Вплив Першої світової війни на суспільно- політичні відносини у Східній Галичині

Балканські війни 1912—1913 рр.', як зазначалось, вкрай загострили відносини між Австро-Угорщиною і Росією. В Росії у чорносотенній пресі постійно друкувалися антиавстрійські матеріали, проходили панслов’янські політичні маніфестації, посилилась фінансова та інша підтримка західноукраїнських москвофілів.

Російський уряд і шовіністичні кола щедро виділяли субсидії для діяльності “Русского народного совета” в Галичині, очолюваного В. Дудикевичем, на видання газет “Прикарпатская Русь” й “Голос народа”, на підтримку товариства ім. Качковського, його бурс та читалень, на агітацію напередодні виборів тощо. Гроші надходили через співробітників російського посольсгваіконсульствауВідні,російськогоконсульствауЛьвові.²¹⁷

Особливо активну проросійську діяльність розгорнули так звані “новокурсники”-москвофіли на чолі з В. Дудикевичем і Д. Марковим, які опанували більшість москвофільських видань, кооперативів, під виглядом пожежно-спортивних організацій створювали “русские Дружины”. Вони часто їздили в Росію, посилали на навчання у російські православні духовні семінарії молодь. У селах Галичини й Буковини ширилась пропаганда доцільності переходу на російське православ’я.

Це молоде покоління москвофілів, як зазначалось вище, стало на позиції повної національної і культурної єдності галицьких і буковинських українців з росіянами і переходу на російську мову.

З метою протидії русофільській пропаганді австрійська влада провела напередодні війни два судові процеси проти москвофілів: Мараморош- Сігедський (грудень 1913 р.) у Закарпатті і Львівський (березень—червень 1914 р.). Звинувачення в антиурядовій, антикатолицькій, шпигунській діяльності у Львівському процесі висунули кільком священикам, журналістам, студентам. За Львівським процесом уважно стежили в Росії, у тому числі сам цар. Про нього говорили в австрійському парламенті, російській Державній думі. До Львова прибули кілька членів думи, які побували на судових засіданнях.²¹⁸

Підсудні були виправдані польською лавою присяжних. Вердикт присяжних багатьма тоді пояснювався як свідомий маневр польських політичних кіл проти українського національного руху, який мав на меті зміцнення антиукраїнських позицій москвофілів. Російська і польська преса визнали це рішення етапним на шляху польсько-російського зближення. Очевидно, що на догоду цьому польські політики навіть постарались “забути” нещадне придушення царською Росією численних польських повстань, зокрема у 1794р., 1830—1831 рр., 1863—1864 рр. та ін.

Підбадьорені активною допомогою Росії, москвофіли наприкінці січня 1914 р. зібрали у Львові “Народный съезд Галицкой Руси”, у резолюції якого з національного питання відзначалось, що останнім часом Австрія, інспірована Німеччиною, намагається створити “український народ” і “українське питання”, знищити “русский народ” у межах Австро- Угорщини, а штучно створене нею “українське питання” ввести у програму своєї внутрішньої і зовнішньої антиросійської і антислов’янської політики.²¹⁹ Характерно, що за свідченням добре обізнаного польського сучасника подій, “цю (москвофільську—Т.Б.) течію назагал слід уважати за форпост російського уряду у нашому краї.... Порівняння національних руських інституцій з москвофільськими переконливо показує, що перші є результатом природного розвитку повного сил і життя народу, що прагне поширювати і поглиблювати здобутки, а другі — результатом штучних, насаджених іззовні, без міцних підвалин і майбутнього”.²²⁰

Що стосується українського громадсько-політичного руху, то загроза війни, об’єднання усіх антиукраїнських сил з метою знищення національного визвольного руху на західноукраїнських землях з новою силою поставили питання про консолідацію українського політичного табору.

На консолідацію всіх громадсько-політичних українських організацій була спрямована перш за все діяльність Національно- демократичної партії. Ще у 1911 р. з’їзд НДП ухвалив відозву до всіх українських парламентських послів із закликом об’єднатися в єдиний Український клуб, який 16 липня 1911 р., як зазначалось вище, справді був утворений, хоч до нього не увійшли соціал-демократи і москвофіли.

На іншому з’їзді НДП,угрудні 1912р., була прийнята така резолюція: “Розваживши міжнародне становище, котре може довести до оружного конфлікту на землях, заселених українським народом та обстоюючи непохитно наші змагання до повної державної незалежності всього об’єднаного українського народу, Народний з’їзд стверджує невигаслі і непередавнені права української нації до самостійного правно-політичного життя... та рішучо застерігає проти польських посягань на українські землі. Народний з’їзд взиває всю нашу суспільність, щоби в сей момент залишила всі партійні і фракційні спори та енергійно обернула всю акцію на сконсолідування своїх сил’’(виділення наше —Т.Б.).²²¹

У листопаді 1912 р. екзекутива УСДП опублікувала у пресі відозву “До українського пролетаріату”, у якій відзначала, що можливий вибух війни між двома могутніми імперіями повинен викликати потужний революційний рух всередині Російської імперії, насамперед в Україні, й “довести до розвалення великої тюрми народів... ”. Що стосувалося Австрії, то партія констатувала, що галичанам нічого не залишається, як бути на її боці проти “держави мордів і насильств над народами”, однак при цьому “не гнути спину і лизати чобіт Габсбургів”, які в Галичині віддали український народзайогорабськупокірністьцісарямнапоталупольській шляхті.²²²

7 грудня 1912 р. у Львові відбулась міжпартійна нарада представників українських політичних партій за участю біля 200 делегатів. На нараді після довгих дискусій було прийнято таку резолюцію: “3 огляду на добро і будучність українського народу по обох боках кордону, на случай оружного конфлікту між Австрією і Росією, ціла українська суспільність однозгідно і рішуче стане по стороні Австрії, а проти Російської імперії, як найбільшого ворога України”.

Слід відзначити, що спробу буковинських делегатів провести на нараді рішення, яке б однаково засуджувало імперіалістичну політику Росії і Австрії та протестувало проти війни взагалі, бо вона змусить українців до братовбивства, більшість не під тримала. Отже, сподівання щодо утворення української держави пов’язувалися у політичних колах Галичини, тобто і в делегатів наради, з поразкою Російської імперії у війні.

Після прийнятих рішень активізувалася діяльність політичних партій серед молоді, особливо радикальної. Маємо на увазі, у першу чергу, організацію так званого січового руху, про який уже згадувалось. Напередодні війни в Українському січовому союзі, організатором якого був Кирило Трильовський, налічувалось 916 організацій, а під проводом Івана Боберського діяло ще 305 “Січей” Сокола-батька. Обидві січові організації об’єднували у своіхлавах кілька десятків тисяч української молоді.²²⁴

Власне ця консолідація українських політичних партій і сил дозволила їм добитись, як зазначалось вище, ряду уступок від австрійської влади, у т.ч. на виборах у червні 1913 р. до галицького сейму та щодо запровадження у 1914 р. загальних виборів до сейму, українського представництва до крайового виділу, сеймових комітетів і крайових установ. Українцям, згідно з ухваленою 14 лютого 1914 р. новою виборчою ординацією і крайовим статутом, надавалось у сеймі 62 місця (з 228). Це був значний успіх української політики, але, на жаль, внаслідок наступних подій цьому не судилося здійснитися.

Не можна оминути ролі греко-католицького духовенства у той час. З часу, коли його очолив митрополит Андрей Шептицький, духовенство, у переважній своїй масі, зайняло активну позицію в національно- політичному русі. Широку громадську діяльність розгорнув і сам митрополит, який ще у 1899 р.

Будучи членом галицького сейму і віденської палати панів, він невтомно відстоював права українського народу. У 1911 р., на знак солідарності з виступами українських студентів Львівського університету, Шептицький закрив духовну семінарію. Саме йому належить перша українською мовою промова в палаті панів (у справі відкриття українського університету). Багато зусиль доклав Шептицький для проведення виборчої реформи й ін. Все це зміцнювало авторитет і вагу Греко-Католицької Церкви серед українського населення Галичини.

Різко негативна щодо царської Росії позиція галицьких політичних партій і сил (крім, звичайно, москвофілів) мала під собою реальний грунт: галичанам було добре відомо про заборону та переслідування у Російській імперії всього українського, самої української нації, її мови, історії, письменства та ін.

