§3. Проблеми національно-державного розвитку України під владою більшовиків

У самій партії більшовиків принципова єдність в "українському питанні" існувала лише в одному: що вона одна-єдина має "історичне право" це питання розв’язати.

У середовищі партійно-державної бюрократії панували доцентрові тенденції, і це, як помітив, зокрема, з еміграційного далека Михайло Грушевський, посилювало в Україні «її ненаціональний або навіть антиукраїнський характер». (154) Перший президент УНР, котрий щиро прагнув від початку 20-х років до співробітництва з національно свідомими силами у керівництві УСРР, вважав, що перешкоду розвиткові національної державності УСРР становить саме ця соціальна природа «радянської» бюрократії.

Проте це «ненормальне становище» і роль «російської експозитури, колоніальної адміністрації, делегованої РКП», що тримало її «під вічними загрозами катаклізмів» (157) у країні, турбувала й ідейніші, а водночас реалістичніші сили керівництва українського більшовизму. Це відчуття небезпеки посилювалося в них зростаючим розумінням того, що бюрократія, оволодіваючи їхньою власною партією, створює для них всередині РКП(б) і КП(б)У безпосередню загрозу усунення їх від керівництва або й з партії взагалі через ідейно-політичну їх несумісність. Тому серед цих елементів, що становили всередині більшовизму опозицію збюрокраченню партії, дістали більш або менш виразного вигляду прагнення вивести Україну з-під розчавлюючої тенденції до бюрократичної централізації та знеосіблення. Це більш або менш послідовно приводило такі більшовицькі елементи до захисту засад незалежності УСРР, а згодом - принципів конфедерації при утворенні державного об’єднання її з іншими, у тому числі РСФРР, радянськими республіками.

При ретроспективному розгляді стає зрозумілим, що прихильники цих поглядів по суті були засуджені на політичну поразку, бо, лишаючись одночасно відданими захисниками і реалізаторами більшовицької монополії на владу, вони на новому етапі розвитку цієї влади мали стати беззахисними жертвами невід’ємній від цієї монополії тенденції до зосередження всієї ініціативи, прав і контролю в бюрократичному її центрі. Але певний час бротьба цих різних тенденцій у РКП(б), КП(б)У та керівництві УСРР була реальною і визначила наявність у державно-політичному устрою УСРР суперечливих політико-правових елементів і справжню боротьбу поміж ними. Це робить визначення характеру УСРР як держави не просто важким завданням, а й таким, що, мабуть, не має однозначного розв’язання.

Розбіжність у поглядах на характер і зміст державності УСРР цих років не випадкова. У протилежних її оцінках фіксовані та абсолютизовані протилежні її властивості, хоча насправді вони існували у взаємозв’язку, як єдність суперечностей, і кожна з них відбивала можливості альтер­нативного розвитку. Так, згідно з однією з таких оцінок, «третій» Радянській владі в Україні «був присвоєний бутафорський статус лжесуверенної Української радянської республіки». (158) 3 погляду, що відновлений і досить поширений зараз у багатьох працях, УСРР була повністю позбавлена суверенної волі та її атрибутів, зведених до фальшивої демагогії.

Зовсім інакше це виглядає в уявленні тих, хто вважав ці атрибути змістовними ознаками незалежності УСРР, завдяки яким республіка мала відіграти самостійну роль при утворенні революційної світової системи. Так, Л.Троцький, протиставляючи цей періоду розвитку радянського ладу в Україні пізнішому часу, писав: «Ми не поспішали з централізацією, бо невідомо було, як укладатимуться міжнародні стосунки і чи не вигідніше Україні поки що не зв’язувати формально своєї долі з долею Великоросії. Ця обережність була необхідна також й стосовно до ще свіжого українського націоналізму, який на досвіді повинен був ще прийти до необхідності федерації з Великоросією».

