§5. Соціально-політичні та економічні перетворення в ЗУНР. Освіта, культура, охорона здоров’я, соціальне забезпечення

Однак повернемось до внутрішніх проблем молодої Української держави. Українська Національна Рада та Державний Секретаріат продовжували діяльність щодо організації державного життя країни, створення її правової основи, розв’язання наболілих соціально-економічних, політичних та інших проблем.

У цьому плані слід звернути увагу на два важливі закони. Отже, 15 лютого 1919 р. УН Рада ухвалила закон «Про державну мову» (181). Встановлювалося, що державною мовою ЗОУНР є мова українська. Цієї мови, пишеться в законі, «вживають у внутрішнім і зовнішнім урядуванні всі державні власті і уряди, публічні інституції і державні підприємства». І ось ще важливе положення закону, яке, серед багатьох інших фактів, спростовує більшовицько-комуністичне звинувачення керівників ЗУНР в «буржуазному націоналізмі». У §3 закону чітко зафіксовано: «... національним меншостям полишається свободу уживати як устно, так і в письмі їх рідної мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інститутами і державними підприємствами». Як бачимо, національним меншинам країни гарантувалося право не тільки мати свої школи, бібліотеки, видавати періодичні видання тощо (все це було записано в «Тимчасовому основному законі» та низці інших правових документів, про які вже йшлося вище), а й вільно користуватися рідними мовами у повсякденному та державному житті, в офіційних зносинах з владою.

Залишалося чинним і рішення Державного Секретаріату від 10 листопада, що всі закони, урядові акти та інші правові документи, які мають загальнодержавне значення, слід публікувати на чотирьох мовах - українській, польській, єврейській і німецькій (182).

8 квітня 1919 р. УН Рада ухвалила закон «Про право горожанства (громадянства: Автори) на Західній Области Української Народної Республики»(183). Згідно з цим законом, кожна особа, яка у день його проголошення мала право приналежності до однієї з громад краю, вважалася громадянином Української Народної Республіки.

Рішення про надання громадянства в ЗОУНР приймав Державний Секретаріат. Оскаржити таке рішення можна було до Виділу УН Ради (§4). В окремому параграфі закону зазначалось, що громадяни Придніпрянської України - УНР - є повноправними громадянами у ЗОУНР (§2).

10 квітня Державний Секретаріат видав розпорядження, яким уточнював деякі положення цього закону (184). Так, заява чоловіка і батька про надання громадянства автоматично поширювалась на дружину і неповнолітніх дітей. Службовці, котрі до цього не склали службової присяги, повинні були з одержанням громадянства присягти вірності ЗОУНР в державному повітовому комісаріаті. Але змусити їх до цього ніхто не міг. Повітові комісаріати лише виготовляли списки службовців, які відмовилися від присяги і надсилали їх до уряду. У розпорядженні також називались документи, необхідні (крім заяви) для отримання громадянства.

Не менш гострими і важливими, ніж політичні, були й економічні проблеми в ЗУНР, які Українська держава отримала у спадок від старого ладу й австрійської Держави. їх теж належало терміново вирішити. На це чекали мільйони людей у краї.

Одним з найболючіших у Східній Галичині вже декілька століть було земельне питання.

112 Безземельне і малоземельне селянство весь час боролось за переділ землі, особливо після початку епохи революцій в Європі 1917-1918pp. (у Росії, Австро-Угорщині, Німеччині), за ліквідацію поміщицького землеволодіння.

Керівники ЗУНР добре розуміли актуальність і значимість цієї пекучої проблеми. За спогадами сучасників цих подій, «земельна справа займала найбільше праці Української Національної Ради. Над нею працювали усі політичні партії і окрема комісія в УН Раді» (185), яку очолив Лев Бачинський. Різними політичними діячами, депутатами, партіями було складено декілька проектів закону про земельну реформу (186), що детально обоговорювалися в земельній комісії та на засіданнях УН Ради. Депутати, переважно обережні, помірковані політики ще старого, «австрійського» виховання, остерігались, очевидно, діяти у цій справі похапцем.Ось що писала у своїй передовій урядова газета «Республика» на початку квітня 1919р.: «... земельна реформа заважить на взаємних відносинах до сусідів та дальших держав... Від реформи буде залежати їх... прихильний чи ворожий настрій до нас. Отже, Ленін чи Вільсон. Коли ми не рішені, то виявимо много більшу політичну зрілість, коли сей проблем відложимо ще на тиждень чи два..." (187). Ця позиція газети була виявом гострих дискусій і суперечок, які точилися уже багато тижнів у парламенті та уряді з приводу суті та способу проведення земельної реформи, зокрема щодо надання селянам землі за викуп чи без нього. Наприклад, на засіданні УН Ради 3 квітня депутат С.Данилович наголосив: «Мусимо дати народові землю за викупом. Хто говорить, що маємо вивласнювати без викупу, той хоче, щоби ми робили революцію проти цілого світу, який може нас повалити... Ми повинні збудувати новий лад дорогою еволюції, нав’язуючи до старого ладу»(188).

Безконечні дискусії, затягування у вирішенні земельної проблеми, довготривала відсутність конкретних кардинальних рішень з інших наболілих соціально-економічних питань, зокрема щодо негайного поліпшення матеріального становища селянської бідноти і робітників, дуже шкодили загальній справі зміцнення української державності в Галичині. Недарма колишній Державний секретар військових справ Д.Вітовський (12 лютого він подав у відставку з цієї посади) на засіданні УН Ради 27 березня був змушений заявити, що «Національна Рада дотепер нічого не дала ані робітникам, ані селянам, тому викликала незадоволення. Вона повинна розв’язатися, проголосивши восьмигодинний робочий день праці для робітників,... порішивши, що земля великих власників переходить у власність селян...» (189).

