Розділ IV. Українська держава за Директорії

19 грудня Директорія урочисто вступила у Київ. Почалася третя фаза боротьби за українську державність у 1917-1920 рр. Ця доба була продовженням першої доби - Української Центральної Ради.

Влада Директорії швидко встановилася на значній частині території України. Паралельно з нею знову почали відновлювати діяльність ради, переважно більшовицькі, розігнані гетьманом. Проте становище нової влади було дуже тяжким. Її з усіх боків оточили вороги. Причому не просто вороги Директорії, а вороги України загалом. На заході це була Польща, яка вела криваву війну з молодою Західноукраїнською Народною Республікою, проголошеною в Галичині після розпаду Австро-Угорської монархії. З південного сходу наростали загрози з боку антибільшовицької, антиукраїнської армії генерала Денікіна. На півдні, в Одесі, Миколаєві, Херсоні висадились французькі, грецькі війська, почалась інтервенція Антанти, Буковину захопила Румунія. З північного сходу

76 почався наступ радянських військ. Більшовики знову ж таки оголосили Директорію “контр­революційною”, такою, що “запродалася капіталістам”, і повели проти неї завзяту боротьбу.

Складною була і внутрішня ситуація в Україні. Ось в таких умовах Директорія приступила до державної діяльності.

Гетьман та його влада, як зазначалось, були оголошені поза законом. Кожен, хто б зустрів його, повинен був затримати і передати владі. Частина гетьманських міністрів була заарештована, інші втекли, поховались.

Політична структура України виглядала так: на початку грудня у Києві зібрались представники соціалістичних політичних партій, товариств, організацій та вирішили, що тимчасово законодавча, виконавча й судова влада буде й надалі належати Директорії у тому ж складі. У найближчий час має бути скликаний парламент України - Трудовий конгрес - як найвища законодавча влада. В основу побудови політичної структури держави вирішено покласти т.зв. трудовий принцип, згідно з яким вся влада в губерніях, повітах, містах і селах мала належати трудовим Радам робітників, селян і трудової інтелігенції без будь-якої участі поміщиків, капіталістів та інших експлуататорських елементів. Центральні органи влади та управління мав утворити Трудовий конгрес, сформований з делегатів робітників, селян та трудової інтелігенції, залізничників і поштовиків. Ця своєрідна система політичної влади була розцінена західною, зокрема польською пропагандою, як “більшовицька”. У цьому ж світлі характеризувалась на заході і влада Директорії (2).

До речі, серед соціалістичного керівництва Директорії викликало гострі дискусії поняття “народ”, “трудящі маси”. За більшістю голосів виборчого права були позбавлені не тільки поміщики й капіталісти, а й майже вся інтелігенція: лікарі, вчителі середніх шкіл, викладачі вузів, адвокати, письменники і т.п. У поняття “трудової інтелігенції” включили такі її категорії, які мали безпосередні стосунки з трудящими - санітарів, фельдшерів, вчителів народних шкіл, службовців канцелярій і т.п. (3) Так тоді розуміли українські соціалісти трудовий принцип.

Зауважимо також, що й надалі серед керівництва українською державою не було єдності.

B. Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал та ін. Примикав до них М.Грушевський. Інші, зокрема

C. Петлюра, І.Мазепа, П.Феденко, виступали проти більшовиків, за союз з Антантою. Ці суперечності призвели навіть до розколу Українських соціал-демократів (УСДРП), який стався на партійному з’їзді 10 січня 1919 р. Прихильники більшовиків і Радянської системи влади відокремились і проголосили “незалежну соціал-демократичну партію” (5).

Поки серед українського керівництва точились дискусії, більшовицькі війська продовжували наступ і вже у першій половині січня зайняли всю лівобережну Україну. В багатьох містах і селах, керовані місцевими більшовиками, проти влади Директорії повставали робітники і селяни, сподіваючись, що Радянська влада дасть їм більше, ніж Директорія. Остання ж, як і Центральна Рада, основну частину часу тратила на безплідні політичні дискусії, відклавши вирішення вкрай наболілих гострих соціальних проблем на пізніше, до сесії Трудового конгресу.

Це вміло використовувала більшовицька пропаганда, поширюючи, крім того, всілякі наклепи на українську владу (6). Посилаючи легіони більшовицьких пропагандистів в Україну, нарком Л.Троцький говорим їм: “Помните, что...только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства... каждый раз губили все завоевания украинцев... Используйте это и ваш успех будет обеспечен... Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами” (7).

