Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в XIX — на початку XX cm. Виникнення ідей державної незалежності та соборності України. Політичні партії, їх роль у суспільно-політичному житті краю

Поширення ідей Просвітництва у Європі, що мало місце в епоху переходу від феодального до громадянського суспільства, коли почали висуватись погляди щодо цінності людини, патріотизму, осуду експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самооцінки людини, необхідності суспільного прогресу, а для цього — поширення освіти, — все це мало велике прогресивне значення, сприяло виникненню вже на початку ХУШ ст.

передових суспільно-політичних течій і рухів, в т.ч. в Україні. Реальне втілення цих ідей настало у Франції після Великої революції 1789—1794 рр.

Проповідниками, носіями цих ідей в Україні, зокрема в український філософській думці, були Г. Сковорода, М. Мотоніс, Я. Козельський, І. Котляревський, С. Десницький та інші, а їхнім центром - Києво- Могилянська академія та ще різні братства.

В Україні і в Галичині поширювались твори прогресивних мислителів Європи і Росії — Вольтера, Г. Гельвеція, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, О. Радіщева, К. Рилєєва та ін. Революційні гасла “Свобода, Рівність, Братерство! ” захоплювали широкі кола суспільства⁸⁹. Усе це готувало появу нового революційно-демократичного етапу у визвольних змаганнях.

Першим організованим проявом цих змагань в Україні був рух декабристів — діяльність “Південного товариства”, повстання Чернігівського полку. Саме тоді постала проблема ліквідації кріпацтва і самодержавства в Росії засобами революційної дії. Незважаючи на поразку повстання декабристів, воно зіграло велику роль в активізації народних мас, виробленні нових методів боротьби, розширенні соціальної бази її учасників. У визвольні змагання включається передова демократична інтелігенція⁹⁰. Ідейним натхненником і активним борцем проти самодержавства, кріпосництва, гнобительської політики царизму щодо України виступив великий Тарас Шевченко та члени Кирило- Мефодіївського товариства.

Подібно розвивалися суспільно-політичні процеси і на західноукраїнських землях, зокрема в Галичині.

І тут ще у 80-х роках XVIII ст. поширились ідеї Просвітництва. Центром суспільно-політичного життя став Л ьвів, де 1784 р. від новив свою роботу університет, при якому з 1787 р. почав діяти філософсько-богословський навчальний заклад для українців, які готували себе до священицької діяльності — Studium Ruthenum⁹¹.

Особлива заслуга у просвітницькому русі в Галичині належала у той час деканові філософського факультету проф. І. Мартиновичу, професорам П. Лодію, М. Гарасевичу й ін. У Галичині знайшло підтримку визвольне антиросійське повстання у Польщі під проводом Т. Костюшка, що вкрай налякало правлячі кола Австрії і чимало діячів Просвітництва було вислано за межі країни⁹².

У Галичині соціальні, політичні, освітянські ідеї Просвітництва у перших десятиліттях XIX ст. набували й українського національного забарвлення. У цьому важливу роль відігравала інтелігенція, переважно передові представники греко-католицького духовенства, які тримали постійний зв’язок з народом, оберігали його мову, культуру, історію, традиції, словом—національну самобутність. Ця проблема усклад нювалася тим фактом, що впродовж декількох століть польського, а далі — австрійського панування на землях колишнього Галицько-Волинського князівства, польська влада (а далі — австрійська), католицьке духовенство докладали чимало зусиль для полонізації, потім онімечування та окатоличення українського населення, в першу чергу—його еліти, активно колонізували ці землі польськими та німецькими осадниками-колоністами — селянами, міщанами, торговцями, будували польські костели та монастирі, роздавали великі території у власність польському дворянству⁹³. У місцевого населення, яке називали русинами, старались витравити відчуття національної свідомості, належності до великого українського народу, національної гідності, протягом довгих століть прививаючи йому відчуття другорядності, неповноцінності, меншовартості. Але повністю придушити ці священні для кожного народу почуття чужинцям не вдалось.

Одним з перших, хто засобом друкованого слова виступив на захист самобутності українського народу, був Іван Могильницький (1777—1831), дослідник української мови, педагог і автор підручників, публіцист. Українці, відзначав Могильницький, це окремий народ, і хоч вони не мають своєї держави, зате мають свою мову (“руську мову”), яка є однією із східнослов’янських мов. Він розглядав Галичину “як знакомиту часть Малой Русі”, завойовану у ХІУ ст. польськими феодалами. Він написав короткий, але змістовний нарис історії України та “руської мови”, який був виданий польською мовою та перекладений згодом російською⁹⁴.

У 1816 р. Могильницький заснував перше в Галичині культурно- освітнє “Товариство галицьке греко-католицьких священиків для поширення письма, просвіти і культури” серед населення. “Це був, — відзначав М. Грушевський, — перший в Галичині гурток, який досить свідомо ставав на ґрунт національний...,аз кругів тутешнього духовенства вийшла перша звісна записка в обороні рівноправності і культурної вартості української мови, з нагоди питання про научання в школах українською мовою”⁹⁵.

Ректор Львівського університету й ігумен Василіанського монастиря Модест Гриневецький (1758—1828) у своїх працях і виступах стверджував дуже важливу у ті часи концепцію національної спорідненості населення Галичини, Буковини й Закарпаття з населенням Східної України, єдності української нації.

Професор університету Іван Лаврівський видав “Буквар” для парафіяльних шкіл, рішуче захищав право на навчання у школах українською мовою. Він читав лекції студентам українською мовою, викладав їм “руську” граматику. Він, як і інші просвітницькі діячі того часу, вживав щодо українців і їх мови назву “русини”, “руський”, але щодо населення Росії, щоб не плутати одних з іншими, назву “росіяни”, “російський”.

Активну діяльність у цьому ж руслі проводили М. Гриневецький, М. Щавинський, В. Компаневич й ін. Й. Лозинський виступив проти спроб нав’язати деякими діячами населенню старої книжно-церковної чи книжної “великоруської” мови, боронячи чистоту української народної МОВИ⁹⁶.

Галицькі просвітителі підтримували зв’язки з відомими просвітителями іїшіих слов’янських народів: 3. Доленгою-Ходаковським, П. Кеппеном, А. Чарнецьким, М. Оссолінським та ін., досвід яких використовували у своїй діяльності.

Поширення передових ідей Просвітництва у Галичині відігравало важливу роль у зміцненні антикріпосницьких настроїв, усвідомленні єдності українського народу на його етнічних землях, у вихованні й утвердженні національної свідомості, спільності мови й історичного минулого. Воно готувало ґрунт для майбутньої національно-визвольної боротьби.

Соціальна ж боротьба продовжувалась увесь час, особливо серед селянства, яке відмовлялося виконувати повинності, вимагало скасування кріпацтва, подекуди чинило збройні напади на представників поміїцицької і державної влади, жандармеріїо. Селянські виступи у Галичині мали місце у 1803, 1809, 1819, 1820, 1824—1826, 1831, 1838 рр. Десятки сільських громад Буковини, Чортківщини, Сколівщини замінили новообраними представниками всю владу на селі, організували масову подачу скарг на поміщиків в державні органи, відмовилися платити податки тощо. На Чортківщині, наприклад, виступи селян були придушені у 1838 р. лише за допомогою війська, через 2,5 місяці після їх початку⁹⁷.

В умовах панування реакції та посилення руху протесту в Галичині серед молоді виникали нелегальні гуртки, союзи, товариства. Одним з перших був “Союз друзів народу”, заснований у Львові в 1833 р. У ньому об’єдналися польські і українські революціонери й студенти — С. Гощинський, І. Кульчицький, Е. Коритко, Ж. Паулітаін., українські семінаристи М. Мінчакевич, Р. Крижанівський, Й. Охримович й ін. Метою “Союзу” було повалення в Австрії монархії, утворення федеративної республіки, ліквідація панщини, наділення селян землею іт.п.

У 1835 р. була створена ширша організація — “Співдружність польського народу”, яка мала свої структури на польських, литовських, російських, українських землях та виступала за соціальну і національну революцію.

Активними її діячами були українці М. Попіль (керівник самбірського гуртка), К. Ценглевич, Ю. Горошкевич і ін. Вони видрукували відозви “Народе руський”, “Листи до друзів народу” й інші, закликали народні маси до боротьби проти монархії і шляхти, за свободу і незалежність. У 1836 р. зі “Співдружності” вийшла значна група українців, яка на тих же засадах утворила окрему організацію — “Руське коло”⁹⁸.

Діяли й інші підпільні організації — “Союз вільних галичан”, “Союз синів вітчизни”, вт.ч. воєнізовані, наприклад “Демократично-військовий союз”. Правда, переважали в них поляки. Українська молодь на цьому етапі виступала з ними спільно, бо основна мета була одна — повалити реакційну монархію, утворити федеративну австрійську або незалежну польську республіку, ліквідувати кріпосництво, всевладдя шляхти та ін.

Проте, арешти і репресії з боку австрійської влади не дали можливості цим організаціям розгорнути широку діяльність.

У період кризи абсолютизму і феодально-кріпосницького ладу перед українським народом усе чіткіше поставало завдання ще й національного визволення від гніту австро-угорської і російської монархій. Бо ні австрійські чи російські правлячі кола, ні навіть австрійські, польські, угорські чи російські демократи та революціонери, переважно, не думали, не вважали за потрібне навіть цікавитись національно-політичними, державницькими стремліннями українців, вважаючи їх невід’ємними етносами своїх народів — польського, угорського, російського тощо.

Характерним є ось такий приклад. Коли у 1848 р. в умовах наростання революції в Австрії лідер чеських демократичних сил Ф. Палацький, виступаючи в Рейхстазі, запропонував перетворити Австрію у федеративну державу восьми національних областей, у т.ч. української — то це викликало обурення усіх польських послів. Тут же від їх імені виступив з протестом посол Земляковський, який заявив з трибуни, що поляки й українці — один народ, між ними є хіба-що релігійні відмінності, тому не може бути й мови про право українців на автономію⁹⁹.

Ще гірше виглядала ситуація щодо української справи у Росії, де малоросів-українців вважали невід’ємною частиною “великого русского народа”.

Очевидно, враховуючи ці обставини на початковому етапі бор тгьби, ідеологами і безпосередніми учасниками якої стали представники передової інтелігенції — письменники, науковці, священики — П. Гулак- Артемовський, І. Котляревський, П. Куліш, М. Костомаров, M. Максимович та ін., наприкінці 1845 — початку 1846 р. у Східній Україні виникла таємна організація — Кирило-Мефодіївське товариство на чолі з М. Костомаровим. Воно ставило метою боротьбу проти самодержавства і кріпосництва, за соціальне і національне визволення українського й пшіих слов’янських народів, які мали об’єднатися у федеративну слов’янську демократичну республіку.

Революційні ідеї, ідеї слов’янської солідарності, української окремості все активніше проникали в галицьке суспільне життя. Провідне місце в їх поширенні належало громадсько-культурному гуртку “ Руська трійця”, створеному у 1830-х роках М. Шашкевичем, І. Вагилевичем і Я. Гсловацьким за участю студентської молоді Львівського університету і греко-католицької духовної семінарії. Наслідуючи приклад інтелігенції Наддніпрянської України, вони активно займались просвітницькою діяльністю перед народу, “задумали працювати над відродженням української народності в Галичині, бажаючи оперти її на духовному зв’язку з Україною Наддніпрянською, з її багатою національно-історичною традицією”¹⁰⁰.

На початку 30-х років вони підготували перші друковані українські альманахи “Син Русі” і “Зоря”, які однак не побачили світ, бо були заборонені австрійською цензурою. Лише 1837 р. у Будапешті вдалось видати першу в Галичині книжку народною українською мовою — альманах “ Русалка Дністрова”. Її після транспортування до Львова цензура знову заарештувала і тільки в 1848 р. вдалось випустити її у світ. Цією книжкою, як писав пізніше Я. Головацький, Шашкевич “запалив вогонь, котрий лише гробова персть загасити може, спас народ від загибелі й отворив очі кожному письменному чоловіку, в котрого лишилося ще незіпсоване руське серце, показав йому його положення й обов’язки для народу й спосіб, як ті обов’язки треба сповнити”¹⁰¹.

М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький, отже, прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості галичан, прислужитися справі відродження національного життя українського народу та входження його в коло вільних і культурних націй Європи, насамперед, слов’янських. Цьому вони присвятили усю свою багатогранну діяльність: етнографічну, дослідницьку, публіцистичну і видавничу. Серед іншого вони створили словник і граматику живої української мови, шкільні підручники, провели реформу правопису, добивались впровадження рідної мови у повсякденний вжиток інтелігенції та церковні богослужіння, перекладали українською мовою літературні та історичні праці з інших мов, започаткувавши нову, національну літературу на західноукраїнських землях.

Великого значення вони надавали вивченню і популяризації історичного минулого українського народу — добі Київської Русі, Галицько- Волинського князівства та козацької державності епохи Богдана Хмельницького.

Підсумком патріотичної діяльності “Руської трійці” стало формулювання головних програмних засад українського національного руху в Галичині. Її традиції продовжив і розвинув український національний рух підчас революції 1848—1849 рр. та в наступні десятиліття.

Революція 1848—1849 рр. з новою силою сколихнула соціальний і національно-визвольний рух як у всій австрійській імперії, так і, зокрема, в Галичині. 19—21 березня 1848 р. у Львові, а згодом в інших містах Галичини пройшли багатолюдні демонстрації, знову піднялось на антипоміщицьку боротьбу селянство.

Дещо раніше, 13 березня у Львові була утворена Польська рада народова, яка взяла курс на відбудову польської держави, плацдармомдля чого вважалася Галичина. Тому будь-який прояв українства поляками тут сприймався вороже. Ця рада звернулася з петицією до імператора з вимогою демократичних реформ і перетворення Галичини на польську автономну провінцію. В петиції вказувалось, що в Галичині є тільки польська нація, про українців, їх інтереси не згадувалось жодним словом.¹⁰².

Переляканий масовими виступами, галицький губернатор Ф. Стадіон з дозволу уряду дав згоду на звільнення політв’язнів і утворення національної гвардії (польської). 22 квітня було оголошено циркуляр про скасування з 15 травня у Галичині панщини — за викуп.

Зневага керівників польського національного руху до українського народу спонукала його до активнішого самовиявлення.

Розвиваючись як закономірний процес, український національно- визвольний рух одночасно був природною реакцією на шовінізм і україноненависництво польської шляхти і політичних кіл Галичини. Власне, у роки революції українське питання вперше постало в Австрії як самостійна політична проблема.

Українська інтелігенція, яка переважно складалася з духовенства, відігравала, зважаючи на обставини, керівну роль у новому русі. Правда, у політичному плані вона була неоднорідною. У брошурі “Слово перестороги”, яка вийшла 1848 р., молодий священик Василь Подолинський виділив серед галицьких українців чотири політичні орієнтації: чисто українську, яка хотіла вільної і незалежної України; австро-українську, яка визнавала національну єдність українського народу в Австрії і Росії, але обмежувала свою політичну програму лише долею українських земель під Австрією і домагалась їх об’єднання і виділення в окрему автономну провінцію; російсько-українську, прихильники якої вважали український народ частиною “єдиного російського народу” (у подальшому вони проявили себе як галицьке москвофільство); польсько- українську, яка вважала українців племінною різновидністю польського народу—“походження русинського, національності польської” і виступала за тісну співпрацю з поляками.

Між цими політичними угрупуваннями точилася боротьба, дискусії, виникали конфронтації. Але в цілому український політичний рух міцніїпав, розвивався, ширився.

19 квітня 1848 р. група греко-католицьких священиків на чолі з перемишльським єпископом, ректором духовної семінарії Григорієм Яхимовичем звернулась через губернатора Стадіона до імператора з петицією з вимогою демократизації суспільно-політичних відносин у краї: надання українцям рівних прав з поляками, доступу їх до державних адміністративних посад; запровадження української мови у школах і установах нарівні з німецькою і польською, зрівняння в правах усіх наявних релігійних конфесій¹⁰³.

Уряд пообіцяв підтримку цих домагань, сподіваючись використати українців на противагу надто агресивним домаганням поляків.

2 травня і 848 р. у Львові була створена перша в Галичині українська політична організація, як офіційний представник українського населення Галичини перед монархією — Головна руська рада. Очолив її Григорій Яхимович, заступником став адвокат Іван Борисикевич. До складу ради входили представники духівництва і світської інтелігенції — всього 66 осіб. Друкованим органом ради стала газета “Зоря Галицька”. Цей орган — раду — М. Грушевський назвав “свого роду українським національним правительством, що мало вияснити і представити центральному правительству політичні й національні потреби Українців”¹⁰⁴.

Проте серед членів ради не було єдності. Одні, як писав Франко, прислухалися до того, що робиться у Відні і що говорять у намісництві, а інші — зважали на думку народу (І. Борисикевич, І. Лаврівський, Е. Прокопчиць). І все ж, утворення ради було великим кроком вперед у розвитку українського національного руху.