Характерно, що навіть сам Головний отаман УНР С.Петлюра 25 квітня 1919 р. надіслав до Державного Секретаріату телеграму такого змісту: «Маю цілком певні повідомлення про неспокій у військах і серед населення на грунті незадоволення політикою Державного Секретаріату в соціальних питаннях, а особливо по земельних. Це може скінчитись катастрофою і розвитком більшовизму. Соціальні реформи, а особливо у земельному питанні, а також припинення процесів за відшкодування поміщицьких збитків... мусять бути розв’язані позитивно в першу чергу..., щоб не було... неминучих конфліктів в житті населення Західної України» (190).

Побоювання С.Петлюри були небезпідставними. Знетерпеливлене тривалим очікуванням реформи галицьке селянство збиралось на сходки, які самочинно виносили рішення про розподіл поміщицьких земель, наприклад, у Яворівському, Дрогобицькому, Калуськомута інших повітах. У Яворівському повіті на сходці селян вирішили давати «по 15 моргів землі українцям, які служать у війську, а іншим селянам-українцям - тільки по чотири» (191).

Селяни деяких сіл громили поміщицькі маєтки, ділили реманент, продовольчі запаси. Часто їм у цьому допомагало військо, яке перебувало у даній місцевості (192).

Нетерплячість галицького дрібного селянства легко зрозуміти: крім гострого безземелля воно у той час терпіло (зрештою, як і міська біднота, робітництво) великі злигодні, часто голод. Адже багаторічні військові дії, безконечні реквізиції воюючих армій дощенту підірвали економіку, господарство краю. Це засвідчують і численні прохання про матеріальну допомогу, що надходили від різних сільських і міських громад до властей. Так, Бродівська повітова національна Рада 25 березня телеграфувала, урядові: «...прохаємо вислати свого відпоручника познайомитися із страшними обставинами нашого повіту, який, зданий виключно на власні сили, умирає з голоду. Всякі наші дотеперішні прохання (до) Держсекретаріату не мали, або мали дуже малий успіх. Все кінчиться досі на обіцянках»(193). З Тернопільського повіту (1 квітня): «...Ми всі мешканці громади Дітківці єстесьмо дуже бідні... всі наші господарства в часі австрійської війни знищені..., не маємо куска хліба, ані картоплі, не осталось ні одної хати... Діти наші вмирають з голоду і холоду... Дайте нам поміч...»(194). Аналогічні скарги і прохання надсилались зі Зборівського повіту, Дрогобича,

Борислава та ін.

Комісар м.Дрогобича А.Рудницький, наприклад, доповідав 7 квітня урядові: «...населення міст Дрогобича і Борислава стоїть перед найстрашнішою голодовою катастрофою... Польські легіонери, відступаючи, безпощадно ограбили і знищили у селян все..., підпалили військові і харчові магазини..., відтак переходила через Дрогобиччину повінь російських військовополонених, повертаючих домів..., решту все реквізують військові фронтові відділи... Селяни є зовсім знищені... населення міст голодує..., нема ні одного грама муки, поширюється в застрашуючий спосіб тиф голодовий плямистий, а цілі десятки умирають денно з голоду. А голод є лихим дорадником»( 195).

Роки війни зумовили в Галичині не тільки голод, пошесті, епідемії, а й масове знищення селянських господарств. Були дощенту зруйновані десятки міст і містечок, майже повністю спалено 650 сіл, знищено 200 тис.

Як доказ справедливості передбачень Д.Вітовського і С.Петлюри, ЗО березня у Станіславі зібрався з’їзд робітничо-селянських союзів, де гостро постало питання про землю, тривалість робочого дня та ін.(197)

Дійсно, до цього часу влада нічого суттєвого не зробила і в інтересах робітництва. Щоправда, ще у зверненні «До українського народу» та інших документах УН Рада обіцяла робітникам встановити 8-годинний робочий день, підняти матеріальний рівень життя, поліпшити умови праці, проживання тощо. Але конкретних правових актів, які б узаконили ці обіцянки, поки що не було прийнято.

УН Рада, очевидно, не насмілилась посягнути на підвалини економічного життя всього західного світу - священність і недоторканність приватної власності, боячись звинувачень у «нігілізмі», «більшовизмі» і т;д. з боку західних держав, на підтримку яких вона дуже розраховувала.

А більшовизм, якого боявся весь західний світ, боялися й керівники ЗУНР, завдяки своїм актуальним і популістським гаслам потрохи укорінювався в усіх близьких до Росії державах. Протиставити ж його популярним соціальним демагогічним гаслам: «Мир народам», «Земля селянам», «Фабрики робітникам», «Геть визискувачів - поміщиків і капіталістів» - нічого ефективного і настільки ж заманливого ні керівники ЗУНР, ні УНР не змогли.

Однак зауважимо: на західноукраїнських землях такого поширення, як на Великій Україні, більшовизм ні тоді, ні в майбутньому не набув. Цьому перешкодила низка факторів. Насамперед це антиукраїнська політика більшовиків на Східній Україні, їх завзята русифікаторська діяльність. Далі - вкорінені з поколінь у свідомості населення Східної Галичини любов до свого народу, мови, історії, повага до закону, правопорядку, віра у непорушність приватної власності тощо.

