§3. Організація, структура та функції державного апарату ЗУНР

а) Центральні і місцеві органи державного влади і управління

9 листопада Українською Національною Радою був сформований уряд - Державний Секретаріат (згодом - Рада Державних Секретарів) на чолі з Костем Левицьким.

2) зовнішніх справ (Василь Панейко);

3) фінансів (тимчасово Кость Левицький);

4) військових справ (Дмитро Вітовський);

5) юстиції (Сидір Голубович);

6) торгівлі і промислу (Ярослав Литвинович);

7) земельних справ (Степан Баран);

8) шляхів (Іван Мирон);

9) пошт і телеграфу (Олександр Пісецький);

10) праці і суспільної опіки (Антін Чернецький);

11) суспільного здоров’я (Іван Куровець);

12) освіти (мав бути Степан Смаль-Стоцький, тимчасово - Олександр Барвінський);

13) віросповідання (Олександр Барвінський);

14) публічних робіт (Іван Макух).(58)

Створено ще харчовий виділ, прирівняний до секретарства. Очолював його Степан Федак.

За партійним складом вісім державних секретарів належали до національно-демократичної партії (Л.Цегельський, В.Панейко, С.Голубович і ін.); два - до радикальної (Д.Вітовський, І.Макух); один - до соціал-демократичної (А.Чернецький); один - до християнсько-суспільної (О.Барвінський).

Слід підкреслити такий характерний факт. 10 листопада, коли Державний Секретаріат складав урочисту присягу на вірність українському народові і державі, Українська Національна Рада визначила йому чітку лінію подальшого національно-державного будівництва: вжити всіх необхідних заходів «для з’єднання всіх українських земель в одну державу», тобто не ізолюватися від уже існуючої на сході української держави, але шукати шляхів для утворення єдиної соборної української держави, до об’єднання всіх українських земель, всього українського народу.(59) Однак про негайне об’єднання мова не йшла з огляду на невизначеність політичного становища на Великій Україні.

боротьбу за українську державність на Великій Україні більш важливою.(60)

Ще одну делегацію (під проводом державного секретаря зовнішніх справ Василя Панейка) вислала Українська Національна Рада у Париж, щоб відстоювати інтереси Західноукраїнської Народної Республіки на Паризькій мирній конференції.

13 листопада 1918 р. Українська Національна Рада визначила конституційні засади ново- створеної української держави, прийнявши «Тимчасовий Основний закон".(61) В артикулі 1 закону закріплювалась назва держави - Західноукраїнська Народна Республіка.

В артикулі 2 писалося, що її територія включає українські етнографічні землі колишньої Австро-Угорської монархії, тобто колишні коронні краї Галичини з Володимерією і Буковини та українські повіти (комітети) Закарпаття - відповідно до «етнографічної карти Австрійської монархії». Ця територія «творить самостійну Західноукраїнську Народну Республику» (артикул 3).

В артикулі 4 закріплювалось верховенство і суверенітет народу в державі, який здійснює їх через свої представницькі органи, обрані на підставі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, за пропорційною системою. Виборчим правом наділялись усі громадяни держави, без різниці нації чи статі. Найвищим органом влади мали стати Установчі збори Західноукраїнської Народної Республіки, а до їх обрання вся повнота законодавчої влади належала Українській Національній Раді, виконавчої- Державному Секретаріату.

«В Народній Республіці, - підкреслювала Українська Національна Рада у роз’ясненні до Закону, - не може бути суверена і підданих. Всі громадяни без різниці мови, віри, стану, статі є рівні, вільні... Не може бути прав без обов’язків і обов’язків без прав... Не може бути просвічених і темних, привілей науки і просвіти мусить зникнути, вони повинні бути всім доступні... Не може бути багатих і нуждарів, неробів і невільників праці, визискувачів і визискуваних... Народне багатство має бути добром цілого народу, щоб кожен своєю працею міг собі запевнити добробут».(62)

Проголошення незалежної Української держави на західноукраїнських землях, звільнення з-під багатовікового гніту іноземних поневолювачів викликало серед населення цих земель велику радість, хвилю патріотизму і піднесення, стремління до творчої праці, посвяти в ім’я своєї держави, свого народу. По багатьох місцевостях проходили святкові збори і віча, вдячні молебні, вуличні походи. В першу чергу це стосується Коломиї, Калуша, Радехова, Бучача та ін. Правда, у деяких громадах населення віднеслося до цих знаменних подій без піднесення, особливо у польських та москвофільських. Недарма О.Кузьма, учасник цих подій, писав згодом, що у деяких місцевостях «селяни перевтомлені... та знеохочені світовою війною, ставилися до... власної держави бай дуже... »(63)

Згідно з розпорядженням Української Національної Ради від 1 -го листопада в усіх місцевостях старі органи влади і управління належало ліквідувати. Замість них слід було утворити шляхом виборів нові, українські.(64) Зокрема у сільських громадах і містах та містечках належало обрати громадських і міських комісарів та їх дорадчі органи - т.з. «прибічні ради». У повітах - обрати повітових комісарів та повітові національні ради.

Для організації таких виборів у всі повіти були послані «уповноважені Української Національної Ради», забезпечені відповідними інструктивними матеріалами.

Згідно з цим розпорядженням у першій половині листопада відбулися вибори в усіх сільських громадах і містах та повітах краю. На багатолюдних зборах і вічах були обрані відповідні комісари та їх «прибічні ради». Вони брали владу в свої руки, звільняючи старих війтів, бурмистрів, жандармів тощо.(65)

Для охорони громадського порядку створювалась народна міліція, почався запис добровольців до українського війська. Брались на облік склади зброї й амуніції, продовольство, грошові запаси, медикаменти.

У повітових центрах на зборах і вічах обирали повітових комісарів та повітові національні ради.

Комісарами населення обирало, як правило, людей авторитетних, патріотів рідного краю, що мали певний професійний досвід і бажання працювати. В першу чергу це стосується інституту повітових комісарів: їх обирали з числа колишніх державних службовців, суддів, адвокатів, навіть громадських діячів, учителів, інженерів, священиків, простих селян, словом, обирали людей, яких населення добре знало і поважало.

Так, у Станіславському повіті повітовим комісаром обрано відомого адвоката, посла Лева

91 Бачинського, у Самбірському повіті - Андрія Чайковського, адвоката, відомого письменника і громадського діяча; у Дрогобицькому повіті комісаром став Семен Вітик, популярний громадський діяч, один із засновників української соціал-демократичної партії; у Стрийському повіті - Остап Нижанківський, відомий український композитор і диригент; у Тернопільському повіті - суддя І.Сальвицький, у Теребовлі - урядник староства П.Заплітний; у Стоянові - селянин І.Заремба, в Щирці - директор школи В.Малицький; у Кам’янці-Струмиловій - суддя Р.Петрушевич, у Яворові - вчитель М.Білик, у Радехові - інженер О.Рошкович, у Рогатині - д-р М.Дорош, Коломиї - д-р О.Стрийський і т.д.(66)

Повітові державні комісари, в свою чергу, допомагали в організації виборів нижньої ланки державного апарату - міських і містечкових та громадських комісарів по селах.

Траплялись випадки, коли громадські чи міські комісари призначались повітовими (якщо не було можливості провести вибори). В цілому слід підкреслити, що українське населення дуже активно приступило до будівництва своєї держави. У Турці, наприклад, коли надійшла вістка про утворення Української держави - Західноукраїнської Народної Республіки, зійшлись тисячі селян з навколишніх сіл. Вони розігнали всю австрійську адміністрацію, роззброїли жандармерію, озброїлись самі. На велелюдному вічі обрали повітову національну раду, повітового комісара (ним став Всеволод Ріпецький), харчову управу, нового директора школи (українця).(67) Подібно розгортались події в усіх інших містечках і селах краю.

Для охорони громадського порядку у ряді повітів вирішено поки що зберегти колишню жандармерію, але з неї усунено всіх антинародних службовців. Інші, якщо присягнули на вірність українському народові і державі, могли і надалі виконувати свої правоохоронні функції.(68) Але не всюди було так. У деяких повітах жандармерію розпущено повністю, а замість неї створено народну міліцію (наприклад, у Бережанському, Долинському).(69) У ще інших - збережено жандармерію, але крім неї створено ще й народну міліцію. В Радехівському повіті, наприклад, створено народну міліцію у кількості 860 осіб і жандармерію - 25.(70)

Щодо персонального складу різних ланок державного апарату на місцях, жандармерії, службовців залізниці, пошти тощо, то ніякої національної дискримінації не чинилося. Поляки, євреї, німці й інші могли залишитися на своїх місцях, якщо тільки присягнули на вірність Українській державі й зобов’язувались не чинити їй ніякої шкоди. Усіх робітників покликано негайно приступити до праці для добробуту своїх сімей і всього народу.

Отже, пізніші звинувачення українців польською пресою і різними державними чиновниками у терорі, насильствах щодо поляків є вимислом.(71) Ось що зафіксовано у архівних документах: Бережани: «Жандармерію в повіті роззброєно і приступлено до створення народної міліції.

Золочів: «В місті і повіті встановлена українська влада... Від службовців, які погодились дальше виконувати свої обов’язки, прийнято присягу на вірність Українській державі... Синьо- жовтий прапор на бувшій повітовій раді... став знаменом цілковитої побіди... Число добровольців все збільшується... Покращується продовольче забезпечення... Повітовий комісаріат зібрав з цілого повіту війтів і делегатів, яким видано інструкції щодо встановлення народної міліції, дальшого управління, продовольчого забезпечення... Як в місті, так і в повіті загальний спокій».