10 травня 1848 р. рада схвалила програмну декларацію — “ Одозву до руського народу”, опубліковану у першому номері “Зорі Галицької”. Продовжуючи і розвиваючи ідеї “Руської трійці” про єдність української нації по обидві боки кордону, рада наголошувала, що “ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, що одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить... Наш народ був колись самостійний, рівнявся у славі найзаможнішим народам, мав свій письменний язик, свої власні закони, своїх князів, був заможним і сильним. Через непривітні умови і політичні нещастя розпався наш великий народ, стратив свою самостійність і перейшов під чужу владу. Але тепер пробудився наш український лев... Першим нашим завданням буде зберегти віру і поставити наш образ і права наших священиків і церкви нарівні з правами інших обрядів; розвивати нашу національність в усіх напрямках: вдосконаленням нашої мови, заведенням и у школах, виданню часописів; берегти наших конституційних прав, шукати способів на поправку життя нашого народу”. Не обійшлось, правда, і без вірнопідданого запевнення, що “тільки під охороною Австрії можуть скріпитися і розвиватися наші права й національність”¹⁰⁵.

Ця декларація, попри свою обмеженість (нічого не було сказано про гострі соціальні проблеми, у першу чергу аграрну й ін.), була видатним документом політичної історії українців того часу, у якому вперше на офіційному рівні було засвідчено єдність усіх українців, їх спільні історичні корені, незалежно від тимчасових кордонів; історичну велич цього народу.

Центральною політичною проблемою для Головної руської ради була боротьба за відокремлення української Галичини від польських земель, і об’єднання її з іншими українськими землями імперії в окремий коронний край зі своїм сеймом, українською адміністрацією, судівництвом, шкільництвом, українським губернатором. Ця вимога не сходила з політичних програм галицьких українців аж до історичних днів 1918 року.

У відповідь на заклик Головної руської ради влітку 1848 р. в містах і селах Галичини почали утворюватися місцеві ради — окружні, міські і сільські та загони національної гвардії. Всього у Східній Галичині організовано 12 окружних рад і біля 50 сільських і містечкових. Вони складалися переважно з місцевої інтелігенції, сільських священиків, вчителів, дяків, письменників, селян і міщан. Ці ради діяли активно: захищали інтереси сільських громад в їх суперечках з поміщиками, розслідували скарги селян на поміщиків, роз’яснювали селянам їх конституційні права, засновували українські школи, громадські зернові склади, пропагували нові агроекономічні заходи тощо.

У деяких селах організовано загони української національної гвардії, проте тут наштовхнулись на рішучу заборону австрійської влади, до планів якої не входило озброєння українських селян і ремісників. Однак, такі загони створили в Жовкві, Бережанах, Яворові (тут вступило у гвардію понад 300 ремісників і селян), кількох селах¹⁰⁶.

Активна діяльність місцевих рад, залученнядо громадсько-політичної діяльності широких народних мас, спонукала й Г оловну руську раду діяти рішучіше, демократизувати свою програму. Вона заявляє про необхідність скасування феодальних повинностей селян, гарантування селянської земельної власності, ліквідації феодальних пережитків, свободи промислової діяльності і торгівлі, встановлення рівноправності громадян і т.п.

На початку вересня 1848 р. група українських послів австрійського парламенту склала письмову заяву, в якій підтримала вимоги ГРР про поділ Галичини, зажадала повернення загарбаних поміщиками селянських земель, скасування прибуткового податку з ремісників, доступу українців до посад в адміністративному апараті, введення української мови у школах тощо.

6 листопада делегація ГРР у складі І. Борисикевича і Г. Шашкевича домоглася аудієнції у цісаря, серед іншого заявивши, що “українська нація творить зовсім окрему цілість... і знищити великий народ нікому не вдасться”¹⁰⁷.

Важливу роль в об’єднанні зусиль вчених і діячів культури у відродженні української нації відіграв скликаний у Львові у жовтні 1848 р. з’їзд — “Собор руських учених”. У його роботі взяло участь 119 учених, працювало 9 секцій з різних галузей науки і культури (богослов’я, права, філософії, природознавства, історії й ін.).

З глибокими патріотичними промовами на з’їзді виступили Микола Устіянович, Яків Головацький, Іван Борисикевич, Іван Гушалевич, Иосиф Левицький, Иосиф Лозинський і ін.

З’їзд підтримав вимогу ГРР про утворення окремого українського коронного краю, було засновано видавництво “Руська матиця” з метою видання українських підручників, книг для народу й ін. Правда, замість цивільного правопису з’їзд постановив вживати церковний, складніший, не вносити до нього нових фонетичних змін тощо. Але в цілому він мав прогресивне значення, оскільки сприяв консолідації сил наукової і творчої інтелігейції у її боротьбі за науковий і культурно-освітній поступ народу.

Революція і активність українських громадсько-політичних кіл змусила австрійську владу йти їм на поступки. Ще у травні 1848 р. міністр освіти дозволив навчання в народних школах українською мовою, у серпні - викладання української мови як факультативного предмета у гімназіях, а з грудня - як обов’язкового. 13 вересня був виданий імператорський патент про відкриття у Львівському університеті кафедри української мови, яку очолив Я. !словацький. Видано ряд підручників для шкіл, з’явилися українські газети — “Пчола”, “Новини”, “Дневник руський” та ін. В Галичину проникають вісті про Т. Шевченка, Кирило-Мефодіївське товариство. Починають працювати українські театри в Коломиї, Перемишлі, Львові. У Перемишлі плідно працює композитор М. Вербицький, автор мелодії гімну “ Ще не вмерла Україна”. В Коломиї у 1848 р. засновано першу в Галичині українську читальню, а через рік у Львові, на кошти зібрані по цілім краї населенням — Народний дім і Галицько-Руську матицю — народне видавництво дешевих книг. Аматорські хорові й театральні гуртки несли українську культуру у села, будили у масах патріотичні почуття.

Подібні процеси українського відродження відбувались і в Північній Буковині. Посли Рейхсрату від Буковини Л. Кобилиця, І. Долинчук, В. Моргоч й ін. виступили проти спроб румунських правлячих кіл відірвати Буковину від Галичини і з цього приводу оголосили у Рейхсрат! заяву. На початку листопада у Чернівцях було скликано всенародне віче, яке підтримало єдність українських земель і виступило проти спроб відірвати Буковину від Галичини.¹⁰⁸

Здобутки українців в часи “весни народів” могли бути ще вагомішими, якби не протидія польських шовіністичних кіл. В діло, щоб зірвати, загальмувати національне пробудження українців, йшло все: підкупи, шантаж, залякування, дезінформація та ін. До того ж австрійська влада сама усвідомлювала небезпеку відродження і консолідації слов’янських націй, зростання їх політичної свідомості. Ось як 9 травня 1849 р. інформував уряд намісник Галичини (згідно з березневою конституцією Австрії 1849 р. губернаторів у краях замінили намісники) польський граф Агенор Голуховський: небезпечно задовольняти вимоги українців щодо об’єднання, бо це вело б до зміцнення їхніх позицій і, “якщо не теперішнє, то, безумовно, майбутнє покоління звернулося б до споріднених народів, які живуть під скіпетром російським, з метою створення міцного державного організму. Тоді українська частина Галичини стала б вогнищем підступів, що мають на меті як злам ієрархічної сили духівництва, так і згадане вище об’єднання народів”¹⁰⁹.

Очевидно, враховуючи ці обставини та намагаючись ще більше розділити західноукраїнські землі, австрійська влада у березні 1849 р. проголосила Буковину окремим коронним краєм. Закарпаття і далі залишалось у складі Угорщини як Ужгородська округа.

До українського визвольного руху, не говорячи про польське дворянство — магнатів і шляхту, яким належало чи не найбільше орних земель і лісів в Галичині, вороже поставилась і створена у квітні 1848 р. у Львові ліберально-демократична Польська рада народова, яка стала у краї керівним органом польського національно-визвольного руху і домагалася перетворення Галичини у польську автономну провінцію в Австрії (хоча й так поляки мали тут, порівняно з українцями, широкі права й привілеї).¹¹⁰

Вона розгорнула проти українського руху широку кампанію. Щоб тримати його під контролем і використати у своїх цілях, рада народова 23 травня із спольщених українців — шляхти та інтелігенції — утворила полонофільську організацію “Руський собор” (його очолив Каспар Ценглевич). Друкованим органом собору став “Дневник руський”, редактором якого призначено І. Вагилевича, про якого Михайло Грушевський написав, що він “пішов шукати хліба у польських панів”, зрадивши ідеї “Руськоїтрійці”¹¹¹.

“Руський собор”, прикриваючись гаслами польсько-української згоди, вважав українське населення Галичини частиною польського народу, заперечував його право на окремий національний і державницький розвиток. У своєму часописі діячі соборутвердили, що “український рух є інтригою австрійської влади, спрямованою на розбиття однопільної польської народності в Галичині”, що це “видумка святоюрської партії”¹¹².

Так ось, власне ця Польська рада народова разом з Руським собором скерували до імператора і міністра внутрішніх справ, з приводу вимог українців виділити Східну Галичину в окремий український коронний край і надання їм рівних політичних прав з поляками, гострий меморандум протесту.

Звичайно, демонстративне і затяте ігнорування інтересів і природних прав українського народу польською верхівкою і міщанством, спроби примирити український національний рух з концепцією історичної Польщі 1772 р. — “від моря до моря”, закінчилися провалом.

Не дав позитивних результатів і так званий Слов’янський конгрес у Празі, який проходив 3—7 червня 1848 р.

Українську Галичину і Головну руську раду представляли І. Борисикевич, Г. Ганилевич і О. Заклинський. Вони відстоювали ідеї відозви ГРР від 10 травня, заявивши, що українці, нарівні з іншими народами мають право “на самостійність і свободу”, а від решти слов’ян домагаються гарантій своєї незалежності¹¹³.

Польські делегати, звичайно ж, виступили проти домагань українців, їх підтримали делегати Руського собору, які теж прибули на конгрес. Правда, через кілька днів (7 червня) між українською і польською делегаціями була підписана компромісна угода. У ній зафіксовано положення про національну і політичну рівність в Галичині обох народів, рівноправність української мови у школах і установах, утворення спільної національної гвардії, рівність віросповідань та ін. Спірне питання поділу Галичини мало бути передане на вирішення австрійському парламенту. Подальші дискусії з цієї проблеми перервало Празьке повстання. Отже, конгрес, не завершивши праці, розпущено, а угода швидко забута.

В результаті відбулось різке і тривале розмежування в Галичині між обома національностями, яке з часом набирало все більшої гостроти.

У червні 1848 р. в Австрії, у т.ч. в Галичині й Буковині, відбулись вибори до парламенту (його нижчої палати — палати послів). Вибори, однак, не були загальними (не мали права голосу робітники, наймити, слуги, вбогі, жінки й ін.), ані прямими (кожні 500 виборців обирали одного виборщика, а виборщики кожного виборчого округу обирали одного посла).

З 383 послів Галичині було виділено 98 місць¹¹⁴.

Незважаючи на всілякі спроби шляхти і польських урядовців не допустити до обрання українських послів, від Галичини їх було обрано 25 осіб, у т.ч. 14 селян і 11 — інтелігенції та священиків. З восьми послів Буковини п’ять були представниками селян. Отож, Галичина і Буковина послали в парламент більше селян, ніж усі інші провінції разом узяті, що свідчило про велику політичну активність західноукраїнського селянства.

22 липня відбулось відкриття засідання парламенту. На одному з них з гострою викривальною промовою щодо помпциків виступив селянський посол з Станіславщини Іван Капущак (причому на німецькій мові, щоб усі посли зрозуміли). Він висловив сподівання селянства усієї імперії, заявивши, що поміщики не мають жодного права вимагати з селян викуп за ліквідацію кріпосного права, бо захопили багато селянських земель, змушували селян замість 100 днів панщини на рік працювати по 300. Отже, це поміщики повинні платити селянам компенсацію. “Батоги і канчуки, що обвивалися довкола наших голів і нашого струдженого тіла, цього вистарчитьїм, хай це буде для них нашим викупом”, — говорив Капущак¹¹⁵. Хоч промова Капущака справила на послів велике враження, кілька разів переривалася оплесками, але все ж парламент більшістю голосів ухвалив скасувати селянські повинності за викуп, дві третини якого мали сплатити поміщикам селяни, а одну - держава. Як не дивно, за це голосували навіть деякі українські посли, у т.ч. голова ГРР Г. Яхимович.

Між тим австрійські правлячі кола докладали усіх зусиль для придушення у країні революції. У червні 1848 р. придушено повстання у Празі, ще раніше — у Відні та інших місцевостях країни. Боролась ще Угорщина, сейм якої у квітні 1849 р. проголосив її незалежною країною, а імператора і династіїо Габсбургів — позбавленими трону.

На початку листопада 1848 р. почалося антимонархічне повстання у Львові, на вулицях з’явилися барикади, точилися бої між повстанцями (в основному, між польською національною гвардією і студентством) та урядовими військами. Повстання було придушено, майже 150 чоловік вбито і поранено. При цьому, серед інших, згоріло приміщення університету, яке знаходилось на теперішній вулиці Театральній, все обладнання, бібліотека, яка вже тоді налічувала понад 51 тисячу томів, цінні рукописи тощо.¹¹⁶

Придушене було й велике селянське повстання на Буковині, яке розгорнулось в кінці 1848 р. — на початку 1849 р., організаторами якого стали JI. Кобилиця, Миронюк та ін. JI. Кобилицю, хоч він і був послом Рейхсрату, заарештували (у 1850 р.), довго мучили і знущалися у в’язницях, після чого він у жовтні 1851р. помер.

Боротьбу продовжувала ще Угорщина. Не маючи змоги своїми силами придушити угорське повстання, імператор Австрії Франц-Йосиф (вступив на престол у грудні 1848 р. після зречення Фердинанда) звернувся за допомогою до російського царя Миколи І. Той відправив до Угорщини стотисячний корпус на чолі з фельдмаршалом І. Паскевичем. Угорські війська восени 1849 р. були розбиті, Угорщина знову підпорядкована Австрії, її конституція відмінена.

Ще до того, коли угорські повстанці почали загрожувати проривом через Карпати в Галичину, австрійська влада, яка мала тут мало війська (великі сили розмістились в Італії, де теж почалося антиавстрійське повстання, Чехії й ін.), звернулася із закликом до галицьких селян, які перебували під враженням “цісарського дарунку” (відміни кріпосного права) і з недовірою ставились до польських і угорських “панів, які бунтують проти цісаря” (імператора — Т.Б.), вбачаючи у їхній перемозі повернення старого гніту, з проханням формувати озброєні загони і перекрити кордон з Угорщиною у Карпатах. Селяни з запалом відгукнулися. Лише Станіславський округ виставив понад 17 тис. ополченців.

Скориставшись цим, Головна руська рада добилась в уряду дозволу формувати перше в Галичині регулярне українське військо — Руський курінь гірських стрільців. У раді його розглядали, перш за все, як орган самооборони, а при сприятливих умовах — як зародок національної армії. Навесні 1849 р. до нього записалося добровольцями майже 3,5 тис. осіб. З них було сформовано курінь у складі 1400 військовиків, якими командували українські старшини¹¹⁷. Почали формувати другий курінь.

Ці селянські загони вояків-галичанта військовиків куреня гірських стрільців австрійська влада за стійкість і вірність присязі почала називати “тірольцями сходу”(оскільки такими ж надійними в австрійській армії були тірольці).

Але певні успіхи українського руху в Галичині все більше тривожили намісника — А. Голуховського, польських урядовців, магнатів і шляхту. 28 квітня 1849 р. намісник писав до Ради міністрів: “Вважаю надто сміливим, а навіть небезпечним для держави кроком, щоби...дозволити на помноження корпусу (гірських стрільців—Т. Б.) до 10 тис., оживленого національними сепаратистичними змаганнями, корпусу, що був би наче збройною репрезентацією народу”¹¹⁸.

Формування нових українських частин після цього було припинено, а після поразки угорської революції іх взагалі розпустили. Однак створення українського військового куреня мало велике історичне значення: воно відродило забуті традиції українського війська, курінь став попередником Українських січових стрільців.

Отже, придушивши революційні виступи, австрійська влада приступила до поступової ліквідації здобутків революції. Період “весни народів” тривав недовго. Імператор і уряд перейшли до відкритої реакції. Указом Франца-Йосифа від 31 грудня 1851р. скасовано так і не введену у дію нову конституцію 1849 р., розпущено парламент, відновлено абсолютистське правління, запроваджено цензуру, обмежено демократичні свободи, діяльність громадських організацій.