Однак і тут більшовицькі ідеї і гасла серед частини (хоч і невеликої) населення знаходили уважних слухачів. Поширювали їх деякі колишні військовополонені, які вертались з Росії і України, та спеціальні агітатори-більшовики, що їх систематично посилали в Галичину (як і в інші країни Центральної і Південно-Східної Європи) ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У. Переважно це були розпропаговані більшовиками галичани - полонені колишньої австрійської армії.( 198) Більшовицькі ідеї знаходили прихильників передусім серед робітництва, невдоволеного бездіяльністю властей у соціальних питаннях. Уже в листопаді 1918 р. у робітничих центрах - Львові, Дрогобичі, Стрию, Станіславі - виникли невеликі прокомуністичні гуртки, а у деяких містах - ради робітничих депутатів (Дрогобичі, Стебнику), декілька солдатських рад.(199)

У лютому 1919 р. у Станіславі на конференції комуністів і лівих соціал-демократів була створена компартія СхідноїГаличини. У квітні 1919 р. при ЦК КП(б)У в Києві створено спеціальне Галицьке комуністичне бюро, а у травні Пленум ЦК КП(б)У розглянув питання про організацію Галицького комуністичного центру і накреслив заходи для поширення більшовицьких ідей у Галичині. Туди були послані нові групи підпільників-пропагандистів.(200)

Під впливом більшовицької агітації 14 квітня 1919 р. у Дрогобичі збунтувалась частина робітників. До них примкнули деякі «народні міліціонери» міста і солдати військового гарнізону. Під проводом комуністів В.Коцка, Г.Михаця та І.Кушніра вони утворили робітничо-солдатську раду, а владу повітової національної Ради оголосили поваленою (201). Керівництву ЗУНР не вдалось умовити повсталих припинити бунт і мирно врегулювати всі проблеми. Тоді проти них була застосована сила. Вже наступного дня, 15 квітня, заворушення було придушено, винних у його розпаленні заарештовано. Проте, незважаючи на воєнний, надзвичайний стан, ніхто з них страчений не був. Навіть слідство по цій справі (бунт проти існуючої влади, держави) не було закінчено. Деякі заарештовані, котрих погано охороняли, втекли, а інші були звільнені з ув’язнення. Здатних до військової служби відправлено на фронт.

114 Тому нічим іншим, як наклепом чи злісною інсинуацією можна назвати оцінку цих подій їх учасниками-комуністами та радянськими дослідниками, що писали про «жорстоку», «криваву», «дикунську» розправу над повстанцями та ін.(202) Інших значних виступів проти влади ЗУНР, коли не брати до уваги різних дрібних інцидентів, не було. Більшість населення, розуміючи важливість і складність того історичного здвигу та об’єктивні труднощі свого уряду і парламенту, терпляче зносила злигодні і тягар війни та розрухи, в тому числі робітництво і селянство. «Мотиви, якими керувалася більшість УН Ради, - згадує М.Стахів, - дуже добре розуміла селянська маса. Вона виявила максимум політичного розуму, бо не піддалася розпоясаній демагогії «ліваків», які за всяку ціну хотіли викликати рух селянства за негайний забір великої земельної власності і розподіл її на подобу часів жовтня-грудня у Росії. Село розуміло мотиви УН Ради і прийняло їх з повним довір’ям».(203)

Але економічна ситуація залишалася напруженою. Незабаром забила тривогу і преса, критикуючи неповороткість влади в галузі економіки, боротьби з голодом і розрухою, вимагаючи енергійно взятись до відбудови народного господарства.(204)

Все це змусило уряд і УН Раду, які не хотіли тривалий час брати на себе відповідальність, вважаючи себе органами тимчасовими і відкладаючи розв’язання глобальних проблем, наприклад, земельної, до закінчення війни або хоч до скликання Сейму - повноважного законодавчого органу, діяти рішучіше. В сільські громади була розіслана спеціальна анкета з запитом щодо шляхів розв’язання земельного питання.(205)

Активізувалась робота в цьому напрямі й у самій УН Раді. Нарешті, 14 квітня 1919 р. був ухвалений закон про земельну реформу.(206) Він мав 23 параграфи. Ось його основні положення:

"§1 - ЗОУНР бажає наділити землею всіх тих рільників, які землі зовсім не мають або посілість яких не вистачає для проживлення їх родини...».

§2. З цією метою конфісковувались землі:

1) поміщицькі; 2)всі «посілості мертвої руки, фондаційні, монастирські, єпископські, церковні»; 3)«землі, які дотеперішні власники набули для спекуляції»; 4)»посілості, яких власники чи посідачі не обробляють своїми силами, хоч би вони не підпадали під припис перший»; 5)«всі посілості, які своїм простором переступають означену границю, оскільки вони не підходять під ніякий з попередніх родів посілості».

Всі конфісковані землі «творять Земельний фонд ЗОУНР, яким до часу розділу між селянством управляють Обласна, повітові та громадські земельні комісії».

Далі в законі регламентувався порядок утворення і склад зазначених земельних комісій. Громадські комісії, які мали безпосередньо зайнятися розподілом землі, обиралися в складі 6 членів і 3-х їх заступників усіма мешканцями даної громади загальними, рівними, прямими і таємними виборами. Сьомим членом був за посадою комісар (голова) громади. Але не він очолював, як би здавалось, комісію, а той, кого виберуть головою члени комісії.