Навіть у 1911р. голова російського уряду П. Столипіїї підкреслював, що “історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить в собі ідею відродження старої України й устрою... на автономних національно- територіальних основах”.²²⁶ Керуючись такими директивами, місцева адміністрація почала новий похід проти українських установ: закривались українські клуби, бібліотеки, товариства “Просвіти”, заборонено продавати українські книжки, навіть Євангелію, у Києві закрито “Товариство грамотності”. У 1914р. уряд заборонив святкувати 100-річчя з дня народження Тараса UL іенка, у т.ч. навіть відправляти церковні панахиди. Адміністрація таємними обіжниками забороняла приймати на роботу українців-“мазепинців” та “сепаратистів”, особливо на посади вчителів, професорів університетів, державних урядовців тощо.

Ці репресії викликали протести по всій Україні — почались мітинги, сходки, страйки. Навіть у Державній думі депутати-українці виступили з протестом.

Царська Росія намагалася знищити український національно- політичний рух не лише на Наддніпрянщині, але й в Австро-Угорщині. Дух українства, ідеї української самостійності, державності, які поширювались з Галичини на Схід, викликали шалену лють російських шовіністів.

Про наміри і плани царизму щодо українського визвольного руху в Галичині представники українських соціал-демократичних партій Росії та Австро-Угорщини писали у відозві, посланій до надзвичайного конгресу Соціалістичного Інтернаціоналу у Базелі у 1913 р.: “Царат бачить в Галичині огнище українського життя, якого іскри перелетять на російську Україну і спалять трухлявий будинок царату. Тому російське правительство посилає

тисячі своїх шпіонів в Галичину, для того вони утворили там спеціальну партію москвофілів, які за рублі ведуть царську і православну пропаганду і хотять за рублі накинути нашому народові ідею тожсамости української нації з російською. Немає ніякого сумніву, що з вибухом війни Галичина буде першою ціллю російських армій. І хоч ми протестуємо проти війни, однак торжественно заявляєм при цім, що в разі воєнного конфлікту між Австрією та Росією нашим першим завданням буде боротися проти нашого споконвічного ворога, проти російського царату”.²²⁸

Власне з метою боротьби з українським рухом, з його явним антиросійським спрямуванням, російський уряд йшов на союз з галицькими польськими шовіністичними політичними діячами, а також всіляко підтримував галицьких москвофілів.

Між тим, в історії Європи наступали переломні події.

28 червня 1914 р. у м. Сараєво у Боснії сербським революціонером Г. Принципом були вбиті спадкоємець австрійського престолу принц Франц-Фердинанд з дружиною—на знак відплати за насильне прилучення Боснії і Герцеговини до Австро-Угорської імперії всупереч протестам Сербії. Як виявилося, сербський уряд знав про підготовку замаху, але не зробив нічого, щоб йому запобігти чи хоч би попередити австро-угорський уряд. Після обміну нотами, 23 липня Австро-Угорщина скерувала Сербії, яка, спираючись на підтримку Росії, поводила себе досить виклично, гострий ультиматум, який Сербія не побажала виконати, бо впі порушував її суверенітет.

Отож, 28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. При цьому мусимо зазначити, що теракту Сараєво був лише формальним приводом до війни. Європейські країни готувалися до неї вже давно — ще від франко-прусської війни 1870— 1871 рр. Інтереси різних країн — перш за все економічні (боротьба за ринки збуту, домінанту у європейській і світовій торгівлі тощо) та політичні (захоплення нових територій, колоній та ін.) обумовили поділ Європи на конфронтуючі табори — блоки. З одного боку, Німеччина, Австро-Угорщина та Італія створили “Троїстий союз”, а Франція, Великобританія і Росія уклали у 1907 р. так звану “Троїсту угоду” — Антанту (з французької Entente — угода).

1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, 3 серпня — Франції, 4 серпня—Англія—Німеччині. У жовтні на боці Троїстого союзу виступила Туреччина та Болгарія. Але у травні 1915 р. на бік Антанти перейшла Італія, у серпні 1916 р. на її боці виступила Румунія, у квітні 1917 р. — СІЛА. Війна стала світовою. До війська було мобілізовано понад 73,5 млн. чол. (у т.ч. в країнах Антанти 48,3 млн., Троїстого союзу — 25,1 млн.). У війну включилося 33 країни.

З вибухом війни австро-угорський імператор Франц-Йосиф видав маніфест “До моїх вірних народів!” із закликом твердо стати в обороні вітчизни й імператора. Скориставшись нагодою, українські політики повели переговори у Відні з австро-угорським урядом щодо поділу Галичини, які, проте, не увінчалися успіхом.²²⁹ Однак, галичани не втрачали надії, що їм таки вдасться досягнути цієї мети.

Світова війна змусила українські (як і польські) політичні партії та сили, широку громадськість чітко визначити свої позиції. Альтернативи власне й не було. Поразка центральних держав і російська окупація регіону означали б для українців втрату всіх їхніх національно-політичних і культурних здобутків, перетворення в “русский народ”, а перемога, навпаки, відкривала перспективи збереження і розвитку національно- історичної самобутності, поширення впливу на усі українські землі. Тому

3 самого початку війни всі провідні українські політичні партії і сили підтвердили свою проавстрійську орієнтацію.

1—2 серпня 1914 р. у Львові відбулась нарада активу НДП, УРП і УСДП за участю представників “Сокола-батька”, “Українського січового союзу” та інших організацій.

Вона завершилась утворенням Головної української ради (ГУР)—як повноважного політичного представника інтересів українського населення Австро-Угорщини. Очолив ГУР один з найавторитетніших на той час українських галицьких політиків, голова НДП і Української парламентарної репрезентації у віденському парламенті адвокат Кость Левицький.” Його заступниками стали Микола Ганкевич та Михайло Павлик, секретарем ради — Степан Баран. До складу ГУР увійшло по

4 представники від вказаних політичних партій, а саме Іван Боберський, Микола Балицький, Микола Лагодинський, Михайло Левицький, Теофіл Мелень, Володимир Темницький, Кирило Трильовський, Володимир Старосольський, Лонгин Цегельський, Іван Кивелюк.²³⁰

3-го серпня ГУР опублікувала свій програмний маніфест, в якому, характеризуючи Російську імперію як історичного ворога України, закликала український народ дгати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя знайшло свободу розвитку”, та відзначила, що “чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб’є година визволення України”.²³¹

Днем раніше, 2 серпня, ГУР, використовуючи обставини, що склалися, схвалила постанову про відродження українських збройних сил —добровольчого легіону. Для його організації 6 серпня при ГУР створено військову колегію у складі Т. Рожанківського, М. Волошина, С. Шухевича ІД. Катамая. У середині серпня К. Левицький добився в австрійського командування дозволу на формування такого легіону. Його названо легіоном Українських січових стрільців (УСС)**.

’ Кость Левицький народився 1859 р. у Тисмениці (тепер Івано-Франківська область) в родині священика. У 1878 р. закінчив Станіславську гімназію. Навчався на юридичному факультеті Львівського і Віденського університетів. У 1884 р. дістав ступінь доктора права. Займався адвокатською практикою у Львові. Редагував “Часопис правничий”, був довголітнім головою Товариства українських правників. Допомагав створити і брав активну участь в роботі цілого ряду важливих економічних структур - “Народної торгівлі”, страхової компанії “Дністер”. У 1907 р. обраний послом австрійського парламенту, 1908 р. - галицького сейму. Помер і похований уЛьвові у 1941 р.

’ ’ Перше українське військове товариство (за прикладом польських “Стшельців”) було засноване у Львові 6 березня 1913 р. під назвою “Січові стрільці”. Його очолив В. Старосольський. Незабаром виникли місцеві філії товариства — як окремі секції при “Січах” та “Соколах” (їх перед війною налічувалось 96).