Тернопіль: «Повітовим комісаром обрано гімназіального професора Сидоряка. В місті спокій. Був, правда, неприємний випадок убиття українського міліціонера якимсь поляком, але справа щасливо полагоджена. Твориться армія і маса селян зголошується до війська... По селах Тернопільщини наставлені комісари і всюди спокій».

Рудки: «...Повітовим комісаром є адвокат О.Марітчак... настрій населення піднесений. Всюди кипить гарячкова праця для закріплення власті Української держави».

Станіслав: ”... прийнято владу в українські руки. Утворилась повітова Українська Національна Рада... Міським комісаром є д.-р Якович... Утворено харчовий уряд... Жандармерія в наших руках і справно функціонує... В місті утворено міліцію. Твориться також жидівська міліція... В повіті панує цілковитий спокій і лад... Поляки застрайкували».

Щирець: «... всі державні власті і уряди знаходяться в українських руках... При комісарові

92 зорганізована прибічна рада... В цілім повіті панує спокій, інтерновано лише одного поляка - судовика... Повітовим комісаром став директор школи Малицький..."(72)

Отже, організація місцевого апарату державної влади і управління в цілому проходила чітко, справно. Після виборів громадських, містечкових і міських комісарів у деяких повітах почали проводитись їхні наради - з метою інформування комісарів про найближчі цілі і завдання, про прийняті урядом і парламентом законодавчі акти тощо. Такі наради відбулись, наприклад, у Кам’янко- Струмилівському повіті (дві), у Радехівському, Станіславському та інших повітах.(73)

Вища законодавча влада продовжувала в той час перебувати в руках УНР. Однак перші вже тижні повнокровної державотворчої діяльності Ради показали, що вкрай необхідно розширити її склад делегатами з місць, зробити її більш представницьким органом, наближеним до парламенту. З цією метою 15 листопада на засіданні УН Ради було прийнято закон «Про доповнення складу Української Національної Ради делегатами від повітів та більших міст краю."(74)

Згідно з законом слід було обрати по одному делегату від кожного повіту, а також від міст: Львова - 4, Чернівців - 2, Станіслава - 2, Перемишля - 1, Дрогобича - 1, Коломиї - 1, Тернополя - 1, Стрия - 1, Ярослава - 1, Самбора - 1, Золочева - 1, Бережан -1, Борислава - 1.

Вибір тих делегатів, говориться у законі, «здійснюють повітові органи за участю просвітних, культурних, економічних і політичних організацій на спільному засіданні», яке скликає повітовий комісар. Обирається і «провірочна комісія», яка затверджує результати і правильність проведення виборів. Вибори належало провести у часі від 22 по 26 листопада.

Впродовж наступних днів було прийнято ще декілька важливих законів, які стосувалися процесу організації державно-політичної системи Західноукраїнської Народної Республіки. Так, 16 листопада на засіданні Української Національної Ради був прийнятий «Закон про тимчасову адміністрацію областей Західноукраїнської Народної Республіки».(75) Він став правовою основою діяльності уряду ЗУНР та нижчестоячих органів управління.

Згідно із §1 на території Західноукраїнської Народної Республіки залишалось в силі попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам, суті та цілям Української держави. До речі, радянські дослідники з цього приводу всіляко критикували Західноукраїнську Народну Республіку, вбачаючи в такому рішенні «незаперечний» доказ «антинародності», «буржуазності» Західноукраїнської Народної Республіки. Але цілком правильно і просто пояснюють це рішення сучасники тодішніх подій і об’єктивні пізніші дослідники. Один із них, доктор Матвій Стахів, зокрема, пише: «Ця постанова була конечна, якщо Західноукраїнська Народна Республіка бажала бути державою з правлінням права. Видати нові оригінальні закони у короткім часі було неможливо, отже, мусили залишатися старі закони, щоб не було хаосу, які мали підлягати поступовій заміні".(76)

Далі у законі вказувалось, що всі службовці і «державна служба бувшої австрійської держави, котрі зложать письмове приречення» чесно служити українській державі, залишаються на своїх місцях.

Усі адміністративні органи та інші виконавчі структури на території Західноукраїнської Народної Республіки «підлягають Державному Секретаріату», який є найвищим органом виконавчої влади в державі.

У повіті представником і основним органом державної адміністрації є «український державний повітовий комісар». Повітових комісарів призначає і звільняє державний секретар внутрішніх справ (§5). їх основним правом і обов’язком є «берегти інтереси української державності і протидіяти всяким спробам, скерованим проти неї». Повітовим комісарам підлягають повітові військові коменданти і коменданти жандармерії (§9).

Повітові комісари призначали у селах і містечках громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням. Кандидатури вже обраних затверджували. Вони також мали право оголосити розпущеними місцеві «прибічні громадські ради» і призначити до них нові вибори (§10).

Суди, пошта, телеграф, залізниці були вилучені з компетенції повітових комісарів. У разі виявлення недоліків у діяльності цих служб або зловживань «на шкоду українській державності», комісарам належало негайно «донести о тім Українському Державному Секретаріату, а в наглих випадках видати відповідні зарядження».

В усіх повітах слід було шляхом виборів утворити повітові національні ради (що у більшості випадків уже було зроблено на практиці раніше), а у громадах та містах - громадські і міські ради. До них належало провести вибори на основі загального і рівного виборчого права, щоб населеня могло вільно обрати своїх гідних довіри представників і щоб «усунути привілеї польської шляхти, які вона посідала по громадах за Австрії».

93 Цього ж дня, 16 листопада, на виконання закону і з метою його конкретизації було видано розпорядження Державного Секретаріату «Про державну адміністрацію».(77) У ньому вказувалось, що всі державні службовці колишньої австро-угорської держави, які складуть письмову обіцянку чесно служити Західноукраїнській Народній Республіці, залишаються на своїх місцях. Усі органи виконавчої влади на місцях підлягають Державному Секретаріатові і відповідним галузевим секретарствам. Керівним органом державної адміністрації в повіті є державний повітовий комісар, «якого іменує і усуває Державний секретар внутрішніх справ». Обрані населенням до часу видання цих правових актів повітові комісари повинні бути подані до затвердження Державному секретарству внутрішніх справ. У випадку незатвердження цих осіб ДСВС може призначити інших.

До обов’язків повітових державних комісарів належало: 1) берегти інтереси української державності і протидіяти всіляким спробам спричинити їй шкоду; 2) приймати обіцянки праці і присягу службовців повітових служб і адміністрації; 3) приймати рішення по всіх питаннях, де дотеперішні австрійські службовці «відмовляють служби»; 4) затверджувати всі розпорядження адміністративних повітових властей, які «мають загальний публічний характер»; 5) дозволяти носіння зброї цивільному населенню; 6) вести нагляд над діловодством усіх державних установ і службових осіб у повіті та ін. У справах публічної безпеки повітовому комісару підпорядковувалися повітові військові коменданти і коменданти жандармерії. В усіх інших справах вони повинні тісно співпрацювати (§8). У господарських справах повітові комісари повинні були співпрацювати з повітовими харчовими урядами і «наглядати над виконанням заряджень українського харчового уряду» (§10).

22 листопада українське військо під натиском переважаючих сил ворога було змушене залишити Львів. Вся українська адміністрація, всі державні органи й установи спочатку переїхали у Золочів, потім у Тернопіль. Тут доповнена на підставі листопадових виборів Українська Національна Рада продовжила свою роботу. З’ясувалося, що найсильніша партійна фракція належала націонал- демократам на чолі з А.Горбачевським. Друге місце в результаті довиборів отримали радикали на чолі з Левом Бачинським; третє - соціал-демократи (С.Вітик); четверте - селянсько-радикальна партія на чолі з К.Трильовським. До складу послів потрапили найвизначніші люди краю - письменники Василь Стефаник, Антін Крушельницький, Омелян Попович, Петро Карманський; професори, науковці Кирило Студинський, Мирон Кордуба, Станіслав Дністрянський, Олександр Барвінський, митрополит Андрей Шептицький, священики Андрій Бандера, Степан Онишкевич, правники Сидір Голубович, Роман Перфецький та ін. Всього нараховувалось 152 депутати.(78) У Тернополі переобрано деякі старі і утворено ряд нових комісій, в т.ч. закордонних справ, військову, фінансову, земельної реформи, шкільну та ін. Тут у грудні 1918 р. подав у відставку голова (президент) Державного Секретаріату Кость Левицький і на його місце обрано Сидора Голубовича.

Однак значна віддаленість Тернополя від фронту, від західних кордонів зумовили переїзд Української Національної Ради до Станіслава. Чергове її засідання було призначено на 3-тє січня вже у цьому місті. Сюди і з’їхались її делегати. Всі вони були українцями. Національні меншості, не дивлячись на заклик українських властей вислати до парламенту і уряду своїх представників, не зробили цього. Поляки - тому що були непримиренними ворогами української державності і вважали всю Галичину невід’ємною частиною Польщі, німці й євреї - тому, що не були певні у кінцевому результаті кривавої боротьби і боялися помсти поляків у випадку їх перемоги.(79)

У соціальному аспекті члени Української Національної Ради представляли усі верстви населення - інтелігенцію, духовенство, робітників і селян (останніх було найбільше).

4 січня 1919 року Українська Національна Рада прийняла декілька важливих законів. Один з них - «Закон, доповняючий статут Української Національної Ради». Ним утворено постійнодіючу Президію Української Національної Ради у складі голови (президента) Ради і чотирьох його заступників. Президент скликав Українську Національну Раду і проводив її засідання. В законі було також записано, що Рада обирає двох секретарів і одного їх заступника - для "ведення канцелярії, протоколів нарад і діловодства Ради" (80).