Зі створеного земельного фонду належало наділити землею всіх бажаючих, «які займалися рільництвом», у такій послідовності:

1) «жовнірів-інвалідів, що втратили своє здоров’я у війнах, ведених Українською Народною Республікою;

2) вдів і сиріт по тих, що полягли у цих війнах або внаслідок них;

3) жовнірів-інвалідів зі світової війни 1914-1918рр.; сиріт і вдів, що їх батьки або мужі втратили життя в цій війні або внаслідок її;

4) сиріт і вдів невоєнних осіб;

5) інших безземельних і дрібноземельних рільників».

Частину земель Обласній земельній комісії належало залишити «на цілі земельно-громадського господарства держави, громад та земельно-корисних економічних, культурних і добродійних заведень, для творення взірцевих господарств, рільничих шкіл» тощо.

Пасовища і полонини, які не були до цього часу власністю селян чи церкви, «переходять у власність громад».

Щодо лісів, то вони не підлягали розподілові, а переходили у «власність і безпосередній заряд ЗОУНР». Лише ліси, які «не творять комплексу, який надається до раціональної або охоронної лісової господарки», могли залишатися у приватних власників.

Водойми (ставки, озера, болота) ставали теж власністю колективною - громад, за винятком судохідних і сплавних рік.

У §20 закону наголошувалося, що перелічені у §2 категорії земель «вже тепер переходять у

115 заряд Держави, яка через свої органи передасть цей заряд громадським земельним комісіям».

Отже, земельну проблему нібито можна було вважати вирішеною. Але при цьому зауважимо суттєві недоліки закону.

По-перше, згідно з §18, наділення людей землею не могло розпочатися перед закінченням війни і поверненням «жовнірів і полонених додому». Отже, це наділення відкладалося на невизначений час. По-друге, в законі не було сказано про те, як конфісковувались землі - з відшкодуванням їхнім попереднім власникам, чи ні. Це питання закон (§19) відкладав до вирішення майбутнього парламенту (Сейму). По-третє, в законі не зазначено, за платню чи без неї наділялись люди землею. Це теж мав вирішити Сейм.

У §21 населення попереджалося: «за самовільне захоплення, ділення вивласнених на основі цього закону земель та нищення лісів, будинків, інвентаря і земних плодів, оскільки це не становить вчинків, які підлягають карному законові, мають карати адміністративні власті карою арешту до 6 місяців, до якої може бути прилучена грошова кара до 10000 корон».(207)

Оскільки складається враження, що земельний закон загалом був детально і старанно розроблений, то чим же пояснити такі явні його недоробки, про які ми тільки-но вели мову? Очевидно, знову ж таки непослідовністю, «дипломатичними міркуваннями» більшості членів УН Ради. Як зауважує у своїй праці Матвій Стахів, це робилося тому, «щоб ці питання були продискутовані ширше..., щоб... Сейм у цій справі був висловом виразної публічної опінії». А головне, напевне, полягало в тому, що «ухвала про просту конфіскацію нетрудової землі і передання її негайно в руки наділених селян безплатно означала б в очах Антанти, що ЗОУНР - це півбільшовицька держава...», а це неминуче «сталося б при допомозі рухливої польської пропаганди. Якщо не було б тих міркувань зовнішньо-політичного характеру, - пише М.Стахів, - то УН Рада рішила б, напевно, земельну реформу відразу інакше».(208)

Видання земельного закону у наведеному вигляді викликало невдоволення селян та гостру його критику, зокрема на Великій Україні, де згідно зі земельним законом Директорії (січень 1919 р.) земля була конфіскована у поміщиків і церкви без компенсації і наділялося нею селян безоплатно.

Стосовно промисловості, то як уже зазначалося, провід ЗУНР не захотів, беручи до уваги насамперед зовнішньополітичні обставини, націоналізувати, як це було в Росії та Україні, промислові підприємства, шахти, нафтові вишки тощо. Але їх діяльність взяло під контроль Державне секретарство публічних робіт. Як пише М.Чубатий, «йому підлягали гірничі уряди по цілій області, управи державних салін, державна рафінерія нафти,... до нього належав також нагляд над приватними гірничими підприємствами, як вугля, копальнями нафти і т.п він наглядав над правильним їх

функціонуванням».(209) На колишні державні підприємства були послані для керівництва й організації їх функціонування українські державні урядовці. Приватні підприємства перебували лише під контролем держави.

Назване секретарство взяло під своє управління всі колишні державні бази і склади різних матеріалів, машин, сировини. Використовуючи цю невелику матеріальну базу, воно приступило до організації господарської відбудови краю. Були взяті на облік усі державні й приватні запаси будівельних матеріалів, налагоджено виробництво цегли, заготівля лісу, щоб з початком весни приступити до відбудови. Почато ремонт шосейних і залізничних шляхів, мостів тощо.

У повітах були утворені «технічні уряди», які підлягали Державному секретарству публічних робіт і безпосередньо займалися всіма питаннями економічного будівництва. При них діяли так звані будівельні експозитури.(210) Секретарство також взяло у своє управління всі державні ліси. Заготівля лісу на будову йшла під чітким контролем, за спеціальними дозволами. За вирубку лісу в приватних власників держава платила їм відшкодування. Ліс для будови сім’ям військово­службовців і бідним відпускався безкоштовно.(211)

У Дрогобичі утворено спеціальний «нафтовий комісаріат», який встановив суворий контроль над видобутком і продажею нафти.