До легіону на добровільних засадах могли вступати здатні до військової служби особи, не зобов’язані до служби в регулярній армії. Військова колегія ГУР була перетворена в Українську Бойову управу, її склад оновили. До управи увійшли адвокат і громадський діяч Кирило Трильовський; професор Іван Боберський; редактор газети “Громадський голос” Дмитро Катамай; редактор тижневика “Руслан” Семен Горук; адвокат і журналіст Володимир Темницький, адвокат Володимир Старосольський; історик Степан Томашівський; адвокати і політики Лонгин Цегельський та Теофіл Кормош; суддя Теодор Рожанківський.²³²

Австрійське командування спочатку поставилося прихильно до ідеї створення українського легіону — на фронті потрібні були солдати. Воно навіть погодилось звільнити з армії і скерувати для організації легіону 100 українських старшин (офіцерів) (насправді надіслано тільки 16 старшин та кількох підстаршин).²³³

Від імені Бойової управи К. Левицький звернувся до полковника Генерального штабу австрійської армії графа Станіслава Шептицького (брата митрополита А. Шептицького) з пропозицією стати комендантом легіону. Але той відмовився.²³⁴ Тому комендантом майбутнього легіону тимчасово призначили Михайла Галущинського. Крім М. Галущинського до Команди легіону входили: заступник коменданта С. Томашівський, ад’ютант Д. Катамай, завканцелярією М. Новаківський, інтендант Я. Індишевський.

Оскільки на організацію легіону потрібні були кошти, ГУР звернулася до населення з проханням про пожертви. Першим відгукнувся “Український жіночий організаційний комітет”, який швидко зібрав і перерахував Бойовій управі понад 9 тис. корон та ще організував для жіноцтва санітарні курси.²³⁵

6 серпня ГУР спільно з Бойовою управою видали заклик до українського суспільства вступати в ряди Українських січових стрільців. Для запису добровольців в усіх повітах створили вербункові повітові та містечкові і сільські (громадські) комітети.

Тільки протягом перших двох тижнів записалося біля 28 тис. добровольців.²³⁶ Запис продовжувався. Почали формуватися сотні, курені. Населення “щедро посилало жертви на українське військо в грошах, дорогоцінностях і натурі. Дарунки складали всі, багаті й бідні, інтелігенти урядовці, робітники і селяни... навіть австрійські ополченці, що стояли вже під крісом. Посилали їх громадно цілі села”.²³⁷

Формування українського легіону, однак, зустріло активний спротив польських правлячих кіл в Галичині. Самі вони ще трьома роками раніше почали організовувати свої добровольчі легіони під назвою “Стшельци” (стрільці — Т.Б.), щоб на випадок війни з Росією воювати на боці австро- угорської армії з наміром звільнити з-під російської окупації польські землі. Tаких легіонів створено два (по вісім куренів піхоти, окремі частини кавалерії та артилерії). Отож, маючи набагато більший вплив у Відні, ніж українці, поляки добились, правда, не ліквідації дозволу на створення українського легіону, а скорочення його кількісного складу — до 2 тис. осіб та резервного куреня у 500 вояків. Решта добровольців австрійці розпустили, що викликало велике обурення у краї.

Австрійське командування Львівської військової округи обмундирувало стрільців абияк — у стару, подерту уніформу, старе, зношене взуття, озброїло давно вилученими із вжитку однозарядними гвинтівками, зі “шнурком замість ременя до ношення”. Розміщувались вони у непристосованих приміщеннях, без покривал, без регулярного харчування. Так вони починали. І якщо не розбіглися, то лише завдяки високій ідеї, вірі, що вони будуть боротися за незалежну Україну.

Українські січові стрільці спочатку відмовились присягати на вірність Австро-Угорщині, вбачаючи свою мету у боротьбі за створення незалежної Української держави. Але згодом, 3 вересня, переконані керівництвом ГУР, що інакше їх розформують — присягнули, вірячи, що вони підуть у бій тільки за волю України.

Між тим, війна тривала. На фронті австро-угорські війська відступали і в кінці серпня — на початку вересня російська армія зайняла Галичину. Взяли участь в боях і січові стрільці, зокрема, у Карпатах, понісши значні втрати.

5 жовтня 1914 р. провели реорганізацію легіону. У його складі створили два курені під командою Г. Коссака і С. Шухевича. У кожному курені було по 4 сотні. Було створено ще запасний Кіш, який складався з Вишколу або Кадри та лікарні. Комендантом Коша призначено Н. Гірняка.²³⁸

У вересні 1915 р. ГУР і стрілецьке командування домоглися реорганізації легіону у 1 -й полк УСС, який очолив полковник Г. Коссак. До складу полку входило три курені, комендантами яких були В. Дідушок, С. Горук і Д. Вітовський. Полк отримав більш сучасне озброєння, у т.ч. гармати і кулемети.

Хоч УСС утворювалися як допоміжний підрозділ, однак невдачі на фронтах змушували австрійське командування все частіше використовувати їх у бойових діях. Особливо тяжкі бої випали на долю усусусів, як їх любовно називали в народі, у Карпатах в районі гори Маківка (березень—травень 1915 р.), на р. Стрипі (серпень—листопад 1915 р.), під горою Лисонею біля Бережан (серпень—вересень 1916 р.) та ін. Незважаючи на великі втрати, стрільці виявили мужність і героїзм, здобули визнання командування. У їх рядах воювали не тільки вояки-мужчини, але й жінки. Прославились мужністю Олена Степанівна, Софія Галечко, Гандзя Дмитерко, Павлина Михайлишин.²³⁹

Правда, у часи комуністичного тоталітарного режиму з січових стрільців зробили, оскільки вони воювали проти російських військ, врядах яких було багато мобілізованих вояків-українців, — “братовбивців”, “ворогів українського народу” і т.п. Але дозвольте запитати: чиї інтереси відстоювала у війні царська армія? Що вона несла Україні, Галичині? Демократію? Свободу? Звичайно, що ні!

Зрештою, хай на це запитання дадуть відповідь самі січові стрільці. Ось що вони писали у своєму зверненні до Загальної української ради 11 листопада 1915 р.: “Ми пішли вцю світову завірюху, щоб наша Україна... могла проголосити, що є і хоче бути, хоче мати своє місце під сонцем... Тривожить нас ся думка, чи жертва крови принесе користь Україні, чи могили наших товаришів, найкращих синів України, які виростають... від далекого Закарпаття аждо подільських степів, причиняться до поправи незавидної долі нашого народу, приспішать зірвання ганебних кайдан неволі”.²⁴⁰

До речі, кількарічна боротьба УСС в рядах австро-угорської армії сприймалася багатьма стрільцями і старшинами неоднозначно — щодо реалізації їхньої ідеї. Основним дестабілізуючим фактором ідейності У CC- ів були розбіжності щодо шляхів досягнення державності України. Ці розбіжності сформували два досить сильних протидіючих табори — проавстрійський і суто український. Перший став прокламатором ідей ГУР, що державність можна здобути тільки з рук імператора (цісаря) і тому слід виконувати всі накази австрійського командування — чітко і безапеляційно. Таку лінію серед УСС-ів проводили М. Галущинський, брати Г. та І. Коссаки, С. Горук, О. Букшований та ін. Збройну боротьбу за здобуття незалежної української держави відстоювали С. Шухевич, брати В. і П. Дідушки, Д. Вітовський, Д. Паліїв й ін. Дехто із стрільців і старшин навіть перейшли до росіян, зокрема, командир сотні М. Баран.²⁴¹

Проте повернемось до військово-політичної ситуації в Галичині.

Війна почалася для Австро-Угорщини невдало, і російські війська, увійшовши в Галичину, продовжували наступ. Австрійці відступали. “Карпато-Русский освободительный комитет”, утворений у Києві ще до війни з числа галицьких москвофілів, які емігрували до Росії, видав до галицького населення (29 липня 1914 р.) відозву, де закликав галичан привітно, з церковними процесіями, зустріти російську армію, а тих, хто служить в австрійській армії — переходити до російської.²⁴² Крім того, члени “комитета” допомогли штабові південно-західного фронту підготувати для російської армії і адміністрації брошуру “Современная Галичина”. У ній давалася тенденційна характеристика економічної і політичної ситуації в краї, українським установам, партіям, Греко- Католицькій Церкві, громадсько-політичним діячам та ін. У брошурі були вказані адреси і склад галицьких москвофільських організацій, їх можливості. Про неї довідались австрійські військові та цивільні власті, що і стало однією з підстав для репресій у Галичині.

