, що більшовики лишаються прихильниками «якомога більш крупної держави», в яку мають об’єднатися тільки такі держави, які перейшли або переходять до соціалізму. Це означало, що замість демократичного гасла братства народів висувалося гасло єднання робітників усіх народностей, що творитимуть такі держави.(98)

З цього фактично випливало невизнання або небажання визнавати національні держави, які могли б бути утворені під проводом інших класів, а не пролетаріату. Отже, при подібності формул і термінів, якими користувався ленінізм, до тих, котрі традиційно використовувались у політичній науці та науці права, держава під владою більшовиків, якщо вона й називалась автономією або навіть федерацією, не забезпечувала нації дійсного суверенітету, що означав насамперед її право самостійно вибирати свій лад і устрій. У будь-якій формі таке державне утворення, за задумкою більшовиків, мало слугувати при реорганізації багатонаціональної держави зміцненню централізму. Це виявилося, зокрема, у Декларації прав трудящого і експлуатованого народу, проголошеній на Ill Всеросійському з’їзді рад (січень 1918 р.), який після розігнання Всеросійських Установчих зборів мав надати владі, утвореній жовтневим переворотом, задуманого більшовиками вигляду.

Згідно з доповіддю Й.Сталіна, право на самовизначення народів, проголошене у Декларації, належало тільки трудящим класам певного народу і мало бути їх знаряддям у боротьбі за соціалізм. В органах влади «національних радянських республік», які утворювали федерацію, не могло бути представників інших класів, а на доказ цього - їх політика не мала відрізнятися від політики більшовиків Росії. Ця настанова, як бачимо, визначила українську політику російського більшовизму та політику більшовиків в Україні.

Прорахунок цієї політики полягав у тому, що більшовики в Україні, за словами В.Винниченка, «недооцінили сили національної свідомості в українських масах»(99). Уявлення про російських робітників, або точніше, більшовиків як природних носіїв інтернаціоналізму, було невиправданою їх ідеалізацією та самовихвалянням. По-перше, серед них були поширені, як і серед інших верств панівної нації, погляди «самого примітивного, брутального, погордливого й нахабного націо­наліста». (100) По-друге, ще типовішим для них було нерозуміння того, як боляче в неросійських народів відчувалася «національна кривда». Оскільки більшовики були переважно росіянами або зросійщеними представниками інших національностей, котрі не відчували на собі національних утисків і приниження, вони, як проникливо помітив Винниченко, не мали «... сильних, болючих, життєвих імпульсів для глибокого аналізу суті національного питання, дійсного його розв’язан­ня».(101) Тому це питання було для них «найбільше - сухим, інтелектуальним принципом», а не питанням життя, в якому соціальне визволення мало відбутися лише на грунті отримання певної свободи національного розвитку. Більшість більшовицьких керівників зводила розв’язання національного питання до тактичних розрахунків, з допомогою яких потрібно було забезпечити слідом за неподільністю своєї партії та під її беззастережним керівництвом політичний і військовий централізм та економічну інтеграцію в найширших межах. Модель єдиної правлячої партії мала бути відтворена у державі, якою вона управляла.

Найбезпосередніше така настанова виявилася в поглядах тих більшовиків, котрі утворили «якусь національно-нігілістичну ліву секту», що прямо заперечувала права народів на національну

