§6. Хід війни та дипломатична діяльність ЗУНР. Причини її поразки, історичне значення

Війна з Польщею продовжувалась. Польща, яка у 5 разів перевищувала Східну Галичину територією і у 6 разів - населенням та була значно розвиненіша в політичному і економічному відношенні, надсилала у Галичину все більше військових сил.

Однак влада Директорії в Україні не зміцнювалася, а слабшала, її війська відступали до галицьких кордонів. Не ЗУНР одержувала військову допомогу від Директорії, а навпаки.(252)

У такій ситуації правлячі кола ЗУНР покладали щораз більшу і, по суті, єдину надію на Паризьку мирну конференцію. Там діяла делегація ЗУНР, згодом об’єднана з делегацією УНР в єдину делегацію Української держави. Проте справи цієї делегації просувалися невдало. Західні держави не хотіли нічого слухати про Україну, намагаючись створити на антибільшовицьких засадах єдину, в крайньому випадку федеративну Російську державу. До її складу мала, на їх думку, увійти й Україна.(253)

Негативну роль на міжнародній арені для України відіграли також тісні контакти Центральної Ради та її уряду з Німеччиною й Австро-Угорщиною, які завершились підписанням Брестського миру.

Знала Антанта і про ЗУНР, державницькі перспективи якої були дещо кращі, оскільки у Вільсонівській програмі мирного врегулювання європейських міжнаціональних і політичних проблем за народами колишньої Австро-Угорської імперії визнавалося право на самовизначення.

Очевидно, через це делегація ЗУНР у Парижі на чолі з В.Панейком фактично діяла самостійно. «Для Панейка і Томашівського, - згадує заступник державного секретаря закордонних справ ЗУНР М.Лозинський, - проголошення з’єднання неначе не існувало: вони стояли на тім, що Галичина є окрема держава...якої справу треба трактувати окремо від справи Української Народної Республіки».(254) Можливо, в цьому й була певна рація, якщо взяти до уваги категорично негативне ставлення Антанти до ідеї створення незалежної української держави за Збручем.

Проте В.Панейко не домігся в Парижі нічого вагомого. Цьому значною мірою перешкодили поляки, які мали значно сильнішу дипломатичну службу, тісніші контакти з правителями та урядами західних держав. Делегати Польщі на Паризькій мирній конференії І.Падеревський та Р.Дмовський були особисто знайомі з президентом США В.Вільсоном, прем’єр-міністрами Франції і Англії Ж.Клемансо і Ллойд-Джорджем та ін. Особливо велику підтримку їм надавала Франція, намагалась на східних кордонах Німеччини утворити менш-більш міцну, прихильну собі державу - Польщу.

Поляки постійно закидували держави Антанти меморандумами, заявами тощо, в яких зо­бражали Східну Галичину як історично польську територію, українців краю - русинами, тобто етнографічною групою польського народу. Вони, мовляв, занадто відсталі, щоб мати власну державу, а їх осібність як нації - це «вигадка німців»; вони, крім того, дуже схильні до «про- більшовицьких тенденцій», а в Галичині воюють з поляками не галицькі українці, а послані Петлюрою війська.(255) Українців поляки зображали не інакше як «хлопськими бандами», котрі все нищать, палять, грабують і мордують мирне польське населення.

До речі, після об’єднання УНР і ЗУНР начальник Польської держави Ю.Пілсудський писав у Париж: «Русини (тобто галичани. - Автори) і більшовики (тобто східні українці) порозумілися, щоб атакувати нас». Поляки зуміли переконати голову Паризької мирної конференції Жоржа Клемансо, який від усієї душі ненавидів Німеччину, що саме німці «зорганізували» в Галичині українську державу, бо хотіли «створити свій власний блок народів».(256)

Завзятим прихильником поляків у конфлікті із ЗУНР був і президент В.Вільсон, на якого вплинув Ж.Клемансо.

Тільки англійський прем’єр-міністр Ллойд Джордж був обережнішим в оцінці подій у Галичині, не дуже довіряючи польським та французьким інформаціям, і загалом прихильно ставився до українців та їх проблем.(258)

Отже, польська дипломатія і пропаганда як у Парижі, так і у всій Західній Європі «виявилася більш ефективною, оскільки європейці майже нічого не знали про Україну та українців», - пише відомий західний історик Орест Субтельний.(259)

Не знаючи про всі закулісні аспекти політики і мотиви рішень країн Антанти, які були між собою зв’язані всякими явними і таємними договорами та угодами, кожна з яких вела свою політику, відстоювала власні інтереси, але яких об’єднував страх перед більшовиками, ЗУНР, вірячи у демократизм і справедливість Антанти, продовжувала важку боротьбу з Польщею.

У лютому була закінчена реорганізація армії, війська набули бойового досвіду. Це дало можливість командуванню УГА перейти від оборони до рішучіших дій.

17 лютого корпуси Г.Коссака і Й.Микитки завдали удару в напрямку Городка і Судової Вишні, захопили залізницю і відрізали Львів від основних сил ворога. Осадний корпус почав штурм околиць Львова. Успіх галичан налякав Польщу і її західних покровителів. Вже 18 лютого командуючий УГА генерал М.Омелянович-Павленко отримав з Парижа телеграму з вимогою припинити військові дії і зустріти місію Антанти на чолі з французьким генералом Бартелемі. 22 лютого ця місія справді прибула в Галичину. У її складі були: від Англії - генерал де Віярт та два полковники, від США - професор Лорд і поручик Фастор; від Італії - майор Стабілє і поручик Парголезі та ін.(260)

Бартелемі й інші члени комісії, як згадує у своїх спогадах М.Омелянович-Павленко, накинулись на нього і прем’єр-міністра С.Голубовича, гостро вимагаючи припинити бойові дії по всьому фронту.

Комісія Бартелемі визначила між воюючими сторонами демаркаційну лінію, поза яку повинні були відступити українські війська. Лінія залишала понад третину краю враз зі Львовом і дро- гобицько-бориславським нафтовим басейном на польському боці.(261)

Це викликало обурення серед широкої громадськості та в рядах армії. Уряд і спеціальна делегація УНРади, які вели переговори, відкинули пропозицію комісії. Про те, що ця комісія дійсно була необ’єктивною, тенденційною, засвідчує її власний рапорт до Комітету з польських справ при Верховній раді країн Антанти, який недавно був виявлений дослідниками. Ось що у цьому рапорті писалося: «Положення під Львовом критичне: над поляками висить марево, що будуть побиті українцями, як не одержать швидкої допомоги. Втрата Львова матиме для Польщі катастрофічні наслідки, а воднораз це зрозуміють як поразку держав Антанти. Його втрата зміцнить позицію більшовиків та водночас заохотить всіх німецьких агентів, що на терені Східної Галичини ведуть агітацію проти Антанти».(263) Коментарі зайві.

Проблема Східної Галичини неодноразово розглядалася як на засіданнях Ради десятьох, так і Верховної воєнної ради Антанти. На них запрошували польських делегатів або зачитували їх меморандуми. Але жодного разу не запрошували українську делегацію, не зачитувалии її заяв чи інших документів. Цьому категорично противились головуючий Ради десятьох - французький прем’єр-міністр Жорж Клемансо і головуючий Верховної воєнної ради - теж француз, маршал Фердинанд Фош.(263)

Делегацію ЗУНР взагалі тривалий час тримали подалі від Парижа, у Відні, бо французи не давали їй візи для прибуття в Париж. Французькі політики чинили постійний тиск на інші країни Антанти, щоб якомога швидше дати згоду на відправку в Польщу армії під командуванням генерала Ю.Галлера, сформованої у Франції з польських емігрантів і повністю оснащеної Францією.

Перемир’я, на яке вимусив українців погодитися генерал Бартелемі, поляки використали для перегрупування своїх сил, довезення свіжих частин і боєприпасів. Львова українцям відбити не вдалось.

Далі вірячи у справедливість Антанти, хоч діяльність комісії Бартелемі повинна була її насторожити, УНРада 7 квітня вислала у Париж ще одну делегацію - полк. Д.Вітовського і заступника державного секретаря закордонних справ М.Лозинського. Але й вона довго не одержувала візи від французької влади і змогла приїхати у Париж тільки 7 травня.

