ЄВРОПЕЙСЬКІ ЦІННОСТІ В УКРАЇНСЬКОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Ганна Михайлівна Федущак-Паславська

кандидат юридичних наук, доцент кафедри історії держави, права та політико-правових учень Львівського національного університету імені Івана Франка (м.

Упродовж XVII-XIX ст. у Європі відбулося становлення, а відтак утвердження сучасного державно-правового устрою, заснованого на політичній демократії, правовій свободі та громадянській рівності. Розвинувшись у правовій думці, означені цінності потребували правових механізмів для їх реалізації та відповідних установ, які будуть відповідальними за їх реалізацію. Для цього у правовій доктрині, а відтак у практиці конституційного будівництва з’явилися принципи верховенства права (правової держави), поділу влади (по горизонталі і по вертикалі), стримувань і противаг, незалежності суддів та ін., здатні обмежувати абсолютизм державної влади.

Конституції європейських країн поступово закріплюють і інші цінності, визначальні для західної правової традиції. Йдеться, перш за все, про цінності, перелік яких нині закріплений ст. 2 Лісабонського договору про Євросоюз.

У зв'язку з перебуванням під окупаційними режимами, український народ дістав можливість утвердження демократії, свободи і рівності тільки у 20-х рр. XX ст. Тому, основною проблемою українського державотворення залишалося питання нереалізованого суверенітету нації.

Утворені в цей період Українська Народна Республіка (У.Н.Р.) та Західно - Українська Народна Республіка (ЗУНР) у практиці державного будівництва відтворили не лише традиційні для українського державотворення принципи, які характерні для всіх періодів української державності, починаючи від Української держави князівської доби. У конституціях та конституційних проектах закріплювалися цінності, притаманні тогочасному європейському конституціоналізму.

«Статут про державний устрій, права та вольності У.Н.Р.» (Конституція У.Н.Р.) закріпив принцип народного суверенітету, визнавши народ України джерелом і носієм державної влади.

Конституція У.Н.Р., закладаючи основи парламентської республіки, «здійснивши» поділ влади на три гілки, передбачила, орган вищої виконавчої влади - Рада Народних Міністрів, одержує повновладдя від Всенародних Зборів і тільки перед ними відповідає. Також Голова Всенародних Зборів за погодженням з Радою Старшин Зборів, формує Раду Народних Міністрів, склад якої затверджують Всенародні Збори (пар.48). Всенародні Збори терміном на п'ять років обирають членів колегії, яка складає Генеральний Суд У.Н.Р. (пар.62).

Виходячи із аналізу норм Конституції У.Н.Р., можна твердити, що законодавець також використав механізм (принцип) стримувань і противаг. Зокрема, вищий орган державної влади У.Н.Р. - Всенародні Збори, згідно з пар.23 безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу, формують органи виконавчої і судової влади. До компетенції цього органу також належить вирішення питань війни і миру; оподаткування; військової мобілізації; укладення політичних та економічних угод; встановлення одиниць міри, ваги і монети У.Н.Р. Всенародні Збори також мають повноваження висловити недовіру як одному із членів Ради Народних Міністрів, так і цілій Раді Народних Міністрів, що призводить до його відставки. Постановою 2/3 Всенародних Зборів члени Ради Народних Міністрів можуть бути віддані під слідство й суд за свою діяльність (пар. 53, 54).

Впроваджуючи незалежність судової гілки влади, Конституція У.Н.Р. закріпила положення, згідно з яким судових рішень не можуть змінити ні законодавчі, ні виконавчі органи влади(пар. 59). Разом з тим, суд як для всіх громадян так і для членів Всенародних Зборів та членів Ради Народних Міністрів є один і той самий.

Поділивши владу по горизонталі, Конституція У.Н.Р., розвиваючи ідеї українських та зарубіжних вчених, закріпила принцип поділу влади і по вертикалі. Так ще Михайло Драгоманов у своєму проекті конституції з метою забезпечення прав і свобод людини використав місцеве самоуправління громад, волостей, повітів і земель у державі, яка є вільною спілкою локальних самоуправ.

Так само і за «Проектом Конституції - основних державних законів Української Народної Республіки» Оттона Ейхельмана мало бути впроваджене місцеве самоврядування. У третьому розділі Вступу до проекту Конституції У.Н.Р. автор пояснював, що при будівництві демократично-республіканської, національно-самостійної держави, робота має починатися «від самого фундаменту. Держава для народу. Народ - початок фундаменту. Держава - завершення для цього. Цим фундаментом є громада сільська і міська. А саме все те, що для громадського ладу та його цілковитого задоволення може виконати сама громада, або вільний союз, розуміється переважно сусідніх громад - все це і повинно передати первісній одиниці до її цілком самостійного порядкування».

Обґрунтовуючи політичну самостійність української нації, у Вступі О. Ейхельман також подає характеристику тогочасного політичного становища України, викладає свої аргументації основних принципів, закладених у проекті конституції.