22 січня 1919 р. у Києві відбулася знаменна подія - у святковій обстановці на Софіївській площі відбулося велелюдне віче, на якому був проголошений Акт злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки в єдину українську соборну державу.

Наступного дня, 23 січня, у Києві відкрилось засідання Трудового конгресу. Прибуло близько 400 делегатів (з 528), у т.ч. 65 осіб із Західної України. Головою когресу був обраний не М.Грушевський, популярність якого внаслідок пробільшовицьких поглядів явно падала, а С.Вітик із західноукраїнської делегації. Конгрес затвердив Акт злуки двох частин України та почав дебати щодо вибору політичного напрямку подальшої діяльності - орієнтуватись на більшовиків чи Антанту. До спільного погляду депутати не дійшли. Вирішено у найближчий час скликати парламент України, а до цього всю повноту влади залишити Директорії, поповненій представником колишньої ЗУНР - Є.Петрушевичем. Вибори до парламенту оголошено загальними, рівними, прямими, таємними. Однак 28 січня через наступ більшовиків, які підійшли до Києва, конгрес припинив свою роботу, доручивши подальшу працю своїм комісіям і Директорії.

Незначні військові сили Директорії не могли стримати більшовицький наступ. Січові стрільці та Запорізький корпус - оце й було все регулярне військо Директорії. Повстанські загони були недисциплінованою, аморфною, стихійною масою, часто переходили на бік ворога, а то й просто кидали зброю і розбігались по домівках. Перейшли до більшовиків деякі регулярні частини, зокрема Богунська і Таращанська дивізії, сформовані на Чернігівщині ще гетьманом. Перейшов до них отаман М.Григор’єв з великим загоном, який тривалий час боровся проти більшовиків на Південній Україні, “батько” Махно, Дніпровська дивізія, що стояла біля Києва під командуванням отамана Д.Терпила (Зеленого) й ін.

Директорія була безсилою боротися з численними і відносно добре озброєними більшо­вицькими військами, із постійно змінюваними настроями численних повстанських отаманів та “батьків”, які не визнавали її влади, з антиукраїнською більшовицькою агітацією. Не маючи достатніх сил для боротьби з ворогами, позбавлена підтримки власного народу, дезінформованого антиукраїнською пропагандою або національно несвідомого, байдужого щодо власної держави, Директорія гарячково шукала виходу з тяжкого становища.

5-го лютого українські власті залишили Київ, який не в змозі були оборонити, і переїхали у Вінницю. Київ зайняли більшовики.

Більшістю голосів на засіданні Директорії і представників політичних партій вирішено шукати порозуміння з Антантою, від якої УНР сподівалася отримати військово-технічну допомогу. В.Винниченко зрікся поста голови Директорії і виїхав за кордон. Директорію очолив С.Петлюра, котрий вийшов з УСДРП. Щоб полегшити переговори з Антантою, УСДРП і УПСР відкликали всіх своїх членів з уряду.

13 лютого у Вінниці був створений новий уряд на чолі з С.Остапенком (безпартійний). Більшість його членів належали до УПСФ. Новий уряд повів переговори з французьким коман­дуванням в Одесі про співпрацю та спільну боротьбу з більшовиками. Але Антанта, підтримуючи і забезпечуючи усім необхідним А.Денікіна, не виявила бажання до серйозної співпраці з Директорією, яка не мала реальної влади в Україні. Вона висувала до Директорії щораз нові вимоги (8), причому питання про незалежність України взагалі навіть не порушувалось. Отже, ця спроба Директорії знайти якогось союзника не увінчалась успіхом. У Франції та її окупаційних військах ширилось гостре невдоволення довголітньою війною, значно загострились різні соціальні проблеми, ширився революційний рух і незабаром її війська були виведені з України (це сталося на початку квітня).

Українська влада ще на початку березня під натиском більшовиків переїхала з Вінниці до Проскурова, а згодом до Рівного. Тут був сформований новий, знову ж соціалістичний, уряд на чолі з Б.Мартосом, до якого увійшли представники УСДРП і УПСР та ін. Міністрами стали І.Мазепа, А.Лівицький, М.Ковалевський, Г.Сиротенко. Проведено реорганізацію і самої Директорії: вона складалася тепер з С.Петлюри, А.Макаренка, Є.Петрушевича і ще двох членів - від УПСР і УСДРП (О.Андрієвського та Ф.Швеця). Новий уряд 12 квітня звернувся до народу Ураїни з декларацією, в якій закликав до боротьби з більшовиками, запевняючи, що не буде кликати на допомогу ніякі чужі війська, а розраховувати на свої сили, на свій народ (9).

