РОЗДІЛ II. РОЗПАД АВСТРО-УГОРСЬКОЇ МОНАРХІЇ ТА ПРОГОЛОШЕННЯ ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

Війна, попри все, продовжувалася. У міру того, як Австро-Угорщина та Німеччина відвойовували від Росії українські землі, Польща щораз голосніше висловлювала до них свої претензії.

I (у листопаді 1916 імператор Франц Йосиф помер) та німецький Вільгельм

II дали згоду на утворення Польської держави і польської автономії в Галичині, про що вже писалося у попередньому розділі, також на створення польського автономного управлінського органу — Регенційної ради (триособової), 6 грудня 1916 р. — Державної ради (26 осіб), склад яких призначався обома монархами.

У травні 1916 р., в результаті так званого “Брусиловського наступу”, Галичину та Волинь знову зайняли російські війська. В Австро-Угорщині загострювалася внутрішня ситуація, ширилось невдоволення народних мас, змучених тяготами війни, воєнним станом, жандармсько- поліцейським терором. 1916 р. в країні відбувся 41 робітничий страйк за участю понад 15 тис. осіб. У 1917 році кількість страйків зросла до 131 і в них вже взяло участь понад 160 тис. робітників.

Хвилювалось і селянство. Проходили “голодні” демонстрації у Відні, Будапешті, Львові та інших великих містах Австро-Угорщини. Проти демонстрантів уряд посилав війська і поліцію, розганяв їх силою зброї².

Один з перших великих виступів трудящих Галичини відбувся 27 жовтня 1916 р. у Львові. В центрі міста кілька тисяч осіб, у т.ч. багато жінок і дітей, зібрались на мітинг, потім, витіснені поліцією, пройшли вулицями міста, проголошуючи лозунги “Геть війну”, “Віддайте нам наших батьків і чоловіків”.

27 серпня 1916р. Антанта втягнула у війну з країнами Tроїстого союзу Румунію, обіцяючи їй австрійські провінції Буковини, Банаті Семигороддя (Трансільванію). 28 серпня війну Німеччині оголосила Італія. Австро- німецькі та болгарські війська, правда, нанесли Румунії нищівного удару, зайняли її столицю Бухарест та значну частину території". Але ці успіхи, як і відібрання у росіян Галичини й Волині, не створили перелому в ході війни. Більше того, 6 квітня 1917р. війну Німеччині оголосили Сполучені Штати Америки.

Тим часом, у лютому 1917 р. в Росії вибухнула революція. Самодержавство було повалено. До влади прийшов Тимчасовий уряд, який розпочав ряд реформ, обіцяв широку демократизацію суспільно- політичного життя, але зобов’язався перед союзниками вести війну “до переможного кіїщя”.

17 березня 1917 р. у Києві з ініціативи Товариства українських поступовців був скликаний з’їзд представників різних політичних партій (в основному, соціалістичного напрямку), громадських, освітніх, професійних організацій, товариств та союзів. На цьому з’їзді було засновано, у якості повноважного представника українського народу, Українську Центральну Раду (далі — УЦ Рада).

Згодом, після Всеукраїнського національного конгресу (17—21 квітня 1917 р.), УЦ Рада була перетворена у революційний парламент України, який керував українським національно-політичним рухом. На конгресі було обрано президію УЦ Ради, яку очолив Михайло Грушевський, а заступниками стали Сергій Єфремов і Володимир Винниченко.

23червня 1917р. УЦ Рада видалаісторичнийдокумент—1-й Універсал, яким проголосила автономно України у складі Росії, а 26 червня обрала уряд автономної України—Генеральний секретаріат, який очолив В. Винниченко (у складі уряду спочатку було 11 генеральних секретарств — міністерств)⁴.

16 липня 1917 р. Тимчасовий уряд на чолі з О. Керенським визнав Генеральний секретаріат, а 17 серпня видав “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату”, якою значно обмежив автономні права України.

Від повідно з результатами переговорів із Тимчасовим урядом 16 липня УЦ Рада видала ІІ-й Універсал, у якому зазначила, що визнає найвищим органом влади у Росії Всеросійські Установчі Збори, які мають встановити основи нового, демократичного ладу, надати Україні автономію, а вона, Україна, не має наміру відокремлюватись від Росії і т.п.

Однак, Україна почала прокидатись, про неї у світі заговорили, про неї писала світова преса. В Україні, можна вважати, почалася національно- визвольна революція — поки що мирним, не збройним шляхом.

Події в Україні викликали значний резонанс та збудження у політичних колах і серед широкої громадськості Галичини й Буковини. Серед значної частини української інтелігенції, студентства, вояків виникло гасло “Геть від Австрії”. З ’явилися плани нав’язати контакти з Антантою і наслідувати приклад чехів та поляків, які власне на неї покладали свої надії й створили у Парижі представницькі органи, а також мали там своїх, визнаних Антантою, лідерів—Томаша Масарика та Ігнація Падеревського.

Таких діячів, та й будь-якого політичного представництва на Заході українці не мали,їх політична еміграція “перебувала на початковому етапі розвитку; бракувало й політиків, які могли б репрезентувати український рух у країнах Антанти”, — відзначає відомий дослідник Василь Верига.⁶

Великою подією для Галичини було повернення з російського заслання 10 вересня 1917 р. митрополита Андрея Шептицького. Його зустрічали з церковним дзвоном маси народу, що теж мало неабиякий вплив на піднесення патріотичних почуттів.

Оскільки зі вступом у війну США стало очевидним, що перемогти Антанту не вдасться, на початку 1917 р.

У травні 1917 р. імператор вирішив скликати австрійський Рейхсрат, який не збирався з 1914 р. Одним з питань, яке обговорювалося на сесії, було питання про масовий військово-поліцейський терор у Галичині. Українська парламентарна репрезентація 17 грудня опублікувала заяву, Що Галичина й Буковина, які були колись частиною Київської Русі, хочуть об’єднатися з усім українським народом над Дніпром в єдиній українській державі. Виступаючи 19 грудня з трибуни парламенту, голова Української парламентарної репрезентації Євген Петрушевич сказав, що “теперішня Східна Галичина — правильно кажучи, властива Галичина — творить в цілості неподільну і непозбутну спадщину української нації і тому може або в цілости остати при Австрії, або так само в цілости бути влучена в Українську Народну Республіку, що відповідало би найвищому ідеалу української нації”⁷.

Але ніякого рішення з цього приводу австрійський парламент не виніс. Заяву української репрезентації лише прийняли до відома.

Події, між тим, як у Австро-Угорщині, так і в Росії стрімко розгорталися. В умовах економічного і політичного хаосу 7 листопада (24 жовтня за старим стилем) 1917р. владу в Росії захопили, здійснивши державний переворот, більшовики на чолі з В. Леніним і Л. Троцьким. Центральна Рада засудила дії більшовиків як узурпаторські, не визнала встановленої ними влади, а 20 листопада своїм Ш-ім Універсалом проголосила утворення Української держави — Української Народної Республіки, до складу території якої входили усі дев’ять губерній України⁸. Правда, ця держава ще не була самостійною. Її керівники — М. Грушевський, В. Винниченко й ін. ніяк не могли уявити собі існування України без Росії. “Центральна Рада, - писалось в Універсалі, - діє в ім’я творення ладу, в ім’я рятування всієї Росії”. Тому Україна не буде відділятись від Росії, “зберігаючи єдність всієї Росії, щоб вся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”⁹.

Революційний розвиток подій в Росії і Україні, перші державотворчі зусилля наддніпрянських українців були проблиском надії для галичан і буковинців, розчарованих політикою австрійської влади. Віденське студентське братство “Січ” заявило, що “українська академічна молодь домагається прилучення всіх українських територій Австро-Угорщини до УНР”¹⁰.

У жовтні 1917 р. старшини легіону Українських січових стрільців зібрались на нараду, на якій обговорювалось питання про можливість переходу на службу до Української держави над Дніпром, бо з Австрією їх уже, мовляв, нічого не пов’язує.

Серед частини українських політиків і військових виникла думка створити у Франції легіон для боротьби з Австро-Угорщиною, за соборну суверенну Україну, як це зробили поляки у своїх цілях: у Франції під командуванням генерала Юзефа Галл єра з польських емігрантів формувалися військові частини, до яких набирали добровольців і у інших країнах Європи та Америки.

8 січня 1918 р. президент США Вудро Вільсон оголосив “14 пунктів” американської політики щодо умов закінчення війни та майбутнього миру, долі Австро-Угорщини та ін. У них поневоленим народам Австро-Угорської імперії гарантувалося право на вільне самовизначення.

Незабаром, у квітні 1918 р., у Римі пройшов конгрес представників поневолених народів Австро-Угорщини, в якому взяли участь італійці, чехи, словаки, поляки, словенці, румуни й ін., а також представники держав Антанти. Повноважних представників українського народу послано не було.

Учасники конгресу задекларували солідарність у боротьбі з австрійським і угорським шовінізмом, імперіалізмом, а також своє право на самовизначення. Незабаром держави Антанти (крім Росії) видали власні заяви про підтримку тих народів у боротьбі за незалежність, а США проголосили, що “всі слов’янські народи повинні повністю бути звільнені з австрійсько-угорського ярма”¹¹.

Дещо раніше, у лютому 1918р. відбулася знаменна подія: після досить тривалих переговорів у Бресті-Литовському 9 лютого був підписаний договір про припинення війни і визнання незалежної Української держави між країнами австро-німецького блоку та Українською Народною Республікою. Для цього УЦ Раді довелося терміново визначитися з державним статусом України, оскільки ще 24—25 грудня 1917 р. у Харкові пройшов І Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, який проголосив про входження України до складу Російської Федерації. З’їзд оголосив УЦ Раду та її органи поза законом, поширив на Україну дію всього російського законодавства. Найвищу владу передано З’їздові рад, у період між з’їздами — Центральному виконавчому комітетові з’їзду, а урядом став Народний секретаріат. На допомогу радянській владі України, оскільки вона не мала серед загалу народу ні достатнього авторитету, ні свого війська, з Росії, за розпорядженням В. Леніна, була послана “братня допомога” — добре озброєні війська під командуванням В. Антонова- Овсієнка, які, одурманені більшовицькою пропагандою, ненавиділи українців та все українське. Спільно із загонами червоної гвардії та зросійщеними робітничими загонами з України вони рушили в наступ проти нечисленних військ Центральної Ради. Раднарком РРФСР призначив і надзвичайного комісара для України — С. Орджонікідзе, якому було поставлено два основні завдання: по-перше, ліквідувати владу “буржуазної” Центральної Ради та встановити радянську владу в Україні, для чого, як писав В. Ленін у телеграмі в Харків, йому й Антонову- Овсієнку “вжити якнайнещадніших революційних заходів”, та, по-друге, організувати збір продовольства і хліба та “усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод”¹².

Крім агресії з боку північного сусіда, небезпека Україні загрожувала з півдня і південного сходу, з боку білогвардійських військ, які вступили у межі України, та ще із заходу — з боку німецько-австрійських армій, з якими воювала Росія і які готувались перейти у новий наступ. Щоб урятувати країну від окупації і внутрішнього заколоту пробільшовицьких сил, УЦ Рада вирішила піти на союз з Німеччиною й Австро-Угорщиною, які могли реально надати їй допомогу.

Отож, враховуючи усі ці обставини, а особливо фактичний стан війни з Радянською Росією та вимогу країн Центрального блоку визначитися політично, лідери УЦ Ради почали діяти рішучіше. 22 січня 1918 р. був виданий IV-й Універсал, яким проголосили державну незалежність, суверенність Української Народної Республіки¹³.

Після цього, як зазначалось, 9 лютого між Німеччиною, Австро- Угорщиною, Туреччиною та Болгарією, з одного боку, та Україною з іншого, був підписаний Брестський мирний договір.

На мирних переговорах було порушено питання про долю Галичини й Буковини. З проханням відстоювати необхідність надати українським землям в Австро-Угорщині “повну національно-територіальну автономію” звернулася до української делегації на Брестських переговорах галицька Українська парламентарна репрезентація. В Україні, до речі, на це питання дивились ширше. Надсилаючи свою делегацію у Брест, Центральна Рада і особисто М. Грушевський доручили їй, відповідно до загальновизнаних прав народів на самовизначення, домагатись права українського населення західних земель України на возз’єднання з УНР в єдиній державі. “ Інтереси цих земель, — згадував пізніше голова делегації УНР Олександр Севрюк, — ми мали твердо боронитижадаючи плебісциту у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Україні”¹⁴.

Справді, делегація УНР у Бресті-Литовському (крім О. Севрюкадо її складу входив В. Голубович (він спочатку був її головою, потім ним став О. Севрюк), М. Любинський, М. Полоз, М. Левитський та С. Остапенко) вдалось добитись певних успіхів у цьому питанні. Зокрема, як доповнення до загального договору країн Четверного союзу з УНР, остання уклала з Австро-Угорщиною таємний договір. Австро-Угорщина зобов’язалася не пізніше 20 липня 1918 р. підготувати проекти законів про створення українського коронного краю у складі імперії. Він мав включати територію Східної Галичини і Буковини, де українське населення становило більшість. Край мав би свій сейм і адміністрацію. До 31 липня 1918р. все це повинно було втілитись у життя¹⁵. Даний договір виготовили у двох примірниках: один мала австрійська делегація, другий вручили голові української делегації О. Севрюку. Таємним договір вважався тому, щоб, як заявили австрійці, про нього завчасно не довідались польські політичні кола і не зняли галасу. Як свідчить зарубіжний дослідник В. Верига, в додатку до цього документа Центральна Рада зобов’язалася доставити Австрії та Німеччині 1 млн. тонн збіжжя¹⁶.

О. Севрюк повідомив галичан, приїхавши потім до Відня, про таємний договір. Довідалися про нього й поляки, які на усіх рівнях почали гостро протестувати проти поділу Галичини, створення українського коронного краю і т.п. Виступила проти цього й Угорщина, в якої могли б відібрати Закарпаття. На початку червня 1918 р. угорський парламент звернувся до Відня зі спеціальною інтерпеляцією, де стверджував, що цей договір не відповідає іїітересам Угорщини¹⁷.