Що стосується Галичини, то тут теж відбулись серйозні переміни. Українцям так і не вдалось добитись поділу Галичини на два краї. Щоправда, в деяких джерелах є свідчення, що ще 19 червня 1848 р. імператор Фердинанд підписав патент про поділ Галичини. Але польські політично-шовіністичні кола, які мали великий вплив у Відні, влітку того ж року добилися його скасування¹¹⁹.

Більше того, уряд пішов на нове зближення з польською магнатерією і шляхтою, яких очолював намісник імператора граф А. Голуховсьий. Опираючись на польські консервативно-шовіністичні кола, Голуховський спрямував свої зусилля на ополячення та економічне і релігійне закабаления українського населення. Галичина ними й далі розглядалася як “польський П’ємонт”, тобто місце згуртування сил, форпост боротьби за відродження польської держави. Українські політичні домагання у Відні поляки постійно дискредитували, представляючи їх як інтригу Росії і вияв зради Австрійській монархії. Стремління до поділу Галичини на польську і українську представлялися віденській владі як прелюдія до приєднання української частини до Росії.

Результатом зусиль Голуховського і магнатерії була зростаюча недовіра австрійської влади до українців і довіра до польських кіл. Державний апарат в Галичині все більше полонізувався, права шляхти розширювалися.

Голуховський добився і ліквідації місцевих руських рад у краї, а ЗО червня 1851 р. саморозпустиласяй Головна руська рада. “Галичина,—писав М. Грушевський, — опинилася в польських руках..., всякі сміливіші пориви і плани 1848 року затихали й забувалися серед загальної реакції, а серед неї знов на гору вийшли польсько-шляхетські елементи”¹²⁰.

Отже, національно-визвольний рух українців в період революції 1848-1849 рр. потерпів невдачу, не принісши вагомих результатів. Скориставшись цим, польські шляхетські і буржуазні історики (В. Калінка, С. Шнір-Пепловський, К. Осташевський-Баранськийтаін.), услід за політиками і публіцистами 1848 р., продовжували зображати цей рух як інспірований австрійською владою (на противагу польському рухові, мовляв, справді визвольному) виступ вузького кола діячів із середовища духівництва та інтелігенції, позбавлений підтримки широких народних мас¹²¹. Мовляв, до 1848 р. ніякого українського руху взагалі не було, ніхто й про українців нічого не чув, бо це тільки етнос, невід’ємна частина польського народу.

Подібну оцінку цього руху можна було зустріти ще й у післявоєнних працях деяких польських, у першу чергу емігрантських, істориків (наприклад, В. Студницького). А інший зарубіжний історик австрієць Р. Ендрес у виданій в 1947 р. праці “Революція в Австрії 1848 р.” писав, що в революційних подіях в Галичині цих років брала участь тільки польська шляхта, а галицькі українці — “неісторичний селянський народне мали тоді ще ніяких державних поривань. З них вистачало, що проголошення звільнення селян... принесло деяке полегшення їх соціального і економічного становища”¹²².

Справді, для польських і австрійських політиків і дослідників поява на політичній арені українського руху з його самостійними вимогами у 1848—1849 рр. була несподіваною: протягом кількох століть русини- українці про себе не заявляли, ніхто про них майже нічого не чув. І не дивно, бо народ український, як і його землі, де він був автохтоном, були розірвані на шматки чужинцями — польськими, угорськими, російськими та ін. Вони послідовно і жорстко, століттями витравлювали, як ми вже зазначали, в українського народу почуття автентичності, патріотизму, національної гідності. Точи слід дивуватися, що в цього народу майже не було своєї патріотичної еліти, державних, військових, освітніх діячів тощо. Бо не було своєї держави, знищеної тими ж чужинцями, свого війська, права та ін.

Але, як виявили події 1848—1849 рр., чужинці все-таки не знищили українського народу і він, на їхній подив, на повен голос, скориставшись сприятливими подіями, заговорив про себе, заявив про свої претензії, кривди, болі.

Отож, революція 1848—1849 рр. не утворила штучно, як твердили польські шовіністи, українського народу: він існував, боровся ще з часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Революція його розворушила, активізувала, пробудила до дії. Недарма Іван Франко писав: “Розмах до справедливого, широкого і всестороннього національного життя в тім часі був дуже добрий... і пізнішим поколінням майже на кожнім кроці приходиться нав’язувати до того, що вже було розпочато або бодай задуманов 1848 році”¹²³. Ця оцінка подій 1848 року є справедливою.

Але поразка революції призвела до послаблення визвольних змагань українців. Відомий історикД. Дорошенко з цього приводу писав: “Поліція і цензура пильно стежили за кожною новою думкою й немилосердно нищили в самому зародку. Особливо підозріло ставилася влада до проявів національного пробудження серед слов’янських народів, добачаючи в них загрозу для спокою й цілости держави”¹²⁴.

На деякий час, приблизно надесятиліття, в галицькому національно- визвольному русі настав період затишшя. І все ж він тривав, зрештою, як і інших слов’янських народів імперії, і згодом знову почав наростати.

Період другої половини XIX - початку XX ст. став вирішальним етапом у формуванні модерної української нації та в її консолідації на всій етнічній території, Ідеї державної незалежності та соборності України в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях з кінця XIX ст. набирали все більшої гостроти та актуальності. Вони були логічним, закономірним підсумком довгого, болісного і складного історичного процесу на цих землях.

На думку ряду сучасних дослідників, у розвитку українського національного руху на землях, що перебували у складі Австрії (з 1867 р. — Австро-Угорської монархії) слід виділити три основні етапи¹²⁵:

1. 50-60-ті роки, або еру неоабсолютизму й консервативних реформ; для українців це час домінування, з одного боку, ідей “старорусинства” та “спільного руського історичного коріння” разом з росіянами і білорусами (москвофільство) та, з другого боку, кристалізації чисто української течії як ідейної спадкоємиці Головної руської ради, Кирило-Мефодіївського товариства та його провідників, насамперед Т. Шевченка (народовство).

2. 70-80-ті роки - поступова політизація руху, перетворення москвофільства та народовства з мовно-літературних та історичних в ідейно-політичні напрямки; зародження соціального і національного радикалізму.

3. 90-ті — 1914-ий роки - організаційне оформлення українського руху, виникнення політичних партій, формування їх програм, висунення та теоретичне обґрунтування постулату державно-політичної незалежності, утвердження власне української національної ідентичності, етнонімів “українці”, “український” замість “русини”, “руський”.

З цією періодизацією слід, на нашу думку, погодитись, вона є достатньо обґрунтованою.

Отже, з початку 5θ-x років у західноукраїнському національному і суспільно-політичному РУ^сі настав період депресії, помітного розчарування і певної зневіри у власних силах. Значна частина української інтелігенції та простого населення, опинившись перед могутнім протидіючим австрійсько-польським блоком, почала шукати опори і захисту в потужних зовнішньо-політичних чинниках, зокрема, у царській Росії. Правда, у 1851 р. до Львова прибув імператор Франц-Йосиф, який при закладці першого каменя у будівництво українського Народного дому заявив, що “тут я між моїми русинами”, іио втішило багатьох місцевих політиків. Але загал населення австрійським правителям та адміністративній владі вже не дуже довіряв.

До речі, у 1857 р. в Австрії був проведений, за новими методами демографічної науки, перепис населення. Його матеріали дають змогу дещо об’єктивніше вивчити національний склад населення. Отож, у Східній Галичині на той час вже проживало 3 028,2 тис. населення, у тому числі 2.012,6 тис. українців (66,5 %). У Західній Галичині їх було всього 67,7 тис. осіб. У Закарпатті українці становили 65 % населення, у Північній Буковині з населенням 290 тис. осіб — майже 59 %•

Всього українців у Галичині, Закарпатті та Північній Буковині у 1857 р. проживало біля 2 600 тис. В усій австрійській монархії українське населення становило 7,9 %, займаючи після австрійців, чехів і словаків та угорців четверте місце¹²⁶.

Отже, в період першого пореволюційного десятиліття, період реакції, австрійсько-польська влада в Галичині зміцнилась. У1853-1854 рр. уряд став на бік польської шляхти у питанні викупу селянами сервітутів — за користування нібито панськими лісами і пасовищами. За них селяни повинні були сплатити поміщикам близько 15 млн. золотих ринських (та ще 91 млн. за скасування панщинних повинностей). Селяни посилали численні депутації до Відня, але даремно. Більшість з 32 тисяч сервітутних судових процесів селянських громад до поміщиків була програна. Переобтяжене злиднями, без лісів і пасовищ, при підвищених податках, село все більше потрапляло в кабалу до лихварів¹²⁷.

Намісник і місцева адміністрація, опанована поляками, почали наступ на українську освіту. Йшло повне витіснення української мови з початкової і середньої школи, у 1856 р. скасували її вивчення в гімназіях, мотивуючи це недосконалістю. Намісник Голуховський запропонував реформу українського правопису—перевести його на латинський алфавіт, тобто повністю полонізувати. “Це означало в будучності, — пише М. Грушевський, — повне ополячення всього галицького життя”. Тому українська інтелігенція, священики, загал населення “з великою однодушністю виступили проти цього проекту і встигли його задавити своїм однодушним протестом. Та проект проектом, але вставало питання, як боротися проти сеї страшної польської хвилі, що грозила потопити галицьку Україну?”¹²⁸. До того ж у Відні українцям порадили долагоджувати справи з поляками на місці, не турбуючи уряд та імператора.

Досі українські громадсько-політичні діячі покладали надії на австрійську владу, яка в роки революції справді поставилась до українського руху досить прихильно. Але коли після революції виявилося, що австрійська влада “віддала Галичину в жертву полякам і нічого не хочуть робити для українців проти волі поляків”,¹²⁹ то надії й сподівання багатьох українських діячів, священиків звернулися до Росії.

Таке “переорієнтування” пояснювалося, крім розчарування австрійською політикою щодо українства, близькою слов’яно-російською мовою, спільністю історичного коріння, релігії, пам’яттю про заступництво Росії за православних у Польщі. Велике враження справила також військова допомога Росії Австрії у 1849 р. для придушення угорського повстання. Росія уявлялася галичанам як надзвичайно могутня держава, яка до того ж ще раніше, у 1831 р. розгромила польське повстання, як “ідеальне царство порядку і сили”. Отож, у Галичині у 30-х роках виникла течія “старорусинства” або “русофільства”, представники якої вважали, що успішна боротьба проти польського наступу та Австрії в цілому можлива тільки при підтримці Росії[†].

Політичний курс старорусинів або русофілів (незабаром їх назвуть “москвофілами”) характеризувався національним нігілізмом, відсутністю віри у можливості власного народу, соціальним консерватизмом. На противагу українофільству і щоб догодити Роси, вони заперечували існування окремого українського народу, вважаючи його частиною єдиного руського етносу, а українську мову розглядали як простонародний, селянський діалект російської, не придатної для використання у літературі, пресі, серед освічених людей¹³⁰. Русофіли вперто дотримувалися застарілого церковнослов’янського правопису, писали й розмовляли не живою народною мовою, а сумішшю церковнослов’янської, російської, української та польської мов (так зване “язичіє”).

Русофільство в Галичині поширювалось, як зазначалось вище, ще до революції 1848 р., чимдоволі ефективно скористались поляки, залякуючи австрійську владу “русофільством” українців. Його головним ідеологом виступив професор історії Московського університету Михайло Погодін — автор концепції етнічної і мовної єдності “Галицької Русі з Великоросією”. У кінці 30-х років він побував у Львові, де нав’язав контакти з львівськими вченими, зокрема, з істориком Денисом Зубрицьким[‡] й ін. Власне з ініціативи Зубрицького у 1840 р. було утворено товариство прихильників об’єднання Галичини з “Великою Руссю” — так звана “Погодинська колонія”. До неї увійшли відомі українські вчені та діячі - Яків та Іван Головацькі, І. Гушалевич, М. Малиновський, С. Шеховичтаін.

Відкинувши поширену у 1848—1849рр. ідею самобутності і соборності українського народу, ці діячі переорієнтувалися політично і культурно на Росію, підкреслюючи, однак, при цьому свою повну лояльність до Австрійської імперії. “В тім напрямі, — писав М. Грушевський, — в Галичині пішло багато й таких людей, що в 1848 р. зовсім ріїпуче стояли на українськім ґрунті - сам Яків Головацький між ними (член “Руської трійці” -Т.Б.), що... тепер став також прихильником єдиної російської мови і пізніше перейшов до Росії. Певне легше було сподіватися всяких благодатей від Росії і тим самим тихенько сидіти, не зачіпаючись з поляками (як се дійсно робили тоді і потім галицькі москвофіли), — ніж працювати коло розбудження українського народу і сотворения... підстав для його нового життя”.¹³¹

Під враженням нових зовнішньополітичних подій (Кримської війни, поразки австрійських військ у війні з Пруссією 1866 р., втрати Австрією своїх італійських володінь та витіснення її з союзу німецьких держав) до старорусинів-русофілів примкнуло багато священиків та інших діячів старшого покоління. Духовенство при цьому головну увагу зосередило на боротьбі проти латинізації церковних обрядів, за збереження церковнослов’янської мови.

Під впливом русофільства чимало представників інтелігенції зрікалися української мови, як мови “селян і пастухів”. Львівська русофільська газета “Слово” у 1865 р. заявила, що галицький русин за одну годину може навчитися говорити “по великоруськи”, та й взагалі нема ніяких українців, а є “оден русскій народ от Карпат до Камчатки”. Тому, мовляв, немає потреби займатися творенням української літератури, мови, бо є готова література і мова — російська.¹³²

Одним із завзятих прихильників вживання “языка высшего слога”, тобто “язичія” став редактор єдиної в той час у Галичині політичної газети “Зоря Галицька” Богдан Дідицький, якого потім змінив на цьому посту С. Шехович. З переходом на “язичіє” і русофільську орієнтацію, особливо в час редакторства С. Шеховича, газета почала втрачати популярність в народі. Її тираж упав з 4 тисяч до 140 примірників, а в 1857 р. вона припинила своє існування.

Але русофільство, яке все частіше називали “москвофільством”, у 60-70-х роках продовжувало поширюватись. Незабаром в руках москвофілів опинився Ставропігійський інститут у Львові, Галицько- Руська матиця та ін.

Москвофільство не відображало корінних національних і соціальних інтересів галицьких українців. Його поява була своєрідною реакцією на політичну ситуацію, що склалася у Галичині після революції і була пов’язана з наступом консерваторів, посиленням польських впливів, дезорганізацією українського політичного руху, обмеженістю і нерішучістю його політичних керівників, які будували свою, загалом прогресивну політику, спираючись не на народ, а на непевну ласку австрійської влади.

Реакційний москвофільський світогляд, який запанував у суспільних настроях в Галичині у 50-60-х роках, негативно відбивався на розвиткові українського суспільно-політичного руху у краї, душив усе українське, свідоме, волелюбне, ставив українське населення Галичини знову ж таки у залежність від чужої держави — Росії. Цей рух, вкотре,опинився на краю загибелі. Але не загинув. Нову життєдайну силу вдихнули у нього на цей раз із Східної України.

Отож у добу, коли, за словами Івана Франка, в Галичині запанувала доба “великого упадку руської справи” і зростав вплив москвофільства, в Україні відбувалися важливі події. Відбувши покарання, повертались колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства — Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Олександр Навроцький, Тарас Шевченко, поезія якого будила широкі верстви української інтелігенції, закликала до дії. З кінця 50-х років в Україні почали виникати Громади - осередки українського відродження, центри культурно-освітньої праці серед народу. Перша Громада виникла у Петербурзі з ініціативи М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка та ін. На кошти поміщиків- патріотів В. Тарнавського і Г. Галагана вони почали видавати журнал “Основа”, який став осередком тогочасного національного руху в Україні.

На початку 60-х років виникають Громади у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Чернігові й ін. Громадівці працювали у недільних школах, видавали підручники, вели культурну, етнографічну працю тощо¹³³.

Правда, не довго тішились громадівці відносною свободою діяльності. Вибух польського повстання 1863 р., яке російський уряд жорстоко придушив, обумовив репресії і проти українського руху. Цього ж 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев видав циркуляр про заборону друкування книг українською мовою, бо “ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може”, як і підручників, науково-популярних та релігійних книг.

Гоніння і репресії посипались і на громадівців. Проте відроджений ними національний рух в Україні, революційно-демократичні ідеї поезії Т. Шевченка були тією цілющою, життєдайною силою, що розбудила суспільно-політичний і громадсько-культурний рух на західноукраїнських землях. “Новий, нечуваний світ створився нам із “Кобзаря”,—писав згодом відомий громадсько-політичний діяч Остап Терлецький, — зовсім інакшим показався нам тепер мужик. Погорджений і зневажений донедавна, він нараз піднісся на висоту народного ідеалу і став в очах молодіжі німим, довготерпеливим мучеником, якого всі били, катували, надуживали, який своєю довговіковою боротьбою за свободу, за віру і правду уратував перед судом історії честь українського імені. Не мужик нам, а ми мужикові повинні були служити, не мужик, а ми заслуговували на погорду і зневагу”¹³⁴.

