§2. Донецько-Криворізька «республіка»
Перш, ніж простежити подальший розвиток подій, повернемось трішки назад, ще до однієї цікавої проблеми 1918-1919 рр.
Як зазначалось, у період після лютневої революції 1917 р. в усій Україні, зокрема на півдні і сході, створено багато (понад тисячу) рад, чимало з яких перебувало під впливом більшовиків: у Катеринославі, Харкові, Юзівці, Макіївці, Горлівці та ін.
Ці ради повели завзяту боротьбу за владу, їх очолювали, як правило, завзяті більшовики-ленінці, такі як Ф.Сергеев (Артем), до речі, син заможного селянина з с. Глебова (тепер Курської області), професійний революціонер, та ін.Після захоплення більшовиками влади в Росії 1-й Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів проголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів та її повну погодженість у «цілях і діях» з Радянською Росією, складовою частиною якої оголошено Україну. Характерно, що 1-й з’їзд зовсім не торкався форми правління, державного устрою та суверенітету України.
Другий з’їзд рад, що відбувся 17-19 березня 1918 р. у Катеринославі, підтвердив, що Україна є складовою, федеративною частиною Росії, а по суті влади - централізованою республікою рад. Питання про державний устрій радянської України, порушене на з’їзді, було для більшовиків зумовлене об’єктивною реальністю. Справа в тому, що у їхній партії і владі зміцнились т.зв. децентралізаторські тенденції та повне ігнорування величезного значення національного питання. (141) Вони виявлялись і в Росії, де виникли окремі «республіки» - Курська, Калузька, Казанська та інші, і в Україні - «Одеська радянська республіка», «Миколаївська повітова соціалістична трудова республіка», республіки і свої раднаркоми у Луганську, Старобільськутощо. Проте найхарактернішим прикладом було намагання проголосити Донецько-Криворізьку радянську республіку, яку дуже наполегливо взявся створити більшовик Ф.Сергеев (Артем).
Певне політичне підґрунтя такі спроби мали: доки в Україні існувала українська національна влада, влада Центральної Ради, то відколоти від неї побільше території було для більшовиків корисною справою.Почалось усе це значно раніше, ще 1904 р., з намагання створити на півдні та сході України окрему територіально-обласну партійну організацію РСДРП. За підтримки В.Леніна в Одесі проведено конференцію південних комітетів і створено «Южное бюро РСДРП». За його рішенням у січні 1905 р. на партійну роботу до Харкова скеровано Артема. У квітні 1917 р. обласна конференція РСДРП(б) Донбасу та Катеринославської і Харківської губерній створила регіональний партійний комітет Донецько-Криворізького басейну у Харкові. Очолив його у червні того ж року Артем. Він поділяв шовіністичні, великодержавні погляди всіх російських більшовиків. Так само, як і вони, не визнавав права українського народу на суверенну державу, вважав національну проблему видумкою «буржуазних націоналістів», протестував проти III, а потім IV універсалів Центральної Ради, розгорнувши проти неї завзяту діяльність.
У листопаді 1917 р. Артем, виступаючи на пленумі обласного комітету рад Донецького і Криворізького басейнів, висунув питання про «необхідність створити незалежну від Київського центру самоврядну автономну Донецьку область і добиватися у ній всієї влади Радам». (142) Пленум прийняв постанову: «розгорнути широку агітацію за залишення всього Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської республіки з віднесенням цієї території до особливої, єдиної адміністративно-самоврядної області». (143)
Отже, намагання створити окрему «самоврядну» територію, вилучивши її зі складу Української держави і ввівши до складу Росії, простежується чітко. Важливо було за будь-яку ціну не допустити до поширення впливу Центральної Ради на дуже зрусифіковане населення Донецького й Криворізького басейнів.
На пленумі облвиконкому рад робітничих і солдатських депутатів на початку грудня Артем разом з іншими промовцями-більшовиками й далі наполегливо настоював на відокремленні східних великих промислових центрів від України.
Резолюція, запропонована Артемом, наголошувала на необхідності залишити, зрештою, всю Україну в складі Росії, а якщо цього не вдасться здійснити, то Донецько-Криворізький басейн повинен зробити це безумовно.Цікаво, що вимога про відокремлення басейну від України не була Артемом і його прибічниками знята навіть після проголошення в Україні 1-м з’їздом рад радянської влади. Крім цього, проголосивши 5-6 грудня 1917 р. на обласній конференції РСДРП(б) басейну Центральну Раду «ворогом трудящих і експлуатованих мас» та захопивши керівні пости в обласному комітеті рад
154 басейну, «артемівці» вирішили не посилати делегатів на 1-й Всеукраїнський з’їзд рад у Києві, а спрямували їх до Харкова, де організувався окремий, розкольницький щодо РСДРП(б) з’їзд.
