§1. Соціально-економічне і політичне становище Східної Галичини у складі Австро-У горської монархії

З давніх-давен західні землі України були заселені східнослов’янськими племенами, зокрема дулібів і хорватів(1). На зламі VIII-IX ст. вони увійшли до складу Давньоруської держави, а згодом тут утворилося могутнє Галицько-Волинське князівство.

Природні багатства краю та місцеве населення, яке, незважаючи на державні кордони, становило єдину народність, а згодом єдину націю - українську, разом з усім корінним населенням України нещадно експлуатувалося (3). Людей насильно ополячували, намагалися перевести на католицьку віру. Коли це не вдалося, то за згодою римського папи в 1596 р. у Бресті була укладена церковна унія - своєрідне об’єднання православної церкви України і Білорусії, землі яких на той час майже повністю захопила Польща, з католицькою церквою. Утворилася нова церква, нова різновидність християнської релігії - греко-католицька або католицька візантійського обряду. Вона вважалася незалежною від польської церкви та ієрархів, але визнавала верховенство римського папи. Унія серед православного населення часто насаджувалась силою. Однак на східних землях України, які після визвольної війни під проводом Б.Хмельницького відійшли до Росії, вона так і не вкорінилася. Але на західних, які залишилися під владою Польщі, населення згодом звикло до неї, оскільки православна релігія опинилася на становищі забороненої, переслідуваної.

Народ західноукраїнських земель неодноразово піднімався на боротьбу проти ярма польських магнатів і шляхти. Але всі ці виступи жорстоко придушувались.

У другій половині XVIII ст. Польща, як самостійна держава, припинила своє існування, поділена між Австрією, Прусією та Росією. Більша частина земель колишнього Галицько-Волинського князівства дісталася Австрії, Волинь відійшла до Росії. Австрія штучно об’єднала західноукраїнські землі з польськими у т.зв. Коронний край Галіції і Лодомерії. Отже, Галичиною відтоді стали називати землі колишнього Галицько-Волинського князівсьтва (нині це територія Львівської, Івано- Франківської і Тернопільської областей), населені українцями (Східна Галичина), і південно-східну

81 частину Польщі (нині Жешувське, частина Люблінського і Краківського воєводств), населену поляками (Західна Галичина)(4). Надалі назва Галичина закріпилася за українською, східною частиною, і саме її матимемо на увазі в подальшому.

У складі Австрії західноукраїнські землі залишились об’єктом нещадного колоніального гноблення, завданням яких було забезпечити австрійські промислові центри дешевою сировиною (нафта, сіль, вугілля, ліс) і стати вигідним ринком збуту автрійських товарів. Промисловість краю розвивалася дуже повільно. У ній було зайнято не більше 9% населення. 97% усіх підприємств були дрібними, і тільки 0,4% - великими. У промисловості тут існував найдовший в Австрії робочий день (14-16 годин), найнижча заробітна плата, жахливими були санітарні умови, відсутня техніка безпеки, найгіршими житлові умови(5).

У сільському господарстві домінували поміщики й церква. Ліквідація у 1848р. у Австрії кріпосного права суттєво становища селян не змінила. Навіть на початку XX ст. поміщикам (ними переважно були поляки, частково австрійці, євреї й у невеликій кількості українці) належало згідно з офіційною статистикою 37% земель, а разом з церквою 44%(6). Селянство, яке складало більшу частину населення краю, в основному було безземельним і малоземельним. Бідняцькі господарства (до 5 га землі) становили 79,9% всіх селянських господарств. Вони сумарно володіли біля 1 млн.450 тис. га землі. А поміщицькі (понад 100 га), яких було 3895 (на 1902р.), мали 2 млн.

Надзвичайно важкі умови життя змушували людей шукати кращої долі за кордоном. З 1880 по 1910 р. з Галичини емігрувало 399 тис. осіб. А тільки в 1913 р. до Америки емігрувало 110 тис. осіб (9).