Ситуація на зайнятій більшовиками території України стала на цей час трохи сприятливішою для Директорії: дещо послабився тиск радянських військ, оскільки в Україні розгорнувся селянський антибільшовицький рух (у квітні-червні відбулося понад 320 повстань селян), знову повели боротьбу з більшовиками отамани М.Григор’єв та Д.Зелений. Війська УНР потіснили більшовиків з південно- західного Поділля. Однак з тилу розпочали бойові дії польські війська. 16 травня поляки зайняли Луцьк, де захопили майже всі запаси військового майна та продовольства армії УНР (10). Правда, 24 травня з поляками було укладено перемир’я, але захопленого майна вони не повернули.

У червні 1919 р. Директорія і уряд переїхали до Кам’янця-Подільського, який на деякий час став столицею УНР. В середині липня сюди прибули усі власті і армія (УГА) Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), повністю витіснені з Галичини поляками. Сюди ж пробився з півдня, із загону Григор’єва Юрко Тютюнник з 3,5 тисячами повстанців.

Між усіма партіями і силами тут було досягнуто домовленості щодо форм влади, яка передбачала, що в основу державного будівництва УНР ставитимуться принципи широкого демократизму і парламентаризму. Вибори у парламент планувалося провести на підставі спеціально розробленого виборчого закону. Проведено ще одну реорганізацію уряду, який очолив І.Мазепа (УСДРП). Створено штаб Головного отамана на чолі з генералом М.Юнаковим і генерал-квартир- мейстером В.Курмановичем. Реорганізовано збройні сили, які налічували близько 85 тис. чол.

На початку серпня почався контрнаступ військ УНР і ЗУНР одночасно на Київ і Одесу. Він полегшувався антибільшовицькими настроями, які охоплювали щораз ширші верстви населення України. Виявилося, що радянський уряд Української PCP, який очолював болгарин Х.Раковський, крім назви немає нічого українського: урядовою, державною мовою в усьому центральному і місцевому радянському апараті була російська, більшість міністрів, голів Рад на місцях і т.п. були росіянами або євреями. Широко розгорнувся антиукраїнський терор. Для боротьби з “контр­революцією” в Україні утворено на початку 1919 р. Всеукраїнську Надзвичайну Комісію на чолі з М.Лацісом та губернськії, повітові, залізничні й ін. HK, які чинили масові арешти, обшуки, розстріли без суду і слідства. Розстрілювали на підставі доносів, анонімок, за приналежність “до буржуїв”, “до націоналістів” і т.п. У Полтаві, наприклад, чекіст Щуров пишався тим, що “кінчає вже четверту тисячу хохлів”(11). По селах почалися реквізиції запасів збіжжя, яке не залишали часто навіть на насіння, худоби та ін. З України за той короткий час вивезли в Росію 8,5 млн. пудів хліба, з яких кожен “був забарвлений кров’ю” (12).

У відповідь на Київщині, Поділлі, Катеринославщині, Чернігівщині хвилею піднялись антибільшо­вицькі повстання. Ось які дані подають в цьому плані дослідники - на Київщині діяло 14 тис. повстанців, Чернігівщині - 2,5 тис., на Поділлі - 3 тис. (13). Утворився Всеукраїнський револю­ційний комітет, який стояв на радянській платформі, але вів боротьбу проти більшовиків. Він закликав народ до боротьби з цими окупантами за незалежну Українську Радянську Республіку. Очолювали цей Комітет соціал-демократи А.Річицький, М.Авдієнко та А.Дрогомирецький.

Між тим, наступ українських військ на Київ проходив успішно. Більшовики відступали. ЗО серпня 1919р. вони без бою здали столицю. 31 серпня війська УНР (в основному галицькі частини) під командуванням генерала А.Кравса увійшли в місто. Але не одні. У той же день з півдня і сходу у Київ вступили денікінці, які не визнавали жодної Директорії і України взагалі. Між одними і другими дійшло до перестрілки. Не бажаючи воювати з ворогами більшовиків, українське командування дало наказ своїм військам залишити столицю. Цей крок оцінювався як тогочасними, так і сучасними дослідниками й істориками дуже неоднозначно. Одні з них вважають, що вчинено було правильно, інші - що ні, оскільки українці мали велику перевагу сил - три корпуси проти трьох денікінських полків - і легко могли вибити денікінців з міста.

