Соціально-економічне та політичне становище Східної Галичини у XVIII — на початку XX cm.

В епоху переселення народів (III-VII ст. н.е.) територією західних земель нинішньої України прокочувались хвилі нашестя готів (з північної Німеччини та Прибалтики), гуннів (з Північного Причорномор’я та Азії), змішуючись між собою і племенами східних слов’ян, які з давніх-давен населяли ці землі.

Найбільш відомими з цих останніх були племена полян, дулібів, тиверців, хорватів і ін.¹

На переломі VIII-IX ст. вони увійшли до складу Давньоруської держави — Київської Русі. В час феодального роздроблення на її західних землях утворилося (XI—XII ст.) кілька невеликих князівств (Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Галицьке та Волинське). В 1141-1144 рр. князь Володимирко Володарович об’єднав перші чотири у Галицьке князівство. Західний кордон між ними і Польщею не був точно визначений. Тут існували великі пущі, які відокремлювали території Русі і Польщі. Часто здійснювалися взаємні напади й походи.

У1199 р. князь Роман Мстиславович об’єднав Галицьке і Волинське князівства в одну державу — Галицько-Волинське князівство, яке незабаром стало одним з наймогутніших не тільки на території Київської Русі, а й у Європі. Великий князь Данило Галицький 1253 р. у м. Дорогичині (нині знаходиться на території Польщі) прийняв від Папи Інокентія IV королівську корону та інші атрибути королівської влади, які від імені папи вручив йому папський легат Опізо.

Він був першим повноважним королем на схід нослов’янських землях — королем всієї Русі.

У XIII-Xrv ст. кордон між Галицько-Волинським королівством і Польщею набув вже стійкого характеру. Проходив він по Карпатах, через річки Віслок і Сян, на захід від річки Вепр і далі йшов на північний захід. На території королівства знаходились м. Коросно, Ряшів, Щекарів (пізніше Красностав), Воїнь (Вогінь), Перемишль, Ярослав, Холм й ін. Іноді польські князі захоплювали ненадовго окраїнні землі над Сяном, доходячи до Буга, але й Лев Данилович оволодів Любліном.

У середині XIV ст., коли вигасла династія Романовичів, галицько- волинський престол став ареною міжусобної боротьби, в яку щораз частіше втручалися сусідні держави—Польща, Литва, Угорщина. 1349 р. польський король Казимир III захопив галицькі землі, приєднавши їх до своєї держави, а Литва оволоділа більшою частиною Волині.

Польські правителі спочатку обережно вносили зміни у суспільно- політичний устрій Галичини. Поряд з польською тут вживалася і руська мова, залишалися на своїх посадах деякі урядовці, бояри, була в обігу своя монета, діяли деякі попередні джерела права. Але це тривало недовго. Ще Казимир звернувся до Папи Бенедикта XII, щоб той звільнив його від взятих перед православними “схизматами” зобов’язань зберігати їхні давні звичаї, традиції тощо. Папа охоче це зробив.

Королі щедро роздавали галицькі землі польським, німецьким, угорським феодалам, зобов’язуючи їх до військової служби. У міста, торгівлю почали активно проникати польські та німецькі купці, майстри, городяни, у села — польські колоністи.

Усі головні міста Галичини і Волині отримали магдебурзьке право. Але права і привілеї надавалися тільки католикам — дворянам і міщанам. Масово будувалися католицькі костели й монастирі. Населення почали насильно окатоличувати. Польсько-латинська мова набрала тут статусу офіційної, урядові посади могли займати тільки католики².

У складі Польщі, а потім Речі Посполитої (з 1569 р.), галицькі землі перебували до 1772 р тобто до першого поділу Речі Посполитої поміж Австрією, Пруссією і Росією. Тоді їх включила до складу своєї держави Австрія. Волинь відійшла до Росії.

Австрійська влада штучно об’єднала західноукраїнські землі з польськими у так званий “ Коронний край Галичини і JI одомерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським”.

Отже, Галичиною відтоді називалися землі колишнього Галицько- Волинського князівства (нині — це територія Львівської, Івано- Франківської та Тернопільської областей України та Прикарпатського, частина Люблінського і Краківського воєводств Польщі). Оскільки згодом назва “Галичина” вживалась здебільшого щодо Східної, української її частини, то саме її матимемо на увазі у подальшому викладі.

Австрія, за порадою прусського короля Фрідріха II і керівника російської зовнішньої політики графа Паніна, теж постаралася “узаконити” своє володіння Галичиною. Австрійський канцлер А. Кауніц доручив розшукати в архівах Австрії і Угорщини матеріали, які могли б в очах світової громадськості виправдати анексію Галичини. Це завдання виконали придворний радник Розенталь, чеський архіваріус Коллар й угорський історик Бенчур. На підставі зібраних матеріалів наприкінці 1772 р. було опубліковано обґрунтування окупації. Юридичною її підставою став факт короткочасного панування в Галичині угорського короля Андрія II. Це сталося в 1205 р., коли в битві під Завихвостом над Віслою загинув галицько-волинський князь Роман Мстиславович, а його союзник Андрій II взяв під опіку вдову і малолітніх дітей князя. Скориставшись правом опіки, Андрій II прийняв титул ще й короля Галицького і Волинського князівств⁴. Цей титул вживали в офіційних документах і його спадкоємці.

Оскільки Угорщина (разом із Закарпаттям) з кінця XVII ст. перебувала у складі Австрії, то виходило, що імператор Австрії (який одночасно був королем Угорщини) має “право” й на галицький королівський титул і на землі.

Договором від 3 травня 1815 р., укладеним між Австрією, Пруссією і Росією, територія всієї Галичини остаточно була закріплена за Австрією. Правда, з 1809 р. Тернопільський округ входив до складу Російської держави, але за рішенням Віденського конгресу (1814—1815 рр.) його повернули Австрії (за винятком Хотинського повіту, який увійшов до складу Росії).

У1774 р. Австрія відібрала в ослабленої війною з Росією Туреччини Буковину, яку приєднала до “королівства Галичини і Лодомерії” (у 1848 р. Буковина була перетворена в окреме герцогство).

Увійшло до складу Австрії і Закарпаття, яке в X-XI ст. перебувало в межах Київської Русі. В кінці XI ст. його захопила Угорщина, а в XVI ст. воно разом з Угорщиною потрапило під владу Австрії.

Отже, до кінця 70-х років XVIII ст. усі західноукраїнські землі захопила Австрійська монархія. Вони складали територію понад 75 тис. км² і з населенням біля 2,6 млн. осіб, у тому числі біля 2 млн. українців⁵.

Ці цифри підтверджуються самою австрійською статистикою, оскільки державні органи Австрії доволі регулярно проводили переписи населення. У всій Галичині перший такий перепис проводився у 1773 р. Так ось, за даними перепису, тут проживало 2 344 139 осіб. Етнічний склад населення можна визначити лише приблизно на підставі відомостей про віросповідання. Отже, греко-католики і православні (тобто українці) становили 50 % населення, римо-католики — 44 % (але серед них було чимало українців і євреїв), євреї — 6 %. У15 східних дистриктах українці становили 71 %; поляки — 22 %, євреї — 7 %. У 10 західних дистриктах поляки становили — 92 %, українці — 4 % і євреї — 4%⁶. Таким чином, Східна Галичина за складом населення була переважно українською, а Західна — польською.

У1808 р. на території 14 дистриктів східної частини Галичини та 6 — західної (відбулося укрупнення дистриктів) проживало 3 468 558 осіб, тобто населення зросло на 48 %, у т.ч. Східної Галичини — на 42 %. Населення Буковини у 1808 р. складало 208498 осіб, у т.ч.

В цілому дослідники визначають кількість українського населення на території земель, захоплених Австрією у кінці XVIII ст. (на межі XVIII- XIX ст.) біля 2,4 млн. осіб (з 3,5 млн.). Це складає 70 відсотків всього населення. Поляків тут проживало близько 600 тис., євреїв — 300 тис⁷. Інші народи складали незначну кількість.

Соціально-економічне становище Східної Галичини. У працях деяких давніших істориків була поширена думка, начебто перехід Галичини і Буковини під владу Австрії був подією великого історичного значення і благотворно вплинув на їх розвиток — соціально-економічний, політичний, культурний. Насправді він, хоч і поклав край безладдю і магнатсько-шляхетській сваволі в Галичині та турецькому пануванню на Буковині, аж ніяк не забезпечив нормальних умов існування і розвитку населення західноукраїнських земель.

Більше того, як і у феодальній Польщі, економічний розвиток цих земель проходив повільно, значно повільніше, ніж в розвинених у господарському відношенні регіонах Австрії і, тим більше, інших європейських країнах (Англії, Нідерландах, Франції).

Економічна політика австрійської монархії довгий час була спрямована на збереження феодально-кріпосницьких порядків, обмеження буржуазного розвитку, забезпечувала необмежене панування феодальних землевласників, що стало основним гальмом економічного розвитку цих земель.

Головною галуззю економіки тут було при Польщі, і залишалось при Австрії, сільське господарство. Недарма один з перших губернаторів Галичини граф П. Гесс відверто заявляв, що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником сільськогосподарської продукції для західної частини Австрії⁸.

Більшість поміщиків вела господарство старими методами, за рахунок нещадної експлуатації залежних селян, і тільки незначна кількість землевласників-дворян, особливо з початку XIX ст., застосовувала агротехнічні вдосконалення.

Тим більше агротехнічні вдосконалення не могли торкнутися бідних, в основному, селянських господарств.

В міру поступового втягнення економіки європейських країн у світовий капіталістичний ринок, в Австрії все яскравіше виявлялася криза панщинно-кріпосницької системи. Неспроможність витримати конкуренцію на міжнародному ринку із заснованим на машинній техніці і вільнонайманій праці капіталістичним сільським господарством західних європейських країн, вела засноване на кріпацтві селян сільське господарство в Австрії, у тому числі на західноукраїнських землях, до занепаду.

Шукаючи виходу з кризи, поміщики спрямовували всі зусилля на розширення свого землеволодіння (зазвичай, за рахунок селянських земель, пустищ тощо) і посилення експлуатації залежних селян⁹.

Правда, при Йосифі 11(1741—1790) у країні проведено ряд аграрних реформ, спрямованих на подолання кризи панщинно-кріпосницького господарства. Рядом імператорських патентів на початку 80-х років скасували кріпосне право, замінивши його “розумним спадковим підданством ”, за селянами закріпили право виходу з общини і з сел а, право вільного вибору професії, обмежили панщину (до трьох днів на тиждень) й ін. Ці заходи були прогресивними, але не знайшли реального втілення, бо проти них згуртовано виступило дворянство.

При наступному імператорі—Леопольді проведено контрреформи, у т.ч. відновлено кріпосне право¹⁰. Почався новий наступ дворян-поміщиків на селянські маси. У Східній Галичині, за офіційними даними, з 1787 по 1847 рр. поміщики відібрали у селян 7,4 % їх земель. Вартість лише облікованих повинностей селян (панщина, данина натурою, чинші, державний земельний податок, десятина й повинність на користь церкви таін.) в Галичині у 1819—1820 рр. становила 84,7 % річного чистого доходу селянських господарств¹¹ _г

Правда, реформи Иосифа II сприяли деякому пожвавленню у промисловості. У той час в Галичині виник ряд мануфактур: лікеро- горілчана у Львові, шкіряна у Буську, скляна і залізноплавильна у Скольому, паперова в Наварії тощо. Але на догоду поміщикам австрійська влада незабаром стала на шлях гальмування промислового розвитку країни на окраїнах. Хоч у ЗО — 40-х роках XIX ст. знову настало незначне пожвавлення, а в австрійських та чеських землях монархії мануфактуру почала витісняти велика фабрична промисловість, то на західно­українських землях промисловість продовжувала залишатися на мануфактурній стадії. Та й мануфактур тут було небагато: у 1841 р. у Східній Галичині з територією 56,2 тис. км² і з населенням 2,9 млн. чол. було всього 183 підприємства мануфактурного типу (3,6 % їх загальної кількості в Австрії), до того ж із невеликою потужністю і низьким рівнем механізації. Значна їх частина займалася добуванням і первинною обробкою сировини та виробництвом напівфабрикатів. На більшості підприємств кількість робітників не перевищувала 20, на кількох було по 100, на двох — понад 400 (Винниківська тютюнова фабрика і Товмацький цукровий завод)¹².

