Центральні та місцеві органи державної влади і управління

Проголошена 19 жовтня 1918 р. Українська держава спочатку, як зазначалось, включала територію Східної Галичини, Північної Буковини та українських комітатів (районів) Закарпаття. Західний її кордон проходив біля м.

Отже, у первісному складі, тобто поки територія Української держави не була, як зазначалось вище, обкроєна сусідніми, сильнппими країнами, вона була більшою від таких європейських держав, як Бельгія, Голландія,

Греція, тільки дещо меншою, ніж Австрія чи Угорщина. Щодо кількості населення — переважала Швецію, Норвегію, Фінляндію, Голландію, Данію тарядіншихкраїн. Щодо національного складу, то дані подаються вище, а ось щодо релігійного, то 62 % вважали себе греко-католиками, 18 % — римо- католиками, 13 %—іудеями, 6 %—православними, 1 %—іншими.³

Незважаючи на несподіваність та інтенсифікацію українсько-польських військових дій, особливо у Львові, тобто, по суті, перебуваючи у фронтових умовах, Українська Національна Рада енергійно приступила до державного будівництва, формуючи структуру державного адміністративного апарату, судової влади, правоохоронні органи, збройні сили.

9 листопада, на цьому ж засіданні УН Ради, коли було закріплено назву Української держави — “Західно-Українська Народна Республіка”, було заслухано К. Левицького, що кілька днів раніше отримав доручення сформувати уряд. На його пропозицію уряд названо Державним Секретаріатом, міністерства - державними секретарствами на чолі з державними секретарями. Створено 14державнихсекретарств (міністерств).

Персональний склад уряду було затверджено таким чином:

Голова (президент) уряду—Кость Левицький.

1. Внутрішні справи—Лонгин Цегельський.

2. Фінансові справи — Кость Левицький (тимчасово).

3. Військові справи—Дмитро Вітовський.

4. Зовнішні справи—Василь Панейко.

5. Юстиція—Сидір Голубович.

6. Земельні справи—Степан Баран.

7. Торгівля і промисел—ЯрославЛитвинович.

8. Шляхи—Іван Мирон.

9. Поштаітелеграф—ОлександрПісецький.

10. Освіта—Степан Смаль-Стоцький (тимчасово—О. Барвінський).

11. Праця і суспільна опіка—Антін Чернецький.

12. Суспільне здоров’я—Іван Куровець.

13. Віросповідання—Олександр Барвінський.

14. Публічні роботи—Іван Макух.

Було прирівняно до рангу секретарства Харчовий уряд, який все ще очолювавСтепанФедак.^[6] Отже, фактично державних секретарствбуло 15.

Назву уряду, як і назву міністерств, було взято, очевидно, враховуючи досвід провідних західних країн Європи та Америки, а також, щоб підкреслити його залежність від законодавчої влади. Зокрема, у СІЛА більшість міністрів називались державними секретарями, як і у Великобританії та інших країнах. Вважається, що було враховано (також) досвід Української Народної Республіки, де уряд мав назву Генерального Секретаріату.

Щодо партійної належності, то вісім державних секретарів були членами національно-демократичної партії (К. Левицький, Л. Цегельський, С. Голубович, В. Панейко, С. Баран, О. Пісецький, Я. Литвинович, С. Смаль-Стоцький); двоє — радикальної (Д. Вітовський та I. Макух); один — соціал-демократичної (А. Чернецький); один — християнсько-суспільної (О.

Наступного дня, 10 листопада, у неділю, Державний Секретаріат склав перед УН Радою присягу на вірність українському народові і державі. Текст цієї присяги був таким: “Я (ім’я і прізвище), іменований державний секретар справ... Західно-Української Держави, прирікаю, що моїзтим урядом (посадою — Т.Б.) получені обов’язки сповнятиму по мойому найкращому знанню і згідно з моєю совістю, усі мої сили присвячу для добра моєї Держави та її інтересів, берегтиму у всяких відносинах”.^{4 [7]}

Тоді ж У H Рада визначила урядові основну лінію національно- державної політики: “Українська Національна Рада, як найвища власть українських земель бувшої Австро-Угорської монархії, в змаганню до здійснення національного ідеалу всього українського народу поручає Державному Секретаріатови поробити потрібні заходи для з’єднання всіх українських земель в одну державу”.^[8]

Це була стратегічна лінія діяльності всієї української влади на західноукраїнських землях України: тобто не державна ізоляція від Наддніпрянської України, а пошук шляхів до соборності, до об’єднання усіх українських земель, до створення єдиної могутньої держави.

