Розділ III Українська держава за гетьмана ILСкоропадського

Непослідовна, невдала, просоціалістична внутрішня і зовнішньополітична діяльність Центральної Ради призводила до все більшої втрати її популярності серед населення, до загострення відносин з німецько-австрійським командуванням, до втрати реальної влади її органів на місцях.

Нова влада передбачалась у формі диктатури, без народного представництва, принаймні на перший час. За найкращу політичну форму визнано гетьманат. Кандидатами на гетьмана називали різних осіб, вт.ч. Є.Чикаленка, багатого поміщика, активного громадського діяча. Проте німецьке командування наполягало, щоб на чолі держави у такий непевний час стояла людина військова. Зупинилися на кандидатурі Павла Скоропадського.

29 квітня 1918р.

Цього ж дня гетьман призначив “отамана” (голову уряду) - М.Устимовича, який приступив до формування уряду, але через відмову багатьох політичних діячів, зокрема лідерів майже всіх соціалістичних партій, увійти до складу уряду йому це не вдалося. У ніч на ЗО квітня прибічники гетьмана захопили всі державні інституції, найважливіші об’єкти міста. Центральна Рада оголошу­валась розпущеною. Ніхто, до речі, крім січових стрільців, вірних присязі, не виступив на її захист. У перестрілці з гетьманцями декілька чоловік з обох сторін було вбито. Поза цим переворот відбувся безкровно. Голова Ради М.Грушевський був узятий під домашній арешт і оселений під Києвом як приватна особа.

29 квітня гетьман проголосив маніфест - “Грамоту до всього українського народу” та “Закони про тимчасовий державний устрій України”(5). У “Грамоті” гетьман повідомляв населення про свій прихід “волею народу” до влади, засудив Центральну Раду і всі її установи як нездатні до державотворчої праці, заявивши, що “для забезпечення влади і спокою” він “переймає необмежену владу над Україною”, оголошує розпущеною ЦР, усі її місцеві органи та установи, всі земельні комітети, скасовує її законодавство, повертає правову силу усім попереднім формам і видам приватної власності. Ставши “на грунті української державності”, яку нібито врятували Німеччина та Австро-Угорщина, що “вірні своєму приреченню, готові далі боротися за волю й мир на Україні”, гетьман обіцяв у майбутньому вибори до законодавчого сейму, право викупу селянами земель у поміщиків та інших великих землевласників (за їх згодою) та відбудову торгівлі і промисловості. Йшлося і про те, що будуть забезпечені права робітників.

Декларована П.Скоропадським ідея сильної влади, "твердої руки" для проведення докорінних політичних і соціальних реформ втілилась у проголошених ним 29 квітня “Законах про тимчасовий державний устрій України”.

69 склад кабінету міністрів. Він мав право помилування, був головнокомандувачем (“верховним воєводою”) армії і флоту, керував зовнішньою політикою та ін. У другому розділі зазначалось, що пануючою релігією в Україні є християнська православна віра, але громадяни всіх інших віросповідань мають повну свободу. У третьому розділі мова йшла про права і обов’язки громадян і козаків. Вони мали захищати Україну від ворогів, платити податки, бути законослухняні й особисто вільними. Свободу громадян захищали закони; ніхто не міг без достатніх на це підстав ув’язнити громадянина; кожен сам собі обирав місце праці і місце проживання; кожному належало право приватної власності; встановлювалася свобода слова, зборів, преси, створення організацій і союзів.

Четвертий розділ регулював проблеми законодавства і законності. Закони тимчасово, до скликання парламенту, приймала Рада Міністрів і підписував гетьман. Міністри давали роз’яснення і зауваження до законів. Законодавство України було обов’язковим для всіх громадян і не громадян, у т.ч. іноземців, якщо вони тільки не користувалися екстериторіальністю. Після публікації закону ніхто не міг виправдовуватись його незнанням.