Найбільше гальмувало розвиток промисловості, сковувало можливості капіталістичного підприємства кріпосництво. До того ж чимало мануфактур знаходилося в селах і було власністю поміщиків або державної казни. Працювали на них, в основному, залежні селяни. У містах Галичини було всього близько 50 промислових підприємств, з них 34 — у Львові. Більшість міст і містечок мали аграрний характер, втративши після 1772 р. свої колишні привілеї, а їхнє населення перетворилося в залежних людей. Та й ремісників з розрахунку на 1000 чол. тут припадало втричі менше, ніж у центральних і західних регіонах Австрії.

Слаборозвинуті промисловість і ремесло не задовольняли потреб населення у промислових виробах. Вони довозилися в Галичину із західних провінцій монархії.

Все це неминуче вело до перетворення західноукраїнських земель в аграрно-сировинний придаток економіки Австрії. При цьому австрійська влада намагалась одержати з Галичини якнайбільше доходів. Вже у перші роки австрійського панування Галичина платила різних податків на суму в чотири рази більшу, ніж до 1772 р., а на початок XIX ст. державна казна отримувала щорічно з Галичини 120 млн. польських злотих чистого прибутку¹³.

Австрійський абсолютизм, який був тоді оплотом реакції і консерватизму в Європі, запровадив на західноукраїнських землях суворий поліцейсько-бюрократичний режим, проводив політику онімечення місцевого населення. У1784 р. імператорським патентом німецькій мові було надано статус єдиної державної мови. Апарат управління Галичиною поповнювався переважно австрійськими урядовцями. Все діловодство в державних інституціях, урядах, у міських школах та у Львівському університеті перевели на німецьку мову. Уряд заохочував переселення на західноукраїнські землі австрійських колоністів, надаючи їм різні пільги.

Разом з тим, будучи країною багатонаціональною, Австрія, широко застосовуючи засаду divide et ішрега (поділяй і владарюй), надавала привілеї польській, румунській, угорській верхівці, щоб за їх допомогою тримати в покорі маси українського населення. Влада намагалася витравити із свідомості широких верств населення почуття національної окремості, національної гідності, єдності з усім українським народом, любов до рідної мови, історії, культури.

Українське трудове населення Галичини не раз повставало проти гніту іневолі. Селянські виступи, зокрема, мали місце у 1773,1777—1780,1785, 1803,1809,1819 й інших роках¹⁴.

Революція 1848 р., яка розпочалася у Франції, охопивши потім майже усі країни Європи, призвела до бурхливих революційних подій і в Австрії. Першою піднялась Угорщина, проголосивши свою незалежність, далі — інші народи. Тільки отримавши з Росії від царя Миколи І значну військову допомогу, австрійська влада змогла придушити революційний рух у країні. Але імператору довелось ліквідувати кріпосне право (1848 р.) та інші повинності селян, закріпити їх особисту та майнову свободу. Імператор також “дарував” народам Австрії конституцію (25 квітня 1848 р.), але в дію вона уведена не була. Друга конституція, прийнята у березні 1849 р., діяла тільки до 1851 р.

Революція, однак, глибоко сколихнула усі народи Австрії. Недарма її назвали “весною народів”. Закріпилися нові відносини в аграрній сфері, селяни масово виступали проти поміщиків. Були ліквідовані внутрішні митні кордони між різними регіонами країни, анульовані обмеження в розвитку промисловості, ремесел, дозволено купівлю-продаж землі, демократизовано систему освіти, дещо пом’якшено цензуру та ін.

Подальший соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель (у другій половині XIX — на початку XX ст.) характеризувався як появою певних нових тенденцій, так і збереженням доволі численних пережитків феодалізму. Можливо не зайвим тут буде навести навіть слова В. Леніна, який у 1912 р. писав: “У Східній Європі (Австрія, Балкани, Росія) досі не усунено ще могутніх залишків середньовіччя, які страшенно затримують суспільний розвиток. Ці залишки — абсолютизм (необмежена самодержавна влада), феодалізм (землеволодіння і привілеї кріпосників — поміщиків) і придушення національностей ”¹⁵.

Хоч кріпосне право і скасували, але на селян було накладено величезні викупні платежі. Протягом 40 років галицькі селяни мали заплатити 220854960 крон, що в 10 разів перевищувало всі селянські повинності, оцінені самим австрійським урядом і було втричі більшим викупом, ніж в австрійських селян¹⁶.

Крім того, при проведенні реформи, поміщики захопили майже всі ліси, луки й пасовища, за користування якими селяни були змушені платити окремо, в їх руках залишалась майже половина орних земель. За офіційною статистикою, у Галичині в кінці XIX ст. у руках великих землевласників знаходилось (з 5 530 332 га) 2 089 953 га або 37,8 %, з яких граф Потоцький мав 44 582 га, граф Бадені — 22 761 га і т.д. Окрім поміщиків великі землеволодіння мала й Церква - католицька й греко- католицька. На початку XX ст. церковні володіння становили 129 ’ис. га, разом із землями поміщиків — 44 % земельної площі Галичини¹⁷.

Поряд з цим з року в рік зростало дроблення селянських земель. Основна маса селян Галичини користувалася маленькими клаптиками землі або взагалі її не мала і наймалася у поміщицьких та церковних маєтках. Аналіз офіційних даних австрійської статистики показує, що в Галичині на 1902 р. було 521708 бідняцьких господарств (до 5 га землі). Вони становили 79,9 % усіх селянських господарств і сумарно володіли 1 млн. 450 тис. га землі. Середняцьких господарств було 94843 або 14,6 %. Господарств багатих селян (понад 20 га землі) — 29987 або 4,6 %. Поміщицьких маєтків (в основному понад 100 га) налічувалося 3 483 і вони займали, як зазначалось вище, майже 2 090 га землі¹⁸.

Понад 42 % усіх селянських господарств не мали змоги прохарчувати навіть своїх володільців. До того ж, десяткам тисяч селян належали невеличкі клаптики землі (радше городи) або вони взагалі її не мали, наймаючись на сезонні роботи до землевласників.

На селі продовжували панувати численні пережитки феодальних і напівфеодальних відносин. Поміщики змушували селян за збір хмизу у лісах, випас худоби на поміщицьких луках і т.п. відробляти по декілька днів на ріку панських маєтках. Селян насильно виганяли на будівництво і ремонт шляхів, мостів, інших робіт на користь держави, з будь-якого приводу накладали на них непосильні штрафи. Сільськогосподарські робітники (наймити), працюючи по 14—16 годин на добу, отримували (як і на Буковині) найменшу в Австрії платню¹⁹.

Рік у рік зростала заборгованість селянських господарств, землі яких розпродувались з публічних торгів. Тільки у 1910—1912 рр. за борги в Галичині було продано 9 303 господарства на суму 44 989 809 крон.²⁰ Коли врахувати, що у сільському господарстві краю в 1910р. було зайнято 88,45 % всього населення, то можна собі уявити його матеріальне становище (щодо українського населення, то в сільському господарстві було зайнято 91,5%).

Що стосується управління промисловістю Австрії, то, починаючи з 1850 р., воно було організоване за принципом торговельно-промислових палат, діяльність яких регулювалась законом від 1868 р. (з деякими змінами, внесенимиу 1901 р.). З 29такихпалаттризнаходилисьвГаличині (дві — у Східній) — у Кракові, Львові і Бродах. Кожна палата ділилася на дві секції — торговельну і промислову, які на підлеглій їм території об’єднували і керували роботою торговельних і промислових підприємств. Повноваження палат були досить широкими. Вони мали право з власної ініціативи або за дорученням державних органів виступати із законопроектами, давати висновки на урядові проекти нормативних актів перед їх внесенням до парламенту, посилати своїх депутатів до крайових сеймів і до рейхстагу тощо.

У тісному контакті з вказаними палатами перебував створений 1903 р. уЛьвові Центральний союз галицької фабричної промисловості. Це була громадська організація, завданням якої було представництво інтересів промисловців перед центральною і крайовою владою у справах постачання сировини і устаткування, визначення розміру податків, митної політики, торгівлі. Для кращої організації роботи союз мав свої філії у більших містах Галичини (їх було 7)²¹.

У кінці XIX— на початку XX ст. у промисловості відбулися зрушення — розвиток капіталізму привів до певного її пожвавлення. Але в цілому він і далі проходив повільно, значно відстаючи від інших регіонів імперії. Тут зовсім були відсутні підприємства важкої промисловості, переважало ремісничо-мануфактурне виробництво.

У 1910 р. галицьке крайове бюро статистики провело перепис промислових підприємств краю. З нього випливає, що в Галичині було всього 2 549 таких підприємств, на яких працювало 52 389 робітників. Але ось що характерно: 83,6 % з них припадало на дрібні підприємства (кількість працюючих — від 1 до 20); 13,1 % - на середні (кількість робітників від 21 до 100) і лише 3,37 % — на великі (з кількістю робітників понад 100). На дрібних і середніх підприємствах працювало разом 29 507 робітників (56,32 %), на великих — 22 882 (43,68 %)²².

В інтересах перш за все великої фабричної промисловості західних і центральних провінцій імперії почали і в Галичині будувати дороги, прокладати залізниці. По них у ці провінції доставлялася галицька сировина і напівфабрикати — нафта, ліс, озокерит, мінеральні солі, тютюн, продовольчі товари й ін. — західноукраїнські землі й далі були джерелом сировини та дешевої робочої сили, оскільки австрійська влада, як і галицькі поміщики, не були зацікавлені у розвитку промисловості в Галичині. Крім того, промисловість цього краю у конкурентній боротьбі з австро- угорською промисловістю не мала можливості користуватися хоч якими- небудь охоронними митами. Габсбурзька монархія у своїй митній і торговельній політиці ніколи не зважала на потреби економіки західноукраїнських земель, які вважалися мало не колонією. Урядові кола відмовляли місцевим, особливо українським, підприємцям у наданні податкових пільг, якими користувалися підприємства центральних і західних провінцій імперії. Більше того, підприємства були змушені платити значно вищі місцеві податки.

Галицьким виробникам (крім сировини і напівфабрикатів) фактично був закритий доступ на ринки Австрії й Угорщини та інших, сусідніх держав. Більше того, доводилось вести важку конкурентну боротьбу з іноземними фірмами навіть всередині краю, оскільки кінець XIX—початок XX ст. стали часом широкого проникнення іноземного капіталу, іноземних фірм у економіку — в першу чергу німецьких, французьких і англійських. Так, у 1895 р. у Відні було створене “Карпатське акційне товариство” — для добування бориславської нафти, родовища якої експлуатувалися по- хижацьки. До 1914 р. це товариство збільшило свій капітал з 10 до 18 млн. крон. Ще могутнішим було товариство “Галіція”, до якого входили австрійські, німецькі, англійські і французькі капіталісти. Створена у 1904 р. з капіталом у 6 млн. крон, у 1918 р. збільшило його до 20 млн. 400 тис. крон.

Згодом у нафтовій промисловості Галичини активізуються американські фірми, зокрема “Вакуум ойл компані”. За роки ж війни, у зв’язку з ростом цін на нафту і нафтопродукти, чисті прибутки нафтопромисловців у Галичині зросли, за офіційними даними, з 20,6 млн. крон у 1912 р. до 40,4 млн. крон у 1918 р. Панівне становище іноземний капітал займав улісопильній, соледобувній, харчовій промисловості, на транспорті, у зовнішній торгівлі краю²³.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. виникає і ряд українських торговельних промислових об’єднань: “Народна торгівля” (1883 р.), страхове товариство “Дністер” (1892 р.), “ Сільський господар” (1898р.), “Крайовий молочний союз” (1907 р.), навіть дрібні нафтові компанії — “УНАС”, “Підойма”. Але ні великих капіталів, ні великого економічного значення вони не мали.