Нерішучість у веденні війни, зволікання, укладання частого перемир’я, що було тільки на користь полякам, деморалізуюче впливали на армію. Недарма командувач УГА генерал Омелянович-

123 Павленко у квітні писав до Державного Секретаріату: «Вічні вижидання на чужі втручання та на се, щоб відтягнути час, допровадили її (армію) на край πpoπacτi>>.(264)

На своєму засіданні наприкінці березня Верховна рада Антанти дала згоду на перекинення до Польщі армії генерала Ю.Галлера - «для боротьби з більшовиками», але не з українцями в Галичині. Як стверджує відомий американський дослідник українського походження доктор Матвій Стахів, це зафіксовано у протоколах засідань Верховоної ради Антанти у Парижі.(265) До кінця квітня близько 80 тис. солдатів і офіцерів, на озброєнні яких було приблизно 900 кулеметів, 200 гармат, літаки, бронепоїзди тощо, перевезено у Польщу. Вони приготувались до наступу.

Одночасно французька влада дала своїй військовій місії в Яссах у Румунії розпорядження, щоб та «порадила» румунам атакувати українців, зайняти Покуття та встановити спільний румунсько- польський кордон, як цього домагався голова польської делегації в Парижі Р.Дмовський.(266)

22 травня Державний Секретаріат одержав від повітової військової команди в Коломиї телеграму, що румунський комендант буковинського фронту генерал Н.Петале повідомляє про наступ румунських військ, які, мовляв, «змушені конечністю встановити зв’язок між своїми фронтами» і займуть Покуття та Коломию.(267)

Це справді трапилося 24 травня.

Щоправда, ще 18 квітня Верховна рада Антанти призначила для вияснення причин конфлікту в Галичині й укладення між воюючими сторонами перемир’я ще одну комісію - під головуванням британського (бурського) генерала Луїса Боти. Прибувши наприкінці квітня у Варшаву, а згодом у Галичину, комісія 12 травня подала воюючим сторонам проект договору про перемир’я, загалом вигідний для українців.(268) Але з ним не погодились поляки і продовжували воєнні дії. Вони вже зосереджували в Галичині армію генерала Галлера. Залишалося тільки знайти привід ввести її в бій. Коли ж прем’єр-міністр Польщі І.Падеревський заявив на засіданні польського Сейму, що він зобов’язався у Парижі припинити наступ польських військ у Галичині та чекати на результати праці комісії Л.Боти, армію ж Галлера взагалі не застосовувати у боях проти українців, то в Сеймі піднялася хвиля обурення, бо Паризька конференція, мовляв, хоче позбавити Польщу «плодів певної перемоги». Падеревський пригрозив відставкою. Вихід із ситуації знайшов Ю.Пілсудський. Він оголосив, що бере на себе відповідальність за всі воєнні дії, бо це, за його словами, не є ніякий наступ, а тільки захист від наступу українців.(269) Отже, 14 травня війська Ю.Галлера атакували УГА по всьому фронту.

З цього приводу запротестував тільки Ллойд Джордж, заявивши 21 травня на засіданні Верховної ради Антанти, що Галлер не мав права воювати з українцями в Галичині, бо українці та більшовики - це не одне і те ж. На його домагання західноукраїнську делегацію, яку нарешті допустили в Париж, прийняв президент В.Вільсон, вона була заслухана й на Верховній раді Антанти. Через декілька днів Верховна рада вирішила послати у Варшаву телеграму з вимогою припинити наступ армії Галлера у Галичині, укласти перемир’я з українцями. Але доки ця телеграма була через канцелярію Ж.Клемансо відправлена, доки дійшла та ще польська влада зробила вигляд, що її не одержали, а потім - що перекручено її зміст, доки відправляли з Парижа нову телеграму (270), час ішов, армія Галлера відтісняла українські війська все далі на схід, до Збруча. Серед них почалася зневіра, дезорганізація, дезертирство.(271)

Від Директорії ЗУНР не одержувала вже давно ніякої допомоги, вона сама була майже повністю витіснена більшовиками з України.

У такій критичній ситуації керівники Західноукраїнської держави (і за це слід віддати їм належне) не опустили рук, вирішивши боротись до кінця. 9 червня 1919 р. на спільному засіданні Виділу, депутатів УНРади та членів уряду Є.Петрушевич був проголошений диктатором «з правом виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі Виділ УНРади і Державний Секретаріат».(272)

Диктатуру, як згадує М.Лозинський, було встановлено шляхом тимчасовго делегування влади з боку УНРади й уряду. «Коли б настали нормальні відносини, Диктатор мав обов’язок зложити владу, яку вони йому передали, знов в їх руки. Оцінка, коли се має статися, залежить від Диктатора».(273)

Факт встановлення у ЗУНР диктатури галицькими політичними колами, партіями і широкою громадськістю був оцінений позитивно - як своєчасний і необхідний.

Інакше поставилася до цього Директорія. Вона не визнала диктатури й утворила законом від

124 4 липня при своєму уряді окреме міністерство для Галичини, яке очолив С.Вітик. Через нього хотіла Директорія, на думку С.Ярославина, «виконувати в Галичині свою владу».(274) Крім цього, вона позбавила Є.Петрушевича членства в Директорії, яке він одержав після Акту злуки. С.Ярославин стверджує: була вчинена навіть спроба заарештувати диктатора (275) (за допомогою, до речі, старшини УСС І.Сіяка, який подався згодом до більшовиків). Отже, відносини між Директорією і властями ЗУНР значно ускладнилися.

Для здійснення виконавчої влади диктатор утворив новий орган - Колегію головноупов- новажених. Вона виконувала функції уряду. Головноуповноважені мали повноваження міністрів, але без міністерської самостійності та відповідальності - тільки як найвищі урядовці диктатора. Головноуповноваженим внутрішніх справ став С.Голубович; закордонних справ - С.Левицький; шляхів - І.Мирон; преси і пропаганди - Й.Назарук. Військовими справами вирішив керувати сам диктатор через військову канцелярію, а директором її призначив отамана Долежала.(276) Замінив він і Начального коменданта (командувача) армії. Замість генерала М.Омеляновича-Павленка ним став наддніпрянський генерал Олександр Греков.

В українське суспільство та армію прийшла нова надія. Диктатор віддав наказ про негайний контрнаступ українських військ. Почався він дуже успішно. Як пишуть очевидці, «настав час найбільшого підйому духу в Галицькій армії. Хто пережив ці хвилини - не забуде їх ніколи. Все рвалось на фронт, були випадки, що старшини відбирали собі життя, коли командування залишало їх в тилу».(277)

Незабаром українські війська, значно слабкіші й набагато гірше оснащені від ворога, зайняли Чортків, Тернопіль, Золочів і знову наблизились до Львова, підійшовши під Бібрку, Ходорів, Миколаїв.

Зі звільнених територій масово вступали до УГА нові добровольці. Дослідники називають дані - 80-90 тисяч осіб.(278) Але в армії закінчувалися боєприпаси, добровольців нічим було озброїти. Прийняли всього 15 тис. чоловік - інших відправили по домівках.(279)

Польська влада послала в Галичину значне підкріплення. Кількість військ тут доведено до 110 тис. В той же час в УГА налічувалось всього 50 тис. вояків, бо значні сили довелось відправити на допомогу С.Петлюрі, а добровольців нічим було озброїти, і стрільці УГА, залишившись фактично без боєприпасів, втомлені безперервними 20-денними боями, не встояли перед ударами свіжих польських дивізій.

Ще один удар завдала їм та всьому захіноукраїнському населенню Антанта. 25 червня 1919р. Верховна рада Антанти прийняла таке рішення: «Щоб забезпечити особи і майно мирного населення Східної Галичини зі сторони більшовицьких банд, Верховна рада Союзних і заприязнених держав вирішила уповноважити збройні сили Польської республіки продовжити свої операції аж по річку Збруч. Це уповноваження в жодному випадку не може вплинути на пізніше рішення Верховної ради у справі політичного стану Галичини».(280)

Цей ганебний документ підписали: від імені США - В.Вільсон, Великобританії - Л.Джордж, Франції - Ж.Клемансо, Італії - В.Орландо.

Мотивуючи це рішення, державний секретар США Роберт Лансінг сказав: «...Треба признати, що це населення (тобто українці.- Автори) є на 60% неписьменним, тому воно не здатне управляти само собою. Потрібний час на виховання, заки воно буде зрілим до автономії".(281)

Ганебне рішення Антанти викликало хвилю обурення в усій Україні. Делегації УНР і ЗУНР в Парижі, а також диктатор Є.Петрушевич надіслали до Верховної ради Антанти рішучі протести. Численні протестаційні збори і віча відбулися у багатьох містах і селах Галичини.