Потрапивши до рук галицької молоді, поезії Т. Шевченка викликали справжній переворот у її свідомості. їх переписували, передавали з рук у руки, вивчали напам’ять. Вони “зробили в Галичині цілу революцію”. “Кобзар”, — писав М. Грушевський, — став для галицької молодіжи святою книгою, Україна — святою землею”. Молоді освічені люди побачили величну красу українського народного слова і всю нікчемність язичія. Вони стали гарячими пропагандистами української мови у громадському і приватному житті, “з молодечим завзяттям виганяють з уживання галицької інтелігенції польську мову і язичіє”¹³⁵.

Під впливом цих ідей сформувався перший за часів Австрії світський український письменник і поет — Юрій Федькович, який після M. !Пашкевича промовив чистим українським словом до народу, схилив до українства тих, які ще хиталися.

На початку 60-х років під впливом усіх цих подій в Галичині зароджується культурно-політична течія, яка проголосила клич любові до свого народу, мови, історії. Виникають громади українофілів, в основному молодіжні, перша з яких—“Молода Русь” утворилася уЛьвові 1861 р. Цей рух дістав назву народовського. Він спирався на традиції національного відродження ЗО—40-х років, ідеали “Руської трійці” і Головної руської ради. Згодом такі громади з’явилися у Тернополі, Самборі, Бережанах, Станіславі та інших містах краю.

Організаторами та ідеологами цього руху були отець Данило Танячкевич, учитель Омелян Партацький, письменники Володимир !Пашкевич, Ксенофонт Климкович, Кость Горбаль. Згодом до нього почали примикати представники старшого покоління — Григорій Шашкевич, Степан Качала, Омелян Огоновський, Іван Лаврівський, Іван Борисикевич, Корнило Устиянович, Сидір Воробкевич і ін.

Головним засобом у розвитку національної свідомості українців, на думку народовців, мали стати захист і пропаганда української мови і літератури. Але соціально-економічні проблеми, дуже гострі в Галичині, їх цікавили мало, зрештою, як і політичні. Нечіткість, розмитість ідейної платформи народовців згодом (у 70-80-х роках) призвела до глибокої кризи народовства.

У 1862 р. у Львові виходить народовський літературний часопис “Вечорниці”, який відіграв важливу роль у популяризації творів Т. Шевченка, журнали “Мета” (1863), “Нива” (1865), “Русалка” (1866).

Пожвавленню літературної діяльності галицьких народовців сприяло те, що тут почали друкувати свої твори письменники Наддніпрянщини, які були позбавлені такої можливості в Україні — І. Нечуй-Левицький, П. Куліш, М. Драгоманов, М. Старицький та ін. У 1867 р. з їх допомогою було засновано літературний журнал “Правда”, який довгий час був органом всеукраїнського єднання¹³⁶.

Народовські видання матеріально підтримували наддніпрянські меценати — багатії Є. Чикаленко, П. Симоненко та ін. Народовці “почули за собою Україну — ту безграничну, могутню Україну, — констатував М. Грушевський — що сплодила великих героїв козаччини і нових діячів українського відродження, і бачили їх між співробітниками своїх органів і видань. З другого боку участь росийських українців скріпляла демократичний і поступовий напрям галицького українства—се теж багато значило супроти переваги церковних і консервативних елементів у галицькім громадянстві. Для Українців же росийських в тодішнім їх пригнобленню від усяких перепон і заборон Галичина явилася немов вікном у свобідну далечінь українського розвою, що давало вихід йому навіть на випадок найбільших утисків у Росії”¹³⁷.

Власне у цей час у колах наддніпрянської і галицької інтелігенції зароджується концепція про Галичину як український “П’ємонт” у визвольному українському русі.”

Вбачаючи своє основне покликання у рятуванні рідного народу від темноти, безграмотності, зубожіння і наступу москвофільства та полонізації, народовці рішуче взялись за просвіту народу, створивши для цього товариство “Руська бесіда” (1861). Згодом було вирішено заснувати культурно-освітнє товариство “Просвіта”. У вересні 1868 р. статут товариства був затверджений міністром внутрішніх справ, а 8 грудня відбулись його установчі збори.

Статутною метою товариства було “спомагати народну просвіту, ширити її між руським народом, засновувати повітові філії і залучати нових членів”. У 1870р. прийнято її новий, доповнений статут.

“ Просвіта” стала першою освітньою організацією для українського народу. її книжки, написані простою, доступною мовою, ширилися між селянством, міщанами.

Першим головою “Просвіти” було обрано відомого громадсько- політичного діяча, композитора і педагога Анатоля Вахнянина. До товариства, де в основному гуртувалася молодь, незабаром вступило й чимало духовної та світської інтелігенції старшого покоління.

Тим часом, ще на початку 60-х років, у Галичині різко змінилося політичне становище. У лютому 1861 р., як зазначалось, імператорським патентом утворено новий загальнодержавний орган з двопалатною структурою — Рейхсрат, куди послів обирали по куріях (Галичина, нагадаємо, в палату послів посилала 38 осіб з 343). 26 лютого 1861 р. імператор видав також патент про Крайові статути і крайові виборчі ординації до сеймів, у т.ч. галицького, згідно з якими у цьому ж році пройшли вибори. Куріальна система призвела до того, що у цьому сеймі зі 150 послів українців було лише 49. Крайовим маршалком (головою) сейму обрали польського магната Лева Canєгу.

Переважну більшість українських послів складали москвофіли, які все сподівалися, що ось-ось “велика Росія” відбере Галичину у Австрії. Вже цитоване нами москвофільське “Слово” у 1866 р. писало: всі змагання утворити з нас окремий народ рутенців-уніатів остались без успіху... Русь галицька, угорська, київська, московська, тобольська і т.д. під етнографічним, історичним, мовним, літературним і обрядовим оглядом є ідентична. Ми не рутенці від 1848 р., ми настоящі руські”. Аналогічну заяву зробив один з лідерів москвофілів священик І. Наумович у галицькому сеймі, правда, не забувши підкреслити при цьому свою (й інших) вірнопідданість австрійському монарху¹³⁸.

*П’ємонт — італійська провінція на півночі країни, яка відіграла основну роль у боротьбі за об’єднання Італії в одну державу.

Москвофіли саме тоді почали активно пропагувати необхідність виїзду населення з Галичини у Росію, “до рідного народу” і деякі церковні та громадські діячі справді виїхали (Я. Головацький, М. Попель, М. Куземськийтаін.).

Народовський рух москвофіли трактували як польську інтригу, всіляко його поборювали, народовців зображали як революціонерів, гайдамаків, які намагаються дискредитувати українців в очах влади.

Не маючи достатніх сил і зв’язків з масами, щоб побороти москвофільство, тим більше польську шляху і урядові кола, частина народовців зробила спробу порозумітися з поляками у галицькому сеймі. 27 жовтня 1869 р. народовець-митрополит Ю. Лаврівський, якого було призначено після смерті митрополита Литвиновича віце-маршалком крайового сейму, від імені ЗО послів звернувся до польської більшості з проектом угоди. “Ми вступаємо на нову дорогу, — говорилось в проекті. — Не домагаємося поділу Галичини, але признаємо наш край за спільний..., хочемо далі працювати разом. Бажаємо двох речей. Однією є рівноправність, аби ви нас не полонізували, а другою, аби ви нас не деморалізували”¹³⁹. Але у більшості народовців, інтелігенції “угода” викликала “незадоволення і недовір’я”, бо Лаврівський “здався на ласку й неласку поляків і в той спосіб зрадив народну справу”, — писав пізніше Кость Левицький. Зрештою, поляки й так нічого конкретного Лаврівському не відповіли, оскільки “Поляки дуже радо втягали українців в угодові переговори, а потім проволікали й ні на що не годилися”¹⁴⁰.

Між тим москвофіли розгорнули діяльність і в студентському середовищі. Утворене 1870 р. студентське товариство “Академічний кружок” перебувало під їх керівництвом. Друкованим органом товариства став журнал “Друг”, членами редакції якого були певний час І. Франко і М. Павлик.

На противагу народовській “ Просвіті” москвофіли у 1874 р. заснували в Коломиї “Общество им. М. Качковского”*, яке ставило за мету “освіту селянина”, видавало простонародні, повчальні, дешеві книжки про релігію, моральність, господарство, засновувало “громадські каси” і склади збіжжя, товариства тверезості та ін. Незабаром воно перенеслося до Львова, утворивши свої осередки по багатьох повітових містах, читальні по селах (у 1876 р. це товариство об’єднувало майже 4 800 осіб і мало 24 повітові філії;для порівняння —у 1880р. “Просвіта” мала лише 4 філії і наїк іувала 1,5 тис. членів)¹⁴¹.

З москвофілами пробувала домовитись про співпрацю група народовців на чолі з В. Барвінським, але теж (як і Ю. Лаврівський з поляками) без особливого успіху.

’ Михайло Качковський походив з родини священика з с. Дубно Ланцутського повіту. Юрист, працював судовим радником у різних судах. За переконаннями — український народовець-австрофіл. Був відомим меценатом, підтримував молодих галицьких письменників і публіцистів. На його кошти засновано у 1861 р. у Львові журнал “Слово”. При HapoflHONryflOMi у Львові створив фундацію (80 тис. гульденів) на нагороди затвори українською мовою. Був популярним серед галицької інтелігенції, студентства. Це використали москвофіли, назвавши своє товариство його іменем. Сам він москвофілом ніколи не був.

Соціально-політична обмеженість народовців, хитання в їхніх рядах, слабі зв’язки з народними масами особливо проявилися підчас виборів до австрійського парламенту 1873 р. (посли обирались за куріальною системою). Відсутність чіткої політичної організації, чіткої програми дій, пасивність під час виборів призвели до того, що народовці не зуміли провести жодного посла (за винятком С. Качали, який пройшов у польському окрузі), а від москвофілів обрано 15 послів. Серед молодшої генерації народовців, які гуртувалися у студентських товариствах “Академічна бесіда”, “Дружний лихвар”, “Січ” зростало невдоволення політикою старшого покоління, ігнорування ним суспільно-політичних справ.

Розвиток суспільно-політичного руху в Галичині, боротьба між народовцями та москвофілами, яка послаблювала цей рух — все це викликало значний інтерес у наддніпрянських українців. Він особливо посилився у зв’язку з новою хвилею репресій царського режиму в Україні, який боявся будь-яких проявів політичного сепаратизму. Промосковські, реакційні сили постійно слали до уряду звинувачення проти українців — що вони, мовляв, хочуть “вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі” і т.п. Нарешті цар Олександр II створив спеціальну комісію для “вироблення засобів боротьби з українською діяльністю”. Комісія вирішила закрити “Південно-західний відділ Географічного товариства” у Києві, припинити видання газети “Киевский телеграф”, усунути ряд викладачів з Київського університету, підтримувати матеріально москвофільський рух в Галичині й ін.¹⁴²

Імператор, перебуваючи за кордоном, у м. Емсі, у травні 1876 р. підписав відповідний указ. Крім схвалення усіх рекомендацій комісії, заборонено друкувати українською мовою книжки, тексти до нот, ставити театральні вистави, співати українські пісні та ін. Звільнено з університету ряд викладачів, зокрема М. Драгоманова, С. Подолинського, І. Вовка, М. Зібера й інших, яким здебільшого довелося емігрувати за кордон.

Київська Громада дала Драгоманову доручення і кошти для заснування у Женеві журналу, який би служив “вільною українською трибуною і відстоював інтереси українського народу перед міжнародним форумом”¹⁴³. Цей журнал, названий “Громада”, був першим українським політичним журналом, який не тільки інформував європейську громадськість про українські проблеми, а й впливав на суспільно-політичне і культурне життя Галичини й Наддніпрянщини. Активними співробітниками Драгоманова були С. Подолинський і галичанин М. Павлик.

М. Драгоманов був помітною фігурою в тодішньому українському суспільно-політичному русі, він був добре відомий в Галичині, де побував у 1873 р., нав’язавши тісні контакти з передовою молоддю — І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким. Він згодом пересилав їм російську революційну літературу — твори М. Чернишевського, Д. Писарєва, О. Герцена (у т.ч. його “Колокол”), соціалістичну літературу. Цю останню галичани отримували і з Відня, у т.ч. “Капітал” К. Маркса, деякі інші праці К. Маркса і Ф. Енгельса та західноєвропейських соціалістичних діячів.

Саме під впливом Драгоманова західноукраїнська інтелігенція почала усвідомлювати неможливість подальшого розвитку національного руху як неполітичного, позбавленого широкої соціальної бази. Він фактично першим звернув увагу освіченої молоді на важливість соціально- економічних питань, закликав служити своєму народові не тільки на словах чи в галузі просвіти, а реально захищати його інтереси, вивчати потреби та, що дуже важливо, наголошував на необхідності створення масової політичної організації, яка могла б надати українському рухові організованості і сили.

M. Драгоманов вважав, беручи до уваги панування на землях України чужоземних держав (правда, російську він не вважав зовсім чужою), що для України завдання соціального і національного визволення збігаються, і докорінна соціальна перебудова суспільства на засадах цілкової свободи, рівності і справедливості буде одночасно вирішенням національного питання.

У першому номері “Громади”, який вийшов у 1880 р., було поміщено новітню українську політичну драгоманівську програму. Вона передбачала трансформацію усієї російської держави у соціалістичне суспільство у вигляді добровільної спілки (федерації) самоврядних громад і областей (щось на зразок місцевих комун, як пропонувалось у Декларації Паризької комуни 1871 р.). Передбачалось запровадження широких демократичних свобод, національної рівноправності та ін.¹⁴⁴.

М. Драгоманов захоплювався державним устроєм США, Швейцарії. Будь-які вияви централізму він засуджував, надаючи перевагу демократичним свободам над класовими та економічними. Драгоманов відкидав марксизм як помилкову і непридатну для українських умов концепцію, виступаючи прихильником французького соціалізму. В центрі його уваги був добробут народних мас, проблема пауперизації народу та соціального захисту людей.

У політичному плані він, однак, вважав неможливим утворення самостійної української держави, а тому пропагував ідею демократизації і федералізації Росії і Австро-Угорщини. При цьому не порушувалось питання навіть про автономію України як такої, оскільки передбачалось утворення на її території кількох самоврядних областей.

Космополітизм і недооцінка Драгомановим проблеми державної самостійності України випливали з неправильного поняття свободи. Драгоманов вважав, що український народ зможе обминути проблему державної самостійності, перейшовши відразу до “безначальних і бездержавних” порядків. Він вважав, що державність і свобода — це суперечливі і несумісні поняття, тобто висловлював, по суті, анархістські погляди.¹⁴⁵ До того ж його ідеї космополітизму були замаскованим панрусизмом, який ігнорував національне питання. Його безоглядні виступи проти церкви, духовенства, у т.ч. в Галичині, де церква мала великі заслуги перед нацією, де народ був глибоко до неї прив’язаний - теж були помилковими.

Під вплив Драгоманова, його соціалістично-анархістських ідей потрапило чимало галицької молоді. З “драгоманівських” позицій вирішувалося національне питання і в “Програмі галицьких соціалістів” (1881), написаній І. Франком, Б. Червенським та ін. У ній, зокрема, відзначалося, що хоч кожен народ може “розвиватися успішно тільки при умові окремого існування і цілковитої свободи”, але найдоцільнішою формою існування і правління народів вважалася “якнайширша федерація”¹⁴⁶.

З другого боку, і це було явищем позитивним, Драгоманов закликав, відкидаючи будь-яке політичне сектантство, до створення масової політичної організації, закликав будити масу, скликати віча, створювати всілякі товариства і спілки.

На думку Драгоманова, центром українського національно- політичного руху повинна була стати Галичина, якій наддніпрянські діячі мусили допомогти позбутись провінціалізму, консерватизму і москвофільства. Отож, власне “на галицькім ґрунті, на галицьких відносинах, в галицьких виданнях, — писав М. Грушевський, — ставилися, випробовувалися й рішалися ріжні питання соціальні, політичні, національні”¹⁴⁷.

Під впливом нових ідей, у пошуку виходу з непевної ситуації як серед москвофілів, так і народовців в кінці 70-х — на початку 80-х років визріла думка про необхідність досягнення порозуміння.

ЗО листопада 1880 р. уЛьвові відбулось перше народне віче українців, одним з ініціаторів якого був редактор газети “Діло” В. Барвінський. Ставили за мету відродження традиції давніх руських демократичних установ та залучення народних мас до політичного життя. Серед учасників віча були й москвофільські представники.

Народовці й москвофіли спільно виступали і на початку 80-х років, коли було створено виборчий комітет з представників обох партій для підготовки виборів до галицького сейму (1883 р.).