У австрійських урядових колах занепокоїлись. Під тиском поляків і угорців був змушений подати у відставку міністр закордонних справ граф О. Чернін. На його місце імператор, який ще недавно спеціальною телеграмою привітав Черніна з укладенням миру з Україною і висловив йому за це подяку,¹⁸ призначив графа С. Буріана. Австрія відмовилася від зобов’язань, обумовлених таємним договором, незважаючи на протести посла України у Відні В. Липинського і самого гетьмана П. Скоропадського, який прийшов до влади в Україні 29 квітня 1918 р. після розгону німцями Центральної Ради. Протести Української парламентарної репрезентації у віденському парламенті теж ні до чого не привели.

Проте загальнополітична і соціальна ситуація в Австро-Угорщині у 1918 р., останньому році Першої світової війни, продовжувала загострюватись.

16 січня застрайкували віденські робітники, до 18 січня страйк охопив усю країну. Страйкарі вимагали укладення миру без анексій і контрибуцій, відставки уряду, знесення воєнного стану, демократичних реформ, покращення життєвого рівня. Тобто, на відміну від попередніх, січневий страйк, по-перше, був загальним, по-друге, в основному політичним. Під час січневого страйку виникли, переважно у великих містах, ради робітничих делегатів і робітничі комітети, подекуди — й робітничі дружини¹⁹.

До загального страйкового руху приєдналися й трудящі маси Галичини, Буковини, Закарпаття. Застрайкували робітники Львова, Дрогобича, Станіславова, Борислава, Чернівців, Мукачево та ін. міст. Так, 28 січня у Львові розпочало страйк біля тисячі робітників залізничних майстерень, до них приєдналися слюсарі, машиністи, кондуктори, а через кілька днів — трамвайники та ін.²⁰ У резолюціях мітингів і зборів вимагалось припинити війну, підписати справедливий мир, здійснити право народів на самовизначення, містились вітання “вільній і незалежній Українській республіці”, протести проти інтервенції радянської Росії в Україні та її намірів ліквідації УНР. Такі протести містилися і в західноукраїнській пресі.

Активізувалось також селянство. Селяни повсюдно висували вимогу поділу поміщицьких земель, а місцями самочинно приступали до їх розподілу. Подекуди відбувались селянські заворушення і сутички з поліцією. Серед населення ширились соціалістичні ідеї. Так, міністерство внутрішніх справ звертало увагу галицького намісника генерал- полковника К. Гуйна на те, що в “Галичині спостерігається рух, який намагається пропагувати і взагалі запровадити ужиття ідеї більшовизму в напрямку поділу землі і всілякого майна”.²¹ Ці ідеї активно поширювали на західноукраїнських землях численні колишні військовополонені, які повертались з Росії й України додому, розповідали населенню про тамтешні події, про популярний більшовицький декрет “Про землю”, яким поміщицьке землеволодіння було ліквідоване. Писала про ці речі і преса.

У свою чергу, намісник Гуйн доповідав військовому командуванню, що у “Східній Галичині помітно рух, мета якого перетворити в життя комуністичні ідеї більшовиків”²², а краківська дирекція поліції констатувала, що “у зв’язку з успіхами російської революції ширяться переконання соціал-демократів, що в усій Європі дійде до великої революції”²³.31 січня намісництво з тривогою повідомляло Відневі, що “радикальне крило соціал-демократії відійшло від впливу легальної репрезентації тієї партії... і веде широку агітацію з метою викликання соціально-революційного руху і взяття влади в свої руки. Які наслідки дає подібна агітація, маємо вражаючий приклад в Росії”. Намісництво писало, що немає чіткого розмежування між “більшовицьким і соціал- демократичним рухом”, вони обидва однаково небезпечні²⁴.

Намісник, крім того, залякував населення, що “для добра краю уряд беззастережно утримає лад і порядок” і для цього не зупиниться перед найсуворішими заходами, аждо смертної кари включно²⁵.

Слід однак відзначити, що масового поширення соціалістичні, тим більше більшовицькі ідеї, в Галичині чи Буковині не мали. Про це писало багато дослідників, тому повторюватись не будемо. Але вони існували, діяли в масах, і цього заперечувати не слід. Зрештою, треба брати до уваги й те, що будь-які революційні виступи проти існуючого ладу, порядків, за поділ земель, ліквідацію непосильних заборгованостей, влада називала “соціалістичними” або “більшовицькими”.

Незважаючи на жорсткі заходи адміністративної і військової влади, революційна боротьба в Австро-Угорщині та в Галичині не припинилась, більше того, навесні та влітку 1918 р. ще більше активізувалася. Так, у травні-червні застрайкували залізничники і друкарі Львова, 7 червня тут пройшла велика демонстрація. Проти демонстрантів кинули поліцію, багато робітників заарештували.

Навесні і влітку почав посилювати опір селян проти уведеної в роки війни примусової праці у поміщицьких маєтках. Все гучніше лунали вимоги конфіскації поміщицьких земель. Подекуди селяни нападали на поміщицькі маєтки, проганяли чи навіть вбивали поміщиків та їх управителів²⁶.

Поступово революційний рух поширився і на армію. Солдати, які перебували у відпустці, не хотіли повертатись на фронт, переховувались. Намісник окремим циркуляром у вересні 1918 р. наказав повітовим старостам їх негайно розшукати і повернути на фронт²⁷.

Траплялись повстання і у деяких військових гарнізонах, наприклад, у Любліні чи Могилеві-Подільському, де повстали вояки 20-го полку, якими керував українець M. Сірко. Солдати 41-го стрілецького корпусу у Львові, як доносила місцева влада, готові були підтримати революційні виступи у місті²⁸.

Підписання першого у світовій війні миру між державами Четверного союзу і Українською Народною Республікою ще більше політизувало виступи західноукраїнського населення. Протягом лютого—березня 1918 р. у багатьох містах, містечках і селах Галичини відбулись святкові збори, маніфестації, мітинги й походи, присвячені проголошенню незалежної Української держави, укладенню з країнами Четверного союзу мирного договору і вимогам утворення в Австрії окремого українського коронного краю.

У Львові з цього приводу, як писала газета “Українське слово”, 12 лютого “зібралась перед домом “Просвіти” незчисленна товпа народу”. Потім багатотисячний натовп пройшов з патріотичними гаслами і співом пісень “Не пора”, “Ми гайдамаки”, “Вже воскресла Україна” вулицями міста²⁹. Аналогічні маніфестації, святкові богослужіння пройшли у Жовкві, Сколе, Тернополі, Любачеві, Долині, Коломиї, Хирові, Станіславові та ін. У цих заходах взяло участь багато селян із навколишніх сіл. Ці заходи відбувались всупереч, зазвичай, забороні місцевих адміністративних органів. Наприклад,у Тернополі, як писала газета, “пан староста Фрідріх заявив відпоручникам комітету раз і другий, що не дає дозволу на ніякий похід ані збори” та конфіскував видрукувані для селян повідомлення про святкування. Але “помимо перепон з боку ц.к. польської адміністрації, зібралося щонайменше 10000народу” й усі заплановані заходи були проведені. “На нічо придався, — писала газета, — аналогічний безсильний польський маневр” на Гусятинщині, “коли нарід почув в собі так довго гамовану силу. Всіма дорогами і стежками сунули десятки тисяч народу..., що зрозумів, що мимо недолі, яка прибила його... годі йому далі мовчати, коли Україна говорить самостійно і отвирає рамена, щоб обняти і притулити до свого серця галицького брата”.

На мітингах виступали українські посли, священики, інтелігенція. Напевне, думки всіх українських галичан висловив на 50-тисячному мітингу у Станіславові посол Лев Бачинський: “Віки ждали ми, терпіли неволю, жили в рабстві, але час прийшов—і ми до сліз зворушені щастям, що дожили хвилі, в якій бачимо нашу Україну самостійною, независимою державою. Ми, які доси втішної хвилини не мали, удар за ударом валився, святкуємо тепер воскресенє вольної України на руїнах царату, якого розпад віщував Шевченко. Сьогодня зійшлися ми тут для вислову нашої безмежної радости, що Україна —вольна, самостійна... Ce наше правдиве перше всеукраїнське, цілонародне свято, наш перший Великдень”. З патріотичною промовою на цьому святі виступив і єпископ Хомишин.³⁰

12 лютого, після повідомлення про підписання у Бресті мирного договору, уЛьвові зібралося біля 200 “визначніших членів української громади без різниці станів”, які однозначно вітали проголошення УНР і укладення мирного договору. Вони гостро заявили у своїй резолюції, доведеній до відома преси і влади, що “бажаючи жити в згоді з народом польським, Українці міста Львова з усім натиском мусять відперти безпідставні польсько- імпералістичні претензії та посягання наяку-небудь часть української землі, зокрема на Холмщину, Під лясє чи українську Галичину. Мир між народами польським і українським може настати лише тоді, коли край Галичина буде поділений відповідно до національних відносин... і українська територія габсбурзької монархії зістане уконституованаяк окремий державний організм взв’язи з габсбурзькою монархією”³¹.

У кінці лютого (27 числа) у Львові відбувся з’їзд представників українських політичних партій, товариств і організацій з усіх повітів Галичини. Зібралось майже 500 осіб. З’їзд постановив вимаї 'ти від австрійської влади негайної ратифікації Брестського договору і виконання його по суті, створення українського коронного краю. Національним меншинам на цій території з’їзд гарантував “повне забезпечення їх національної автономії та політичної рівноправності”. З’їзд також вітав повернення Холмщини і Підляшшя до складу України і вимагав “безпроволочного передання сеї землі українській державі”.

Віїі застерігав владу від “всяких половинчатих реформ, тому що такими реформами не може бути розв’язане українське питання в монархії, а навпаки причиниться тільки до дальшого загострення польсько-українського спору”.

Серед інших важливих питань, на з’їзді порушували питання “про організацію національних сил для національної оборони”. Посол Євген Левицький, виступивши з доповіддю, запропонував утворити єдиний міжпартійний орган, до складу якого “кожна партія і більша організація скерує своїх представників”. Цей орган керуватиме подальшою боротьбою українського народу за національне визволення. Було вирішено створити такий орган, а також Фонд національної оборони, у який було б запрошено робити посильні внески “увесьукраїнський загал”, тобто все населення. Фонд знаходився у завідуванні президії Української парламентарної репрезентації.³²

Отже, українські політичні партії і сили, як бачимо, приступили до більш рішучих дій в обороні національних і соціальних інтересів рідного народу. Якщо врахувати, що все це відбувалося під контролем австрійсько- польської влади, в умовах надзвичайного стану, дії законів воєнного часу, то можна зробити висновок, що українська політична еліта серйозно і рішуче взялася до справи вирішення долі західноукраїнських земель.

Враховуючи реалії того часу, основною політичною вимогою було утворення з українських земель Австро-Угорщини окремого коронного краю (у складі імперії) зі своєю адміністрацією. Але одночасно при кожній нагоді підкреслювалось, що галицькі та буковинські українці є частиною великого українського народу і готові у будь-який момент з ним злучитися.

Здійснені українським проводом політичні та організаційні заходи спонукали широкі маси населення до щораз активніших дій. Отож, революційна боротьба в Галичині навесні і влітку 1918 р. все більше загострювалась. До речі, як і у всій /шстро-Угорщині, де всі пригноблені і дискриміїювані раніше народи—чехи, словаки, словенці, поляки, хорвати масово піднімались на боротьбу за своє звільнення, за утворення самостійних держав.

Все частішими і масовішими ставали страйки і демонстрації, бунти голодуючих, погроми поміщицьких маєтків, спроби самовільного захоплення і розподілу поміщицьких земель, сутички з поліцією і жандармерією.³³

Народний рух, своєю чергою, підштовхував до все активніших і радикальнішихдій політичних діячів. Отже, вплив був взаємним.

24 березня 1918 р. відбулася таємна нарада за участю Української парламентарної репрезентації та українських послів до галицького сейму. На ній обговорювалось питання “про організаціїо національної оборони”. А наступного дня пройшла нарада представників українських політичних партій і організацій, де йшлося “про конституювання українського державного організму в Австрії” та організацію національних сил. Обговорювались можливі заходи впливу на австрійські владні органи з метою виконання ними зобов’язань, записаних в таємній угоді з УHP, щодо утворення окремого українського коронного краю. Соціал-демократ В. Темницький запропонував висунути вимогу про зміну форми державного устрою “двоєдиної” Австро-Угорської імперії — перетворити країну у федерацію окремих національних держав, у т.ч. Української. Остання повинна бути утворена не лише із українських земель Австрії (Галичини й Буковини), а й “цілої Австро-Угорщини”, тобто ще із Закарпатської України. У цій державі український народ мав стати “повноправним господарем”³⁴.

Отже, уже в березні УСДП зажадала перебудови імперії на федеративних засадах, що було значним радикальним кроком вперед у політичних домаганнях українців монархії Габсбургів.

При цій нагоді доречно згадати, що саме так, після перемоги Лютневої революції в Росії, ставили питання щодо її майбутнього державного устрою українські політичні діячі на Наддніпрянській Україні — перетворити Росію у демократичну федерацію рівноправних держав-суб’єктів.

У червні в Австро-Угорщині через війну, нестачу продовольства, товарів першої необхідності, голод вибухнув ще один загальнодержавний страйк, утворювалось все більше рад робітничих депутатів. У Стрию голодуючі захопили будинок староства, вимагаючи хліба і муки. Масові багатоденні страйки проходили у Львові, Станіславові, Дрогобицько- Бориславському нафтовому басейні, Калуші, Болехові, Долині й ін.³⁵

В армії спостерігалося масове дезертирство, особливо солдатів поневолених народів, поширювались революційні листівки. В одній з них гостро критикувалася політика уряду, який “гнобить власний народ і чужі народи, нас, солдатів гонить у бій, поширює голод в країні, продовжує війну... Ми проливаємо кров не за справу народів, а для капіталістів, паліїв війни і воєнних хижаків”.³⁶

Вкрай неспокійно було на селі. Комендант жандармерії Галичини й Буковини генерал-майор Фішер доповідав у липні, що серед селянства “дуже помітний прогрес у посиленні національної свідомості”, що “воно вимагає ліквідації поміщицьких маєтків, де переважно хазяйнують поляки... бідніші легко піддаються більшовицьким ідеям, принесеним тими, хто повертається з Росії...,є численні погрози озброєних селян на адресу поміщиків і управителів...”³⁷. У с. Пальчинці Збаразького повіту населення зі зброєю в руках виступило проти спроб поліції зібрати з селян контрибуцію за знищення поміщицьких маєтків. Коли ж на допомогу поліції прийшло військо, то тільки “після довгої боротьби роззброїли населення, причому було вбито кільканадцять осіб, а село частково спалено”. У ґмінахЗаруддя, Шимківці і Колодно населення вбило управителя маєтку графині Грохольської, а також кількох поліцейських. Військові відділи, вислані зі Збаража, провели справжній бій із селянами, які укріпилися у траншеях, причому було вбито 22 селянина, а частина села Заруддя спалена. Староста вимагав “підкріїїлення відділків жандармерії... для охорони земельної власності”.³⁸

Тут наведені лише окремі приклади з картини загального революційного руху, який охопив Галичину. Аналогічних повідомлень з місць було багато. І не тільки по Галичині.