Це рішення, як пише учасник цих подій о. О. Стефанович, пояснюється тим, що попередня, стримана щодо Української держави гетьмана П. Скоропадського, поведінка УН Ради змінилася: проти гетьмана ось-ось мало початися повстання, а “перед світовим конгресом весь український нарід мав би ставати як одна цілість”.^[9]

До речі, з метою з’ясування політичної ситуації в Україні і реальних можливостей об’єднання, ще 5 листопада УН Рада скерувала двох своїх представників до Києва: О. НазарукатаВ. Шухевича. Вони повинні були просити гетьмана П. Скоропадського про підтримку Української держави на заході і надання їй військової допомоги. Гетьман погодився відправити до Галичини корпус Січових стрільців* з усім військовим спорядженням і озброєнням. Але Січові стрільці самі відмовилися їхати в Галичину.

— заявили старшини, — не об’єднається добровільно вже ніколи з Московщиною, як того хоче гетьман, а якщо не зберегти української держави тут, на Наддніпрянській Україні, то загине вона і в Галичині, бо центром української державності є Київ, а не Львів”.⁸

Ще одну делегацію під проводом державного секретаря зовнішніх справ В. Панейка УН Рада вислала до Парижа, щоб відстоювати інтереси ЗУНР на Паризькій мирній конференції.

10 листопада на своєму першому засіданні Державний Секретаріат вирішив послати дипломатичних представників ЗУНР до Києва і столиць найважливіших європейських країн. До Києва було призначено дипломатичним представником Григорія Микитея; до Відня

— С. Дністрянського; до Берна — В. Темницького та І. Левинського.

Tоді ж обрано комісію для складання проекту державного бюджету такомісіюдля “вироблення законопроекту земельної реформи”. Першу очолив К. Л евицький, а другу — державний секретар земельних справ С. Баран. Народному секретареві освіти О. Барвінському доручили підготувати проект докорінної перебудови шкільництва і системи освіти взагалі.’

Урядував Державний Секретаріат у приміщенні колишнього австрійського намісництва (сьогодні — Львівська обласна державна адміністрація).

12 листопада на засіданні УН Ради на пропозицію уряду були затверджені деякі заступники державних секретарів: секретарства шляхів — Микола Парфанович, секретарства земельних справ — Василь Струк (їх звали “товаришами” державних секретарів).

На цьому ж засіданні кооптовано кілька нових членів до складу УН Ради, зокрема, Д. Вітовського, О. Микитку, І. Каравана, М. Сисака, М. Лозинського, В. Охримовича, С. Томашівського, С. Витвицького, К. Студинського, К. Кахникевича та о.

Прийнято ще одне дуже важливе рішення. Отож, оскільки У H Рада вважала себе органом тимчасовим, що діяла тільки до виборів Установчих зборів або Сейму, до того ж створеним досить поспішно, на підставі імператорського маніфесту 16 жовтня, то належало на перших порах хоч би розширити її склад, зробити її більш представницьким органом. Ось тому було прийнято рішення оголосити вибори до Ради представників від усіх повітів і більших міст. Вироблення “проекту виборчої організації” як щодо довиборів, так і щодо всезагальних виборів до Установчих зборів доручено урядові — “щоби законне заступництво (представництво — Т.Б.) рішало про справи держави”¹¹.

Дуже важливим законодавчим актом початкового періоду діяльності української державної влади став прийнятий УН Радою 13 листопада 1918 р. “Тимчасовий Основний закон”, тобто, по суті, тимчасова конституція Української держави. Цей закон налічував 5 артикулів.

В артикулі 1 закріплювалась назва держави — “Західно-Українська Народна Република”.