З нагоди виборів було скликане друге всенародне віче, а потім, з приводу реформи ордену Василіан, коли у власність єзуїтів передано ряд василіанських монастирів, — третє (1884р.). Це була принципово нова форма політичної роботи — масовий вічовий рух. Масовий, бо віча щораз частіше проводились і в повітах. У1884 р. у Станіславі відбулися перші в Галичині масові жіночі збори, організаторами яких були письменниця Наталія Кобринська, Анна і Параска Павлик, Людмила Драгоманова¹⁴⁸.

Поразка на сеймових (1883) і парламентських (1885) виборах, під час яких народовці виступали спільно з москвофілами, згуртувавшись разом проти поляків, компрометація москвофілів на судовому процесі у Львові (1882 р.), коли виявились факти фінансування москвофільства російським царизмом, спричинили розрив з ними народовців.

У жовтні 1885 р. уЛьвові народовці утворили своє перше політичне товариство “Народна рада”, метою якого, як зазначалось у статуті, був “розвій руської народности як самостійної народности слов’янської..., оборона прав руського народу і поширення його інтересів та змагань в усіх політичних, культурних, суспільних і економічних відносинах”¹⁴⁹.

До неї увійшли представники молодшого і старшого покоління: Іван Белей, Мелітон Бучинський, Василь Нагірний, Степан Качала й ін. Створення Народної ради поклало початок політичному оформленню українського ліберально-демократичного руху.

Важливу роль у політичному становленні народовців стали відігравали газети “Батьківщина” і особливо “Діло”, яке з 1888 р. виходило щоденно.

У лютому 1888 р. на загальних зборах Народної ради за участю кількасот представників з усієї Галичини було схвалено політичну програму народовців, яка, наголошуючи на етнічній єдності галицьких русинів-українців з “малоруським” народом у Російській імперії, вимагала для них у складі Австро-Угорської імперії національно-територіальної автономії¹⁵⁰.

Враховуючи, однак, свою загальну слабкість, вузькість соціальної бази, розірвавши союз з москвофілами, праве, консервативніше крило народовців (Ю. Романчук, С. Сембратович, О. Барвінськийтаін.)у 1890 р. зробило спробу порозумітися з польською в Галичині та австрійською у Відні владами — “не без впливів і участі декотрих російських українців”, як писав М.Грушевський¹⁵¹. Цю політику, названу “новою ерою”, проголосив з трибуни галицького сейму народовець Ю. Романчук, заявивши, що народовці не будуть добиватися розчленування Галичини на українську і польську, а дбатимуть про “розвій селянства і міщанства на засадах австрійської конституції, вірності католицькій релігії і австрійській державі”¹⁵². Ця політика була підтримана, а можливо й інспірована провідниками київської Громади — О. Кониським і В. Антоновичем, які мали великий авторитет в Галичині.¹⁵³

Можливо, що ця угодовська акція була задумана як антиросійська, антимосквофільська, яка мала на меті знешкодити москвофільство. Недарма подальші сеймові засідання перетворилися в “потужну польсько- народовську демонстрацію проти москвофілів”¹⁵⁴.

Але молодше покоління народовців гостро критикувало “нову еру” та її ініціаторів.

Правда, “нова ера” мала для українців й деякі позитивні наслідки. Так, поляки погодились на створення у Львівському університеті української кафедри історії (офіційно — “історії Сходу Європи”), яку з 1894 р. очолив М. Грушевський, який тоді переїхав в Галичину, кілька предметів почали читати українською мовою. Згодом уряд і намісництво (останнє очолював граф К. Бадені) дозволили створити кафедру української літератури в університеті, три українські гімназії у краї, страхове товариство “Дністер”. Обіцяно запровадити українську мову (поруч з польською) в судах і адміністрації. Цим і задовольнилася деяка частина народовців з їх лідерами — митрополитом С. Сембратовичем, О. Барвінським і А. Вахнянином, які висунули гасло “Краще щось, ніж нічого”.

Але значна частина народовців була налаштована значно радикальніше. Під впливом М. Драгоманова багато з них, у першу чергу С. Данилович, Т. Окуневський, І. Гарасимович, К. Трильовський та ін. вели активну роботу серед селянства, головно на Станіславщині, Коломийщині, Снятинщині, де створювали читальні, проводили віча тощо. Серед молоді, зокрема, студентської, активно діяли І. Франко, М. Павлик, Г. Павлик та ін. Правда, вони тоді стояли на позиціях соціалістів і їх цікавив головно поступ нації в соціальному плані¹⁵⁵. Але вже тоді, як і в подальшому, І. Франко, ставши на радикальні позиції, почав критикувати як москвофілів, так і консервативне крило народовців — за їх австрофільство, ігнорування соціальних проблем, наявність гострих суперечностей серед їхніх діячів, що назагал шкодило українській справі¹⁵⁶.

Франко, поширюючи соціалістично-радикальні ідеї, активно у цей час співпрацював з польськими і єврейськими соціалістами, видавав статті й брошури на польській мові. Його неодноразово заарештовували, засуджували. Однак, згодом він розчарувався в соціалізмі й марксизмі, став більше уваги приділяти національним проблемам.¹⁵⁷ Відійшов він і від співпраці з польськими соціалістами, оскільки останні вважали, що соціалізм у Галичині повинен носити польський характер і сприяти відновленню великої Польщі, до якої б входили і українські землі. Власне тоді І. Франко пише “Вічний революціонер” (1880), “Не пора” та інші революційні твори.

Отже, в українському політичному русі вже з кінця 80-х років став все більше відчуватися брак справжньої політичної партії, оскільки і народовці, і москвофіли були, швидше, течіями, а не партіями.

І ось 4-5 жовтня 1890 р. на зборах радикальної інтелігенції у Львові була створена перша в Галичині європейського зразка українська партія— Русько-українська радикальна партія (РУРП). Вона утворилася як результат, підсумок інтенсивного розвитку суспільно-політичного життя кінця XIX ст. в Галичині.

Поряд з групою давніших радикалів (І. Франком, М. Павликом, С. Даниловичем, К. Трильовським та ін.) активну роль в організації партії відігравало молоде покоління, в основному із студентського середовища — М. Ганкевич, Р. Яросевич, Ю. Бачинський, В. Будзиновський, В. Охримович й ін. їхній світогляд формувався під впливом праць К. Маркса, Ф. Лассаля, К. Каутського, Г. Спенсера та ін. Власне вони створили ліве, “молоде” крило партії, яке поєднувало соціалістичну ідеологію з радикальним підходом до вирішення українського питання. Згодом радикали почали вживати назву Українська радикальна партія (УРП).

На з’їзді прийнято програму партії, яка була компромісом двох основних ідейно-політичних течій у радикальному русі—драгоманівської і марксистської. Програма ділилася на програму-максимум і програму- мінімум.

У програмі-максимум прихильники марксизму домоглися включення положення про зміну “способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму”, а також “колективного устрою праці та колективної власности средств продукційних”. У політичному блоці завдань зазначалось, що радикали виступають за повну свободу особи, слова, зборів і товариств, друку і совісті, забезпечення людям, незалежно від статі, якнайповнішого впливу на вирішення усіх питань політичного життя, автономію громад, повітів, країв у справах, що їх стосуються.

Що ж до національного питання, то УРП виступала за “ліпшу долю” русинів в Австро-Угорській державі та на підросійській Україні, бо “там, на Україні, де нема свободи навіть такої, як у нас,... між мужиками нема ще вправді ніякого життя політичного, але зате між інтелігенцією українською чимраз більше радикалів”¹⁵⁸. Заявляючи, що радикальна партія є виразником інтересів і прагнень селянства, вона водночас прагнула працювати для “відродження русинів у всіх частях руської землі”. Програма ставила завданням розвиток народних мас на національному ґрунті шляхом “піднесення національної свідомосте і солідарносте в масах усього русько-українського народу, через літературу, збори, з’їзди, товариства, демонстрації, відчити, печать іт. ін.”¹⁵⁹.

Вимагалось запровадження безплатного навчання в початковій, середній і вищій школах. Разом з тим, радикали рішуче виступали проти втручання церкви і духовенства у політику й освіту.

Програма-мінімум, схвалена на з’їзді і підготовлена І. Франком, М. Павликом, С. Даниловичем йін., проголосила захист інтересів “всіх робітних людей”, передбачала збереження дрібної і середньої власності, ряд реформ, які повинні були стримати зубожіння і пролетаризацію села, домагалася дозволу викупу сільськими громадами поміщицької землі.

На думку радикалів, соціальною базою партії мало бути власне селянство, оскільки Галичина була аграрним краєм і більшість її населення складали селяни.

На з’їзді кілька молодих радикалів на чолі з В. Будзиновським запропонували ввести до програми вимогу поділу Галичини на дві автономні частини — українську і польську. Однак з’їзд відхи."чв цю пропозицію, як таку, що суперечить справі боротьби “за соціальні інтереси селянства і працюючого люду”¹⁶⁰. До речі, через ці ж причини ідею про поділ Галичини не підтримував й Іван Франко¹⁶¹.

У популярній брошурі “Радикали і радикалізм”, виданій у серії “Хлопська бібліотека”, для роз’яснення масам програми партії зазначалось, що партія рішуче виступатиме проти москвофілів, які “... побачивши в 1849 р. московське військо і московських генералів, що йшли побивати угрів”, забажали й собі мати “своїх, тобто російських панів і генералів”. “Обрусителі не перестають снити про прилучення Галичини до “єдинокровної” Росії,... щирячи між Русинами зневіру у власні сили, погорду до себе самих, нерадо дивляться на кожний новий прояв нашого народного життя і розвою..., думаючи собі, що чим гірше будуть їх тиснути польські пани та урядовці, тим швидше змилосердиться над ними російський цар і пришле нам свого Мойсея в генеральській уніформі, що виведе нас із польської і жидівської неволі”¹⁶².

Дісталося у брошурі й народовцям — австро- та польськофілам за їх угодовську політику та зневагу до гострих соціальних проблем українського народу в Галичині. Зазначалось, що діяльність партії буде спрямована проти галицьких політиків — прихильників “нової ери”, бо “радикали не можуть мовчати про кривди народних мас”.

Отже, радикали створили виразно опозиційну програму—щодо уряду, польських правлячих кіл в Галичині, народовців, які з ними вирішили співпрацювати, та москвофілів.

З перших же днів свого виникнення УРП розгорнула активну діяльність, організовуючи селян та робітників, скликаючи по селах віча, закладаючи кооперативи, проголошуючи гасла політичної і соціальної боротьби силами народу, виховуючи громадських діячів з селян і робітників, організовуючи жіноцтво, молодь.

Партія ставала щораз масовішою, увела реєстроване членство.

Правда, деякими положеннями програми УРП та формами її політичної діяльності не було задоволене молоде покоління радикалів. Уже втравні 1891 р. вони (Ю. Бачинський, В. Будзиновський, М. Ганкевич, О. Колесса, Е. Левицький, В. Охрімовичтаін.) опублікували “Матеріали до ревізії Програми Русько-Української радикальної партії”, які були фактично проектом нової програми.

Вони у своєму проекті зазначали, що австрійська держава є “однопільно централістична” і, складаючись з кільканадцяти націй, не відповідає потребам населення. А тому австрійські умови вимагають, щоб кожна народність “під загрозою загибелі була зорганізована в самостійний політичний організм — новожитну централістичну державу”¹⁶³. Звідси випливало завдання боротися за перетворення австрійської держави з централістично-абсолютистської у федерацію автономних національних держав. “Молоді” вважали, що добитись цього можна “законним”, правовим шляхом, не посягаючи при цьому на цілісність австрійської держави. Політичним кредо “молодих” радикалів стало гасло домагатися “права державного руської нації”. Це був у плані національно-політичних домагань українців Галичини значний якісний крок вперед, адже мова йшла про поділ Австрії на національні адміністративні самоврядні території і про забезпечення цим територіям “найповнішої політичної автономії”, у т.ч. вилучення їх з-під “заряду парламенту австрійського і центрального міністерства” та ін.¹⁶⁴

Однак лідери партії М. Павлик та І. Франко розкритикували цей проект, назвавши його “нісенітницею”. Негативне ставлення до революційної на той час ідеї національної державності висловили також М. Драгоманов та О. Терлецький¹⁶⁵. Але, незважаючи на те, що вона не була прийнята, стала відомою і згодом принесла свої реальні плоди.

Після цього “молоді” зосередилися на внутрішньопартійній боротьбі проти старших радикалів-драгоманівців, особливо проти М. Павлика.

3—5 жовтня 1891 р. у Львові відбувся другий з’їзд партії, на який прибуло 60 делегатів. З’їзд вирішив, що партія радикалів і далі буде дотримуватися засад “народницького соціалізму всіх робітних людей”. У відозві до членів партії з’їзд закликав вести роботу не тільки серед селян, а й серед “міських і фабричних робітників, усвідомлюючи їх не лише як робітників, але і як українців, щоби спинити полонізацію в формі польського соціалізму і спинити їх розрив з сільською українською людністю”¹⁶⁶. На з’їзді була створена комісія з підготовки проекту нової програми партії.

Радикальна партія виступила з різким осудом “нової ери” у політиці народовців стосовно австрійської та польської влади. її згубність доводили на численних вічах і в пресі І. Франко, М. Павлик, посол Т. Окуневський та ін. З її гострою критикою виступив у журналі “Народ” з кількома статтями М. Драгоманов.

Під впливом цієї критики уже в 1891 р. від угоди з поляками відійшла значна група народовців на чолі з К. Трильовським, а згодом (1894 р.) — більшість Народної ради на чолі з Ю. Романчуком. Лише незначна їх частина під проводом О. Барвінського і А. Вахнянина продовжувала угодовську політику компромісів з польською шляхтою, яка вже не раз доводила, що українців за окремий народ не визнає, на їхні домагання не зважає, а може іноді йти їм хіба-що на незначні, тимчасові поступки. Угодовство частини старшого покоління народовців роз’єднувало український політичний табір, спричиняло їх конфронтацію з рад икалами, послаблювало самий народовськийрух.

Тому на загальних зборах Народної ради у грудні 1892 р. було схвалено нову програму народовців (першу прийнято у 1888 р.), яка окреслила політично-правове становище галицьких українців як “частини народу русько-українського, що, втративши державну самостійність, боровся віками за свої державно-політичні права й ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу”. В програмі відбито ідею рівноправності галицьких українців з іншими народами Австро-Угорщини в усіх сферах життя.¹⁶⁷

Після цього народовці посилили організаційно-просвітницьку працю у масах. Створена відомим народовським діячем Є. Олесницьким “ Під гірська рада” повела боротьбу за реформу виборчої системи в Галичині, ними проведено статутну реформу “Просвіти”, запроваджено зусиллями народовських професорів у шкільних підручниках фонетичний правопис, народовці закладали у селах кооперативні крамниці, каси взаємодопомоги, повсюдно засновували читальні “Просвіти”, вчили селян грамоти. Масовий суспільно-політичний і національно-культурний рух у галицькому селі, як правильно пише відомий історик, професор Микола Кугутяк, “...був виявом сили селянської демократії”¹⁶⁸, яка тоді започаткувалась.

Народовці рішуче підтримали духовенство краю в його боротьбі проти спроб латинізувати Греко-Католицьку Церкву шляхом запровадження безшлюбності (целібату) священиків, введення григоріанського календаря і ін. На Львівському синоді церкви у вересні 1891р. більшість духовенства висловилася за збереження традиційних канонів церковного життя.

Активну організаційно-пропагандистську роботу серед мас продовжували і радикали. На організованих ними численних вічах вони вели агітацію за введення загального виборчого права, на сторінках своїх видань (часописи “Народ”, “Хлібороб”, “Радикал”, “Громадський голос”) розкривали злиденне становище галицьких селян і робітників, закликали до боротьби з визиском і національним гнітом, висунули ідею створення селянських профспілок, кооперативнихтовариств, “Народних спілок” тощо.¹⁶⁹

Не лякаючись арештів і переслідувань, молоді радикали (такі, як П. Думка, А. Шмігельський, І. Сандуляк, І. Когутяк, Л. Драганчук і ін.) їздили по селах, містечках, згуртовували народ, просвічували його, закликали до боротьби.

Українська радикальна партія виховувала в масах, як правильно пише М. Кугутяк, почуття всеукраїнської національної єдності, робила, що могла, щоб вивести народні маси з-під впливу москвофілів і залучити до українського національно-політичного руху.¹⁷⁰ Не побоявшись демагогії москвофілів, радикали першими в Галичині назвали свою партію українською, поширили свою діяльність на Буковину та Закарпаття, докладали зусиль для пропаганди радикальних ідей на Наддніпрянщині. В Україну часто виїжджали їх провідні діячі, туди таємно пересилалась українська і світова революційна література.

Національно-визвольний рух українського народу вступав у новий етап розвитку.

