§4. Об’єднання ЗУНР і УНР в єдину соборну українську державу
Одним з найважливіших, історично вагомих політичних актів ЗУНР, який не втратив значущості і в наш час, був «Акт злуки» ЗУНР і УНР. Об’єднання у перспективі західних і східних земель України в єдину соборну національну державу було стратегічним завданням як листопадової революції в Галичині, так і національно-державного будівництва в Україні того часу.
Керівники ЗУНР хоч в силу ряду причин і проголосили на території Східної Галичини окрему державу, проте не мислили її довготривале існування у відриві від усієї України. У Східній Галичині, по суті, взагалі не було сепаратистських, самостійницьких політичних настроїв. Про це свідчать факти. Так, вже 5 листопада, на п’ятий день після взяття влади, УНРада вислала у Київ двох представників (Й.Назарука і В.Шухевича) з метою встановити контакт з гетьманськими властями в Україні і визначитися щодо якнайшвидшого возз’єднання західноукраїнських земель з усією Україною.Утворивши 9 листопада уряд ЗУНР - Державний Секретаріат, УНРада одним з його найважливіших завдань поставила «вжити всіх заходів для з’єднання всіх українських земель в одну державу». Виходячи з цього, Державний Секретаріат вирішив негайно зав’язати тісні стосунки з владою Української держави у Києві, розпорядився терміново виїхати у Київ уповноваженому послу ЗУНР проф. Григорію Микитею з відповідними вірчими грамотами.
Державний Секретаріат дав йому доручення прохати керівництво Української держави вислати у Львів повноважну комісію для переговорів.(168)
Щоправда, тоді до цих переговорів справа не дійшла, бо поки Г.Микитей прибув у Київ, то там 14 листопада гетьман П.Скоропадський оголосив про федерацію з Росією та сформував новий уряд, з якого майже повністю усунув українців. У цих умовах посол ЗУНР вирішив не висовувати негайно питання про возз’єднання, а почекати подальшого розвитку подій у Києві. Він навіть не подав вірчих грамот (169) і мав рацію, бо незабаром гетьманат був повалений Директорією.
Зайнятий організацією важкої оборони перед польською воєнною агресією, Державний Секретаріат зміг повернутися до проблеми возз’єднання тільки наприкінці листопада. Розуміючи, що возз’єднання могло реалізуватися тільки на грунтовних правових, конституційних засадах, Державний Секретаріат розробив проект відповідного попереднього договору і з цим проектом послав до Директорії, яка перебувала в той час у Фастові, делегацію (Д.Левицького і Л.Цегельського).
Після детального обговорення цього проекту Директорія і делегація ЗУНР 1 грудня 1918 р. підписали «Передвступний договір», основними моментами якого були:
"§1. Західноукраїнська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією своєю територією і населенням як складова частина державної цілості, в Українську Народну Республіку.
§2. Українська Народна Республіка заявляє цим рівно ж свій непохитний намір злитися в одну державу з Західноукраїнською Народною Республікою...
§3. Правительства обох Республік вважають себе зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло, щоби.... обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю.
§4. Західноукраїнська Народна Республіка з огляду на витворені історичними обставинами окремі правні інституції та культурні й соціальні окремішності життя... як будуча частина неподільної УНР дістає територіальну автономію, якої межі означить у хвилі реалізації злуки...окрема спільна комісія... Тоді також будуть установлені детальні условини злуки обох держав».
Цей договір від імені Директорії підписали В.Винниченко, П.Адрієвський, Ф.Швець, С.Петлюра. Він імені уряду ЗУНР Л.Цегельський і Д.Левицький.(170)
Отже, виходячи зі змісту і суті цього «Передвступного договору», йшлося не про федерацію
109 обох держав - УНР і ЗУНР, як стверджували деякі політики (171), а про повну ліквідацію ЗУНР як окремої держави і її входження до складу УНР.