З цього часу розпочались серйозні політичні розходження між українцями-наддніпрянцями на чолі з С.Петлюрою і галичанами на чолі з Є.Петрушевичем. С.Петлюра та ін. вважали денікінців такими ж ворогами, як і більшовики, а галичани виступали за союз із ними задля спільної боротьби з більшовиками, враховуючи і те, що за Денікіним стояла Антанта.

УНР знову опинилася між трьома ворогами - більшовиками, денікінцями і Польщею, яка слідом за Галичиною окупувала Західну Волинь і Поділля.

Антанта ж тримала Україну в стані блокади, далі вважаючи її невід’ємною частиною Російської держави. Вона це ясно дала зрозуміти українській делегації (Г.Сидоренко, Б.Матюшенко, О.Шульгін, А.Марголін), яка прибула в Париж на наради Мирної конференції^ 14).

Правителям УНР нізвідки було взяти для армії одяг, взуття, військове спорядження, озброєння, медикаменти. Антанта не дозволила навіть доставити в Україну військові товари й медикаменти, які Директорія придбала в Американської ліквідаційної комісії за 8 млн. доларів. Обіцяла продати різні товари, в т.ч. військові, Польща: взяла за них оплату цукром, але сама не дала належної кількості товарів. Тільки Румунія продавала УНР зброю і боєприпаси.

Директорії не вистачало грошей для оплати різних витрат, в т.ч. населенню за продовольство, одяг. Друкувала вона свої гроші (гривні) в Німеччині. Але навіть тут сталася біда: літак, який віз надруковані гроші (300 млн. гривень), потерпів аварію над територією Румунії, яка не захотіла передати ці гроші Директорії^ 15).

24 вересня С.Петлюра, якому Директорія передала всю повноту влади, оголосив війну Денікіну, війська якого, зайнявши Україну, чинили грабежі, розбої, застосовуючи до населення політику терору і насильства. Недарма Денікін у відозві “К населению Малороссии”, виданій ще у кінці серпня, назвав український рух “зрадницьким”, спрямованим на розподіл Росії”(16). Але ранні морози, відсутність одягу і взуття, зброї і боєприпасів різко погіршили боєздатність армії УНР. Почались епідемії, зокрема пошесть тифу. Солдати гинули тисячами, лікарень і ліків не вистачало. Директорії довелось вдатись до реквізиції одягу і взуття у населення, зокрема, у Кам’янці- Подільському. Це, в свою чергу, настроювало людей проти української влади.

Оскільки Денікін, воюючи з Петлюрою, все ж таки шукав взаємопорозуміння з галичанами, керівники ЗУНР, не бачачи іншого виходу, вирішили почати з ним переговори. Це було помилкою, бо вносило розкол у ряди борців за Україну. До того ж галичанин не знали, що саме тоді армія Денікіна зазнала тяжкої поразки від більшовиків, втратила Орел і почала відступати, а на лівобережній Україні знемагала у боротьбі, оточена повстанцями, зокрема, загонами Махна, Зеленого та ін.

Розбіжність між наддніпрянцями і галичанами проявлялася ще й у тому, що перші вважали за головного ворога Росію (більшовицьку і денікінську), і якраз тоді С.Петлюра почав активні переговори з Польщею, у якій сподівався знайти союзника у боротьбі з більшовиками. А галичани основним ворогом вважали якраз поляків і допускали союз з Денікіним, якого підтримувала Антанта. Вони розуміли, що союз Петлюри з Польщею і надання нею допомоги Директорії неминуче відбудеться за рахунок Східної Галичини. Різні делегації Польщі давно вже оббивали пороги усіх країн Антанти, вимагаючи передати Польщі Східну Галичину(17).

6 листопада 1919 р. генерал УГА М.Тарнавський підписав з денікінським командуванням в Україні договір, який передбачав, що УГА повністю переходить у склад “Збройних сил Півдня Росії”, а галицький уряд - під опіку російського командування. Місцем його перебування тимчасово була визначена Одеса.