Характерно, що найбільш розвиненою галуззю промисловості Галичини було гуральництво (виробництво алкоголю). У 1913 р. з 1531 гуральні в Австрії 889 або 58,07 % знаходились у Галичині. Це пояснюється тим, що галицькі поміщики користувалися винятковим правом виробництва і збуту горілки й пива у краї та були звільнені від сплати податків і акцизних зборів. Внаслідок цього гуральництво було вагомою статтею прибутку галицьких поміщиків але, з іншого боку, призводило до систематичного споювання населення. Так, у 1864 р. прибуток з пропінації (так називалось право поміщиків виробляти і продавати алкогольні напої) склав 5 млн. крон; у 1873 р. населення Галичини, за підрахунками відомого представника прогресивної галицької думки В. Навроцького, витратило на алкогольні напої 54 млн. крон. На 1874 р. в краї налічувалось 23269 шинків, тобто один шинок припадав на 233 особи, а на одного чоловіка — 26 літрів випитої горілки. Відсоток засуджених за пияцтво у 1905 р. становив тут 94,7 від таких вироків у Австрії загалом²⁴. Правда, у 1877 р. для Галичини і Буковини був виданий закон про боротьбу з пияцтвом, але відчутного результату він не приніс.

Становище робітників, де капіталістична експлуатація перепліталася із залишками феодально-кріпосницької, було дуже важким. Нечисленність робітничого класу, наявність великої кількості зайвих робочих рук, дешевизна робочої сили полегшували підприємцям нещадний визиск робітників. Підприємства, особливо дрібні, містились у вогких, темних, тісних приміщеннях, навіть на більших заводах і фабриках були відсутні елементарні умови охорони праці. Тільки 1905 р. у промисловості сталося З 248 нещасних випадків, з яких 167 закінчилися смертю²⁵.

На підприємствах Галичини і Буковини існував найдовший в Австрії робочий день. Хоч 1885 р. був прийнятий закон про уведення 11-годинного робочого дня, однак він стосувався лише фабричних підприємств, яких тут було дуже мало. На середніх же і дрібних робочий день тривав по 14—16 годин.

За свою тяжку працю робітники Галичини отримували мізерну заробітну плату — найнижчу в Австро-Угорщині. Так, коли порівняти оплату праці віденських, празьких і львівських робітників, то перші отримували у середньому на день у 1899 р. — 3,21 крони, другі — 2, 19 крони, треті — 1,56 крони, а у 1911 р. відповідно 3,99,2,99 і 2,39. Та й цю мізерну платню робітникам рідко вдавалося отримувати повністю, бо підприємці вигадували різні штрафи, вираховували гроші за доставку питної води, опалення, світло й ін.

При постійно зростаючих цінах на продукти харчування все це прирікало робітників на напівголодне існування.

Жахливими були і їхні житлові умови. Значна кількість робітників була змушена жити у куренях на околицях міст, в недобудованих будинках, складських приміщеннях. Деякі жили в гуртожитках, але в яких умовах — описав інженер Й.Мукк: “У невеликій кімнаті лежало 20 осіб, які спали по черзі—одні вдень, інші — вночі. Приміщення ніколи не провітрювалося, рідко прибиралось. Там жили жінки і діти, які були свідками різних сцен”²⁶. Квартирна плата в містах Галичини була удвічі вищою, ніж в інших містах Австро-Угорщини.

Часто населення краю косили різні епідемії, інфекційні хвороби, а лікарська допомога була дуже дорога. Періодично виникали стихійні лиха (повені, посухи тощо), які знищували врожаї. Правда, уряд іноді допомагав потерпілим. Але як виглядала ця допомога, наприклад, у 1913 р., коли у деяких регіонах монархії загинув в результаті стихійного лиха врожай, пояснив на засіданні крайового галицького сейму один з депутатів. Він нагадав, що коли стихійе лихо спіткало австрійські землі Тіроль і Форарльберг з населенням 500 тис. осіб, то уряд виділив їм допомогу у 45 млн. крон, а Галичині асигнував всього 8 млн., з яких галицький намісник В. Коритовський 1 млн. крон витратив на ремонт доріг, ще кілька мільйонів — на інші потреби, а населенню, якому ця допомога призначалася, виділено 2 млн., та й то вони дістались переважно великим землевласникам і польським, а не українським селянам.²⁷

Інший депутат теж наводив конкретні цифри: у Бібркському повіті 70% українського і ЗО % польського населення отримало однакову кількість зерна; у Рудківському — для 65 % українського населення виділено 10,5 вагонів продуктів (в основному зерна і картоплі), а для 35 % польського — 25 вагонів; у Перемишлянському повіті допомогу надали лише польським і змішаним селам, а 26 українських були тенденційно обійдені, хоч потерпіли не менше від польських. “Приводжу ці приклади, — говорив депутат, — для того, щоби публічно засудити з цього місця те несправедливе, вороже ставлення польської більшості (у сеймі і крайовому комітеті — Т.Б.) до потреб українського населення навіть в момент розподілу між голодуючими державної допомоги, навіть перед лицем нужди, голодута нещастя”²⁸.

Тікаючи від голоду, нужди, безправ’я, сваволі поміщиків і урядовців, трудяще населення Галичини було змушене шукати кращої долі в еміграції. Вона почалася з 70-х років XIX ст. Люди виїжджали на сезонні заробітки або напостійно до Німеччини, Франції, потім — до Канади, США, Південної Америки, Австралії. Виїжджали люди різного соціального стану, різних націй, але наймасовіше — українці, яких і було найбільше в Галичині. Зокрема, у 1876—1880 рр. з Галичини емігрувало 46259 осіб, з 1880—1910 рр. — 399 тис., а тільки у 1913 р. —до Америки — 110 тис. осіб. У 1909 р. у CIIIA проживало вже біля 470 тис. українців, а в Бразилії і Аргентині — біля 150 тис.²⁹

На чужині життя емігрантів теж не було легким: їх чекали тяжка праця, часто голод, холод, хвороби, безправне становище. Дехто з них, не витримавши випробування, повертався на батьківщину, до того ж, ще більше зубожілими і знедоленими. Дехто дороблявся до якихось статків і повертався назад, щоб купити землю у рідному краї і господарювати. Але переважна більшість залишалась на чужині.

Закінчуючи характеристику соціально-економічного становища у Східній Галичині, хочемо подати ще такі, досить красномовні, факти: міста краю завжди були переповнені геть знедоленими людьми: жебраками і волоцюгами, серед яких було немало злочинців. Так, директор поліції у Львові подавав такі дані: у 1902 р. було заарештовано 8 640 осіб, у 1903 р. — 8865, а в 1904 (до 2-го листопада) —7 303. За ці ж три роки за жебрацтво у місті було затримано 1379 осіб, за бездомність — 1889 (разом — 3 268). У 1909 р. у Львові за жебрацтво засуджено 1132 14—18-літніх підлітків, переважно селянських дітей; у 1913 р. заарештовано за жебрацтво і бездомність вже 12878 осіб³⁰.

Політичне становище Східної Галичини. Апарат управління. Нагадаємо, що в результаті першого поділу Польщі (1772 р.) землі колишнього Галицько-Волинського князівства перейшли від Польщі до Австрії (за винятком Волині і Хотинського повіту Тернопільщини), до яких після третього поділу Польщі (1795 р.) Австрія приєднала ще й Західну Галичину з Краковом, утворивши з них усіх “Королівство Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським”.

Сама Австрія була в той час доволі могутньою централізованою державою з імператором на чолі. Tочніше, правила Австрією імператриця Марія Терезія (з 1740 року) — перша жінка на австрійському престолі. Влада монарха була спад ковою. Він зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, судової і військової влади.

Центральними органами управління, що діяли під контролем монарха, були Державна канцелярія (зовнішня політика) і Придворна канцелярія (внутрішні справи) з відповідними канцлерами на чолі. Крім того, власне при Марії Терезії були створені регіональні державні канцелярії — чеська, угорська, семигородська та ради — нідерландська й італійська.

Щодо організації управління окремими землями (краями), то тут діяли свої представницькі станові органи — сейми, роль яких в окремих землях була різною. Земельними державними органами управління були з 1763 р. губернаторства (у менших землях — земські староства) на чолі відповідно з губернаторами чи земськими старостами. їх призначав імператор. При них діяли губерніальні ради, членів яких теж призначав монарх. Ці органи не підпорядковувалися місцевим сеймам, а безпосередньо Придворній канцелярії і монарху. Землі поділялись на округи (циркули) на чолі з окружнимиурядамиіокружними старостами. Цихостанніхтежпризначав монарх³¹.

Отже, після захоплення усієї Галичини Австрією для ведення її регіональних справ у Відні була створена у 1774 р. Галицька державна канцелярія. Її очолював канцлер, який, по суті, виконував функції голови крайового уряду. Він, як і монарх та загальнодержавні органи управління, керувався двома основними засадами: по-перше, кожну з націй, що входили до складу австрійської держави, тримати у покорі за допомогою інших націй, що перебували в такому ж становищі; по-друге, спиратися на підтримку двох домінуючих могутніх верств феодально-абсолютистської держави: дворянство і фінансово-промислову крупну буржуазію, урівноважуючи водночас вплив і силу кожної з них впливом і силою іншої.

У Галичині було створено губернське управління на чолі з губернатором, якого призначала імператриця. Він був адміністративним керівником краю, наділеним досить широкими повноваженнями. Але його діяльність чітко контролювалася австрійським урядом. Зате він був незалежним від місцевого сейму. Слід відзначити, що до 1848 р. губернаторами Галичини призначались виключно австрійці.

У 1773 р. в Галичині був скасований попередній, ще польський, адміністративно-територіальний поділ на воєводства і повіти та введено новий — на округи (циркули) ідистрикти.

Спочатку Галичину поділили на 6 циркулів (Белзський, Краківський, Люблінський, Подільський, Сандомирський і Червоно-Руський), які, у свою чергу, ділилися на дистрикти. їх було 18.

У1782 р. поділ на дистрикти скасували, створивши 18 циркулів — Бережанський, Бохенський, Вадовицький, Жешувський, Жовківський, Золочівський, Коломийський, Львівський, Перемишльський, Самбірський, Сандомирський, Станіславський, Стрийський, Сяноцький, Тарнувський, Тернопільський, Чортківський і Ясловський. У1786 р. 19-м циркулом стала Буковина (у 1849 р. її було відокремлено в окремий край). Циркули очолювали окружні старости, яких призначав імператор. До їх компетенції належали усі адміністративні і полщейські справи, нагляд за торгівлею і промисловістю, призов на військову службу тощо³².

До кінця 80-х років у містах було ліквідоване міське самоврядування, тобто магдебурзьке право, яке їм було надано у Речі Посполитій (уЛьвові — в 1786 р.). Органи самоврядування нібито залишались, але діяли під жорстким контролем урядової адміністрації і регламентації, до того ж за ними залишено тільки обмежене право судочинства і управління громадським майном. На території багатьох міст виникли так звані “юридики” — ремісничо-торговельні осередки, навіть мануфактури державного характеру або поміщицькі, а, отже, не підпорядковані міській владі.

Формування адміністративного апарату в краї здій­снювалося майже виключно силами окупаційної влади. Іноді на різні посади допускалися представники місцевої знаті та урядовці — в основному, поляки. Галичина, на думку багатьох, тоді перетворилася на пристанище для різних кар’єристів, навіть авантюристів, які тут могли стати впливовими урядовцями і збагатитись. Сюди “потяглися, — писав І.Франко—далеко довгі ряди німецьких і чеських урядників, що протягом десятиліть напливали до краю для служби, для хліба і кар’єри”³³.