В умовах відступу австрійських військ, військове командування і влада, щоб виправити свої невдачі, як зазначає відомий західний історик Василь Верига, який всесторонньо досліджував цей період, “радо підхопило клич про “зраду” українського населення й вішало кожного, хто мав нещастя попасти на очі”, українця. Тобто усіх українців стали ототожнювати з москвофілами. В цьому наполегливо переконували австрійську владу польські шовіністи, які знайшли чудову нагоду “чужими руками якщо не повністю знищити свідомий український елемент у Галичині, то принаймні на довший час ослабити й зупинити розвиток українського руху й тим самим забезпечити собі перемогу в майбутньому зіткненні з українцями”.²⁴³

Ось яку інформацію посилав у ті дні намісник Галичини поляк В. Коритовський у Відень: хоча “українським провідникам може і не бракує найкращих замірів, але в народі вони не мають жодного впливу, бо русини підлягають великим впливам русофільських елементів. Крім того, елементи, приналежні до українського руху — це в більшості дикі, недисципліновані й неосвічені люди, тоді як москвофіли утримують дисципліну, добре зорганізовані і в більшості мають кращу освіту”. А в розмові з цісарським посланцем до Львова, який повинен був ознайомитись тут зі станом справ, Коритовський заявив, що: “поміж українцями і москвофілами є така сама різниця, як між жидами й ізраїльтянами”.²⁴⁴ Відповідну лінію проводила й уся галицька місцева польська адміністрація.

Арешти українського населення стали масовими. Невинних людей тисячами вивозили в табори інтернованих: у Талерґофі (біля м. Грац у Штирії), Терезієнштадті, Гмюнді, Гнаві. Уже в кінці 1914 р. в Талерґофі було більше восьми тисяч українських в’язнів — священиків, інтелігенції, селян. Суворий режим, сваволя адміністрації, голод і нестерпні санітарні умови (епідемія плямистого тифу) спричинили серед в’язнів велику смертність.²⁴⁵ За деякими даними, у цих концентраційних таборах за роки війни загинуло понад 100 тис. осіб.²⁴⁶

Сотні людей, звинувачених у “зраді” або й без будь-яких звинувачень було розстріляно й повішено за вироками військово-польових судів. Наприклад, генерал Пфайфер, начальник гарнізону у Самборі, у серпні 1914 р. стверджував, що через свідомі фальшиві інформації радника австрійського намісництва в Галичині поляка Федоровича арештовано багато невинних українців. Подібне стверджували й австрійські старшини з Рогатинського повіту, які виправдовувалися тим, що проводили арешти в українському повіті “на підставі розпорядження, яке вони дістали від урядовців намісництва”. Немає сумніву, що інформація урядовців галицько-польської адміністрації була тенденційною, фальшивою, щоб підірвати у військових колах довіру до українців, представити їх як зрадливу шпигунську банду.²⁴⁷

Було чимало випадків, коли без жодних допитів і суду затриманих вбивали. Типовим прикладом, про який заявив посол Є. Петрушевич в австрійському парламенті, був випадок 14 вересня 1914 р. у Перемишлі, куди привели зі с. Волиця 45 заарештованих селян. Серед них не було жодного москвофіла чи шпигуна. На вулицях міста польська шовіністична товпа стала кричати: “Зрадники! На шибеницю”. Загін угорських вояків, який проходив у цей час вулицею, тут же накинувся на затриманих беззбройних селян і шаблями порубав їх. Загинуло 42 особи”.²⁴⁸

У австрійських військових частинах було багато офіцерів і солдатів- поляків, що, як свідчили очевидці тих подій, “з якоюсь садистичною розкішшю виливали всю свою, віками накопичену читанням творів Сенкевича про бої поляків з козаками розбуджену ненависть до українського народу”. Наприклад, один тільки польський військовий суддя Станіслав Згурський, який перед війною був адвокатом у м. Львові, сам видав понад 100 вироків смерті на українців і сам був присутнім при їх виконанні. У с. Синевідську Верхньому він за фальшивим доносом місцевого єврея-крамаря звелів 10 жовтня 1914 р. повісити 12 невинних українців-селян.²⁴⁹

Великих успіхів досягли польські шовіністи у нищенні українства під час відступу угорських частин, які безжалісно вішали та розстрілювали українських селян, священиків, інтелігенцію за “москвофільство”, причому навіть у місцевостях, де москвофілів не було взагалі. “ Вистачало признатися, свідчили очевидці, що хтось був українцем, чи пак—русином або греко-католицького обряду, того мадяри без жодного переслухання вішали як зрадника”. Коли у с. Микуличині (біля м. Яремча) у числі багатьох українських селян та інтелігентів був заарештований посол віденського парламенту Микола Лагодинський, то у відповідь на його скаргу генерал Мемель заявив, що “визнає лояльність тільки жидів і поляків”.²⁵⁰

Австрійська влада, крім того, здійснювала примусову масову евакуацію населення з Галичини. Евакуювали на захід, переважно у табори, які здебільшого були величезними порожніми, обгородженими колючим дротом територіями, цілі села. “Людей забирано від праці в полі, часто лише в сорочці й босоніж, не даючи дозволу вернутися до хати по одяг і з’єднатися з іншими членами родини... У Перемищині евакуйовано в цей спосіб 47 громад, цілі повіти перемінилися в пустелю”, — говорив Є. Петрушевич у вже згаданому виступі у парламенті.²⁵¹

Багато сіл із “стратегічних мотивів” австрійці й мадяри спалили, криниці засипали.

Словом, у Галичині уведено жорстокий, нещадний терор щодо місцевого українського населення. Люди гинули тисячами, особливо діти та особи похилого віку, від епідемій, голоду, холоду, знущань. Інтерпеляції українських послів у парламенті, звернення до австрійської влади Головної української ради ніякого результату не приносили.

Російські війська, між тим, продовжували наступ. З вересня 1914 р. вони зайняли Львів, на початку березня 1915р., після 4-місячної облоги, здобули фортецю Перемишль, захопивши там 117 тисяч австро-угорських вояків у полон. Російська армія заволоділа значною частиною Карпат та йшла на Краків і Угорщину, намагаючись відірвати її від Австрії.

Становище Росії в Галичині здавалося таким твердим, що на початку квітня 1915 р. приїхав до Львова цар Микола II, якого тут урочисто зустрічали. Потім він відвідав Перемишль.²⁵²

Здобувши Галичину, верховний головнокомандувач, великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловив радість, що “російський народ нарешті об’єднався” і що “завершено діло Івана Калити”.²⁵³

У Львові всюди вивішено російські прапори. Тимчасовий губернатор Галичини полковник С. Шереметьев склав візит польському римо- католицькому архієпископу Більчевському і вірмено-католицькому митрополиту Теодоровичу, проте зігнорував митрополита А. Шептицького. Правда, він прийняв українську делегацію під проводом Ст. Федака, яка просила зберегти всі українські інституції і установи. Шереметьев, однак, відповів, що ця справа зараз не актуальна.

У Росії в багатьох часописах з’явилися дописи з Галичини про визволення “братів-росіян з польської і австрійської неволі”. Російська преса представляла українське питання як штучний витвір, якого не слід серйозно сприймати. Газета “Новое время” твердила, що українців у піку Росії вигадала німецька наука з німецькою адміністрацією і все це є плодом інтриг, щоб розділити єдиний російський народ. Відомий російський публіцист П. Струве доводив у своїх статтях, що з хвилиною відібрання від Австрії Галичини повинна зникнути вигодувана там форма українського руху, бо вся українська програма — то омана і помилка. “Русское знамя”, у свою чергу, запевняло читачів, що галицькі русини впродовж 600 років зберегли свою російську мову і російську віру.²⁵⁴

7 вересня 1914 р. до Львова прибув постійний генерал-губернатор Галичини граф О. Бобринський, вірний друг галицьких москвофілів. Разом з ним приїхали сотні цивільних урядовців, таємна російська поліція, вернулися й емігранти-москвофіли.

Генерал-губернатора привітала польська делегація магістрату м. Львова на чолі з Т. Рутовським і Ст. Грабським, яка запевнила губернатора про вірність і готовність до співпраці з російською владою польського населення. Делегація натякнула, що саме завдячуючи старанням польської влади Льг за, російські війська змогли зайняти місто без бою. У відповідь генерал-і > бернатор заявив, що вважає Галичину та Лемківщину здавна невід’ємними частинами однієї великої Росії, бо їх корінне населення завжди було російським. Реорганізація краю буде проводитись на російських засадах. “Я буду тут запроваджувати, — сказав Бобринський,—російську мову, законі устрій”.²⁵⁵ Він заборонив скликати галицький сейм, всі суспільні й політичні організації мали припинити свою діяльність.