Політична система управління краєм була повністю пристосована до здійснення колоні­заторської політики з боку Австрії (з 1867 р. - Австро-Угорщини). Галичиною, як і іншими “корон­ними краями”, спочатку управляв губернатор, а з 1849 р. - намісник, який призначався самим імператором. Він зосереджував всю адміністративну владу, йому підпорядковувались поліція, крайові, повітові і міські органи управління. При наміснику створено намісництво, поділене на департаменти.

Органами державної адміністрації у повітах були повітові старости (їх призначав міністр внутрішніх справ). Найнижчою ланкою державного апарату були бурмістри в містах і війти в селах (призначалися повітовими старостами).

Поряд з урядовими органами існували ще органи крайового і місцевого самоуправління (крайовий сейм, повітові, міські і сільські ради), але ніякої серйозної ролі у системі управління краєм вони не відігравали (10).

Панівні кола Австро-Угорщини, згідно з відомою системою гноблення поневолених народів - divide et ітрега (розділяй і пануй) - повністю залучили у Галичині на свій бік польську шляхту і буржуазію, надаючи їм економічні та політичні привілеї.

В Галичині 1890 р. проживало 4,7 млн. осіб, з яких близько 63% становили українці, котрі були тут корінним населенням, 23% поляки, 13% євреї (11). Незважаючи на те, що українці становили в Галичині значну більшість, управління краєм було передано полякам. Намісниками краю призначались зазвичай польські магнати (з 1850 р.

Політика асиміляції українців проводилася в усіх галузях життя. їх зневажали, знущалися над національною гідністю, не визнавали за націю, забороняли розмовляти рідною мовою. Дискримінація найхарактерніше відчувалася в галузі освіти. Кількість українських шкіл і вчителів у Галичині невпинно скорочувалася. З 14739 вчителів у початкових школах в 1907 р. українців було тільки 3 тис. У 192 селах не було шкіл. У Львові в 1910/1911 навчальному році була тільки одна початкова українська школа і одна середня гімназія. До речі, одна середня школа в Галичині припадала на 656 тис. українців, а польська - на 33,5 тис. поляків (12).

У червні 1867 р. австрійський уряд санкціонував постанови Галицького сейму про польську мову викладання у підставових і середніх школах Галичини, про відкриття кожної української школи лише за окремим дозволом сейму, про створення для управління школами Галичини

82 спеціальної Крайової шкільної ради виключно з поляків. У 1869р. польська мова була введена в суді і адміністрації, в 1871 р. - польське викладання у Львівському університеті.

Внаслідок такої політики, хоч офіційно австрійські закони визнавали рівність усіх мов в управлінні і суспільному житті, на початку XX ст. 79,8% українського населення не вміло читати і писати.(13)

Але гніт, утиски і всілякі знущання над українським народом не зломили його духу, прагнення до визволення з-під віковічного гніту і неволі, панування чужинців. Українська інтелігенція, церква постійно підтримували у ньому цей дух протесту, прагнення до волі, любов до рідної мови, історії, свого краю. Слід вказати саме на прогресивну роль уніатської церкви, яку спочатку поляки хотіли використати для полонізації українців, але (це не вдалось) у другому, третьому поколіннях вона стала справжньою народною церквою, що охороняла інтереси, звичаї, традиції, мову свого народу.

Справжнє відродження національного руху відбулося у 20-х роках XIX ст. У центрі його стояла “Руська трійця” - Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, усі вихованці Львівської духовної семінарії.

Революція 1848 р. сприяла українцям у їх боротьбі. Австрійський уряд пішов назустріч їх вимогам. У 1848 р. у Львові створено Головну руську раду, яка мала з’ясувати автрійським властям політичні та національні прагнення українців. Почала виходити, напевно, перша в Галичині українська газета - “Зоря Галицька”.