Вже у першій половині XIX ст. адміністративно-бюрократичний апарат в Галичині налічував близько 40 тис. осіб. Вони заполонили численні уряди, канцелярії, насаджуючи німецьку мову, бюрократизм, хабарництво. На керівні посади зазвичай призначалися особи, які або належали до дворянства чи заможних верств, або пройшли вишкіл в австрійському державному апараті. Але часто й такі особи, які купили собі посаду за хабарі у Відні. Вони часто зловживали владою, намагаючись якнайшвидше розбагатіти. Численні такі факти подає у своїх дослідженнях професор В.С. Кульчицький, який захистив по цьому періоду кандидатську і докторську дисертації³⁴. Він, зокрема, наводить, серед інших; такі факти: один з перших старост Львівського циркулу граф Страсольдо вкрав велику суму державних грошей і втік за кордон; брав хабарі голова Львівського апеляційного суду Фервандт; в хабарництві звинувачено губернського радника Ледера, бургомістра Пйонтковського і т д.³⁵

Слід відзначити, що австрійська влада не створила на західноукраїнських землях низової ланки управління. Адміністративна, судова та поліцейська влада у сільській місцевості належала землевласникам. Поміщик призначав у кожному селі війта (з-посеред трьох кандидатів, яких визначала сільська громада). Компетенція війта була незначною, він навіть не звільнявся від панщини (якщо село налічувало більше ЗО дворів, то раз на місяць звільнявся на один день).

Значно більше влади (ніж війт) мали на селі мандатори — довірені особи поміщиків, які їх утримували. Але це були офіційні урядовці, бо їх на цій посаді затверджували окружні старости. Мандатори від імені поміщиків і одночасно державної влади збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів до війська, виконували поліцейські функції, судили у якості сільського суду першої інстанції, користувались правом тілесного покарання і т.п. Мандатори були пострахом селян у галицьких селах, скарги на їхні дії до поміїцика чи окружного старости ніколи не давали результатів, зрештою, селяни боялись скаржитись, остерігаючись помсти всесильного мандатора. Посада мандаторів була скасована у Галичині і Буковині лише у 1856 р., в умовах переходу Австрійської держави на шлях буржуазного конституціоналізму.

Був створений в Галичині, як і в інших краях, відповідний станово- представницький орган - спільний д ля Галичини і Буковини — Галицький сейм. Імператорський патент про його утворення видано 1775р.,тодіж — ординацію про порядок його утворення і структуру. Він не був відновленням польського крайового чи воєводського сеймику, бо у Речі Посполитій це були дворянсько-шляхетські всевладні органи, яких навіть король побоювався, бо не мав над ними влади.

У абсолютистській Австрії така ситуація була неможливою. Сейми тут відігравали другорядну роль.

Крім першої ординації для сейму, у 1782 і 1817 рр. були видані ще дві.

Спочатку до участі у сеймі були допущені три стани. Першим були так звані “пани” — всі князі краю, графи і барони, якщо сплачували зі своїх маетностей річних податків не менше 75 золотих. Сюди ж входили два архієпископи (римо-католицький і вірмено-католицький), єпископи і настоятелі найбільших монастирів. Другий стан складало рицарство (шляхетство), яке сплачувало такий же поземельний податок, та середнє духовенство — теж при сплаті такого ж податку. Третім станом мали бути міщани — представники усіх так званих королівських (імператорських) міст. Але фактично право посилати двох своїх послів було надано тільки Львову, інші міста так і не отримали цього права.

Згідно ординації 1817р. станів було визначено чотири: духовенство, пани — магнати; рицарство — шляхта; мпцани.³⁶

Компетенція і діяльність Галицького сейму свідчать, що цей орган ніякої серйозної ролі, зрештою, як і іїшіі крайові сейми, у абсолютистській Австрії не відігравав. Сейм, правда скликався щорічно. Головував на засіданнях губернатор Галичини, який скликав і на свій розсуд розпускав засідання сейму. Він же формулював порядок денний. T обто сейм, як писав свого часу відомий вчений-правник О. Бальцер, мав вирішувати не те, що треба зробити, а лише як це зробити³⁷. Рішення сейму мали рекомендаційний характер, вони через губернатора скеровувались у Відень, до Галицької державної канцелярії.

Виконавчим органом станового сейму був сеймовий виділ (або комітет) у кількості спочатку шести послів, обраних зі складу сейму на строк шість років (по трьох від станів панів і шляхти); потім додано ще одного посла від міст. Цей вибір мав затвердити ще імператор. Головував на засіданнях комітету знову ж таки губернатор (у разі його відсутності — найстарший посол від панів).

Галицький становий сейм проіснував до революції 1848 р.

Два роки швидше, в 1846 р., у Галичині було уведено новий адміністративно-територіальний поділ: ліквідовано округи (циркули) та створено 74 повіти (місцями вони називалися староствами) на чолі з повітовими старостами (мова йде про всю Галичину). Згодом число повітів зросло до 82, з них 51 припадав на Східну Галичину.

4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосиф, як зазначалось вище, підписав нову конституцію. Вона передбачала збереження унітарної держави, напівабсолютну владу монарха та утворення двопалатного парламенту. Замість колишньої назви “землі” (інколи — краї) для всіх провінцій — територіальних частин монархії - уведено єдиний термін — “коронні краї” (Kronlande).³⁸

Власне тоді окремим краєм стала й Буковина, яку відділили від Галичини.

Начальників країв почали називати намісниками (Staathalter), а не губернаторами. При них було створено намісництва (Staathalterei). Представницькими органами у коронних краях мали стати крайові сейми, для яких упродовж 1849—1850 рр. уряд видав спеціальні “крайові ординації”.

У 1850р. така ординація була виданаідля Галичини. Вона передбачала створення не одного сейму, а трьох його окремо діючих структур під назвою “крайові курії” — уЛьвові, Станіславі (нині Івано-Франківськ) і в Кракові. Кожна курія повинна була мати свій виконавчий орган — виділ, а у Львові мав діяти їх центральний виконавчий орган — Центральний виділ.³⁹

Однак зазначимо, що багато положень березневої конституції на практиці реалізовано не було. Зокрема, не був скликаний загальнодержавний парламент, як і “крайові курії” галицького сейму та ін. Зрештою, придушивши революцію 1848—1849 рр., австрійський імператор почав відновлювати абсолютизм, 31 грудня 1851 р. відмінивши конституцію⁴⁰.

Революція, однак, не минула намарне. Вона спричинила, серед іншого, серйозні політичні зрушення в країні, сприяла ростові національно- політичної свідомості поневолених народів імперії, стала початком серйозних національних та державницьких рухів у Австрії. Революція довела хибність теорій німецько-австрійських ідеологів про “історичні”, домінуючі націїта “неісторичні”, другорядні, де перші покликані панувати, а інші — підпорядковуватись. Під першими розумілись нації, які були в економічному і політичному плані розвинені, мали свою еліту, історію, культуру, мову тощо. До них відносили німців, угорців, італійців, поляків. До категорії “неісторичних”, неповноцінних потрапили чехи, словаки, словенці, румуни, хорвати, українці, серби та інші.

Та революція сколихнула усі без винятку нації, пробудила в них придушену правлячими колами Австрії національну свідомість, відродила державницькі устремління, потяг до рідної мови, історії, культури. Слова “свобода”, “національна самостійність”, “власна держава” стали синонімами. Справді, недарма її назвали “весною народів”.

Неавстрійське населення монархії у відповідь на її шовіністичну, гнобительську, експлуататорську політику більше не мовчало. Воно протестувало проти антидемократичних форм і методів управління, соціального і національного гноблення. Особливо активними в цьому плані були угорці, чехи, поляки, хорвати й ін.

Призначивши у 1860 р. головою австрійського уряду польського магната Голуховського, австрійська влада проголосила політику “нової ери” в управлінні державою, започаткувавши деякі конституційні реформи. Проте, до будь-яких серйозних змін у державно-політичному устрої країни вони не призвели. Правда, улютому 1861 р. імператорським патентом було утворено загальнодержавний двопалатний представницький орган — Рейхсрат, куди послів обирали по куріях. Але з приводу бойкоту чехів і угорців він проіснував лише кілька років (до 1865 р.). У ньому, до речі, було й 38 послів від Галичини — в основному поляки і австрійці⁴¹.

У 60-ті роки Австрія зазнала серйозних невдач у зовнішньополітичній сфері: втратила майже усі свої володіння в Італії, потерпіла поразку у війні з Пруссією та ін.

Намагаючись врятувати ситуацію, австрійські правлячі кола зробили спробу протиставити всередині країни антиавстрійським силам, що намагались перетворити Австрію у федерацію або ж зовсім відокремитись від неї, угоду з угорськими магнатами. Угода передбачала створення “двоєдиної” Австро-Угорської монархії.

Отже, мова йшла про федерацію двох рівноправних держав — Австрійської імперії та Угорського королівства.

Згідно з конституційними законами, прийнятими у грудні 1867 р., на чолі дуалістичної монархії стояв спадковий імператор, він же імператор Австрії і король Угорщини.

Кожна з двох частин імперії обирала свій парламент, мала свій уряд, своє законодавство, свою конституцію, збройні сили. Найважливіші справи — іноземні, військові, фінансові — були “спільними”, тобто їх вирішував імператор і три загальнодержавні міністерства: закордонних справ, військових справ і фінансів.

Спільне законодавство приймалося так званими “делегаціями” від австрійського і угорського парламентів (по 60 осіб), які щорічно скликалися імператором⁴². Столичними містами імперії були Відень і Будапешт.

Під управління Австрії віднесено, крім власне австрійських земель, Галичину, Буковину, Чехію, Далмацію, Істрію, Моравію, Крайну й ін. Ці землі були названі Ціслейтанією (монархія Габсбургів рікою Лейтою умовно ділиласянадві частини). Під управління Угорщини віднесено, крім власне угорських, ще румунські, хорватські, словацькі землі, Закарпаття. Ці території названо Транслейтанією.

Жодна з панівних націй — австрійці та угорці—не становили більшості у своїх частинах імперії: австрійці складали лише 35 % населення у Австрії, угорці у володіннях Угорщини — 45 % населення.

Причиною такого поділу була неспроможність австрійських політичних кіл самостійно і безконтрольно, як це було до цього часу, управляти величезною багатонаціональною державою, де під впливом революції у Європі піднявся могутній національно-визвольний і соціально-політичний рух. У союзі з угорською магнатсько-бурж} азною верхівкою, як вони сподівались, управляти країною буде легше. Тобто, крім австрійської, ще одна нація стала пануючою (звичайно ж не усю націю маємо на увазі, бо не робітник чи селянин став паном, а її соціально- політичну і економічну верхівку). Така політика Австрії, сподівання зберегти монархію на деякий час виправдались, принесли позитивний результат.

Галичина, як зазначалося, залишилася у складі Австрії.

21 грудня 1867 р. в Австрії була уведена в дію конституція (в Угорщині відновлено дію конституції 1848 р.), яка складалася з п’яти “основних законів”: “Про зміни закону від 26 лютого 1861 р. про імперське представництво”; “Основного державного закону про загальні права громадян для королівств і земель, представлених у Рейхсрат!”; “Основного державного закону про створення імперського суду”; “Основного державного закону про судову владу”; “ Основного державного закону про здійснення урядової і виконавчої влади”⁴³.

Ці закони проголошували, що очолює Австрію імператор, особа якого є священною, недоторканою і невідповідальною, а влада — спадковою. Імператор зберіг широкі повноваження у здійсненні виконавчої і законодавчої влади. Санкція імператора була обов’язковою передумовою набрання чинності будь-яким законом. Образа його особи і гідності вважалася образою “маєстату” і вела за собою суворе кримінальне покарання.