До кінця 1920 р. УСРР, проголошуючи раз у раз свою незалежність у політичних деклараціях, входила, згідно з іншими своїми правовими актами, в спільну з РСФРР державу. Так, IV Всеукраїнський з’їзд Рад (травень 1920 р.) встановив, що «УСРР, зберігаючи свою самостійну державну конституцію, є членом Всеросійської РСФР», утворення якої, до речі, не було проголошено ані до, ані після цього. Ще раніше було прийнято кілька нормотворчих актів конкретно-політичного змісту, які не створювали жодної розвинутої бази і структури правових стосунків між УСРР та РСФРР, але один за одним підпорядковували державні інституції України РСФРР і перетворювали Росію у «фактично політичного зверхника» Радянської України. (162) Це стосувалося, зокрема, Збройних сил УСРР. У лютому 1919 р. її Нарком військових справ видав наказ, за яким всі декрети, закони, постанови та накази щодо Червоної армії у РСФРР набували силу і застосо­вувалися в УСРР. Новобранці з України входили в Збройні сили Росії, що брали на себе оборону Радянської України. Утворення цієї спільної воєнної системи з вищим командуванням у Москві було підтверджено в січні 1920 р.

Не менше значення, ніж безпосереднє підпорядкування Москві всіх Збройних сил на теренах УСРР, мало введення її органів державної безпеки (з їх практично необмеженими карально- репресивними функціями) до єдиної понадцентралізованої системи з центром у Москві.

Постійні (і, здебільшого, здійснені) намагання російського центру встановити свій контроль над народним господарством і ресурсами України також підтверджували тенденцію розглядати Радянську Україну як складову частину великоросійського державного комплексу.

Ці централізаторські тенденції викликали, з іншого боку, протидію навіть у радянізованих масах і деяких осередках влади в УСРР, що прагнули надати повнішої політико-правової аутентичності проголошеній незалежності України і завдяки радянській владі міцніше зв’язати її з інтересами і настроями народу. Розуміння подібних інтересів і настроїв певними групами в центрі зумовило укладання РСФРР договорів про «союзні стосунки» з іншими радянськими республіками. Перший

158 такий договір був підписаний між Росією і Азербайджаном (у квітні 1920 р.). 28 грудня «Союзний робітничо-селянський договір» був укладений між РСФРР і УСРР. Від імені Росії його підписали голова її Раднаркому В.І.Ленін і Нарком іноземних справ Г.Чичерін, а від імені України - Х.Раковський, який поєднував ці посади в УСРР.

Згодом було встановлено, що законодавчі акти РСФРР набували чинності в Україні лише після затвердження їх українською владою (вона має право їх відхилити).

Отже, згідно з цим генеральним договором утворювалася не єдина (спільна) держава, а союз держав (165), стосунки між якими «цілком зберігали форму державного зв’язку міжнародно- правового характеру» (166). Договір встановив між УСРР і РСФРР стосунки, які, за висновками українських і російських юристів-сучасників, були властиві навіть не федеративному державному цілому, а конфедеративному «союзу держав».

Такий погляд обгрунтований, зокрема, у працях М.Палієнка (Харків, 1924), С.Котляревського (Москва, 1924), М.Райхеля (Харків, 1925) та інших вчених. З ними в новітній час погодився й знавець міжнародного права з української діаспори О.Юрченко (167), аж ніяк не схильний до ідеалізації правового стану і статусу «третьої» української Радянської республіки. У межах та у формах цього свого союзу з РСФРР та впродовж його існування УСРР могла вважатися - та й вважала себе - державою із значним обсягом незалежності у внутрішньому житті та у міжнародних зв’язках. Еміграційний правознавець О.Шульгін зазначав, що від 1920 р., «будучи совєтською республікою, Україна заховала до 1923 року свою юридичну незалежність» (168). О.Юрченко, маючи ще ширшу історично-правову ретроспективу, приєднався до цього висновку. Заперечення такого характеру УСРР в цей короткий час, стверджує він, було б порушенням принципу історизму, що вимагає аналізу і оцінки певного явища в тих, хоча й скороминулих конкретно-історичних обставинах, що це явище сформували.

Отже, як уже наголошувалося, власне ці обставини політичної та ідеологічної боротьби в партії та у суспільстві сприяли створенню відносно незалежної УСРР, що було суперечливим і перехідним державно-правовим феноменом в умовах більшовицького панування. По суті, вищу владу в УСРР здійснювала диктатура більшовицької партії, що заступала «диктатуру пролетаріату». Зрештою, вона сама заступалася диктатурою номенклатурної верхівки в партії, а через інєї - в усіх галузях життя. Логіка розвитку її влади вимагала обмеження, підпорядкування, а згодом - і поступової ліквідації всіх проявів і можливостей самодіяльності у суспільстві. Це було здійснене в УСРР в процесі подальшого її ’’співжиття" з Росією.