Хоч О. Бобринський обіцяв залишити на своїх місцях певну кількість попередніх урядовців, але майже всі відповідальні пости були доручені російським урядовцям, причому часто сумнівної чесності й моралі. Більше того, з Росії в Галичину приїхало чимало шахраїв, авантюристів і лихоїмців, щоб тут розбагатіти. Так, за дуже короткий час, градоначальник м. Львова І. Скалон дістав хабарів за різні послуги біля 60 тис. рублів.²⁵⁶

Генерал-губернатор дозволив на перших порах використовувати австрійське законодавство, залишив на місцях переважну більшість суддів. Було оголошено мораторій, тобто відтермінування сплати боргів, обіцяно великим землевласникам надати позику в кілька мільйонів рублів для відновлення господарства. Але коли навесні 1915 р. до Перемишльського градоначальника прийшла делегація українських селян, щоб з’ясувати, чи можна забирати землю у польських поміщиків і ділити її поміж селянами, бо настає час сівби, то градоначальник розпорядився всю делегацію заарештувати і ув’язнити.²⁵⁷

Територію Галичини й Буковини було поділено на 4 губернії: Львівську, Перемишльську, Тернопільську і Чернівецьку. В них уведено російську адміністрацію, російську та польську мову урядування. Всюди діяли спеціальні відділи поліції і війська.

У Львові галицькі москвофіли створили “Народный совет” на чолі з В. Дудикевичем. До нього увійшли також деякі польські діячі, в т.ч. колишні австрійські державні посадовці — радник намісництва К. Тиховський, державні прокурори О. Третяк і О. Сивуляк. Цей “союз” вірно служив російській владі при русифікації краю та поширенні православ’я. При цьому москвофіли часто зводили особисті партійні й політичні порахунки з українцями.²⁵⁸

Характерно, що польська меншість в Галичині й при російській владі зберегла своє привілейоване становище, навіть отримала нові привілеї. Газета ендеків “Stowo Polskie” (“Польське слово”), як і москвофільська “ Прикарпатская Русь”, стали головними пресовими органами російської адміністрації, а їх основним змістом були постійні нападки на українську справу, українські установи та Греко-Католицьку Церкву.

Вірна своїй імперській антиукраїнській політиці, російська влада почала жорстоко нищити будь-які прояви українського життя. Ліквідовано усі українські організації і установи, в т.ч. “Просвіту”, закрито НТШ, розгромлено їхні бібліотеки і музеї, читальні. Заборонено усі українські газети і журнали, у т.ч. газету “Діло”, закрито їх видавництва, а обладнання вивезено в Росію. Закрито українські початкові школи і гімназії, але польські не чіпали. Заборонено в офіційних установах вживання української мови (польська дозволялась), як і взагалі у публічних місцях. Українські книжки спалювали на вогнищах цілими стосами, влаштовуючи своєрідні видовища!

Почалася перебудова шкільництва за російським зразком із російським навчанням. Оскільки вчителів-росіян не вистачало, то для вчителів-українців спішно відкрили курси російської мови, друкували підручники. “Кінець українству”, — таким було гасло російської адміністрації. І в цьому їй з усіх сил допомагали польські шовіністи та москвофіли.²⁵⁹

Одночасно почались масові репресії, арешти і обшуки та виселення до Росії української інтелігенції, священиків тощо. Тих, хто не потрапив до австрійських концтаборів за “москвофільство”, тепер вивозили до Сибіру за “австрофільство”. Тільки через київські в’язниці перевезено до Росії, в основному до Сибіру, біля 12 тис. осіб. 19 вересня 1914 р. заарештовано митрополита Андрея Шептицького. Його вивезено до монастирської в’язниці у Суздалі, де він перебував до лютневої революції 1917 р. Крім митрополита, вивезено ректора Львівської семінарії о. Й. Боцяна, інших ієрархів Греко-Католицької Церкви та біля 200 священиків. Греко-католицьким сільським священикам, які втекли перед приходом росіян до міст, заборонили повертатись у свої парафії.²⁶⁰

Вживались жорсткі та наполегливі заходи для навернення греко- католиків на православну віру і для ліквідації Греко- Католицької Церкви взагалі, як це у 1838 р. російська влада зробила на Правобережній Україні, а в 1875 р. на Холмщині і Підляшші. Греко-Католицька Церква перешкоджала московській імперіалістичній політиці, яка керувалась гаслом “один цар, один народ, одна релігія”. А Греко-Католицька Церква, яка стала національною і захистом українців перед полонізацією, могла стати захистом народу і перед русифікацією.

Отож, замість митрополита А. Шептицького верховним душпастирем в Галичині було поставлено православного архієпископа Євлогія Георгієвського з Холма. Він очолив всю православну акцію в Галичині. Ось що Євлогій заявив про свою основну мету кореспондентам: “ Конечно негайно облеппити перехід уніатів на православну віру. У парі з введенням православ’я повинно відбуватися скріплення російської цивілізації, а для того необхідно негайно закрити всі установи в Галичині, що були створені з метою викорінювання і викривлювання російської культури. Зло треба негайно усунути і створити по всій Галичині сітку російських шкіл, починаючи з нижчих і кінчаючи вищими”.²⁶¹ На пропозицію Євлогія в Галичину було скеровано кілька сотень православних священиків з Росії, заплановано відкрити православну духовну академію у Львові і три єпископства — у Львові, Галичі і в Ярославі.

У результаті військових дій, австрійсько-угорського та російського терору “нещасливе українське населення Галичини, — писав історик і учасник тих подій Дмитро Дор * ’ченко, — опинилося буквально між двома вогнями: з одного боку мордува..и його москалі за “мазепинство”, з другого — австрійці і мадяри за русофільство. У той же час українці мусили битись за своїх мучителів, одні в рядах російської, другі в рядах австрійської армій. Рідні брати мусили стріляти одні в других”.²⁶²

До того ж, оскільки значна частина врожаю в Галичині була знищена або реквізована, поля стояли незасіяні - край у 1914-1915 рр. охопив великий голод. Були створені повітові і крайовий комітети допомоги голодуючому населенню Галичини й Буковини. На прохання галицького крайового комітету про допомогу відгукнулася російська і українська громадськість. З Петрограда, Москви, Києва, Полтави надсилали продовольство, одяг, гроші, медикаменти. Київське губерніальне земство, наприклад, закупило для Галичини 300 тис. пудів борошна, київське товариство сільського господарства надіслало 600 пудів посівного матеріалу, Петроградський відділ товариства “Охорони жінок” надіслав 15 тис. комплектів теплого одягу і взуття для жінок і дітей.²⁶³

Погром українців в Галичині обурив Наддніпрянщину, і восени 1914р. Товариство українських поступовців у Києві організувало делегацію до Петрограду й Москви для висловлення урядовим колам і перед громадськістю Росії протесту щодо терору в Галичині. Прозвучали й у Державній думі критичні голоси про політику російської влади в Галичині. Один з депутатів назвав цю політику “ганьбою Росії”, а П. Мілюков - “європейським скандалом”.²⁶⁴

Успіхи російських військ у другій половині 1914 —на початку 1915р. далися їм за рахунок великих втрат. 82 % кадрових офіцерів і 64 % солдат було вбито і поранено. Не вистачало озброєння, особливо гвинтівок, патронів, артилерійських снарядів. Скориставшись цим, на початку травня 1915 р. австрійці, яким прийшли на допомогу німці, почали в Галичині контрнаступ. До кінця червня вони зайняли Буковину і більшу частину Галичини. В ході боїв російська армія втратила вбитими, пораненими і полоненими близько півмільйона солдатів і офіцерів.

Відступаючи, російські війська і влада масово вивозили мистецькі і культурні цінності, книгозбірні, грабували музеї, галереї, різне обладнання. Цілими партіями жандармерія вивозила в глибину Росії “політично неблагодійних” галичан.

Разом з військами відступали всі, хто боявся приходу австрійських військ і австрійсько-польської адміністрації. У першу чергу це були москвофіли, також православні “батюшки”, прибулі з Росії, інтелігенти, які занадто віддано співпрацювали з російською владою, священики, які перейшли на православ’я. Але не тільки вони. Виїжджали десятки тисяч галицьких і буковинських селян, які перейшли на православну віру і яким тепер обіцяно безкоштовні наділи землі з садибами в Росії. Примусово виселялися тисячі людей з Волині, Холмщини, Поділля, спалювалися села й містечка, щоб ворог застав пустелю.

