§2. Розпад Австро-Угорщини і проголощення Західноукраїнської Народної Республіки

Війна набула затяжного характеру. Шукаючи нових людських резервів для поновлення армії, німецький і австро-угорський уряди почали все більше загравати з поляками, обіцяючи їм відродження Польської держави.(35) 4 листопада 1916 р.

86 українські депутати виступали німецькою мовою, скромно згадуючи про українську автономію та більше звертаючи увагу на загальні інтереси і проблеми Австро-Угорщини. (36)

У травні 1916 р. в результаті т.зв. “Брусиловського наступу” Галичину і Волинь знову зайняли російські війська, потім повернулись австрійці. Край був вщент розорений, населення голодувало.

Революційні події в Росії викликали нову хвилю революційного піднесення і в Австро-Угорщині. На численних мітингах, зборах, демонстраціях населення вимагало хліба, миру, землі, політичних свобод.

У зв’язку з появою маніфесту Українська парламентарна репрезентація 18 жовтня 1918 р. скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, по 3 делегати від усіх політичних партій Галичини і Буковини, представників духовенства на чолі з А.Шептицьким, який після лютневої революції в Росії повернувся до Львова, від студентства. На зборах обрано Українську Національну Раду (УНР) в якості політичного представництва українського народу в Австро-Угорщині. До неї увійшли 33 українські посли до австрійського парламенту, 34 депутати до Галицького та 16 - до Буковинського крайових сеймів, по три представники від національно-демократичної, радикальної, соціал-демократичної і християнсь­ко-суспільної партій, духовенства та студентської молоді. Серед членів Ради були професори, адвокати, селяни, робітники, священики - словом, представники усіх верств населення, в т.ч. такі відомі політичні, культурні й церковні діячі, як митрополит Андрей Шептицький, єпископ Григорій Хомишин, віце-президент австрійського парламенту Юліан Романчук, Кость Левицький, Микола Василько, Лонгин Цегельський, Василь Стефаник, Іван Горбачевський, Степан Смаль-Стоцький, Станіслав Дністрянський, Олександр Колесса і ін.(37)

Головою (президентом) Ради став Євген Петрушевич. Згідно з ухваленим на зборах Статутом, вона дістала право і обов’язок: "а) виконати в хвилю, яку признає за відповідну іменем українського народу Австро-Угорської монархії, його право самовизначення та рішити про державну судьбу всіх областей, тим народом заселених; б) предприняти всі постанови та заходи репрезентативного, законодатного та адміністративного характеру, щоби своє рішення під а) перевести в життя”.(38)

Довго тривала дискусія, чи проголошувати державну єдність з гетьманською Україною.

Не дивлячись на протести ряду делегатів, Українська Національна Рада вирішила проявити свою лояльність до ще існуючої Австро-Угорської монархії, звернувшись до влади у Відні з пропозицією затвердити рішення Ради про проголошення української державності.

Рада утворила три комісії (делегатури) з функціями вищої виконавчої влади: загальну виконавчу під керівництвом Євгена Петрушевича, організаційну з Костем Левицьким на чолі (для Галичини і Закарпаття) та для Буковини на чолі з Омеляном Поповичем. Була також обрана Президія УН Ради, яка представляла УН Раду в період між сесіями. Президію очолив Є.Петрущевич.(40)

19 жовтня Національна Рада прийняла рішення, що Галичина, Північна Буковина та Закарпатська Україна, тобто регіони Австро-Угорщини, які населені переважно корінним українським населенням і "творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як українська держава", та постановила розробити її конституцію.(41)

У неділю, 20 жовтня, на площі Св. Юра відбувся великий мітинг львів’ян, на якому Кость Левицький оголосив рішення УН Ради про утворення «Української держави в межах Австро- Угорщини».(42)

24 жовтня у Львів з’їхалося біля двох тисяч українських делегатів з усієї Галичини. У Народному домі відбулися урочисті збори. До президії обрано митрополита Андрея Шептицького, послів Є.Петрушевича, К.Левицького, М.Василька.

про її склад. Присутні одноголосно схвалили ці дії, як і склад та керівництво УН Ради.(43)

Незабаром делегація УН Ради на чолі з Є.Петрушевичем виїхала до Відня на переговори з австрійською владою. Вона пробувала навіть потрапити на авдієнцію до імператора, але невдало. Тобто керівництво УН Ради взяло курс на легальне і мирне перейняття державної влади у свої руки. Національна Рада навіть не допускала думки, що владу треба буде здобувати.