У травні 1921 р. на Всеукраїнській нараді більшовиків була прийнята резолюція, яка визначила національно-визвольну боротьбу в Україні проти царату та режиму Керенського прогресивною, але стверджувала, що зміст національного питання радикально змінюється після захоплення влади пролетаріатом і що з цього часу національний рух набуває контрреволюційного характеру, стає засобом "стравлювання" робітників і селян України і Росії (169). Це було очевидною справою виправдання шовіністичної суті більшовицької політики в Україні, прикритої поняттям «диктатури пролетаріату».

Незабаром почався також тиск на українську мову і культуру. Був усунутий Г.Гринько, який у 1920 р. був призначений наркомом освіти і намагався забезпечити розвиток української культури. Його звинуватили у занадто швидкому проведенні українізації. Українські кадри в партії і державному апараті, особливо зв’язані походженням і діяльністю з національною інтелігенцією, були оточен¹ атмосферою підозріння і зазнавали дискримінації. У 1921 р. під час чистки РКП(б) з неї було виключено майже половину всіх колишніх боротьбистів (170).

Частина більшовицьких діячів в Україні на чолі з Х.Раковським намагалась протидіяти тенденціям, що надихалися великодержавниками в Москві, виступала за розвиток відносин між УСРР і РСФРР на засадах рівності, прагнучи зберегти і навіть збільшити в межах союзу між

159 республіками обсяг українського державного суверенітету. Намагаючись добитися рівноправних відносин між ЦК КП(б)У та РКП(б), Х.Раковський у квітні 1921 р. відправив до Москви Ф.Кона із завданням проштовхнути проект утворення українського відділу при ЦК РКП(б) зі статусом постійного представництва уряду УСРР при Раднаркомі РСФРР. Й.Сталін, роль якого у партії вже в цей час значно посилилась, домігся того, що оргбюро ЦК РКП(б) спеціальною постановою відмовило українським комуністам (171). Недарма дещо пізніше, у вересні 1922 р., Раковський зауважив Сталіну, що його лінія скерована на «знищення незалежних республік». Він наголошував на тому, що необхідно «в наші союзні відносини внести визначеність і ця визначеність повинна буде йти по лінії більше прав..., більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам». (172) Раковський звертав увагу на недоліки системи договірних відносин, яка дозволяла зловживання ними з боку Росії. У жовтні 1922 р. він надрукував статтю «Союз Социалистических Советских Республик», зазначивши, що об’єднані загальнофедеративні комісаріати фактично діяли як відомства РСФРР і не враховували інтереси інших республік (173).

У тезах з національного питання, складених Х.Раковським і схвалених Пленумом ЦК КП(б)У 5-6 лютого 1922 р., стверджувалося, що УСРР повинна існувати як суверенна держава, користуючись, зокрема, широкою автономією в управлінні своїм народним господарством; його піднесення мало б здійснюватися у співробітництві з Росією та іншими радянськими республіками при єдності узгодженої господарської політики (174).

X. Раковський взяв на себе ініціативу переглянути договірні відносини й уточнити зміст договірної федерації. За його пропозицією 11 березня Політбюро ЦК КП(б)У порушило перед ЦК РКП(б) питання про необхідність конкретизувати відносини між УСРР і РСФРР, щоб усунути з них можливості російської домінації.

Але партійно-державна бюрократія в Москві прагнула до зміцнення цієї зверхності, оскільки вона повністю підпорядкувала собі державні органи РСФРР, і поширення свого контролю на всі національні радянські республіки. Виразником цих інтересів, - а головне з них було саме досягнення і гарантування такого всевладдя, - цієї всеперемагаючої бюрократії був Й.Сталін; це перетворювало його у дедалі могутнішого провідника більшовицької партії. Під його тиском 10 серпня Політбюро ЦК РКП(б) утворило комісію для підготовки відповідних матеріалів щодо проекту нових федеративних відносин (175). До неї увійшли члени ЦК РКП(б) В.Куйбишев, С.Орджонікідзе, Х.Раковський, Г.Сокольников, Й.Сталін і представники національних республік. УСРР представляв голова ВУЦВК Г.Петровський. Але Сталін зумів фактично усунути від роботи офіційних представників республік. Сталін спирався на таких діячів, які зуміли побачити його неухильно зростаючу силу і тому запобігливо прислуховувалися до нього. Вони вгадували його наміри та «обґрунтовували» їх.