Людей перевозили в товарних вагонах на Волгу, за Урал, дорогою їх косили голод і хвороби. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи.²⁶⁵ Лише через Київський комітет допомоги біженцям пройшло більше 3 млн. таких “виселенців” із західноукраїнських земель.²⁶⁶ М. Грушевський згадував пізніше: “Страшна й неймовірна була ця руїна, якої Україна не знала, здається від руїнного “згону” 1670-х років. Вона падає тим тяжчою плямою на всіх її призвідців; що тут було багато не тільки глухоти й нерозуміння, а й злого умислу на українство, почавши від тих, що збиралися, користаючи з війни, винищити увесь культурний український засіб, і кінчаючи тими, що задумували спорожнілі виселенцями простори заселяти польськими поселенцями, для скріплення свого польського елементу”.²⁶⁷

У липні 1915р. почався ще один німецько-австрійський наступ, який змусив російську армію покинути Польщу, Полісся і Волинь, Литву та Західну Курляндію.

Поразки російських військ позначилися на політичній ситуації в країні. Ширилась деморалізація в армії, почалось дизертирство, ширились чутки про зраду “у верхах” (оскільки брат цариці Олександри герцог Гессенський воював у німецькій армії). В Росії почалися погроми німецьких торговельних крамниць і промислових підприємств, приватних будинків.²⁶⁸

Змінювалось ставлення українців Наддніпрянської України до російського уряду. Піддавшись спочатку загальноросійському патріотичному психозу, вони почали усвідомлювати, особливо на прикладі Галичини й Буковини, що перемога Росії призведе до повної заглади українства, денаціоналізації народу, його асиміляції.

Успіхи австро-німецьких військ у весняно-літній кампанії 1915 р. створювали для українського політичного табору нову ситуацію. Після тривалих нарад Головну українську раду 5 травня 1915 р. було реорганізовано в Загальну українську раду (ЗУР), яка в час війни мала стати репрезентантом всього українського народу перед Центральними державами. До неї увійшли 21 представників від Галичини, 7 — від Буковини і 3 — від Союзу визволення України. Головою президії ЗУР обрано Костя Левицького, заступниками — Миколу Василька (з Буковини), Лева Бачинського, Євгена Петрушевича, Миколу Ганкевича та Олександра Скороцис-Йолтуховського (від СВУ).²⁶’

12 травня 1915 р. ЗУР оголосила свій маніфест-програму. У ньому зазначалось, що її метою є створення самостійної Української держави на російській Україні та автономного українського краю у складі Австро- Угорщини.²⁷⁰

У ході переговорів з австрійським урядом ЗУР стала добиватись вжиття конкретних заходів у справі економічної відбудови Галичини, поділуїїна схід ну і західну, заснування українського університету у Львові. На зустрічі з прем’єр-міністром Штірком та новим міністром закордонних справ Буріаном представники ЗУР домагалися запровадження української адміністрації в Галичині, а також на відвойованих землях Волині, Холмщини і Підляшшя, переведення туди замість польських легіонів Українських січових стрільців.²⁷¹

Однак вимоги Загальної української ради не знайшли розуміння і підтримки в австрійського уряду.

Серйозним ударом по політиці і сподіваннях українських галицьких політиків було проголошення 4 листопада 1916 р. Австро-Угорщиною та Німеччиною спільного акту про відновлення на землях російської Польщі (так званої Конгресівки), які включали !(!губерній, незалежної Польської держави (правда під протекторатом Німеччини).

Польські землі у складі Австро-Угорщини повинні були зостатись у складі останньої. Однак для заспокоєння “своїх” поляків австро- угорський імператор висловив їм подяку за “багато доказів відданості і вірності” під час війни та проголосив в окремому маніфесті, що надає Галичині “право самостійного вирішення своїх крайових справ”, а галицькому населенню — “запоруку національного й економічного розвитку”.²⁷²

Цей маніфест перекреслював усі сподівання українців на поділ краю і знову віддав українське населення на ласку поляків, оскільки вся адміністрація в краї знаходилась у їхніх руках.

Зазнавши такого удару, австрофільськи настроєна Загальна українська рада, яка перед цим постійно закликала населення до підтримки Австро-Угорщини, змушена була скласти свої повноваження. В народних масах, в українському політичному проводі, серед січового стрілецтва запанувало обурення і розчарування.

Хоча практично проект широкої польської автономії Галичини так і не був втілений у життя, але лицемірна політика австрійської влади щодо українських домагань викликала у галичан велику стурбованість.

Політичний провід у краї силою обставин перейняла група національно-демократичних послів в парламенті під керівництвом Юліана Романчука і Євгена Петрушевича. Українська посольська парламентарна репрезентація внесла протест до парламенту й уряду, заявивши, що “український народ ніколи не признає відокремлення Галичини під польське панування та ніколи не зречеться права національної автономії своєї території й утворення окремого українського коронного краю в межах Австрії”.²⁷³ Проте подальші дії Української парламентарної репрезентації, яку з1917р. очолив Є. Петрушевич, свідчили, що орієнтація на Австро- Угорщину й надалі залишалась основою її політики.

1 Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1. — Київ: Наукова думка, 1991. — С. 206—213.

2 Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - Київ: Атіка, 2001. - С. 40-41.

3 Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Настасяк І.Ю., Мікула О. І. Апарат управління Галичиною в складі Австро-Угорщини. — Львів: Тріада плюс, 2002. — С.7.

4 Там же - С.6; Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. - Київ: Наукова думка, 1984. - С. 88. 5Торжество історичної справедливості /відп. ред. М.М.Олексюк. - Львів: вид-во Львів, ун-ту, 1968. - С. 180.

6 Там же. - С. 181.

7 Там же.-С. 181-182.

8 Центральний державний історичний архів у Львові (далі ЦДІА у Львові). Фонд 146, on. 1, спр. 738, арк 5.

9 Докл. див.: Герасименко М.П. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панщинного господарства. — Київ, 1959.

10 Див.: Тищик Б.Й. Історія держа ви і права Австрії і Австро-Угорщини (Хет. —1918 р.). Навч.пос. — Львів: вид. юрид. ф-туЛНУ, 2003. С. 42-44.

11 Rozdolski R. Stosunki poddancze w dawnej Galicji. - Warszawa, 1962. -T. 1. - S. 305-307.

12 Див.: Торжество історичної справедливості. — С. 185—186.

13Galicja od pierwszego rozbioru do Wiosny Ludow 1772-1849. Wybdrtekstowzrodlowych. — Krakow-Wroclaw, 1956. - S. 23.

14 Докл. див.: Торжество історичної справедливості. — С. 188-192.

15 Ленін В.І. Твори (вид. ГУ). Т. 18. - С. 326.

ІбФранко І.Я. Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині. - Твори. Т. 19. - С. 638.

17 Podrecznikstatystyki Galicji. — Lwdw, 1913. - Т. IX, cz. II. — S. 168-182.

18 Див.: Wiadomosci Statystyczne о Stosunkach krajowych. - Lwdw, 1913. Т. XX, Z. III. - S. 64-73.

19 Докл. Див.: Свєжинський П. В. Аграрні відносний на Західній Україні в кінці XIX - на початку XX ст. - Львів: вид-во Львів, ун-ту, 1966.

20 Див.: Осечинський В. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. — Львів: Книж.-журн. вид-во, 1954.-С. 40.

21 Див.: Кульчицький В.С., Бойко І.Й. та ін. Апарат управління Галичиною... — С. 10—11.

22 Podrecznikstatystyki Galicji. — Т. IX, cz. II. S. 216-218.

23 Див. докл.: ХонігсманЯ.С. Проникнення іноземного капіталу в нафтову промисловість Західної України. - Львів, 1958.-С. 15 й ін.

24 Див.: Кульчицький В.С., Бойко І.Й. та ін. Апарат управління Галичиною...— С. 13.

25 Podrecznik Statystyki Galicji. - Т. IX, cz. IL-S. 242.

26 Цит. за: Кульчицький В.C., Бойко І.Й. та ін. Апарат управління Галичиною... - С. 14.

27 Там же. - С. 15-16.

28 Там же. - С. 16.

29 Див. Кузеля 3. Причини до студії над нашою еміграцією. - ЗНТШ, 1911. - Т. 101, кн. 1. - C.. 150; Ястребов Н.В. Галиция накануне войны 1914 г. - Пг, 1915. - С. 44.

30 Див.: Свєжинський П.В. Аграрні відносини...- С. 116-117.

31 Докл. див.: Oswald Balzer. Historya ustrojju Austryi w zarysie. - Lwdw, 1908.