У п’ятому розділі йшлося про Раду Міністрів. Вона розробляла проекти законів і схвалювала їх, мала найвищу виконавчу владу, поділялася на міністерства і департаменти. Міністрів і голів департаментів призначав з санкції гетьмана прем’єр-міністр. Гетьман міг у будь-який час усунути від виконання обов’язків як увесь склад уряду, так і окремого міністра. Отже, за всю свою діяльність уряд ніс відповідальність перед гетьманом.

У шостому розділі йшлося про створення і повноваження фінансового комітету, до якого входили прем’єр-міністр, міністр фінансів і державний контролер.

Останній розділ стосувався Найвищого суду в справах законодавства та адміністрації. Він проголошував закони та інші нормативні акти, прийняті Радою Міністрів, дбав про їх корисність суспільству. Голову і членів суду призначав гетьман.

Як потім зазначав сам Скоропадський у "Споминах", спочатку він "не думав про відновлення на Україні гетьманства, а тільки про дуже коротку диктатуру на час, поки вдасться сформувати іншу, більш помірковану владу". Він хотів "...створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністративний апарат, яких в той час практично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні і соціальні реформи." Політичну реформу, писав Скоропадський, "я уявляв собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю".(7)

Гетьманська влада розгорнула активну державотворчу діяльність. Слід, зокрема, звернути увагу на розвиток у період гетьманату інституту державної служби. Після перевороту, крім розгону Центральної Ради, було звільнено переважно лише міністрів її уряду, їх заступників та урядовців центрального державного апарату, який розформовано. Решта урядовців залишалися на своїх посадах. На місцях були усунені зі своїх посад призначені Центральною Радою комісари, а їх замінили так звані старости, які й очолили місцеву адміністрацію. Офіційний наказ про їх призначення 14 травня підписав тодішній міністр внутрішніх справ Ф. Лизогуб (8).

Відновлювався попередній, діючий ще за царату, адміністративно-територіальний поділ - губернії, повіти, волості. Міське і земське самоврядування скасовано, повернуто до міських дум і земських управ. Замість назви “Українська Народна Республіка” була встановлена нова назва України - “Українська держава”.

ЗО квітня гетьман призначив на голову Ради Міністрів М.Василенка - відомого наукового і громадського діяча, професора історії України та права. Він повинен був сформувати “лівий” кабінет, основу діяльності якого становило б завдання національного відродження України, але без “крайностей, щоб не викликати негативної реакції серед інших національностей”. (9)

У кабінеті, сформованому М.Василенком, не було соціалістів, оскільки вони, як потім сказала учасниця цих подій Л.Старицька-Черняховська, “не хотіли забруднити свою соціалістичну чистоту”. (10). Дванадцять міністрів були за походженням українцями, хоч і зрусифікованими, безпартійними або членами різних несоціалістичних партій (наприклад, кадетів), двоє росіян, поляк та єврей.

Зокрема, міністерство іноземних справ очолив відомий український історик-вчений Д.Дорошенко; міністром освіти та мистецтва став професор Київського університету кадет М.Василенко; міністром юстиції - професор криміналістики Харківського університету безпартійний М.Чубинський. Військовим міністром гетьман призначив досвідченого генерала, командувача однєї з армій колишнього Румунського фронту О.Рогозу.

Здебільшого цей уряд складався з кваліфікованих спеціалістів і одразу ж розпочав активну державотворчу діяльність.(11)

Щоправда, деякими істориками, в т.ч. зарубіжними, цей уряд за складом був оголошений неукраїнським, реакційним, монархічним, але інші з цим не погоджувались. Наприклад, Н.Полонська- Василенко пише: “роблено це тому, що ніхто з цих міністрів не належав до соціалістичних партій, а в Україні, незважаючи на всі нещастя, що їх принесли соціалісти, ще твердо трималися гасла: “не потрібна несоціалістична Україна!” (12). Напевне, Н.Полонська-Василенко має рацію, хоч практична діяльність гетьманської влади давала населенню вагомі підстави для невдоволення.

Ставши верховним правителем України, П.Скоропадський, сам як великий землевласник, почав відновлювати старі, дореволюційні порядки. Більшість у його уряді були представниками монархічної і кадетської партій.