В артикулі 2 писалося, що її територія включає українські етнографічні землі колишньої Австро-Угорської монархії, тобто колишні коронні краї Галичини з Володимерією і Буковини,атакож українські повіти (комітати) Закарпаття — згідно з “етнографічною картою Австрійської монархії”.

Ця територія, зазначалося в артикулі 3, “творить самостійну Західно­українську Народну Републику”.

В артикулі 4 закріплювалось верховенство і суверенітет народу в державі, який здійснює їх через свої представницькі органи, обрані на підставі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, за пропорційною системою. Виборчим правом наділялись всі громадяни держави, без різниці у нації, вірі чи статі. Найвищим органом влади мали стати Установчі збори ЗУНР, а до їх обрання вся повнота законодавчої влади належала Українській Національній Раді, виконавчої —Державному Секретаріату.

Гербом ЗУНР (артикул 5) був затверджений золотий лев на синьому полі, повернений вправо; прапором — синьо-жовтий прапор.

У газеті “Діло” 15 листопада було опубліковане роз’яснення УН Ради до цього закону. У ньому писалося: “ В Народній Републиці не може бути суверена і підданих. Сувереном є цілий народ... Не може бути пануючих і поневолених. Всі громадяни без різниці мови, віри, стану, статі є рівні, вільні.... Не може бути прав без обов’язків і обов’язків без права... Не може бути просвічених і темних, привілей науки і просвіти мусить зникнути, вони повинні бути всім доступні... Не може бути багатих і нуждарів, неробів і невільників праці, визискувачів і визискуваних... Народне багатство має бути добром цілого народу, щоб кожен своєю працею мігсобі запевнити добробут”¹³.

Як бачимо зі змісту Тимчасового Основного закону та із “роз’яснення” до нього, у Західноукраїнській державі було проголошено демократичні принципи народовладдя, верховенства і суверенітету народу, домінанти інтересів трудящих мас, рівноправності усіх громадян незалежно від їх віросповідання, раси, нації, статі, демократичні засади виборчого права та ін. Далеко не усі тогочасні європейські держави могли прирівнятися у цьому аспекті демократизації свого суспільно-політичного устрою із ЗУНР.

Проголошення незалежної Української держави на західноукраїнських землях, звільнення з-під багатовікового гніту іноземних поневолювачів викликало серед населення цих земель велику радість, хвилю патріотизму і піднесення, стремління до творчої праці, посвяти в ім’я своєї держави, свого народу. У багатьох місцевостях проходили святкові збори і віча, вдячні молебні, вуличні походи. У першу чергу це стосується Коломиї, Калуша, Радехова, Бучача йін. Правда, слід відзначити і те, що у деяких громадах населення поставилось до цих знаменних подій без піднесення, особливо у польських та москвофільських. Недарма О. Кузьма, учасник цихподій, писав згодом, що у деяких місцевостях “селяни, перевтомлені... та знеохочені світовою війною, ставилися до... власної держави байдуже... ”.¹⁴

Став налагоджуватися місцевий апарат виконавчої державної влади. Нагадаємо, що згідно з розпорядженням УН Ради від 1 -го листопада в усіх місцевостях старі органи влади і управління належало ліквідувати. Замість них слід було утворити шляхом виборів нові, українські. Зокрема, у сільських громадах, містах та містечках належало обрати громадських і міських комісарів та їх дорадчі органи, —т.з. “прибічні ради”. У повітах — обрати повітових комісарів та повітові національні ради.

Для організації виборів в усі повіти були послані “уповноважені” УН Ради, забезпечені відповідними повноваженнями та інструктивними матеріалами.

Отож, згідно з розпорядженням, у перших числах листопада майже у всіх сільських і міських громадах, у всіх повітах краю відбулися вибори. На багатолюдних зборах і вічах у селах та містечках були обрані “громадські” комісари і їх “прибічні ради”. Вони брали владу у руки, звільняючи старих війтів, бурмистрів, жандармів тощо.

Для охорони громадського порядку обиралась народна міліція, створювалися харчові відділи чи управи, почався запис добровольців до українського війська. Брались на облік склади зброї й амуніції, продовольство, грошові запаси, медикаменти.