148 самобутність взагалі, вимагаючи їх згоди на повну асиміляцію з розвинутішою нацією. (102) Згідно з цими поглядами, національне питання належало до буржуазної доби, соціалістична ж система економіки і політики не припускає відокремленість нації і, отже, перетворює її на штучну, непотрібну і врешті неможливу. Тому вимоги національної незалежності вони вважали реакційними. Ці позиції Г.П’ятаков вперто відстоював і після своїх поразок, виступаючи на Vlll з’їзді РКП(б). На цьому з’їзді виявилися суттєві доктринальні й тактичні розбіжності серед більшовиків у національному питанні. Виходячи з набутого досвіду, Ленін вважав за необхідне довести визнання проголошеного права націй на самовизначення до підтримки утворення ними національних радянських республік, що дістануть (при статусі незалежних) значне самоврядування і створять військово-політичний та економічний блок. Це, на його думку, допоможе радянській владі дістати в них вирішальну підтримку середнього селянства, що становить більшість їх населення. Але М.Бухарін протиставив цій програмі відверту орієнтацію на поширення (під тим самим гаслом права народів на самоврядування) території радянської Росії до старих меж імперії, в яких вона має створити базу світової революції. Його настанови доповнив і розгорнув Г.П’ятаков. Він вважав, що РКП(б) фактично вже відмовилась від лозунгу права націй на самовизначення. За думкою Г.П’ятакова, «страждальний досвід», здобутий у війні на «окраїнах колишньої царської Росії, що тепер оточують Російську радянську республіку низкою радянських республік», довів, що це старе гасло в час соціалістичної революції насправді об’єднує «всі контрреволюційні сили». Приклад цього він бачив у боротьбі в Україні, тому наполягав на формальному запереченні права на самовизначення навіть для трудящих окремих націй, у тому числі їх пролетаріату. Оскільки Україна, наприклад, аргументував він, потрібна ро­бітничим масам усіх республік, не можна допускати, щоб «форма існування пролетарсько-селянської (навіть) України» визначалася «виключно і незалежно трудящими масами України». При неминучому об’єднанні економік «все це горезвісне «самовизначення» не варте дірки від бублика». Висновок: «Там, де пролетаріат вже переміг, повинно відбуватись негайне об’єднання». (103)

До цього ж зводився й виступ голови ВРНГ О.Рикова. Він висловився за ліквідацію госпо­дарських органів республік, що заважають центру відновити єдність народного господарства та керувати ним.

Такі «централістичні» настрої мали досить значну популярність на з’їзді. (104) Навіть ті його учасники, які висловлювались на користь самовизначення народів, вважали це швидше «злом, якого не можна уникнути». Такою була, наприклад, позиція М.Томського. «До певної міри, - казав він, - нам доведеться ще деякий час рахуватися з національним самовизначенням». (105)

В.Ленін у гострій полеміці засудив великоросійський шовінізм М.Бухаріна, Г.П’ятакова і ін. Він вбачав у їх вимогах негайного і повного об’єднання народів (під знаком «об’єднання усіх пролетарів») надто швидке форсування подій, розвиток яких мав відбутися поетапно. Але й він наголосив, що у загальній і глобальній програмі партії національне питання посідає «менш ніж другорядне значення». (106)

Надаючи головне значення «диктатурі пролетаріату», що мала за єдиним зразком побудувати «партійну державу» для всіх народів і об’єднати їх у централізованій системі одержавленоїекономіки, ленінізм не збирався насправді забезпечити їх права на вибір власного устрою і шляху.

Наприкінці 1919 р. - початку 1920 р. невідворотною ставала необхідність серйозних змін в українській політиці більшовизму або хоча б її певного коригування. До цього змушували «дивовижні і безприкладні цупкість і завзятість», виявлені українцями у боротьбі за незалежність. (107)

29 листопада 1919 р. ЦК РКП(б) ухвалив резолюцію «Про Радянську владу на Україні». Цю резолюцію підтримала й Vlll Всеросійська партконференція, що відбулася на початку грудня. (108) Резолюція обіцяла підтримку партією вільного розвитку української культури в УСРР та визнавала державну самостійність відновленої республіки.