Народні маси були позбавлені політичних прав і свобод, ліквідовано 8-годинний робочий день та інші здобутки трудящих. У селян відбиралися виділені їм земельними комітетами або захоплені самостійно поміщицькі та церковні землі, інвентар. Каральні загони, в основному німецькі та автрійські, нещадно придушували будь-які прояви непокори.

Вся діяльність гетьманських установ і органів проходила під суворим контролем німецької влади. Німецькі війська, хоч і були запрошені Центральною Радою та вважалися союзниками, поводились як господарі країни. їхні гарнізони були розташовані по всій Україні. У деякі регіони, наприклад, наХолмщину, вони навіть не допускали гетьманську адміністрацію. Німці втручалися у внутрішню і зовнішню політику України, а їх головнокомандувач фельдмаршал Г.Айхгорн та начальник штабу генерал В.Тренер мали значно більшу реальну владу, ніж сам гетьман.

Австро-німецькі власті продовжували посилено грабувати Україну, ешелонами вивозили продовольство, вугілля, промислове устаткування тощо. Австрійський представник у Києві граф Й.Форгач у звіті за квітень-листопад 1918 р. писав у Відень, що з України вивезено:

Всього було відправлено вагонів: законно (згідно з договором) - 30757 і незаконно, додатково - 15000 (15).

За “законно” вивезені продовольство й іншу продукцію окупаційна влада платила населенню свої ціни, своїми грішми - марками і кронами. Але що за них людям можна було купити? Ті ж Німеччина і Австрія вивозили з України все, що вдавалось, не довозили ж нічого. Австрійські торговці, правда, намагалися приїхати в Україну для укладення торговельних взаємовигідниих угод, але німецькі військові власті і гетьманські урядовці дозволу їм на в’їзд в Україну не дали.

До того ж, Україні, згідно з домовленістю з урядами Німеччини й Австро-Угорщини, доводилось утримувати величезні військові контингенти цих країн на своїй землі: Німеччина тримала в Україні 20 дивізій, Австро-Угорщина - 4 піхотні корпуси і 2 кінні дивізії, ряд допоміжних частин - всього австро-німецьких військ тут було понад 300 тис. чол. (16)

Грабіжницька політика німецької та австро-угорської влади в Україні й антинародна - геть­манської влади - викликали все більше невдоволення серед політичних діячів, широких народних мас (17).

На початок травня у Києві був призначений Il Всеукраїнський селянський з’їзд, але уряд його заборонив. Тоді делегати з’їзду зібралися 8 травня під Києвом, у Голосіївському лісі, нелегально і ухвалили резолюцію протесту проти гетьманської влади взагалі. У відозві до селянства воно закликалось до боротьби проти гетьманщини та окупантів: “Умремо, а землі і волі не дамо!” (18) Через декілька днів, теж нелегально, зібрався Il Всеукраїнський робітничий з’їзд (13-14 травня), який теж вирішив вести боротьбу з гетьманом за Українську республіку (19).

У середині травня відбулись нелегальні партійні з’їзди - УПСР, УСДРП, УПСФ, які засудили соціальну і національну політику гетьманату. Підтримав гетьмана, його політику тільки з’їзд пред­ставників промисловців, фінансистів, поміщиків та інших землевласників, який пройшов теж у травні за участю близько 1000 делегатів (20). Підтримали його й партії кадетів та монархістів.

10 травня гетьман сформував новий уряд. Очолив його Ф.Лизогуб. До складу уряду з українців увійшло тільки два відомі державні діячі - Д.Дорошенко (як міністр закордонних справ) і М.Василенко (як міністр освіти).

У складі нового гетьманського уряду, крім вже названих міністерств закордонних справ і освіти, були міністерство внутрішніх справ, фінансів, торгівлі і промисловості, земельних справ, судових справ, військове, генеральний контролер. Ці міністерства існували й раніше. Новими були два: міністерство народного здоров’я та міністерство сповідань (займалося релігійними пробле­мами).

Паралельно вдосконалювалася внутрішня структура міністерств, які розділено на департаменти, відділи й підвідділи та ін. (21).