Дуже гострою і складною у ЗУНР, як уже згадувалося, була харчова проблема. Постійні реквізиції у населення харчів, худоби, фуражу воюючими сторонами - австро-угорськими та російськими військами, нищення ними посівів і запасів продовольства (щоб не дістались ворогові) призвели до того, що населення багатьох міст і сіл голодувало. Почастішали випадки голодної смерті. Не вистачало харчів для армії ЗУНР, для лікарень, лазаретів, сиротинців, будинків престарілих тощо. «В Галичині, - згадують сучасники, - була велика нестача харчів і повний брак промислових виробів.»(212)

Усі державні органи республіки були зайняті розв'язуванням цієї проблеми. Проте безпо­середню відповідальність за неї ніс Державний харчовий уряд, прирівняний у правах до Державного секретарства. Очолював його Степан Федак. Після реорганізації у січні 1919 р. харчовий уряд увійшов як окремий відділ до складу Державного секретарства внутрішних справ. У повітах йому підлягали повітові харчові управи, створені за вказівкою УН Ради вже у перші дні взяття влади.

Часу гаяти не можна було. Насамперед взято на облік всі склади і запаси продовольчих товарів і товарів першої необхідності, їх оголошено власністю держави. Приватним власникам за них виплачувалась компенсація. Відкрито державні магазини, через які населенню продавалися продовольство і промислові товари. Однак їх вистачило ненадовго, бо запаси були невеликі. Вже взимку почав відчуватися великий брак харчів, особливо борошна, картоплі, цукру.

Продовольча ситуація різко ускладнилася тим, що через Галичину проходили великі маси колишніх військовополонених, які у зв’язку з закінченням війни їхали додому: з заходу на схід і навпаки. Це був нескінченний потік десятків тисяч людей. їх, голодних і виснажених, треба було хоч би нагодувати. Крім того, різні вояки і демобілізовані часто припускалися на території краю розбоїв, грабежів, насильств щодо місцевого населення, були розповсюджувачами різних інфекційних захворювань, передусім тифу.(213)

Отже, потреба боротьби не тільки з голодом, а й з пошестями та епідеміями набувала все більшої гостроти. Певну допомогу у забезпеченні населення Галичини харчами надавала Директорія. Нею був призначений «Головноуповноважений українського уряду по харчуванню Галичини і Буковини», який прибув у Станіслав. Він займався організацією і доставкою продовольства з України у ЗУНР, а також посередництвом між кооперативними спілками Великої України і Харчовим урядом та кооперативними спілками ЗОУНР.

Крім торговельних зносин (ЗУНР поставляла в Україну нафту, деревину, а одержувала гроші, продовольство, зброю, патрони), урядУНР надавав Галичині добродійну, безкоштовну продовольчу допомогу, яка скеровувалась насамперед у голодуючі та деякі інші найбідніші й розорені повіти краю. Зокрема, до середини березня з України тільки для Гуцульщини безкоштовно було доставлено 90 вагонів харчів. Всього до початку квітня в Галичину прибуло 223 вагони зерна, 730 вагонів цукру, 127 вагонів інших продовольчих товарів тощо. Для закупівлі картоплі уряд України виділив бідному населенню ЗУНР грошову допомогу - 5 млн. гривень.(214) Спираючись на цю допомогу, влада ЗУНР відкривала у містах і містечках спеціальні їдальні та роздаточні пункти, де міській бідноті, людям похилого віку та дітям надавались безкоштовні обіди, виділялись продовольчі пайки та інша допомога.(215)

Проте це виявилося недостатнім. Тому Державне секретарство внутрішніх справ, розпо­рядившись узяти на облік і під контроль усі запаси продовольства, суворо регламентувало їх витрати. Було введено два безм’ясні дні на тиждень, заборонено питлювати зерно, виготовляти печиво, до хліба належало додавати четверту частину картоплі.(216)

Заборонено вивіз «предметів поживи» за межі держави. Навіть перевезення більших партій харчу з повіту в повіт здійснювалося тільки за дозволом повітових харчових управ.

Заборонявся вивіз за кордон промислових товарів, устаткування, сировини, зокрема нафти, бензину, мастильних матеріалів.

Оскільки наближалася весна, пора посівної, а наділення селян конфіскованими поміщицькими та ін. землями мало наступити,згідно зі законом, після закінчення війни, то Державне секретарство земельних справ 21 лютого видало розпорядження «В справі примусової управи землі на рік 1919».(217) Цим розпорядженням встановлювалося, що «всі грунти, придатні для рільництва, мають бути оброблені і нікому не вільно лишати такого грунту облогом». Орні землі, які власник не міг сам обробити, переходили «під заряд Держави», і вона через рільничі повітові комісії здавала їх в оренду, в першу чергу безземельним і малоземельним. Так само належало вчинити з непотрібним власникам живим чи мертвим сільськогосподарським інвентарем.