Отже, можна стверджувати, що Австро-Угорщина в цілому, західноукраїнські землі, зокрема, переживали у 1918 році тяжк економічну і політичну кризу. Імперії наставав кінець. Лідери багатьо' політичних партій і організацій вихід із критичного становища вбачали \ ліквідації монархії, наданні поневоленим народам права самостійно вирішувати свою долю.

Недарма намісник Галичини К. Гуйн у липні застерігав уряд, що “розклад монархії особливо сильно прогресує протягом останніх трьох місяців”. А колишній імперський міністр закордонних справ О. Чернін змушений був визнати, що “годинник Австро-Угорщини зупинився, скінчився його завід”³⁹

Навіть В. Ленін, який уважно стежив за подіями у Європі, мріючи про світову революцію, писав в середині 1918 р., що “всі ознаки вказують на те, що Австрія та Італія переживають переддень революції, розклад старого ладу в цих країнах йде швидкими кроками”.⁴⁰

У серпні 1918 р. у Львові в приміщенні товариства “Просвіта” відбулась ще одна нарада провідних українських політичних діячів, у т.ч. за участю Л. Бачинського, Л. Цегельського, В. Панейка, С. Барана, І. Кивелюка й ін., на якій обговорювалися конкретні заходи щодо створення відповідних політичних і військових органів, які б зайнялися підготовкою до перебрання влади з рук австрійського уряду, як це робили чехи, поляки та ін.

Причому мова йшла, в основному, не про революційне захоплення влади, бо, як писав пізніше К. Левицький, учасники наради не втрачали надії нате, що уряд “по справедливості передасть українцям територію”, хочдехто пропонував, при необхідності, “самочинне обняття державної влади”⁴¹. Але цю можливість підтримували далеко не усі. Наприклад, Є. Петрушевич, вихований на традиціях австрійського парламентаризму, законності і правопорядку в імперії, запевняв австрійську владу: “Ми ніколи не прагнули викликати в народу революцію, навпаки, наш народ вірно стоїть на сторожі інтересів держави... Зірка Габсбурзької монархії все ще світить ясно... ”.⁴²

Тобто частина українського політичного проводу, хоч і була очевидцем великих перемін, що відбувалися у країні та світі, відчувала кінець імперії, але не могла передбачити, коли він настане, чи вдасться українським землям відірватися від Австрії, приєднатися до України. Вона все ще покладала певні надії на прихильне ставлення монархії, на ЇЇ справедливість, вдячність за вірну службу.

Але монархія була не матір’ю, а мачухою для українців. У вересні їм стало відомо, що у внутрішній політиці австрійської влади знову настав “поворот до польської державної ідеї супроти українського народу”

Новий австрійський прем’єр-міністр Гусарек, який змінив на цьому посту Е. Зайдлера, підтримував поляків і на зустрічі з Є. Петрушевичем недвозначно висловився проти поділу Галичини. Він скерував, крім того, міністра закордонних справ графа Буріанадо Берліна, щоби “прихилити Німеччину до австро-польського рішення”, — повідомляв Народний комітет УНДП населення Галичини через газету “Українське слово”. - Українському народови Галицької землі грозить ярмо польської державности... тому в таку важку і грізну хвилю український нарід... повинен сказати своє слово, стати на сторожі свого права, виступаючи в обороні своєї будучности”. Народний комітет закликав усе українське населення Галичини провести протягом тижня, з 15 по 22 вересня, віча протесту та настоювати на домаганні утворення окремого коронного краю.⁴³

Населення активно відгукнулося. По всій Галичині пройшли масові віча, в яких взяли участь десятки тисяч людей. Резолюції віч скеровувалися австрійській владі⁴⁴. Ці віча ще раз засвідчили зростання організованості, активності, патріотичних почуттів західноукраїнського населення.

До того ж, зрозумівши, що під впливом високопоставленої польської земельної магнатерії і політичних кіл австрійська влада схильна, при вирішенні долі західноукраїнського населення, надати перевагу польській знаті, українські посли віденського парламенту все наполегливіше ставили питання про національне самовизначення Галичини і приєднання її до України.

Голова Української парламентарної репрезентації, посол Є. Петрушевич виголосив 4 жовтня у парламенті знаменні слова: “Коли Австрія хоче залишатися старою Австрією, не хоче провести поділ Галичини, тоді український нарід мусить втратити останню надію на краще майбутнє в цій державі, і в зв’язку з цим ми вже сьогодні заявляємо про своє найсвятіше право на об’єднання всіх українських земель в одну Українську незалежну державу і домагаємось приєднання всіх українських областей Австро-Угорської монархії, отже і українських земель Угорщини, до Української держави.” Обурений пропольською орієнтацією австрійської влади, Є. Петрушевич відкинув геть вихований роками парламентський етикет і толерантність та назвав на додаток Австрію “ганьбою для Європи”, “тюрмою, у якій народи терплять страшні муки”.⁴⁵

А соціал-демократ С. Вітик, виступаючи з трибуни парламенту, висловився ще різкіше, наголосивши, що в країні далі “панують середньовічні феодали”, і така держава не може далі існувати. “Австрія мусить дати народам свободу для утворення самостійних держав”, бо настали часи, коли “не короновані королі, а народи самі беруть свою долю в свої руки”. На завершення він вигукнув: “Вільна і незалежна Україна належить нам як вільному народові!^,,46

Отже, ідея української державності, незалежності і соборності України набирала сили і настійливого звучання у центрі Європи, у Віденському парламенті, де були присутні кореспонденти австрійських та закордонних газет.

Усе це добре чули і численні польські посли у парламенті, так зване “польське коло”, яке відправило в липні у відставку австрійського прем’єр-міністра Е. Зайдлера, висловивши йому недовіру за підписання таємного договору з УНР у Бресті-Литовському. Поляки вже давно вел і активну підготовку до захоплення влади в Галичині. Тим більше, що ь жовтня Регентська рада у Варшаві проголосила незалежність Польщі Наступного дня “польське коло” на засіданні Ради послів зажадало від віденського уряду офіційної заяви про передачу всієї Галичини під польську адміністрацію і включення її до складу Польщі. У цьому вони сподівались на підтримку віденського двору, яка й була їм обіцяна. З вимогами політичних свобод і створення незалежних держав виступали тоді й представники інших поневолених націй імперії. Лунали промови в парламенті, заяви у пресі, проходили масові віча і демонстрації, створювалися національні ради та ін.

Все це закономірно змушувало активізуватися й українських провідників. 9 жовтня на засіданні Ради послів виступив К. Левицький, який протестував проти політики поляків та австрійського уряду у Східній Галичині, “котру віддано в руки поляків”. Він наголошував, що українська справа є міжнародною справою! Тому українці домагаються свободи і самоуправи на своїх землях, а здійсненням цього права є поділ Галичини... А коли австрійське правительство не може перевести цього поділу, або не хоче, то галицькі українці заявляють безумовно, що їх шлях веде не до Варшави, але до Києва”.⁴⁷

Наступного дня, після засідання Ради послів, 10 жовтня, там же, у Відні відбулася нарада Української парламентарної репрезентації за участю члена палати панів митрополита А. Шептицького та єдиного в уряді міністра-українця (охорони здоров’я) Івана Горбачевського. Доповідь про політичне становище зробив посол Євген Левицький. Він вніс пропозицію скликати у Львові “національну конституанту”, яка від імені українського народу імперії здійснила би право народу на національно-державне самовизначення, навіть всупереч бажанню австрійського уряду. Таке рішення було прийнято одноголосно. Тоді ж вирішено скликати 19 жовтня уЛьвові з’їзд “мужівдовір’я” з усіх українських земель Австро-Угорщини і утворити вищий представницький орган українського народу імперії - Українську Національну Раду. До складу УН Ради автоматично мали увійти усі українські посли австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, по три представники від політичних партій, ЄПИСКОПИ.⁴⁸

12 жовтня рішення УПР про необхідність утворення УH Ради було обговорено і схвалено на Народному комітеті УНДП. При цьому Іван Кивелюк рекомендував тут же заявити про об’єднання з Україною.

Варто відзначити і таку подію: 13 жовтня зібралось на багатолюдне віче українське студентство Львова, яке у резолюції віча задекларувало: “Українське студентство, стоячи на грунті самовизначення народів, ставить одиноко оправдане, доцільне, невідкладне і справедливе домагання: з’єднання всіх земель, заселених українським народом, в одну державну цілість — від нікого не залежну, демократичну українську державу”. Віче підтримало пропозицію про скликання з’їзду “мужів довір’я”, а також зажадало скликати “загальноукраїнську конституанту, зглядно державний парламент на якнайширшій демократичній основі для полагодження внутрішніх і зовнішніх справ української держави в дусі бажань широких народних верств”.Віче піддало критиці діяльність Української парламентарної репрезентації за нерішучість в її діях, навіть, “крайнє недбальство”. Студентство вимагало допустити їхніх представників до участі у майбутній УH Раді.⁴⁹

Враховуючи небезпечну для української справи діяльність поляків у Відні та Галичині, з ініціативи старшин-українців австрійської армії ще у першій половині вересня було створено таємний Центральний військовий комітет на чолі з поручником Іваном Рудницьким. До його складу увійшли досвідчені старшини-фронтовики: четар Любомир Огоновський, хорунжі Василь Бараникта Володимир Батрак, четар Володимир Караван, студент університету Юрій Полянський та ін. (всього 20 осіб).⁵⁰ Кожен із членів комітету “дістав для праці” певні військові частини, в яких повинен був підібрати собі помічників і готувати вояків-українців до виступу на захист свого народу, провести підрахунок озброєння, амуніції, харчів тощо.

Дізнавшись про діяльність комітету, його підтримав Народний комітет УНДП, який з ініціативи К. Левицького наприкінці вересня створив окрему військову комісію у складі відомих діячів — І. Кивелюка, В. Охримовича, С. Томашівського, С. Барана, В. Панейка, М. Лозинського та О. Назарука. Члени комісії регулярно брали участь в засіданнях ЦВК, інформували військовиків про становище у краї.⁵¹

Значно активізував свою роботу ЦВК після поповнення його складу досвідченими військовиками з легіону УСС-ів. Це були Сень Горук, Никифор Гірняк, Володимир Старосольський, Богдан Гнатевич, Василь Перський, Теодор Мартинець, Петро Бубела, Мирон Коновалець (брат Є. Коновальця), Ілько Цьокан та ін.

12 жовтня організаційним референтом комітету став підхорунжий УСС Дмитро Паліїв, який здійснив кардинальну перебудову праці комітету, поширивши її на увесь край. Зокрема, було створено окружні команди у Перемишлі, Станіславові, Тернополі, Чернівцях, Самборі, Стрию, Коломиї, Золочеві та Раві-Руській. Правда, спроби встановити зв’язок з фронтовими частинами, де більшість вояків складали українці, не вдалися: австрійський уряд навмисне відправив їх подалі — на італійський та сербський фронти, в Україну.

20 жовтня головою ЦВК з ініціативи старшин легіону УСС було призначено популярного серед війська і широкого загалу відданого українського патріота, сотника УСС Дмитра Вітовського. Правда, прибув він до Львова тільки ЗО жовтня. До цього часу обов’язки голови комітету виконував поручник Петро Бубела.⁵²

Такою була ситуація восени 1918 р. у Галичині.

Що ж стосується Австро-Угорщини в цілому, то ще в середині червня вона ще раз зібрала усі сили і кинула їх на італійський фронт. Десятиденна битва над рікою П’явою у північній Італії не принесла монархії успіху, вона втратила біля 100 тис. вояків—вбитими, пораненими та полоненими. Ця невдача започаткувала повну деморалізацію австрійської армії. На початку жовтня Австро-Угорщина і Німеччина звернулись до президента США В. Вільсона з проханням про перемир’я на засадах проголошених ним “14 пунктів”.

Одночасно імператор Карл І зробив ще одну відчайдушну спробу зберегти імперію: 16 жовтня 1918 р. він видав маніфест “До моїх вірних австрійських народів!”, у якому обіцяв перебудову держави на засадах федерації. “Австрія по волі моїх народів, — писалось в маніфесті, — має статися союзною державою, в якій кожне плем’я у області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм”. Однак, це була лише майбутня перспектива, бо в маніфесті далі писалося: “Доки не завершиться сеї перебудови законним шляхом, залишаються у силі без ніякої зміни установи, що існують для збереження загальних інтересів”. Імператор звернувся до “своїх народів”, щоб вони діяли через свої Національні Ради, створені з послів до австрійського парламенту. “Нехай наша вітчизна, скріплена згодою народів, які в ній живуть, вийде з воєнної хуртовини як союз вільних народів”, — резюмувал ось у маніфесті.⁵³

Отже, тільки легальним шляхом, тільки через ці ради можна і слід було домагатися певних автономних прав в імперії. Тобто ніде, ні слова — про державне самовизначення! Більше того, через три дні після появи маніфесту прем’єр-міністр Гусарек застеріг у парламенті послів !населення країни проти неправильного тлумачення маніфесту—як права на державне самовизначення. Однак його заява про єдність імперії як життєву необхідність для існування окремих державних організмів нікого вже не могла переконати.