Відразу після цього В.Ленін звернувся з листом «До робітників і селян України». Він запевняв, що вони зможуть тепер самостійно здійснювати через ради свою владу і що їхня радянська влада вирішить, чи відразу зіллється Україна з Росією, утворивши з нею федеративний союз, а чи залишиться певний час незалежною республікою. Фактично це означало, що, навіть дістаючи самостійність, УСРР з часом мусила об’єднатися з Росією, що було нібито їй необхідно, щоб' повністю подолати стару національну неповноцінність і нерівноправність, зв’язану з нерівністю економічною і соціальною. (109) Але визначальним було в цій політиці те, що вона заздалегідь виключала для України будь-який інший лад, окрім радянського, а радянською визнавала тільки владу, очолювану більшовиками. Тобто український робітник і селянин був лише «уявною постаттю», яку заслоняла більшовицька партія. (110)

Недарма на Vlll Всеросійській конференції РКП(б) В.Затонський попереджав, що Україна може знов стати радянською лише «за допомогою Червоної Півночі»,...«а радянська влада без російських комуністів... на Україні створена бути не може». (111) При цьому варто звернути увагу, що в цей час серед членів комуністичної партії України було тільки 23 відсотки українців. (112)

Наприкінці 1919 р. - початку 1920 р. російська Червона армія з допомогою "українських" червоних частин зайняла основну територію України. Була встановлена «третя» Радянська республіка.

У керівництві радянською республікою в Україні особлива роль належала Х.Раковському. Від 1890 р. цей болгаро-румунський революціонер (народився в 1870 р.) перебував у соціал-демократії, в лавах якої здобув багатий досвід, зокрема - в національному питанні. У травні 1917р. він був звільнений російськими солдатами з румунської в’язниці в Яссах і, приєднавшись до більшовиків, брав активну участь у подіях революції, в тому числі й в Україні, де поділяв їх успіхи і поразки. Як один з перших російських радянських дипломатів, він вів переговори з урядами УЦР, гетьманату та Німеччини. Потім його ЦК РКП(б) відкликав до Москви, щоб, як він розповідає в автобіографії, обійняти посаду голови Тимчасового революційного робітничо-селянського уряду України. Це підтвердив Ill Всеукраїнський з’їзд рад. З вересня 1918 р. Раковський працював у Росії. При відновленні УСРР він знов очолив її Раднарком. Поступово, але раніше від більшості більшовиків, Раковський усвідомив, що більшовикам слід утворити для своєї влади соціальну базу в українському суспільстві, не покладаючись лишень на військові сили РСФСР.(113)

Отже, політика радянської влади, зокрема в національному і аграрному питаннях зазнала певних змін. Згідно з рішеннями, прийнятими у Москві, вона відмовилася від авантюрницької безоглядної колективізації. Щоб завоювати довір’я не тільки сільської бідноти, а й широких верств середнього селянства, їм було передано переважну частину поміщицьких земель, і радгоспи утворювалися в обмежених розмірах; комуни й артілі створювалися за бажаннями і згодою учасників. Вилучення «надлишків» хліба було обмежене. (114)

Загалом «надлишків» орієнтовно визначилось на 600 млн. пудів, продрозкладка офіційно планувалась на 140 млн. пудів. Вона встановлювалась за класовою приналежністю хлібороба: заможніший (часто він був і працьовитіший) мав віддати більшу частку.

Але продовольча політика перетворилась в один із компонентів «класової боротьби». Село було поділено на ворогуючі табори. Утворені в травні 1920 р. комнезами, які мали контролювати розподіл поміщицької і куркульської землі, допомагали також проведенню продрозкладки. Наділені владними функціями, вони нерідко розширювали їх за рахунок рад і навіть протидіяли радам. Це призвело до перетворення їх у додаткові ланки апарату, які під маскою «бідноти» чинили сваволю. До заможних селян почалися застосовуватись репресії.

Каральна політика у 1920 р. набула великого розмаху. Впродовж року в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концентраційних таборів, через які пройшло 25-30 тис. осіб. (115) Село розорювалося. Окремі тимчасові обмеження політики «воєнного комунізму» не могли усунути головних причин цієї скрути.