Одним з найхарактерніших проявів цього руху була поява у 1895 р. книжки одного з лідерів “молодих” радикалів ЇОліана Бачинського “Ukraina irredenta”. У цій книзі Ю. Бачинський, застосовуючи марксистську методологію, на основі аналізу соціально-економічних процесів висунув і обґрунтував положення про історичну неминучість та необхідність утворення у перспективі незалежнїсоборної Української держави, вказав на актуальну потребу поширення у масах ідеї політичної незалежної, з тим, щоб у вирішальний момент майбутнього політичного переустрою Австро-Угорської та Російської імперій народ був готовий до боротьби за її здійснення. Тобто Ю. Бачинський не обмежився проблемою державності українців у Галичині. “Я хочу вже раз поставити на денний порядок, — писав він, — справу будучності української нації взагалі, не лише в Австрії, але й в Росії”. Він вказував, що час покінчити з демагогічними патріотичними промовами про український народ, з порожніми фразами про його “кращу будучність”, а чітко поставити перед собою “ціль наших змагань і туди звернутися з усією енергією. Політична автономія в Австрії і виборення конституції в Росії — ось два перші кроки у поступі української суспільності”, писав Ю. Бачинський¹⁷¹.

У книзі Ю. Бачинського, отже, вперше в історії української політичної думки нового часу чітко й недвозначно висунуто ідею державно-політичної самостійності України, яка, на думку автора, є “умовою взагалі можливості її існування”. У своїй книзі автор так само чітко “вперше став обстоювати, — як пише відомий український історик О. Субтельний, — єднання всіх українців у незалежній державі” і ця його ідея “справила надихаючий вплив на всіх національно свідомих українців”.¹⁷²

Книга Бачинського викликала гостру полеміку з національного питання серед української галицької і наддніпрянської інтелігенції. Вона призвела до зміни у розстановці сил і в рад икальному таборі. Почав міняти свої переконання І. Франко, про еволюцію світоглядних концепцій якого офіційна радянська історіографія не писала, висвітлюючи його погляди однобоко, замовчуючи ряд його “невигідних” для неї праць. Насправді погляди І. Франка не були чимось застиглим, його світогляд еволюціонував, проходив ряд етапів, що було обумовлене реальними обставинами громадсько-політичного, національного, особистого життя.

Захопившись у молодому віці соціалізмом і марксизмом, який І. Франко сприйняв як гуманістичну концепцію вселюдського братства і захисту знедолених трударів, він, починаючи з 1895 р., поступово приходив до висновку, що поширювана в Європі марксистами концепція соціалізму з його суспільною власністю на засоби виробництва, з домінуванням “народної держави” над всіма сферами суспільного життя, над особистістю у випадку її втілення у життя “була би в найліпшім разі завадою для дійсного поступу”.

У статті “До історії соціалістичного руху” І. Франко писав: “... оброблена ними (К. Марксом і Ф. Енгельсом — Т.Б.) програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом”, а “всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою”¹⁷³. Так, до речі, у майбутньому і сталось—маємо на увазі більшовицько-комуністичний тоталітарний режим.

В кінці XIX — на початку XX ст. І. Франко остаточно прийшов до висновку, що лише державна самостійність будь-якого народу є запорукою вирішення його економічних, соціальних, культурних та інших проблем. “Політична несамостійність якоїсь нації,—писав він, —... розкриває перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, павперизації, культурного застою і упадку”¹⁷⁴.1 далі: “Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних ціл ей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів”¹⁷⁵.

У журналі “Житє і слово” І. Франко в статті “3 кінцем року” висловив деякі свої міркування щодо “російських” українців, відзначаючи, що їхні радикали визнають себе найперш соціалістами, а лише потім—українцями. Це, до речі, викликало їхнє обурення, Франкові написали статтю- відповідь, яку підписала Леся Українка.

Після смерті М. Драгоманова (1895 р.) та переходу І. Франка на самостійницькі позиції становище “молодих” радикалів у партії значно зміцніло. На IV з’їзді партії у грудні 1895 р., на який прибуло біля 60 делегатів з 24 повітів Галичини, на пропозицію І. Франка, без дискусії, була доповнена політична програма партії засадничим положенням про необхідність добиватися державної незалежності України.

Отож, в період нової історії українського суспільно-політичного руху вперше самостійність українського народу була чітко проголошена головною програмною метою політичної партії. “Стоячи на ґрунті наукового соціалізму, — зазначалося у резолюції з’їзду, —... заявляє Русько-українська радикальна партія, що здійснення усіх її соціалістичних ідеалів можливе при повній політичній самостійності українського народу і повнім неограниченім праві його рішати самому у всіх справах його дотикаючих”¹⁷⁶.

Це була стратегічна мета партії, програма-максимум. На ближчу мету ставилась вимога перебудови Австро-Угорщини на федеративних засадах з виділенням українських територій в окремий коронний край зі своїм сеймом, введення української мови викладання у всіх публічних школах.

Висунення і теоретичне обґрунтування ідеї політичної незалежності і соборності України, а також внесення цього постулату до програми політичної української партії можна вважати переломною подією у розвитку української політичної думки, у становленні ідеології новітнього українського національного руху і, зокрема, в його переході від соціальних і мовно-культурних проблем до політичних вимог, “свідченням початку завершальної стадії формування української нації”¹⁷⁷.

У 1895 році, який, як бачимо, був досить багатий на важливі події, відбулися ще й вибори до Галицького сейму. Розпорошені, ослаблені політикою “нової ери”, українські політичні партії і сили створили окремі виборчі комітети, діяли кожна на свій розсуд — “новоерівці”, група народовців Ю. Романчука, партія радикалів. Повели передвиборчу агітацію і москвофіли.

Австро-польська адміністрація краю, польські політичні кола прагнули будь-якою ціною не допустити опозиційних канди датів у сейм. Вибори відбулись в умовах урядового терору, зловживань, фальсифікацій і підкупу. Все це зумовило успіх на виборах кандидатів угодовської групи В. Барвінського, яка отримала 12 мандатів. Москвофіли і “романчуківці”, відірвані від мас, не здобули жодного мандату. Радикали провели трьох послів—Т. Окуневського і двох селян — Я. Остапчука таС. Новаківського. Левову частку мандатів в результаті виборчих махінацій здобули поляки.

З різкою критикою порядку проведення виборів виступив у німецькій газеті “Zeit” (Час) І. Франко, яка зробила справжню сенсацію в Австрії. Але результатів виборів влада не відмінила. Депутація галицьких українців у складі 150 осіб, яка поїхала до Відня з протестом, нічого не добившись, повернулась з аудієнції у цісаря розчарованою.

Нове загострення суспільно-політичної ситуації в Галичині відбулося у 1897 р. під час проведення виборів до віденського парламенту. їх прозвано “кривавими баденівськими виборами”. В день виборів влада ввела війська у десятки міст і сіл краю. Коли народ виступив на захист своїх прав, — дійшло до кривавих зіткнень з військами і поліцією, в ході яких було вбито 9, поранено 19 осіб, біля 800 заарештовано. На 24-х політичних процесах засуджено 149 осіб¹⁷⁸.

З ласки влади угодовські народовці отримали 6 місць у парламенті. Блок народовців-романчуківців і москвофілів здобув два місця (о. І. ВинницькийіД. Танячкевич). Від радикалів послами стали теж дві особи — д-р Т. Окуневський і Р. Яросевич.

По всьому краю прокотилася хвиля віч протесту проти “кривавих виборів”, у європейській пресі з’явились викривальні статті українських політичних діячів, у парламенті гостро виступали українські посли. Намісник К. Бадені був змушений подати у відставку.

Глибокі соціально-економічні і суспільно-політичні зрушення в Галичині в середині і другій половині 90-х років XIX ст., загальна світоглядна еволюція широких народних мас та їх активна національно- визвольна боротьба зумовили диференціацію сил в українському політичному таборі. Нові оцінки, нові ідейно-політичні засади і підходи до вирішення національних і соціальних проблем, які вкорінювалися у суспільно-політичному русі, вплив аналогічних рухів інших слов’янських і західноєвропейських народів, вели до “переоцінки цінностей”, зламу застарілих організаційно-політичних форм, і методів політичної діяльності. Розмежування поглядів і сил охопило усі українські течії і політичні організації.

Особливої гостроти набрало політичне протиборство різних груп всередині радикальної партії і народовців. Внутрпцньо-партійна боротьба в УРП виділила три основні фракційні групи: власне радикальну, яку очолили М. Павлик, К. Трильовський, Л. Бачинський; соціал- демократичну, яка пропонувала перетворити УРП в соціал-демократичну партію і об’єднати її з такою ж австрійською партією (М. Ганкевич, М. Новаківський, Р. Яросевич) та національно-демократичну (В. Будзиновський, Є. Левицький, В. Охрімович).

Навколо перспектив діяльності радикальної партії між ними точилися гострі дискусії, лунали пропозиції розділити партію. У травні 1899 р. у Львові скликано конференцію провідних діячів У РП, де після бурхливих дискусій прийнято рішення зберегти партію.

Але група діячів не погодилась з цим, заявивши про свій вихід з УРП (Р. Яросевич, M. Новаківськийтаін.). 17вересня 1899 р. вони скликали у Львові конференцію і утворили нову партію — Українську соціал- демократичну (УСДП). Її лідером став М. Ганкевич, адрукованим органом —газета “Воля”. Вона увійшла до складу Соціал-демократичної робітничої партії Австрії і мала діяти на базі її Гейнфельдської програми з 1889 р. “ Наша ціль ясна,—писала газета. — Повна воля політична, самодержавність люду, демократія, перехід землі і фабрик на власність загалу, спільна господарка на користь загалу, визволення люду з темноти, доступ кожного до науки, до світла”¹⁷⁹. Як бачимо, програмні цілі були дуже неясні, домінували загальні фрази. Правда, HaVII з’їзді СДРПА (вересень 1899 р ) у Брно М. Ганкевич зробив заяву, що його партія вважає повне національне визволення і рівноправність передумовою справжнього інтернаціоналізму, і эму змагатиме “до національної свободи свого народу, щоби возз’єднаний і звільнений український народ став поряд з іншими націями як рівноправний член”¹⁸⁰.

Аналогічну заяву зробив від польської соціал-демократії її представник В. Регер.

З’їзд не заперечив цих заяв, але й не врахував їх у своїх резолюціях. Визнати за націями право на повне самовизначення означало б фактично закликати до розподілу Австро-Угорщини, на що австрійські соціал- демократи нізащо би не погодились. Тому з’їзд обмежився вимогою перетворення Австро-Угорщини на демократичну федеративну державу, що складалася б з автономних національних провінцій зі своїми законодавчими органами, обраними на засадах загального виборчого права. За цей проект проголосували, не наполягаючи на своїй заяві, й представники УСДП¹⁸¹.

Такий розвиток подій передбачав, до речі, М. Павлик. У 1902 р. він писав, що “австрійська соціальна демократія... підтиском національних рухів... ухвалила, що австрійські соціальні демократи мають організуватися за народностями, але про то досі ні однісінька нібито самостійна національна група не має, тай не сміє мати своєї власної програми - своєї власної цілі... Як ухвалить центральний... заряд у Відні, так мусять усі... в данім разі поступати”. Визнаючи, що в такій “однонаціональності програмовій” є багато корисного для робітників усіх національностей, бо це є солідарне їх стремління до спільної мети, М. Павлик водночас зазначав: “Верх мають у соціальній демократії люди пануючих націй, а вони тепер переймають від верхніх верстов тих націй думку про незмінність границь теперішніх держав...”. Такий підхід, на думку Павлика, корисний для робітників націй державних, тих, хто мають власну державу, як, наприклад, німці, французи, росіяни, угорці. Що ж до русько-української нації, то такий “політичний погляд соціальної демократії пануючих націй попросту погубний, і якби ми йому ще й допомогли до перемоги, то наша нація була би подавлена не лише пануючими тепер верствами Росії, Австрії чи Угорщини, але й соціально- демократичним централізмом у цих державах”¹⁸².

З другого боку, не маючи міцного грунту в нечисленному українському міському пролетаріаті, який до того ж значною мірою перебував під впливом польської Соціал-демократичної партії Галичини, УСДП мусила шукати опори у співпраці з нею, підлаштовуватися під соціально-економічні і політичні вимоги польських соціал-демократів. До того ж обидві ці партії мали спільні приміщення, кошти, матеріальну базу, оскільки для окремості в українців не було коштів. Партія не мала в достатній кількості й власних професійних кадрів, тобто перебувала в значно гірших умовах, ніж аналогічна польська партія.

Певний час обидві партії виступали спільно: вели агітаційну роботу, організовували демонстрації й страйки, випускали листівки тощо. Але коли УСДП пробувала заявити про власні, зокрема національні інтереси, то польські соціал-демократи відразу назвали це “ламанням партійної солідарності”, “національним сепаратизмом” і т.п.

Особливо загострились відносини між обома партіями тоді, коли УСДП вирішила створювати свої національні, фахові організації. Як пише відомий дослідник цього періоду О. Сухий, “виступ української сторони був сенсаційним для польської” і викликав її обурення. Хоч офіційно керівництво польської соціал-демократії заперечити проти дій УСДП нічого не могло, бо все діялось в рамках статуту, але кожен з діячів ППСД особисто негативно реагував на “сепаратистичні” заходи українців- соціалістів¹⁸³.

Керівництво ППСД відмовилось посилати своїх представників на засідання партійних комітетів УСДП, хоч це була обов’язкова умова в загальноавстрійському партійному статуті для місцевостей зі спільним проживанням робітників кількох національностей. Ігнорувалися й різні заходи УСДП.

У 1908—1909 рр. відбулась остаточна конфронтація між УСДП і ППСД. Українця М. Ганкевича, який довгий час очолював міський польський партійний комітету Львові і називав себе “речником польських робітників”, замінено поляком Ю. Гудецом. По окремих виборчих округах Східної Галичини на місце українських кандидатів до Галицького сейму польські соціал-демократи стали рекомендувати своїх. Кілька їх пройшло у посли і то, як відзначає О. Сухий, польські кандидати від ППСД отримали свої посольські мандати завдяки підтримці укр/'нців. Наприклад, їхній кандидат Г. Дашинський не пройшов на виборах у Сілезії, але був підтриманий і став послом у Східній Галичині. Силами одних виборців-поляків цього не вдалось би досягти¹⁸⁴.

Разом з тим, слід відзначити й те, що не всі українські соціал-демократи стояли на національній платформі. Деяка їх частина — “об’єднавці” виступали за тісне об’єднання обох пар гій, не обстоюючи національної ідеї, відкладаючи вирішення національних проблем на пізніше.

Активізація українського суспільно-політичного руху кінця XIX ст. у Галичині поставила на порядок денний питання про утворення потужної національної партії. Вже з початку 90-х років почалось організаційно- політичне оформлення національно-демократичного руху, прихильниками якого виступала більшість народовців, частина радикалів та москвофілів.

Ідея консолідації всіх українських національно-демократичних сил в Галичині навколо програми державної незалежності та соборності України знаходила щораз більше прихильників. На підтримку цієї ідеї група радикалів на чолі з В. Охрімовичем та Є. Левицьким почала видавати газету “Будучність”. Підтримали ідею створення такої партії М. Грушевський, І. Франко та ін.

І ось з ініціативи Юліана Романчука, Костя Левицького, Володимира Охрімовича, Вячеслава Будзиновського, Євгена Левицького й інших 26 грудня 1899 р. у Львові було засновано Національно- демократичну партію (НДП).' До її складу увійшло багато відомих галицьких політиків, науковців, освітян, церковних та громадських діячів, промисловців та фінансистів, представників селян та робітників.

З’їзд прийняв програмно-політичну постанову, в якій накреслено завдання і мету партії. Основною політичною метою НДП, свого роду програмою-максимум, було “дійти того, щоб увесь український народ здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одну новочасну культурну державу”.

Як найближче безпосереднє завдання ставилась необхідність домагатися того, щоби “в австрійській державі територія, заселена українцями, становила одну окрему провінцію з якнайширшою автономією в законодавстві і адміністрації”, із своїм, українським сеймом. Для цього пропонувалось поділити Галичину на дві частини: українську зі своїм сеймом у Львові, і польську, західну (без Лемківщини) з польським сеймом у Кракові. Аналогічне завдання становилось і щодо Буковини - приєднати її українську частину до Галичини. Програма передбачала також уведення в Галичині української мови як урядової, ліквідацію куріальної системи виборів і введення пропорціональної. При цьому “пропорціональна репрезентація полягає в тому, що кожна національна меншість відповідно до свого числа законом має забезпечену відповідну кількість своїх відпоручників (репрезентантів) в публічних інституціях... Якби се право було заведено, то тоді мали би ми в кожному місті... своїх заступників, котрі брали би в оборону наших людей і не допускали до спольщення міст”¹⁸⁵.

У програму включено також вимоги щодо проголошення і гарантування різних політичних прав і свобод громадян.

В окремому розділі програми містились економічна проблеми, доволі грунтовні, що вирізняло НДП з-поміж інших політичних партій.