Австрійська влада продовжувала, однак, чинити спроби переконання в необхідності збереження імперії провідних політиків усіх підвладних, поки що, народів. Чинилися такі спроби і щодо українців, оскільки вони все наполегливіше вимагали виходу зі складу імперії і приєднання до України, зокрема через архікнязя Вільгельма (який був відомий своєю прихильністю до українців, і навіть мав псевдо “Василь Вишиваний”). 17 жовтня австрійці звернулися з листом до одного з провідних українських діячів К. Левицького, в якому закликали, щоб “українська конституанта (тобто Національна Рада — Т.Б.) заявилася о приступления до Австрії”.⁵⁴ А наступного дня, 18 жовтня К. Левицький отримав ще й телеграму від того ж Вільгельма Габсбурга “з сердечним проханням до президента (голови — Т.Б.) сьогоднішніх нарад УН Ради у Львові проголосити самостійне королівство у вірності династії і скіпетрові імператора Карла, і я запевняю, що ця вірність буде нагороджена”. Вільгельм просив не розголошувати цієї телеграми, “порозумітися тільки з тими мужами, які відповідають за долю українського народу”. Телеграма закінчувалася цікавими словами: “Хай живе Велике Князівство Галич!”.⁵⁵

Цей документ, який у наш час вперше увели в обіг науковці колективної праці “Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923.

Історія” дуже характерний. Він свідчить, що імператорський двір зовсім не збирався давати самостійність національним державним утворенням, які виникали на підставі імператорського маніфесту. Вони, як зазначалось у маніфесті, далі мали творити єдиний державний організм — “союз вільних народів”.

Однак, зупинити хід історії Габсбургам не вдалось. Імперія продовжувала розпадатись. До свого визволення прямували й західноукраїнські землі.

Як передбачалось, 18 жовтня 1918 р., в п’ятницю, у Львові в Народному домі Українська парламентарна репрезентація скликала зібрання Української конституанта (Установчих зборів) для вирішення долі західноукраїнських земель Австро-Угорської монархії. Згідно з попереднім рішенням УПР (від 10 жовтня) зібралися українські посли до австрійського парламенту (прибуло 25 осіб з 33-х), 14 послів Галицького (з 34-х) і 6 — Буковинського (з 16-ти) сеймів, 2 члени палати панів, по три представники від національно-демократичної, радикальної, соціал- демократичної партій Галичини та студентства, єпископат; прибуло також по три представники від українських партій Буковини: національно- демократичної, народної, радикальної і соціал-демократичної.⁵⁶ Тобто всього — біля 70—71 особи.

Конституанта проголосила себе Українською Національною Радою (скорочено УН Рада) з повноваженнями парламенту.

Серед членів УН Ради були професори, священики, правники, селяни, робітники й ін. — представники всіх верств населення, у тому числі такі відомі політичні, культурні та церковні діячі, як митрополит Андрей Шептицький, єпископ Григорій Хомишин, віце-президент австрійського парламенту Юліан Романчук, радник двору Олександр Барвінський, адвокати Кость Левицький та Лонгин Цегельський, голова Української парламентарної репрезентації Євген Петрушевич, письменник Василь Стефаник, композитор Олександр Колесса, професори Станіслав Дністрянський, Іван Горбачевський й ін.

На засідання наради-конституанти не прибули представники Закарпаття, але група місцевих діячів надіслала до Львова письмове повідомлення про те, що Закарпаття солідаризується з Галичиною.⁵⁷

Цікаво, що до складу У H Ради обрав своїх представників-делегатів і Український Національний Союз з Києва. їх було троє: член Центральної Ради і Малої ради, міністр освіти УНР В’ячеслав Прокопович; член Центральної Ради, голова Українського BPK у Києві, член ЦК УСДРП Володимир Чехівський і член Центральної Ради, колишній заступник губернського комісара Галичини і Буковини Михайло Корчинський.⁵⁸ Правда, до Львова вони не змогли приїхати.

Головою УH Ради обрали Євгена Петрушевича.

На засіданні з ґрунтовною вступною промовою виступив Є. Петрушевич та було виголошено два основні реферати—д-раС. Барана ід-раЄ. Левицького. Обговорення їх тривало до ранку — 12 годин.

УН Рада ухвалила рішення наступного дня, тобто 19 жовтня, скликати у Львові з’їзд “мужів довір’я” (що ще раніше, 10 жовтня, запропонувала зробити УП репрезентація) з метою затвердження складу УНРади і проголошення української державності на всіх українських землях Австро-Угорщини.

Дуже гостро дебатувалось на конституанті питання про злуку західноукраїнських земель із Наддніпрянською Україною. На негайному об’єднанні з Україною наполягали представники УСДП на чолі з Миколою Ганкевичем, студентства, дехто з радикалів і націонал-демократів. Проте перемогла думка парламентарної репрезентації, щоби поки що не приєднуватись до України, оскільки в оголошених всьому світові “14 пунктах” Вільсона народам Австро-Угорщини обіцяно право на самовизначення (пункт 10-й), отже, і українцям, які, до того ж, можуть бути допущені на мирну конференцію, скликання якої готувалось у Парижі.

Притому, як згадував учасник тих подій М. Лозинський, підкреслено ще й такий аргумент, що Росія трактувалася західними державами як єдина держава, єдиний народ, про Україну ніхто з них не вів мову, та ще й зараз гетьман П. Скоропадський оголосив Україну федеративною частиною Росії. Це загрожувало б і Галичині з Буковиною опинитися під владою Росії, бо Україна на Заході як самостійна держава не була визнана, до того ж укладення нею Брестського миру з державами Четверного союзу викликало велике невдоволення Заходу.⁵⁹ Не останнє значення мала також німецька окупація України, до якої провід УH Ради ставився негативно.

Зрештою навіть Український національний союз у Києві, який під проводом В. Винниченка і С. Петлюри готував у цей час повстання проти гетьмана, прислав через д-ра С. Барана у Львів повідомлення, щоб Галичина з Буковиною “у випадку державного перевороту” не висловлювались наразі за злуку з гетьманською Україною, бо це зміцнило б становище гетьмана, який “готується до злуки з Росією і уневажнення IV Універсалу”.⁶°

Отже, більшістю голосів вирішено тимчасово до України ще не приєднуватись, залишивши це питання відкритим.

На засіданні 18 жовтня був прийнятий Статут Української Національної Ради, в якому записано:

“§ 1. Українська Національна Рада є Конституантою тієї частини українського народу, яка живе в Австро-Угорській монархії, на цілій його етнографічній території.

§ 2. Українська Національна Рада має право і обов’язок:

а) виконати в хвилі, яку признає за відповідну, іменем українського народу Австро-Угорської монархії його право на самовизначення та рішити про державну долю всіх областей, населених тим народом;

б) підприняти (вжити — Т.Б.) усі постанови та заходи репрезентативного, законодавчого та адміністративного характеру, щоби своє рішення під а) перевести в життя”.

У § 3 зафіксовано вже поданий вище склад УН Ради. У § 4 записано: “Скликає Українську Національну Раду і головує на її засіданнях голова Української парламентарної репрезентації, а у випадку його перешкоди, той, кого голова УПР до цього уповноважить”. І, накінець §5: “Важніші публічні заяви підписують іменем Української Національної Ради: голова Української Парламентарної репрезентації, члени Палати Панів, президії усіх українських клубів парламентарних і сеймових та по одному відпоручникові (уповноваженому — Т.Б.) кожної партійної організації”.⁶¹

Другим важливим, історичної ваги документом була прийнята одноголосно Постанова про утворення на українських землях Української держави. Ось її зміст:

“Стоячи на становищі самоозначення народів, Українська Національна Рада, як Конституанта, постановляє:

1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, а зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну із влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини — творять однопільну українську територію.

2. Ся українська національна територія уконституовується як Українська держава. Постановляється поробити приготовчі заходи, щоби се рішення перевести у життя.

3. Взивається всі національні меншості на сій українській области — причім Жидів признається за окрему національність — щоб уконституовувалися і негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідаючій їх числу населення.

4. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної сим способом держави на основах загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом (представництвом — Т.Б.) з правом національно-культурної автономіїта з правом виступства (виходу — Т.Б.) при правительстві для національних меншостей.

5. Українська Національна Рада жадає, щоб зорганізована оце в державу українська територія мала безумовно своїх заступників на мировій конференції.

6. Теперішному австро-угорському міністрови заграничних справ граф. Буріанові відмовляється права виступати від імені сеї української території”.⁶²

Прийнявши ці обидва важливі акти, УН Рада перервала своє засідання, оскільки настало вже 19 жовтня, день, на який були скликані з усієї Галичини і Буковини “мужідовір’я” — представники міст, містечок, повітів, сіл, різних громадських організацій і т.п. їхній з’їзд мав відбутися у великому залі Народного дому, який вміщував декілька сотень осіб.

На з’їзд прибуло біля 300делегатів. Під будинком, на площі зібралося ще біля 2 тис. осіб, які з нетерпінням очікували повідомлень із залу засідань. Частина зібраних “увійшла силою на салю і не було способу їх усунути”.

Планований з’їзд “мужів довір’я”, згадує К. Левицький, “перемінився \ велике народне віче”, яке М. Ганкевич назвав “Національними зборамі українців”, а К. Левицький — “Всенародними Українським? Національними Зборами уЛьвові”.⁶³

На зборах виступив Є. Петрушевич, який поінформував усіх присутній про рішення УН Ради, зачитав Статут та Постанову, привітав народ з утворенням Українськоїдержави. “Всі повстали з місць, — писав у репортажі про цю історичну хвилину кореспондент газ. “Діло”, — і з тисяч грудей залунала могутня пісня “Вже воскресла Україна”.⁶⁴

Зібрані на з’їзді “мужі довір’я” та двохтисячне народне віче одноголосно з вигуками “Слава” і тривалими оплесками схвалили як Постанову про утворення Української держави, так і Статут УН Ради.

Перед зібраними виступило ще кілька промовців, у т.ч. М. Ганкевич, який підкреслив, що “домаганням і ціллю всіх українців є з’єдинення всіх українських земель... в одну державу... з’єдинену, вольну, самостійну Українську Республіку”. М. Ганкевич говорив про захист соціальних і національних прав народів в Українській державі, закликав до мирного, демократичного, справедливого розв’язання спірних питань з поляками і росіянами.⁶⁵

Вже у перші дні свого існування УН Рада отримала кілька вітальних телеграм з нагоди свого утворення і проголошення Українськоїдержави - від Чорноморської української ради, Українського національного союзу з Києва та ін. Чорноморська рада телеграфувала, що події в Галичині “викликають зачудування і радісну надію, “що вона” вітає рішучий крок закордонних братів, бо слідом за ними піде об’єднання всіх українських земель від Сяну до Кубані в одне суверенне державне тіло. ” А Український національний союз заявляв про “свою повну готовність піддержати змагання за наш спільний ідеал — об’єднання всіх українських земель в одно державне тіло”.⁶⁶

Таким чином, дні 18 і 19 жовтня стали в історії Східної Галичини знаменними днями відновлення, після майже 600-літньої неволі та панування чужинців, української державності.

19 жовтня, у другій половині дня, знову зібралась УН Рада, яка утворила зі свого складу виконавчі органи — делегатури або комісії. Ix було три: загальна виконавча під керівництвом Євгена Петрушевича, для Галичини й Закарпаття на чолі з Костем Левицьким, та для Буковини на чолі з Омеляном Поповичем. Була обрана також Президія УН Ради, яка керувала засіданнями Ради і представляла її у період між сесіями.⁶⁷ Усі ці органи негайно приступили до праці.

Так, члени виконавчої делегатури вже 20 числа виїхали у Відень для переговорів з австрійською владою. До делегатури, крім її голови — Є. Петрушевича, входили Є. Левицький, JI. Бачинський, Т. Окуневський, В. Бачинський, К. Трильовський, М. Василько, А. Лукашевич.

Буковинська делегатура виїхала у Чернівці, а голова галицько- закарпатської К. Левицький вже 20 жовтня скликав на площі Св. Юра велике віче городян, на якому ще раз повідомив народ про утворення Української держави, оголосив усі рішення УН Ради і Національних зборів “мужів довір’я”.⁶⁸

Для чого ж виконавча делегатура УН Ради поїхала до Відня? Інші ж поневолені раніше народи монархії Габсбургів спішно створювали свої державно-політичні органи і структури, починали відбудовувати свої держави, не питаючи згоди Відня. Українці ж чинили інакше. Очевидно, старше покоління галицьких політиків (Є. Петрушевич, К. Левицький, С. Голубович, І. Горбачевський, К. Трильовський та ін.), виховане в австрійській політико-правовій системі, не могло позбутися свого австрофільства, боялося виглядати “бунтівниками”, “екстремістами”, добиваючись дарованої австрійською владою “законної” свободи. Про це з гіркотою згадували потім представники молодшої, рішучішої, радикальнішої генерації, зокрема, Д. Паліїв, О. Кузьмайін.⁶⁹

Вони вперто оббивали пороги різних високопоставлених урядовців у Відні, в той час, як Австро-Угорська імперія вже фактично розвалилася, всюди панував хаос, поневолені народи, не питаючи дозволу, брали владу У свої руки. Зокрема, 24 жовтня 1918 р. проголосила свою незалежність Угорщина, 28 жовтня — Чехословаччина, 29 жовтня — Сербо-Хорвато- Словенська держава (згодом Югославія).

Пояснюючи таку поведінку галицьких політиків і керманичів, К. Левицький пізніше писав, що оскільки Україна “була слаба і не вказувало на те, що цим шляхом створиться дійсно Соборну Україну,... тому частина наших політиків думала, що злука з Австрією може дати нам захист перед імперіялістичним напором найближчих сусідів”. Разом з тим він визнавав, що “мабуть, більшість українського громадянства..., Українська соціал-демократична партія, більшість Радикальної партії, частина Національно-демократичної партії, Українські січові стрільці і студентство — заявлялися за з’єдинення усіх українських земель в одну велику Українську державу без застережень”⁷⁰. Це було свого роду засудження дій Української парламентарної репрезентації і УН Ради на цьому етапі їх діяльності, правда, запізніле.