В Україні до цієї сталінської клієнтелії належав Дмитро Мануїльський. Маючи 20 років, він у 1903 р. вступив до РСДРП і переходив з одного до іншого її угрупування, доки не перейшов у 1917 р. до більшовиків разом з «міжрайонцями». Це була людина без політичної самостійності, завжди в пошуках «шефа», без здібностей, навіть у задатку, теоретика, на роль якого він зазіхав. Проте «комунікабельний», а тому - прийнятний для товариського кола, в яке він входив, Мануїльський за вказівкою з Москви дістав у грудні 1922 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Щоправда, це не виводило його з тіні Х.Раковського, який був, безперечно, «першим з рівних» в українському керівництві; але, ховаючись у цій тіні, Мануїльський розпочав, за дорученням Сталіна, інтригу проти Раковського, діючи з цинізмом, який засвідчував його повний морально- політичний примітивізм (176). Навіть дещо випереджаючи те, що Сталін висловлював вголос, Мануїльський у таємному листі до нього, датованому 4 вересня, виклав свої «міркування» з «українських справ» та взагалі «про становище окраїн». Він вважав, що конфлікти «між відомствами центра і місць» слід припинити, застосувавши найпростіші заходи, а саме - «ліквідацію самостійності республік та замінити їх широкою реальною автономією». Зберігаючи деякі «інтереси окраїн», слід було, на його думку, передати «центру» зовнішню політику і торгівлю та «усе господарство» республік. «Утворення на окраїнах самостійних республік зі своїми виконавчими комітетами (РАД) і раднаркомами відповідало певному етапу нашої революції», на якому «довелось розв’язувати національне питання». Це була неминуча поступка національній стихії, "...яка, спираючись на невдоволення селянської маси, могла перетворитися у найсерйознішу «Вандею». Але, доводив Мануїльський, зі скасуванням продрозкладки «український мужик» перестав цікавитися «націо­нальним» питанням, і тому «введення автономії» в Україні «ніякого серйозного національного руху у розумінні опозиції до цього курсу не викличе, бо грунту в українській інтелігенції не має». Він тільки радив провести «реалізацію цього заходу таким чином, щоб ініціатива виходила від

національних з’їздів Рад».(177)

Це було якраз те, що генеральний секретар ЦК РКП(б) хотів почути від першого секретаря ЦК КП(б)У. В листі Мануїльського вперше поняттю «автономія» було надано нового розуміння.(178) Воно означало скасування незалежності радянських республік і входження їх до складу РСФРР із статусом, що його мали державоподібні утворення «національних меншин», котрі вже були неподільно злучені у Російській федерації. Сталін негайно використав цю підказку.

Відразу після цього він складає свої «тези» «Про автономію», в яких пропонував зрівняти незалежні радянські республіки з автономними республіками у складі Російської федерації. У секретному листі до В.Леніна 22 вересня він наполягав скінчити на цьому гру в незалежність, яка обернулась небезпечною спокусою для деяких комуністів поза РСФРР. «За чотири роки громадянської війни, - писав Сталін, - коли ми, зважаючи на інтервенцію, змушені були демонст­рувати лібералізм Москви в національному питанні, ми встигли виховати серед комуністів, поза своїм бажанням, справжніх і послідовних соціал-незалежників, які вимагають дійсної незалежності в усіх розуміннях і розцінюють втручання Цека РКП, як обман і лицемірство з боку Москви... Молоде покоління на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, уперто визнаючи слова про незалежність за чисту монету і так само уперто вимагають від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік»(179).