Слідуючи, поширеному у тогочасній правовій думці принципу федералізму та у відповідності зі згаданим вище принципом децентралізації, автор у своєму проекті надавав законодавчу владу двопалатному(Земсько-Державна Палата, яка складається з представників від Парламентів окремих Земель та Федерально - Державна Рада) Федерально-Державному Парламенту, який мав ще й інші функції, зокрема: контроль над виконавчою владою, обрання половини загальної кількості членів вищого Федерально - Державного Суду, притягнення до відповідальності Федерально - Державного Голови, суддів Федерально­Державного Суду, депутатів, міністрів та ін. (пар. 58)

Виконавчу владу мав очолювати обраний на спільному засіданні обох палат парламенту і членів Федерально - Державного Суду, Федерально - Державний Голова.

Вищим органом судової влади мав бути Федерально - Державний Суд, до компетенції якого, крім інших повноважень, входив контроль відповідності законів Конституції, розв’язання колізій при застосу­ванні законів та ін.

Визначена вище компетенція Федерально - Державного Парламенту, способи обрання та взаємний контроль між органами законодавчої, виконавчої та судової влади, свідчать про запровадження принципу поділу влади та механізму його реалізації у вигляді принципу стримувань і противаг.

Особливістю проекту є п’ять гілок влади замість трьох. О. Ей­хельман запропонував встановлення установчої влади («Федерально

- Державна Установча влада народу»), яка мала належати народові (пар. 12-16) та контрольної влади, яку він покладав на Федерально - Державний Контроль, що повинен був перевіряти прибутки і видатки Федерально - Державної Організації (пар. 11).

Комісія, яка готувала нову конституцію Української держави влітку 1920 р., відхиливши проект О. Ейхельмана в цілому, використала деякі його положення, і в результаті виник Основний Державний Закон Української Народної Республіки (проект Правительственно!.' Комісії по виробленню Конституції Української Держави). Артикулом першим Українська держава була проголошена самостійною та незалежною державою з демократично-республіканською формою правління. Уся повнота влади в державі належала її громадянам і реалізовувалась ними як безпосередньо, так і через органи державної влади.

Крім принципу суверенітету народу, в основу проекту покладено принцип поділу влади. Зокрема, законодавча влада мала належати Державній Раді, виконавча - Голові держави та Раді Міністрів, відповідальній перед парламентом. Вищою інстанцією у судовій системі проголошувався Найвищий державний Суд. Проектом проголошувалися також незалежність суддів, верховенство закону, широкі права і свободи громадян, місцеве самоврядування (арт. 133-135).

У 1918 р. на західноукраїнських землях була проголошена ЗУНР, «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії» (Конституція ЗУНР), якої закріпив верховенство і суверенітет народу, що має реалізовуватися через представницькі органи (Установчі Збори ЗУНР) (арт.

Як і за Конституцією У.Н.Р., державна влада була організована за принципом її поділу на три гілки: законодавча влада належала Національній Раді, виконавча - Виділу, який колегіально виконував обов'язки голови держави. Структура судової влади визначалася окремим законом. Останньою судовою інстанцією був Найвищий державний суд.

Проект Конституції ЗУНР С. Дністрянського, спираючись на традиції українського конституціоналізму та на довід сучасних держав, також став виразом передових ідей того часу. У проекті розділ II «Державна влада» розпочинається твердженням: «Західна Україна є Народна Республіка» (пар. 43) з поділом влади на три гілки та з чітко виписаним механізмом стримувань і противаг.

Законодавча влада спочатку надається Установчим Зборам, а згодом передається Народній Палаті (пар. 55). Народна Палата здійснює верховний нагляд за всім управлінням та правосуддям, також має ще цілу низку функцій і повноважень, закріплених у параграфах 56-58.

Виконавча влада належить Державній Раді (пар. 105). А Пре­зидент Республіки стоїть на чолі уряду. Він піклується про єдність дій уряду і слідкує за законністю управління (пар. 96). Вносити про­позицію про зміщення Президента Республіки має право Народна Палата (пар. 58).

Згідно з параграфом 123 верховне правосуддя належить Дер­жавному Судовому Трибуналу, до повноважень якого також входить перевірка законів на конституційність та право «відмінити закони і постанови, які суперечать Конституції або законам, на які вони пови­нні спиратись (пар. 124). Параграф 118 фіксує положення, що «судді самостійні і незалежні».

Значний обсяг у проекті займають питання гарантування прав і свобод людини (35 із 130 параграфів), в т.ч. «Права народу» (пар. 39­42). Праву народів на самовизначення присвячений окремий розділ III (пар. 126-130), який є останнім у проекті.

Як конституції так і конституційні проекти 20-х років XX ст. базувалися на європейських цінностях.

Не зважаючи на відокремлене існування, обидві Українські держави - У.Н.Р. та ЗУНР - в основу державності поклали однакові цінності, задекларували одну мету: суверенітет українського народу, який мав здійснюватися через представницькі органи. Обидві українські держави проголошувались республіками, тільки ЗУНР

Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції була президентською республікою, а УНР, як вже зазначалося, - парламентською. У конституціях обох держав передбачалося реалізовувати функції державної влади згідно з принципом поділу влади. Значну увагу приділено питанню здійснення судочинства і, зокрема незалежності суду, функціонуванню судової гілки влади як незалежної. Важливим засобом забезпечення прав людини і встановлення меж функціонування державної влади були також норми, які закріплювали місцеве самоврядування.