Власники і орендатори, які не могли чи не хотіли обробляти своїх земель і не зголосили про це або не здали землі в оренду, підлягали штрафу від 200 до 500 корон за кожен гектар землі. Хто ж навмисно залишив свою землю без обробітку (чи запаси насіння, чи інвентар) або навмисне чи у злісний спосіб унеможливлював обробіток і засів землі, ніс кримінальну відповідальність: міг бути засуджений до ув’язнення від 1 до 6 місяців і, як додаток, мусив сплатити грошову кару від 100 до 50000 корон.(218)

З іншого боку, уряд намагався в міру можливостей допомагати найбіднішому селянству у проведенні посівної. Так, 5 квітня він прийняв рішення про виділення «найбіднішому населенню на

117 закупку збіжжя на насіння» 10 млн. гривень. Ця сума була розділена серед найбільш знищених війною повітів і роздана селянській бідноті.(219)

Проте всі ці заходи лише дещо лагодили, але не ліквідували продовольчої кризи в державі. Займалася влада ЗУНР і питаннями охорони здоров’я населення. Ще в грудні усім повітовим комісарам наказано призначити повітових санітарних лікарів, створити санітарні комісії, вжити заходів до відкриття лікарень, поліклінік, аптек. Це в міру можливостей і було зроблено. Керував організацією і діяльністю медичної служби санітарний відділ секретарства внутрішніх справ, який очолював доктор Іван Куровець. Була збільшена оплата праці всіх медичних працівників, їм видавалися продовольчі пайки.

Проте лікарів, санітарів, медсестер дуже не вистачало, як і найнеобхідніших медикаментів. Не зважаючи на це, медична служба зробила багато для надання медичної допомоги населенню краю та десяткам тисяч військовополонених, які переїжджали через Галичину. Була здебільшого ліквідована й грізна пошесть тифу, яка почала, було, поширюватись у краї.(220)

Не залишались поза увагою влади, незважаючи на багато інших пекучих проблем, і питання культури та освіти. Насамперед вимагало демократизації й українізації шкільництво. Це почало робити вже у перші дні української влади стихійно саме населення. Далі справу в свої руки взяла держава. В кожному населеному пункті були відкриті українські народні (початкові) школи.

Національні меншини - поляки, євреї, німці - могли відкривати або залишати (якщо вже діяли раніше) свої школи. Ніякого спеціального дозволу на це не вимагалось, лише слід було таку школу зареєструвати у секретарстві освіти. В неукраїнських школах з 3-го класу вводилася як обов’язковий предмет українська мова. В усіх школах знято як таку німецьку мову.(221)

Серйозних змін зазнала середня шкільна ланка. За австрійської влади у Східній Галичині (1918 р.) діяло всього 5 українських державних гімназій, декілька приватних, не було жодної української реальної гімназії, вчительської семінарії, ремісничої або господарської школи. Зате всюди діяло багато польських середніх шкіл, гімназій тощо. Тому в повітах, не чекаючи вказівок згори, стали їх перетворювати в українські. Цей стихійний рух узаконив уряд та його секретарство освіти. Однак уряд попередив повітових комісарів, що там, де є національні меншини, належить зберегти щонайменше одну середню школу чи гімназію для них. Де до цього їх не було, потрібно відкрити, щоб неукраїнське населення могло вчити дітей рідною мовою. Вчителі цих шкіл повинні були скласти обіцянку на вірність Українській державі. (222)

До речі, з цього дозволу негайно скористались євреї, яких за австрійської і польської влади не визнавали як націю і які не мали жодної державної школи, і німці. Єврейські гімназії були відкриті в Станіславі, Тернополі, Стрию і Коломиї, німецька - в Станіславі. Поляки не захотіли скористатися з цієї можливості. Вчителі їхніх шкіл і гімназій відмовились скласти обіцянку бути лояльними щодо української влади.(223)

Українських середніх шкіл за часів ЗУНР відкрито біля ЗО, з них 20 гімназій, 3 реальні школи, 7 вчительських чоловічих і жіночих семінарій.(224) Проте різко відчувався брак досвідчених учительських кадрів. Почали приймати на роботу «навіть людей без повних університетських студій». З іншого боку, в деяких гімназіях не відкривали старших класів, бо, як пише очевидець, майже вся молодь записалася добровольцями у військо.(225)

Оскільки до українських середніх шкіл і гімназій записалось чимало єврейських дітей, які погано володіли українською мовою, то заняття з ними частково велись польською та єврейською мовами.

13 лютого 1919 р. УН Рада прийняла закон «Про удержавлення українських шкіл», а 14 лютого - закон «Про удержавлення українських приватних гімназій і жіночих учительських семінарій»(226), згідно з якими всі школи: громадські, середні, гімназії, реальні, рільничі й інші оголошувались державними, а вчителі - державними службовцями. Мовою викладання і навчання стала українська. За національними меншинами законодавчо закріплено право створити свої школи, де вести заняття рідною мовою. В неукраїнських школах вводились як обов’язкові предмети історія та географія України, українська мова. Всі педагоги державних шкіл повинні були скласти «службове приречення» на вірність державі і народові.

Дозволялося відкривати і приватні школи, але за погодженням з Державним секретарством освіти і при умові, що засновник і вчителі будуть громадянами Української держави та вико­нуватимуть усі вказівки шкільної влади.