Старше покоління галицьких політиків (Є.Петрушевич, К.Левицький, С.Голубович, А.Горба- чевський та ін.) ніяк не могло позбутися свого австрофільства, боялося виглядати «бунтівниками», добиваючись «дарованої», «законної» свободи.(44) Вони вперто оббивали пороги різних урядовців у Відні, в той час як Австро-Угорщина вже фактично розвалилася, всюди панував хаос, поневолені народи імперії, не питаючи ніякого дозволу, брали владу в свої руки. Так, 24 жовтня 1918 р. проголосила свою незалежність Угорщина, 28 жовтня - Чехословаччина, 29 жовтня - Сербо- Хорвато-Словенська держава (згодом Югославія) і ін.

31 жовтня делегація УН Ради, яка так і не домоглася нічого у Відні, пішла у Львові на прийом до намісника Галичини графа Гуйна з проханням передати владу в Галичині Українській Національній Раді, та намісник на це не погодився.

В кінці жовтня (28 числа) УН Рада розпорядилася створити в усіх повітах інститут «повітових організаторів української влади». На 1 листопада у Львові була призначена їх нарада. До 6-го листопада в усіх повітах належало провести збори населення для створення «повітових і громадських (тобто міських і сільських) організацій Української Національної Ради”.(45) Але реальні події розгорталися по-іншому.

Рішучіше, посуті незалежно від УН Ради, діяла Українська військова організація, створена у вересні 1918 р. у Львові з офіцерів-українців, які служили в австро-угорській армії та в УСС.

Зате поляки, між тим, не гаяли часу. 28 жовтня в Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія, яка повинна була перейняти владу в усій Галичині від австрійських властей і оформити перехід всього краю до Польської держави. Комісія оголосила, що визнає владу тільки Варшавського уряду, й видала наказ, щоб усі державні органи Галичини здійснювали владу від імені Польської держави. На перше листопада вона призначила офіційну передачу влади в руки польських властей, обравши місцем свого постійного урядування м. Львів.(47)

Одночасно у Буковині місцеві румунські діячі створили свою Національну Раду і повели боротьбу за приєднання Буковини до Румунії.(48)

У Львові в цей час скупчилося багато військовослужбовців-поляків, які утворили свою організацію, з цивільного населення спішно формувались військові загони, які посилено навчались військової справи і озброювались.

Гаятись українцям не можна було. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. Військовий комітет вирішив виступити збройно і взяти владу у Львові в свої руки. В його розпорядженні було всього біля 1,5-2 тис. вояків і старшин(49), але він зате діяв швидко і рішуче. До ранку були зайняті всі стратегічно важливі об’єкти міста - військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське управління, банки, вокзали і ін. Затримано і взято під домашній арешт намісника Гуйна та військового коменданта Галичини генерала Пфеффера. На міській ратуші* та інших місцях замайоріли синьо-жовті прапори.

Ранком 1-го листопада сотник Д.Вітовський доповів УН Раді, яка зібралась у Народному домі, що українське військо зайняло Львів.

Виступ українців був украй своєчасним, бо вже 1-го листопада зранку, ще не знаючи про події у Львові, начальник головного штабу польської армії у Варшаві генерал Т.Розвадовський скерував польській військовій організації у Львові наказ про захоплення влади, призначивши князя В.Чарторийського генеральним комісаром Галичини, а генералів Пухальського та Ламезана

На ратуші Львова синьо-жовтий прапор підняв стрілець Степан Паньківський. Загинув у березні 1919 р. у бою під Вовчухами.

88 відповідно військовими комендантами Галичини і Львова. Щодо можливих виступів «непольського населення», то Розвадовський пропонував їх безоглядно придушити, а учасників суворо покарати.(51) Вслід за Львовом українці взяли владу в свої руки по всьому краю, в цілому теж безкровно.(52) Значення цієї події трудно переоцінити. Вперше з часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства корінне населення західноукраїнських земель після майже 600-річного чужоземного панування і гноблення стало знову господарем власної долі, скинуло ярмо окупантів, проголосило свою державну незалежність. Ось як писали про цю подію самі сучасники: «Чин 1-го листопада - символ невмирущої ідеї, що її осягнення з об’єктивної точки зору здавалося нездійсненним, але при наявності патріотизму, безмежної любови до свого народу став дійсністю» (М.Дем’янчук); «Значення листопадового чину величезне, впрост епохальне. Його збройний виступ у Львові закріпив в українському народі світлу традицію.., з княжих і козацьких часів перетворив у чин леліяну в серці нації державну ідею... Він знищив серед нашого народу дух рабства, що його виплекали й віками підтримували польські та австрійські окупанти.., він двигнув націю з тривожної невіри й апатії».(53)