Отож, Українську державу проголошено не самостійною, а в складі Австро-Угорщини. Учасник Національних зборів, член Центрального військового комітету Дмитро Паліїв писав про ці події: “Загал з таким рішенням не погод жувався. До України—така була загальна думка і воля. Витворювалися два різні табори. Старі і відповідальні тоді політики шукали компромісу з Австрією. Соціал-демократія, молодь і “голос народа” бажали йти революційним шляхом. Прірва вже тоді наростала”⁷¹. Тож не випадково Є. Петрушевич не допустив дискусії на зборах “мужів довір’я” і виступали там лише ті, хто підтримував лінію УПР. Що ж стосується Національної Ради, то там Є. Петрушевич і його соратники увесь час мали явну більшість.

У Відні галицькі політики зустрілися з президентом (головою) уряду Гусареком, поінформували його про рішення Національних зборів українців у Львові 19 жовтня. Уряд обіцяв, згідно з цими рішеннями, призначит, намісника Галичини з українців і у порозумінні з УН Радою провесті реорганізацію місцевої адміністрації у краї.⁷² Залишилося отримати згод: імператора. Але до нього галичан не допустили. Двір, замість схвалення погоджених заходів, 25 жовтня відправив Гусарека у відставку (очевидно, під тиском поляків), призначивши на його місце професора Лямаша. Останній під час зустрічі з представниками УН Ради теж обіцяв, що все, як ідомовленоз Гусареком, буде виконано, але далі обіцянок справа не пішла. Австрійська влада вичікувала, як розгорнуться події в Галичині.

Це вичікування можна зрозуміти, бо поляки не збирались здавати в Галичині своїх позицій. Проголошення у краї Української держави викликали серед них переполох і активний спротив.

У своїй передовиці за 24 жовтня газета “Діло” повідомляла: “ Поляки заворушилися, щоб витворювати фікцію Польщі на тих українських землях, де вони як національна меншість були доси гнобителями українського народу... Використовуючи владу, яку їм віддала Австрія над українським народом, стараються вони ріжними маніфестаціями викликати враження, що Східна Галичина — се польський край. Не маємо очевидно на думці маніфестацій горожан польської народности, — справедливо писала газета, —яким вільно маніфестувати свої домагання, скільки їм подобається. Але мусимо звернути увагу поляків, що оскільки вони маніфестують “польськість” Східної Галичини в імени міських, повітових чи громадських рад і взагалі в імени публічно-правних організацій та інституцій, то сповнюють вони — користуючись своєю перевагою гнобителів — насильство над волею українського народу. Бо організації і інституції публічно-правового характеру в Галичині не є польські, тільки загарбані поляками”. І далі “Діло” логічно запитувало: “Та невже ж вони думають, що коли в цілім світі здобуває побіду принцип свободи й незалежности кожного народу на його землі, коли розпадаються держави, які були побудовані на поневоленні народів..., невже ж поляки думають, що хоч би їм хтось і признав те право гноблення нас, то чи наш нарід піддасться під польське ярмо? ”.⁷³

Переконавшись, що в австрійської влади нічого добитися не вдасться, виконавча делегатура УН Ради ще у Відні ухвалила:

1. “Українська Національна Рада має обняти управу українських областей в Галичині.

2. Українська Національна Рада нав’яже взаємини з іншими Національними Радами задля узгодження спільних справ і у справі укладення перемир’я.

3. Українська Національна Рада вестиме мирні переговори самостійно.

4. Уконституовання Української Національної Ради слід нотифікувати Українській державі й іншим державам. ”⁷⁴

Отже, виконавча делегатура врешті-решт, не оглядаючись на австрійську владу, почаладіяти у справі зміцнення проголошеної української державності, якій звідусіль, до речі, загрожували вороги.

Між тим, у Львові 27 жовтня, тобто після тижня бездіяльності (очевидно, очікували вістей з Відня), зібралась делегатура УЦ Ради для Галичини на своє перше засідання. На ньому між членами делегатури були розподілені обов’язки. Так, головою став К. Левицький, його заступниками обрано І. Кивелюка і І. Макуха та одне місце заступника залишено для соціал- демократів, скарбником обрано І. Куровця, контролером—О. Барвінського, секретарями — В. БачинськоготаО. Назарука.⁷⁵

На цьому засіданні було прийнято ряд важливих рішень. По-перше, “перейняти адміністрацію у Східній Галичині у свої руки”, по-друге, щодо справи організації української влади на місцях. Отже, зазначено, що “угольним каменем нової держави стати мусять наші сільські і міські громади, в яких належить завести загальне, рівне, тайне, безпосереднє і пропорційне право голосування, як для мущин, так і жінок, що укінчили 20-ий рік життя. При сім мається знести автономію двірських обшарів (поміщицьких маєтків - Т.Б.) і влучити їх до громад”. Органами самоуправління в державі мали стати громадські ради (сільські й містечкові) таповітові ради, обрані населенням. “Громадські і повітові ради мають обняти цілу адміністрацію на місцях і дбати у першій мірі через свої органи про удержанє ладу, безпеки, життя і майна громадян і стояти на сторожі народних прав і свобід”. Так були визначені основні функції органів місцевого самоуправління. “До сеї праці вже тепер,—вказувалось у рішенні галицької делегатури, — мусять приготуватися наші громади, а помічними їм мають бути всі народні культурні, заводові, господарські, кооперативні, економічні та політичні організації”.⁷⁶

Крім створення органів народного самоуправління, було “вирішено видати потрібні інструкції та покликати негайно до життя”, замість польсько-австрійських, органи української місцевої державної адміністрації. Ними повинні були стати повітові комісари УН Ради. Комісарів мали обирати делегати сільських і містечкових громад. При комісарах утворювалися так звані прибічні ради, як орган “дорадчий і виконуючий для повітових комісарів”. Вибори цих комісарів повинна була затвердити делегатура УН Ради. В сільських і містечкових громадах належало обрати громадських комісарів, яких затверджували повітові комісари. “До помочі громадським комісарам мають служити сільські і містечкові прибічні ради, вибрані рівночасно на громадських зборах”.

Цього ж дня галицька делегатура, “як виконуючий орган УН Ради”, видала розпорядження, опубліковане в газеті “Діло”, про скликання 1 листопада у Львові наради повітових організаторів, які кілька днів перед тим були послані в повіти з інструкціями і завданням допомогти в організації української влади на місцях.

Hа день 6 листопада були призначені у всіх повітах вибори повітових, містечкових і сільських органів адміністрації та самоуправління.⁷⁷

28 жовтня на своєму вечірньому засіданні галицька делегатура постановила, що вона “остає в перманенції (працює безперервно—Т.Б.) і відбуває засідання щоденно о 5-ій пополудні”. Також було ухвалено, враховуючи тяжке продовольче становище в Галичині та голод, який панував у багатьох місцевостях краю, що все “продовольство на території Української держави перебуває в її розпорядженні”, не підлягає вивозові, а селяни не повинні здавати польсько-австрійській адміністрації “ані зерна збіжа”. В умовах війни і розрухи це рішення мало велике значення, ним було започатковано важливу акцію щодо забезпечення власного населення харчами.

Продовольчими проблемами мав зайнятися утворений рішенням галицької дел егатури 29 жовтня Український харчовий уряд “з осідком у Львові, котрий переймає всі агенди (повноваження - Т.Б.) від теперішнього ц.к. Крайового господарського уряду”. Головою (“президентом”) уряду призначено д-ра Стефана Федака, членами уряду Заячківського, Гарасимовича, Нагірного, Кинцикевича, !лодзинського і Терпиляка — “як начальних референтів поодиноких галузей харчової господарки”. У повітах повітовій владі належало утворити “повітові харчові комітети”, кожен з яких повинен складатися з десяти осіб: по 5 представників від виробників і споживачів, “з залученням представників національних меншостей”. Кожен повітовий комітет повинен був обрати свого голову і підпорядковувався тільки комісарам УН Ради і харчовому урядові. Вибори до харчових комітетів, — вказувалось у розпорядженні С. Федака 31 жовтня, — належало провести негайно, про них та про персональний склад комітетів повідомити харчовий уряд.⁷⁸

Політична ситуація, між тим, у Галичині ускладнювалася. 28 жовтня у Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія, яка повинна була перейняти владу в усій Галичині від австрійської адміністрації і забезпечити перехід усього краю до складу Польської держави. Комісія оголосила, що визнає владу тільки Варшавського уряду й видала наказ, щоб усі державні органи в Галичині здійснювали управління тільки від імені Польської держави. Намісника Галичини К. фон Гуйна попереджено, що комісія переймає всю повноту влади у краї. Офіційна її передача була призначена на 1 листопада, коли заплановано переїзд комісії у Львів, який мав стати місцем її урядування.⁷⁹

Одночасно у Буковині місцеві румунські діячі створили свою Національну раду і повели боротьбу за приєднання усієї Буковини до Румунії. Слід відзначити, що досить, активно діяла й буковинська делегатура УН Ради на чолі з О. Поповичем, яку було перейменовано 25 жовтня у Чернівцях на “Український крайовий комітет Буковини”. До його складу, крім О. Поповича, увійшли А. Артимович, В. Залозецький і М. Литвинович. З листопада у Чернівцях комітет скликав всенародне віче, на яке прибуло майже 10 тис. осіб. Віче одноголосно прийняло рішення “про приєднання до Великої Соборної України” і Української держави в Галичині. У повітових містах поставали українські повітові управи (Вижниця, Заставна, Вашківці й ін.).⁸⁰

Але повернімось до Галичини. Оскільки, як показали події, польські правлячі кола в Галичині зовсім не зважали ні на політичні, ні на національні інтереси українців, діяли так, ніби в Галичині немає ніяких українців, ані їхньої Національної ради та інших органів і організацій, — то конфлікт між обома сторонами ставав неминучим.

ЗО жовтня галицька делегатура УН Ради прийняла ухвалу, що “оскільки... Польська Ліквідаційна Комісія вдерлася в суверенні права Української Держави”, то “всі уряди державні, краєві, громадські на... території Української Держави мають уважати висше подане зарядження Польської Ліквідаційної Комісії протизаконним і його не виконувати”, а коли б якийсь орган чи організація “хотів вище подане протизаконне зарядження... виконувати, взивається горожан Української Держави таких протизаконних заряджень згаданих органів не слухати, не виконувати і на випадок потреби ставити їм опір”⁸¹.

Цю позицію підтримала газета “Діло”, отримавши від українських урядовців старого Крайового господарського уряду Галичини інформацію, що цей уряд “в апровізаційних справах почав поступати так, як коли б Галичина була частю польської держави... За збіжжя українського селянина польські краєві власті хотять від Відня дістати згоду на прилучення Східної Галичини до Польщі”, — писала газета. І далі наголошувалось, що “тільки Українська Національна Рада є єдиним господарем Східної Галичини, тому ніяка інша чужа інституція ні орган не сміє нічого приказувати в Східній Галичині”.⁸²

Того ждня, ЗО жовтня, галицька делегатура прийняла дуже важливу постанову про формування українських збройних сил. Легіон Українських січових стрільців визнано “за основу і зав’язок національної оружної сили Української держави”. Крім того,було наказано, що всі українські частини австрійської армії підлягають Наказному отаманові УН Ради”.⁸³

З цією метою делегатура звернулася до Начальної команди австрійської армії “віддати негайно" ці частини в розпорядження УН Ради і якнайшвидше передислокувати їх до краю. Постанова була опублікована за підписами К. Левицькогота І. Кивелюка.

Отже, як бачимо, після періоду нерішучості і вагань, який тривав 7—8 днів після її утворення, УЦ Рада та її галицька делегатура активно розпочали процес творення української державності — справу нелегку, оскільки цієї державності, задушеної агресивними сусідами, не було ще з часів Галицько-Волинського князівства.

Складність завдання добре розуміли тодішні політичні керманичі СхідноїГаличини. Зокрема, у статті д-ра Степана Барана “Відень чи Київ?”, опублікованій в газеті “Діло” за 31 жовтня, констатується, що “перші рішення УН Ради, перша основа нашого державного устрою і перших конституційних підстав стали одначе на половині дороги. Передовсім не сказано нічого про повну суверенність і незалежність нового державного твору і тим самим не означено зовсім його державно-правової будучности”.⁸⁴

Мабуть, політичне керівництво Східної Галичини чинило це продумано, свідомо, оскільки така ситуація відкривала йому дорогу для політичного маневру. Справді широкі верстви населення — селяни, робітники, студентство, більшість інтелігенції, духовенства, вояки — виступали за негайне приєднання до Української держави. Але з мотивів, які наводились галицькими політичними керівниками на організаційному засіданні УН Ради 18 жовтня, це не так просто було зробити. Крім всього іншого, існувала ще й Австро-Угорська імперія, до того ж із значними збройними силами, з яких чимало військ знаходилось у Галичині, і напевне, вона б не допустила до відокремлення від себе цілого краю. До того ж ще не закінчилась світова війна, військові дії тривали. Крім того, немає сумніву, що проти цього категорично виступили б поляки, які мали в Галичині налагоджений адміністративний, правоохоронний, каральний апарати, численні збройні формування і вважали Східну Галичину своєю “історичною” територією.

Отже проголошення державної самостійності українських земель Австро-Угорщини тоді, у середині жовтня, не мало шансів на успіх. До цього не було готове політичне керівництво галичан і буковинців, воно не мало кваліфікованого адміністративного апарату, а головне, армії, щоб себе відстояти. Ось як з цього приводу писав С. Баран у вже згадуваній статті: “Проголошена у Львові... українська держава... не була би здібна до повного самостійного розвитку. Некорисне географічне положення і отверті границі, повне зруйнування війною цілої області, господарська руїна населення та господарська відсталість сеї території з виключним аграрним характером, без промислу, хоч би рільничого, не дають повних основ до державної самостійності сих областей. Прибита воєнним спадком — воєнним тягарем, втиснена між сусідні більші державні організми, визискувана сусідніми промисловими державами з заходу, мусіла би скоро стати фактичною їх колонією”. І далі: “Анексування... цеї держави Польщею чи навіть союз з нею рівнявся би скоріше її загладі, бо крім визиску господарського... прийшов би і гніт національно-культурний, такдобре нам звісний...”.⁸⁵

Мабуть тому українські керманичі вирішили тимчасово залишитись у складі Австрійської держави — щоб не бути поглинутими Польщею, оскільки Україна була ще надто нестабільною, слабкою державою, щоб мати змогу захистити Галичину.