У державно-партійному апараті було чимало функціонерів, засліплених вірою у «воєнний комунізм». Вони виправдовували будь-які заходи цієї політики. Типовою була, наприклад, промова наркома продовольства УСРР О.Шліхтера, який зазначав на засіданні Московської ради: «Всі ви пам’ятаєте, що коли Україна почала ставати радянською, то з кожним днем руху Червоної армії наперед нам і вам легшало на душі: багата, хлібна Україна - наша!... Маємо там чотири великі військові відділи постачання. На них покладаємо всі наші надії! Маємо масу надісланих з Росії на Україну робітників, що зуміють захопити всі українські села. Ми завжди пам’ятаємо, що всі погляди Росії обернуті на Україну». (116)

Глухе невдоволення селян з весни 1920 р. знову переросло в масовий повстанський рух. За даними офіційного радянського «Збірника з правознань», виданого в Харкові 1921 р., в Україні діяло близько 40 тис. повстанців. (117) Сам В. Ленін вважав, що нове повстання в Україні неминуче. Потрібна була рішуча зміна політики. Але більшовики й надалі покладались на карально-репресивні заходи.

За рішенням політбюро ЦК РКП(б) 5 травня 1920 р. до Харкова прибув Ф.Дзержинський. Чисельність збройних сил для боротьби з повсталим селянством дорівнювала армії: 18 піхотних бригад, 1 кавдивізія і 6 батарей.(118) Масштаби повстань засвідчують цифри: впродовж 1920- 1921 рр. було викрито і ліквідовано 6 тис. повстанських організацій. (119) Опір зростав і в містах, де політика «воєнного комунізму», як і в Росії, набула довершених військово-командних форм господарювання. У 1920 р. майже вся промисловість України перейшла в державну власність.

150 Було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, що мали понад 90% усіх механічних двигунів, на яких працювало понад 80% всіх промислових робітників. (120) Виробництво було мілітаризовано, населення охоплено загальною трудовою повинністю, часто застосовувались ’’трудові мобілізації' робітників. Частини Червоної армії переводилися на становище трудових армій, а у січні 1920 р. їх було об’єднано в Українську трудову армію. ЗО тис. її бійців працювали на ключових підприємствах. (121)

Відсутність надійної соціальної опори поставили «третю» радянську владу в Україні перед найтяжчими випробуваннями. У політичному звіті ЦК РКП(б)У IV партконференції (березень 1920р.) Х.Раковський констатував: «Ми...за винятком губернських міст, ніде не маємо під собою твердого опертя». (122) Більшовики намагалися знайти його шляхом зміцнення свого партійно-державного апарату за рахунок досвідчених кадрів з РСФРР, не міняючи політики, на що не давав згоди центр у Москві. 1 березня ЦК КП(б)У звертається до ЦК РКП(б) з проханням скерувати в Україну працівників, котрі «мають досвід радянського будівництва». Москва, надаючи Україні важливе геополітичне та стратегічне значення, не поскупилася на кадри. З 1 березня по 1 листопада 1920 р. з ЦК РКП(б) було відряджено на роботу в УСРР 1099 осіб, із яких понад 200 - працівники не нижче повітового масштабу. (123) Від 1 грудня 1920р. до 15 листопада 1921 р. у розпорядження ЦК КП(б)У знову було скеровано з центральних військових установ 2,5 тис. комуністів, із ЦК РКП(б) та губкомів - понад 5,5 тис., із наркоматів і профспілкових установ - ще 560. (124) На прохання українського керівництва ЦК РКП(б) відрядив в Україну велику групу чекістів на чолі з В.Манцевим, щоб організувати рішучу боротьбу з «контрреволюцією». (125)

Але проникливіші і далекоглядніші керівники КП(б)У розуміли, що для відвернення нового вибуху громадянської і національної війни потрібно було поширити і зміцнити соціальну базу влади, досягти угоди хоча б з групами національно-комуністичної орієнтації. Ці угрупування, зі свого боку, щиро шукали такої співпраці, бо вважали, що вона служитиме розвитку УСРР як незалежної держави, здатної одночасно реалізувати соціальні вимоги трудящих мас, зокрема середнього селянства, нижчих верств «середнього класу» в місті та української інтелігенції. Це ліве крило національно-революційної демократії вважало, що Директорія на чолі з С.Петлюрою до цього неспроможна і відкидало її внутрішню та зовнішню політику.