Згідно з цим законодавством Президентом УНРади знову обрано Є.Петрушевича. Його заступниками - Лева Бачинського, Омеляна Поповича, Семена Вітика і Андрія Шмигельського. Секретарями - Степана Витвицького і Осипа Устіяновича. Заступником секретарів - Степана Сілецького.

Прийнято також закон "Про спосіб оповіщення законів і розпорядків". Після прийняття їх УНРадою (законів) чи урядом (розпорядків) закони підлягали публікації у "Вістнику державних законів і розпорядків" за підписом Президента Ради і одного з членів Виділу (див. далі), а

94 розпорядки - за підписом глави уряду чи відповідного секретаря. Набували чинності ці правові акти на восьмий день з дня прийняття (на кожному з них повинна була стояти відповідна дата) (81).

На цьому ж засіданні УНРади утворено ще один дуже важливий орган - Виділ УНРади. Він складався з Президента (голови Ради) і дев’яти членів та виконував функції колегіального глави держави.

До компетенції Виділу відносилось:

1) призначати членів уряду;

2) приймати відставку всього уряду чи окремих секретарів, відкликати їх;

3) затверджувати і публікувати закони;

4) оголошувати на пропозицію Державного Секретаріату амністії.

Виділ діяв на час обрання УНРади і припиняв діяльність з моменту обрання нового парламенту. Рішення Виділу приймалося більшістю голосів, а у випадку їх рівності переважав голос Президента. Для кворуму достатньо було присутності шести членів Виділу (82).

Склад Виділу обрано такий: президент - Євген Петрушевич (нац.-дем.); члени: Лев Бачинський (радикал), Семен Вітик (соц.-дем.), Антін Горбачевський (нац.-дем.), Григорій Дувірак (радикал), Михайло Новаківський (безп.), Теофіл Окуневський (нац.-дем.), Омелян Попович (нац.-дем.), Андрій Шмигельський (радикал), Степан Юрик (нац.-дем.).(83)

Слід також згадати ще один закон від 4 січня: «Про незайманість членів Української Національної Ради» (84). У ньому сказано: «Членів Української Національної Ради не можна без її згоди в’язнити ані потягати судово до відповідальності, хіба що приловиться його на гарячім вчинку». У такому випадку суд повинен негайно повідомити про затримання посла Українську Національну Раду і коли вона не дасть дозволу на затримання, то його слід негайно звільнити. Члени Української Національної Ради, говорилось у законі, не можуть бути притягнуті до відповідальності за те чи інше голосування у Раді і виконують свої обов’язки незалежно від будь-яких інструкцій виборців».

Однак, як згадує сучасник тих подій Микола Чубатий, незважаючи на те, «що Українську Національну Раду відновлено і доповнено свіжими силами з усіх сторін краю, сама вона найкраще почувала, що не є сеймом, вибраним загальним голосуванням, тому працюючи над установленням конче потрібних законів - старалась, щоби зробити якнайскоріше місце нововибраному сеймові».(85) У березні 1919р. після довгого обговорення Українська Національна Рада прийняла «Закон про скликання Сейму Західноукраїнської Народної Республіки» (86), а у квітні - виборчий закон.

Однопалатний сейм, говориться в першому законі, скликається Президентом Української Національної Ради. У день зібрання сейму Українська Національна Рада припиняє свою діяльність (§1). Сейм складається з послів, вибраних на підставі виборчого закону. Вибори має призначити Виділ Української Національної Ради на неділю або святковий день червня (§3).

Виборчий закон був прийнятий 14 квітня 1919 p.(87). У §1 закону писалося: «Сейм Зах. Обл. Української Народної Республики складається з членів, вибраних на основі загального без ріжниці пола, рівного, безпосереднього, тайного пропорціонального виборчого права». Право голосу надавалось громадянам ЗОУНР з 21 року життя. Право бути обраним - з 25 років.

Позбавлялись виборчого права: 1) особи душевнохворі; 2) особи, засуджені судами за вчинення кримінальних злочинів, й зокрема, за крадіжку, обман, звідництво та ряд інших (в законі перераховуються різні нормативні акти, засудження за якими вело до позбавлення виборчого права); 3) особи, які вже раніше були суджені за злочини та проступки проти виборчої свободи по виборах законодавчих органів ЗОУНР; 4) особи, які більше двох разів протягом останніх двох років були засуджені за пияцтво.

Для виборів до Сейму утворювались виборчі округи, які ділилися на виборчі дільниці, що збігалися з громадами. Великі громади (більше двох тисяч населення) ділилися при потребі на декілька виборчих дільниць. Проведення виборів доручалося виборчим комісіям, склад яких, порядок утворення і діяльність докладно врегульовувались у законі. Партії, які хотіли брати участь у виборах, подавали в окружні виборчі комісії «кандидатські списки», які повинні бути власноручно підписані не менш як 100 виборцями (§16). Реєстрували кандидатів у посли Сейму окружні виборчі комісії, перевіряючи, чи кандидати «мають право виборності», тобто право бути обраним (вік, відсутність судимості за вказані вище злочини тощо). Рішення окружних комісій можна було оскаржити у Головну виборчу комісію, рішення якої було остаточним (§18). Далі в законі детально регламентувалися порядок висунення та реєстрації кандидатів у депутати, порядок складання

95 виборчих списків, порядок проведення самих виборів, підрахунку голосів, оформлення відповідної документації.

Цікавим положенням закону було те, що при дільничних і окружних виборчих комісіях встановлювався інститут т. зв. «мужів довір’я» - представників громадськості, партій тощо. Вони могли бути присутніми на виборчих дільницях під час виборів, при підрахунку голосів, підписували разом з членами виборчих комісій усі документи. До речі, це ще один яскравий доказ демократизму політичної системи Західноукраїнської Народної Республіки.

Новий Сейм мав складатися з 226 послів. За переписом 1910 р., який при цьому брався за основу, в Східній Галичині нараховувалось 3.986.153 чол. українців, 809.917 поляків, 688.105 євреїв, 160.000 німців.(88) Один посол мав обиратися від 25 тис. населення. Отже, згідно з національним складом населення краю належало обрати 160 українців, 33 поляки, 27 євреїв і 6 німців. З цією метою територію держави було поділено на 12 українських виборчих округів, 5 польських і єврейських, 1 німецький.(89)

Отже, в Галичині було ліквідовано гостру міжнаціональну боротьбу під час виборів до парламенту та негідну можливість панівною нацією забирати майже усі мандати собі, як це мало місце при попередніх владах (польській, австрійській). Українцям тепер це теж легко було зробити: адже вони стали панівною нацією. Тим більше, що саме так поводилися з ними під час чужоземного панування, під всякими приводами позбавляючи або урізуючи їх представництво в австрійському парламенті, галицькому сеймі і т.д. Але вони, українці, на це не пішли. Маючи переважаючу більшість щодо національного складу населення у краї, вони гарантували національним меншостям пропорційно до їх кількості місця в Сеймі. В жодній державі світу того часу, та й нині ми не бачимо такої національної толерантності, поваги не на словах, а на ділі до людей національних меншин, іншого віросповідання.

Вибраний таким чином Сейм мав бути скликаний через два тижні після виборів, у червні 1919 року.(90) Проте несприятливий розвиток військових подій унеможливив як його скликання, так і проведення самих виборів.

З бігом часу зазнав змін (персональних і структурних) вищий виконавчо-розпорядчий орган держави - Державний Секретаріат. Як зазначалось, спочатку Державний Секретаріат складався з голови (президента) і 14 Державних секретарів, які очолювали галузеві секретарства. Однак вже в кінці листопада в силу ряду обставин (деякі секретарі подали у відставку, інші не приступили до праці взагалі) число секретарств було скорочено. Зокрема, об’єднано секретарства освіти і віросповідання; шляхів, пошт та телеграфу; ліквідовано секретарства суспільної опіки і праці та суспільного здоров’я. Замість цих двох останніх у складі Державного секретарства внутрішніх справ створено відповідні відділи. Вони очолювались т.зв. «товаришами секретаря». До складу цього ж секретарства був введений харчовий виділ. Таким чином, у складі уряду залишилось 10 секретарств.

На початку грудня, як зазначалось, подав у відставку голова уряду К.Левицький і на цю посаду Українська Національна Рада обрала С.Голубовича. Йому доручено сформувати новий уряд республіки. Новоутворений Виділ Української Національної Ради на початку січня прийняв відставку попереднього уряду і затвердив запропонований головою уряду такий новий його склад: головою (президентом уряду) став Сидір Голубович. Він же - секретар фінансів і торгівлі та промисловості.

1) Фінанси

2) Торгівля і промисловість

3) Закордонні справи

заступник

4) Внутрішні справи

5) Військові справи

6) Освіта і віросповідання

7) Земельні справи

8) Публічні роботи

9) Судівництво

10) Шляхи, пошта, телеграф

- Сидір Голубович;

- Сидір Голубович;

- Василь Панейко;

- Лонгин Цегельський;

- Іван Макух;

- Дмитро Вітовський;

- Агенор Артимович;

- Михайло Мартинець;

- Мар'ян Козаневич;

- Осип Бурачинський;

- Іван Мирон.

Склад і програма нового уряду були обговорені і схвалені на сесії Української Національної Ради 4 лютого.(91)

Наголосимо, що ще в кінці листопада 1918р. Українська Національна Рада, як свідчать деякі джерела, вирішила утворити у складі уряду нові секретарства: польське, єврейське і німецьке - щоб, як зазначалось, «зберегти національні права цих націй в українській державі, бо... український нарід не хоче ущемляти права національних меншостей, тільки хоче мати їх повноправними і добрими громадянами Республики».(92)

Проте ця пропозиція Української Національної Ради залишилась нереалізованою: ні поляки, ні євреї, ні німці не побажали створити свої секретарства, виділити до них своїх представників.