Головна руська рада висунула вимогу виділити усі українські землі, що перебували в межах австрійської держави - Галичину, Буковину й Закарпаття - в окремий коронний край.(15) Але проти цього різко запротестували поляки, та й австрійським властям це було невигідно.

Того ж 1848 р. у Львові скликано собор (з’їзд) українських вчених. На ньому були прийняті резолюції з вимогами офіційного визнання і відокремлення українського народу від польського та російського, створення української науки, наукової мови, єдиної граматики та правопису й ін.( 16) Йдучи на поступки, австрійський уряд дав дозвіл на створення у Львівському університеті кафедри української мови та літератури.

Але після придушення революційного руху як в Європі, так і в Австрії знов відбувся поворот до реакції. Поляки під проводом свого намісника графа А.Голуховського, маючи всю адміністрацію краю в своїх руках, поспішили знейтралізувати здобутки українців. У 1851 р. була ліквідована і Головна руська рада.

Розчарована ставленням Габсбургів, посиленням польських впливів, зневірена у власних силах частина галицької української інтелігенції, вт.ч. духовенства, переорієнтовується на Росію, споді­ваючись на її підтримку. Так зародилося москвофільство, яке, як і російські великодержавні шовіністи, стало вважати український народ частиною російського, українську мову - діалектом російської і т.д. Галичина, вважали москвофіли, повинна стати органічною частиною російської імперії. На пропаганду цих ідей вони одержували від царських властей щедрі грошові субсидії.

Однак русофільські тенденції викликали протест молодої радикальної інтелігенції, духовенства, студентів, які, вбачаючи свої ідеали в Шевченкові, “Руській трійці” тощо, виступали за рідну мову і культуру, шукали тісніших контактів з селянством, обстоювали окремішність українського народу. Вони називали себе “народовцями”. Народовці розгорнули широку просвітницьку, видавничу діяльність. У 1861 р. вони засновують товариство “Руську бесіду”, в 1868 р. - “Просвіту”, у 1873 р. - товариство ім. Т.Г.Шевченка (з 1892 р. - наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка). Після заборони в Україні і Росії видання літератури українською мовою видатні вчені і письменники - В.Антонович, М.Вовчок, І.Нечуй-Левицький, П.Куліш та ін. стали друкувати свої праці і твори в Галичині. "Кобзар" став для багатьох українців-галичан священною книгою.

Наддніпрянці допомагали галицьким українцям вийти з рамок вузького провінціалізму, привчали почувати себе часткою великого українського народу. Це було конче потрібно, бо частина народовців, зокрема духовенства та інтелігенції, була настроєна надто лояльно до австрійських властей, вірили самі й переконували народ, що “цісар може все зробити”, що він “добрий” і т.д.

У 1880 р. народовці заснували часопис “Діло”, редактором якого став відомий громадський діяч В.Барвінський. У 80-ті роки зростає в Галичині вплив М.Драгоманова. На народних вічах все активніше обговорюються проблеми політичного та соціально-економічного життя.(18) У цей же час група молодих інтелектуалів на чолі з Іваном Франком та Михайлом Павликом організовують (1890р.) Українську радикальну партію, у програмі якої робилася спроба поєднати соціалізм з українськими національними проблемами. В середовищі цієї партії вперше в історії української політичної думки був сформульований постулат політичної самостійності України.(19)

Праве крило народовців, між тим, вперто шукало порозуміння з австрійськими властями, навіть з поляками, добиваючись і сподіваючись “нової ери” для українців. Єдиним реальним результатом цих домагань було відкриття кафедри української історії у Львівському універсистеті, яку очолив М.Грушевський, що в 1894 р. приїхав у Галичину.