15 травня опозиційні політичні партії, зокрема соціалістичного спрямування, утворили єдиний координаційний опозиційний центр - Український національно-державний союз - з метою “рятувати загрожену українську державність”. На початку серпня його перетворено в Український національний союз або УНС. Його спочатку очолював А.Ніковський, а з 18 вересня - В.Винниченко. Союз почав боротьбу проти гетьманського режиму “як буржуазного і не українського”.(22)

Ще однією серйозною політичною силою у той час, про яку здебільшого чомусь промовчували пізніші і теперішні дослідники, особливо радянські, і яка діяла в той час в Україні, були різні російські партії й організації. З встановленням гетьманської влади і виявленням нею великої схильності до всього російського в Україну масово посунули ворожі більшовикам елементи з Росії. Вони несли з собою не тільки ненависть до більшовиків, а й до України, до всього україн­ського взагалі, зробивши великі міста, зокрема Київ, осередками інтриг та змови. Тут були засновані ворожі щодо України “Киевский национальный центр”, “Союз возрождения России” та ін. Всі вони повели підривну діяльність проти Української держави, завзято агітували за повалення влади більшовиків у Росії, за повне приєднання до неї України (23). Вони намагались зробити з України центр боротьби проти більшовизму, за відновлення “единой и неделимой России”. Недарма у червні 1918 р. з цією ж метою до Києва приїхав лідер партії кадетів П.Мілюков, який вів “розвідувальні” розмови в цьому плані навіть з німцями (24).

Діяли тут і різні російські терористичні групи, які мали на меті викликати паніку в Україні, дестабільність, розбити союз гетьмана з німцями, ослабити їх взаємно. Російські терористи здійснили у червні вибух великих складів боєприпасів під Києвом, у липні (в Одесі) - підпали складів продовольства, фабрик, заводів. ЗО липня російський есер Донской підірвав у Києві бомбою фельдмаршала Айхгорна. Отже, внутрішня ситуація в Україні продовжувала ускладнюватися.

Водночас у період гетьманщини Українська держава мала й певні здобутки, передусім у зовнішньополітичній сфері. Відбувся обмін дипломатичними представниками з державами Центрального блоку. Велися переговори з Румунією, Фінляндією, Литвою, Грузією, Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Голландією, Норвегією, Італією, Персією. Але Німеччина та Австро- Угорщина рішуче запротестували, коли влітку 1918 р. Україна спробувала встановити дипломатичні відносини з країнами Антанти - Англією і Францією. Корисний для України договір був укладений з Кубанню[†], оборонний і торговельний союз підписано з Доном.

Цікавими є міждержавні відносини у той час України з Радянською Росією. Брестський мир зобов’язував Росію підписати мирний договір з Україною. З цією метою ще Центральна Рада скерувала у Росію, в Курськ, де мали відбутись переговори, делегацію на чолі з М.Поршем. Але після гетьманського перевороту ця делегація була відкликана. Під тиском німецького уряду 22 травня вже Росія послала у Київ свою мирну делегацію на чолі зХ.Раковським. Українську делегацію очолював професор С.Шелухін. Обговорено справу припинення військових дій, фінансів, зв’язку, обміну полоненими, економічних і культурних зв’язків. 12 червня 1918р. у Києві був обома сторонами підписаний прелімінарний мир. Цим актом Росія визнавала Українську державу, обидві сторони зобов’язались встановити дипломатичні відносини на рівні консульськиих. Але з підписанням остаточного миру радянська делегація після неодноразових консультацій з Москвою зволікала, передбачаючи швидку поразку країн Центрального блоку.

Паралельно з цими офіційними переговорами радянська делегація, зокрема заступник її голови Д.Мануїльський, провели нелегальні зустрічі і переговори як з місцевими більшовиками, так і з керівництвом Українського національного союзу в особі В.Винниченка та М.Шаповала. Мова йшла про підготовку повстання з метою повалення гетьманщини (26).