В лютому і березні подали у відставку відповідно Д.Вітовський і Л.Цегельський. На місце першого державним секретарем військових справ призначено полковника Віктора Курмановича, його заступником («товаришем») отамана Петра Бубелу. Замість Л.Цегельського заступником («товаришем») державного секретаря закордонних справ став Михайло Лозинський.

У такому складі Державний Секретаріат діяв аж до кінця свого існування.

Уряд проводив свої засідання достатньо часто. Він вирішував не тільки справи, які торкалися виконання законів та інших нормативних актів Української Національної Ради, а й проблем управління всім краєм, військові справи тощо. Головував на засіданнях уряду його голова (президент), а у разі його відсутності - Державний секретар внутрішніх справ.

Продовжувала детальніше регламентуватися компетенція і вдосконалюватися система органів місцевої влади і адміністрації. Вся повнота цивільної влади і управління у повітах далі належала повітовим комісарам. Вони не мали права, однак, втручатися у військові справи, судочинство, справи залізниць, пошт, телеграфу, які були суворо централізованими і підлягали відповідним урядовим органам. В усіх інших питаннях закон Української Національної Ради від 16 листопада 1918 р. надавав їм широку, по суті надзвичайну владу. Саме тому зі старого, австрійського апарату повітової влади (старост) повітовими комісарами не був обраний чи затверджений ніхто. Коли державні відносини на території Західноукраїнської Народної Республіки стали більш врегульованими, стабільними, почала зменшуватись і надзвичайна влада повітових комісарів. Вони стали більш контрольовані і відповідальні перед конкретними Державними секретарствами, урядом загалом, їх стали регулярно викликати в столицю для звітності.

Дорадчим органом при повітових комісарах були повітові національні ради, які вже в перші дні встановлення української влади згідно із вказівкою Української Національної Ради почали вибиратись населенням повітів (як правило, делегатами від сільських і міських громад, товариств та різних організацій). їх правове становище спочатку не було однаковим і врегульованим з правової точки зору. Були повіти, де ці ради мали голос чисто дорадчий, але були й такі, де їхній голос був вирішальним, контрольним, де повітові комісари без їх схвалення не вирішували жодних важливих справ. Таке нечітке становище було ненормальним, і Українська Національна Рада це розуміла. Щоб у системі місцевих, зокрема повітових, органів влади і управління навести порядок, вирішено взяти за приклад Велику Україну. Тому Державний Секретаріат спільно з відповідними комісіями Української Національної Ради на пропозицію соціал-демократичної фракції приступили до опрацювання закону про повітові трудові ради, через які селянству і робітникам забезпечено б вирішальний голос у повітовому управлінні та створено правову основу для контролю діяльності повітових комісарів.

Ці ради мали б обиратися всім населенням повіту прямим голосуванням.(93) Однак внаслідок змін у військовій ситуації цей законопроект, як і багато інших, не був винесений на обговорення парламенту.

В селах і містах представниками влади продовжували залишатись громадські і міські комі­сари та «прибічні» ради, яких обирало населення. Для громадських і міських комісарів вищою інстанцією були повітові комісари, а для останніх - Державне секретарство внутрішніх справ. Воно мало свою президію, яка складалася з голови - Державного секретаря, і голів усіх відділів, які входили до складу секретарства: особового, публічного здоров’я, праці і суспільної опіки, харчового управління, санітарного, інтернованих, публічної безпеки та ін. Декілька слів про ці відділи, зокрема про перший з них.

Особовий відділ займався підбором і розстановкою кадрів в управлінському апараті, стежив, чи не зловживають службовці й адміністратори своїм службовим становищем, чи не займаються хабарництвом, чи не чинять щодо людей несправедливостей. З цією метою у різні організації, установи, як у центрі, так і на місцях, посилались «довірочні урядовці» з відповідними повно­важеннями. Вони перевіряли роботу різних службових осіб, зустрічались з населенням, вислуховували його скарги на діяльність відповідних органів і службовців. У простіших випадках ці «довірочні

97 урядовці» мали право карати винних на місці, а коли справа була серйозніша - доповідали про неї на засіданні особового відділу чи навіть Державного секретарства.

Інші відділи займалися державною роботою відповідно до своїх назв.

б) Органи охорони суспільного порядку

Як уже зазначалось, у процесі зламу старого державного апарату в багатьох повітах і населених пунктах була ліквідована колишня австрійська жандармерія - особовий склад її роззброїли, людей розпустили - до речі, в основному це були поляки, частково австрійці і в незначній кількості - українці.

Оскільки жандармерія в Австрії не була політичною поліцією, як у Росії, а загальною поліцією, то замість неї місцеві комісари почали тут же на добровільних засадах формувати так звану «народну міліцію». Часто вона обиралася на зборах чи вічах. Але це була місцева «самодіяльність», а державі треба було мати чітко організовані й дисципліновані органи охорони публічного порядку.

Тому вже 6-го листопада Українська Національна Рада, узгодивши це питання з Начальною командою українських військ, прийняла закон «Про утворення «Корпусу Української державної жандармерії»(94). Цим корпусом керувала Команда української державної жандармерії на чолі з Головним комендантом (ним призначено отамана (майора) Лева Індишевського (у лютому 1919р. його змінив підполковник Олександр Красіцький). На місцях належало створити окружні і повітові команди жандармерії та сільські й міські станиці жандармерії. їх особовий склад і комендантів повинні були підібрати повітові комісари спільно з військовими комендантами.

До корпусу Української державної жандармерії можна було включати і колишніх українських жандармів, які не скомпрометували себе за часів австрійського панування. В основному ж набирали нових людей, добровольців, у першу чергу з числа військовослужбовців.

10 листопада з метою виконання закону питання щодо утворення єдиної державної поліції на території Західноукраїнської Народної Республіки було розглянуто Державним Секретаріатом. Після його детального обговорення 13-го листопада у виконання закону Української Національної Ради уряд видав розпорядження, яке негайно розіслав у всі повіти, щодо створення державної жандармерії. У ньому ще раз оголошувалось про розпуск австрійської жандармерії і створення замість неї з використанням її матеріальної бази і спорядження української жандармерії. Організація цієї справи була доручена окружним військовим комендантам і повітовим комісарам.(95)

Державна жандармерія підпорядковувалась спочатку Державному секретарству військових справ. Але незабаром вона була відокремлена від військової влади, хоч офіцерські звання жандармам присвоювали у наказах Державного секретарства військових справ про присвоєння офіцерських звань старшинам армії.(96)

Територія республіки була поділена на 23 відділи жандармерії (Львів, Перемишль, Ярослав, Сянок, Самбір, Рава-Руська, Городок, Дрогобич, Тернопіль, Теребовля, Чортків, Бучач, Станіслав, Городенка, Коломия і т.д.). В усіх повітах були утворені станиці державної жандармерії, які очолювались жандармськими повітовими комендантами. Вони повністю підпорядковувались повітовим комісарам, а по службовій лінії - Команді державної жандармерії. Остання - відділу публічної безпеки секретарства внутрішніх справ.

Для підготовки відповідних службовців, в першу чергу офіцерських кадрів, при Команді державної жандармерії у Станіславі була відкрита спеціальна жандармська школа, куди приймали «здібних, інтелігентних та ідейних хлопців з війська, що заявили охоту стало служити при жандармерії. "(97)

15 лютого 1919 р. був прийнятий ще один закон Української Національної Ради стосовно жандармерії.(98) У §2 цього закону, який називався «Про зміну закону з 25 грудня 1894 р. о жандармерії», підкреслювалося, що «у справах публічної безпеки... жандармерія підлягає державним повітовим комісарам, а у справах військових, економічних, адміністраційних, контролю служби - своїм комендантам. В послідній інстанції підлягає жандармерія у всіх справах Державному секре­тареві внутрішніх справ». Загальний чисельний стан жандармерії визначав саме він, а чисельний стан у повітах - повітовий коменданту погодженні з повітовим комісаром. Всі видатки з організації і утримання жандармерії взяла на себе держава.

Чисельність Української державної жандармерії навесні 1919р. становила: ббулавних старшин, 25 сотників і хорунжих, 1000 жандармів і 4000 пробних жандармів (стажистів).(99) Ось з цими

невеликими силами утримувався весь лад і порядок в державі.

Щодо народної міліції, яка утворювалася по багатьох населених пунктах, то вона й надалі продовжувала діяти, де люди цього хотіли, як орган самооборони кожної зокрема громади, орган охорони порядку. Всього на території краю нараховувалося біля 3 тис. «народних міліціонерів». Зазначимо, що в багатьох містах і містечках створено відділи єврейської міліції, яка діяла доволі активно (Львів, Станіслав, Тернопіль, Гусятин, Щирець, Чортків та інш.) (100)

в) Суд і судочинство

Судово-прокурорські органи є важливою ланкою державно-політичної системи будь-якої країни. Вони завжди відігравали і відіграють донині велику роль у правозахисній системі держав, які вважають себе демократичними, правовими. У Західноукраїнській Народній Республіці за основу організації судової системи була взята попередня, австрійська. «Устрій судів та виконування самого судівництва, - пише один з сучасників тих подій М.Чубатий, - побіч тих перемін, які були безумовно потрібні, не улягло у нас майже ніяким змінам, тим більше, що й обсада судейських посад не стрічалася з більшими трудностями з огляду на доволі велике число суддів-українців. На перший план висунулася потреба змінити старі австрійські закони, які мали на цілі охорону австрійської держави».(101)

21 листопада 1918 р. УН Рада прийняла закон «Про тимчасову організацію судів і власти судейської».(102) У ньому писалося: «Всі суди, які знаходяться на території бувшого ц.к. вищого суду краевого у Львові стають судами Західно-Української Народної Республики і є зобов’язані в її імени виконувати дальше спорове, неспорове і карне судівництво» (§3).