Але протести нічого не допомогли. Підтиском поляків 16-18 липня 1919 р. основна частина військ УГА, державна влада, установи й організації ЗУНР, численні біженці відійшли за Збруч, на територію, яку контролювала ще Директорія.(282) Друга, менша частина військ УГА, перейшла на територію Чехословаччини, де була інтернована.

Здатися полякам українські війська не побажали. Вони заприсяглися, зокрема ті частини, які перейшли за Збруч, продовжувати спільно з наддніпрянськими українцями боротьбу за волю України.

Тимчасовим осідком державної влади ЗУНР став Кам’янець-Подільський. Відступ галичан у Східну Україну та їхнє з’єднання з силами Директорії було важливою подією в історії українського національного руху. Вперше західно- та східноукраїнські політики і державні діячі, що впродовж століть наголошували на існуванні історичних братніх зв’язків, увійшли в довготривалий масовий контакт. «Тепер, коли українська революція вступила в свою завершальну стадію, - пише з цієї

125 нагоди відомий західний вчений-політолог О.Субтельний, - виникла нагода пересвідчитися, чи здатні вони до співпраці».(283)

Затиснені на невеликому клаптику подільської землі, оточені з усіх боків ворогами, обидва уряди, однак, не втрачали надію на визволення України, на остаточну перемогу. Надія ця мала під собою реальний грунт. У військовому відношенні українці давно вже не були такими сильними. Галицька армія налічувала близько 50 тис. боєздатних вояків. Серед усіх армій, що воювали в Україні: української, більшовицької, білої - вона була чи не найдисциплінованішою і дійовою. Сильнішою, загартованою в боях стала і 35-тисячна армія С.Петлюри, з якою узгоджували дії численні партизанські загони в Україні.

На адміністративний апарат Директорії позитивний вплив мали також сумлінні галицькі службовці, котрі почали працювати в ньому. «Вперше, - пише О.Субтельний, - на території України, яку контролювала Директорія з’явилася подоба права, порядку і стабільності. У цей багатообіцяючий момент... українцям належало виконати дві умови. Вони повинні були налагодити гармонійні взаємини між двома урядами, а також переконати Антанту в необхідності постачання їм зброї».(284) Але життя засвідчило, що розбіжності між двома українськими урядами були більшими, ніж здатність розв’язати їх. Директорія та її уряд претендували на верховенство. Західноукраїнська влада мала сильнішу армію й ефективніший апарат управління. Вона не бажала дотримуватись політики, з якою не погоджувалась, бо в державному і військовому будівництві наддніпрянський уряд проявив безвідповідальність, щоб не сказати сильніше - бездарність. Як згадує наддніпрянський генерал М.Капустянський, цей уряд «не вмів організувати влади..., не напружував зусиль, щоб своєчасно забезпечити хоч армію одягом, харчами, ліками, він взагалі ставився до армії невиразно», при організації держави «бракувало інтелігентних сил», а урядові партії «тримались за свої портфелі і владу та не бажали співпраці з рештою українських партій і відомих національних діячів».(285)

Мали місце й значні ідеологічні розходження. Галичани небезпідставно називали наддніпрянців «напівбільшовиками», бо до складу вищих державних органів України входили майже тільки представники соціалістичних партій, а останні галичан - консерваторами. «Галичани, - пише О.Субтельний, - що вирізнялися високою організованістю й національною свідомістю, із зневагою дивилися на організаційну розхлябаність східних українців, їхній соціальний радикалізм і схильність до імпровізаторства. Зі свого боку, східні українці вважали галичан провінційними, збюрокра- тизованими...».(286)

«Провід УНР, - констатує ще один західний дослідник-українознавець Н.Полонська-Василен- ко, - з самого початку готовий був прийняти програму більшовиків за умовою, що на Україні будуть встановлені Ради українські». А «провід ЗУНР ставив подвійну мету: боротьбу з Польщею та Совєцькою Росією і через це готовий був на спілку з Денікіном».(287)

Отже, на передній план з усією очевидністю виступили значні історичні, психологічні та політичні розбіжності, які накопичувалися між східними й західними українцями упродовж століть.

Галичани вживали всіх можливих заходів, щоб не потрапити під панування Польщі, що означало б для них економічну деградацію, знищення всіх історично-культурних цінностей, надбань, мови і повільну, але неминучу національну смерть. Тому незалежницька ідеологія була у них такою популярною. Вони тривалий час були певні, що Наддніпрянська Україна допоможе їм у визвольній боротьбі. Але Україна могла зробити це тільки тоді, коли б відбила нашестя ворогів, створила власну сильну державу, бо для більшості її населення, політиків і державних діячів проблеми відірваної протягом багатьох століть від українських земель Галичини були другорядною справою, якою вони не мали змоги глибоко зацікавитись. Згадаймо, що ще Б.Хмельницький, зумовивши в Галичині сильні протипольські повстання, залишив її напризволяще, бо не мав змоги прилучити до гетьманської держави.

Те саме повторювалося тепер. Директорія не змогла створити сильної держави й армії, втратила майже всю свою територію і тепер сама очікувала допомоги від ЗУНР. Це означало для керівників, армії ЗУНР необхідність припинення антипольської боротьби, залишення рідного краю, рідних, близьких під владою жорстокого ворога.

Державницька слабкість Східної України зумовлювала галичан йти самостійним шляхом, але глибокі почуття національної гідності, солідарності, історичної спільності з усім українським народом не дозволяли порвати зв’язків з Директорією. У травні, наприклад, під час генерального польського наступу влада і військове командування ЗУНР обговорювали реальну можливість відступити у Карпати і, спершись на допомогу Чехословаччини, якої можна було очікувати, продовжувати боротьбу.(288) Але все ж таки перемогло почуття національної солідарності, бо такий варіант

означав негайну і повну ліквідацію Української наддніпрянської державності.

І ось між обома властями почались тертя, незгоди. Як пише історик Сидір Ярославин, соціалістичні «наддніпрянські керманичі», спираючись на галицьких соціал-демократів на чолі з С.Вітиком, почали проти Є.Петрушевича таку завзяту боротьбу, наче не було більшого ворога України від нього.(289) Велася вона й у наддніпрянській пресі. Не залишався в боргу і Є.Петрушевич. Щоправда, зауважимо, коли до Кам’янця приїхала від радянського уряду делегація з пропозиціями до галичан перейти на бік Радянської влади і взамін за це запропонувала допомогу в боротьбі проти Польщі, у визволенні Галичини Є.Петрушевич навіть не побажав з нею зустрітись.(290)

Розходження між галичанами і наддніпрянцями виявилися також у ставленні до А.Денікіна, з яким перші під впливом Антанти готові були порозумітися, а УНР воліла знайти компроміс з Польщею або з більшовиками. 24 вересня 1919 р. обидва уряди - УНР і ЗУНР все-таки дійшли до згоди і видали спільну декларацію про боротьбу з Денікіним.(291)

Попри всі внутрішні розбіжності українська влада енергійно готувалась до активних дій. На цей час обидві армії зберігали окремішність - галицька підлягала своїй Начальній команді, командувачем був генерал-четар М.Тарнавський, а наддніпрянська - штабові Придніпрянської дійової армії (з шефом штабу - отаманом Ю.Тютюнником, потім - отаманом В.Сальським).

Для об’єднання операцій обох армій утворено Штаб головного отамана, начальником якого призначено генерала М. Юнакова, а заступником - генерала-четаря В.Курмановича. Головно­командувачем усіх збройних сил став Головний отаман С.Петлюра.

На початку серпня 1919 р. почався контрнаступ українських військ проти більшовиків. Відбувався він успішно, більшовики відступали. (292) Не останню роль у цьому відіграв також наступ військ генерала А.Денікіна з Дону.