Закони приймалися представницьким органом Австрії — Рейхсратом, який складався з двох палат: палати панів (Herrenhaus) і палати представників (послів) (Abgeordnetenhaus). До першої входили повнолітні принци імператорської родини (за правом народження); глави магнатських дворянських сімей, котрим імператор надав спадкове право у ній засідати; вище духовенство (архієпископи і ті єпископи, які мали князівський титул); особи, яким “за особливі заслуги” імператор надав це право спадково або пожиттєво. Цікаво, що посольські місця у цій палаті навіть продавалися. Професор Кульчицький В.С. в одній із своїх праць наводить такий факт: прем’єр-міністр Австрії Кербер (на початку XX ст.), який продавав за гроші ордени та інші нагороди, отримав по півмільйона крон від двох віденських багатіїв за призначення їх членами палати панів⁴⁴. Наприкінці XIX ст. ця палата складалася з 21 ерцгерцога (принца), 66 спадкових перів, 125 пожиттєвих послів. Всього у ній було 212 осіб.

У січні 1907 р. був виданий закон, згідно з яким до палати панів повинно входити не менше 150 і не більше 170 членів. У1911 р. спадкових членів цієї палати було 78, вищого духовенства — 18⁴⁵. Українців у ній було всього 4.

Палата представників (послів) спочатку обиралася двоступеневими виборами крайовими сеймами. Згідно з реформою 1873р. послів до цієї палати почало обирати населення, але коло виборців обмежувалося привілейованими станами та особами, котрі платили не менше 20 крон прямих податків (з 1882 р. — 10 крон, 1896 — 8,1901 — 4).

Загальна кількість місць у цій палаті становила 353 (у 1896 р. — 425; у 1907 — 516). Виборців розділено на курії, яких було чотири: 1) курія великих землевласників (їх на 1901 р. налічувалось у Австрії 5 431 особа, вони обирали 85 послів);

2) курія торговельних і промислових палат (551 виборець, 21 посол);

3) курія міського населення (право голосу у ній мали особи, які сплачували у рік 4 крони прямих податків, тобто заможні верстви міщан — купці, майстри, чиновники, лікарі, адвокати тощо; їх налічувалося у країні 493 804 особи, обирали 118 послів);

4) курія сільських общин (право голосу мали селяни, які платили на рік 4 крони прямих податків, тобто середнє і багатше селянство. Тут налічувалось 1 млн. 585 466 виборців, які посилали 129 послів)⁴⁶.

У 1896 р. створено додаткову, п’яту курію — загальну. Сюди входило все інше населення; тут для виборців, крім невисокого майнового цензу, існували ще інші цензи (проживання, роду занять). Ця курія налічувала понад 5 млн. виборців і посилала 72 посли.⁴⁷

Якщо проаналізувати вищенаведені цифри, то виявиться, що у першій курії один посол обирався від 63 виборців, у другій — від 26, у третій — від 4 185, четвертій — від 12 290, у п’ятій — від 72 222 виборців. Тобто голос поміщика-дворянина прирівнювався до 12 тис. голосів селян, до того ж багатших селян: у Галичині, наприклад, відсоток селян-бідняків, котрі платили до 1 крони податків (і, отже, не мали права голосу) становив 46, у Буковині — 60.

Для порівняння зазначимо, що з кожної тисячі мешканців у той час виборчим правом користувались: у Франції — 271 особа, у Великобританії — 163, уДанії — 139, в Австрії — 72.

Галичина всього могла, згідно з регламентом, посилати у Рейхсрат 74 посли. З них від великих землевласників (переважну кількість тут складали австрійці, поляки і євреї, українців було всього кілька) — 20, від торговельно-промислових палат — 3; від міст — 13, від сільських общин — 27, від загальної курії — 11.

За цією системою, доповненою ще спеціальною “виборчою географією”, українське населення, яке становило 13 % населення Австрії, посилало у парламент 1879 р. всього трьох послів, а поляки, яких було 16 %, — 57. У 1901 р. поляки мали 72 посли, українці —9 (словенці — 15, хорвати — 10, румуни — 5, серби — 2, італійці —17)⁴⁸.3 цього видно, яку роль відігравали поляки у парламенті Австрії — вони були другою за кількістю послів фракцією (після австрійців).

До того ж, під час виборів влада та члени виборчих комісій допускались різних зловживань, насильств, махінацій, зокрема, у Східній Галичині. Коли українське населення повставало проти свавілля і засилля австрійців і поляків, то з ним жорстоко розправлялися. Під час виборів у 1897 р. тут, зокрема, вбито 8, поранено 29 і заарештовано понад 800 осіб. У післявиборних судових процесах, як повідомляла преса, в Галичині було засуджено 149 осіб⁴⁹. Закінчились невдачею і неодноразові спроби народ них мас висунути Івана Франка послом до австрійського Рейхсрату, бо австрійській владі і польським панам аж ніяк не хотілось бачити “мужицького обранця” у парламенті. Його двічі висували кандидатом у посли — 1895 і 1897 рр. Виборчий комітет 1895 р. у зверненні “До братів- селян” закликав народ голосувати за Франка, бо він “хлопський син, що виріс у чорній нужді, на чорному хлібі, на капусті. Все своє життя Іван Франко захищав хлопську мову..., за що він терпів страшні переслідування, але панам різати правди не перестав”. Провалили Івана Франка на виборах, на це місце був обраний польський поміщик. А в 1897 р. з селянами — виборцями, які не хотіли допустити фальсифікації виборів, розправились за допомогою зброї та масових арештів, і знов “обрали” потрібного панівним класам депутата⁵⁰.

Згідно із законом від 21 грудня 1867 р. у компетенцію Рейхсрату входили питання міжнародної політики, війни і миру, військової повинності, бюджету, фінансів, грошової системи, банківської справи, митної справи, торгівлі, шляхів сполучення, пошти і телеграфу, судноплавства, промисловості, медичної справи, релігії і віросповідання, прав громадян, освіти тощо (ст. 14).

Та ж ст. 14 надавала право урядові у період між засіданнями парламенту видавати нормативні акти із силою закону. Правда, парламент потім міг не погодитись з діями уряду і притягнути його до відповідальності, для чого потрібно було 2/3 голосів обох палат.

Важливою була ст. 19 Основного державного закону про загальні права громадян. Усі національності держави проголошувались рівноправними і кожна з них мала “непорушне право охороняти і розвивати свою національність і мову”⁵¹.

Звичайно можна погодитись з думкою ряду дослідників, що подібні положення конституції Австро-Угорщини були, значною мірою, декларативними, негарантованими у реальному житті, але все-таки наявність такої статті в основному законі країни була позитивним моментом. Особливо, якщо згадати антиукраїнську політику Росії, яка взагалі у той час не визнавала ні української нації, ні мови, забороняла українське книгодрукування, пресу, товариства і т.п.

Недемократичність виборчого права, встановлення обмеженої куріальної системи, систематичні порушення прав і свобод громадян викликали в кінці XIX — на початку XX ст. численні виступи населення.

Ситуація щодо демократизації виборчого права почала змінюватися, зокрема, під впливом російської революції 1905—1907 рр. У багатьох містах Австрії: Відні, Празі, Граці, Львові, Станіславі та інших відбувалися мітинги і демонстрації. Демократичні сили на чолі з соціал-демократами вимагали національної автономії поневолених народів, проголошення загального і рівного виборчого права. Нерідко траплялися сутички з поліцією і військами, будувалися барикади. Тільки у Відні в листопаді 1905 р. у демонстрації взяло участь близько 250 тис. осіб. У Празі 5 листопада в результаті боїв з поліцією і військом було вбито 15 осіб, понад250—поранено, втому числі 60—важко поранено.⁵²

26 січня 1907 р. Рейхсрат Австрії прийняв новий виборчий закон, який проголошував встановлення загального виборчого права, відміняв куріальну систему виборів. Цей закон, до речі, довго дебатувався у парламенті, багато послів (з заможних верств) виступало проти нього. Комісія парламенту, яка його готувала, провела 95 засідань (протягом двох місяців), вислухала 832 промови⁵³.

Виборче право насправді не стало загальним, оскільки його не надано жінкам, військовослужбовцям, молоді до 24 р. Встановлено віковий (з 24 р.) ценз і ценз осілості (1 рік). Пасивне виборче право надавалось з 30-річного віку, посли обирались на 6 років.

Хоч курії ліквідували, привілеї австрійців залишились — через так звану “виборчу географію”, створення різних за кількістю населення виборчих округів тощо. Австрійці становили у країні близько 33 % населення, але мали у парламенті найбільше депутатів: у 1867 р. — 61,58 %; у 1873 - 62,04 %; у 1879 - 56,37 %; у 1885 - 51,84 %; у 1891 - 50,42 %; у 1896 -48,60%; у 1905-48,70%.⁵⁴

Згідно з новим виборчим законом кількість послів парламенту становила 516 осіб. З них посилали: Богемія — 130 послів;

Галичина — 106; Нижня Австрія — 64; Моравія — 49; Штирія — 30; Тіроль — 25; Верхня Австрія — 22; Сілезія — 15; інші області — 75. Австрійці з усіх земель обрали 233 посли (45,17 %) при 33 % населення. Тобто одного посла вони обирали від 40 тис. населення; поляки — від 52 тис.; серби і хорвати — від 55 тис.; чехи — від 55 500; українці — від 102 тис.⁵⁵

У 1907 р. польські партії обрали в парламент 76 послів, тобто 15,7 % від загальної кількості членів Рейхсрату, українські — 27 (6,4 %). У1911 р. українці отримали 11,71 % всіх голосів у Австрії, а послів обрали всього 29. Поляки ж відповідно 14,83 %, а послів—80⁵⁶. Ось що означала “ виборча географія” і політика на практиці.

Серед українських послів було 10 адвокатів, 3 судці, 3 професори університету, 2 поміщики, 1 письменник (В. Стефаник), 1 війт, 1 селянин і 8 інших (купці, промисловці та ін.).

Законопроекти, схвалені палатою представників, передавалися на затвердження палати панів, після якого вимагалася ще санкція імператора. Імператор, крім того, на підставі ст. 14 мав право, за поданням уряду, видавати закони у період між сесіями парламенту.

Формально Рейхсрат міг притягнути уряд до від повідальності, але д ля цього вимагалась кваліфікована більшість голосів. Зібрати таку кількість було практично неможливо, бо основна маса послів була “вірнопід даними”, підтримувала уряд та імператора.

Уряд формувався імператором, який також призначав його голову — президента. Формально міністри несли від повідальність перед парламентом. Характерно, що конституція не визначила точної їх кількості. Так, під кінець XIX ст. їх було п’ять, а напередодні Першої світової війни, крім трьох спільних австро-угорських міністрів (закордонних справ, військових справ і фінансів), Австрія мала ще такі міністерства: внутрішніх справ, крайової оборони, юстиції, культури та освіти, торгівлі, землеробства, шляхів сполучення. Під час війни були створені ще два міністерства—постачання і суспільної опіки.

Крім перелічених міністерств у Австрії були ще так звані міністри без портфеля, які здійснювали комплексне управління окремими регіонами країни. Такий характер, наприклад, мало створене у 1871 р. міністерство для Галичини, у 1879 р. — для Чехії. До речі, першим міністром для Галичини був призначений багатий польський поміщик граф К. Грохольський. Його наступники призначалися теж лише з польських магнатів. Усі інші міністри при вирішенні питань щодо Галичини змушені були зважати на його думку, а якщо не було погодженості, то справа виносилася на вирішення Ради міністрів⁵⁷.

Міністрами в Австрії призначалися, зазвичай, представники титулованого дворянства — князі, графи, барони тощо.

Міністерствам, як центральним органам управління, підпорядковувались крайові, а останнім — повітові адміністративні органи.

Австрія в адміністративному відношенні поділялася на: 1) землі (або краї), 2) повіти і міста — повіти; 3) місцеві громади — міські, сільські та помістя; 4) містечка. Крім того, існував ще поділ за іншими ознаками: фінансові райони, дорожні, санітарні, судові, військові округи тощо.

Землі (краї) формально зберігали ще свої історичні назви, в т.ч. “королівство Галичини і Лодомерії” (або скорочено Галичина), герцогства Буковина, Зальцбург, Штирія іт.д.