Значна робота була проведена гетьманською владою в справі відбудови залізниць, мостів та інших шляхів сполучення. Вдалося налагодити розхитані фінанси й створити державний бюджет. Українська валюта, забезпечена природними багатствами України й, головно, цукром, стала стабіль­нішою. Був встановлений її твердий курс, а також співвідношення з німецькою валютою: 100 німецьких марок у золоті дорівнювало 46 українським карбованцям у золоті.

Почались важливі судові реформи. Судова система Української держави спочатку порівняно з епохою УНР істотних змін не зазнала. У "Законах про тимчасовий державний устрій України" йшлося про Генеральний суд як "найвищого хоронителя і захисника закону" та "найвищий суд України для справ будівництва та адміністративних”. "Порядкуючий генеральний суддя та всі генеральні судді" призначалися гетьманом. Законом від 2 червня уточнено функції Генерального суду, який складався з трьох департаментів - "цивільного, карного і адміністративного". Він мав виконувати ті ж функції, що колись "Правительствующий сенат".

8 липня гетьман затвердив закон "Про утворення Державного Сенату" як "вищу в судових і адміністративних справах державну інституцію". Щоправда, компетенції Сенату закон не врегулював. Вона тимчасово мала регулюватися старим російським законодавством щодо "Правительствующего Сената" та "Учреждения судебных установлений".

8 липня з’явився й закон "Про Судові палати та Апеляційні суди". Отже, відновлювалися колишні судові палати, щоправда, з деякими змінами.

Почала створюватися система губернських та повітових судів. Судочинство стало гласним, з участю присяжних засідателів. Обвинувачений мав право на захист тощо.

Значними були здобутки у галузі культури й освіти, в чому велика заслуга міністра освіти Миколи Василенка. Так, 6 жовтня в урочистій обстановці у Києві відкрито перший Державний український університет, а 22 жовтня - такий же університет у Кам’янці-Подільському. У всіх інших університетах створено кафедри української мови, літератури та історії. Коли за Центральної Ради було 3 українські гімназії (усі в Києві), то впродовж 1918 р. їх було відкрито 150, у т.ч. навіть по деяких селах. Не були ліквідовані і діяли всі російські гімназії, але в них як обов’язкові предмети введено українську мову, історію та географію України. Засновано Український державний театр, Державну драматичну школу у Києві, Національний музей, Національну галерею, Національну капелу, Український державний архів. На базі Українського наукового товариства, заснованого у 1908р. у Києві, створено Українську Академію Наук, урочисте відкриття якої відбулося 24 листопада 1918р. Вона мала три відділення: історико-філологічне, фізико-математичне та соціально-економічне. На її президента гетьман запросив спочатку М.Грушевського, а після його відмови - професора В.Вернадського. Відкриття УАН було одним з найбільших досягнень України в галузі культури, хоча впродовж багатьох років більшовики, фальсифікуючи історію, переносили дату її заснування на 1919 р., коли саме вони вже були при владі.

Видано велику кількість українських шкільних підручників, книжок і періодичних видань.

Змінилася ситуація у відносинах між державою і церквою. Як зазначалось, Центральна Рада ігнорувала церкву, а в час захоплення Києва більшовиками у січні 1918 р. ними вбито главу української православної церкви митрополита Володимира і церква залишилася без свого керівника (27).

Гетьманський уряд створив міністерство сповідань, яке очолив професор В.Зіньківський,

73 прихильник автокефалії української церкви. Але у своїй діяльності в цьому напрямі він зустрів опозицію з боку зрусифікованого єпископату і несвідомої частини обдуреного зрусифікованими священнослужителями населення. Патріарх Московський і всієї Русі Тихон дав вказівку обрати терміново митрополита України на Єпархіальному з’їзді, а не на Церковному соборі, як повинно б бути. Він же рекомендував на цю посаду єпископа Антонія Храповицького, що і був обраний митрополитом. Хоч Рада міністрів України послала патріархові Тихону протест проти обрання митрополита не на Церковному соборі, патріарх санкціонував вибори. Митрополит Антоній був вірним слугою патріарха і Москви, про ніяку автокефалію він і не помишляв (28).