Населення Наддніпрянської України спочатку з недовірою (приймаючи їх за австрійців), а далі з прихильністю зустрічало галицькі війська. Вони нічого не грабували, не крали, поводились дисципліновано. До них населення почало звертатися навіть для вирішення адміністративних, майнових, судових справ, бо дотеперішні «партійні доктринери не вміли... та навіть не мали часу наладити адміністрацію», - згадує генерал М.Капустянський.(293) Галичани проводили у містах і селах велику культурно-освітню працю: організовували вистави, концерти, вечорниці, читали ре­ферати, засновували читальні «Просвіти», розповсюджували газети й книжки. Були випадки, що коли галицька частина покидала якусь місцевість, то до командування негайно з’являлася звідтам делегація громадян з проханням залишити цю частину з обіцянкою утримувати її своїм коштом.(294)

30 серпня 1919 р. галицькі частини, якими командував генерал А.Кравс, здобули Київ. Наступного дня у столицю мала намір тріумфально повернутись Директорія. Але того ж дня, ЗО серпня, у Київ вступили й денікінці. У деяких місцях дійшло до перестрілки. Але галичани ще в той час не знали, як поводитися щодо денікінців, бо на відповідні запити у Штаб головного отамана вони чіткої відповіді довго не одержували, а потім Штаб відповів, щоб з денікінцями «не вдаватись у ворожі акції».(295) Крім того, як згадує генерал М.Капустянський, «ні сам Головний отаман, ні його штаб, ні вищі військові чинники не бажали починати боротьбу з денікінцями в момент спільної боротьби з червоною армією».(296)

Отже, галичани не хотіли нажити нового ворога, тому на вимогу денікінського генерала Бредова відступили з Києва. Це викликало велике розчарування серед наддніпрянців, які з політичних міркувань відчайдушно прагнули повернутися до столиці. Ще більше не порозумілися між собою правителі обох частин України, обізлилися одна на одну українські армії. Очевидно, галичанам все ж таки справді не слід було віддавати Києва, хоча з цього приводу пізніше у пресі і літературі було висловлено багато різних думок «за» і «проти».

Стосовно А.Денікіна, то, будучи надто самовпевненим і безапеляційно відстоюючи «єдиную и неделимую Россию», заявляючи, що «никакой Украины не было, нет и не будет», він відмовився навіть розглядати кілька висунутих С.Петлюрою пропозицій про об’єднання зусиль у боротьбі з більшовиками і віддав у вересні наказ про наступ проти арміїУНР.(297) Водночас Денікін попередив свої війська, щоб не воювати без конечної потреби з галичанами, а денікінські дипломати пере­конували покровителів з Антанти не признавати Української держави, не надавати їй ніякої матеріальної допомоги.(298) Великих зусиль їм для цього докладати не доводилось, бо Антанта, як зазначалося, сама намагалась допомогти Денікінові відновити цілісну, єдину антибільшовицьку Росію.(299)

Отже, політичні маневри державних правителів України не дали результату. Почалась війна і з денікінцями.

Під натиском нового ворога, з невпинними боями відступали українські війська на захід. Правда, в запеклих жовтневих боях галицька армія завдала сильних ударів денікінцям у районі Брацлава, Монастирища, Христинівки. Але більшого через брак сил досягти не вдалось. Незабаром українські війська були відтіснені в район Жмеринки-Вінниці. Уряди повернулись у Кам’янець- Подільський. Оточена знову звідусіль ворогами, позбавлена постачання, поповнень, без одягу, взуття, боєприпасів українська армія гинула.

Особливо важко було галичанам. Виснажені, голодні війська вразила ще й епідемія тифу. Не вистачало лікарень, медикаментів, лікарів. За якихось кілька тижнів велика кількість вояків померла, помирала або була уражена хворобою. В строю після всіх боїв і тифу залишалось всього близько 8-10 тис. осіб. Власне тоді розвалилась горда колись галицька армія.

Не кращим було становище наддніпрянської армії, хоча вона перебувала на своїй території і вихід з тяжкого становища її вояки знайшли легко: почали масово дезертирувати, розбігаючись по домівках. В армії С.Петлюри, як стверджували очевидці, залишилось всього біля 2 тис. вояків.(300)

Наддніпрянський уряд перестав давати галичанам кошти на покриття витрат і харчування, «хоч гроші були й уряд роздавав десятки мільйонів партіям, повстанцям і різним авантюрникам на організацію військових частин, які ніхто ніколи не бачив», - згадує С.Ярославин.(301)

Все більше тривожили провід ЗУНР щораз тісніші контакти С.Петлюри з Польщею. Висланий ще у січні до Варшави представник уряду УНР Курдиновський вів там переговори щодо протекторату Польщі над Україною «і зовсім відрікся від Галичини».(302) В серпні до Польщі була вислана ще одна дипломатична місія на чолі з Ф.Пилипчуком, який зайняв щодо Галичини таку ж позицію. Це використали польські дипломати на мирній конференції у Парижі, заявляючи, що Україна не має з приводу Галичини жодних претензій до Польщі.(303)

1 вересня український і польський уряди підписали у Варшаві угоду про військове перемир’я. Після цього у жовтні влада УНР вирішила послати у Польщу постійну дипломатичну місію для переговорів щодо подальших відносин між обома країнами. Очолив місію А.Лівицький. До неї було введено і трьох галичан, щоб вони відстоювали інтереси свого краю.

А денікінці продовжували наступ. 10 листопада вони захопили Жмеринку, відрізавши основні сили УГА від власного уряду і наддніпрянців. П’ять тисяч галицьких стрільців опинились віч-на-віч з 15-тисячним денікінським угрупуванням. Вони, може, і пробились би до своїх, але зв’язували руки тисячі хворих і поранених, котрі лежали у всіх лікарнях, лазаретах, у всіх навколишніх селах. Залишити їх на поталу жорстокому ворогові галичани не могли. До того ж галицьке командування «було невдоволене диктатором, що він не переїздить на стало до Вінниці, осідку Начальної команди УГА, та тратить час на безперервні переговори з Петлюрою, що не доводять ні до чого». Диктатор же, хоч і знав про це все, «вважав за свій обов’язок витримати з отаманом Петлюрою до кінця».(304)

У ставці Головного отамана в ці дні відбувалися постійні, але безрезультатні наради. В них брало участь від наддніпрянців щораз менше людей, бо «наддніпрянські керманичі... реагували на надходячу катастрофу... виїздом за кордон, звичайно, на державні кошти». Недарма 12 листопада на нараді обох урядів у Кам’янці-Подільському галичанин І.Макух, тодішній товариш міністра внутрішніх справ у наддніпрянському уряді, заявив, що «сьогодні на Раді міністрів говорило вісімнадцять діловодів, бо міністри повтікали за кордон».(305)

Беручи до уваги критичний стан покинутої напризволяще наддніпрянською владою і Головним отаманом галицької армії, її командування вирішило діяти самостійно. 25 жовтня воно послало (без відома Є.Петрушевича) до денікінської армії своїх представників у справі обміну полонених і для неофіційного вияснення справи щодо укладення перемир’я. Денікінці на це погодились, виставивши відповідні умови і вимагаючи відповіді до 3 листопада ввечері.(306)

4 листопада у Жмеринці відбулась нарада за участю С.Петлюри, Є.Петрушевича, прем’єр- міністра уряду УНР І.Мазепи, вищих військових командирів обох армій. Від імені всіх військових наддніпрянський генерал В.Сальський заявив: «Пане Головний отамане, війна властиво скінчилася. Ми переможені ворогами. А вороги ті: тиф, холод, незабезпеченість армії... Мілітарній силі ворогів не треба багато напружень, щоб добити рештки героїв. Тепер політика мусить забезпечити їх від фізичного знищення. Військо зробило все - тепер діло правительства шукати виходу.»(307)

Під час цієї наради Є.Петрушевич одержав від генерала М.Тарнавського телеграму, що коли нарада не прийме якогось кардинального рішення, то Начальна команда почне діяти само­стійно.(308) Обурений Є.Петрушевич, повернувшись у Кам’янець, 5 листопада видав наказ про

128 усунення генерала М.Тарнавського і шефа штабу УГА полковника А.Шаманека з посад і призначення командувачем генерала-четаря Йосипа Микитки, шефом штабу - генерала-четаря Ціріца.(309) Однак генерал М.Тарнавський, не одержавши ще цього наказу, вирішив діяти самостійно. Він послав до денікінців повноважну делегацію, яка 6 листопада 1919 р. підписала з ними договір про перехід УГА до складу Добровольчої армії. Галицька армія мала пройти переформування, відпочити і матеріально забезпечитись у районі Погребище-Липовець. Вона не повинна була брати участь у боях з військами УНР. Галицький уряд, згідно з договором, та інші українські власті мали переїхати в Одесу.(310)

Підписання договору викликало велике замішання, обурення в правлячих колах УНР і ЗУНР. С.Петлюра вимагав розстрілу генерала М.Тарнавського без суду і слідства. Але Є.Петрушевич віддав його до польового суду. Суд виправдав генерала, зваживши на ті обставини, які змусили його вчинити такий крок. У вироку було записано, що він рятував армію, яка була вже небоєздатна, від остаточної загибелі.(311) На таке порівняно м’яке рішення суду вплинула, без сумніву, позиція Є.Петрушевича, котрий за будь-яку ціну намагався зберегти рештки галицької армії, маючи на неї великі надії у боротьбі за звільнення рідного краю від польських загарбників.