Але повернімося до подальших подій в Галичині, які стрімко і часто непередбачливо розвивались. Делегатури УН Ради продовжували державотворчу роботу. Так, галицька делегатура на засіданні 29 жовтня ухвалила статут та інструкції для місцевих органів української влади, утворила Центральне бюро УН Ради — для повсякденної організаційної роботи і запропонувала усім установам, організаціям і громадянам “звертатися в усіх справах і слати всі письма в це бюро; обговорила ряд інших справ щодо “будування української держави”.⁸⁶

Поляки, між тим, крім створення ліквідаційної комісії, вживали енергійних заходів для перебрання Східної Галичини у свої руки, у т.ч. інтенсивно формували тут свої збройні сили. За розпорядженням Начальника Головного штабу польських збройних сил у Варшаві генерала Т. Розвадовського генерал князь Вітольд Чарторийський був призначений Генеральним комісаром Галичини, “який зараз має обняти управу від генерала-полковника Гуйна”, а генералів C. Пухальського і Ламезанаде Салена призначено, відповідно, військовими комендантами Галичини і Львова. Розвадовський скерував наказ польській військовій організації у Львові взяти владу у свої руки, а можливі виступи “непольського населення” безоглядно придушити, учасників суворо покарати.⁸⁷

При цьому слід мати на увазі, що в усіх містах Східної Галичини стояли гарнізони австрійської армії, переважну частину особового складу яких становили вояки і старшини польської національності. Тут діяли нелегальний польський Начальний комітет і воєнні команди в округах, різноманітні військові і воєнізовані організації. Серед них: Польська військова організація (POW), Польські військові кадри (PKW), Організація польських солдатів і офіцерів австрійської армії (Wolnos с ), Команда війська польського (KWP), Польський допоміжний корпус (PKP) та ін.

Польське керівництво у Львові було поінформоване, що українці мають намір з часом повністю взяти владу у свої руки, у т.ч. зайняти Львів.⁸⁸ Воно проводило інтенсивні наради, збирало військові сили. Одна з таких нарад відбулася 31 жовтня. У ній взяли участь представники адміністративної польської влади і різних військових організацій. Було вирішено оголосити стан бойової готовності, діставати, де вдасться, зброю, озброювати цивільне населення.

Крім того, восени 1918р. у Львові були створені кілька студентських воєнізованих загонів, жіночий загін та скаутський. Усі вони пройшли військову підготовку. Жіночий загін мав виконувати санітарні та розвідувальні обов’язки; скаутський, сформований із скаутів (гарцерів) та учнів старших класів гімназій — розвідувальні та зв’язкові.⁸⁹

Загальне командування цими та іншими силами здійснювали (до приїзду генерала С. Пухальського у Львів) полковник Б. Роя (перебував У Кракові) та капітани Ч. МончинськийіА. Камінський.

Польські збройні сили у Львові мали артилерію, кулемети, кавалерію та ін. На час приїзду Польської ліквідаційної комісії у Львів було вирішено утворити єдине військове командування (на чолі з Ч. Мончинським) та бути готовими взяти владу у місті в свої руки.⁹⁰ Підготовку українців до взяття влади, діяльність У H Ради ніхто з польських політиків і військових серйозно не сприймав.

ЗО жовтня приїхав до Львова і мав зустріч з намісником К. Гуйном міністр варшавського уряду Ст. Гломбінський, а 31 жовтня — член президії ПЛ К, лідер партії людовців В. Вітос. Мова йшла про конкретні строки і процес передачі влади в Галичині полякам. Обидва польські діячі “виїхали з міста у переконанні, — як пише сучасний польський дослідник Міхал Клімецький, — що не існує реальної загрози зайняття Східної Галичини українцями. Гломбінський поінформував навіть Варшаву, що австрійці повністю контролюють ситуацію у Львові.⁹¹

Українські військові діячі, між тим, проводили добре законспіровап підготовчу роботу у різних військових частинах, зокрема, у 15 і 41 піхоти и полках у Львові, 19 і ЗО стрілецьких полках, 50 вартовому курені та ін.

За підрахунками сотника О. Кузьми, Український військовий коміте у кінці жовтня міг розраховувати на 2 — 2,5 тис. вояків та біля 60 старшин.⁹ Правда, деякі польські дослідники називали цифру 5—6 тис. осіб на боц українців, але вона явно завищена: напевно для того, щоб показати значимість “львівських боїв” та вагомість “польської перемоги”. Насправді ж реальне число українських військовиків виявилося значно меншим за одні й другі дані.

Оцінивши реальність загрози захоплення Східної Галичини поляками, 31 жовтня на аудієнцію до намісника відправилась й делегація УН Ради у складі К. Левицького, І. Кивелюка, С. Голубовича, С. Барана, Л. Цегельського, O₄ О. Стефановича і В. Сінгалевича. Тобто, українські політики продовжували орієнтуватися на конституційні, “правові” шляхи одержання влади від Австрії. До речі, в приймальні намісника українці зустрілися з польською делегацією на чолі з В. Вітосом, яка покидала намісництво.⁹³

У довгій розмові з К. Гуйном делегація, на підставі права народів на самовизначення, Маніфесту імператора, небезпеки нападу поляків, утворення УН Ради, проголошення Української держави, зажадала передати адміністрацію у Східній Галичині і Буковині в руки УH Ради. Намісник, однак, заявив, що оскільки жодних інструкцій із вказаної проблеми він із Відня не отримав, тому не може задовольнити вимогу ні українців, ні поляків, бо ця справа має вирішуватися світовим конгресом. Але одночасно застеріг делегацію від будь-яких “незаконних”, насильницьких дій, бо тоді буде змушений застосувати військо.⁹⁴

Ситуація для українських політиків складалась критична: австрійці не збиралися передавати українцям владу у Східній Галичині, а поляки, незважаючи на австрійців, готувалися взяти її у свої руки.

У другій половині дня 31 жовтня в напруженій обстановці відбулось засідання галицької делегатури УH Ради. На ньому були присутні і представники військового комітету на чолі з Д. Вітовським. Заслухано звіт про переговори з намісником К. Гуйном. Члени УН Ради й далі не могли вирішити: “...чекати вістей з Відня, вичікувати, що зроблять поляки, чи зараз приступити до виконання акту перейми влади”.⁹⁵ Справу вирішив емоційний, аргументований виступ Д. Вітовського, який в кінці своєї промови заявив, що “до перевороту все підготовлено і вже неможливо його відкласти..., бо завтра українці можуть бути безсилі проти польської переваги. Справа може вдатися тільки зараз. Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра його напевно візьмуть поляки”.⁹⁶

Після кількох запитань завжди вкрай обережного К. Левицького, на які отаман Вітовський дав вичерпні відповіді, делегатура УН Ради “однодушно постановила виконати акт перевороту зайняттям міста Львова зі всіми державними установами 1 листопада 1918 р.”, — згадує К. Левицький.⁹⁷

Військові почали діяти. ЦВК був перейменований в Українську Головну військову команду (УГВК) на чолі з отаманом Д. Вітовським. До неї увійшли отаман Сень Горук, поручники Богдан Гнатевич, Іван Рудницький-Мартинець та Петро Бубела, четарі Іванчук та л. Огоновський, підхорунжий Дмитро Паліїв, сотник Перський. Всі ці старшини належали до УСС-ів.⁹⁸

31 жовтня був виданий всім українським частинам у Львові наказ: “В ніч з 31 жовтня на 1 листопада ц.р. Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Тієї ночі українські військові частини займають Львів. Те саме заряджено по всіх містах Східної Галичини. Після одержання цього наказу негайно опанувати містом”.⁹⁹

Подібного змісту накази були розіслані кур’єрами усім окружним військовим комітетам, довіреним особам, політичним діячам, українським організаціям у містах і повітах. Наказувалось негайно захоплювати владу, використовуючи для цього не тільки вояків, а й цивільних патріотів — студентів, селян, робітників тощо. Телеграмне посилали, бо у відділеннях зв’язку сиділо багато урядовців-поляків, які могли б здійняти тривогу. “Негайно атакувати місто, — писалось в такому наказі у Коломию. — Оставити відповідно до місцевих потреб залогу, решту війська негайно вислати до Львова. Оскільки Станіславів потребував би допомоги, треба її уділити”. У Перемишль: “Найдальше до 4 год. опанувати місто, залізнодорожний міст на Сяні за всяку ціну до тої години знищити”¹⁰⁰ (це щоб поляки не змогли підтягнути з Польщі підкріплень — Т.Б.).

Сил, правда, в українців було мало, зокрема, у Львові. Виявилося, що УГВК може розраховувати в місті тільки на 1400—1500 вояків та 35—40 старшин. Не вдалось своєчасно перекинути до Львова з Чернівців загартований у боях полк УСС-ів, бо проти цього заперечувало австрійське командування і намісник Гуйн. Правда, повідомлення УСС-ам з наказом прибути у Львів УГВК було послано, вони його отримали 1 листопада, і в цей же день перший транспорт УСС-ів залізницею вирушив до Галичини. Прибув у Львів, через бойкот польських залізничників, тільки в ніч з 3 на 4 листопада.

У Львові в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. між присутніми на військовій нараді старшинами були розділені конкретні бойові завдання щодо захоплення найважливіших об’єктів міста, роззброєння неукраїнських військових частин.

Невдовзі поручник І. Цьокан повідомив УГВК, яка перебувала у Народному домі, що австрійсько-німецькі, угорські та чеські частини будуть притримуватись нейтралітету, лише просять якнайшвидше відправити їх додому. Загін поручника Марганця захопив ратушу, над якою група стрільців, серед яких був 17-літній Степан Паньківський, підняла синьо-жовтий прапор. Хорунжий Сендецький з 75 стрільцями зайняв намісництво, де взято під домашній арешт графа Гуйна, а четар ГТрухіззагономзайнявкомецдатуру,дебулозаарештовано генерала Пфеффера.

Українські загони зайняли також головну пошту, військові казарми, головний вокзал та вокзали на Підзамчі, Персенківці й Личакові, телеграф, будинок сейму, банки, поліцейське управління та ін. Правда, вояків, і особливо старшин, катастрофічно не вистачало. Деякі загони і залишені ними на об’єктах залоги були малочисельними, на захоплення деяких об’єктів навіть не вистачило війська (не зайняли військових складів на Янівській вулиці, ангари літаків на Левандівці, кадетськоїшколитаін.).¹⁰¹

Удосвіта Львів повністю контролювали українські війська. На вулицях міста з’явилися озброєні патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках. 0 7-й ранку Д. Вітовський склав рапорт К. Левицькому про заволодіння столицею Східної Галичини “без проливу крові і взагалі без жертв”.¹⁰² Це була велика перемога УГВК і особисто Д. Вітовського, зрештою, як і політичного керівництва УН Ради, яке дало згоду на військову акцію.

УН Рада, вірна своїм традиціям, вирішила все-таки отримати “юридичне право” на владу в українських землях Австро-Угорщини, щоб її ніхто не зміг звинуватити в узурпації влади. Група членів УH Ради на чолі з К. Левицьким знову пішла до К. Гуйна (інтернованого, до речі) з пропозицією підписати акт про передачу влади. Проте, Гуйн, під приводом того, що він інтернований, відмовився це зробити. І все ж вихід було знайдено. К. Гуйн погодився передати свої повноваження заступникові В. Децикевичу, а останній підписав урядовий акт про передачу влади УН Раді. Від імені УН Ради цей акт підписали К. Левицький, О. Барвінський, С. Голубович, Л. Цегельський.¹⁰³ Так, юридично, цілком законно, як того хотіла УН Рада, було оформлено перехід влади у Східній Галичині з рук австро-угорської влади до рук української.

Майже без перешкод українці здійснили захоплення влади у повітах, містах і селах Східної Галичини. Ядром повстання всюди були українські військові підрозділи. Але активну участь у ньому прийняло населення - робітники, селяни, інтелігенція, студенти.¹⁰⁴

Взяття влади українцями, на загал, проходило порівняно спокійно, мирно, без боїв і жертв. Але не всюди. Військові дії із вбитими і пораненими мали місце у Дрогобичі, Бориславі і особливо у Перемишлі, де поляки увели до бою бронепоїзд та ін. Місто кілька разів переходило з рук у руки, аж поки його остаточно зайняли поляки. До речі, наказ УГВК про знищення мосту через р. Сян так і не було виконано, що дало змогу полякам перекидати до Галичини численні військові підкріплення.

Отже, піднята і здійснена УГВК на чолі з Д. Вітовським військова акція у Львові переросла в загальнонаціональне повстання, у народно- демократичну, національно-визвольну революцію на українських землях Австро-Угорщини, що розвивалася в єдиному руслі української революції у Наддніпрянській Україні і революції в імперії Габсбургів взагалі.

Значення цього історичного факту важко переоцінити. Вперше, з часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, корінне населення західноукраїнських земель, після 570-річного чужоземного панування і гноблення стало знову господарем власної долі, скинуло гніт окупантів, проголосило державну незалежність.

Ось як писали про цю подію самі сучасники: “Чин 1 -го листопада — символ невмирущої ідеї, що її осягнення з об’єктивної точки зору здавалося нездійсненним, але при наявності патріотизму, безмежної любови до свого народу став дійсністю” (М. Дем’янчук). “Значення листопадового чину величезне, просто епохальне. Його збройний виступ у Львові закріпив в українському народі світлу традицію..., з княжих і козацьких часів перетворив у чин леліяну в серці нації державну ідею... Він знищив серед нашого народу дух рабства, що його виплекали й віками підтримували польські та австрійські окупанти..., він двигнув націю з тривожної невіри і апатії”.¹⁰⁵

Звістка про перемогу українського повстання у Львові надійшла того самого дня до Києва. З Львівського головного вокзалу телефоном в австрійське консульство у Києві було передано: “Команда головного двірця Львів голосить: доношу, що сьогодні о пів до п’ятої ранком наші українські війська зайняли Львів і Перемишль. Вся влада перейшла в українські руки. Галицька освободжена Україна зі своєю столицею Львовом пересилає привіт Великій Українській державі і престольному городові Києву”.¹⁰⁶

Уже цього дня, !листопада 1918р.,уп’ятницю,УН Рада видаладві відозви: “До населення міста Львова” та “Український народе!”, які були опубліковані в газетах та розвішені у вигляді афіш по місту. Це були важливі історичні документи, які засвідчували кінець панування габсбурзької монархії, перемогу збройного повстання і утвердження Української держави.