Коли ж у червні 1918р. у Києві все ж таки зібрався Церковний собор і від імені гетьмана та уряду була зачитана декларація про необхідність автокефалії, бо в “самостійній державі має бути і самостійна церква”, то під тиском зрусифікованої церковної ієрархії було прийнято рішення не про автокефалію, а тільки автономію церкви в Україні.

На відміну від Центральної Ради, соціалістичне керівництво якої довгий час не бажало формувати регулярної армії, сліпо вірячи у всесвітню соціалістичну революцію і загальний мир, гетьманська Rляда енергійно взялась за формування збройних сил. Колишні невеликі формування військ ЦР були розпущені. На базі запорізького загону, який на чолі з генералом К.Прісовським обороняв при ЦР Київ від більшовиків, сформовано Запорізьку дивізію, командиром якої гетьман призначив колишнього царського генерала О.Натієва. У липні 1918 р. сформовано гвардійську Сердюцьку дивізію під командуванням полковника С.Клименка, з вересня дозволено формування загону, а потім куреня Галицько-Буковинських січових стрільців. В Австрії з військовополонених українців була сформована дивізія синьожупанників. Прийнято рішення про формування ще 8-ми піхотних корпусів та 4-х кінних дивізій. Для підготовки офіцерів відкрито спеціальні офіцерські школи.

Законодавчу базу військового будівництва заклали кілька актів, у т.ч. закон "Про загальний військовий обов’язок" від 24 липня, закон "Про політично-правове становище служачих військового відомства" від 1 серпня та ін.(29). На жовтень була призначена мобілізація в Україні, потім перенесена на листопад, оскільки її проведення всіляко гальмували німці і більшовики.

З літа 1918р. гетьман дав наказ військовому міністру О.Рогозі вжити заходів до поновлення козацтва як окремого стану населення і великого резерву армії. Козацтво як стан існувало в Чернігівській та Полтавській губерніях ще до революції 1917р., коли його зрівняно з усім населенням. Наприкінці XIX - початку XX ст. воно користувалося деякими пільгами і різнилося від іншого населення більшим збереженням історичних традицій, національною свідомістю і більшим добробутом. 16 жовтня 1918р. окремим універсалом гетьман відновив козацтво - спочатку у цих двох губерніях та на Слобожанщині. До козацького стану були віднесені нащадки запорізьких, кубанських козаків, але могли вступати до нього й не козаки. Козаки кожної губернії складали кіш з виборним кошовим отаманом на чолі. Отаман підпорядковувався гетьманові. У кожному коші було декілька полків з виборними полковниками. На чолі козацтва стояла Велика козацька рада, головою якої був сам гетьман. Цим способом гетьман сподівався створити в Україні заможну, вірну йому, середньоземельну, із сильними історичними традиціями верству, а з другого - мати надійне, не зіпсоване більшовицькою агітацією військо. Ймовірно, що він також мав намір втягти в сферу своїх впливів інші козацькі землі - Кубань, Дон. Проте здійснити цей план гетьманський уряд не встиг.

Окреме місце серед збройних сил належало Чорноморській флотилії. Гетьманському урядові вдалося після тривалих переговорів здобути згоду німецького уряду на передачу Україні військових суден, які були захоплені німцями (ЗО). Проте більшість кораблів ще раніше за наказом Раднаркому Росії евакуювалася в Новоросійськ. Коли Німеччина поставила перед Росією ультиматум - повернути кораблі у Севастополь, що відповідало умовам Брестського договору, то за вказівкою В.Леніна ці кораблі, щоб не повертати їх Україні, потоплено (31).

Вся діяльність, спрямована на створення власної, української армії була потрібною. Проте чисельність цієї армії все одно поки що була мізерною - 3 дивізії в середньому по 5 тис. бійців та ще деякі окремі частини. Однак і тут проявилась дводушність гетьмана, його низькопоклонство перед колишньою царською Росією. На всі командні пости він призначав переважно російських офіцерів, сформував з російського офіцерства Особливий корпус, який не входив до складу української армії і підпорядковувався особисто гетьману. Весь його штаб, вся охорона теж складалися з російських офіцерів.