З іншого боку, це був акт передусім політичний, програмний, який належало конкретизувати відповідними державно-правовими актами. Разом з тим він давав змогу заманіфестувати перед усім світом про неподільність української землі, єдність і солідарність всього українського народу. Він також дав можливість обом урядам взаємно собі допомагати - матеріально, у військових питаннях, дипломатично тощо.У міжчасі влада ЗУНР робила дальші кроки для закріплення і реалізації цього договору. На найближчій сесіїУНРади, яка розпочалась 3 січня 1919 р. у Станіславі, була прийнята Ухвала «Про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою». «Українська Національна Рада, - наголошується в Ухвалі,— виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішнім днем ЗУНР з УНР в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку.
Зміряючи до найскоршого переведення цієї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір про злуку та поручає Державному Секретаріатові негайно розпочати переговори з київським правительством для сфіналізовання договору про злуку.
До часу, коли зберуться Установчі збори з’єдиненої Республики, законодатну владу на території бувшої ЗУНР виконує Українська Національна Рада. До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріат, як виконуючий орган... Української Національної Ради».(172)
Після одноголосного прийняття цієї Ухвали президент УНРади Є.Петрушевич сказав: «Ухвалений закон полишиться в нашій історії одною з найкращих сторінок... Сьогоднішній крок піднесе нашого духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе!» (173)
Одночасно УНРада вибрала делегацію у складі 65 представників на чолі з Левом Бачинським, яка мала виїхати у Київ і урочисто нотифікувати ухвалу про об’єднання ЗУНР з УНР Директорії й усьому українському народові.
22 січня 1919 р.
у Києві на Софіївській площі в святковій обстановці (день оголошений неробочим) у присутності багатьох тисяч людей були зачитані Ухвала УНРади від 3 січня і Універсал Директорії, в якому говорилось: «Дня 3 січня 1919 р... Українська Національна Рада,... як представниця волі всіх українців бувшої Австро-Угорщини і як найвищий законодатний їх орган, святочно проголосила з’єднання Західноукраїнської Народної Республіки і Української Народної Республіки в одну суверенну Українську Народну Республіку.Вітаючи з великою радістю цей історичний крок наших західних братів, Директорія... рішила прийняти до відома це з’єднання і введе його в життя згідно з умовами, які означено в Ухвалі Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 року.
Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.
Віднині український народ, увільнений могучим поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єдинити всі змагання своїх синів для утворення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя робочого народу." (174)
Наступного дня, 23 січня 1919 р., обидва надзвичайно великої історичної уваги документи були зачитані на сесії Трудового Конгресу, яка відкрилася у столиці. «Акт злуки» був одноголосно ратифікований Конгресом. Після об’єднання змінено назву «ЗУНР» на «Західну Область Української Народної Республіки» (ЗОУНР),(175) а назву уряду - на Раду Державних Секретарів, хоч на практиці продовжували переважно вживатися попередні назви - «ЗУНР» і «Державний Секретаріат». Хай цей знаменний Акт злуки не був закріплений наступними конкретними державно-правовими кроками і практичними діями, хай невдовзі обидві частини України - західну і східну - знову захопили вороги, інтервенти, але він все одно відбувся, конституційно оформлений і узаконений.
Це - величне національне свято возз’єднання, соборності українських земель, що століттями були розірваними, розшматованими чужинцями.Як правильно пише відомий сучасний письменник Михайло Косів, тільки нашою малодушністю, покірливістю можна пояснити той факт, що на догоду тоталітарній, імперській, фальшивій комуністичній ідеології ми довго намагалися вдавати, що ані цих юридично правомірних документів,
110 ані цього найвеличнішого свята соборності України у нас, в історії нашого народу взагалі не було.(176)
Тому не 17 вересня 1939 р., а день 22 січня 1919 р. є і повинен бути національним святом соборності (возз’єднання) українського народу воєдино. Звідси й починається у новітній час наша єдність, втрачена ще в часи падіння Київської Русі.
Здійснивши все, що було можливим за тих складних умов у справі возз’єднання українських земель, обидві сторони водночас вирішили, що договір про возз’єднання має ще бути ратифікований Установчими зборами об’єднаної республіки, які належало утворити на основі всенародних виборів і скликати у найближчий час.