Для полегшення вступу дітей у середні фахові щколи, гімназії і для відповідної їх до цього підготовки розпорядженням Державного секретарства освіти від 1-го травня в усіх повітових

118 містах відкривалися підготовчі курси для дітей. Уряд виділив для них відповідні кошти і запаси харчів.(227)

Вчителі народних шкіл українською владою були оголошені державними службовцями, і їм почала видаватися заробітна платня (до цього часу їх утримували самі громади). Розпорядженням Державного секретарства освіти від 16 лютого усім вчителям підвищено заробітну платню.(228) Також встановлено (а хто отримував - то підвищено) пенсії усім вчителям-пенсіонерам, вдовам і сиротам по вчителях. Розміри заробітної плати і пенсії встановлювалися залежно від кваліфікації, стажу роботи і кількості членів сім’ї - утриманців.(229) 7 квітня був виданий ще один закон УН Ради «Про підвищення і регулювання платні вчителів.”(230)

У зв’язку зі зростанням цін на товари першої необхідності та продовольство всім державним службовцям, у тому числі і вчителям, а також пенсіонерам, вдовам і сиротам декілька разів виплачувалась так звана одноразова надзвичайна допомога. (231)

Розпочато підготовчі праці до серйозної реформи шкільної справи, необхідність якої для української влади була очевидною. При Державному секретарстві освіти створено відповідну компетентну комісію, до якої ввійшли досвідчені фахівці та представники громадськості. Комісія розробила детальну анкету, яку розіслано в усі повіти, щоб місцеві вчителі та широка громадськість - «від робітника і селянина до адвоката» - могли висловити свої міркування і пропозиції.(232) Почалась робота по розробці нових шкільних програм і підручників. 7 квітня УН Рада видала спеціальний закон «Про утворення Державного видавництва шкільних книжок.»(233) Усім школам запропоновано користуватись тільки підручниками і книжками цього видавництва.

Розпочато роботу до відкриття українського університету. Оскільки Львів, де знаходився університет, перебував у польських руках, то тимчасово в Станіславі відкрито університетські філософське і правниче відділення, щоб дати змогу студентам старших курсів закінчити навчання.(234)

Державне секретарство освіти взяло під свою опіку справи культури і мистецтва^ виділило субсидії і вживало заходи щодо відкриття театрів, бібліотек, видало розпорядження збирати і зберігати в бібліотеках і архівах зразки всієї друкованої продукції, яка видавалась у ЗУНР.(235)

УН Рада, уряд, окремі державні секретарства приймали багато різних нормативних актів в усіх галузях життя, вживали організаційні заходи, спрямовані на їх реалізацію. Так, був налагоджений залізничний рух на території краю, для чого відбудовано або відремонтовано мости і переїзди, залізничні станції, рухомий склад залізниці. Через брак вугілля паровози часто опалювались дровами. Оскільки не вистачало машиністів, бо поляки відмовились працювати на Українську державу, довелось звернутись за допомогою у Київ. Міністерство шляхів УНР прислало в Галичину декілька десятків машиністів та інших залізничників.(236) Залізничникам була суттєво збільшена заробітна платня, в Станіславі відкрито тримісячні залізнично-технічні курси, що дало змогу дещо злагодити кадрову проблему на залізничному транспорті. Створено залізничну дирекцію, у повітах і містах - «начальні уряди залізничних шляхів».

Відновлено, хоч теж з великими труднощами, роботу пошти, телеграфу, телефону. На телеграфі введено українську мову й азбуку. В Станіславі утворено дирекцію пошт і телеграфу.(237)

У березні були прийняті закони «Про заборону продажу, здачі в оренду і закладу великих посілостей (табулярних)» та «Про заборону конфіскації майна під час війни»,(238) у квітні - розпорядження Державного Секретаріату «Про створення західно-українського товарообміного бюро (біржі)». Був розроблений і затверджений статут цього бюро та інше.(239)

У березні Державне секретарство внутрішніх справ видало «Розпорядження для урядників в державній адміністративній службі».(240) В ньому зазначалося, що до служби в державних органах можуть бути допущені тільки громадяни Української Народної Республіки, «бездоганного поведения, що володіють українською мовою в слові і письмі і не переступили сорокового року життя». Остання вимога не стосувалася тих службовців, які вже працювали.

Не могли бути службовцями державного апарату особи, засуджені за кримінальні злочини та проступки проти публічного порядку, моралі чи користолюбство; особи недієздатні; неоплатні боржники, проти яких порушена судова справа; особи, що поведінкою «викликають публічне згіршення». Поміж начальником і підлеглим на державній службі не могло бути «спорідення, ані посвоячення по лінії прямій, а по лінії бічній до другого степеня». Всі прийняті на державну службу особи повинні після однорічного стажування скласти перед відповідною комісією спеціальний іспит - письмовий і усний: щодо знання законодавства, вміння ним користуватися, вміння.складати відповідні документи, знання своїх повноважень і обов’язків тощо. Кандидат, який двічі не склав

119 таких іспитів, «має бути зі служби звільнений». Навіть канцелярські працівники повинні були задо­вольняти певні вимоги: «знати признані в державі мови; поправно читати і писати; знати канцелярійну маніпуляцію».(241)

Ще однією важливою проблемою державного і економічного життя була справа фінансів. Державне та господарське будівництво, відбудова промисловості, сільського господарства, освіти й культури, зокрема організація і оснащення збройних сил, ведення війни - все це вимагало величезних коштів. Звідки їх було взяти? Власних грошей ЗУНР не мала, ніде і ні за що було їх надрукувати. Отже, перед урядом, зокрема Державним секретарством фінансів, постало дуже складне завдання. У грудні на засіданні уряду вирішено залишити в обігу австрійські гроші - корони. Довго дискутували: штемплювати їх, чи ні. Зрештою, постановили, що не треба.(242)

Зі встановленням тісних контактів з Наддніпрянською Україною, а особливо після об’єднання ЗУНР і УНР, вирішено поруч з коронами ввести в обіг гривні й карбованці УНР. У січні 1919р. унРяда видала про це відповідний закон («Про впровадження в ЗОУНР у законний обіг гривень і карбованців УНР»).(243) Встановлено такий курс грошей: корона дорівнювала гривні; карбованець дорівнював двом гривням або двом коронам. У законі наголошувалось, що гривні і карбованці є офіційною, поруч з коронами, валютою на території ЗОУНР, і «всі державні органи, установи, інституції і приватні особи зобов’язані їх приймати нарівні з коронами».