Між тим, опозиція гетьманату, раз почавшись з перших днів перевороту, все більше посилювалась. Щоправда, гетьман і його уряд йшли назустріч національним вимогам, пропонували

74 представникам опозиційних партій і організацій взяти участь в управлінні, зайняти міністерські пости, але переговори в цій справі не мали успіху.

З початком серпня Український національний союз вже твердо висунув гасло боротьби за повалення влади гетьмана і взяття влади в свої руки.

Серед населення та війська повелася завзята антигетьманська пропаганда. Винниченко та інші члени Союзу виступали на численних мітингах і зборах, із статтями у періодичних виданнях. Гетьман ставився до цього спокійно. Щоправда, він розпорядився заарештувати Винниченка і Петлюру, але невдовзі й звільнив їх, розуміючи, що війна наближається до кінця, що німецькі війська вічно в Україні не будуть і треба шукати іншої опори. Недарма у середині жовтня 9 міністрів подали голові уряду і гетьману “Записку дев’ятьох” про необхідність переорієнтації на Антанту. В жовтні відбулась зустріч гетьмана з лідерами УНС, яка закінчилась певною домовленістю і обопільною згодою на входження представників УНС в уряд. В.Винниченко пізніше писав, що це з їхнього боку був лише маневр, “для конспірації,... щоб приспати пильність уряду...” (32) Як би там не було, до складу уряду увійшло 5 представників УНС, з них 4 соціалісти-федералісти -

A. В’язлов, О.Лотоцький, П.Стебницький, М.Славинський та один безпартійний - В.Леонтович.

Новий уряд запропонував проект земельного закону, згідно з яким поміщицькі маєтки мали бути примусово викуплені державою і роздані між селянами не більше як по 25 десятин на одне господарство. Однак господарства, які мали культурне значення чи обслуговували цукроварні, вирощували худобу тощо, могли мати по 200 десятин (33). Для глибшого вивчення цього питання було створено Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом.

Далі уряд проголосив автокефалію Української православної церкви, склав проект закону про скликання Українського сейму (на січень 1919р.).

Але в цей час різко змінилася міжнародна ситуація. Ще 29 вересня капітулювала Болгарія, за нею Туреччина, у жовтні розпалася Австро-Угорська монархія, загострилась революційна ситуація у Німеччині.

Назрівали нові та гострі події на північному сході. Ще в квітні у зв’язку з зайняттям України австро-німецькими військами ЦВКУ і Народний секретаріат перебрались у Таганрог, де незабаром, за вказівкою з Москви, самоліквідувались. Замість них було утворено Повстанбюро у складі 9-ти чоловік, яке мало керувати революційною боротьбою в Україні. 28 листопада 1918 р. за постановою ЦК КП(б)У у Курську утворено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. До складу входили

B. Аверін, К.Ворошилов, Ф.Сергеев, В.Затонський, Ю.Коцюбинський та ін. Маніфестом від 29 листопада1918 р. він проголосив повалення гетьмана, відновлення влади Рад, для чого попросив військової допомоги у Радянської Росії.

В такій ситуації П.Скоропадський видав 14 листопада грамоту, якою проголосив федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. До цього підштовхували його представники Антанти, зокрема консул Франції в Одесі Енно й ін. Антанта, остаточно переконавшись у нестабільності політичної ситуації в Україні, вважала доцільним створення не самостійних держав на території колишньої царської Росії, а тільки федерації народів, що входили б до складу нової Російської держави. Тому й гетьман писав у грамоті, що його метою є “праця коло відбудови єдиної Росії на федеративних началах із збереженням Україні всіх прав на розвиток її державності...” (34). Він призначив новий уряд на чолі з С.Гербелем, який складався в основному з російських монархістів (35). Це прискорило збройний виступ опозиції проти гетьмана.