По-перше, НДП вимагала проведення в Галичині перерозподілу землі з таким розрахунком, щоб селяни із кожних 100 моргів володіли

* У 1914р. НДП була перейменована в Українську національно-демократичну партію (У НДП), хоч назва “Українська ” часто вживалася з самого початку її діяльності.

58 моргами. Для цього належало здійснити примусовий державний викуп землі у дідичів (поміщиків), причому всі ліси мали би стати власністю краю; по-друге, за участю держави належало ліквідувати і поточну селянську заборгованість; по-третє, провести, при допомозі держави, перерозподіл “розкиданих парцель (тобто земельних ділянок — Т.Б.) в одну або дві, меліорацію ґрунтів; регуляцію рік і диких потоків, охорону лісів перед нищенням їх несовісними панами; реформи закону ловецького і про риболовлю в користь наших селян”; по-четверте, створити рільничі, промислові і торговельні ШКОЛИ¹⁸⁶.

У програмі викладено низку конкретних завдань з організації селянства у товариство “Сільський господар”, з утворення кредитних спілок, молочарських спілок, спілок для збуту худоби та ін.

У цьому ж блоці вимог НДП ставила перед австрійським урядом питання про необхідність проведення належної митної політики, яка б відповідала інтересам сільських і міських безпосередніх виробників.

Серед вимог НДП до держави було проведення податкової реформи. Належало провести “... знесення всіх дотеперішніх безпосередніх і посередніх податків та інших публічних данин і оплат, а введення на їх місце загального прогресивного податку доходового, маєткового і спадкового з увільненням від податків такої кількості доходів, яка конечно потрібна до життя..., від більшого доходу платиться більший процент податку”. Партія вимагала ліквідації будь-яких податків щодо найбідніших верств населення.

У робітничому питанні програма передбачала створення робітничого законодавства, визначення часу праці, забезпечення у випадку хвороби чи інвалідності, у старості. Окремо ставилось питання про забезпечення прав українців-емігрантів (гарантії їх прав під час дороги і на чужині).

Вимагалось зменшення видатків на військо, скорочення часу військової служби і, в перспективі, заміна війська міліцією.

Широкий комплекс реформ передбачався у галузі культури і освіти. Програма вимагала утворення окремої української крайової шкільної ради у Львові для всіх українських навчальних закладів; створення окремих шкільних рад у повітах; відкриття у Львові українського університету і в разі потреби — інших національних вищих навчальних закладів, створення у Східній Галичині та Буковині сітки українських середніх шкіл — гі»'чазій, реальних шкіл, учительських семінарій, а також фахових шкіл — рільничих, промислових та ін.

Окреме положення стосувалось мови викладання: “Жадаємо, — писалось у програмі, — щоби в українській частині Галичини і Буковини у всіх публічних школах... наша українська мова була обов’язковим предметом науки. Домагаємося... безплатної науки у всіх публічних школах і публічної допомоги від держави... для улегшення науки убогим дітям..., а се тому, щоби весь наш нарід став народом письменним і просвіченим”.

У справах церковних НДП вимагала свободи релігії та повної рівноправності всіх релігій, а також “... знесення права патронату і впливу правительства при обсаді церковних урядів та законного запоручення (гарантій—Т.Б.) нашим громадянам більшого впливу на обсаду церковних парафій”.

Важливими були положення програми, що стосувались етнічних зв’язків “австрійських” українців з “угорськими” та “російськими”. “Наш руський (український) нарід мешкає не лише в Австрії..., але й поза її границями (в Угорщині і Росії) і наша партія буде старатися нав’язати і підтримувати зносини з ними, щоби витворити почуття народної єдності на цілій землі, замешканій нашим народом і щоби на цілім просторі руських (українських) земель наш нарід здобув собі повну свободу та став паном своєї долі”¹⁸⁷.

Отож, дуже важлива ідея соборності усіх розірваних і розділених чужоземними державами українських земель була чітко зафіксована у програмі потужної української політичної партії в Галичині, поставлена на порядокденний.

До речі, що стосується Наддніпрянської України, то ідея її самостійності була сформульована М. Міхновським в його програмній брошурі “Самостійна Україна”, написаній для Революційної української партії (РУП) у 1900 р.

Отож, український політичний рухяку Галичині, так і в “російській” Україні майже одночасно висунув і став зміцнювати ідею незалежності і соборності України. Характерно, що однією з домінантних його ознак стало прагнення до координації дій національно-свідомих сил, об’єднання їх зусиль, спрямованих на піднесення різних форм національного життя, культури, літератури, просвіти народу. У цьому плані цікаво відзначити, що коли галицька громадськість у 1904 р. відзначала 30-річчя громадської діяльності М. Павлика, який разом з І. Франком видавав часопис “Народ”, то у поздоровленні з Полтави підкреслювалось, що часопис відіграв велику роль у поширенні просвітницьких ідей серед всього українського народу і, що “Україна та Галичина вперше стали стисло єднатися як рідні країни й частини одного народу”¹⁸⁸.

Але повернемось до Національно-демократичної партії. На першому її з’їзді був утворений для керівництва партією так званий “Тісніший народний комітет”, який очолив Ю. Романчук. Заступниками голови обрано М. Грушевського і А. Борковського; членами комітету — К. Левицького, В. Нагірного, В. Охрімовича, І. Франка, Є. Левицького, Д. Савчака, о. А. Темницького, о. А. Стефановича. 5 січня 1900 р. комітет опублікував відозву до народу, у якій піформував про утворення та основні програмні цілі партії.

Національні демократи розгорнули активну роботу серед населення. Майже у всіх повітових центрах були утворені їх партійні осередки, навіть у багатьох містечках і селах. НДП швидко ставала масовою політичною партією. Поступово вона посіла домінуюче місце в українському політичному таборі. Основними друкованими органами НДП були щоденна газета “Діло” і тижневик “Свобода”.

Продовжувала існувати, правда ослаблена розколом, Українська радикальна партія, керівниками якої були М. Павлик, Л. Бачинський, І. Макух, К. Трильовський. Вона й далі спиралась, у першу чергу, на незаможні верстви селянства, продовжувала виступати проти провідної ролі духовенства у суспільно-політичному житті, послідовно вела боротьбу проти панування польської шляхти. Але з утворенням НДП її соціальна база звузилась, вплив падав. Вона продовжувала діяти на основі програми 1895 р., доповненої 1898 р.

Отож, основні національно-політичні гасла на рубежі XIX-XX століть всіх трьох українських політичних партій збігалися. Центральною вимогою їх максимальних програм стала ідея політичної незалежності України. Правда, у ті часи вона була, швидше, далеким ідеалом, ніж питанням практичної політики. Зазначаючи кінцеву мету визвольних змагань, програми партій не вказували ні конкретних способів, ні термінів її досягнення, ні майбутнього соціально-економічного і політичного устрою України. Справді, в умовах, коли масовий національний рух тільки зароджувався, українські землі перебували під владою могутніх чужоземних імперій, — здобуття державності найближчим часом було справою нереальною. До того ж необхідний був час для поширення цього постулату у свідомості більшості населення, перетворення політичних партій на масові організації, з широкою соціальною базою.

Відставала від Галичини у плані постановки проблеми боротьби за незалежність України Наддніпрянська Україна. Єдиною незалежницькою програмою тут була вже згадувана брошура-програма М. Міхновського і Української народної партії. Вона, однак, була нечисленною, не мала зв’язків з масами. Всі інші українські партії висували гасло автономії України у складі демократичної, можливо федеративної Росії¹⁸⁹. Правда, створена з ініціативи харківських студентів Д. Антоновича, М. Русова та ін., у 1900 р. Революційна українська партія (РУП) спершу у своїй програмі висунула гасло самостійної України, але згодом звернула всю увагу на поширення соціалістичних ідей.

Програмні концепції галицьких українців щодо права українського народу на самовизначення і створення власної держави базувалися на уявленні про це право як цілком природне, що випливає з самого факту існування окремого народу, нації, що є автохтонним населенням на певній території, має свої історичні, мовні, культурні, етнічні традиції, творить єдину спільність; до того ж народу, який історично мав свою державність, силоміць відняту сусідніми держави. Все це вважалося настільки очевидним і загальновідомим, що, на думку керівництва тодішніх партій, не вимагало навіть спеціального обґрунтування, якого, до речі, в програмах партій справді немає. Можливо, це було правильно, бо жодні аргументи на користь незалежності пригноблених народів на гнобителів не діють. А їм самим для боротьби за незалежність теж теоретичні аргументи не потрібні.

Проте в Галичині виникли і діяли не тільки українські, патріотичні політичні партії, але й інші партії і рухи.

Зокрема, існувало праве, консервативне крило галицько-українського політичного руху, яке не визнавало самостійницьких ідей, залишаючись в національному питанні на традиційних, компромісних позиціях. Це був створений у 1896 р. з “угодовської” групи народовців Католицький русько-народний союз (скорочено KPHC) на чолі з О. Барвінським та А. Вахнянином, який продовжував політику “нової ери”, тобто проголошеного 1890 р. компромісу з польськими правлячими колами Галичини та віденським урядом. Правда, і цей союз виступав за “розбудження і під тримання найширшої національної свідомості в народі”¹⁹⁰.

Крайньою правою, реакційною течією у суспільно-політичному житті краю залишився москвофільський рух. Але і в таборі москвофілів відбулися значні зміни, вони теж вирішили утворити свою партію.

Отож, січні 1900 р. на з’їзді москвофілів уЛьвові з ініціативи Руської ради створено “Русско-народную партию” (РНП), на чолі з В. Дудикевичем і Д. Марковим. Вона мала своєю соціальною опорою консервативні елементи світської інтелігенції і духовенства та частини селянства. Москвофіли продовжували заперечувати будь-які прояви українства, пропагували ідею цілковитого об’єднання з Росією. Зразу ж після свого утворення РНП виступила з відозвою до населення, у якій проголосила національну, племінну, мовну і культурну єдність “руських-галичан” з росіянами, агітувала за перехід усіх галичан на православ’я та повний перехід на російську мову. Соціально-економічна програма партії була незрозумілою, вкрай обмеженою, а в боротьбі проти українства, якій партія присвячувала основну увагу і сили, вона почала тісно співпрацювати з польськими правими партіями і силами. Одночасно збільшились грошові субсидії москвофілам з боку царської Росії. Оскільки діяти безпосередньо через державні російські органи в умовах загострення від носин між двома імперіями — Російською та Австро-Угорською ставало дедалі складніше, то для підтримки діяльності москвофілів у Австро-Угорщині 15 грудня 1902 р. у Петербурзі було створено “Галицко-русское благотворительное общество”¹⁹¹.

Це товариство, як при можливості і російська влада, пересилали через Православну Церкву, громадські організації та ін. значні грошові суми москвофілам — на видання друкованих органів, оплату праці функціонерів, наймання і будівництво приміщень, навіть на освіту молоді. Наприклад, 200 рублів було переслано “для передачи в пособие В. Дудыкевичу, готовившемуся... ко вступлению в присяжную адвокатуру”, — писалося в одному з секретних донесень міністру внутрішніх справ Росії з Галичини. Дудикевич у цьому донесенні характеризувався, як “душа русской молодежи и учитель русского языка”, а його батько — Т. Дудикевич — як “вернейший друг и лучший патриот” Росії¹⁹².

Своею чергою, виступаючи на засіданні так званого Слов’янського комітету у Петербурзі у 1903 р. галицький москвофіл Осип Мончаловський запевнив царський уряд, що галицькі “русские” є частиною російського народу, іїх єдиною надією є допомога і порятунок з боку російського народу¹⁹³.

Отже, на початку XX ст. настало деяке пожвавлення москвофільського руху в Галичині—як з приводу активнішої матеріальної і моральної допомоги з Росії, так і з приводу підтримки їх польськими галицькими правлячими колами. Зокрема, намісники JI. Пінінський (1898—1903) та А. Потоцький (1903—1908) сприяли москвофілам, маючи на меті розколоти українців, послабити їх національні позиції.

Розвиток національно-визвольного руху в Галичині турбував не тільки поляків, а й Росію, яка, спираючись на москвофілів, сподівалась прилучити Галичину до своїх володінь. Недармау 1908 р. на Слов’янському з’їзді у Празі було укладено польсько-російську угоду щодо ставлення до українського руху, який обидві сторони поборювали і ненавиділи. Суть цієї домовленості полягала у тому, що національний український рух у Галичині поляки повинні були “стримувати і поборювати”, за що російська влада обіцяла задовольнити польські національні вимоги у Конгресовій (Центральній - Т.Б.) Польщі¹⁹⁴.

У Державній думі Росії, урядових колах почали щораз більше цікавитись Галичиною. На вказаному з’їзді один з лідерів галицьких москвофілів В. Дудикевич запросив російську делегацію думи на чолі з В. Бобринським відвідати Галичину.

Як не дивно, але намісник А. Потоцький дав на це згоду, і такий візит справді відбувся. Російська делегація відвідала Львів, Коломию, Журавно і навіть кілька москвофільських “станиц”(сіл — Т.Б.). З того часу у Росії ще активніше заговорили про Галичину, у т.ч. у пресі — що її вкрай треба “визволяти” і приєднувати до “матушки — России”, бо “русский народ” там гнітять і експлуатують. В Галичину з Росії, крім грошей, почали пересилати російську літературу, газети, почався збір пожертвувань на будівництво православних храмів тощо¹⁹⁵.

Правда, відкритий курс і орієнтація на Росію, яких притримувалися “молоді” експансивні москвофіли, призвели до розколу партії. Це сталося у 1909 р., коли партія розкололася на “старо-” і “новокурсників”. “Старокурсники” — В. Давидяк, М. Король, В. Курилович й ін. не хотіли поривати з народною мовою, заперечували проти повного з’єднання “з російством”, декларували свою лояльність до Австрії.

Ставлення українських партій до москвофілів було різко негативне, особливо лівих сил. Наприклад, УСДП вбачала у москвофілах звичайних агентів “царського уряду”, “ворогів української справи, ворогів поступу”, які “тільки те й роблять, що нападають, кидаються і брешуть на український рух національний та за рублі ширять наймерзенніше цареславіє”¹⁹⁶.

Спроби навіть тимчасових тактичних компромісів із москвофілами з боку поміркованих націонал-демократів призводили до вимушених серйозних поступок. Так, у декларації спільного з’їзду москвофільських і українських послів до парламенту і сейму, що відбувався уЛьвові у серпні 1903 р., хоч і ставилась вимога перебудови Австро-Угорщини на засадах автономії народів, однак не згадувалось про Україну і українців ані словом, галичан називалось “русинами”, а не українцями і т.п. Цю декларацію ліві піддали різкій критиці¹⁹⁷.

У той же час ліві перебільшували класові суперечності в самому українському суспільстві в Галичині, заперечували можливість постійного союзу з національно-демократичними силами, вбачаючи у ньому загрозу “затьмарення” класової свідомості трудящих.¹⁹⁸

Хоч промарксистське доктринерство, догматизм соціал-демократії та конкурентна боротьба галицьких партій за основну соціальну опору - селянство перешкоджали консолідації українських політичних сил, однак спільність основних національно-політичних засад і вимог все-таки створювала передумови для їх співпраці у справі досягнення конкретних цілей.

Оскільки власна національна державність розглядалась ними як відносно віддалена перспектива, то на перший план висувалося питання демократизації суспільно-політичного устрою Австро-Угорщини, і в першу чергу—проблема реформи виборчої системи, тобто ліквідація реакційної куріальної системи і проголошення загального, рівного, прямого виборчого права з таємним голосуванням. Це повинно було забезпечити українцям справедливе пропорційне представництво у парламенті, крайовому сеймі, органах місцевого самоврядування, а, отже, відкрити шлях до створення окремої української адміністративно-територіальної провінції у складі Австро-Угорщини.

Підштовхували українські партії до такого рішення і невдачі на виборах у 1900—1901 рр. до парламенту і сейму, що проходили за реакційною куріальною системою.

Розгорнулась, отже, боротьба за реформу. Основними її формами були масовий легальний вічовий рух, виступи і заяви українських послів у парламенті і сеймі, публікації у пресі.

Особливої активності ця боротьба набула у 1905—1907 рр. під впливом російської революції. Українські партії утворили свого роду виборчий блок, спільно організовуючи віча і мітинги. За підрахунками дослідників, усього, задалеко неповними офпцйними даними, протягом року (з липня 1905 по червень 1906 р.) в Галичині було проведено понад 1300 масових заходів¹⁹⁹. Як засіб тиску на уряд використовувалась і загроза загального страйку, який почали готувати УРП і НДП.