Обласний комітет рад Донкривбасу продовжував вести лінію на відокремлення від України, розпочавши у грудні безпосередні відносини з Раднаркомом і ВЦВК Росії, ігноруючи як «уряд», так і ЦВК радянської України, які, до речі, теж перебували у Харкові. Більшовицька газета «Донецкий пролетарий» намагалась теоретично і політично обгрунтувати таку лінію, пишучи, що Донецько- Криворізький басейн з економічного погляду становить єдине ціле з промисловістю Росії, а введення його до складу України порушило б принцип самовизначення російського населення басейну (144) (не правда ж, подібні «аргументи» поширюються там і сьогодні!). Через місяць та ж газета пише, маючи вже на увазі українців, що «будь-яке самовизначення за принципом національності тепер, на порозі соціалізму, зжило себе, здійснюється за інерцією».(145) Ось як, виявляється, можна маніпулювати одним і тим самим принципом залежно від обставин. Такою, зрештою, була й уся політика та діяльність тодішніх більшовиків.
Хоч на 1-му з’їзді Рад у Харкові Артема було обрано до складу Народного секретаріату (він став народним секретарем промисловості й торгівлі), але своєї ідеї про відокремлення від України Донкривбасу не залишив. Правда, на Харківській загальноміській конференції більшовиків 13-14 січня схвалено запропоновану С.Орджонікідзе резолюцію, що центральною владою в Україні є з’їзд рад та його ЦВК, а урядом - Народний секретаріат.
Ця резолюція відображала тодішню думку ЦК РСДРП(б) і Раднаркому Росії, адже це за їх вказівкою були створені і їм підпорядковувалися харківські маріонеткові радянські власті. Артем з цього приводу декілька разів зустрічався і розмовляв з головою PHK В.Леніним. На початку лютого, коли Центральна Рада домовлялася з Німеччиною і Австро-Угорщиною про підписання сепаратного мирного договору, Артем знову зустрівся з В.Леніним і виклав йому пропозиції місцевих більшовиків щодо створення Донецько- Криворізької республіки. Невідомо, що відповів Артему В.Ленін, але більшовики 8 лютого скликали у Харкові IV обласний з’їзд Рад Донецького і Криворізького басейну. Одночасно тут проходила XIX обласна конференція РСДРП(б), на якій були присутні 74 депутати з ухвальним голосом, з них 48 більшовиків, 19 есерів, 5 меншовиків та ін.Про необхідність створення окремої Донецько-Криворізької республіки, яка б входила безпосередньо до складу Російської федерації, доповідав на конференції більшовик С.Васильченко. Він говорив, що із зміцненням радянської влади на місцях Російська, як і всяка інша соціалістична федерація, будуватиметься не за національною, а за економічною ознакою. Оскільки Донецько- Криворізький басейн є одиницею в господарському плані цільною, самодостатньою, то й повинен виділятися в окрему радянську республіку. Васильченка підтримали М.Жаков, Артем, Б.Магідов, М.Рухимович.
Цього ж дня, 8 лютого 1918р., обласний з’їзд Рад прийняв рішення про створення Донецько- Криворізької республіки. З’їзд обрав обласний комітет з 11 чол. і доручив йому сформувати Раду народних комісарів Донкривбасейну (що й було виконано 14 лютого).(146) Раднарком очолив Артем, правда, стосовно цього кроку дехто виступав на з’їзді проти, застерігав з’їзд і представник ЦВК і Раднаркому України М.Скрипник, вказуючи, що Донбас і Кривбас, як наймогутніші пролетарські індустріальні центри України, повинні залишатись у її складі і сприяти зміцненню радянської влади в республіці і т.п. Але прибічники відокремлення здійснили свої рішення.
Здається, проти такого кроку заперечували, хоч і не дуже рішуче і наполегливо, й у Москві, де на той час ще остаточно з цього питання не визначилися. Так, 17 лютого Я.Свердлов телеграфував Артему в Харків: «відокремлення вважаємо шкідливим».(147) Але, з другого боку, ЦК РКП(б) та уряд Радянської Росії скерували до Харкова вітальний лист, адресований урядові Донецько-Криворізької республіки (Харківська область вже теж входила до її складу). Отже, ЦК РКП(б) в цілому не засудив, а привітав сепаратистські дії групи Артема.8 і 9 лютого, коли обговорювалось питання і проголошувалася Донецько-Криворізька республіка, відбулися ще й інші важливі події. 8 лютого після багатогодинного артилерійського обстрілу більшовицькі війська під командуванням колишнього царського жандармського підполковника М.Муравйова зайняли Київ, де вчинили антиукраїнський погром. А 9 лютого у Бресті Україна підписала з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією мирний договір. На його підставі німецька сторона зобов’язалася протягом 3-х місяців домогтися за допомогою УНР очистити Україну від російських більшовицьких військ. 18 лютого німці та австро- угорці почали це зобов’язання виконувати, повівши проти більшовиків наступ. Останні панічно відступали.