Щоправда, денікінські війська на той час потерпіли вже нищівні поразки від більшовиків, відступали на південь. Чи міг бути виправданим перехід саме до них? На це відповів сам генерал М.Тарнавський, якого потім довго різні політичні чинники, преса звинувачували у зраді: «Ми знали, що Денікін на той час був вже політичним трупом... Але цей труп мав ще достатньо сил, щоб нас знищити... Отже, ми рятували себе, знаючи, що Денікін швидко впаде... і ми зможемо ще послужити українській справі».(312)

Новий командувач УГА визнав договір з денікінцями недійсним, хоч петлюрівський уряд вирішив все-таки почати з ними переговори про перемир’я. Але денікінці відмовлялись їх вести з наддніпрянцями. До речі, останні розраховували також на порозуміння з більшовиками, з якими нав’язали контакт за посередництвом швейцарського комуніста Пляттена. На його пропозицію уряд УНР вислав до більшовиків 2 листопада делегацію на чолі з О.Красовським.(ЗІЗ) Отже, це було ще до того, коли стало відомо про переговори УГА з денікінцями.

У такій ситуації правителі ЗУНР вирішили емігрувати за кордон. 15 листопада під загрозою денікінського полону Є.Петрушевич разом з іншими державними діячами через Румунію виїхав у Відень. Одночасно С.Петлюра з владою й армією УНР перебрався на Волинь, під польську границю, а 5 грудня виїхав до Польщі.

17 листопада Й.Микитка підписав новий договір з денікінцями про входження УГА до складу їх армії. Галичани зберігали свою військову автономію, організацію, командний склад, мову тощо. Армія відводилась у тил на відпочинок.(314)

Так, внаслідок трагічного збігу обставин армія, яка місяцями боролася за волю рідного краю, українського народу загалом, опинилась на боці лютого ворога України. Війська УНР незабаром опинились на території іншого ворога України - Польщі, де були інтерновані й відправлені у спеціальні табори.

Денікінці під ударами більшовиків відступали далі на південь, так що їм не судилося розпо­ряджатися галицькою армією.

На початку 1920 р. Червона армія, переслідуючи денікінців, наблизилась до місць розташування УГА. Командування УГА перед її приходом спробувало домовитись з румунами про переведення армії на їх територію, але румуни не погодились. У Бірзулі (нині Котовськ) при штабі армії утворився ревком на чолі з А.Музичкою. Він заарештував і видав генералів Микитку і Ціріца більшовикам (315) та домовився про злуку УГА з Xl армією більшовиків. Командувачем УГА тимчасово став полковник Шаманек, а опісля - підполковник Вітошинський. Штаб УГА перебував у Балті. Більшовики незабаром прислали свого командувача, галицького комуніста Василя Порайка з шефом штабу М.Івановим. Армія одержала назву Червона Українська Галицька Армія (ЧУГА).

Налічувала вона в той час уже понад 20 тис. вояків і 1373 старшини (316), бо виздоровіло чимало хворих і поранених. З них було сформовано три піхотні і одна кінна бригади. В усіх частинах введено інститут політкомісарів, які пильно стежили за кожним кроком і наказом командирів. Чимало старшин було замінено, ліквідовано відзнаки УГА тощо. Серед вояків розгорнули пробільшовицьку пропаганду політкомісари і спеціальні агітатори, намагаючись посіяти недовір’я та ненависть до старшин, прищепити свої ідеали.(317)

Але стрільці, старшини УГА слабо піддавались цій агітації. Виник таємний комітет, який підтримував по радіо і через кур’єрів зв’язок з українським командуванням у Польщі та українською

129 місією у Румунії. С.Петлюра, однак, не захотів встановити з галичанами контакт, не давав ніяких вказівок.

Коли у квітні 1920 р. почалась війна радянських республік з поляками, всі бригади ЧУГА були кинуті на фронт, але кожна - у складі іншої більшовицької дивізії, навіть армії. Підпільний комітет намагався тримати з ними зв’язок. Було вирішено при найближчій нагоді перейти на бік об’єднаних українсько-польських військ. 23 квітня Il і Ill бригади, які очолювали відповідно сотник Ю.Головінський і сотник Й.Станимир, відкрили фронт і перейшли на бік поляків. Поляки тут же інтернували ці галицькі війська, роззброїли. Майже весь особовий склад цих бригад, зокрема всі старшини, потрапили за колючі дроти польських концтаборів у Пикуличах, Вадовичах, Бугшопах, Домб’ю, Тухлі. Доля їхня була трагічна. Багато стрільців і старшин залишилось там навіки.(318)

Перша бригада (нею командував галичанин-комуніст М.Баран), яка вчасно не одержала повідомлення про виступ Il і Ill бригад, продовжувала хоробро битись з поляками, поки біля Фастова була оточена і склала зброю. Її спіткала доля Il і Ill бригад.

Після цих подій більшовики заарештували всіх стрільців і старшин УГА, які ще залишилися з ними - у запасних частинах, резервах, у штабі в Бірзулі тощо. Частину з них було розстріляно, зокрема старшин, усіх інших вивезено в концтабір Кожухово під Москвою, а потім в інші концтабори. Саме вояки УГА були першими в’язнями радянського концтабору СЛОНу (Соловецьких таборів особливого призначення). Серед них - і колишній начальник штабу УГА Сень Горук. їх масово знищували більшовики у застінках ЧК, топили у морі. Наприклад, 217 вояків і старшин УГА були потоплені біля Соловків на баржі у Білому морі.(319)

Так закінчила існування Українська галицька армія, яка гідно, твердо, жертовно захищала свій край і народ від ворогів. Вона весь час йшла під славним прапором визвольних соборницьких ідей - як в Галичині, так і у Наддніпрянській Україні. В ім’я цих ідей на полях битв і в концтаборах Польщі та Росії загинуло близько 50 тис. галицьких вояків.(320) Смерть їх не була даремною.Увесь світ почув про Україну, про її народ - що це не якийсь другорядний етнос, а народ, який хоче здобути від природи і Бога належну йому волю, жити власним державницьким життям, незважаючи на багатовікові спроби сусідів задавити, знищити, денаціоналізувати його.

З ліквідацією Української галицької армії боротьба політичних керманичів за українську державність не припинилася, хоч тепер доводилось її вести в значно складніших умовах.

20 листопада 1919 р. комісія з польських справ Верховної ради Антанти підготувала проект договору між країнами Антанти та Польщі щодо Східної Галичини. Отже, «бажаючи покласти кінець нещасному конфліктові, який від довшого часу нищить Східну Галичину, та бажаючи завести в сім краю правління, яке... забезпечувало би особисті, політичні і релігійні свободи його населення (а хіба ж ЗУНР їх не забезпечувала?! - Автори).... вважаючи, що Польща... і тепер найкраще кваліфікована, щоб завести свобідне і правильне правління у Східній Галичині», - отже, виходячи з цих «вагомих» і «справедливих» аргументів, Антанта пропонувала Польщі мандатне управління цим українським краєм на 25 років. За Галичиною закріплювалась певна політична автономія.(321)

Текст цього договору навіть не було доведено до відома делегації ЗУНР у Парижі. Навіщо! Хіба ж Антанту цікавили українці-більшовики?! Делегація довідалась про нього тільки з газет і гаряче запротестувала, справедливо наголошуючи, що перш, ніж вирішувати долю будь-якого народу, треба хоч би запитати про це його самого.

Щоправда, цей договір не набув законної сили. Не погодилась його підписати сама Польща, домагаючись, щоб Верховна рада визнала Східну Галичину частиною Польщі, а отже, визначення правового статусу краю стало б внутрішньою справою Польщі.