Компетенція колишнього австрійського міністерства судівництва переходила до Секретарства судівництва ЗУНР. Воно мало призначати службовий допоміжний апарат судів. Самих суддів призначав Державний Секретаріат за пропозицією Секретарства судівництва (§4). Колишній австрійський повітовий суд, писалося в законі, «буде називатись "Повітовий суд Західно-Української Народної Республики"; колишній окружний суд - "Окружним судом Західно-Української Народної Республики”.

Австрійські повітові суди у Львові та Чернівцях ліквідувалися, їх компетенція переходила до Окружного суду ЗУНР (§7).

«Закони і розпорядки, - писалося в законі, - на підставі яких в бувшій австрійській державі виконувано судівництво, оскільки вони не противляться державности» українській, залишалися покищо в силі, і на їх підставі мало тимчасово здійснюватися судочинство. Так само «всі закони і розпорядження, які мали на ціли охорону прав і інтересів бувшої австрійської держави, її армії та її органів... мають від тепер анальогічно примінюватися для охорони прав і інтересів Західно­української Народної Республики, її армії та її органів» (§2).

З дня оголошення цього закону суди повинні були виносити вироки і рішення тільки від імені ЗУНР.(103)

Виходячи з цього, усіх попередніх суддів, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і які присягнули вірно служити українському народові і державі та склали про це відповідну присягу, власті Західноукраїнської Народної Республіки залишали на своїх місцях. Присягу складали й усі інші урядовці та технічний персонал судових органів.

Незабаром Державне секретарство судівництва на чолі з О.Бурачинським розгорнуло дуже активну діяльність по перебудові судової системи. В першу чергу розпорядженням Державного секретарства судівництва на території Західноукраїнської Народної Республіки створено судові округи (12) і судові повіти (130):

1) Бережанський

(9 судових повітів) (9 судових повітів) (11 судових повітів) (11 судових повітів) (17 судових повітів) (10 судових повітів) (10 судових повітів) (14 судових повітів) (9 судових повітів) (14 судових повітів)

2) Буковинський

3) Золочівський

4) Коломийський

5) Львівський

6) Перемишльський

7) Самбірський

8) Станіславський

9) Стрийський

10) Сяноцький

11) Тернопільський

12) Чортківський

(8 судових повітів)

(8 судових повітів). (103)

До речі, у фондах Львівського Центрального історичного архіву зберігся цікавий документ, який подає точний національний склад населення по цих судових округах.(105)

Всього населення (були ще й особи інших національностей) у цих округах налічувалося

5.745.420. З них українці складали, згідно з цим документом, 66,8; поляки - 19,7%; євреї - 11,9%.

Відповідно до цих даних до окружних судів належало обрати суддів (1 мандат від 40 тис. жителів):

Як бачимо, і тут, у справі судівництва, власті Західноукраїнської Народної Республіки неухильно проводили лінію на охорону інтересів і прав національних меншостей.

Хоч серед колишніх австрійських суддів у Галичині немало було українців, але все ж дуже відчувався брак суддівських кадрів. Та й не усіх попередніх суддів-українців можна було використати зараз на цих посадах. Потрібні були нові люди, добрі спеціалісти, патріоти. Тому на пропозицію Державного секретарства судівництва (далі ДСС) Українська Національна Рада 11 лютого прийняла закон «Про скорочення підготовляючої судівської служби» (106), яку необхідно було проходити після закінчення юридичного факультету. Це було своєрідне стажування на посаді судді. Воно раніше тривало 3 роки. Названим законом скорочено його до 2-х років, «бо се є конечно з приводу запотребовання судових працівників» - говорилося в законі.

На підставі цього закону видав 11 лютого відповідне розпорядження і ДСС.(107) 20 лютого він видав також розпорядження про проведення т.зв. судових іспитів, (108) які повинні були складати кандидати на суддівські посади (крім уже працюючих суддів). Отже, для прийняття цих іспитів (після проходження кандидатом стажування) створювались спеціальні комісії, очолені головами (президентами) окружних судів. Членів цих комісій призначало Державне секретарство судівництва на пропозицію голів комісій. Членами комісій рекомендувалося йменувати професорів правничого (юридичного) факультету з предметів: цивільне право, торговельне і вексельне право, цивільний процес, карне право і карний процес, а також практиків - суддів і адвокатів. Іспитові комісії створювались при окружних судах. Кожна з них повинна складатися з 5-ти чоловік, з яких щонайменше двоє повинні «належати до судейського стану», а один до «адвокатського стану».

Судові іспити були безкоштовні, членам комісій теж нічого не платилося, крім коштів на відрядження. «Судейський іспит» складався з 2-х частин - усного та письмового. У вказаному вище розпорядженні детально регламентується їх проведення, критерії оцінок тощо.

У лютому ДСС було розмежовано компетенцію повітових та окружних судів у цивільному судочинстві.(109) Ці суди, очевидно, повинні були розглядати тільки цивільні справи. Бо для розгляду кримінальних справ згідно із законом Української Національної Ради від 11 лютого 1919 р. мали бути створені в повітах трибунали 1-ї інстанції. (110) Суддів цих трибуналів призначало ДСС, затверджувала Українська Національна Рада або її Виділ. Ними могли бути лише юристи з титулами «радники суду» і «радники Вищого суду». Трибунали 1-ї інстанції діяли у складі:

1) одноособового судді, якщо покарання за вчинене правопорушення не перевищувало 1 року в’язниці або грошова кара - незалежно від розміру; 2) у всіх інших випадках трибунал діяв у складі 3-х суддів.

Діяльність суду присяжних з огляду на воєнний стан тимчасово (на строк до року) була припинена.(111)

Вищою, другою інстанцією з цивільних і кримінальних справ мали бути, згідно із законом Української Національної Ради від 15 лютого 1919 р. «Про тимчасове виконування судівництва в цивільних і карних справах в другій і третій інстанції в часі надзвичайних відносин, спричинених війною», Вищий суд у Львові і третьою, найвищою інстанцією - Найвищий державний суд.(112) Але до їх створення, говориться в законі, «в часі надзвичайних обставин, спричинених війною», функції другої і третьої інстанцій належали спеціально створеним Сенатам: Окремому судовому сенату другої інстанції та Окремому судовому сенату третьої інстанції. Вони згідно із розпорядженням ДСС від 8 березня були створені при окружному суді в Станіславі^ 113)

Членів і голів сенатів призначав Державний секретар судівництва, затверджувала Українська Національна Рада або її Виділ. Засідання Окремих сенатів проходили один раз у місяць.

Розпорядженням ДСС від 23 лютого і 1 березня були врегульовані розміри оплати за судові витрати, судове мито, суми оплат при розгляді цивільних справ, оплата праці покликуваних експертів тощо.(1 Ї4) У компетентних колах обговорювалась пропозиція про створення для розгляду дрібних, зокрема побутових справ, (наприклад, сусідських конфліктів) громадських судів (за зразком колишніх общинних, копних судів). Але реально втілити в життя цю справу не вдалося.

Функції звинувачення продовжувала виконувати державна прокуратура, тепер Західноукраїнської Народної Республіки. Попередні її кадри, якщо це були люди, що гідні довір’я, залишено на місцях. Але їх було всього декілька чоловік, бо прокурорами у Східній Галичині переважно були поляки й австрійці. Отже, прокуратуру довелось створювати заново. Називалась вона «Державна прокураторія», а її найвища інстанція - «Вища Державна прокураторія». Очолити її повинен був Генеральний державний прокурор (його так і не було призначено). Мала бути утворена й прокуратура в судових округах і повітах. Призначати прокурорів за поданням Генерального державного прокурора

101 повинно було Державне секретарство судівництва.(115) Однак реально цього не було зроблено і створення прокуратури у Західноукраїнській Народній Республіці знаходилося лише на початковій стадії.

Не зазнала значних змін організація і діяльність адвокатури. Адвокатам було запропоновано організуватись у Палату адвокатів, встановлено офіційну назву професії - «адвокат». Вони повинні були скласти обіцянку, що будуть дотримуватись законів країни і служити для її добра.(116)

Окремим розпорядженням ДСС (від 1 березня 1919р.) створено нотаріальну службу Захід­ноукраїнської Народної Республіки.(117) У §1 цього розпорядження вказувалося, що «закони і розпорядження, на підставі яких у бувшій австрійській державі урядували нотарі, ©стають аж до їх зміни чи відміни у правовій силі» остільки, оскільки не протирічать українській державності. «Нотарі повинні скласти присягу на вірність Українській державі і надалі урядувати тільки від її імені. Кожен нотар повинен добре знати українську мову», наголошувалось у §7. Отже, нотаріуси не мусили бути обов’язково українцями. Очолювала нотаріальну службу Нотаріальна палата, яка організаційно підпорядковувалась Державному секретарству судівництва.

Усім правоохоронним органам: судам, прокуратурі, нотаріату, адвокатурі - згідно з розпо­рядженням Державного Секретаріату від 1 березня 1919 р. належало виготовити відповідні вивіски і таблиці українською мовою, з гербом (тризубом) посередині. Якщо на цій території проживали «законно признані національні меншості», то написи слід було зробити ще й на їх мовах. Належало також негайно виготовити відповідні печатки з гербом (українською мовою).(118)

Службові оголошення правоохоронних органів слід було вміщати в урядовій газеті «Республика», яка видавалась у Станіславі.