32 Докл.див.: Кульчицький В.С., Бойко І.Й. та ін. Апарат управління Галичиною... - С. 19-20.

33 Іван Франко. Твори. -Т. 19. С. 389.

34 Див.: Кульчицький В.С. Державний лад і право в Галичині (в другій половині XIX ст. — на початку XX ст.). - Львів, 1965; Галицький крайовий сейм - знаряддя соціального і національного гноблення трудящих. - Вісник Львів, ун-ту. Серія юрид., 1958 р., вип. 4 й ін.

35 Кульчицький В.С., Бойко І.Й. та ін. Апарат управління Галичиною...- С. 21.

36 Oswald Balzer. Historya ustroju Austryi w zarysie. — S. 297—298.

37 Там же. - С. 299.

38 Див.: Тищик Б.Й. Історія держави і права Австрії та Австро-Угорщини. — С. 53.

39 Див.: там же.-С. 55.

40 Там же. - С. 55.

41 Там же. - С. 64.

42 Oswald Balzer, b⅛torya ustroju Austryi w zarysie. — S. 431—446.

43 Див.: Тищик Б.Й. Історія держави і права Австрії та Австро-Угорщини... — С. 68.

44 Див.: Кульчицький В.C., Бойко І.Й. та ін. Апарат управління Галичиною... - С. 29.

45 Тищик Б.Й. Історія держави і права Австрії та Австро-Угорщини. — С. 69.

46Там же. - С. 69.

47Там же. - С. 70.

48Там же. - С. 70.

49Див.: Кульчицький В.С., Бойко І.Й. та ін. Апарат управління Галичиною.... - С. 29-30.

50Там же. - С. 29-30.

51DieOsterreichischenVervassunggesetze. — Leipzig, 1906. — S. 370.

52Див.: Тищик Б.Й. Історія держави і права Австрії та Австро-Угорщини... - С. 71.

53Там же.-С. 71.

54Там же. - С. 72.

55Там же. - С. 72.

56Там же.-С. 71.

57Див.: Кульчицький В.С., Бойко І.Й. та ін. Апарат управління Галичиною... - С. 32.

58Див.: Тищик Б.Й. Історія держави і права Австрії та Австро-Угорщини... — С. 72.

59Див.: там же - С. 44-45.

60“Przetom” (Tygodnik polityczny і Iiteracki), 1895 r., 2 Iistopada. — S. 715.

61“Przetom”, 1895, 7grudnia. - S. 889-890.

62Див.: Кульчицький В.С., Бойко І.Й. та ін. Апарат управління Галичиною... — С. 34.

63Ustawa z 19.v.l868 г. № 44, § 9. Kodeks prawa ρolitycznego. - Lwow, 1903. - S. 637.

64Довідник з історії України. Т, 3. - Київ: Генеза, 1999. — С. 177.

65Кульчицький В.C., Бойко І.Й. та ін. Апарат управління Галичиною... — С. 37.

66Див.: там же. - С. 40.

67Див.:Statut krajowy і krajowa ordynaqa wyborcza. — Lwow, 1877.

68Кульчицький B.C., Бойко І.Й. та ін. Апарат управління Галичиною... - С. 41-42

69Oryginalne protokoly Seimu Krajowego z roku 1900-1901. - S. 68.

70Див.: Кульчицький В.С., Бойко І.Й. та ін. Апарат управління Галичиною... - С. 41—42.

71Там же. - С. 56.

72Там же. - С. 56.

73Кульчицький В.С., Бойко І.Й. та ін. Апарат управління Галичиною... - С. 61.

74Там же. - С. 61.

75Див.: Тищик Б.Й. Історія держави і права Австрії... - С. 75.

76Див.: Кульчицький В.С., Бойко І.Й. та ін. Апарат управління Галичиною... - С. 66.

77Див.: Гловацький І. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині. - Львів: Тріада плюс, 2003.

78Кульчицький В.С., Бойко І.Й. та ін. Апарат управління Галичиною...— С. 65-66.

79Там же. - С. 66.

80Там же. - С. 66-67.

81Там же. - С. 66-67.

82Осечинський В. Галичина під гнітом Австро-Угорщини.... - С. 47.

83Podrecznik Statystyki Galicji. - Т. IX, cz. II. - S. 278-289.

84Див.: Осечинський В. Галичина під гнітом Австро-Угорщини.... - С.46-47.

85Podrecznikstatystyki Galidi. - Т. IX, cz. І. - S. 282-319.

86Див.: Осечинський В.К. Галичина пщ гнітом Австро-Угорщини... - С. 40.

87Podrecznik Statystyki Galicji. - Т. IX, cz. II. — S. 239.

88Докл. див.: Компанієць І. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст.-Київ, 1960.

89Див. докл.: Коваленко Л.П. Велика французька буржуазна революція і громадсько-політичні рухи на Україні в кінці ХУПІ ст. - Київ, 1973.

90Див.: Сергієнко Г.Я. Декабристи та їх революційні традиції в Україні. — Київ, 1975.

91Довідник з історії України /За ред. І. Підкови та Р. Шуста. - Київ: Генеза, 1995. - Т. 2. - С. 429.

92Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 28.

93Див.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Суспільно-політичний лад і право України у складі Литовської держави та Речі Посполитої. - Івано-Франківськ, 1996. — С. 3-29.

94 J. Mogilnicki. Rosprawa ojezyku ruskim. “Czasopismo Haukoweksiegozbioru im. Ossolinskich”. Zesz. III. - Lwδw, 1829-

95 М. Грушевський. Ілюстрована історія України. — Київ-Львів, 1913. — С. 493.

96 Див.: Там же. - С. 494.

97Див.: Торжество історичної справедливості. - С. 190.

98 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 29-30.

99 Див.: Тищик Б.Й. Історія держави і права Австрії та Австро-Угорщини...- С. 51.

100Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 2. - Київ: Глобус, 1991. - С. 302.

101Там же.

102Див.: Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. - С. 32.

103Там же. - С. 34.

104Грушевський М. Ілюстрована історія України. — С. 495.

105Зоря Галицька. 1848, 15 травня.

106Див.: Торжество історичної справедливості. - С. 221-223.

107Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 36-37.

108Докл. див.: Жуковський А.Історія Буковини. - Чернівці: Час, 1993. - Ч. II. - С. 21-41.

109 Lozinski D-Agenorgrabia Goluchowskiwpierwszymokresierzadowswoich. - Lwow, 1901. — S. 149—150; Грушевський М. Ілюстрована історія України. -С. 495.

ПОДив.: Торжество історичної справедливості. — С. 231.

111 Грушевський М. Ілюстрована гсторія України. - С. 495.

112 Див.: Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. — С. 35.

113 Там же. - С. 36.

114 Oswald Balzer. Historya ustroju Austryi w zarysie Lw6w, 1908. — S. 404—405.

115 Торжество історичної справедливості. — С. 228.

116 Див.: Львівський університет. Львів: Вища школа, 1986. — С. 22.

117 Див.: Кутугяк М. Галичина: сторінки історії. — С. 40. ц8Тамже. -С. 40-41.

119Widman K. Franciszek Swolka. Jego zycie і zawod publiczny od г. 1810 do 1849. - Lw6w, 1884. - Cz. I. - S. 242.

120 Грушевський M. Ілюстрована історія України. — С. 498.

121 Див.: S-Schnur-Peptowski. Z przeszlosci Galicji (1772—1802). — Lw6w, 1895. — S. 531—538.

122Цит. за: Торжество історичної справедливості. — С. 218.

123 Франко І. Зібрання творів у 50 т. Т. 47. - Київ, 1986. - С. 122.

124 Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 2. - С. 302.

125. Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 42.

126 Див.: Торжество історичної справедливості. - С. 238-239.

127 Див.: Свє.кинський П.В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIX - на початку XX ст. - С. 11-95.

128 Грушевський М. Ілюстрована історія України. - С. 501.

129 Там же.-С. 501-502.

130 Андрусяк М. Нариси з історії галицького москвофільства. - Львів, 1935. - С. 50-53.

131 Грушевський М. Ілюстрована історія України. - С. 503.

132 Там же. - С. 502.

133 Див.: Кутугяк М. Галичина: сторінки історії... - С. 48.

134Терлецький О. Галицько-руське письменство 1848-1865 рр. - Львів, 1903. - С. 101.

135 Грушевський М. Ілюстрована історія України. - С. 503.