Земель (країв) у Австрії налічувалось 17. Вони були дуже різними за територією. Однією з найбільших була, наприклад, Галичина (78 495 км²), однією з найменших — Трієст з областю (95 км²) чи графство Герц і Градиска (2 018 км²). Всі ці землі чи краї були адміністративними одиницями, територія і межі яких визначилися ще в добу феодалізму і не відповідали новим умовам, запитам виниклих і оформлених націй, часто відірваних від “ материкових”, основних частин. Те, що землі територіально збереглись в нових умовах, насамперед, пояснюється тією обставиною, що австрійці, розділивши підкорені нації на низку адміністративних “країв” і тим самим ослабивши їх, намагалися створити у ряді країв австрійську більшість, а отже, використовувати свої панівні економічні і політичні позиції та всіляку допомогу держави з метою збереження власних привілеїв за рахунок інших націй.

Сила австрійців полягала ще й у тому, що вони займали провідні економічні позиції в усій Австрії (промисловців, банкірів, великих землевласників), мали, крім того, всесторонню підтримку своїх урядовців, чиновників усіх посад і рангів, офіцерства, духовенства, поліції і суддів, і т.п. Тобто до пригноблених націй застосовувався економічний і позаекономічний примус — політичний, духовний, освітній, мовний тощо.

Австрійські правлячі кола наголошували, що в Австрії офіційно визнається “національна ідея”, землі мають національну автономію, управління країною здійснюється за принципом своєрідної федерації і т.п.

Це стверджували, про це писали не тільки австрійські, а й деякі інші європейські політики та дослідники⁵⁸.

Насправді ж так не було. Австрійська система управління була добре продуманою, розрахованою на підпорядкування австрійцям усіх інших націй. Стосовно останніх, то, національна ідея втілювалася у них хіба-що через дворянсько-аристократичні, промислово-фінансові та клерикальні верстви, тобто через домінуючу економічну і політичну верхівку кожної нації.

Конституційною основою “національно-державного” будівництва був Основний закон від 19 травня 1868 р.

До речі, у ньому та інших “основних законах” слово, поняття “нація” ніде не фігурує. Австрійська держава не визнавала прав за націями, а тільки за “підданими” (громадянами) з різних країв і з різними мовами та традиціями. Ці піддані групувались по різних регіонах і йменувались за належністю до того чи іншого краю. Отже, булибогемці, галичани, моравці, тірольці та інші — незалежно від національностей, які у краї проживали. Tака свідома ігнорація національних проблем, які, з'явившись, аж ніяк не затихали, а набирали все більшої гостроти, призвела до того, що майже кожен з австрійських країв, та й держава в цілому, стали ареною національних конфліктів.

Там, де австрійці становили меншість населення, вони намагались через державні органи, освіту, культуру, мову насильно нав’язати іншим націям свій правопорядок, менталітет, лінію поведінки, свої національні цінності. Якщо зустрічали спротив інших національностей, то зверталися за допомогою до центральної влади, яка, звичайно, ніколи їм у цьому не відмовляла.

У тих же краях, де австрійці становили більшість, вони безпардонно ігнорували інтереси національних меншин.

Багатонаціональний склад населення Австро-Угорщини, національний гніт неавстрійських, особливо “меншовартісних” націй, призводив до того, що національне питання стало стержнем усього політичного життя країни, а національна боротьба фактично ототожнювалась із соціальною боротьбою народних мас проти дворян і буржуазії.

Довгий час Австрії вдавалось стримувати національно-визвольні рухи, в усякому разі тримати їх під контролем. Суть цієї політики висловив австрійський імператор Франц II у розмові з французьким посланцем: “Мої народи чужі один одному: тим краще. Вони не хворіють одночасно одними і тими ж хворобами. Коли у Франції з'являється лихоманка, вона охоплює усіх вас у той же день. Я посилаю угорців в Італію, італійців - в Угорщину. Кожен пильнує свого сусіда. Вони не розуміють і ненавидять себе взаємно. З їх антипатії народжується порядок, з їх ворожнечі — загальний мир”⁵⁹.

Так чинила австрійська влада і в Галичині. Усі командні економічні і політичні посади, крім австрійців, тут були віддані польським магнатам, капіталістам, банкірам, а також польській інтелігенції (в освіті, охороні здоров’я, культурі тощо). Діючи в тісному контакті з австрійськими правлячими колами і під їх керівництвом, вони використовували австрійський державний апарат для збереження свого панування, яке у Східній Галичині тривало із середини XIV ст. над українським населенням краю. Власне через таку політику у краї, де більшість населення була українською, повна політична, економічна і культурна перевага належала полякам.

Ось як писав з цього приводу у 1895 р. один з відомих польських дослідників Т. Рутковський: “Ми (тобто поляки — Т. Б.) є значною складовою частиною великої багатонаціональної монархії, рівноправні не лише формально на підставі конституції, але й в усій повноті державного життя”⁶⁰. У цьому ж році інший автор відверто визнавав, що “Галичина лише формально залишається австрійською провінцією з австрійською конституцією, австрійськими законами, австрійським правосуддям і адміністрацією, а насправді все управління краєм, здійснення правосуддя і представництво краю перейшли до рук шляхтичів (польських — Т. Б.), які, обійшовши конституційні закони, запровадили в Галичині режим терору, хабарництва і прямого насильства”⁶¹.

Постійна шовіністична антиукраїнська пропаганда польської знаті знаходила сприятливий ґрунт серед польської буржуазії, міщанства, частково селянства і робітництва у Східній Галичині. Характерною у цьому відношенні була передвиборна промова тодішнього польського професора Львівського університету Ст. Гломбінського у вересні 1904 р., який закликав до боротьби з будь-якими “аспіраціями” українців і вимагав не чинити їм “ніяких поступок в галузі політичній, економічній чи культурній”⁶².

Австрійські політичні кола та уряд шукали підтримки у поляків в Галичині ще й тому, що українське населення краю відчувало свою спорідненість і потяг до решти українського народу, який знаходився під владою Росії. Остання ж не була проти того, щоб приєднати Галичину під цим приводом до своїх володінь. До того ж таку ідею підтримувало чимало галицьких інтелігентів та священиків. А поляки увесь час вороже ставились до Росії, вбачаючи у ній агресора і поневолювача свого народу. Отже, вони, відповідно, підтримували Австрію, вибравши з двох зол менше.

Очолював кожен “коронний край”, як зазначалось, крайовий начальник, який призначався імператором і ніс відповідальність перед ним та його міністрами. Начальник краю очолював усю крайову адміністрацпо, керував діяльністю поліції, жандармерії, представляв імператора у ландтазі (місцевому сеймі) та на різних церемоніях, контролював пресу, союзи і товариства, очолював вибори, призначав усіх місцевих урядовців та ін.

У Галичині (також Далмації, Верхній Австрії, Нижній Австрії, Моравії, Тіролі, Трієсті, Чехії, Штирії) крайовий начальник називався крайовим намісником (Staathalter), у Буковині, Зальцбурзі, Каринтії, Крайні, Сілезії — крайовим президентом (Landesprasident).

При кожному крайовому начальнику створено крайову адміністрацію: при намісниках — намісництва (Staathaltereien), при президентах — правління (Landesregierungen) або уряди.

Організація і компетенція цих структур регулювалася законами від 1853 і 1868 рр.⁶³ На відміну від попередніх губернських правлінь, в яких до певної міри ще зберігалась засада колегіальності, у намісництвах і правліннях усі найважливіші справи вирішував намісник (чи президент), який безпосередньо підпорядковувався міністру внутрішніх справ.

Характерно, що попередні губернатори (до 1848 р.) в Галичині були австрійцями, а після революції 1848 р., йдучи на поступки полякам, намісниками у краї призначались майже виключно поляки, до того ж переважно магнати. Так, першим намісником краю став граф А. Голуховський, останнім — австрійський генерал К. Гуйн. Всього з 1849 по 1918 рр. Галичиною управляло 15 намісників, з яких 9 були великими польськими магнатами[*]. Жодного намісника з українців ніколи не було призначено. Усі вони, особливо поляки, “прославились” упередженим, зневажливим ставленням до українського населення краю. Особливо лютим ворогом українського народу був граф А. Потоцький (спочатку — крайовий маршалок, тобто голова сейму, а з 1903 р. — намісник). Його у квітні 1908 р. застрелив український студент Львівського університету Мирослав Січинський — на знак помсти за знущання над українським селянством та за фальсифікацію виборів⁶⁴. Суд засудив Січинського до смертної кари, але його, під тиском громадськості, помилував імператор, замінивши смертну кару 20-річним ув’язненням. У 1911р. за допомогою Д. Вітовського, М. Цеглинського і ін. Січинський утік із станіславської в’язниці “Діброва” та емігрував до США. Там і помер у 1979 р.

До компетенції галицького намісництва входили питання регулювання промисловості, сільського господарства, торгівлі, будівництва, освіти, охорони правопорядку, поліцейського нагляду й ін.

До складу намісництва входило ряд департаментів, число яких, при потребі, змінювалося. Спочатку їх було 9, під кінець XIX ст. — 17. У1908 р. департаменти було об’єднано в чотири відділи, на чолі яких стояли віце- президенти, або радники двору. Департаменти очолювались начальниками.

Окремо, поза відділами, знаходився президіальний департамент з найобширнішою компетенцією. Серед інших питань він здійснював нагляд над усіма підлеглими адміністративними органами, над поліцією і жандармерією, призначав ряд службовців, організовував вибори до парламенту, крайового сейму і повітових рад, керував боротьбою із стихійними лихами та ін.

Про обсяг компетенції намісництва в цілому певне уявлення дає кількість справ, які воно вирішувало. Так, у 1892 р. намісництво розглянуло близько 126 тис. справ, у 1912 р. — 377965 справ. Зросла, відповідно, і кількість його департаментів: у 1912 їх стало 37⁶⁵.

Намісникові були підпорядковані Крайова фінансова дирекція, Крайова шкільна рада (характерно, що в її складі було у 1910 р. 33 особи, з них українців — всього 5) та інші органи.

“Коронний край Галичина”, як і інші коронні краї, у територіальному відношенні поділявся, як зазначалось, на повіти (їх було 82, з того у Східній Галичині — 51). У повітах адміністрацію очолювали повітові старости. їх за поданням намісника призначав міністр внутрішніх справ. Зазвичай це були австрійці або поляки. Компетенцію повітових старост, які безпосередньо підпорядковувалися наміснику, визначено розпорядженням від 1853 р. Вона була досить широкою. Повітові старости оголошували розпорядження центральної влади і намісника, забезпечували їх виконання, дотримання правопорядку, контролювали місцеву пресу, діяльність місцевих товариств, союзів, давали дозволи на проведення різних громадських акцій, зборів, здійснювали нагляд над общинами, в їх розпорядженні знаходилась поліція іжандармерія, вони могли, при потребі, використовувати військові частини, контролювали господарський розвиток повіту, освіту, охорону здоров’я та ін.

При старостах знаходився допоміжний апарат — повітове старостинське управління з відділами і підвідділами.

У1867 р. повітовим старостам були підпорядковані повітові фінансові дирекції, створені для стягнення податків з населення.

Австрійсько-польські старости пильно стояли на сторожі інтересів австрійської держави. Відомий дослідник цього періоду В.С. Кульчицький наводить у своїх працях багато прикладів нещадної розправи цих урядовців над трудящим населенням краю, зокрема, українським селянством. Наведемо хоч один з них. У1901 р. селяни с. Монастирець JIіського повіту, всупереч забороні, пасли худобу в лісі графа Красицького. На місце події виїхав з жандармами повітовий староста Шаловський. За його наказом було вбито на місці трьох селян, шістьох поранено, ще 25 — віддано до суду “за опір владі і порушення права приватної власності”⁶⁶.

Найнижчою ланкою адміністративного державного апарату в Галичині були начальники міських і сільських общин (війти у селах і бургомістри в містах), яких призначали повітові старости. Столичні міста (Львів у Галичині, Чернівці на Буковині) керувалися власними статутами і були містами крайового підпорядкування.