Але грошей потребувалось значно більше, ніж їх було в наявності. Не було чим виплачувати заробітної платні службовцям, військовим та ін. Вони терпіли, розуміючи складність ситуації. Як згадує М.Чубатий, «загал українських державних службовиків бідував, а працював в надії, що се лиш переходовий стан, - прикрий для держави, прикрий і для них.»(244)

Основних джерел державних прибутків було два - нафта і грошова допомога з УНР. Заводи і фабрики майже усі були знищені війною, обладнання їх поламане або вивезене, отже, промислова продукція майже не випускалась і не продавалась. Навіть з таких «традиційних», вигідних для держави джерел прибутків, як виробництво тютюну і алкоголю, не можна було скористатися, бо «тютюнові фабрики у Монастириськах і Винниках переняли ми знищені і нечинні, а ґуральні стояли з приводу браку картоплі», - пише М.Чубатий.(245) Залишалась нафта, яку продовжували добувати і при можливості вивозили за кордон (в Угорщину, Чехословаччину) та на Наддніпрянську Україну, вимінювали на військове спорядження, озброєння, харчі, медикаменти. Зрештою, її було небагато, бо більшість нафтових джерел і вишок не діяли.

«У нас, - згадує М.Чубатий, - по суті не було ніякого фінансового плану, ніякого навіть провізоричного бюджету, а зробити його було неможливо. Дотеперішні видатки робилися з дня на день»,(246) в міру появи грошей чи матеріальних засобів.

Фінансова комісія УН Ради і Державне секретарство фінансів рятували ситуацію, як могли. Розробили проект створення рахункового департаменту, проект бюджету на 1919 р. та ін. З самого початку взято під суворий облік всі грошові запаси в банках і ощадних касах, у повіти скеровано розпорядження про «перекинення готівки з тих кас, де її багато, до державної скарбниці та до порожних кас» у сусідніх повітах.(247)

Важливим джерелом державних прибутків могли б стати податки з населення. Однак влада ЗУНР розуміла, що із збідованого, знедоленого, пограбованого дощенту чужинцями галицького населення було б аморально їх стягувати, і не робила цього. Щоправда, згідно з рішенням УН Ради від 19 листопада 1918р. спробувано стягти хоч би частково «залеглі податки» та заборго­ваності.(248) При цьому виявлено почуття справедливості: стягувати належало їх так, щоб «не переслідувати податковими жаданнями найбідніших верств і знищених війною власників». Зроблено спробу випустити внутрішню державну позику, але цей намір не реалізовано, як низку інших з приводу несприятливих для ЗУНР зовнішньополітичних і військових обставин.

Зазначимо ще й такий безперечний факт: в усьому державотворчому житті, в усіх соціально- економічних, політичних, культурних, освітніх перетвореннях в перших рядах будівників української державності йшли священики греко-католицької церкви. Близько 20 священиків враз з трьома єпископами були членами УН Ради (у Київській Центральній Раді не було жодного священика). Священик С.Юрик входив до складу Виділу УН Ради. Член УН Ради отець П.Філяс опрацював проект конституції української держави.(249) Священики були членами, а іноді й головами повітових національних рад. Кількадесят польових духівників діяли в рядах армії. Всі вони допомагали людям у біді, підтримували їх морально, виховували у вірі в справедливість їхньої боротьби, вірі в перемогу, допомагали чим могли, в тому числі матеріально, потребуючим та знедоленим. Велика їх заслуга в усіх починаннях, у тому, що «панував, - як пишуть сучасники, - у цих часах повний лад

і спокій в Галичині«(250).

Отже, в західноукраїнській державі кипіла державотворча робота в усіх галузях життя, усіх сферах діяльності. Коли зважити, що праця ця тривала всього декілька місяців, у часі, коли майже навкруги був фронт, йшли завзяті бої, то можна сказати, що результати її були надзвичайно великі. Український народ на західноукраїнських землях наочно довів усьому світові, що незважаючи на багатовіковий гніт і неволю, довготривалу, ще з часів Галицько-Волинської держави, відсутність державності, він зберіг національну гідність, організованість, політичну зрілість, що він вповні може стояти в ряді інших культурних європейських народів.

Звичайно, як у державотворчій, так і в соціально-економічній діяльності керівників та представницького органу ЗУНР - УН Ради не все відбувалося гладко, були серйозні упущення, помилки. Передусім це стосується зовнішньої політики, зокрема безмежної, майже сліпої віри у справедливість та демократизм Антанти. По-друге, це серйозні прорахунки у соціально-економічній сфері, зокрема катастрофічна за наслідками недооцінка важливості та необхідності проведення вкрай наболілих реформ у земельному питанні, робітничому питанні, реформ в інтересах міської і сільської бідноти, так званих низів суспільства, які становили більшість населення краю. Національний ентузіазм, хвиля патріотичного піднесення були, звичайно, дуже високими. Але вони потребували підкріплення, зміцнення серйозними соціально-економічними заходами. Цього, на жаль, своєчасно зроблено не було.