«Начальною адміністративною владою» над судами, прокуратурою і нотаріатом було Державне секретарство судівництва. Воно ділилося на два основних відділи: особово-управляючий і законодавчий. До першого належало керівництво судами, прокуратурою і нотаріатом, призначення суддів, прокурорів і нотаріусів та допоміжного, канцелярського персоналу цих органів тощо. До другого - розробка законодавчих пропозицій для уряду і парламенту, розробка і видання норма­тивних актів самого ДСС - розпоряджень, нагляд за відповідністю нормативних актів адміністративно- розпорядчих органів законам парламенту. Під наглядом цього відділу знаходилось видання «Вістника державних законів і розпорядків» - офіційного збірника, де публікувались усі законодавчі акти парламенту, уряду, окремих секретарств Західноукраїнської Народної Республіки.

Крім органів цивільної юстиції, зокрема судових і прокурорських, почала утворюватись військова юстиція.

Структура військових судів виглядала так: 1) Найвищий військовий трибунал; 2) військові обласні суди, які діяли на території трьох військових областей, утворених Державним секретарством військових справ 13 листопада. Головами Львівського, Станіславського і Тернопільського обласних військових судів автоматично ставали військові коменданти областей. До складу цих судів входили представники державної жандармерії та коменданти кожного з 4-х військових округів, на які ділилися області; 3) військові окружні суди. Головами їх були окружні коменданти.

Утворено також інститут військової прокуратури. Вона очолювалась Генеральним військовим прокурором. В областях були військові прокурори, а в округах - судові офіцери. (119)

Військове судочинство належало «поки що виконувати на основі дотичних австрійських законів».(120) Військовим суддям присвоювались старшинські (офіцерські) звання, аналогічні звичайним військовим з додачею слова «суддя» або «судовий». Так, у січні 1919 р. уряд за поданням Державного секретарства військових справ присвоїв військові звання ряду військових суддів. Отже, звання підполковника-судді було присвоєно отаману - судді С.Тисовському, отамана- судді - сотнику-судді О.Подляшецькому, сотників-суддів -15 особам, поручників-суддів - 3 особам, судових четарів - 13 особам, судових хорунжих - 2 особам. (121)

Для військових суддів був складений спеціальний текст присяги, яку вони приймали, вступаючи на службу, такого змісту:

«Присягаю торжественно Всемогучому Богу і прирікаю на мою честь бути вірним Українській Народній Республіці і повиноватися її законам і розпорядкам. Присягаю сповняти припоручені обов’язки після мойого найліпшого знання і совісті на кождім мені як військовому судді призначенім службовім місці - під час війни і мира, при тім мати все на увазі найвище добро моєї вітчизни, виконувати закони, розпорядки, поуки і поручения моїх зверхників і полишати всякого рода надужиття моєї власті, так Боже мені допоможи. Амінь.»(122) Цей текст присяги був затверджений на засіданні Державного Секретаріату 28 січня, її повинні були приймати не тільки військові судді,

а й усі судові службовці. (123)

Складна внутрішня ситуація, зокрема наявність великого числа ворожих шпигунів і диверсантів, саботаж і відверті терористичні акти цивільного польського населення, збройні його виступи проти української влади, змусили діяти її не так лояльно і м’яко щодо супротивників, як спочатку, а більш твердо і рішуче. ЗО листопада розпорядженням Державного Секретаріату на території Західноукраїнської Народної Республіки було введено надзвичайні (польові) суди.(124) Це розпорядження було конкретизоване ще одним нормативним актом: 3 грудня 1918р. за підписами голови Державного Секретаріату К.Левицького і заступника державного секретаря військових справ сотника П.Бубели було видане розпорядження про організаційну сторону цієї справи.(125)

Діяльність цих судів поширювалась на військових і цивільних осіб, якщо вони вчинили злочини проти безпеки, цілісності держави, її обороноздатності, на транспорті, зв’язку тощо. Польові суди утворювались при кожній окружній військовій команді. «Коли б в якім окрузі через недостачу сил судейських або через малу кількість карних справ відпадала потреба чи можливість утворення полевого суду», то у таких випадках належало у порозумінні з сусіднім округом утворити спільний суд.

Суддями польових судів могли бути тільки особи з вищою юридичною освітою, котрі склали судівський чи адвокатський іспит. Пропозиції щодо персонального складу польових судів, в т.ч. технічного персоналу, мали подати на розгляд і затвердження ДСВС окружні коменданти. Кожен польовий суд повинен був складатися не менше, ніж з трьох чоловік: голови і двох суддів, один з яких виконував функції судді-слідчого, другий - прокурора. При розгляді справ дозволялось керуватися «австрійським законом про військове поступовання карне (§455 і слідуючі)».

При винесенні смертних вироків їх належало через ДСВС подавати на затвердження уряду Західноукраїнської Народної Республіки.

Крім окружних польових судів ще одним розпорядженням ДСВС (від 28 січня) (126) були утворені: Польовий суд Головної команди Українських військ і польові суди військових груп «Північ», «Південь» і «Львів».

Польовий суд ГКУВ розглядав усі офіцерські справи, справи про шпигунство та «про допомогу неприятелеві на фронті». Голів і членів цих судів призначав ДСВС. Ще таке цікаве положення: адвокати і оборонці в польових судах допускалися до слухання справ, але тільки за окремим дозволом ДСВС.(127) Про можливість оскарження вироків польових судів у цих нормативних актах не йдеться.

Завершуючи короткий огляд системи правоохоронних органів Західноукраїнської Народної Республіки, слід згадати про ще одну важливу подію, пов’язану з цим питанням.

Отже, 10 березня Виділ Української Національної Ради на пропозицію Державного секретарства судівництва оголосив амністію.(128)

Амністії підлягали особи, засуджені перед 1 листопада 1918 р. за зраду, образу «маєстату», порушення публічного спокою, шпигунство, бунт і повстання, образу релігії, дезертирство, участь в таємних товариствах і т.д. - всього за 33 види злочинів та ще за 12 військових видів злочинів. Припинялося слідство по незакінчених кримінальних справах, яке почалося перед 1 -м листопада. Особи, які не підлягали амністії, могли звернутись зі скаргами і проханнями у трибунали 1-ї інстанції Західноукраїнської Народної Республіки. Відносно них, а також тих осіб, яких справи велись судами чи слідчими органами Західноукраїнської Народної Республіки, можна було застосувати амністію чи помилування у кожному конкретному випадку на пропозицію Державного секретарства судівництва.

20 березня Державне секретарство судівництва опублікувало докладне розпорядження «Про виконання амністїї.(129)

г) Організація збройних сил

Одним з найважливіших завдань, спрямованих на зміцнення державно-політичної влади ЗУНР, зрештою, як і кожної новоствореної держави, було завдання організації збройних сил. Для ЗУНР воно набувало особливого значення ще й тому, що вже з перших днів їй довелось воювати з Польщею. Бої за Львів почались, як зазначалось, уже 1-го листопада і все більше розгорталися та загострювались. (13О) Активну участь у них брало польське цивільне населення. Воно стріляло в українських вояків з дахів, підвалів, вікон будинків. Українська військова команда звернулася до польського населення з пересторогою, що у випадку продовження таких дій мешканці будинків, звідки стріляють цивільні особи, теж будуть каратися, але це мало що змінило.(131)

Інтенсифікація боїв пояснювалася тим, що польська сторона, не дивлячись на неодноразові пропозиції української влади сісти за стіл переговорів, не бажала цього робити. Вона, правда, сама пропонувала декілька разів короткотермінові перемир’я, але використовувала їх виключно для перегрупування сил та зміцнення своїх позицій.

Опанувавши Перемишль і залізничну колію на Львів, поляки перекидали в місто все нові і нові підкріплення. Одночасно вони розгорнули бойові дії вздовж українсько-польської границі, яка пролягала в основному вздовж ріки Сян. Цієї границі, до речі, польська влада у Варшаві і в Галичині не визнавала, претендуючи на всю Галичину і оголошуючи перед усім світом, що це історичні польські землі.(132)

Тому все більшого значення набувала організація збройних сил української держави. 1-го і 2-го листопада УН Рада видала звернення «До вояків-українців» колишньої австрійської армії стати на оборону рідного краю. 3-го листопада аналогічне звернення було видане до офіцерів (старшин).( 133)

2-го листопада українські газети опублікували звернення УН Ради «Український народе! До зброї!».(134) У ньому УН Рада закликала усе чоловіче населення краю стати добровільно зі зброєю в руках на захист своєї держави.

Військовими справами у цей час продовжувала керувати Головна команда українських військ, утворена 1-го листопада УН Радою замість Військового комітету. її очолював Дмитро Вітовський. Військовим комендантом Львова був призначений полковник Микола Маринич.