Вчинок М.Тарнавського викликав загальне обурення. Навіть його найближчий соратник, Дмитро Паліїв, писав у 1930 році: “Політично це був промах, якого не можна допускатися навіть в найкри- тичніших хвилинах. З військового становища був це крок наскрізь фальшивий”( 18). М.Тарнавського було віддано до суду військового трибуналу, але той, вислухавши генерала і свідків, звільнив його від відповідальності, оскільки це був єдиний спосіб, як вважав Тарнавський, врятувати галицьку армію від остаточної загибелі.

Перехід Української Галицької Армії до денікінців різко ускладнив становище Директорії. Є.Петрушевич, який засудив необачний вчинок М.Тарнавського, разом з іншими галицькими діячами виїхав до Відня, вважаючи, що там він зможе краще захищати інтереси Галичини. Виїхали за кордон і члени Директорії Ф.Швець та А.Макаренко. Директорія розпалася. Оскільки Кам’янцю- Подільському загрожувала армія Денікіна, уряд УНР в середині листопада виїхав до Чарториї на Волині. Було зрозуміло, що продовжувати регулярну війну неможливо, і вирішено перейти до партизанських методів боротьби. 6 грудня частина армії (близько 5 тис. чол.) під командуванням генералів М.Омеляновича-Павленка і Ю.Тютюнника вирушила в “зимовий похід” по тилах денікінців і більшовиків, які знову зайняли більшу частину України(19). Після п’ятимісячного рейду залишки цієї групи повернулись на Волинь, де в цей час панували вже поляки, які ще 17 листопада 1919 р. зайняли й тимчасову столицю УНР - м.Кам’янець-Подільський. С.Петлюра виїхав з Чарториї до Варшави, де постійно перебувала місія УНР на чолі з міністром закордонних справ А.Лівицьким. Залишки армії УНР були інтерновані поляками і розміщені у спецтаборах. Польща захопила і все військове і невійськове майно УНР.

Що стосується УГА, яка перейшла до денікінців, то там між ними постійно вибухали конфлікти, які закінчились переходом УГА у лютому 1920 р. до більшовиків. УГА стала частиною їхньої армії під назвою Червона УГА.

22 квітня 1920 р. С.Петлюра підписав з Ю.Пілсудським т.зв. Варшавський договір. За цим договором Польща визнавала УНР, а Директорію та Головного отамана С.Петлюру - як ії найвищу і законну владу. Були встановлені кордони між обома державами - по ріці Збруч, східному кордону Рівненського повіту по Прип’яті. Тобто Східна Галичина, Волинь, Холмщина, Полісся відходили до Польщі. Польща і УНР зобов’язувалися не укладати жодних міжнародних угод, шкідливих для однієї із сторін. Передбачалося забезпечення національно-культурних прав поляків в УНР, українців у Польщі. Згідно з військовим договором (конвенцією) від 24 квітня, воєнні сили обох держав для наступу проти більшовиків були об’єднані під польським командуванням. Економічне життя УНР

80 підпорядковувалося Польщі. Мала бути спільна валюта, залізниці (підпорядковані польському управлінню) та ін. Український уряд зобов’язався постачати польській армії продовольство, коней і т.п. (20).

Варшавський договір викликав велике невдоволення в українських політичних колах. Від різних груп і партій надходили протести, зокрема М.Грушевського, В.Винниченка, М.Шаповала, С.Вітика та багатьох інших. Глибоко обурились договором галичани, засудивши С.Петлюру як зрадника(21). М.Грушевський, В.Винниченко та інші почали завзято агітувати за примирення з більшовиками. В.Винниченко навіть виїхав в Україну, щоб переконати Український радянський уряд створити самостійну, незалежну радянську Україну, але не добився нічого і повернувся за кордон. Голова Всеукраїнського Трудового Комітету С.Вітик звернувся з декларацією до Москви, в якій заявляв, що Варшавський договір укладений незаконно, не урядом, а дипломатичною місією на чолі з А.Лівицьким, і пропонував Москві розпочати мирні переговори з УНР. Відповіді він, звичайно, не одержав(22).

25 квітня 1920 р. війська Ю.Пілсудського почали наступ проти більшовиків. Разом з ним рушив у свій останній, невдалий похід в Україну і С.Петлюра зі своєю армією (близько 25 тис. чол.). Але і поляки, і війська УНР були розбиті Червоною Армією і відкинені назад на територію Польщі. Ще одна спроба створити незалежну Українську державу закінчилась невдачею.