У повітових центрах на зборах і вічах обирали повітових комісарів та повітові національні ради.

Комісарами населення обирало, зазвичай, людей авторитетних, патріотів рідного краю, які мали певний професійний досвід і бажання працювати. У першу чергу це стосується інституту повітових комісарів: їх обирали не тільки із числа колишніх державних службовців, суддів, адвокатів, але й навіть громадських діячів, вчителів, інженерів, священиків, простих селян.

Так, у Самбірському повіті повітовим комісаром став Андрій Чайковський, адвокат, відомий письменник і громадський діяч; у Дрогобицькому повіті — Семен Вітик, популярний громадський діяч, один з засновників Української соціал-демократичної партії; у Кам’янко- Струмилівському повіті — Роман Петрушевич (молодший брат Євгена Петрушевича), суддя; в Долинському повіті — Сиверин Данилович, адвокат, активний громадський діяч, один із засновників Української радикальної партії; у Ходорівському повіті — Іван Винницький, священик; у Сколе — колишній урядовець староста І. Корженьовський; у Стоянові — селянин І. Заремба, в Щирці — директор школи В. Малицький і т.д. У Стрийському повіті головою повітової національної ради обрали Остапа Нижанківського — відомого українського композитора і диригента.¹⁵

Слід звернути увагу на те, що повітовими комісарами обирались не випадкові, чужі для населення і рекомендовані “зверху” люди, а ті, яких населення повітів добре знало, поважало, які заслужили на цю посаду своєю працею задля добра українського народу.

Коломия: “Коломия занята п’ятницю рано... Комісаром повітовим д-р Стрийський... Лінії комунікаційні ділають добре. Військові транспорта обезоружуються... Можна би зорганізувати 2 полки добровольців. Прийнято нагляд над магазинами (складами — Т.Б.). Військова Боєва Управа видала відозву до населення, в якій оголосила територію Покуття українською...”.²⁹

Долина: “2 падолиста... народна міліція заняла іменем Української Національної Ради всі державні уряди. Староство обняв адвокат д-р Северин Данилович...,а управу міста бурмістр д-р Михайло Пачовський. Залізничний двірець обсадило українське військо, подібно як всі касарні і військові магазини... Жандармерія є в українських руках... В місті і цілім долинськім повіті повний супокій і порядок”.³⁰

Для чого ми навели ці доволі численні приклади з процесу встановлення української влади на території Галичини? Для того, щоб не з чиїхось слів, а з безпосередніх архівних документів, матеріалів тогочасної преси читач склав уяву про об’єктивний стан справ, про доволі чітку організацію і підготовку, загалом — мирний шлях взяття влади українцями у свої руки, про масову підтримку і участь в цих подіях всього українського населення.

Правда, слід відзначити й те, що не всюди цей процес відбувався гладко. Так, у повідомленні Рогатинського повітового комісара Михайла Дороша до УН Ради писалось: “Дотепер вдалось мені урухомити лише місцевий суд... Всі судді залишаються на своїх місцях і ведуть судівництво по австрійським законам..., мають приказ безуслівно перестерігати української мови в мові і письмі. Податковий уряд функціонує нормально, виплатив гроші урядникам і декілька підмог найбіднішим людям... Почта, телеграф і телефон функціонують цілком нормально... під управою нашого довіреного чоловіка... ”. Але “ситуація на загал дуже погана, бо уоружені з повернувших з Росії полонених і різної наволочі під командою лейтенанта Михаськова з 55 п.п., допускаються преріжних ексцесів як крадіжий і грабежів на мирних жителів: сам той пан також бере участь в того роду вчинках і що ліпше собі забирає. Я всіма силами вговорював його, щоби зі своєю ватагою вирушив на поміч Львову, але п. Михаськів отверто каже, що його армія не має охоти іти у Львів, бо мусит “спасати свободу” в Рогатині, а сили ніякої нема, щоб його до цього приневолила... Того роду діла компрометують українську державність не лише у чужинців, але що більше вже таки у своїх людей”. Комісар просив надіслати “правдивих жовнірів, щоб зробити з тим всім порядок”.³¹