В Україні сталінський проект викликав гостру критику зі сторони Х.Раковського, Г.Петровського, М.Скрипника, М.Фрунзе. Х.Раковський відстоював ідею об’єднання радянських республік на засадах рівності при збереженні ними основних прав та інституцій суверенних держав, зокрема управління своїм господарством, власних бюджетів і податкових систем, збройних сил, зовнішньої політики і торгівлі. Спільні органи мали здійснювати координацію і узгодження їх інтересів та забезпечувати взаємодію і взаємодопомогу в захисті проти зовнішньої загрози та господарсько-культурного розвитку. Йшлося фактично про утворення конфедерації радянських республік.

Але після обговорення у комісії ЦК РКП(б) 23-24 вересня 1922р. сталінський проект був схвалений. Не примирившись з цим, Раковський звернувся за підтримкою до хворого Леніна. Ленін краще від більшості своїх соратників розумів небезпеку піднесення антибільшовицьких рухів, яку міг викликати на колишніх «окраїнах» великодержавний замах на їх щойно визнану самостійність. Крім того, він побоювався надмірного зосередження реальної влади в центральному бюрократичному апараті на чолі зі Сталіним, який вже ізолював та позбавляв політичної зверхності його самого. Тому Ленін відхилив «автономізацію» республік і запропонував їх об’єднання у «федерацію рівноправних республік». Росія та інші радянські республіки мали створити над своєю незалежністю «ще новий поверх» зі спільних інституцій з досить широкими законодавчими та розпорядчими повноваженнями, не скасовуючи, однак, своїх владних органів.(180)

Отже, Ленін був готовий сповільнити процес об’єднання, щоб не надати йому загрозливо конфліктного характеру, або навіть зупинити його. Він вважав можливим обговорити питання про надання об’єднанню республік форми (і змісту) конфедерації, якщо вони не згодяться на федеративний зв’язок. Найголовнішим для нього лишалося збереження єдності партії та її монополії на владу в усіх республіках, бо це мало гарантувати досягнення через низку таких етапів, остаточної "єдності" народів у масштабах, окреслених російською і світовою революцією. Але й сам творець і провідник партії недооцінив наслідків, які вже дала ця його настанова. Він не бачив домінуючої сили вищої партійної бюрократії, її самовпевненості, прагнення до негайного і остаточного взяття всієї влади у свої руки, а водночас - від Леніна ж сприйнятої готовності, коли це потрібно - йти на «поступки» при проголошенні програм і прав, які вона заздалегідь вважала лише пустими брязкотливими фразами та папірцями, що їх можна буде при нагоді й переписати. Це, однак, виявилося трохи пізніше.

Ленінська пропозиція була схвалена Пленумом ЦК РКП(б) 6 жовтня. Пленум утворив комісію з представників усіх незалежних республік (РСФРР, України, Білорусії, Грузії, Азербайджану і Вірменії), якій було доручено керувати підготовкою утворення союзної держави та розробити основи її конституції.(181) При об’єднанні мали бути утворені наркомати трьох типів - злитих, об’єднаних та автономних. Злиті наркомати з «безроздільною» владою мали діяти на всій території федерації. Такий самий статус повинні були мати ДПУ, Держбанк і Верховний суд. В об’єднаних наркоматах центральний апарат керував республіканськими наркоматами, які зберігалися, але із звуженою компетенцією. Автономними, здебільшого, лише на певний період залишались респуб­ліканські наркомати: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соц­забезпечення. ( 182)

Відповідно до підготовленого сценарію 10 грудня у Харкові відкрився Vll Всеукраїнський з’їзд Рад, що мав узяти на себе ініціативу створення Союзу республік. З доповіддю на з’їзді виступив М.Фрунзе. В обговоренні їі взяли участь М.Скрипник, Є.Квірінг, В.Затонський. Вони підтримали ідею утворення союзної держави, обіцяючи, що це буде союз рівноправних суверенних держав. З’їзд схвалив Декларацію про утворення CPCP і проект основ Конституції CPCP.(183) За прикладом УСРР пішли й інші республіки.