5-го листопада у зв’язку з хворобою Д.Вітовського Головну команду очолив генеральний отаман Григорій Коссак, шефом генерального штабу призначено отамана Сеня Γopyκa.(135) У цей же день УНРада видала ще одне звернення «Українські вояки» і заклик до українського народу «Під оружжя!» В ньому були сказані знаменні слова: «Кожний нарід має бути вільний і рівний, господарем на своїй власній землі! Один нарід не сміє більше панувати над іншим!... Та перед лицем цілого світа не повстидалися Поляки заявити, що український нарід не хоче бути вільним і рівним іншим, що тільки мусить дальше бути вічним наймитом Польщі! Таким способом чужинці заперечують нам право на самовизначення, хоч Українська Національна Рада признала Полякам на українській землі повну рівноправність і свободу, а з Поляками за Сяном і коло Варшави хоче жити в добрій сусідській згоді... Наш ворог... доти не покине своїх претензій, доки не покажемо йому,... що у нас єдність, порядок і право. До того мусимо мати передівсім своє військо, національну армію... Кому тільки доля Рідного Краю лежить на серці, кому не байдуже щастя дітей і внуків, хто не хоче панщини, хто натомість бажає собі справедливого ладу без хлопа і пана, хто не хоче жити більше в неволі, темності і убожестві, бути визискуваним і поштурхуваним, той зараз як стій пристане до українського війська».(136)

Наплив добровольців до лав українського війська був великий. Селянство охоче доставляло воякам хліб, молоко та інші харчі, часто не вимагаючи за це ніякої оплати.(137)

4 листопада на допомогу Львову прибули з Чернівців Українські Січові Стрільці. Щоправда, їх було небагато - біля 2 тис. чол. Спішили на виручку столиці й загони добровольців з ближчих і дальших повітів краю. Першими прибули добровольці з Золочева, Рави Руської, Комарного, Тернополя, Снятина, Коломиї.(138) На жаль, серйозної допомоги у захисті Львова вони надати не могли, оскільки були погано озброєні, не навчені військової справи, не здисципліновані. Зрештою, не тільки вояки не були підготовлені до вуличних боїв, а й чимало старшин виявилися нездатними керувати бойовими діями у специфічних умовах великого міста. Очевидно, саме тому УН Ряда 9 листопада знову замінила генерального отамана (командуючого) українських військ. Ним став кадровий військовий, полковник Гнат Стефанів. Григорій Коссак був посланий комендантом Стрийського військового oκpyry.(139)

Проте необхідність створення регулярної армії ставала все очевиднішою. 13 листопада Державне секретарство військових справ видало важливе розпорядження.(140) Вся територія держави була поділена на три військові області: А - Львів, Б - Тернопіль, В - Станіслав. Кожна з них ділилася на чотири військові округи.

А. Область Львів:

1. Округ Львів (5 повітів):

2. Округ Перемишль (6 повітів);

3. Округ Рава Руська (4 повіти);

4. Округ Самбір (4 повіти).

Б. Область Тернопіль

1. Округ Тернопіль (4 повіти);

2. Округ Золочів (5 повітів);

3. Округ Чортків (5 повітів);

4. Округ Бережани (5 повітів);

В. Область Станіслав

1. Округ Станіслав (5 повітів);

2. Округ Стрий (5 повітів);

3. Округ Коломия (4 повіти);

4. Округ Чернівці (7 повітів);

Була також оголошена часткова мобілізація. Всі здатні до військової служби чоловіки з демобілізованої австро-угорської армії 1883-1900 рр. народження підлягали мобілізації. Інші річники повинні були стати на військовий облік. Звільнялись від військової служби учні середніх шкіл, службовці державної адміністрації, судівництва, пошт і телеграфу, залізниць, учителі, а також особи за станом здоров’я і сімейним станом. Мобілізація не стосувалася національних меншин, а тільки українців.(141)

Оголошена мобілізація була з розумінням зустрінута населенням. Патріотизм, стремління захистити рідну землю від ворогів були дуже великими. Про це свідчать численні повідомлення тогочасної преси, архівні документи, спогади учасників тих подій. 13 листопада Державне секретарство військових справ встановило текст присяги для військовослужбовців, затверджений постановою Української Національної Ради.(142)

16 листопада Державне секретарство військових справ (далі ДСВС) видало до всіх окружних військових команд наказ негайно скласти списки всіх офіцерів-українців з вказанням їх звання, загальної і військової освіти, посади і ін. та надіслати ці списки до секретарства. Належало також виявити і взяти на облік усі військові споруди, будівлі, казарми, військове майно, холодну і вогнепальну зброю, особливо скоростріли і гармати, запаси набоїв, обмундирування, медикаментів, продовольства. (143)

На підставі цих рішень окружні військові команди спільно з повітовими комісарами приступили до формування збройних сил ЗУНР -Української Галицької Армії (скорочено - УГА). Час для цього був найвищий, бо 21 листопада українські частини, які боронилися у Львові, під натиском переважаючих сил ворога були змушені, як зазначалось вище, залишити місто. Владу тут захопив у свої руки Польський тимчасовий урядовий комітет, який оголосив, що Східна Галичина приєднується до Польщі, бо це корінні історичні польські землі.(144) У зайнятому поляками Львові почались єврейські погроми, репресії щодо єврейського і українського населення, знущання над його національною і людською гідністю.(145)

У структурі УГА спершу були такі роди військ і служби:

1) піхота;

2) кіннота;

3) артилерія;

4) санітарна служба:

5) ветеринарна служба;

6) військове судівництво;

7) інтендатура;

8) канцелярська служба.

Згодом, у грудні-січні, з’явились ще інші роди військ - повітряні сили («летунський відділ»), комендантом якого був призначений син Івана Франка, поручник УСС Петро Франко (він підпорядковувався безпосередньо ДСВС), (146) саперний кіш і ін.

4 лютого 1919 р. ДСВС видав наказ «Про організацію духівництва Українського війська». Згідно з наказом при ДСВС утворено «вищий духовний уряд» під назвою Преподобництво, а при Головній команді українських військ - Польове преподобництво. При всіх військових формаціях, лікарнях, лазаретах встановлювались посади військових духовників, яких призначало Препо­добництво. Крім своїх безпосередніх, релігійних обов’язків, вони повинні були вести «метрики смерті» про загиблих у боях чи померлих у лікарнях військовослужбовців, причому не тільки української, а й ворожої армій. Кожного місяця духовники повинні були надсилати ці метрики у Польове преподобництво, де вівся облік полеглим воїнам і звідки повідомлялися їх рідні про цю трагічну подію і місце поховання. Духовники проводили вінчання військовослужбовців, оформляли їх заповіти тощо.

Преподобник ДСВС Микола їжак видав до військових духовників таке ось коротке патріотичне звернення: «До Вас, ВСЧ Пан-отці, які стоїте від початку боротьби рука в руку з українським стрільцем-козаком, з окремим закликом до сповнення обов’язків звертатись не треба. Якщо у Вас серця горіють правдивою любов’ю до України, до сього віками поневоленого українського народу, не Ви, а та любов горяча буде говорити і діяти. Праці же Вашій хай благословення зішле Предвічна Любов і Пречиста Мати».(147)

В УГА були встановлені такі військові звання:

1) стрілець;

2) старший стрілець;

3) вістун;

4) десятник;

5) старший десятник;

6) булавний старший десятник;

7) підхорунжий;

8) хорунжий (молодший лейтенант);

9) четар (лейтенант);

10) поручник (старший лейтенант);

11) сотник (капітан);

12) отаман (майор);

13) осавул (потім підполковник);

14) полковник;

15) генерал-четар;

16) генерал-поручник;

17) генерал-сотник.

Рішенням УН Ради від 13 листопада і розпорядженням Державного секретаріату військових справ від 5 грудня 1918 р. усім військовим службовцям встановлено державну платню, військову форму і норми відпуску продовольства. Так стрілець одержував 50 сотиків денно, вістун 1 корону, булавний старший десятник - 2 корони 50 с., хорунжий 200 корон місячно, поручник - 300, полковник - 560. Старшинам (офіцерам), починаючи з хорунжого, виплачувались ще квартирні доплати. Рядовим не платили, оскільки вони мешкали в казармах.

Встановлені були ступені класності і оплата праці військовим урядовцям, писарям, зброярам, механікам тощо.(148) Була передбачена плата навіть ув’язненим військовим - 20 сот. денно. За використання на різних роботах цивільних робітників, гужового транспорту армія повинна була їм платити (за підводу по 40 корон у день, робітникам - 5 корон і харч). Це були, до речі, високі оплати! З кваліфікованими робітниками (ремісниками) належало укладати відповідні угоди. В окремому «Доповненні до платень Українського Війська» передбачалась виплата певних, причому досить значних сум родинам усіх військовослужбовців і пенсій - сім’ям загиблих воїнів.(149)

Для чого ми наводимо усі ці дані? Щоб цими короткими штрихами показати, як у надзвичайно складних і напружених умовах власті ЗУНР все детально продумували, врегульовували, проявляли турботу про людей - воїнів і цивільне населення.

У грудні окремими розпорядженнями були врегульовані структура і правове положення окремих військових команд (OBK) (150), на плечі яких ліг відповідальний обов’язок набору і формування військових сил. Ці команди очолювалися, як раніше вказувалося, військовими комендантами. Кожен з них призначав собі заступника (з санкції Головної військової команди). При OBK створювалися відділи: мобілізаційний, евіденційний, амуніційно-артилерійський, інтендантський, обозний, санітарний, ветеринарний, а також посада коменданта запасного куреня.

До обов’язків OBK відносились:

1) Зберігання ладу і спокою в окрузі.

2) Формування з демобілізованих українських вояків колишньої австрійської армії та добровольців відділів української армії.

3) Виявлення, облік і зберігання військового майна.

4) Дислокація військових частин в окрузі і ін.( 151)

Окружні коменданти повинні були також негайно організувати санітарну службу, «зробити здатними до служби» санітарні установи, лікарні, аптеки тощо. У кожному окрузі належало призначити головного санітарного лікаря.(152)

106 Особливої уваги від ДСВС вимагав підбір старшинських (офіцерських) кадрів. Старшинами в УГА призначались, зазвичай, старшини-українці колишньої австро-угорської армії, тобто ті особи, які мали відповідну військову освіту і військовий, у т.ч. бойовий досвід. Про це старшинам слід було представити відповідні документи, а при їх відсутності (втраті) - свідків, покази яких завірялись окружним комендантом. Якщо кандидат на офіцерське звання не мав закінченої офіцерської школи, то для присвоєння йому такого звання (у вигляді винятку) він повинен був мати щонайменше загальну середню освіту і практичний військовий досвід. Відтак йому належало обов’язково закінчити школу старшин.