Здійснення Австро-Угорською імперією режиму бюрократично- централістського управління не завадило їй створити систему органів крайового і місцевого самоуправління. Це були крайові представницькі органи - сейми та повітові, міські і сільські ради.

Крайові сейми були створені у 1861 р. Через рік (у 1862 р.) було видано закон “Про місцеве самоуправління” і на його підставі — “крайові громадські закони”. Для Галичини такий закон був затверджений 12серпня 1866 р.

Це дало підставу деяким дослідникам (Р. Герніт, Є. Дубанович, К. Куманецький та ін.) твердити про існування так званого дуалізму, рівноправності органів державної адміністрації та органів самоуправління в Австро-Угорщині, які, мовляв, взаємносебе не контролювали, мали різну компетенцію і т.п. Чи так воно було насправді, побачимо далі.

26 лютого 1861 р. імператор видав патент про крайові статути і крайові виборчі ординації до сеймів. У тому числі був затверджений “ Крайовий статут і сеймова виборча ординація” для Галичини. У наступні роки він частково змінювався і доповнювався (20.ІХ.1866, 23.У.1896, 18.III. 1900 рр.)⁶⁷.

“Виборча ординація” до Галицького крайового сейму чітко забезпечувала інтереси панівної верхівки в Галичині — австрійців і польської магнатерії та промисловців-фінансистів. Вона, крім того, мала яскраво виражений класовий характер, оскільки система виборів передбачала явні привілеї для окремих соціальних груп населення.

Отже, до складу сейму автоматично, за посадою, входили так звані вірилісти —архієпископи, єпископи, ректори університетів. Щодо інших, то виборче право не було ні загальним, ні рівним. Усіх виборців розділено на чотири курії, кожна з яких обирала своїх послів до сейму строком на 6 років.

До першої курії входили великі землевласники, які сплачували не менше 200 крон податків на рік. За даними на 1908 р., в Галичині таких було 2 297 осіб (0,3 % усіх виборців), але вони обирали 44 посли, тобто 27,3% всього складу послів.

Друга курія — курія торгово-промислових палат. їх було три — у Львові, Кракові і Бродах (відповідно 48, 38 і 30 членів). Вони обирали З послів, тобто 1,9 % всіх послів.

До третьої курії входила міська буржуазія. Виборцями тут були особи, які сплачували певну річну суму податків, а також, незалежно від розміру податку, особи, які мали відповідну освіту або займали певні посади — духовенство, урядовці, адвокати, лікарі тощо. В 1908 р. у цій курії налічувалось 64 084 виборців (8,9%), вони обирали 31 посла (або 19,3 %).

Четверта курія — сільського населення. Сюди входили селяни, які сплачували не менше 8 крон річного податку. До того ж вибори тут, на відміну від перших трьох курій, були непрямі. На 500 виборців обирався один виборщик, який вже мав право голосувати за того чи іншого кандидата. Виборців в цій курії було 650 586 (90,8 % від загальної кількості виборців), обирали вони 74 послів (або 46 %).

Отож, від першої курії один посол обирався від 53 виборців, від другої — від 39, третьої — від 2 264, від четвертої — від 8 764.⁶⁸

Не мали права голосу міські робітники, міська та сільська біднота. В результаті, у виборах до галицького сейму брало участь ледве 9—10 % населення. Він налічував спочатку 150 послів, потім — 161 (з 1900 р.), буковинський — 31 посла. Найбільшим у Австрії був чеський сейм — 242 посли, найменшим — у Форарльбергу - 24.

Вибори до сейму проводились шляхом відкритого голосування, існували широкі можливості для різних зловживань: підкуп, терор, шантаж. Вони носили масовий характер, і про це неодноразово говорили українські посли як на засіданнях самого сейму, так і віденського рейхсрату. “Така анархія зверху, — говорив один з таких послів у 1901 р., — є в нас традиційною і систематичною при всіх виборах і переконує український народ у тому, що для нього в Австрійській державі немає законів і правового захисту”⁶⁹.

У результаті виборчих махінацій, прямого фальшування і терору до сейму навіть від селянської курії проходили здебільшого польські поміщики, куркулі тощо. Отож, в національному відношенні послами галицького сейму були переважно поляки (на Буковині — румуни). “Автономія галицького сейму, — відзначав ще один посол-українець у рейхсраті у 1906 р., — означає сваволю польської шляхти відносно українців. Галицький сейм опанували польські великі землевласники, і природно, що інтереси українського народу у галицькому сеймі не можуть бути забезпечені”⁷⁰.

Справді, у складі сейму у 1867 р. було всього 14 українців (9 %), у 1910 р. — 21 (13%).

Скарги українських послів на грубі зловживання влади при виборах в інтересах поляків взагалі, і польських магнатів зокрема, яких безапеляційно підтримували і на яких опирались австрійські урядові кола, вимоги розслідувати ці зловживання — наштовхувались на непробивну стіну. Тодішній прем’єр-міністр Кербер у відповідь на такі скарги заявив, що вибори в Галичині були проведені спокійно і без будь-яких порушень⁷¹.

Правда, 14лютого 1914 р. з'явився проект нового виборчого закону, який мав увести загальне і пряме виборче право при таємному голосуванні, але у зв’язку з початком світової війни у життя уведений не був.

Стосовно компетенції сейму, то він, згідно зі ст. 12 “Основного закону про імперське представництво”, розглядав місцеві, регіональні справи: питання освіти, господарства, церковні тощо. Характерно, що в справі освіти сейм відав тільки нижчими, так званими “народними” школами, стосовно ж середніх і вищих, то вони підпорядковувались австрійському міністерству освіти.

Бюджетні права сейму зводились до накладання “додатків” до державних податків (для місцевого бюджету). Оскільки трудове населення краю переважно було українським, то сейм “не скупився” на такі “додатки”, які, в основному, це населення і повинно було сплачувати. їх галицький сейм встановлював переважно у розмірі 72 — 78 % віддержавних податків, хоча у Нижній Австрії вони становили тільки 28 %. У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював нагляд над місцевими органами, рішення яких часто потребували його затвердження.

Постанови самого сейму набували чинності тільки тоді, коли їх затвердив відповідний австрійський міністр і санкціонував імператор. Тобто вони ставали виразом імператорської волі.

Отже, коронні краї розглядалися не як автономні державні утворення, як твердили деякі австрійські політологи, а як невід’ємні частки єдиної, унітарної австрійської держави. Імператор міг у будь-який час розпустити сейм, не санкціонувати його постанови тощо. Він же призначав голову сейму - крайового маршалка (кандидатуру якого пропонував намісник). Крайовими маршалками були теж, переважно, польські магнати, заступниками — Львівські митрополити. Першим крайовим маршалком сейму був князь Л. Сапєга, останнім — польський консерватор С. Незабітовський. Всього з 12 маршалків два мали титул князя і вісім — графа.

Виконавчим органом сейму був крайовий комітет, який складався з маршалка і 6 членів, що обиралися сеймом з числа послів. Один з них міг бути українцем. При комітеті створено 6 департаментів, які керували роботою численних бюро, відділів, комісій. Бюрократичний апарат тут був великий.

Органами місцевого самоврядування були повітові, міські і сільські ради, які обиралися на 6 років мешканцями міст і сіл, які не менше року сплачували податки.

Поміщицькі маєтки і далі становили окремі адміністративно- територіальні одиниці.

Виконавчим органом сільської (ґмінної) ради була обрана нею ґмінна управа на чолі з начальником ґміни, у містах — магістрат на чолі з бургомістром.

Вищою інстанцією для органів самоврядування сільських і міських громад та поміщицьких маєтків на території повіту була повітова рада, до складу якої входили власники великих маєтків, промисловці, купці, котрі сплачували не менше 100 крон безпосередніх податків, і представники від сільських і міських громад. При повітовій раді створювався повітовий комітет.

До компетенції органів місцевого самоврядування належали питання господарського характеру. Вони могли встановлювати додатки до безпосередніх податків — сільські та міські ради у розмірі до 20 %, повітові — від 20 до 25 %; вище 50 % — крайовий сейм.

Повітові ради і комітети теж складалися переважно з поляків. Так, у Турці 24 посли були поляками і євреями, і тільки 2 — українцями, і це у той час, як українське населення повіту складало 90 %, і 10 % — поляки та євреї⁷².

Органи самоврядування перебували під суворим контролем органів державної адміністрації. Так, повітовий староста міг зупинити виконання будь-якого рішення повітової ради під приводом його невідповідності законам держави або недоцільності, а намісник мав право розпуску усіх місцевих рад. Отже, роль органів самоврядування в Австрії була мізерною, серйозної реальної влади вони не мали.

На сторожі інтересів австрійської влади знаходились і судово- прокурорські органи. Конституційні закони 1867 р. створили в Австрії, замість складної попередньої, триступеневу систему судів, закріпивши повне відокремлення судових органів від адміністративних. Це були повітові суди, окружні (крайові) суди та колегіальні вищі крайові суди.

Повітові суди були судами першої інстанції і діяли у складі одного або трьох суддів. Одноособові — розглядали цивільні справи і так звані адміністративні проступки; повітові колегіальні — складніші цивільні справи і справи про злочини, які за підсудністю відносились до судів присяжних. Діяли колегіальні повітові суди у так званих судових повітах, на які ділився кожен адміністративний повіт.

Кожний повітовий суд мав у своїй структурі цивільний і карний відділи, екзекуційний (судово-виконавчий) підвідділ.

На 1912 р. в Галичині діяло 190 повітових судів, з них 119 — у Східній, 71 — у Західній.

Важливі цивільні справи у першій інстанції розглядали окружні (крайові) суди, яких на території Галичини було створено дев’ять. Вони виступали також як суди другої інстанції щодо обох ланок повітових судів. На чолі кожного окружного суду стояв президент. Суд ділився на сенати (колегії) на чолі зі своїми президентами. У складі суду були також радники і канцелярські працівники.

H айвищою судовою інстанцією для Галичини і Буковини був вищий крайовий суд уЛьвові. Він виступав як друга інстанція для крайових судів і третя - для повітових.

У Відні знаходився найвищий суд для усієї Австрії — Верховний судовий і касаційний трибунал, створений імператорським патентом 1850 р.

Крім них у Львові і Кракові на правах окружних діяло по одному “крайовому суду”.

На початку XX ст. кількість окружних судів у краї збільшено до 15. Створено два вищі крайові суди — Львівський (входило 10 окружних судів) і Краківський (5).

Львівський вищий крайовий суд мав таку структуру: він поділявся на 7 сенатів, кожен з яких обслуговував визначені окружні суди. Кожен сенат складався з голови, двох заступників, 4 членів та 4 їх заступників. Крім того, існував особовий сенат (кадрові питання) та два дисциплінарні сенати (для суддів та канцелярських працівників). Канцелярію суду очолював директор⁷³.

Конституцією 1867 р. в Австрії відновлено суд присяжних (був скасований 1852 р.). Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. відніс до їх компетенції 22 види тяжких кримінальних злочинів (за які загрожувало покарання не менше 5 років позбавлення волі) та 9 злочинів політичного характеру. Суд присяжних (12 осіб) діяв при крайових і окружних судах.

Цікавим видається такий факт: у національному відношенні з загальної кількості 1150судцівуСхіднійГаличині(1908р.) 772особиабо 63,8 % були поляками; українців налічувалось 367 осіб, або 31,8 %. До того ж, українці-суд ді допускалися до праці переважно у нижчих судах. Так, серед 56 суддів вищого крайового суду у Львові 42 особи були поляками (75 %), 13 (23,8 %) — українцями і 1 — євреєм⁷⁴.

Усі судді були проголошені незалежними і призначалися довічно імператором. Суддями могли бути австрійські громадяни чоловічої статі, які мали вищу юридичну освіту і після 3-річного стажування успішно склали письмовий та усний судові іспити. Приймали ці іспити спеціальні комісії, які створювалися кожного року міністром юстиції при кожному вищому крайовому суді з залученням до них професорів юридичних факультетів та найбільш кваліфікованих практичних працівників.