І Всесоюзний з’їзд рад (ЗО грудня 1922р.) затвердив Декларацію про утворення Союзу PCP і союзний договір. РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР були об’єднані в одну державу - CPCP. З’їзд обрав ЦВК CPCP і чотирьох (від кожної республіки) голів (від УСРР - голова її ЦВК Г.Пет- ровський).(184)

Створення CPCP фактично наближувало відродження «єдиної-неділимої», а сталінська група всіляко прагнула надати цій тенденції невідворотного та прискореного розвитку.

Це викликало певну стурбованість серед тих діячів України, які противились цьому процесу централізації, вбачаючи в ньому виявлення і посилення загальної деградації радянського ладу. У березні 1923р. свою позицію щодо побудови Союзу виклав Х.Раковський. У статті «Новий етап у радянському союзному будівництві» він застерігав партію від надмірної централізації, на грунті якої бюрократія, зосереджуючи безконтрольне реальне розпорядження продуктивними силами суспільства, перетвориться на новий клас, який здійснює під виглядом загальних інтересів суспільства лише свої інтереси, а для їх гарантії - посилює центральний апарат управління. Раковський продовжував обстоювати ідею конфедерації, що обмежувала функції, а тому - й сили цього апарату. Він пропонував обмежити, зокрема, права союзного ЦВК, залишити закордонні справи, зовнішню торгівлю у віданні союзних республік, надавши союзу тільки права і апарат для узгодження.(185) Та й інші, найбільш далекоглядні діячі партії, стурбовані невпинною бюро­кратизацією РКП(б) та державного апарату, відчували, що наступає критичний час для ви­пробовування цілої теорії і програми побудови соціалізму і що конкретні спроби розв’язування національного питання матимуть вплив нате, як виглядатиме ця програма загалом, а, головне, на реальні можливості і результати її здійснення.

Зростаючі протиріччя між декларативними запевненнями про збереження рівності і реальним обмеженням прав республік на користь центру гостро виявилися на Xll з’їзді РКП(б), який відбувся 17-25 квітня 1923 року. У доповіді «Національні моменти в партійному і державному будівництві», зробленій на з’їзді, Сталін, всупереч ленінським вказівкам, зрівняв загрозу великодержавного російського шовінізму і націоналізму серед раніш пригнічених народів. Це означало фактичне применшення першої, справжньої небезпеки і перебільшення або й прямо вигадування другої. М.Скрипник влучно назвав цей метод «подвійною бухгалтерією», «коли кожне згадування про великоросійський шовінізм намагаються завжди дискваліфікувати висуненням зустрічного позову: ’’мовляв, спочатку подолайте свій власний націоналізм».(186) Це робило боротьбу з велико­державним шовінізмом суто формальною. Х.Раковський у своєму виступі на з’їзді гостро засудив «навмисну недооцінку» національних проблем апаратниками центру, які свідомо прагнули до всеохоплюючої влади. Ця влада, обмежуючи і утискуючи республіки, за його словами, загострює національне питання до того, що "обіцяє нам громадянську війну, якщо ми не виявимо потрібної чулості і розуміння... союзне будівництво пішло неправильним шляхом... Треба відібрати від союзних комісарів дев’ять-десятих їхніх прав і передати їх національним республікам’’.(187)

Гострі дебати на з’їзді розгорнулися між Сталіним і Раковським навколо розробки положення про "двохпалатну систему, за якою союзний ЦВК складався з Союзної ради, де республіки були представлені відповідно до чисельності їх населення (отже, з гнітючою перевагою РСФРР), та з Ради національностей, де також існувала перевага РСФРР, бо в цій палаті додатково й окремо були представлені її чисельні національні автономні утворення." Раковський вважав, що у ЦВК мала б забезпечуватись рівність представництва і розподілу влади між республіками. Але насправді, за його аналізом, існуюча ситуація не тільки не дає нам, окремим республікам, жодної гарантії, але, навпаки, вона закріплює "систему, яка полягає в тому, що на 360 делегатів союзного ЦВК 280, а може, й більше, має РСФРР і тільки 80 усі інші республіки разом узяті.’’(188) Тому Раковський запропонував змінити склад Ради національностей так, щоб жодне з державних об’єднань, що входить у другу палату, не могло дістати більше двох п’ятих місць.