Особи, які претендували на офіцерське звання і представили необхідні документи, проходили ще спеціальну «іспитову комісію» при окружній військовій команді. Вона присвоювала їм молодші офіцерські звання - хорунжого і четаря. Вищі офіцерські звання присвоював ДСВС. Військові звання присвоювались старшинам в порядку черговості звань, тобто «наростання. У виключних випадках - «за спеціальні заслуги і здібності» допускалось підвищення поза черговістю.(153)

Усі офіцерські номінації остаточно затверджував парламент на пропозицію ДСВС. Про це було сказано в §3 розпорядження ДСВС від 26.XI.1918 p.(154) Проте фактично це робив Державний Секретаріат.

Щоб не допустити анархії, самозванства у військових званнях, ДСВС у січні 1919 р. встановив, що регулярно (раз у три місяці) буде публікуватись «Спис іменовань у війську».(155) Перший з них був опублікований за період з 1 листопада1918р. по 1 січня 1919р.

У ньому, зокрема, були присвоєні звання полковників підполковникам Кравсу Антону і Слю- сарчуку Костянтину, отаманам Вітовському Дмитру та Коссаку Грицю, сотнику Стефаніву Гнату. Звання підполковників - отаманам Паппу де Яноші та Федоровичу Володимиру; отамана - сотнику Ерлє Альфонсу, Букшованому Йосипу, Горуку Сеню і ін. (всього 13); сотників (61), поручників (111), четарів (69), хорунжих (5). (156) Зазначимо, щодо УГА приймались і вступали добровольцями не тільки українці, а й австрійці, угорці, євреї, чехи та ін.

1 березня Державний Секретаріат на пропозицію ДСВС знову присвоїв офіцерські звання великій групі військових, суддів та жандармів. Серед них звання полковників - підполковникам Вариводі Антону, Курмановичу Віктору, Тарнавському Мирону; підполковників - отаманам Бриковичу Станіславу, Вітошинському Амброзію, Вольфу Адольфу і ін.(157)

22 квітня розпорядженням ДСВС була введена єдина форма для Українського війська («зеленаво-землистого кольору»), відзнаки за родами військ, старшинські відзнаки тощо.(158) Наголосимо, що вже на початок 1919 р. була утворена численна (понад 100-тисячна), дисци­плінована й патріотично настроєна армія.(159) Велика заслуга у цьому належала Державному секретарству військових справ та Головній команді українського війська. Державне секретарство військових справ ділилося на відділи (або департаменти) та служби: загальний, мобілізаційний, амуніції, технічний, санітарний, військового судівництва, інтендантський, пресовий, канцелярія, кур’єрська служба зв’язку та ін.

Головна команда складалася з оперативного та матеріального відділів. До першого належали референти: оперативний, зв’язку, розвідки, амуніційний, летунства, залізничних шляхів і авто­мобільний; до другого: персональний, інтендантський, санітарний, ветеринарний, військового духовенства, військового судівництва тощо.

Очолював УГА Начальний вождь зі своїм шефом Генерального штабу. Оскільки дотеперішні коменданти збройних сил, зокрема, підчас боїв уЛьвові-Д.Вітовський, Г.Коссак. Г.Стефанів - на цю посаду, на думку УН Ради, не надавались, не маючи відповідного досвіду, то з великої України був запрошений досвідчений бойовий генерал Михайло Омелянович-Павленко. Він разом з полковником Євгеном Мишковським на початку грудня прибув у Галичину і 9 числа був призначений Начальним вождем УГА (1 бо), а полковник Мишковський - шефом Генерального штабу, замінивши на цій посаді отамана Сеня Горука - досвідченого бойового старшину, який, однак, не розумівся на штабній роботі. (161)

Під керівництвом ДСВС генерал Омелянович-Павленко і полковник Мишковський енергійно приступили до реорганізації українських збройних сил і створення з них регулярної, дисциплінованої, боєздатної армії. У складі УГА було утворено три корпуси. 1 -й корпус очолив полк. В.Курманович (потім полк. Й.Микитка, далі полк. А.Шаманек); 2-й корпус - полк. М.Тарнавський (потім полк. А.Вольф); 3-й корпус - полк. Г.Коссак (потім полк. А. Кравс). 1-й корпус займав фронт від Сокаля по Жовкву-Яворів, 2-й - оточував Львів, 3-й - від Львова аж по Карпати. _i,

До складу кожного корпусу входило по 4 піхотні бригади. Кожна бригада складалася з 3-5

107 піхотних куренів, полку артилерії (4-5 батарей легких гармат по 4-6 гармат кожна і однієї батареї важких гармат), кінної сотні, технічної сотні, сотні зв’язку і допоміжних відділів (санітарного, інтендантського та ін).

Навесні 1919 р. у бригадах проведено реорганізацію. Кожна бригада тепер складалась із двох полків піхоти (по три курені кожен) та інших названих вище військових підрозділів. Кожна бригада мала свій порядковий номер і назву округи, звідки черпала резерви і поповнення (1-ша коломийська, 2-га бережанська і т.д.).

Бригада в середньому нараховувала 5 тис. вояків плюс відповідна кількість старшин. На фронті, згідно з даними учасників тих подій, перебувало біля 60 тис. вояків, а з резервами, тиловими частинами, військовими школами і ін. УГА на весну 1919р. нараховувала біля 125 тис. чол.(162) Коли зважити, що ще понад 100 тис. українських вояків і старшин з колишньої австро- угорської армії знаходилось у полоні (в Італії, Сербії, Росії) або не встигло повернутись з віддалених фронтів до краю (163), то можна зробити висновок, зіставляючи кількість військ з кількістю українського населення СхідноїГаличини, що боротьба за визволення рідної землі з-під іноземного гніту, за свою державність набула масового, всенародного характеру і сама УГА теж була народною армією, яка воювала за рідний край, за свій народ.

Слід відзначити, що в армії приділялася велика увага ідейно-політичній роботі. Правда, спеціальних політичних працівників (комісарів) введено не було. Але в УГА служило старшинами, підстаршинами й рядовими стрільцями багато відданих патріотів, особливо з інтелігенції, тобто з найбільш політично свідомої частини народу, яка в масовому порядку записувалась добровольцями в УГА - вчителів, лікарів, інженерів, художників, письменників, поетів, студентів й учнів старших класів гімназій. Ось вони та ще військові духівники вели цю т.зв. «політичну» роботу в армії. Це вони потім створили про боротьбу УГА низку прекрасних патріотичних пісень, які нині співає вся Україна, високохудожніх прозових і поетичних творів, художніх картин тощо. Для армії видавалась спеціальна газета «Стрілець», виходили окремі корпусні газети, листівки, плакати, публікувались щоденні оперативні військові зведення. Державне секретарство військових справ видавало «Вістник ДСВС». Автори цих рядків виявили в архівах 13 чисел цього «Вістника».

Великим недоліком, однак, УГА був брак досвідчених офіцерських кадрів. Колоніальне становище СхідноїГаличини за часів австро-угорського панування зумовило те, що в австрійській армії було непропорційно мало офіцерів-українців. Так, на 1000 офіцерів припадало лише 2 українці, але аж 27 поляків.(164) До того ж більшість українських офіцерів були молодші від поляків за рангом. Отже, на весну 1919 р., у розпал українсько-польської війни, в УГА служило всього 1412 офіцерів.( 165) Це значить, що в середньому один офіцер припадав на 80-90 вояків. А коли врахувати, що певна частина офіцерів служила у військових урядах, штабах тощо, то ці числа ще більше зміняться. З погляду потреб боєздатної, модерної армії це було мало, просто неймовірно мало. До того ж переважна більшість офіцерів були не кадровими військовиками, а офіцерами запасу, резервістами з цивільного населення.

Другим недоліком і бідою УГА був різкий брак озброєння, патронів, військового спорядження, обмундирування, взуття, медикаментів, харчів. Словом, не вистачало всього. (166)

Оточена з усіх боків ворогами або недоброзичливими сусідами українська держава без жодної допомоги й підтримки, залишена сама на себе, не могла ніде дістати найнеобхідніші для боротьби за виживання матеріальні засоби. Тим не менш слід підкреслити, що саме ця бідна, голодна, погано озброєна Українська Галицька Армія довго, самовіддано, героїчно чинила опір мілітарному натискові значно численнішої, прекрасно озброєної і спорядженої армії Польщі, яку підтримували західні держави - Франція, Англія, США, Італія та ін.

Підводячи підсумок, можна сказати, що за досить короткий строк, чітко й організовано були сформовані основні ланки державного механізму Західноукраїнської Народної Республіки - центральні і місцеві органи влади і управління, правоохоронні органи, збройні сили. Ось як оцінює цю справу професор історії і політології Йоркського університету в Торонто (Канада), сучасний відомий дослідник історії України Орест Субтельний: «...на відміну від східноукраїнських урядів, ЗУНР швидко і чітко утворила свій державний апарат, в т.ч. місцевий... Галичани не займалися поширеними на сході радикальними експериментами..., а спиралися на старі австрійські моделі...

Незважаючи на запеклу війну, яку нав’язали західноукраїнській державі, їй вдалося забез­печувати на своїй території стабільність і порядок. Надзвичайно швидке й ефективне створення адміністративного апарату - це досягнення, яке могли повторити рідко хто з нових східноєвро-

108 пейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України. Великою мірою воно стало наслідком схильності галичан до суспільної організованості, що дуже розвинулося у довоєнні десятиліття... Чи не найбільш вражаючим організаторським досягненням західноукраїнського уряду стала Галицька армія...»(167)