В 90-і роки внаслідок об’єднання правого крила радикальної партії з народовцями утворилися національно-демократична партія на чолі з Ю.Романчуком та К.Левицьким, яка в цілому стояла на вірнопідданичих щодо Австро-Угорщини позиціях. В 1899 р. виникла ще одна партія - Українська соціал-демократична на чолі з М.Ганкевичем. В національному питанні обидві партії виступали за створення “вільної української держави”, об’єднання народу "в одноцільний національний організм”.(20)

Наприкінці XIX - початку XX ст. національно-визвольний рух в Галичині ще більше зростає. Посилюють революційну боротьбу за покращення свого життя робітники і селяни. Згідно з офіційними даними, тільки з 1900 по 1903 р. тут відбулося 97 страйків робітників, в яких взяло участь 22 тис. чол.(21) Влітку 1902 р. прокотилася хвиля виступів селян і сільськогосподарських робітників, в яких взяло участь близько 100 тис.чол. Селяни вимагали ліквідувати залишки кріпацтва, скорочення податків, поділу поміщицьких земель. В 1905-1906 рр. у зв’язку з революцією в Росії ця боротьба набрала ще ширшого розмаху. З 51 повіту Східної Галичини ЗО було охоплено масовими селянськими виступами і страйками.(22)

Зростає національна свідомість і згуртованість населення, в чому велика заслуга належить прогресивній молодій інтелігенції, зокрема студентству, радикальній частині духовенства, товариству “Просвіта”, яке значно активізувало свою діяльність. На 1914 р. “Просвіта” мала понад 3 тис. читалень і бібліотек, близько 37 тис. членів-активістів. У 1894 р. було засноване спортивне товариство “Сокіл”, у 1902 р. - товариство “Січ”, які ставили своїм завданням виховувати молодь у дусі любові до свого народу, в дусі запорізького лицарства-козацтва. Організатором “Січі” був відомий громадсько-політичний діяч Галичини Кирило Трильовський.

Поступово українці добилися значного збільшення числа своїх шкіл: перед війною 1914 р. діяли вже 6 державних і 15 приватних гімназій, понад 3 тис. народних шкіл. В університеті українці мали 7 кафедр. Вирішувалося питання про заснування окремого українського університету. Напередодні війни в Галичині виходило 66 українських періодичних видань та ще 4 - у Відні і Будапешті.

Велика заслуга у цьому відродженні українства належала главі греко-католицької церкви (з 1900 р.) митрополитові А.Шептицькому.(24) Він став душею всього національного та культурного життя Галичини. Він дбав про школи, заснував науковий “інститут для студій” та “Академічний дім” у Львові, допомагав приватним школам; за свої кошти висилав молодих священиків у Рим і Відень; надавав стипендії сільській молоді для навчання за кордоном; допомагав дитячим садкам та будинкам сиріт; заснував лікарню для бідноти - “Народну лічницю” у Львові; підтримував виробництва; був меценатом художників і різьбярів, висилаючи їх за кордон для поглиблення знань; допоміг художнику-наддніпрянцеві О.Новаківському створити власну художню школу, для чого, серед іншого, купив йому будинок під майстерню; заснував у Львові Український національний музей, найбільший тоді в Україні, у якому зібрано рідкісні пам’ятки українського мистецтва. (25)

Завдяки успіхам в освітньому, релігійному, культурному житті Галичина в той час стає центром українського національного руху. Це стало можливим, незважаючи на різкий спротив поляків, через порівняно ліберальний режим і законодавство конституційної Австро-Угорської монархії, прийняте в кінці XIX - на початку XX ст. під тиском невпинної революційної боротьби поневолених народів. Воно забезпечувало для неавстрійського населення деякі права, в т.ч. право користуватися рідною мовою, мати свої школи, видавництва, партії і організації, обирати своїх послів у парламент тощо.

Цього ж аж ніяк не можна було сказати в той час про Росію, де шовіністична, великоруська політика “російського держиморди” (за висловом В.І.Леніна) гнітила, викорінювала, топтала все неросійське, все передове, прогресивне, національне. Згадаймо хоч би законодавство про заборону видання, ввозу, поширення української літератури (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський акт 1876 р.), заперечення права на існування окремого українського народу взагалі, його історії, мови та ін. Таку політику проводили, таку “теорію” підтримували і поширювали у Росії не тільки

84 чорносотенці-реакціонери, а й представники нібито прогресивної інтелігенції, вт.ч. революціонери- демократи, напр. В.Бєлінський та ін. Дотримувався такої думки, до речі, і один з “основоположників” марксизму Ф.Енгельс.