Але Xll з’їзд РКП(б) відкинув цю поправку Раковського. Тоді Раковський загострив свої звинувачення, викриваючи бюрократично-великодержавне переродження самої партії. Хоча на чолі радянських органів стоять комуністи, "справа полягає в тому, - казав він, - що ці самі

162 комуністи піддаються психології свого власного апарату, перетворюються на відомчих людей. Справа у тому, що наші центральні органи починають дивитися на управління країною з точки зору їх канцелярських вигод. Звичайно, незручно управляти дванадцяттю республіками, а ось якщо б це усе було одним, якщо б тиснули на одну кнопку, можна було б управляти всією країною - це було б зручно".(189) Цій гіркій іронії не вистачало хіба уявлення про те, що головне зло зосереджувалося, насамперед, саме в партії, яка перетворювала державний апарат за зразком власної централістичної будови та в інтересах забезпечення своєї монополії на владу.

Отже, на Xll з’їзді фактично відбулася вирішальна боротьба між прихильниками понад- центризму під ширмою "союзної держави" та прихильниками конфедеративного "союзу держав", який обстоювали й деякі діячі УСРР. Відповідно до наслідків цієї боротьби виграш перших і поразка других мали, як виявилося, вирішальне значення.

Xll з’їзд РКП(б) прийняв резолюцію з національного питання, в якій були відтворені основні положення доповіді Сталіна. Застереження безнадійно хворого Леніна, викладені як його «Заповіт» в листах до ЦК РКП(б), були подані у перекрученому вигляді, як певні ремарки до курсу на утворення унітарної держави.

Українські державні діячі ще мали надію, що їм вдасться вплинути на устрій Союзу при доопрацюванні союзного договору. Тому в травні 1923 року під керівництвом М.Фрунзе і М.Скрипника була розроблена директива конституційним комісіям, в якій пропонувалось переглянути положення договору в плані розширення прав республік та впровадження гарантій їх суверенності. Це передбачало обмеження на користь республік функцій наркоматів та компетенції Верховного суду Союзу, надання республікам ширшої бюджетної автономії тощо.(190)

X. Раковський підготував навіть власний проект Договору про утворення союзу. Він виходив з положення, що республіки не «об’єднуються в одну державу», але утворюють союз соціалістичних республік. Це означало б виразну заміну федерації конфедерацією. Але московська партійна бюрократія відкидала не лише будь-яку зміну курсу, а й навіть невеликі поступки у його проведенні.

Для здійснення рішень Xll з’їзду в Москві була скликана партійна нарада з національного питання. Вона відбулась 9-12 червня 1923 р. На нараді були присутні 17 членів і 3 кандидати в члени ЦК РКП(б), 6 членів ЦКК і 58 делегатів від національних республік та областей. Серед представників КП(б)У були прихильники різних поглядів. Керував нарадою Сталін. Він категорично відкинув український проект Раковського. Д.Манільський негайно приєднався до Сталіна. Але деякі представники КП(б)У були захисниками суверенітету УСРР. М.Скрипник пропонував утворити союз з широкою фінансовою і господарською автономією республік, включно з правом формувати свій бюджет відповідно до прибутків і залишати у себе їх частину. Г.Гринько захищав господарську ініціативу республік, які мали насамперед знаходити самостійні джерела прибутків, а не чекати кредитів з центру. Він наполягав на розвитку республіками банківської системи.(191) Але ці пропозиції були зведені нанівець.

На пленумі ЦК КП(б)У 20-22 червня у Харкові її керівники, виправдовуючись перед Сталіним, що не відразу і не повністю підтримали його курс, відмежувалися від позицій X. Раковського (у липні Раковський був відкликаний з України, діставши посаду посла CPCP у Великобританії). В резолюції пленуму була визнана помилковість «українського проекту».(192) Коштом національно- державних інтересів України і власної гідності, та, як виявилося пізніше, ще й коштом власного життя, керівники КП(б)У підтримали фетишизовані єдність більшовицької партії та її керівництво в Союзі PCP. Але це означало також, що союзний договір 1922 р. фактично так і не було до­опрацьовано. Він не був також переданий на загальнонародний референдум. Умови, згідно з якими УСРР, входячи до Союзу, зрікалася більшої частини свого суверенітету, не були підтверджені її народом, і, таким чином, новий устрій не дістав належної легітимності.