Активні дипломатичні переговори повели польські державні діячі з владою УНР. Як згадує М. Лозинський, «уся преса Придніпрянщини з більшим або меншим натиском вказувала на потребу згоди з Польщею, формуючи відповідну громадську думку."(322) 3-го жовтня, як зазначалось, до Варшави виїхала постійна дипломатична місія УНР на чолі з Андрієм Лівицьким. 2 грудня 1919 р. ця місія видала декларацію, в якій зрікалася від імені Директорії Східної Галичини та українських земель на північ від неї на користь Польщі.(323) Члени місії - галичани не підписали цієї декларації і на знак протесту вийшли зі складу місії (Витвицький, Горбачевський, Новаківський).

Ця декларація послужила правовою основою для укладення 21 квітня 1920 р. у Варшаві договору, підписаного від імені УНР міністром закордонних справ А.Лівицьким, від імені Польщі - міністром закордонних справ Я.Домбським.

Договір містив такі умови: 1.Польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування на території, межі якої будуть визначені договорами УНР з сусідами. Польща визнавала Директорію

130 і Головного отамана С.Петлюру найвищою владою УНР. 2.Кордони між УНР та Польщею встановлювалися вздовж р. Збруч, а далі - вздовж колишнього кордону між Австро-Угорщиною та Росією. 3.Обидва уряди зобов'язувалися не укладати жодних міжнародних договорів, спрямо­ваних на шкоду обох держав. 4.Взаємне забезпечення культурно-національних прав обох національ­ностей. 5.Аграрне питання буде в Україні розв’язане конституцією. б.Має бути між обома державами укладена військова конвенція і т.д.(324)

Отже, за визнання своєї влади С.Петлюра та інші тодішні керманичі України зреклися Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся на користь Польщі.

Цей крок Петлюри викликав хвилю обурення в усій Галичині та широких політичних колах української еміграції. Він мав дуже далекосяжні негативні міжнародно-правові наслідки для Галичини.

Польсько-українська війна з більшовиками 1920 р., як відомо, закінчилася для союзників невдало.

У липні 1920 р. розпочалися польсько-радянські мирні переговори, які відбувалися спочатку під Мінськом, а потім були перенесені у Ригу. В переговорах брала участь делегація Радянської України на чолі з Д.Мануїльським. Характерно, що крім нього самого ніхто з членів делегації навіть не знав української мови.(325) УНР хоч і надіслала в Ригу на переговори делегацію (її очолював С.Шелухін), однак проти її участі в переговорах виступили як Росія, так і Польща.

12 жовтня 1920 р. у Ризі був підписаний договір про перемир’я і прелімінарні умови миру між РРФСР, УРСР та Польщею, згідно з яким кордон між ними був встановлений так, що під владою Польщі знову опинились вся Західна Україна і Західна Білорусія. Остаточний мирний договір був підписаний на таких же умовах між радянською і польською сторонами 21 березня 1921 р. у Ризі.

Зазначимо, що і тоді, у 1920-1921pp., Польща не одержала повних прав на Східну Галичину, а виступала там тільки як тимчасовий правитель, бо згідно зі ст.91 Сен-Жерменського договору, підписаного ще 10 вересня 1919 р. між державами Антанти, з одного боку, та Австрією - з другого, суверенні права над Східною Галичиною поки що залишались в Антанти.

Прибувши до Відня, Є.Петрушевич скликав нараду послів УНРади, які там перебували. Прибув сюди і заступник голови делегаціїУНР у Парижі В.Панейко. Є.Петрушевич і В.Панейко інформували послів УНРади про стан справ. Характерно, що незважаючи на антигалиць.ку діяльність влади УНР, нарада одноголосно висловилася за «сполучення всіх українських земель в одній самостійній і суверенній українській державі,...бо українці Західної області хочуть ділити долю з придніпрянською Україною і з нею разом злучитися в тій державно-правній формації, яку виборе собі український нарід...».(326) Прийнято і вислано у Варшаву протест з приводу декларації місії А.Лівицького та протест з приводу запропонованого Антантою договору з Польщею щодо Східної Галичини.(327)

У Відні Є.Петрушевич утворив «закордонний галицький уряд», або «уряд диктатора ЗУНР», який складався з чотирьох міністрів: закордонних справ (С.Витвицький, потім - К.Левицький); фінансів, торгівлі та промислу (В.Сінгалевич); преси і пропаганди (К.Левицький, потім - О.Назарук), закордонних справ (В.Панейко). До складу уряду входили також Військова канцелярія (Я.Селезінка) та Президіальна канцелярія (Л.Петрушевич).(328) Є.Петрушевич та уряд ЗУНР не лише піклувалися про численну галицьку еміграцію. Основним їх завданням було відстоювати справу Східної Галичини, Західноукраїнської держави (ЗУНР) на міжнародній арені.

Документи Центрального державного історичного архіву у м.Львові та інші матеріали засвідчують про їхню активну дипломатичну діяльність, спрямовану на боротьбу за відновлення української державності. Вони посилали свої делегації, численні ноти, заяви, протести до міжнародних конференцій у Ризі, Парижі, Генуї та ін.(329) Дипломатичні представники ЗУНР у США, Канаді, Франції, Німеччині, Англії, Чехословаччині, навіть Бразилії, Аргентині та інших країнах домагалися відновлення української державності. Це завдання було однією із причин поїздки за океан митрополита Андрея Шептицького у вересні 1921 р.

Зауважимо, що організатором, душею цієї активної міжнародної діяльності західноукраїнської влади був Є.Петрушевич. Він неодноразово надсилав звернення до населення Галичини із закликом продовжувати боротьбу з окупаційним режимом; у різних європейських газетах і журналах публікував матеріали про Східну Галичину та боротьбу її населення за незалежність тощо. (330)

Після повернення у Париж В.Панейко, виконуючи вказівки наради послів УНРади та Є.Петрушевича, оголосив про вихід галичан зі складу делегації УНР і створення окремої місії ЗУНР (331), яка продовжувала активну діяльність серед політичних чинників країн Антанти.

Еміграційна влада ЗУНР вислала до Риги на польсько-російські переговори свою делегацію

131 на чолі з К.Левицьким, яка протестувала там проти вирішення сторонами справи державної приналежності СхідноїГаличини без волі її населення, одначе договірні сторони не взяли протесту до уваги. Тоді делегації Східної Галичини і Білорусії (яка теж прибула у вересні 1920 року до Риги) видали спільну ноту «До всіх» і спільний протест з приводу «імперіалістичного захвату їх земель на основі Ризького прелімінарного договору».(332)

У листопаді 1920 р. Є.Петрушевич вислав делегацію на засідання Ліги Націй у Женеві. Вона вручила там ноту в справі Східної Галичини та зустрілася з багатьма діячами різних країн.

Внаслідок цих заходів Рада Ліги Націй 23 лютого 1921 р. розглянула справу Східної Галичи­ни і прийняла рішення, що Східна Галичина не є частиною Польщі, останній не дано мандата «завести адміністрацію тої країни», бо Польща «стільки фактичним мілітарним окупантом Галичини». Вирішено питання «щодо визначення правного становища Галичини і відносин в тім краю передати Раді послів."(333)

Це був, безперечно, значний дипломатичний успіх еміграційної влади ЗУНР, в якої знову воскресли надії на відновлення української державності. Нею був розроблений «Проект основ державного устрою Галицької Республіки»(334), який ЗО квітня 1921 р. запропоновано Раді послів Антанти та Раді Ліги Націй.

Цей проект Конституції Галицької Республіки складався з 12 розділів (42 статті). Державна її територія мала обнімати українські землі від Збруча по Перемишль включно. Кордон з Польщею пролягав би по річці Сян. «Державними народностями є українці, поляки, євреї, що користуються рівними правами в області політичного життя. Прочі народності творять національні меншості, що їх права і охорону запоручає (гарантує. - Автори) конституція.» За формою правління Галицька Республіка мала бути демократичною парламентарною республікою. Законодавча влада належала парламенту - Державній Раді, обраній на 5 років громадянами на підставі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорціональною системою виборів без різниці статі, націо­нальності, віросповідання тощо.

Вибори делегатів (послів) парламенту повинні проходити окремо серед народностей, тобто кожна з них обирала пропорційно до своєї кількості делегатів і, відповідно, кожна з них мала б представників у парламенті. Парламент обирав голову-президента і 4-х його заступників - віце- президентів. Президент повинен бути українцем, а щонайменше один віце-президент - поляком і один - євреєм.