Активізація українського національного життя явно не сподобалась польській панівній вер­хівці.(26) Ненависть і зневага польських магнатів-аристократів, римо-католицького духовенства, частини міщан до всього українського, до речі, і єврейського, були безмежними. Численні намагання польських панівних кіл перешкодити посиленню української позиції в Галичині призводили до щораз більшого загострення польсько-українських взаємин. Проявами цього були, серед іншого, численні зіткнення українських і польських студентів, під час яких вбито українця А.Коцка (1910 р.), вбивство студентом М.Січинським намісника Галичини реакціонера-магната А.Потоцького (1908 р.) та ін. Поляки активно організовували в Галичині різні спортивні і військові товариства, в яких молодь проходила військовий вишкіл. На відміну від українських, вони щедро фінансувались і всіляко підтримувалися польською адміністрацією краю.

У серпні 1914 р. почалася перша світова війна. В Австро-Угорщині і Росії піднялась хвиля національного патріотизму. І в Австро-Угорщині, і в Росії власті почали нещадне придушення всякого “інакомислія”, в т.ч. “українства”. Тисячі людей в Галичині - священиків, інтелігенції, селян було відправлено в тюрми і концтабори.

Водночас, усвідомлюючи непримиренну ворожість російського царизму до ідеї суверенності України, до всього українського взагалі, вибираючи між двох лих, беручи до уваги відносну толерантність Австро-Угорщини до ідеї української автономії, ще напередодні війни більшість політичних діячів Галичини, крім москвофілів, запевнили австрійський уряду своїй лояльності. 3- го серпня у Львові з представників основних українських партій (національно-демократичної, радикальної та соціал-демократичної) - по 4 від кожної - утворено Головну українську раду (ГУР) на чолі з Костем Левицьким. Заступниками голови стали Михайло Павлик і Микола ГанкЄвич.(27)

Завданням ради було захищати інтереси українського народу в Австро-Угорщині під час війни. 6-го серпня ГУР створила Бойову управу, закликала молодь створити військо Українських січових стрільців. Одночасно (4-го серпня) група українських емігрантів-наддніпрянців за ініціативою Д.Донцова та Д.Дорошенка заснувала Союз визволення України - “позапартійну політичну репре­зентацію” великої України - для пропаганди ідеї самостійності України, опираючись на допомогу Німеччини та Австро-Угорщини.

У серпні 1914 р. австрійські власті, терплячи невдачі на фронті, дали дозвіл ГУР утворити українську військову частину - легіон Українських січових стрільців (УСС) - у складі австрійської армії і в підпорядкуванні її командування.(28) Ентузіазм серед молоді з приводу можливості створити своє власне українське військо був величезний.

Це була справді подія великого значення, оскільки ще з часів запорізького козацтва і Хмельниччини Україна свого війська не мала. Адже національне військо - не лише реальна, організована сила будь-якого народу, держави. Це є надія, символ захисту незалежності народу, втілення його свободи навіть тоді, коли немає потреби з кимось воювати. Тому на вістку про набір добровольців до УСС у перші ж дні записалось понад двадцять п’ять тисяч чоловік. Населення збирало на військо пожертви в грошах, дорогоцінностях, харчі. (29)

Здивована великим напливом добровольців, австрійсько-польська адміністрація Галичини в погодженні з урядом і верховним командуванням вирішила обмежити чисельність легіону до 2,5 тис. осіб. УСС спочатку відмовились присягати на вірність Австрії, вбачаючи свою мету у боротьбі за створення незалежної Української держави. Але згодом, переконані керівництвом ГУР, що інакше їх розформують, присягнули, вірячи, що вони підуть в бій тільки за волю України.(ЗО)