Радянська Росія 3 березня підписала з тими ж державами мирну угоду, погодилася визнати уже підписаний договір між Україною та центральними державами, негайно укласти мир з УНР і визначити кордони між Україною і Росією.
У таких умовах прихильники відокремлення Донбасу від України одержали вагомі аргументи для виправдання своєї політики. Вони твердили, що створення Донецько-Криворізької республіки врятує басейн від загарбання німцями, бо ніякого договору з ними вона не уклала, а Центральній Раді ця республіка не підпорядкована, вона не є частиною України. Правда, В.І.Ленін в листі від 14 березня доручив надзвичайному комісарові Півдня Росії С.Орджонікідзе передати С.Васильченкові, М.Жакову та іншим керівникам цієї псевдореспубліки, що вона все одно за географією В.Винниченка буде включена до України і німці туди увійдуть.
Через це є безглуздим з боку Донецької республіки відмовлятись від єдиного з рештою радянської України фронту оборони. (148)Російськими і українськими керівниками-більшовиками враховувався, безперечно, і той факт, що в разі остаточного відриву Донкривбасу від України увесь український народ виступить проти червоного російського імперіалізму і тут уже не допоможуть ніякі гасла про «інтернаціоналізм», «братню допомогу» тощо.
На другий день, 15 березня, тобто напередодні відкриття ІІ-го Всеукраїнського з’їзду рад, ЦК РКП(б) заслухав прибулих до Москви Артема, В.Затонського та В.Шахрая і прийняв рішення про обов’язкову участь більшовиків у роботі з’їзду, а також їх згоду на створення єдиних для всієї України органів, розглядаючи Донбас як частину України.
Артем, очевидно, взяв це до уваги, бо на Il Всеукраїнському з’їзді рад він, а також деякі інші керівники Донкривбасу (В.Аверін, В.Межлаук, М.Рухимович) підтримали цю вказівку Москви всупереч лінії С.Васильченка, М.Жакова, В.Філова, котрі продовжували відстоювати незалежність ДКР. (149)
Та й ЦВК Рад України за вказівкою з Москви ще 7 березня прийняв декларацію, в якій пропонував усім радам усунути будь-які незгоди, що виникли на грунті створення «обласних об’єднань», «республік», і знайти форми якнайтіснішого об’єднання обласних «республік» в єдиній радянській державі. A Il з’їзд рад України, навіть не торкаючись питання про доцільність утворення автономних держав, проголосив їх усіх автономними частинами "Української федеративної радянської республіки", яка, в свою чергу, «тісно зв’язана федеративними узами з Всеросійською робітничо-селянською республікою». (150)
Отже, коло замкнулося. Тепер уже навіть московське керівництво партії і держави вважало існування сумнівної Донецько-Криворізької "республіки" невиправданим і недоцільним. Тим паче, що й справді німці не зважали на жодні протести і ноти ніким не визнаної «держави» й зайняли територію Донкривбасу, де, до речі, переважало українське населення. Не допомогла й телеграма наркома закордонних справ Г.Чичеріна у Берлін, де він натякав, що «наступ, що продовжується на Півдні Росії, перейшов за кордони українських територій (тобто дійшов до «кордонів» Донецько- Криворізької республіки...) і це не узгоджується з принципами договору. Німецькому урядові слід висловитися..., які кордони він визнає українській республіці». (151)
Тому розсудливіші комуністичні вожді з Москви вирішили припинити сепаратистські дії у Донбасі, діяти винахідливіше. 18 квітня 1918 р. у Таганрозі ЦВК України навіть прийняв рішення про вихід України зі складу Російської Федерації та створення замість УЦВК і уряду єдиного органу - Бюро для керівництва повстанською боротьбою проти окупантів. (152) Та це був лише тимчасовий, тактичний відхід від програми відновлення і збереження «единой и неделимой» імперії, тобто крок витонченіший, продуманіший. Стосовно фактично не існуючої вже на той час Донецько-Криворізької республіки, то формально її кінець настав після того, як 17 лютого 1919 р. рада робітничо-селянської оборони Росії доручила Й.Сталіну провести через бюро ЦК РКП(б) рішення про її ліквідацію. (153)
156