Ліва частина українських есерів, головним друкованим органом яких була газета «Боротьба», утворила окрему партію, назвавши її Українською комуністичною партією (боротьбистів). (126)

Маючи підтримку значної частини селянства, вони керували багатьма партизанськими загонами у війні проти білої Добровольчої армії і прагнули об’єднати їх в українську червону армію, щоб її силами звільнити Україну та утворити в ній незалежну українську радянську республіку. їх організації у неіндустріальних районах були численніші за більшовицькі. Боротьбисти мали також значний вплив у містах. Але сил УКП(б) було недостатньо, щоб здобути повну владу в Україні та протистояти російській Червоній армії і більшовикам, які на неї спиралися. Тому 17 грудня 1919 р. вони уклали з більшовиками угоду про спільну боротьбу «проти петлюрівців і денікінців». Взявши на себе зобов’язання не виступати проти союзу УСРР з РСФРР, боротьбисти сподівалися, що Україна матиме рівність і самостійність у цьому союзі. В самостійній УСРР, на їх думку, на радянській і навіть комуністичній платформі мало бути забезпечено співіснування і співвладдя кількох партій. Ці щирі сподівання виражено у листі одного з боротьбистів, спрямованому до Леніна у листопаді 1918р. Він стверджував, що для відновлення і зміцнення радянської влади в Україні слід надати їй такий зміст і вигляд, якого бажають українські трудящі. Для цього більшовики повинні триматися справжнього інтернаціоналізму, отже, зректися насадження «червоного російського імперіалізму». Влада не повинна допускати «хамського поводження з трудящими, образ, приниження», як це було при попередніх спробах її встановлення, коли «робилося так, начебто радянською владою в Україні керували досвідчені чорносотенці, які підготовлювали контрреволюцію». Багато боротьбистів вважали, що більшовицький центр не знав про те, як усе це виглядало насправді, і що, дізнавшись, він виправить ці політичні викривлення. (127)

Але значна частина більшовицького керівництва в Україні бачила в цих наполягання- боротьбистів не їх глибоку і чесну зацікавленість в «очищенні» радянської влади та її перетворечн^; відповідно до національних і народних бажань, а лише підступи небезпечних суперників. Це засвідчив секретар ЦК КП(б)У Д.Мануїльський, який у листі представникові уряду України в російській PHK стверджував, що боротьбисти зв’язані з частиною колишніх петлюрівських військ і ворожі російській Червоній армії, а тому ставитись до них, як до радянської партії, не можна. Нагляд за діяльністю боротьбистів був переданий ЧК. (128)

Проте деякі діячі КП(б)У вважали, що стосунки між партіями потребують іншого розв’язання, ніж примусове усунення УКП(б). Між тим боротьбисти звернулися до керівництва комуністичного Інтернаціоналу з проханням визнання їхньої партії його самостійною секцією в Україні. Переговори між делегаціями КП(б)У і УКП(б) (боротьбистів представляв Г.Гринько), що розпочалися в грудні 1919 р., тривали до лютого 1920 р. На них головував Г.Зінов’єв, що належав до вищого керівництва РКП(б). Боротьбистам було відмовлено в їх прагненнях до збереження національно-комуністичної партії. Від них вимагали, щоб вони увійшли до партії більшовиків. Відхилення від цього розглядалися РКП(б) і Комінтерном як прояв «дрібнобуржуазності і контрреволюції». Більшовицькі догматики закидали боротьбистам і «націоналізм». Але В.Ленін, підтримуючи тиск на боротьбистів, не радив вдаватися до такого звинувачення. Він вважав корисним їх "поглинання" КП(б)У, під вплив якої вони мали, увійшовши в партію більшовиків, привести національно свідомі ліві політичні сили українства. Це означало певне визнання правлячою партією значення тих настроїв і прагнень, носіями яких виступали боротьбисти. Це взяв до уваги і Х.Раковський.