Між тим, на фронті австрійські війська відступали і в кінці серпня - на початку вересня 1914р. російська армія зайняла Галичину. Населення краю в цілому прихильно ставилося до російських військ, як і більшість солдатів - до галичан. Але цього аж ніяк не можна сказати про російське командування та адміністрацію. Верховний головнокомандуючий російської армії великий князь Микола Миколайович видав з приводу зайняття Галичини маніфест “До російського народу в Австрії”, в якому висловлював радість, що “весь російський народ об’єднався” і що “завершено діло Івана Калити”. А новопризначений губернатор Галичини граф О.Бобринський заявив делегації магістрату м.Львова: “Галичина і Лемківщина є здавна корінною частиною однієї великої Росії. На цих землях корінне населення завжди було російським і весь устрій повинен бути заснований на російських засадах. Я буду тут запроваджувати російську мову, закон і устрій”. (31)

В Галичину прибула також російська адміністрація, яка зайняла всі основні посади в управлінні

85 краєм. Багато посад було доручено місцевим москвофілам. Вірна імперській політиці, російська Rлада почала жорстоко нищити будь-які прояви українського життя. Ліквідовано всі українські організації і установи, в т.ч. “Просвіту”, НТШ, розгромлено їхні бібліотеки та музеї. Заборонено усі українські газети й журнали, закрито видавництва, обладнання з яких вивезено в Росію. Закрито українські школи, але польських не рухано. Заборонено вживання української мови (польська не переслідувалась). Почалися масові обшуки, арешти, депортації в Росію, в Сибір української інтелігенції, священиків. За короткий час тільки через львівські розподільчі тюрми було депортовано 12 тис. чол. 19 вересня 1914 р. арештовано і вивезено в Суздаль митрополита А.Шептицького. Насильно насаджувалось російське православ’я, для чого в Галичину приїхало багато православних священиків на чолі з Волинським архиепископом Євлогієм. Вони очолили близько двохсот парафій, оскільки їх дотеперішні греко-католицькі священики були арештовані. Засновувались виключно православні церковно-парафіяльні школи, проводилась "інвентаризація”, а фактично справжнісінький грабунок галицьких монастирів, музеїв, книгарень, бібліотек, банків тощо.(32)

Правда, паралельно з цим прогресивна російська громадськість збирала і відправляла голодуючому населенню Галичини продовольство, одяг, гроші, медикаменти. (33)

Влітку 1915 р. почався контрнаступ німецько-австрійських військ, які незабаром знову зайняли майже всю Галичину. Відзначився у боях за Галичину легіон УСС. До речі, з цього приводу радянські дослідники зробили з них “братовбивців”, “ворогів народу”, бо, бачте, вони воювали проти російської армії, де було чимало українців. Але дозвольте запитати, чиї інтереси відстоювала у війні царська армія? Що вона несла Україні, Галичині? Волю? Незалежність? Демократію? Звичайно ж, ні!

Зрештою, хай на звинувачення дадуть відповідь самі січові стрільці. Ось що вони писали у своєму зверненні до Загальної української ради 11 листопада 1915 р.: “Ми пішли в цю світову завірюху, щоб наша Україна... могла проголосити, що є і хоче бути, хоче мати своє місце під сонцем... Тривожить нас ся думка, чи жертва крови принесе користь Україні, чи могили наших товаришів, найкращих синів України, які виростають... від далекого Закарпаття аж до подільських степів - причиняться до поправи незавидної долі нашого народу, приспішать зірвання ганебних кайдан неволі”.(34)

Разом з відступаючими російськими військами тікали й москвофіли, які до того ж зуміли переконати тисячі галичан переїхати в Росію. Переселенців тижнями везли за Урал, до Пермі. В антисанітарних умовах, з голоду і хвороб значна частина їх загинула ще в дорозі.