Тому до часу, коли все це буде реалізовано, «до часу, коли зберуться Установчі збори з’єдиненої Республіки», вирішено (на пропозицію делегації ЗУНР) не міняти організацію влади в Галичині. Зрештою, історичні обставини в обох частинах України справді не сприяли реорганізації у даний час влади, для цього не було ні часу, ні організаційних засобів та можливостей. Крім того, існували також розходження у політичних проблемах. Відповідальні політики Галичини вважали, що ЗУНР, як колишня складова частина австро-угорської монархії, на підставі «14 пунктів» президента США В.Вільсона, покладених в основу діяльності Паризької мирної конференції, має більше шансів на міжнародне визнання.
А Наддніпрянська Україна, як складова частина колишньої Російської імперії, багатьма західними впливовими політиками розглядалася тільки в аспекті відбудови «всеросійської держави». Антанта у той час робила ставку на сході Європи на дві сили: російську контрреволюцію (Колчак, Денікін) та новостворену Польську державу.
Незалежна українська держава її не цікавила.(177)Далі. Галичина вела у той час війну з Польщею, тоді коли керівництво УНР якраз не хотіло цієї війни і розраховувало на допомогу Польщі у боротьбі проти більшовиків, навіть коштом територіальних ycτyπoκ.(178) Цього якраз боялися галичани, знаючи, що Польща насамперед заявить претензії саме на Галицькі землі. Крім того, військова допомога з України, на яку вони дуже розраховували, виявилась марною надією: Директорія сама потребувала війська.
Існували й інші політичні фактори, що викликали взаємну недовіру й обережність: серед проводу УНР не було єдності, «не було певної думки - ні політичної, ні соціальної... Більшість його стояла за радянську платформу, за союз з більшовиками проти Антанти». Це В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал, М.Грушевський та ін. Вони погоджувались на встановлення в Україні Радянської влади, щоправда, «не московської, а української». Проти нього заперечував провід ЗУНР, стоячи «на антисоціалістичних позиціях і висуваючи подвійну мету: боротьба з Польщею та Совєцькою Росією».(179)
Тому збереглася й окрема дипломатична служба УНР і ЗУНР. ЗУНР вперто намагалася здобути визнання інших держав, закінчити війну з Польщею. Вона ще на початку листопада утворила посольства у Відні (Ст.Дністрянський), Берліні (О.Колесса і Е.Левицький), Швейцарії (В.Темницький, І.Левицький), Будапешті, Празі, підтримуючи з цими державами фактичні контакти, оскільки лише Австрія визнавала легітимність представництва ЗУНР.
Крім того, існували місії ЗУНР у Белграді, Римі, Ватикані, пізніше - у США, Канаді й Бразилії.(180)
У перших числах листопада, як зазначалось, влада ЗУНР послала представників і на Паризьку мирну конференцію. Делегацію очолив секретар закордонних справ Василь Панейко. її діяльності керівники ЗУНР надавали надзвичайно великої ваги. Вони сліпо увірували в «право» західних «наддержав» вирішувати долю всіх народів і країн післявоєнної Європи. Правда, ці претензії «наддержав» Антанти, передусім Англії, Франції і США, мали під собою реальний грунт, оскільки не було в світі на той час мілітарної чи економічної сили, яка могла б з ними вести конкуренцію. Проти їх волі яка-небудь невелика держава у Європі могла б у той час виникнути хіба що в результаті щасливого, випадкового збігу обставин. Тим-то намагання ЗУНР встановити з цими «наддержавами» контакт, домогтися їх прихильності, визнання можна зрозуміти. Щоправда, непохитна віра в міжнародне право і мораль, зокрема у проголошені В.Вільсоном славнозвісні «14 пунктів», зіграла погану службу керівництву ЗУНР. Ця сліпа віра у демократизм, справедливість державних керівників провідних західних держав, які в першу чергу керувалися не ідеями «вищої справедливості» і моралі, а економічними і політичними інтересами своїх країн, була однією з основних причин падіння як ЗУНР, так і УНР.
Отже, після проголошення «злуки» обох українських держав вони не об’єднали своїх посольств і закордонних місій, але вирішили створити об’єднану делегацію на Паризьку мирну конференцію, щоб провадити спільну, єдину закордонну політику.