Погодившись на саморозпуск своєї партії, боротьбисти мали вступити до КП(б)У індиві­дуально, але дві третини їх відмовились від цього. Проте й це було значним досягненням більшовиків. Розкол УКП(б) запобіг масовому антибільшовицькому повстанню, а приєднання до правлячої партії активних і впливових революціонерів з числа боротьбистів посилило вплив КП(б)У на селянство. (129)

До лав КП(б)У було прийнято близько 20 тис. боротьбистів. «Твердолобі» більшовики ставилися до них підозріло і навіть вороже. Вже в липні 1921 р. майже всіх їх було «вичищено» з КП(б)У, а в вересні 1923 р. в її лавах лишилося тільки 118 колишніх боротьбистів. (130)

Ліва течія існувала і в УСДРП. Вона беззаперечно підтримала соціалістичну революцію, але виступала за створення незалежної від Росії та рівної з нею української радянської держави. Серед діячів лівого крила УСДРП найвидатнішими були Є.Нерович (загинув у березні 1917 р.), П.Медвідь П.Слинько, О.Буценко, І.Касьяненко, П.Попов та ін. (131)

У 1919 р. з УСДРП виділилась група лівих «незалежників»-«укапістів», українських комуністів, які вважали, що для утримання під своїм впливом робітничих мас України необхідно прийняти популярні тоді більшовицькі гасла і більшовицьку соціально-політичну програму. Але виступаючи проти Директорії, вони відстоювали незалежну Українську радянську республіку, і це робило їх противниками політики централізму та «злиття» національних радянських республік. Цій партії симпатизувала значна частина національно-свідомого індустріального українського робітництва, хоча вона не була масовою партією з таким широким впливом серед трудящої маси, як боротьбисти. Маючи у своїх рядах краще теоретично підготовлених провідників, ніж інші партії цього табору, УКП опрацювала теоретичну платформу українського комунізму. В ній «укапісти» стверджували, що українська революція на відміну від революції в Росії не могла перерости з революції буржуазно-демократичної в соціалістичну, не завершивши національно-визвольної боротьби українського народу. Органічний розвиток української соціальної революції вимагав, щоб радянська влада довершила національну, створивши самостійну УСРР. Цей перехід можуть здійснити тільки внутрішні сили української нації. Більшовизм «укапісти» вважали зовнішньою силою, чужою в національно-визвольній боротьбі українського народу. (132) Оскільки ця боротьба мусила мати власного провідника, то ним вони прагнули зробити свою партію.

Але більшовизм не припускав можливості існування в Україні іншої, національної комуністичної партії. Тому проти УКП було застосовано тиск, розклад і репресії, що змусили її до самоліквідації, яка видавалася більшовиками за добровільне злиття її з КП(б)У. Воно було проголошено в 1924 р. Але вже підчас «злиття» більшість «укапістів» не було прийнято до КП(б)У, а інших «винищували» і нищили потім. А.Річицький, М.Авдієнко, С.Вікул та інші ідеологи УКП загинули в казематах та концтаборах НКВД.

Останньою опозиційною групою українських комуністів стала «фракція федералістів», ідеологом і керівником яких був Ю.Лапчинський. Федералісти вимагали, щоб КП(б)У була не частиною РКП(б), а окремою секцією Комінтерну. Це означало б, однак, не тільки самостійність УСРР як держави, а й підрив засад партії ленінського типу з її всевладним центром. Тому рішуче ліквідована була сама фракція.

Партії небільшовицької орієнтації заздалегідь були приречені більшовиками на політичну смерть саме тому, що вони мали певну соціальну базу та авторитетних лідерів. Більшовики не могли погодитись на легальне існування політичних опонентів, які пропонували альтернативні програми і знаходили підтримку в робітничому середовищі (РСДРП) і серед селянства (УПСР).