Крім системи загальних судів, у Австрії, у т.ч. в Галичині, створено систему спеціальних судів—військових (трьохінстанційні), торговельних, промислових, вексельних. Започатковано створення адміністративної юстиції (у Відні утворено Адміністративний трибунал, який розглядав скарги на діяльність адміністративних органів усіх рівнів). Низових адміністративних судів, однак, створено не було⁷⁵.

Функції обвинувачення, згідно з законом 1850 р., передано новоствореному органу—державній прокуратурі (Staatsanwaltschaft). При кожному окружному чи крайовому суді встановлено посаду державного прокурора з помічниками; при кожному вищому крайовому суді та Найвищому судовому і касаційному трибуналі — генерального прокурора з помічниками. З 1873 р. прокурори при вищих крайових судах йменувалися старшими прокурорами, при окружних судах—державними прокурорами. При повітових судах функції обвинувачення виконували заступники прокурорів. Прокурорами в Галичині, за рідкісними винятками, були поляки.

Законом 1781 р. в Галичині і Буковині була заснована адвокатура. У серпні 1849 р. було видано тимчасове, а 6 липня 1868 р. постійне положення про адвокатуру, !квітня 1872 р. затверджено дисциплінарний статут адвокатури. Був виданий ще наказ міністра юстиції від 11 грудня 1897 р., яким уточнювалися деякі питання організації та діяльності адвокатури⁷⁶.

До адвокатів висувались високі вимоги. Вони повинні були мати вищу юридичну освіту, пройти семирічну підготовчу практику, мати ступінь доктора права і здати адвокатський іспит.

Адвокати об’єднувалися в адвокатські палати (в Галичині така була у Львові) і обирали свій орган самоуправління — президію (строком на З роки). Вона перевіряла професійну здатність і приймала кандидатів У адвокати, була органом дисциплінарного нагляду за професійною діяльністю адвокатів. Загальне керівництво адвокатурою здійснював міністр юстиції.

Гонорари за послуги адвокатів були високі, тому далеко не кожен, особливо з трудящих, міг ними скористатись. З іншого боку, чимало українських адвокатів, розуміючи тяжке становище селян та робітників, захищали їх інтереси за невисокі гонорари або й безкоштовно. До таких належали, зокрема, Є. Петрушевич, К. Левицький, В. Старосольський, К. Трильовський, А. Чайковськийтаінші.

Детальніше про діяльність, роль українських галицьких адвокатів читач може довідатись з цікавих і ґрунтовних досліджень сучасного адвоката й історика права І. Гловацького⁷⁷.

Постійно гострим було в Галичині, особливо у Східній, поруч з соціальним — мовне питання. Ще 1784 р. імператор Йосиф II надав німецькій мові в Австрії статус єдиної державної мови. Такою вона й була аждо революції 1848 р., коли під натиском національно-визвольного руху була проголошена рівноправність усіх націй і народів, які населяли монархію, їх право на недоторканість самобутності та мови, рівноправність. Це було записано в обох конституціях Австрії — 1848 і 1849 рр. Проте конституції були відмінені, революція придушена, німецька мова знову стала обов’язковою в адміністрації, судочинстві, армії, освіті і т.п. Але оскільки національний рух не затихав, то в Угорщині в 1855 р. дозволено у школах викладати рідною мовою (з обов’язковим вивченням німецької), в 1856 р. — у Чехії. У кінці 50-х — на початку 60-х років XIX ст. в Галичині дозволено у судочинстві та освіті користуватися польською мовою (але не українською). Українцям було дозволено 1859 р. тільки писати скарги та виступати в суді рідною мовою. В1861 р. почала виходити перша українська газета “Слово”. Оце й усе.

Дещо змінила на краще ситуацію конституція 1867 р. Конституційне положення про рівноправність народностей і мов стало важливою правовою основою для подальшої боротьби пригноблених народів за поліпшення своєї долі. Саме боротьби, бо це конституційне положення було декларативним, нічим не гарантованим. На практиці реалізувати його було нелегко. Власне на практиці австрійські правлячі кола робили поступки тільки деяким народам, а інші продовжували й надалі вважати другорядними, нижчого сорту. Так було і в Галичині, де поляків виділили, створювали їм привілеї, а українцям — ні, більше того, намагались нацькувати одних на інших, посварити їх (згадаймо політику “Divide et ппрега”).

Отже, 1867 р. Галицький сейм постановив увести польську мову викладання у початкових і середніх школах. Австрійський уряд наступного року санкціонував це рішення. Щоб “не обділити” українців, їм дозволено викладати рідною мовою в одній гімназії у Львові. В інших школах українська мова могла бути допущена “ в міру необхідності ”. Вирішували наскільки це необхідно урядовці-поляки.

Імператорським розпорядженням з 1 жовтня 1869 р. польську мову як офіційну (поруч з німецькою) уведено в системі управління та судочинстві. У 1870 р. у Краківському, а в 1871 р. у Львівському університетах введено польську мову викладання. Вона ж у 1879 р. стала офіційною мовою університетської адміністрації у Львові, а з 1884 р. — на залізничному транспорті.

Українські посли у галицькому сеймі, австрійському парламенті та інші громадсько-політичні діячі боролись проти цієї неприкритої дискримінації, як могли. Так, на засіданні Галицького сейму на ім’я урядового комісара при сеймі була подана інтерпеляція, в якій наводилися численні приклади ігнорування “української мови в установах і судах Східної Галичини”, зокрема наводився приклад, коли Підбузького 42

повітового суддю Реваковича було притягнено до дисциплінарної відповідальності за судові записи у ґрунтових книгах українською мовою, що окружні суди Золочівщини, Перемишлянщини й інші, де більшість населення є українською, ведуть усю документацію, судове слідство і виносять вироки виключно польською мовою, на польській мові урядує і прокуратура.

Інтерпеляція залишилась без відповіді, про що свідчить її поновлення у 1892 р., коли ще раз підкреслено, що органи суду і прокуратури на всій території Східної Галичини протягом 1892 р. не склали жодного процесуального документу українською мовою⁷⁸. Ось ще один приклад: 26 січня 1890 р. Золочівське повітове староство погрожувало ґмінній раді села Закомар’я великим штрафом за вживання у звіті української мови⁷⁹.

Питання про мову не зникало з порядку денного в Галичині протягом усього періоду австрійського панування. Воно ставилося українцями не тільки перед крайовою владою, але й перед австрійськими центральними органами. Так, у 1901 р. група українських послів подала міністру юстиції інтерпеляцію, в якій підкреслювалось, що незважаючи на накази міністерства від 9 липня 1860 р., 9 червня 1891 р., 28 червня 1894 р. записи в ґрунтових книгах судів робляться за вказівкою намісництва лише польською мовою; суди й надалі виносять рішення і вироки виключно польською мовою; органи прокуратури ніколи не складають обвинувальних висновків українською мовою, як і не вживають її у справах з українцями⁸⁰.

Професор Кульчицький В.С. наводить в одному зі своїх досліджень такий приклад: у Львові в 1911 р. вийшла книжка судді Львівського крайового суду А. Пєрацького щодо мови в галицьких судах і органах прокуратури. Так ось автор, не вважаючи українців нацією, а лише плем’ям, частиною польського народу, яка стоїть нижче за поляків за своїм рівнем розвитку, культурою, зробив висновок, що на жодні поступки їм йти не треба; що питання мови в Галичині може регулювати тільки сейм, а якщо врегулював, то так і повинно бути.

Автор навіть висловив глибоке обурення з приводу того, що деякі судді-українці розмовляють українською мовою з канцелярськими працівниками-українцями⁸¹.

Дискримінація українського населення, його мови, культури, освіти з боку австро-польської правлячої верхівки у Східній Галичині, зневага, знущання над його національною гідністю відчувалися у кожній сфері життя, на кожному кроці.

В результаті такої політики більшість українського населення у краї була неписьменною — згідно з офіційною статистикою на початку XX ст. — 79,8 %⁸². Це не дивно, бо асигнування держави на народні школи в Галичині у 1913 р. становили всього 1 млн. 785 448 крон (на утримання релігійних закладів — 7 291668 крон, на жандармерію — 7 000 927 крон)⁸³. Бюджетні асигнування 1912 р. на освітні цілі в Галичині були в 4 рази менші, ніж у Нижній Австрії, де населення було вдвічі менше.

За даними офіційної статистики, в 1910/1911 навчальному році в Галичині існувало 3 395 народних шкіл і тільки невелика кількість з них була з українською мовою викладання. З 14 739 народних вчителів у 1907 р. українцями були лише біля 3 тис. осіб. У 192 селах краю шкіл не було зовсім. У цьому ж навчальному році у Львові була тільки одна початкова українська школа і одна гімназія (середня школа). До речі, одна середня школа в Східній Галичині припадала на 33,5 тис. поляків і на 655,9 тис. українців. У приватних середніх учбових закладах вчилося у 1910/1911 н.р. 4 294 учні, з них українців — 995.

Що стосується вищої освіти, то у цьому ж навчальному році у Львівському університеті було лише 21,7 % студентів української національності, у політехнічному інституті — 5,4 % (поляків 88,9 %). Професура теж була майже виключно польською або німецькою.⁸⁴

Не мала ніяких умов для свого розвитку і українська культура, мистецтво, не було українського театру. Знову ж таки, незважаючи на те, що крайовий податок у Галичині був у три рази вищий, ніж у Нижній Австрії, асигнування на культуру і охорону здоров’я були у три-чотири рази менші. Характерно, що у 1913 р. на утримання тюрем у Галичині було витрачено 22,27 % загального імперського бюджету на такі цілі, на утримання судів — 27,61 %, жандармерії — 23,43 %, служителів релігійного культу —25,01 % -отже, в середньому, відповідно до території і населення Галичини, які складали четверту частину території і населення Австрії. А ось на утримання шляхів виділено 16,7%, на наукові установи — 10,1 %, на мистецькі заклади — 5,7 % імперського бюджету⁸⁵.

Ще однією дуже гострою соціальною проблемою був надзвичайно низький рівень життя селян, робітників і ремісників в Галичині, їх жорстока експлуатація з боку держави, великих та середніх землевласників, промисловців та ін. По-перше, основний тягар податків був покладений саме на трудящих. Наприклад, у 1910 р. безпосередні податки в Галичині становили 22 935 664 крони. З цієї суми селяни виплачували 41 %, а поміщики лише 13,8%, хоч останнім, як зазначалось, належало біля 40 % всієї землі. Коли поміщики платили за один гектар в середньому по 1,24 крони річного податку, то селяни — по 2,08 крони.

Оскільки селяни часто не мали змоги сплатити податки, то уряд стягував їх примусово, шляхом так званих екзекуцій, продаючи селянське майно і худобу. Із загальної суми 2 494 тис. крон, зібраних у такий спосіб у 1913 р. в Австрії податків, на Галичину припадало 1 360 тис. крон або 54,5 %. Норми споживання хліба, м’яса, цукру, жирів галицькими селянами і робітниками були найнижчими у Європі⁸⁶.

Все це призводило до численних страйків, заворушень, інших виявів протесту. Згідно, знову ж таки, з офіційною статистикою, тільки з 1900 по 1903 рік у Галичині відбулося 97 страйків робітників, в яких брали участь біля 22 тис. осіб⁸⁷.

Влітку 1902 р. прокотилася хвиля виступів селян та сільськогосподарських робітників, в яких взяло участь майже 100 тис. осіб. Велике піднесення у країні викликала революція 1905—1907 рр. в Росії. У виступах галицького пролетаріату у ці роки взяло участь 88,6 % від числа усіх робітників (в цілому по Австро-Угорщині — 63,6 %). З 51 повіту Галичини ЗО було охоплено страйками сільськогосподарських робітників, наймитів, безземельних селян. По багатьох селах виникли страйкові комітети, які виробляли вимоги селян до поміщиків, вимагали розподілу поміщицьких земель. Хвиля революційних виступів галицьких трудящих не спадала аж до початку Першої світової війни⁸⁸.

2.