136 Кутугяк М. Галичина: сторінки історії. - С. 52.

137 Грушевський М. Ілюстрована історія України. - С. 506.

138 Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т. 1. - Київ: 1994. - С. 428.

139 Цит. за: Кутугяк М. Галичина: сторінки історії. - С. 56.

140 Там же. - С. 56-57.

141 Там же. - С. 59.

142 Див.: Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 2. - С. 316.

143 Там же. — С. 316.

144 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 46.

145 Див.: Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. — С. 62.

146 Див.: Франко І. Зібр. творів у 50 т. Т. 45. - С. 460.

147 Грушевський М. Ілюстрована історія України. — С. 509.

148 Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. — С. 74.

149 Гунчак Т. Україна: Нариси політичної історії. — K., 1993. — С. 19.

150 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 47.

151 Грушевський М. Ілюстрована історія України. — С. 511.

152 Stenograficzne Sprawozdania z 1890 r. Posiedzenie 1-29. - Lwow, 1890. — S. 951.

153 Див.: Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. — С. 77.

154 Москвофільство: документи і матеріали. — С. 45.

155 Див.: Сухий О. Галичина: між сходом і заходом. - Львів, 1999. - С. 34.

156 Там же.-С. 34-38.

157 Див.: Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. — С. 73—76.

158 Цит. за: Сухий О. Галичина: між сходом і заходом. — С. 47.

}59 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 49.

160 Див.: Макарчук С.А. Українська республіка галичан. — С. 20.

161 Там же. - С. 20.

162 Радикали і радикалізм. — Львів: накладом ред “Громадський голос”, 1896. — С. 32.

Ил Д^ив,: Сухий О. Галичина: між сходом і заходом. С. 52.

167 Ди,^в-^: Українська суспільно-політична думка в XX ст. Документи і матеріали /ред. Т. Гунчак, Р. Сольчаник.

T-I-Л.:Сучасність, 1993-С. 23-25.

Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 50.

166 Цит. за: Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. — С. 80.

X^κP^a⅛^cbκa суспільно-політична думка в XX ст. Документи і матеріали. Т. 1. — С. 19.

168 Кутугяк М. Галичина: сторінки історії. — С. 82.

169 Там же.-С. 82-83.

}70Там же. -С. 83.

Українська суспільно-політична думка в XX столітті. Документи і матеріали. Т. 1. — С. 26.

}72 Субтельний О. Україна. Історія. — Київ: Либідь, 1991. — С. 288.

їй ?Ранко І.Я. Що таке поступ? Зібр. творів у 50-ти т. Т. 45. — С. 341.

їй І^{ам же}-

їй „Р^анко Іван. Поза межами можливого. 36. “Вивід прав України”. Львів: Слово, 1991. — С. 76.

їй гг ^{τ, 3a}^ Кутугяк М. Галичина: сторінки історії...— С. 90.

{/7 Див.: Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. — Київ, 1993. — С. 16. їй Д^ив-^: Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. — С. 92.

і on4j¹?" ^там же. — С. 94.

iqV1M^γt∙ за: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 52.

йІ о^{ам же}- ^ ^c∙ ⁵²∙

!от У^ит- ^{за: с}Ухий О. Галичина: між сходом і заходом. - С. 59-60.

іолІ^амже--С- 70.

^же- - ^c∙ 72.

І?³ Див.: Баран С. Наша програма і організація. — Львів: Друк. Діла, 1913. — С. 12.

«оТамжє.-с. 12.

ооТ_т^амже-С. 12-14.

.2® Цит. за: Макарчук С.А. Українська республіка галичан. - С. 22.

iqa Д^ив-^: Українська суспільно-політична думка в XX ст. Документи і матеріали. — С. 114—150.

іо? Дит. за: Зякіднп-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 54—55.

ια∏ 5^ив-^: Москвофільство: документи і матеріали. — С. 51.

07І^амже -С. 89-90.

94 π^xe ~^c∙ ⁵°-⁵¹∙

^ιy4 Див.: там же. - С. 52.

195 Див.: там же. - С. 52—53.

196 Цит. за: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 55.

197Там же.

198Там же.

199 Див.: там же. - С. 56.

200 Див.: там же. - С. 57.

201 “Діло”. 1910 р., 7 листопада.

202. Див.: Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. — С. 100—101.

203 Субтельний О. Україна. Історія. - С. 290.

204. Там же. — С. 290.

205 Див.: Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. — С. 97.

206 Цит. за: Субтельний О. Україна. Історія. - С. 289.

207. Там же.-С. 292.

208 Там же.-С. 292.

209Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848—1914. - Львів, 1926. — С. 374,400-401.

210. Див.: Субтельний О. Україна. Історія. — С. 291.

211 Там же.— С. 291.

212Докл. див.: Довідник з історії України. - Київ: Генеза, 1999. -Т. 3. - С. 171-172.

213 Докл. див.: Жерноклеев О. Українська соціал-демократія в Галичині. Нарис історії (1899-1908). Київ, 2000.

214 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 58.

215 Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 2. — С. 327.

216 Див.: Москвофільство: документи і матеріали. — С. 57.

217 Там же.-С. 56.

218 Див.: там же. - С. 59.

219 Там же. - С. 59-60.

220 Цит. за: Москвофільство: документи і матеріали. — С. 57.

221 Цит. за: Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848—1914. — Львів, 1926. — С. 637.

222 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 60.

223 Див.: Сухий О. Галичина: між сходом і заходом. —С. 88—89.

224Див.: Кугутяк М. Галичина: сторінки історії — С. 118.

225 Див.: Там же. - С. 117.

226 Див.: Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. — С. 430.

227 Там же.-С. 431.

228 Цит. за: Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. — С. 114.

229 Див.: Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914—1923 рр. У 2-х томах. Т. 1. — Львів, 1998. — С. 14. 230Див.: Гордієнко В.І. Українські січові стрільці. - Львів, 1990. — С. 9.

231 Українська суспільно-політична думка в 20 ст. Т. 1. — С. 212—213.

232 Верига Василь. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 рр. — С. 15—16.

233Українськісічові стрільці 1914—1920/За ред. Б. Гнаткевича. — Репринтне відтворення з вид. 1935 р. - Львів: Слово, 1991.-С. 14.

234 Див.: Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914—1923 рр. — С. 16.

235 Українські січові стрільці. — С. 9.

236 Там же.-С. 18.

237 Там же.-С. 16.

238 Докл. див.: Гордієнко В.І. Українські січові стрільці. — С. 12.

239 Докл.див.: Литвин М.Р., Науменко К.Є Історія галицького стрілецтва. — Львів: Каменяр, 1991.

240. Цит. за: “Дзвін”, 1990 p., № 6. - С. 87.

241 Див.: Гордієнко В.І. Українські січові стрільці. — С. 17-18.

242 Див.: Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. — С. 444.

243 Верига В. Визвольні змагання в Україні. Т. 1. — С. 28-29.

244.Там же. - С. 25.

245 Там же. — С. 26.

246 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 62.

247 Верига В. Визвольні змагання в Україні... Т. 1. — С. 26.

248 Там же. - С. 28.

249 Див.: там же. — С. 29.

250 Див.: там же. - С. 29.

251 Там же - С. 27.

252 Див.: Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2 — С. 446.

253 Див.: Осечинський В.К. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. - С. 109.

254 Верига В. Визвольні змагання в Україні. — С. 34.

255 Осечинський В.К. Галичина під гнітом Австро-Угорщини...— С. 109.

256 Там же.-С. 110.

257 Див.: там же.-С. 110-111.

258 Див.: Верига В. Визвольні змагання в Україні...— С. 36.

259 Див.: Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. — С. 125.

260 Верига В. Визвольні змагання в Україні...— С. 37.

261 Там же. -С. 37.

262 Дорошенко Д. Історія України 1917—1923. Т. 1. — Ужгород, 1932.— С. 25.

263 Див.: Осечинський В.К. Галичина під гнітом Австро-Угорщини...- С. 115.

264 Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. — С. 448.

265 Див.: там же. - С. 447.

266 Там же. - С. 448.

267 Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Нью-Йорк. 1990. — С. 529-530.

268 Див.: Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. — С. 447.

269 Див.: Енциклопедія українознавства. - Київ, 1994. Т. 2. - С. 707-708.

270 Там же. - С. 708.

2Л Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918. - Львів, 1928. -

272 Див.: Верига В. Визвольні змагання в Україні... Т. 1. — С. 53.

273 Див.: Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. - С. 130.