Кульмінацією руху за реформу і покращення умов життя селян і робітників стало всенародне віче галицьких українців 2 лютого 1906 р. у Львові, скликане НДП. На нього прибули делегації з багатьох повітів і міст, маси селян з навколишніх сіл — біля 50 тис. осіб. З промовами виступили відомі діячі НДП €. Олесницький, Л. Цегельський, радикал К. Трильовський та ін. Головував на зборах К. Левицький. Прийнято ряд резолюцій, ут.ч. з вимогою загального виборчого права. Збори закінчились співом національного гімну “ Ще не вмерла Україна”.

Оскільки рух за реформу виборчого права охопив майже усю Австро- Угорщину, у грудні 1906 р. проект нового виборчого закону, яким ліквідовано куріальну систему, прийняв парламент, а 28 січня 1907 р. його підписав імператор.

Перші ж демократичні парламентські вибори у травні 1907 р. принесли значний успіх українським політичним партіям. Націонал-демократи у Галичині і Буковині здобули 22 мандати, радикали — 3, соціал-демократи — 2. Москвофіли провели 5 послів. В парламенті було створено Руський клуб послів (не увійшли до нього соціал-демократи). Незабаром, після виходу з клубу москвофілів, він був перейменований в Український клуб.

Соціал-демократи створили свій багатонаціональний клуб, який, як і Український клуб та ще деякі подібні, опинились в опозиції до проурядових сил і партій, у т.ч. щодо так званого Польського кола послів.

Після проведення виборчої реформи до парламенту, політична система Австро-Угорщини стала ще більш суперечливою, оскільки збереглася куріальна система виборів до крайових сеймів. Вона і далі забезпечувала повну перевагу великим землевласникам, отже, полякам, шляхті, польській буржуазії. На 1911 р. представництво українського населення у галицькому сеймі складало (разом з москвофілами) лише 15 % місць, тоді як навіть за польською статистикою українці становили 46 % населення коронного краю (включаючи Західну Галичину). Вже під час першої сесії новообораного парламенту соціал-демократичний клуб поставив перед урядом вимогу внести проект реформи виборчого права на розгляд крайових сеймів. Цю пропозицію підтримав Український клуб та ін. Однак зібрати більшість голосів послів австрійського парламенту тоді не вдалось.²⁰⁰

Отож, від 1907 р. українські партії висувають вимогу загального виборчого права у виборах до галицького сейму в числі основних. Започатковується нова хвиля масових виступів населення, які знову скликаються спільно кількома українськими партіями.

Під час виборів до сейму 1908 р. мали місце чергові великі зловживання з боку польської адміністрації. У відповідь на терор і вбивства селян під час виборів на Тернопільщині український студент Львівського університету Мирослав Січинський застрелив намісника-реакціонера А. Потоцького.

Особливої гостроти боротьба за виборчу реформу до сейму набрала у 1910 р., коли українські партії і сеймові посли зустрілися з відкритим небажанням польських послів йти на будь-які уступки українцям. Українським послам довелося вдатися до обструкції: за допомогою музичних інструментів заблокувати роботу сейму, “доки засади ви Зорчої реформи не будуть за спільним порозумінням репрезентантів обох народів усталені, а її переведення забезпечене”.²⁰¹

Проте, лишеу 1914р. було прийнято новий сеймовий виборчий закон, що було великим успіхом українських партій і сил, але незабаром розпочалась Перша світова війна, й українці не змогли ним скористатися.

Діяли у Галичині і потужні польські партії. До лівих партій належала, створена у 1892 р. у Парижі, Польська соціалістична партія (ППС), також Польська соціал-демократична партія (з 1892 р.)начолі з І. Латинським і ще — Соціал-демократична партія Королівства Польського і Литви. До центристських сил належала Національно-демократична партія (“ендеки”), що виникла у 1897 р. До правих — клерикальна — Польський народний союз (перетворена у роки війни у Польську народну партію “Визволення”). Впливовими були в Галичині хоч і нечисленні, але економічно і політично могутні групи консерваторів.

Різними були соціально-економічні програми цихпартій і сил, різним — ставлення до Австро-Угорщини. Але найважливіша мета була спільна - добитись визволення земель Польщі з-під влади окупантів — російських, австро-угорських, прусських і відродити незалежну Польську державу.

їх об’єднувало також й те, що усі вони ігнорували національні й політичні інтереси українців, не вважали їх за окремий народ, який має право на свою незалежність і державу. А щодо Східної Галичини — то всі вони, без винятку, вважали її “історичною польською територією”, зазіхати на яку ніхто не сміє, у тому числі русини-українці.²⁰²

Отож, з утворенням і розгортанням діяльності українських політичних партій, в основному, завершився процес оформлення партійно- політичної системи українського суспільства в Галичині. Характерною її рисою була наявність впливової центристської партії (НДП), двох лівих партій (УРП та УСДП) та однієї правої (KPHC).

Окреме місце в партійно-політичній структурі займали москвофіли (РНП). їх можна б визначити як “п’яту колону” російського самодержавства.

Усі українські політичні партії, крім KPHC, виступали за політичний суверенітет України, що надалі зумовило їх об’єднання, сприяло громадянському миру і консолідації сил в час національно-визвольних змагань галицьких і буковинських українців.

Великі зрушення у національній свідомості галичан, організаційне оформлення націонал ьно-п; грі« -точних і радикальних сил, виникнення численної патріотичної еліто - інтелігенції, духовенства та ін., були великою підтримкою і опорою українським силам Наддніпрянської України.

Боротьба галицьких українців за власні права набувала всеукраїнського значення. Галичина ставала опорою, базою всього українського руху, звідси на Наддніпрянщину йшов дух українського політичного і культурного відродження. Спостерігаючи життя і боротьбу українців на заході, “репресована царатом українська інтелігенція Російської імперії, — як пише О. Субтельний, — бачила, як те, про що вона моглалише мріяти, ставало дійсністю в Галичині”.²⁰³

Своєю чергою, благотворний вплив на українців Галичини мав “притік зі сходу першокласних інтелектуалів, а головне — надихаюче відчуття того, що вони є не малим ізольованим народом чисельністю лише в 4 млн., а частиною великої 20-мільйонної нації”. Такимчином, “завдяки гарантованим австрійською конституцією правам, потребі організуватися, щоб вистояти у змаганні з поляками, моральній та інтелектуальній підтримці східних українців невелика, убога й відстала Галичина оформлялася як твердиня національного руху”.²⁰⁴

Збувалося сподівання передової української інтелігенції (О. Кониського, М. Драгоманова, В. Антоновича, М. Грушевсь- кого та ін.) “створити в Галичині всеукраїнське культурне вогнище,- літературне і наукове, працею письменників і вчених всієї України, і здобутками чого проломити систему заборони українського слова й національності в Росії, підняти в ній національний рух”²⁰⁵.

Наростання національно-визвольного руху в Галичині констатували й польські політики, історики. У1907 р. видатний польсько-єврейський ліберал Вільгельм Фельдман писав: “У XX столітті багато народів постало з попелу, але відродження небагатьох відбулося так швидко й енергійно, як відродження українців Австрії... їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки тому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток”. Фельдман наголошував, що українці “стають на ноги”, перетворюючись на велику силу, хоч належали в Австрії до найбільш політично дискримінованих народів.²⁰⁶

Тривога за “польську справу” в Галичині звучала у словах відомого польського історика Францішка Буяка, який писав: “Наше майбутнє у Східній Галичині не обіцяє добра. Доля англійців в Ірландії чи німців у чеських землях є невтішним прогнозом і для нас”.²⁰⁷

Відтак, польсько-українські стосунки в Галичині все більше загострювались. Проти українців об’єдналися усі польські партії, рухи, сили. Проти них, як правильно пише відомий історик О. Субтельний, виступала вже не тільки східногалицька шляхта, як це було раніше, “а увесь польський рух із широкою соціальною базою, що вперто відмовлявся йти на будь-які поступки”.²⁰⁸

Польські правлячі кола, партії мали в Галичині справді досить широку соціальну базу. За час з 1852 по 1912 рр. польські колоністи з Польщі скупили у Галичині 237 тис. га земель, в той час як українці купили лише 38 тис. Власниками промислових підприємств, майстерень теж, як правило, була польська або єврейська буржуазія, робітничий клас у більших містах теж переважно складали поляки або полонізовані українці. Недарма з’їзд НДП, який відбувся 26 грудня 1902 р., рішуче висловився за “політику масової самооборони українців і опозиції проти галицько- польської адміністрації і проти піддержуючого її центрального правительства”. Гостро осудили націонал-демократи на своєму з’їзді 26 грудня 1904 р. політику австрійського уряду, який “здає нас на волю крайового Сейму і крайового правительства”, передбачивши розгортання широкої національно-патріотичної праці в масах та застосування різноманітних форм боротьби.²⁰⁹

Організовані українські сили на чолі з НДП виступали щораз впевненіше, активніше. Вони енергійно продовжували організаційну діяльність, при кожній нагоді атакуючи поляків у парламенті, сеймі, часто проводячи масові акції — віча, походи, маніфестації, аби показати свою зростаючу міць.

Значно активізувалося й українське студентство. Після революції 1848 р. уряд планував зробити Львівський університет двомовним - польсько-українським, але поляки різко цьому спротивились і стали швидко полонізувати університет. Поступово тут було обмежено вживання української мови, навіть для викладачів, натомість стало постійною практикою підкреслювати його “польськість”. Тому під кінець XIX ст. українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись у тому, що їхні протести ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий, український університет. Ця ідея, як відзначає О. Субтельний, заволоділа уявою українського суспільства, навіть селян, і на підтримку студентських вимог почали скликатися багатолюдні мітинги.²¹⁰

Українські посли до парламенту і сейму неодноразово зверталися до уряду з вимогою розв’язати це питання. Уряд його не вирішував. В університеті частим явищем стали бійки між українськими і польськими студентами. У1901 р., на знак протесту, українці почали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. проти польських університетських властей були організовані великі демонстрації; у 1910 р. у запеклій сутичці з польськими студентами-шовіністами було вбито українського студента Адама Коцка.

Українські партії, студентство продовжували боротьбу, вказуючи, що з загального числа студентів університету (1700 осіб) українців було не більше 30%; із майже 80 викладачів-професорів (у 1911 р.) українців було лише8іт.д. Відень нібито врешті зрозумів, що час втрутитись, і в 1912 р. обіцяв у найближчі п’ять років відкрити окремий український університет.²¹¹

Почали розвиватись і українська наука, письменство, мистецтво. М. Грушевський реорганізував Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка у справжню академію наук. Незабаром товариство об’єднало майже всіх провідних українських вчених, а також багатьох відомих європейських вчених. До 1913 р., крім численних публікацій, воно видало 120 томів своїх “Записок”. Його бібліотека й активна діяльність численних секцій і підсекцій слугували ґрунтовною школою підготовки нового покоління обдарованих українських учених.

У повну силу розгорнувся талант одного з найвидатніших українських письменників і громадсько-політичних діячів Івана Франка, також Василя Стефаника, Ольги Кобилянської та ін. В галузі мистецтва діяли видатні художники Іван Труш, Олександр Новаківський та багато їхніх учнів. Великим меценатом науки, літератури, мистецтва, освіти став новий митрополит Греко-Католицької Церкви (з 17 грудня 1900 р.) Андрей Шептицький. Власне він у січні 1906 р. очолив делегацію українського населення до імператора Франца-Йосифа, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорщини. Оперний світ хвилювали своїми виступами Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга та ін.

Українське культурно-освітнє товариство “Просвіта” на кінець 1913 р. налічувало біля 3 тис. осередків і читалень (москвофіли, для порівняння, мали їх 300); українська кооперативна спілка мала понад 900 відділень (москвофільська — 106). За відсутності достатньої кількості локальних політичних організацій, місцевих комітетів партій саме такі філії громадських об’єднань ставали осередками національного руху.

Крім того, по всій Східній Галичині з початку XX ст. почали виникати фізкультурно-спортивні організації “Січ” і “Соколи”.[§] У них, крім спортивної роботи, молодь виховувалась в дусі історичних традицій українського народу, зокрема козаччини, в дусі патріотизму, любові до свого народу²¹².

З іншого боку, слід сказати, що не все було гладко в українському таборі, не завжди згуртовано виступали політичні сили й партії. Зокрема, іноді на перешкоді ставав ідеологічний догматизм соціал-демократів. Так, навесні 1911р. УСДП відмовилася брати участь у спільних заходах, які в масштабах цілого краю проводились з нагоди 50-річчя смерті Т.Г. Шевченка, заявивши, “щоби не йти в однім ряді з українською буржуазією... тому пам’ять Шевченка святкувати треба окремо”.²¹³ Під час передвиборчої кампанії до парламенту у 1911 р. вона ж принципово відмовилася від вступу своїх майбутніх послів до Українського клубу, хоч цього вимагали її виборці у різних регіонах Галичини. Та й самі ці вибори пройшли під знаком боротьби між українськими партіями, кандидати яких у багатьох округах змагалися між собою. Міжпартійні чвари, як відзначають дослідники, послаблювали український рух, дезорієнтували населення.²¹⁴

Незважаючи на це, у виборах перемогли кандидати українських партій. З 24-х українських послів 18 місць завоювали націонал-демократи, 5 — радикали, 1 — соціал-демократ. Два місця дісталося москвофілам. Послами австрійського парламенту стали Ю. Романчук, К. Левицький, С. Вітик, В. Будзиновський, Є. Левицький, Л. Цегельський, Є. Петрушевич та ін. На Буковині обрали 5 послів-українців, лідерами серед яких були M. Василько та О. Попович.

Під впливом усіх цих подій і у зв’язку із загостренням стосунків з Росією у 1912 р. австрійський уряд почав демонструвати свою підтримку українців. Це проявилось у виданні інструкцій для властей у Галичині про однакове трактування обох націй, у намаганні полагодити питання урядової мови в краї, питання мови викладання у Львівському університеті, бажанні увести кафедри з українською мовою викладання, усунути перешкоди при створенні українських середніх шкіл, унормувати справу урядової мови у громадах запрошувати українських урядовців до праці в центральних установах Відня.

Оскільки українські посли парламенту поставили вимогу мати в центральному уряді свого міністра', то влада, хоч і не вирішила цього питання, але, як компенсацію, погодилась на обрання Ю. Романчука заступником президента (голови) нижчої палати парламенту.

Отож, перед війною українці мали вже 6 державних гімназій, 15 приватних середніх шкіл, 3000 народних шкіл. У Львівському університеті було відкрито 7 українських кафедр.

У1913 р. українською мовою в Галичині виходило 66 періодичних видань, у Буковині та Закарпатті — 14, і це в той час, коли в Російській імперії взагалі заборонено видавати книжки і пресу українською мовою, мати свої школи, товариства, масові організації та кооперативи.

Діяльність західних українців практично підтвердила те, що сподівання на під несення національного руху, перспектива утворення своєї державності не були ілюзіями ідеалістично настроєних інтелігентів, а чимось реальним. Недарма відомий український державний і політичний діяч, історик Дмитро Дорошенко писав з цього приводу: “Перебування під конституційною Австрією, не вважаючи на далеко гірші соціально- економічні умови життя й меншу матеріальну забезпеченість сільської маси, на брак тої соціальної опіки, яку все ж давали населенню земства, на байдужість чужого уряду, на виснажуючу сили гостру національну боротьбу в самому краю й матеріальну бідність своєї інтелігенції, примушеної передовсім боротися за своє власне існування, — все ж таки вільніші політичні умови давали змогу легальної боротьби за поліпшення своєї долі, виховували маси політично, давали освіту в рідній мові; все це робило галицького селянина, хоч і біднішого матеріально, значно свідомішим і політично більш виробленим, ніж його брати, селяни Наддніпрянщини”.²¹⁵

З іншого боку, хоч досягнення українців Галичини та Буковини у кінці XIX — на початку XX ст. були вражаючими, та цей поступ не слід перебільшувати. Попри всі свої зусилля, попри великі досягнення народ в цілому, особливо низи, все ще борсався у трясовині злиднів, відсталості. І далі поширеним явищем була неписьменність селян, національна свідомість багатьох з них теж була ще недостатньою. Серед української еліти, інтелігенції існували гострі розходження, зокрема, між українофілами і русофілами, а також між лібералами, консерваторами, радикалами і соціалістами щодо напрямків дальшого розвитку українського суспільства, перспектив державності, форм і методів боротьби за неї.

У такій ситуації наближалися надзвичайно важливі події для Галичини (та й більшості народів Європи) — Перша світова війна.

<< | >>

↑

Источник: Тищик Б.Й.. Західно Українська Народна Республіка (1918 —1923). Історія держави і права. — Львів: Тріада плюс,2004. - 392 с.. 2004

Еще по теме Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в XIX — на початку XX cm. Виникнення ідей державної незалежності та соборності України. Політичні партії, їх роль у суспільно-політичному житті краю:

- История государства и права Великобритании - История государства и права Германии - История государства и права зарубежных стран - История государства и права Казахстана - История государства и права Р. Беларусь - История государства и права России - История государства и права США - Історія держави і права України - Римское право -