У Бориславі справа дійшла до вуличних боїв, бо “бориславські робітники (очевидно поляки — Т.Б.) і 3000 легіонерів билося з нашим населенням поки мали харчі, харчів не стало, бо Борислав окружили наші селяни з косами і крісами”. Поляки стали відступати в гори, де їх “вибиває наше населення”.³²

Ще складніше представлялась справа у Перемишлі. Тут спочатку (4 листопада) теж взяла владу у свої руки повітова українська рада, про що видано до населення звернення, у якому населення закликалось до “спокою і послуху”, продаж алкогольних напоїв заборонявся, населенню гарантувались “безпечність публичного порядку життя і майна... Просимо о повне довір’я і о поміч. Працювати будемо для добра всього населення совісно і безсторонно”.³³

Однак, оскільки польська військова організація та польське населення Перемишля відразу розпочали проти української влади військові дії, українська військова команда Перемишльського округу видала 4 листопада розпорядження про створення військово-польових судів, до яких притягувалися військові і цивільні особи з загрозою кари смерті за: “1) масові заворушення загального спокою; 2) всякі недозволен! нами збори і зібрання; 3) грабунки і розбої; 4) стрілянину в місті і околиці; 5) напад на наші війська, жовнірів і функціонерів; 6) протиукраїнські демонстрації, такіж відозви; 7) ношене і придержання у мешканях зброї і амуніції” тощо.³⁴

Перемишль був розділений по р. Сян на дві частини — з одного боку, східного, існувала українська влада, а на західному березі, т.зв. Засянні — польська. Ще 2-го листопада було створено 8-особову спільну українсько- польську комісію, яка підписала угоду про припинення військових дій, утримання спокою і порядку. Але ніякого практичного результату це не дало. Ворожі дії обох сторін не припинялись.³⁵

11 листопада польське командування стягнуло до міста численні підкріплення, у т.ч. гармати, бронепоїзд і вибило українців з міста. Українське командування, до того ж, чомусь не виконало наказу УЦ Ради — підірвати мости нар. Сян.

Отже, Перемишль було втрачено. Щодо цивільного населення — українського і єврейського, тут почались арешти, ревізії, знущання. Самі польські дослідники повідомляють, що “інтерновано було біля тисячі осіб”.³⁶

Не подала Перемишлеві ніякої військової підтримки і Головна команда українських військ. Міг подати допомогу військовий комендант Стрия отаман Г. Коссак, але, як заявив на засіданні УН Ради голова Стрийської повітової національної ради О. Нижанківський, “комендант Коссак відмовив тому, що не мав ніякого поручения зі Львова”. “Це повідомлення вразило дуже прикро, — згадує член УН Ради о. Олександр Стефанович. — Стрийські провідники, посідаючи війська і канони, не тільки не дали благаної допомоги, але не уважали навіть відповідним (маючи комунікацію зі Львовом) віднестися в сій преважній справі до Державного правительства у Львові!”.³⁷

Кілька делегатів УН Ради (О. Стефанович, М. Петрицький) підняли це питання на засіданні УН Ради, але “сим був п. Вітовський дуже обурений” і навіть заявив, що “за підбурення проти армії” цих делегатів належало б інтернувати.³⁸

Бачимо, що замість по-діловому сприйняти цілком справедливе критичне зауваження щодо грубої стратегічної військово-політичної помилки, Д. Вітовський зайняв амбіціозну позицію несправедливо ображеного керівника.

Завершуючи характеристику питання щодо становлення і перших кроків діяльності місцевого виконавчого адміністративного апарату ЗУНР, хочеться відзначити, що в цілому цей процес проходив доволі чітко, справно, без поважних ексцесів (за винятком, хіба що Перемишля).