У зверненні “До населення міста Львова” повідомлялось, що “волею українського народу утворилася на українських землях бувшої Австро- У горської монархії Українська держава”, у якій найвищою державною владою була УН Рада. Населення закликалось до спокою і послуху, а “дальші зарядження видадуть цивільні і військові органи” УЦРади. “Безпека публічного порядку, життя і маєтку, забезпечення продовольством населенню гарантувались”.¹⁰⁷

У відозві “Український народе!”, яка була свого роду програмною декларацією УH Ради, на самому початку було записано знаменні слова: “Голосимо Тобі вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української держави. Дня 19 жовтня Твоєю волею утворилася на український землях бувшої Австро- У горської монархії Українська держава і її найвища власть, Українська Національна Рада. З нинішним днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави”. Як і у попередньому зверненні, підкреслювалось, що австрійська влада ліквідована, що встановлена єдина, суверенна Українська держава і влада. Звертаючись до свого народу, УН Рада зазначала: “Доля Української держави у Твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу” і далі: “...заки будуть установлені органи державної власти в законнім порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні краєві і громадські уряди і в імені Української Національної Ради виконувати власть”.

Дотеперішні, австрійсько-польські адміністративні та інші “неприхильні Українській Державі органи” належало ліквідувати. Ставилося чітке завдання — негайне і повне захоплення влади в руки українців.

Передбачаючи, що українській владі доведеться вести боротьбу за своє існування, що Українську державу намагатимуться задушити, УН Рада готувалася до оборони: у відозві йшлося і про створення національних збройних сил. “Всі жовніри української народности підлягають віднині виключно Українській Національній Раді і приказам установлених нею військових властей... Всі вони мають стати на її оборону. Українських жовнірів з фронтів відкликається отсим до рідного краю на оборону Української Держави. Все здібне до оружа українське населення має утворити боєві відділи, які або ввійдуть в склад української армії або на місцях оберігатимуть спокій і порядок. Особливо мають бути оберігані залізниці, почта й телеграф”.

У відозві проголошувались дуже важливі положення про “горожанську, національну і віросповідну рівноправність” всього населення без “ріжниці народности і віросповідання”. Національним меншинам — полякам, євреям і німцям — пропонувалося скерувати своїх представників до УH Ради.

Розуміючи, що створити нову правову основу діяльності держави відразу не вдасться, бо цього негайно не в змозі зробити жодна влада в жодній державі, УН Рада встановлювала, що “аж до видання законів Української держави обов’язують дотеперішні закони, на скільки вони не стоять у противенстві до основ Української Держави”.

І, врешті, ще одне важливе положення: “Як тільки буде забезпечене й укріплене існування Української Держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього і тайного виборчого права Установчі Збори, які рішать про дальшу будучність Української Держави”.

Відозва, яка, як бачимо, носила програмний характер щодо діяльності УН Ради і тому мала велике історичне значення, закінчувалася закликом: “Український народе! Всі свої сили, все посвяти, щоб укріпити Українську Державу!”.¹⁰⁸

Тривога УН Ради з приводу можливого воєнного опору українській владі з боку поляків виявилась небезпідставною. Ейфорія першого великого успіху, яка охопила багатьох політичних діячів, військо і народні маси зіграла з українською владою поганий жарт. Чимало стрільців у Львові, вважаючи, що їхня справа зроблена, вже на другий день покинули місто і роз’їхались по домівках. Отаман Д. Вітовський був шокований, коли начальник штабу Сень Горук повідомив, що у строю залишилось лише 748 стрільців і старшин.¹⁰⁹ Це таїло в собі смертельну загрозу. Недарма, коли увечері 1-го листопада група галицьких цивільних і військових діячів проводжала на головному вокзалі графа фон Гуйна та інших високих урядовців австрійської адміністрації, той сказав на прощання: “Мені, старому, здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники — це завзяті люди”.¹¹⁰1 він не помилився.

Поляки швидко отямилися і почали поспішно збирати сили. Вже на початку українського повстання вони мали уЛьвові біля 700 досить добре підготовлених вояків і старшин.¹¹¹

До того ж населення Львова переважно було польським. Зокрема, за даними на 1910 рік у Львові проживало 206 тис. осіб, у т.ч. 105 тис. поляків, 57 тис. євреїв і тільки 39 тис. українців.¹¹² Отже, польські вояки мали на кого опертися, коли вже під вечір 1-го листопада вони почали проти українців військові дії. Активно допомагало їм у цьому цивільне населення, навіть жінки та діти. Воно брало участь у вуличних сутичках, добре знаючи місто, виходило в тил українським патрулям, обстрілювало їх з підвалів, дахів, підворіть.

У кількох місцях міста Львова відкрилися пункти набору добровольців, які давали по 200-300 вояків щоденно. Вже 1 -го листопада надвечір загони Мончинського зайняли райони політехніки, собору св. Юра, костелу Ельжбети, оточили головну пошту, цитадель.¹¹³

Польські політичні партії утворили у Львові Польський Народовий комітет, який 1 -го листопада видав звернення до польського населення із закликом “до зброї”. Загальне керівництво боротьбою здійснював граф Олександр Скарбек — лідер польського народно-демократичного руху в Галичині, колишній випускник Стрийської гімназії.

2 листопада, щоб виграти час, до УН Ради з’явилась польська делегація, запропонувавши, щоб до вирішення питання про долю Східної Галичини світовою мирною конференцією створити для управління краєм спільну польсько-українську владу. Але аргументи українців — про державний кордон по Сяну, культурно-національну автономію поляків і євреїв в Галичині — польські делегати відкинули, домагаючись включення до відроджуваної польської держави Перемишля, Львова та ін.

3 приводу непримиренних протиріч було вирішено створити спільний 12-ти особовий тимчасовий комітет для “удержання спокою і апровізації міста”. На 3 листопада оголошено перемир’я. Але це перемир’я було використане поляками виключно для перегрупування і мобілізації нових збройних сил. Як згадує очевидець цих подій о. О. Стефанович, “з польської сторони велася в цілім місті скажена агітація проти нас. Для підбурення польської людности поширено на нас найдикіші сплетні і страхіття”, зокрема, про мордування, знущання, грабунки, звірства українців і т.п. Насправді нічого подібного не було, хіба, може, як це буває у війні, поодинокі випадки. “Наші військові відділи — продовжував о. Стефанович, а священик не міг говорити неправду, — відносяться до всеї людности з всією коректностю, хоронять всі інституції і приватне майно, не допускають до ніяких грабунків і грабіжей, за котрі остро караєся, а за сим чуєся тут людність зовсім безпечно... Наше військо не переводило у мешканців ніяких реквізицій, а покривало свої потреби завозом з сіл. Ревізії відбувалися лиш дуже рідко, в домах, з котрих стріляно та було підозріння, що там криє ся оружя”.¹¹⁴

Спільний комітет, правда, видав відозву до населення Львова, закликаючи до спокою і припинення боїв, але “ця відозва не мала на львівських поляків ніякого впливу”¹¹⁵,і 3 листопада увечері бої розгорнулися з новою силою. На тривожні заклики Д. Вітовського до міських і повітових комісарів — якнайскоріше надіслати до Львова допомогу - відгукнулися спочатку лише Золочів, Кам’янка-Струмилова і Щирець. Приїхало кілька десятків — здебільшого молодих, необстріляних добровольців, які погано орієнтувалися у великому місті. Деякі приміські села (Велика Солонка, Мала Солонка та ін.) оголосили про свій “нейтралітет” щодо українсько-польського конфлікту.¹¹⁶

2 і 3 листопада польські підрозділи захопили головний вокзал, вибивши звідти невелику залогу українців (біля 20 вояків) і товарну станцію зі складами зброї, харчів, обмундирування та інших товарів, яких вистачило для озброєння і забезпечення майже 4-х тисяч вояків.¹¹⁷

Правда, у ніч з 3 на 4 листопада до Львова прибув з Чернівців перший транспорт УСС-ів (біля 8 сотень вояків і старшин).

Якраз у цей час у Львові відбувалася зміна командування. У надзвичайно складній ситуації Д. Вітовський не витримав напруги і звернувся до К. Левицького з проханням про відставку. Саме тоді до Львова прибув досвідчений і знаний отаман У СС-ів полковник Гриць Коссак. Його й було призначено 5 листопада генеральним отаманом Головної команди українських військ. Днем раніше комендантом Львова було призначено полковника Миколу Мариновича (закінчив австрійську академію генерального штабу, командував на фронті полком, але важко поранений, останній час перебував на пенсії і жив ус. Солисько на Яворівщині).

Однак, М. Маринович не зумів ефективно використати прибулу частину легіону УСС. Вони були поділені на дрібні загони між різними ділянками Львова, а група, кинута на відбиття у поляків головного вокзалу, зустрівши шалений опір і напади з тилу і боків, понісши втрати, відступила. Після цієї невдачі командир прибулого загону УСС-ів—поручник M. Баган подав у відставку. На нараді старшин УСС-ів було вирішено відійти до Старого Села, навести лад у сотнях.

Головна команда зі свого боку нічого не зробила, щоб допомогти січовикам, призначити їм бойового команд ира (сотник О. Микитка спочатку відмовився від цієї посади).

Отже, запізнілий приїзд УСС-ів до Львова, вкрай неефективне їх використання, поспішний відступ з міста були серйозною помилкою військового керівництва і командування самого легіону. Відступ січовиків був тяжким ударом для українських оборонців Львова. Тим більше, що опанувавши Перемишль, поляки завзято обороняли залізницю, перекидаючи у Львів все нові підкріплення, ут.ч. бронепоїзд, артилерію та ін.

Проте, українці продовжували боротьбу. Особливо вдало діяв загін поручника Ілька Цьокана, який не тільки ефективно обороняв будинок сейму, але й часто робив вилазки у бік Городецької вулиці, до костелу св. Анни та в Єзуїтський парк (нині парк ім. Івана Франка).

5 листопада до Львова повернулися частини легіону УСС-ів під командуванням отамана Осипа Микитки. Українським військам стало трохи легше, але й поляки встигли підтягнути у Львів значні поповнення.

5 листопада УН Рада звернулася до населення Галичини із закликом “Під оружжа! ”. В ньому були сказані знаменні слова: “Кожний нарід має бути вільний і рівний, господарем на своїй власній землі! Один нарід не сміє більше панувати над іншим... Та перед лицем цілого світа не повстидалися поляки заявити, що український нарід не хоче бути вільним і рівним іншим, що тільки мусить дальше бути вічним наймитом Польщі! Таким способом чужинці заперечують нам право на самовизначення, хоч Українська Національна Рада признала полякам на українській землі повну рівноправність і свободу, а з поляками за Сяном і коло Варшави хоче жити в добрій сусідській згоді. Наш ворог...доти не покине своїх претензій, доки не покажемо йому,... що у нас єдність, порядок і право. До того мусимо мати передовсім своє військо, національну армію...

Кому тільки доля Рідного Краю лежить на серці, кому не байдуже щастя дітей і внуків, хто не хоче панщини, хто натомість бажає собі справедливого ладу без хлопа і пана, хто не хоче жити більше в неволі, темності і убожестві, бути визискуваним і поштуркуваним, той зараз як стій пристане до українського війська!”

І далі: “Український народе! Ми не кличемо Тебе на нову війну! Ми взиваємо Тебе, щоб Ти зрозумів небезпеку хвилі, став зі зброєю в руці на стороні Твого права, Твого майна, долі теперішнього і будучого покоління! Стілько пролив Ти найліпшої крови за чужу справу, був вірний і хоробрий, постій же ще короткий момент за найсвятіші права, за найцінніше власне добро, за землю і волю! ”¹¹⁸.

блистопадаУН Рада видала звернення “Українські вояки!”, уякому висловила воякам, що боролись за Львів, “найбільший подив, найглибшу подяку і найвисшу похвалу. Весь український нарід, — писалось у зверненні, — клонить перед Вами голову і дивиться на Вас як на свою Гордість і Надію.” Повідомлялося, що кожен з вояків — оборонців Львова, буде нагороджений військовою відзнакою “За обняття Львова у власть Української Держави”, а “родина полеглих у боротьбі дістане повне забезпечення зі скарбу Української Держави”.¹¹⁹

Проте найважливішим документом цього першого етапу боротьби за Українську державу стало опублікування 5 листопада програмного маніфесту УН Ради “Український народе!”¹²⁰. У ньому йдеться про головні напрямки діяльності УН Ради в найближчому майбутньому.

Отже, після повідомлення про своє утворення і проголошення Української держави УН Рада відзначала: “Після п’ятсот сімдесята і осьми літах неволі, упокорення і наруги став ти, Український Народе, знов сам собі господарем на своїй землі, сам собі сувереном (отже, проголошено суверенітет народу як джерел о найвищої влади в державі — Т.Б.). Пірвані кількасотрічні кайдани, розвалена довговічна тюрма і перед Тобою, Український Народе, відчиняється сонячний шлях до світлої народної будучини.

Подвиг Твій це побіда правди над кривдою, волі над неволею, світла над тьмою, це побіда демократії, народоправства над олігархією, над поневоленням більшости упривілейованою меншостю! ”.

Після цих, як може декому здаватися, надто пафосних, але глибоко патріотичних слів народові роз’яснювалися основні засади майбутньої політики української держави: “У сотвореній Тобою державі не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніших над бідними і економічно слабшими. В Українській Державі усі горожани без ріжниці мови, віри, роду, стану чи пола будуть справді рівні перед правом, а наскрізь демократичний лад опертий на загальнім, рівнім, безпосереднім, тайнім і пропорціональнім виборчім праві, від громади починаючи і на державі кінчаючи, забезпечить верховний голос у державі демосові, масам робочого народу. Хлібороб і робітник будуть основою і керманичами держави”. Отже, йшлося про побудову держави нового типу — без соціальної експлуатації і національного гніту.