Крім цього, передбачався пост одноособового глави держави - Президента Галицької Республіки. Він повинен був обиратися прямими виборами всім населенням країни строком на 6 років. Президент формував уряд, який був вищим виконавчим органом країни. При цьому слід було «увзгляднювати національну проблему», тобто національні меншини повинні бути мати в уряді своїх міністрів. Президент і уряд несли відповідальність перед парламентом.

Внутрішньою урядовою мовою мала стати українська, а зовнішніми урядовими мовами - українська, польська і єврейська. За національними меншинами закріплено право звертатися в усі державні органи та інституції рідною мовою, і обов’язок цих органів відповідати людям тією ж мовою. Місцевій владі, де компактно проживали національні меншини, надано право «встановлювати для себе внутрішню урядову мову», тобто мову цих національностей.

Службовцями державних органів та інституцій могли «бути іменовані лише громадяни держави, що володіють щонайменше двома мовами національностей держави».

Початкові (народні) та середні й професійні школи мали бути «зорганізовані зокрема для всіх трьох головних народностей, а науки в цих школах мається подавати у рідній мові учеників». Щодо вищої школи - університетів, інститутів, то «вони є для всіх доступні..., а їх устрій уладжують окремі закони».

Далі проект передбачав створення для реалізації державної самостійності Галицької Республіки «міжкоаліційної комісії Антанти» та «адміністративної ради», до якої українці делегують 7 своїх представників, поляки Східної Галичини - 3, євреї - 2.

Можна б наводити й інші положення «Проекту основ», але й наведених достатньо, аби ще раз категорично заперечити обвинувачення влади ЗУНР у «буржуазному націоналізмі» та анти- народності. Наголосимо, що такі обвинувачення абсолютно не відповідають дійсності, засновані на політичному кон’юнктурництві, що по суті є грубою фальсифікацією нашої історії. Навпаки, політика ЗУНР, подобається це комусь чи ні, від самого початку і до кінця базувалася на продуманих врівноважених демократичних принципах і засадах, на основі справедливості та поваги до всіх націй, була спрямована на захист національних і релігійних інтересів усіх народів, які проживали на

західноукраїнських землях.

Проте ні Ліга Націй, ні Рада послів Антанти аж ніяк не поспішали повернути Східній Галичині державність. Щоправда, держави Антанти, уступаючи домаганням влади і населення ЗУНР, різних політичних чинників, демократичної преси, вирішили порушити справу Галичини на міжнародній конференції в Генуї, що мала відбутися навесні 1922 р. Для розгляду і підготовки відповідного рішення ця проблема була передана для вивчення в окрему підкомісію. Але Генуезька конференція не завершила роботу через взаємні незгоди представників західних держав і радянської Росії. Галицьку справу знову відкладено.

Восени 1922 р. в Польщі мали відбутися вибори до Сейму. В зв’язку з цим 10 вересня Є.Петрушевич опублікував до українського населення Галичини заклик про бойкот виборів. Він знайшов відгук серед широких верств українців. Польська влада у зв'язку з цим пробувала через своє міністерство закордонних справ досягти з еміграційною українською владою якоїсь згоди. Є.Петрушевич погоджувався на такі контакти, але більшість членів уряду висловилася проти них, небезпідставно вважаючи, що полякам довіряти не можна. В українців, крім того, ще залишалась надія, що Антанта, яка сама проголосила принцип самовизначення народів, зрештою справедливо вирішить справу Східної Галичини.(335)

Та у зв’язку із зміцненням влади більшовиків у Росії, Білорусії, Україні, інших частинах колишньої Російської імперії, західні держави намагались якнайшвидше створити між ними і собою міцний бар’єр. Важливою ланкою цього бар’єру мала бути Польська держава, і чим вона була б міцніша - тим краще. Особливо в цьому плані старалась Франція, яка, крім того, хотіла бачити у Польщі надійного союзника-сателіта на східних кордонах Німеччини - історичного ворога Франції.

Західним державам потрібно було тільки якоїсь вагомої підстави, щоб ров'язати проблему Східної Галичини на користь Польщі. Справа для Франції та Польщі полегшувалась тим, що ліберальна партія у Англії на парламентських виборах 1922 р. потерпіла поразку і її лідер, прем’єр- міністр Англії Ллойд-Джордж, який до цього часу противився домаганням Франції і Польщі щодо Східної Галичини, був змушений піти у відставку.

Незабаром була знайдена і формальна підстава для розв’язання питання щодо Галичини. 26 вересня 1922 р. польський сейм прийняв закон про воєводську автономію у Східній Галичині та утворення тут українського універсистету.(ЗЗб) Той факт, що закон так ніколи й не був втілений у життя, західні держави вже не цікавив. Знову активізували діяльність у політичних сферах Європи польські дипломатичні представництва і місії.(337) Раду послів Антанти всіляко переконували, що польські власті сповнені добрих намірів створити українцям усі умови для їх культурного та іншого розвитку.

10 березня 1923 р. політичний комітет Ради міністрів Польщі визначив умови, на яких він хотів би затвердження східних кордонів Польщі, остаточно на той час ще не визначених. У цьому документі зазначалося, що «Польща... прагне і буде прагнути до врегулювання відносин у так званій Східній Галичині, беручи до уваги національні права і потреби місцевого населення».(338)

І ось 14 березня 1923 р. на пропозицію спеціальної комісії Ради послів Антанти, остання признала Східну Галичину без жодних застережень Польщі. Цей документ підписали: Р.Пуанкаре (Франція), Р.Авеззала (Італія), Е.Філіпсон (Англія), Матсуда (Японія).

Рішення Ради послів про анексію Східної Галичини Польщею з обуренням зустріла демократична громадськість світу. Преса багатьох країн розцінила його як акт насильства над волею українського населення краю, яке, за визначенням австрійської газети «Wiener Ring», постійною національно- визвольною боротьбою дало яскравий доказ небажання визнавати польську окупацію.(339) Відомий французький письменник Ромен Роллан назвав це рішення «одним з тих політичних злочинів, з яких зшиті договори з 1919 і наступних років».(340) Рішучий протест висловили також радянські уряди Росії та України, заявивши, що це є актом насильства над волею західноукраїнського населення і тому рішення Ради послів Антанти для Радянських республік не має сили.(341)

Хвиля обурення прокотилась по всій Східній Галичині. Відбулись численні віча протесту та походи. 18 березня, зокрема, грандіозне 40-тисячне віче і демонстрація протесту відбулися у Львові. Присутні поклялися не скоритися іноземним окупантам і продовжувати боротьбу за звільнення рідного краю. Присягу приймав найстаріший посол УНРади 80-річний Юліан Романчук.(342)

Після прийняття Радою послів Антанти цього ганебного рішення втратили сенс існування українська влада ЗУНР і її дипломатичні представництва за кордоном.

У травні 1923 р. президент Є.Петрушевич розпустив уряд, усі інші органи і установи, а також

133 дипломатичні представництва і місії ЗУНР.(343) Цю дату слід вважати конечною в героїчній і трагічній історії існування та діяльності ЗУНР.

Однак боротьба народу Східної Галичини не припинялась. «Власна держава, хоч і не довго існувала, переродила населення Західних земель, - писав учасних тих подій М.Заклинський, - виростила у великій його частині державницьку настанову і уможливила його гідну постанову й опір проти пізнішої польської неволі та дала силу нашим революційним оранізаціям - УВО, ОУН і врешті найважливішій - УПА».(344)

Після припинення діяльності еміграційної влади і органів ЗУНР більшість їх діячів повернулися до краю. Тільки президент Євген Петрушевич вважав, що є уповноваженим УНРади, яка наділила його певними обов’язками і не звільнила від їх виконання, зокрема до кінця служити рідному народові. Він і далі проводив у Відні велику дипломатично-пропагандистську діяльність, видавав друкований орган - газету «Український прапор». Коли під тиском польської влади спочатку Австрія, а потім Чехословаччина відмовили йому в проживанні, він переїхав до Берліна, де жертовно продовжував діяльність, поки вистачило коштів і сил. Помер Євген Петрушевич у злиднях, там же, в Берліні, на 77-му році життя (29 серпня 1940 р.), де і похований.