Цього ж дня, 1 листопада 1918 р., у п’ятницю, були видані відозви «До населення міста Львова» та «Український народе!», у яких говорилось, що «волею українського народу утворилась на українських землях австроугорської монархії Українська держава», що найвищою владою у ній є Українська Національна Рада. «Віднині Ти, український народе, господар своєї землі.., визволений з вічної неволі... Дотеперішні неприхильні українській державі уряди мають бути скасовані, а владу на місцях до утворення постійної системи органів державної влади і управління*мають взяти в свої руки наявні у містах, селах, повітах українські організації. Всі жовніри української народності підлягають від нині виключно Українській Національній Раді і приказам установлених нею військових властей». Всі вони, як і все здатне носити зброю цивільне населення, повинні стати на оборону власної держави. (54)

І ось що хочеться підкреслити. Вже у цих перших правових актах вказувалось, що всім громадянам Української держави без різниці національності і віросповідання гарантувалися «громадянська, національна і віросповідна рівноправність». Усім національним меншостям Української держави пропонувалось вислати своїх представників до Української Національної Ради.

До прийняття своїх законів на території Української держави тимчасово оголошувалось чинним попереднє (австрійське) законодавство, якщо тільки воно не суперечило засадам української державності.(55)

Хоч взяття влади українцями у Східній Галичині пройшло порівняно гладко, мирним шляхом, але спокій тривав недовго. Вже у другій половині дня 1 -го листопада польська військова організація у Львові почала воєнні дії. Отже, спочатку у Львові, а потім і в інших місцевостях краю між українцями і поляками почалися збройні сутички. Вони набирали все більшого розмаху і гостроти.

Одразу ж після взяття влади в свої руки, 5-го листопада, УН Рада звернулася до народу з програмним Маніфестом. «Український народе! - писалось у Маніфесті, - Всенароднім зривом сотворив Ти... на прадідній землі Осмомисла, Давида і Льва свою власну державу», де «Українська Національна Рада в нашій старій столиці Львові взяла верховну державну власть у руки». У створеній народом державі «не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніших над бідними і економічно слабшими. В Українській державі всі горожани без різниці мови, віри, роду, стану чи пола будуть справді рівні.., а наскрізь демократичний лад, опертий на загальнім, рівнім виборчім праві, від громади починаючи і на державі кінчаючи, забезпечить верховний голос у державі демосові, масам робочого народу. Хлібороб і робітник будуть основними керманичами держави. Український парламент, що вибереться і збереться як тільки край успокоїться, проведе справедливу земельну реформу, силою котрої земля великих дібр перейде на власність малоземельних і безземельних. Робітниче законодавство забезпечить робітникові 8-годинний день праці, дасть обезпеку на старість і нездібність до праці і взагалі повну охорону праці».

Українська Національна Рада закликала свій народ «закріпити і утривалити те, що створено всенародним зривом». Всі державні органи, цивільна і військова влада зобов’язувались навести у краї» лад, публічну безпечність і спокій», а проти будь-яких антинародних заколотів «виступити з усією рішучістю».

Далі у Маніфесті відзначалось про необхідність створення своєї народної армії, для чого всіх українців, здатних носити зброю, закликалось вступати до її лав.

«Переживаємо велику... хвилю. Будуємо будучність нашої землі. Лиш єдністю, карністю і

89 напруженнєм усіх сил народу можемо сю будову довести до щасливого кінця. Ніхто, хто є українцем, не сміє відтятися від великого діла, від жертви для щасливої будуччини Українських поколінь».(56) Цей Маніфест став програмним документом в діяльності УН Ради, її уряду, всієї держави.

9 листопада на засіданні Української Національної Ради визначено назву української держави - Західноукраїнська Народна Республіка, до складу якої, крім Східної Галичини, входили Північна Буковина й Закарпаття, тобто землі колишньої Австро-Угорської монархії, населені українцями. Держава ЗУНР охоплювала близько 70 тис. кв. км території з 6 млн. населення (в т.ч. 71% українців, 14% поляків, 13% євреїв, 2 % інших - румунів, мадярів та ін.)(57)

Однак невдовзі Буковину захопила Румунія. 14 і 23 травня 1919 р. Паризька мирна конференція санкціонувала цю анексію. Що торкається Закарпаття, то воно так і не визволилося з-під влади буржуазної Угорщини. Посланий властями ЗУНР на допомогу українцям цього краю військовий загін нічого суттєвого вчинити не міг. У січні 1919р. західну частину Закарпаття, а в квітні - всю територію краю захопила Чехословаччина. 8 і 13 травня 1919 р. Паризька конференція юридично «узаконила» і цю анексію.

Отже, держава ЗУНР охопила лише територію Східної Галичини з 4 млн. населенням (75 % українців, 12 % поляків, 11% євреїв, 2% - інших).