Говорилося у програмі і про вкрай наболілі у Східній Галичині соціальні проблеми. Правда, про це мова йшла лише в загальних рисах і досита неконкретно: “...Український парлямент, що вибереться і збереться зараз, як тільки край успокоїться, переведе справедливу земельну реформу, силою котрої земля великих земельних дібр перейде на власність малоземельних і безземельних. Робітниче законодавство забезпечить робітникови 8-годинний день праці, дасть обезпеку на старість і нездібність до праці і взагалі повну охорону праці”.

Далі у маніфесті говорилось про необхідність “закріпити і утримати те, що сотворено всенародним зривом”, що “українські власти, горожанські і військові, мають в цілім краю завести негайно лад, публічну безпечність і спокій. Проти тих, хто не схотів би підчинитися наказам українських властей або робив би заколот, треба заступити з усією рішучістю”. Населення закликалось до оборони, до творення народного війська. “Ніхто, хто є Українцем, не сміє відтягтися від великого діла, від жертви для щасливої будучини грядучихпоколінь!”.’²¹

Вищенаведені важливі політичні документи ми цитували майже повністю. Робили це для того, щоб заперечити звинувачення деяких дослідників, ут.ч. сьогоднішніх, проте, що вони, ці документи, “недуже вирізнялися діловим змістом”.¹²² Не можна з цим погодитись, оскільки це були не конкретні галузеві закони, а переважно декларації, а в деклараціях формулюються тільки основні засади політики і майбутньої діяльності. Ряд конкретних законів, з різних сфер державного життя, зокрема із соціальних, національних, економічних проблем УН Рада видасть пізніше.

Підводячи підсумки діяльності української цивільної і військової влади на цьому першому, дуже складному і напруженому етапі приходу до влади і на початках будівництва Української держави, можемо констатувати, що незважаючи на певну нерішучість, невизначеність у політиці і діях українських керманичів і політичних діячів, безпідставні споглядання у бік Австрії, надалі, після повстання 1-го листопада, вони діяли доволі послідовно, перш за все маючи на меті добро рідного краю, рідного народу. Цьому вони присвятили свою кар’єру, сімейне і матеріальне благополуччя, навіть життя.

Знову ж таки, критику УН Ради за бездіяльність у перші дні листопада, за те, що вона, як пишуть деякі дослідники, “взявши владу, понад тиждень не робила реальних кроків, спрямованих на забезпечення щоденного керівництва державним життям, а тільки проголошувала лозунги”¹²³, теж вважаємо безпідставною, несправедливою. Спробуємо довести це.

Загалом, це були напружені дні. Справді, делегати УН Ради зібралися на широке спільне засідання у ці дні тільки один раз, 7 листопада. Але робочі засідання, як згадує о. О. Стефанович, проводились перманентно.¹²⁴ Більшість делегатів УН Ради інтенсивно працювали: щоденно приймали звіти і донесення з львівських боїв і з краю, збирались на наради щодо “засадничої справи: дальшої долі українських земель”, готували важливі документи і звернення, про деякі з яких ми писали вище, пробували “нав’язати зносини з Угорською Україною”, вели часті переговори з польськими політичними діячами і представниками Народового комітету у Львові, заслухали інформацію про діяльність Харчового уряду, провели 1-го листопада нараду повітових організаторів у Львові. На прохання єврейської делегації УH Рада дозволила їм утворити для захисту безпеки і майна свою міліцію, розпорядилася видати цій міліції озброєння (у боях із поляками вона участі не брала, видно, боялася наслідків)¹²⁵ і т.д.

З другого боку, не можемо заперечувати й численних прорахунків, у першу чергу військових, української влади. Вона надто толерантно поводилась щодо польських боївок, які виступили зі зброєю в руках і жорстоко чинили як з українськими вояками, так і з населенням.¹²⁶ Не були заборонені польські газети, які, до речі, тут же стали закликати польське населення до боротьби та всіляко паплюжили українську владу, обзивали українців не інакше, як “хлопськими бандами”, “варварськими ордами”, які “зрадою і підступом” захопили владу і хочуть утворити “з корінних польських земель” якусь міфічну українську державу і т.п.¹²⁷

Не чинилось жодних перешкод відкритому зосередженню польських вояків на своїх збірних пунктах, перевезенню зброї і амуніції автомашинами і навіть трамваями у ці пункти, не вчинено арештів, не взято заручників тощо. Характерно, що коли військова команда, одержавши від одного з агентів списки і адреси керівників польської військової організації, попросила в УН Ради дозволу на їх арешт і інтернування, то остання категорично відмовила у такому дозволі, а деякі її депутати навіть пригрозили, що коли якісь арешти чи інтернування щодо поляків чи кого б то не було будуть вчинені, то вони негайно, на знак протесту, подадуть у відставку.¹²⁸

За таку нерішучість і зайву толерантність щодо ворогів українцям довелось незабаром заплатили дорогою ціною: життям десятків тисяч патріотів, арештами, тюрмами і концтаборами.

До речі, не дивлячись на численні пропозиції української влади польській стороні сісти за стіл переговорів, спробувати мирно врегулювати спірні проблеми, припинити кровопролитну війну — все це виявлялось марною справою. Не допомогло навіть розклеювання по місту листівок зі зверненнями до польського населення. Поляки не бажали вести переговори, а^якщо іноді погоджувались, то використовували їх для перегрупування сил.

9 листопада на засіданні УН Ради відбулася дуже важлива подія — визначено назву Української держави. Відтепер вона називалася Західно­українська Народна Республіка (скорочено — ЗУНР). До її складу, крім Східної Галичини, входили Північна Буковина й Закарпаття, тобто землі колишньої Австро-Угорської монархії, населені українцями.

Держава ЗУНР охоплювала 75 100 км^[**] території з 6,4 млн. населення (у т.ч. 71 % українців, 14 % поляків, 13% євреїв, 2 % інших національностей).¹²⁹

Однак, невдовзі Буковину захопила Румунія. 14 і 23 травня 1919 р- Паризька мирна конференція санкціонувала цю анексіїо. Що ж стосується Закарпаття, то воно так і не визволилося з-під влади буржуазної Угорщини. Посланий владою ЗУНР на допомогу українцям цього краю військовий загін нічого суттєвого вчинити не зміг. У січні 1919 р. західну частину Закарпаття, а у квітні — всю територію краю захопила Чехословаччина. 8 і 13 травня 1919р. Паризька мирна конференція юридично “узаконила” і цю анексіїо.

Таким чином, фактично держава ЗУНР охопила лише територію Східної Галичини — 55300 км² з населенням 5450 тис. чол. (з них українців — 74,4 %, поляків — 12,1 %, євреїв 12,3 %, інших — 1,2 %).

5 Там же. - С. 22-23.

6 Верига В. Визвольні змагання в Україні.... Т. 1. - С. 402.

7 Там же. - С. 403.

8 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. Відп. ред. В.А. Смолій. У 2-хт. Т. 1. — Київ: Наукова думка, ₁₉96.-С. 398-400.

9 Там же.

10 Велика історія України. - Вінніпег, 1948. — С. 790.

11 Цит. за: Верига В. Визвольні змагання в Україні... Т. 1. — С. 405.

12 Ленін В.І. Повне зібр. творів. Т. 50. — С. 29.

13 Доки, див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. Т. 2. - С. 102—104.

14 Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Керівник роботи і відп. ред. проф. О. Карпенко. Т. 1. - Івано-Франківськ: Лілея HB, 2001. - С. 563.

15 Текст договору і умови утворення українського коронного краю у складі Австро-Угорської імперії див.: Західно­українська Народна Республіка, 1918-1923. Документи і матеріали. Т. 1. — С. 72—76.

16 Див.: Верига В. Визвольні змагання в Україні... Т. 1. — С. 403.

17 Там же. — С. 403.

18 Західно-Українська Народна Республіка... Документи і матеріали. Т. 1. — С. 61.

19 Докл. див.: Осечинський В. Галичина під гнітом Австро-Угорщини... - С. 161—163.

20 Там же. — С. 163.

21 Державний архів Львівської області (далі - ДАЛО). Фонд 102, on. 1, спр. 30, арк. 2.

22 36. “Під прапором Жовтня” (1917—1920). Документи і матеріали/За ред. О.Ю. Карпенка. — Львів: Книжк.-журн. вид-во, 1957. — С. 55.

23 Там же. — С. 54.

24 ДАЛО. Фонд 256, on. 1, спр. 30, арк. 6; спр. 76, арк. 29.

25 Там же. Фонд 256, on. 1, спр. 30, арк. 22; спр. 75, арк. 25.

26 Див.: Осечинський В. Галичина під гнітом Австро-Угорщини... —С. 167—171.

27 ДАЛО. Фонд 102, on. 1, спр. З, арк. 57.

28 Там же. Фонд 256, оп.1, спр. 2, арк. 3-4.

29 “Українське слово”. 1918 р., 12 лютого.

30 Там же. З, 8, 10, 29 березня.

31 “Українське слово”. 1918 р., 14 лютого.

32 Західно-Українська Народна Республіка... Документи і матеріали. Т. 1. — С. 80-84.

33 Див.: Під прапором Жовтня. — С. 54—80.

34 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 79—80.

35 Під прапором Жовтня. — С. 78—93.

36 Там же. — С. 80—81.

37 Там же. — С. 83—84.

38 Там же. — С. 85—86.

39 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 82.

40 Ленін В.І. Твори. Вид. ІУ. Т. 28. — С. 65.

41 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 81.

42 Там же. — С. 81.

43 “Українське слово”. 1918 р., 10 вересня.

44 Там же, 15-29 вересня; газ. “Діло”. 1918 р., 2—16 жовтня.

45 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. - С. 82.

46 Там же. - С. 83.

47 Левицький К. Великий зрив. До історії української державности від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів. — Львів, 1931.— С. 105.

48 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 86.

49 “Діло”. 1918 р., 18 жовтня.

50 Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - Львів, 1998. — С. 32.

51 Там же. — С. 33.

52 Там же. - С. 35.

53 “Діло”. 1918 р., 19 жовтня.

54 Левицький К. Великий зрив... — С. 110.

55 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. - С. 88-89.

56 “Діло”. 1918 р., 22 жовтня; “Українське слово”. 1918 р., 22 жовтня.

57 Див.: Верига В. Визвольні змагання в Україні... Т. 1. - С. 406.

58 “Українське слово”. 1918 р., 22 жовтня.

59Лозинський М. Галичина в роках 1918-1920. Відень, 1922.-С. 31-32.

60 Див.: Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях у 1918-1923 рр.

Филадельфія, 1956. — С. 29.

61 “Діло”. 1918 р., 20жовтня.

62 “Діло”. 1918 р., 22 жовтня.

63 Левицький К. Великий зрив... — С, 114.

64 “Діло”. 1918 р., 22жовтня.

65 “Українське слово”. 1918 р., 22 жовтня.

66 “Діло”. 1918 р., 23 жовтня.

67 Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А., Західноукраїнська Народна Республіка 1918—1923. —

Коломия: Світ, 1993. — С. 18-19.

68 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 94.

69 Див.: Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. - Львів, 1931. - С. 432-433; Паліїв Д. Листопадова революція. - Львів, 1929. - С. 8-9.

70 Левицький К. Великий зрив... — С. 117.

71 Паліїв Д. Листопадова революція... — С. 7.

72 Левицький К. Великий зрив... — С. 122.

73 “Діло”. 1918 р., 24 жовтня.

74 Див.: “Українське слово”. 1918 р. 29 жовтня.

75 Там же.

76 Там же, 27 жовтня.

77 “Діло”. 1918 р., 29 жовтня.

78 “Український прапор”. 1918 p., 1 листопада.

79 “Wiek Nowy”. 1918 p., ЗО жовтня.

80 Докл. див.: Жуковський А. Історія Буковини. — Чернівці: Час, 1993. Ч. 2. — С. 93—98.

81 “Українське слово”. 1918 р., ЗО жовтня.

82 Там же, 1 листопада.

83 “Діло”. 1918 р., 31 жовтня.

84 Там же.

85 Там же.

86 Там же.

87 Див.: “KuijerLwowski”. 1920 р., З листопада.

88 ДАЛО. Фонд 257, on. 1, спр. 1044, арк. 2-3.

89 Klimecki М. Lwo w 1918-1919. - Warszawa: BeUona, 2000. - S. 42-43.

90 Maczynski Cz. Boje Lwowskie. - Lwow, 1921.

91 KlimeckiM. Lwow 1918-1919.-S. 45.

92 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. — С. 44.

93 Див.: Левицький К. Великий зрив... — С. 131.

94 Там же.-С. 131.

95 Там же.-С. 132.

96 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. — С. 51.

97 Левицький К. Великий зрив... — С. 132.

98 Українські січові стрільці. — С. 129.

99 Цит. за: Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. — С. 57.

100 Там же. - С.57-58.

101 Докл. див.: Паліїв. Листопадова революція. — Львів, 1929; Кузьма О. Листопадові дні 1918 р.

102 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. —С. 68.

103 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Документи і матеріали. Т. 1. — С. 246-247.

104 Докл. див.: Литвин М.Р., Науменко К.Е. Історія ЗУНР. — Львів: Олір, 1995. — С. 37-38. 105“Дзвін”. 1990 p., № 6. - С. 92-93.

106 Цит. за: Макарчук С.А. Українська республіка галичан. — Львів: Світ, 1997. — С. 53.

107 “Діло”. 1918 р., 2 листопада.

108 Там же.

109 Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. — С. 47.

110 Там же.-С. 43.

111 KUmecki М. Lwo w 1918-1919. - S. 43.

112 Там же. — С. 10; також: Tematy polsko-ukrainskie. Pod red. Roberta Traby. Olsztyn, 2001. — S. 57.

113 Докл. див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. — С. 51-60.

114 Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Документи і матеріали. Т. 1. — С. 261,263-264.

115 Там же. — С. 259.

116 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 51.

117 Там же. — С. 54.

118 “Діло”. 1918 р., 6 листопада.

119 Там же.

120 Там же

121 Там же.

122 Див.: Макарчук С.А. Українська республіка галичан. — C..60.

123 Там же.-С. 60.

124 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Документи і матеріали. Т. 1. С. 258.

125 Там же. — С. 261.

126 Там же. - С. 264.

127 Див.: “Gazeta Lwowska". 1918 р. 5, 7, 8, 23 листопада і ін.

128 Див.: Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях у 1918—1923 рр. — С. 36.

129 Див.: Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. — Львів: вид-во НТШ, 1991.-С. 95.