Як заповіт залишив він слова, виголошені 1923 р. на засіданні Ліги Націй: «Самими голослівними заявами і протестами, самим пасивним чеканням на ласку світу український народ нічого не осягне, коли не докаже своєї волі до державної незалежності активною боротьбою».(345)

Які ж висновки можна зробити з усього сказаного, чого вчить нас досвід 1918-1923 рр. Передусім виникає запитання: чому в період, коли почали розпадатися багатонаціональні імперії, т.зв. тюрми народів, і майже всі нації Східної Європи, у тому числі зовсім невеликі - фіни, литовці, латиші, естонці та інші домоглися незалежності, а 30-мільйонному українському народу не вдалось цього зробити?

Розглядаючи основні причини невдачі українського народу в національно-визвольних і дер­жавницьких змаганнях, необхідно взяти до уваги внутрішні та зовнішні, об’єктивні й суб’єктивні обставини, а також різні соціально-економічні, політичні умови життя і боротьби східних та західних українців.

На сході України основними причинами поразки були, очевидно, внутрішні: це відставання і нерозвиненість процесу національного відродження народу, прихід до влади ідеалістичних, патріотично налаштованих, але недосвідчених в політиці та процесі державотворення інтелігентів, які почали діяти, перш ніж зрозуміли, чого вони прагнуть; що ніяк не могли вирішити, яка мета важливіша: соціальні зміни чи національне визволення. Далі - це слабкість соціальної бази українського руху 1917-1920 рр. Це численні помилки, прорахунки або й пряма практична бездіяльність вождів українського народу в той час, зловживання політичними дискусіями, парламентськими дебатами, зведення особистих порахунків, боротьба за здійснення особистих політичних амбіцій.

Щоправда, це все якоюсь мірою має виправдання. Правильно писав видатний зарубіжний український історик і політолог Іван Лисяк-Рудницький ще у 70-х роках: ’’Між молодими національними державами, які виринули у Східній Європі під кінець першої світової війни, жодна не була обтяжена такими труднощами, як Україна. Вбивча рука російського царизму викривила і припізнила нормальний розвиток країни. Українство вгиналося в 1917 році під тягарем велетенських історичних занедбань, і весь цей тягар треба було підняти нараз, тоді як інші бездержавні нації мали змогу розв’язувати ці вступні проблеми степенево, впродовж кількох десятиліть. Наприклад, у старій Росії не існувало ані однісінької школи з українською мовою навчання. Україна стала рівночасно перед такими неспівмірними завданнями, як, з одного боку, створення мережі народних шкіл, а з другого - формування самостійного державного апарату, армії, дипломатичної служби. Можна додати, що імперська Росія, що в її тіні так довго довелося жити більшості українського народу, була надзвичайно поганою виховною установою щодо підготовки населення до само­управління та політичної зрілості.’’(346)

Зазначає Іван Лисяк-Рудницький і значний негативний ефект "підривної пропаганди, що виходила з Москви та перешкоджала консолідації демократичної Української Народної Рес­публіки".(347)

І до цього всього - пряме збройне втручання зовнішніх антиукраїнських сил - російських більшовиків та білогвардійців, поляків. Однак, на нашу думку, якби українська держава на великій Україні була міцна й організована, то вона змогла б захиститися від цього нашестя.

Інакше виглядали справи на західноукраїнських землях. За силою національного руху, розвитком

134 національної свідомості та патріотизму західні українці, як наголошують дослідники, в т.ч. зарубіжні, не поступалися іншим східноєвропейським народам, котрі завоювали незалежність.(348) До того ж вони вирізнялися організованістю, виконавською дисципліною.

Створена на західноукраїнських землях держава - Західноукраїнська Народна Республіка - була в державно-правовому розумінні належно організована, з налагодженим і достатньо чітко функціонуючим законодавчим, адміністративно-виконавчим, правозахисним апаратом. Створена була і належна її правова основа. У цьому відношенні ЗУНР майже ні в чому не поступалася іншим новоствореним країнам Східної та Південно-Східної Європи. В основі всієї її діяльності містилися принципи Закону, Правди, Порядку і Справедливості. Встановлювались вони в республіці не насильст­вом і терором, який у деяких її сусідів був введений у ранг державної політики, а через взаємне порозуміння, злагоду, переконання, тобто через демократичні суспільні механізми.

Всі державно-правові акти та документи ЗУНР проголошували принципи народного суве­ренітету, народовладдя, намагалися встановити національну рівність і справедливість, називали конкретні шляхи їх досягнення. Звісно, чимало рішень і законодавчих актів мали незакінчений характер, були тимчасовими, зумовленими факторами війни. Бо ж остаточно вирішувати майбутній державний та суспільно-економічний лад мав або сейм Західної України, або Всеукраїнські Установчі збори.

І ще раз категорично заперечимо проти фальшивих звинувачень влади ЗУНР у буржуазному націоналізмі, антинародності тощо. Нічого подібного тут не було і в помині. Навпаки, у всіх дотичних нормативних актах, практичній діяльності постійно фігурувала не показова, а реальна турбота про національну рівноправність, забезпечення і гарантування всім національним меншинам, які населяли Західну Україну, тих самих прав, що й українцям.

Жодного випадку державного насильства надлюдьми інших націй, національної дискримінації, єврейського погрому чи чогось подібного не було: навіть щодо поляків, з якими йшла війна і які щодо українців, зокрема полонених і цивільного населення, поводились брутально, нещадно.(349) Даремно польська влада після зайняття тих чи інших місцевостей запопадливо опитувала польське населення, чи чинили українці «морди і ґвалти», тобто терор, вбивства і розбої щодо поляків - такого майже не було,(350) якщо не брати до уваги, звичайно, «акцій» кримінальних злочинців. Не був закритий жоден костел, жодна синагога, школа, бібліотека. Не заборонена жодна польська газета тощо.

Широким був спектр політичних прав і свобод, проголошених законодавством ЗУНР: це й свобода слова, друку, мітингів і зборів, недоторканість особи, свобода організації будь-яких союзів, товариств і партій, свобода преси і видання будь-якої літератури, це встановлення загального, рівного, прямого виборчого права, таємного голосування, пропорціональної виборчої системи тощо. Хіба навіть тільки ці права, проголошені у воєнний час, не дають нам підставу назвати ЗУНР справді народною, демократичною республікою? А безпрецедентний у світовій державно-політичній системі факт гарантування за кожною національною меншиною на виборах вищих і місцевих органів влади певної, пропорційної до її чисельності, кількості депутатів? А пропозиція влади ЗУНР кожній національній меншині утворити у складі українського уряду націо­нальні міністерства-секретаріати? Таких прикладів у ЗУНР можна назвати багато.

Не було також між різними верствами населення ЗУНР гострих та складних соціальних протиріч. Як пише у спогадах наддніпрянець М.Капустянський, «галицький нарід не був розбещений революційними гаслами... Народні маси й інтелігенція йшли поруч один одного, підтримуючи і борючися спільним фронтом..., тому галицький уряд мав глибоке коріння в населенні...»(351)

Звичайно, керівництво ЗУНР припустилось і багатьох серйозних помилок. Це певна політична нерішучість, політика вичікування, відкладення на пізніші часи розв’язування гострих соціально- економічних проблем, неенергійне, нерішуче ведення війни, м’якотілість, зайва толерантність щодо нещадних ворогів, і головне - майже сліпа віра у всемогутність і справедливість Антанти, тобто надія на когось, а не на власні сили, на свій народ.

Основною ж причиною поразки ЗУНР були не згадані нами, а агресія набагато сильніших ворогів - Польщі та Румунії, тобто зовнішні причини. Якби не ця агресія, то доля не тільки Західної, а й, напевне, Східної України склалась би цілком інакше й українці вже давно мали б свою державу, що гідно стояла б у ряді, сміємо думати, найрозвиненіших демократичних держав Європи.

135 Одначе поряд з гіркотою тяжкої поразки цей час, 1918-1923 рр., приніс українцям і певні здобутки. Значно зросла, зокрема на Східній Україні, національна свідомість, яка поширилася на всі верстви суспільства. Народ здобув, упевненість у власних силах, почуття поваги до себе, почуття самоцінності. За ці роки і після них здійснилася якщо й не переможна соціально-політична, то хоч національна революція. І це був великий крок вперед, крок до державності. Цей період, притаманні йому події створили реальну основу для наступного періоду боротьби, появи плеяди підданих борців-патріотів за національне визволення, відродження української соборної держави.