152 Проти них влада розгорнула ідеологічну кампанію та вжила каральних заходів. Деяким з них надано вигляду легальних «законних дій». Так, для дискредитації противників більшовики провели кілька відкритих судових процесів, «поставлених партійними режисерами» після відповідних репетицій у ЦК та Надзвичайній комісії.

Зокрема, у Києві 1920 р. відбувся показовий процес над діячами партії меншовиків. Суд проводився революційним трибуналом, повноваження якого в застосуванні репресивних заходів нічим не обмежувалися.(133) Вирок революційного трибуналу грунтувався виключно на «класовому чутті». Підсудні були відправлені у концтабори, позбавлені політичних та деяких громадянських прав, хоча партія відмовилася від боротьби проти радянської влади. Однак це не завадило застосувати щодо неї репресії. Визначаючи позицію своєї партії щодо меншовиків, Ленін писав у січні 1921 р.: «...теперішній момент вимагає... найнещаднішої боротьби з ними і наймакси- мальнішого недовір’я до них (як до найнебезпечніших фактичних посібників білогвардійщини)". (134)

Ця вказівка більшовицького лідера зумовила запровадження небувалого за масштабами репресій розгрому меншовиків. У Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Житомирі, в усьому Донецькому басейні були заарештовані та кинуті до в’язниці сотні соціал-демократів, а меншовицькі партійні органи заборонені, видавництва ліквідовані. (135)

Репресивні заходи все більш заступали більшовикам ідейно-політичну полеміку, яка вимагала інших аргументів, ніж сила. У грудні 1920 р. політбюро ЦК КП(б)У передало всі судові справи стосовно політичних партій Надзвичайній комісії та її місцевим органам, що мали вирішувати їх під контролем політбюро губкомів. (136)

Удари більшовицького керівництва були нанесені чекістським знаряддям також по партії українських правих есерів, яка зберігала значний вплив серед тих верств трудового селянства, котрі не підтримували боротьбистів. Лише київські чекісти заарештували понад 100 есерів. (137) На початку 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У докладно обговорювало організацію відкритого судового процесу над відомими діячами УПСР. За вказівками більшовицького керівництва, Верховний революційний трибунал виніс заздалегідь підготовлені вироки. Жоден з 8 підсудних (Вс.Голубович та ін.) не визнав себе винним. Усі звинувачення проти них мали політичний характер і не під­тверджувалися конкретними фактами. Вони й не були потрібні. За словами Д.Мануїльського, який був одним з організаторів процесу, йшлося про те, щоб на ньому "вбити" репутацію політичної партії, що її очолювали підсудні. На ньому мали загинути есерівська «реакційна ідеологія, реакційна романтика, яку виставляли як романтику визволення». (138) Мета процесу полягала в тому, щоб позбавити цю партію підтримки «українських патріотів» і глибше розколоти українську інтелігенцію. (139) Для цього навколо процесу було роздмухано пропагандистську кампанію «викриття», відлучень і погроз. Вони стали постійним компонентом політики більшовиків. Крім того, ЦК РКП(б) у липні 1923 р. цілком таємно наказав губкомам і обкомам партії приступити до систематичного «вилучення» меншовиків із трестів, профспілок, наркоматів, вузів. ЦК КП(б)У запропонував губкомам в Україні, а також В.Балицькому (голові ДПУ України) особливо уважно стежити за меншовиками. (140)

Отже, в Україні було знищено будь-які можливості для легальної діяльності політичної опозиції щодо партії більшовиків. Проте репресії не ліквідували необхідності для КП(б)У рахуватися з можливістю того, що якась опозиція може проявитися в майбутньому.

Хоча партія ще не завжди і не в усьому підміняла ради і в них ще залишалося місце для активності «позапартійних» трудящих, КП(б)У здійснювала вище керівництво ними і всім державним апаратом. Ухвалам ВУЦВК і РНКУСРР завжди передували відповідні рішення політбюро ЦК КП(б)У.

153