На початку листопада 1918р. вибухнула революція в Німеччині, яка була проголошена республікою. Німецькі війська, розміщені в Україні, повертались на батьківщину. 13 листопада ВЦВК РРФСР оголосив Брест-Литовський мирний договір анульованим. Почався новий наступ російських військ на Україну. До них на східних її землях приєднувалися українські радянські частини. Гетьман Скоропадський опинився в скрутному становищі. Його уряд виявився без­порадним.

13 листопада УНС вирішив почати збройне повстання проти гетьманщини. На засіданні УНС у Білій Церкві створено керівний орган повстанського руху - Директорію у складі 5-ти осіб: В.Винниченко (голова), С.Петлюра (головний отаман), Ф.Швець, О.Андрієвський і А.Макаренко. Директорія звернулася до населення України з відозвою, в якій оголосила владу гетьмана поваленою, оскільки вона була незаконною, і повідомляла про своє створення та взяття усієї повноти влади в свої руки. Збройну силу повстання становив спочатку тільки курінь січових стрільців на чолі з полковником Є.Коновальцем, який стояв у Білій Церкві. Звідси 16 листопада почався наступ на Київ. Гетьман спішно готувався до боротьби. Головнокомандуючим своїх збройних сил він спочатку

75 призначив генерала графа Келлера, який вже до цього неодноразово проявив себе як ворог України, а дещо пізніше - 27 листопада - князя Долгорукого. Була спішно оголошена мобілізація російського офіцерства, яка, однак, дала мізерні результати. Назустріч наступаючому військові Директорії гетьман кинув Особливий корпус офіцерів, бронепоїзд, артилерію, Сердюцький полк та ін. - всього понад 3 тис. осіб. Під Мотовилівкою 18 листопада курінь січових стрільців (300 осіб), не чекаючи підходу інших частин Директорії, маючи гармату на саморобному бронепоїзді, несподівано напав на гетьманців. Незважаючи на величезну чисельну перевагу, останні були розбиті і відступили (36). До військ Директорії масово почали приєднуватись селяни, міщани, котрі становили незабаром значну силу - близько 90 тис. осіб. На їх бік перейшли кінний Лубенський полк гетьманців, Запорізька дивізія, яку очолював полковник П.Болбочан, та інші частини, згодом - і Сердюцька дивізія. Повстанські загони діяли проти гетьманців та німців і на інших теренах України. На Звенигородщині, наприклад, діяв великий повстанський загін на чолі з колишнім комендантом Київського військового округу за Центральної Ради капітаном Шинкарем. На Катеринославщині - “батько” Н.Махно, що оголосив війну гетьману, німцям, поміщикам та закликав не визнавати ніякої влади. Значні загони діяли на Чернігівщині, на Поділлі.

14 грудня війська Директорії після завзятого бою зайняли Київ. Гетьман П.Скоропадський цього ж дня зрікся влади і при допомозі німців виїхав за кордон.

Що ж принесло Україні понад 7-місячне панування гетьмана? В національному відношенні - мало, в соціальному - зробило крок назад. Повернулися і стали знову привілейованою верствою поміщики, капіталісти, нічого не було зроблено в інтересах селян, робітників. Наступило роздолля для шовіністичного російського офіцерства, монархістів та інших реакціонерів. Не зумів, не захотів гетьман воскресити в людей віру в національне відродження України, піти шляхом зміцнення української державності, а віддав перевагу, як своїй опорі, німецьким військам, реакційному російському чиновництву та воєнщині. Водночас не повинні ми й забувати, що саме в період гетьманщини були налагоджені дипломатичні стосунки з багатьма країнами, які, отже, визнали Україну. Значні досягнення були в галузі фінансів, відбудовувалося зруйноване господарство України, проведено судові реформи, українізацію школи, вищої освіти, відкрито два університети, засновано AH, український театр, низку великих видавництв, які масовим тиражем видавали українську літературу, тощо.

Отже, намагання відродити старі, дореволюційні порядки, зокрема в аграрному питанні та у промисловості, привело до того, що не стали опорою влади гетьмана селяни (найчисленніша верства українського населення), робітники, національна інтелігенція, соціалістичні політичні партії. Це й зумовило швидке його повалення.