Після виборів громадських (сільських), містечкових і міських комісарів у багатьох повітах стали проводитись їхні наради. На цих нарадах представники центральної влади інформували місцевих комісарів про найближчі цілі і завдання української влади, про прийняті УН Радою і урядом законодавчі акти, а самі комісари ділились досвідом щодо стану продовольчого забезпечення населення, шляхів сполучення, зв’язку, забезпечення правопорядку тощо. Такі наради відбулись, наприклад, вже в першій половині листопада у Кам’янко-Струмилівському повіті (дві), Радехівському, Станіславівському, Рудківському, Городоцькому (дві), Яворівському й інших повітах.³⁹

Наприкінці хочеться подати, складений нами на підставі архівних документів і повідомлень преси, перелік (список) повітових комісарів Української держави, обраних у першій половині листопада. Він, за браком даних, неповний, бо охоплює тільки 38 повітів. Часто невідомим є ім’я чи попередня посада комісара.

Бережанський повіт

Бібрський Богородчанський Борщівський Бучацький Винниківський

Городоцький Гусятинський

Добромильський Долинський

Дрогобицький

Іван Масляк (колишній судовий радник) Дуб (радник староста) Л. Ткачук (голова суду) Володимир Монц Іларіон Боцюрків (адвокат) Пилип Мисько (професор, вчитель гімназії) Л. Озаркевич Юрій Шмериковський (радник суду) Костянтин Стецяк Сиверин Данилович (адвокат) Микола Бодруг (потім Семен Вітик)

Активну роль у державотворчому процесі на місцях відігравали також посли Національної Ради, які відправились у повіти, звідки були родом або обиралися послами, зараз допомагали там організовувати апарат місцевої влади і управління.

Варто зазначити, що ніхто з жителів не позбавлявся права участі у зборах, права голосу — незалежно від національності, статі, переконань, віросповідання.

Правда, траплялись випадки, коли громадські чи міські комісари призначались повітовими комісарами (якщо не було можливості провести вибори), але це було рідко, зокрема, у прифронтових місцевостях.

У цілому слід підкреслити, що українське населення з великою радістю, дуже активно приступило до будівництва своєї держави. У Турці, наприклад, коли надійшла вістка про утворення Української держави—ЗУНР, зійшлися тисячі селян із навколишніх сіл. Вони розігнали всю австрійську адміністрацію, роззброїли жандармерію, озброїлись самі. На велелюдному вічі обрали повітову національну раду, повітового комісара (ним став Всеволод Ріпецький), харчову управу, нового директора школи (українця) тощо.¹⁶

Подібно розгорталися події майже в усіх інших містах, селах та повітах краю.

Для охорони громадського порядку в ряді повітів було вирішено поки що зберегти колишню жандармерію, але з неї усунули всіх антинародних службовців. Інші, якщо присягнули на вірність українському народу і державі, могли і надалі виконувати свої правоохоронні функції. Але не всюди було так. У деяких повітах жандармерію розпустили, роззброїли, на її місці створювалась народна міліція (наприклад, у Бережанському, Долинському). У ще інших—збережено “очищену” жандармерію, але крім неї створено ще й народну міліцію. В Радехівському повіті, наприклад, створено народну міліцію у кількості 860 чол., і жандармерію — 25 чол.¹⁷

Щодо персонального складу різних ланок державного апарату на місцях, жандармерії, службовців залізниці, пошти тощо, то ніякої національної дискримінації не чинилося. Поляки, євреї, німці та інші могли залишитися на своїх місцях, якщо тільки присягнули на вірність Українській державі і зобов’язались не чинити їй ніякої шкоди. Робітники, без різниці у нації, закликались негайно приступити до праці: для добробуту своїх сімей і всього народу.¹⁸

Отже, пізніші звинувачення українців з боку польської преси і різних державних чинників у масовому терорі, насильствах щодо поляків є чистим вимислом, для того, щоб очорнити українську владу.

Ось, що зафіксовано в архівних документах, інших джерелах та повідомленнях преси:

Станіславів: “Вночі з 1 на 2 падолиста взяли власть в руки... Утвердилася повітова Українська Народна Рада, а її головою є надрадник желізниці Мирон. Комісаром міським (бурмістром) п. др. Янович. Комендантом військовим сотник Рузин. Створено повітовий харчовий уряд, начальником Величко, урядник магістрату. Функціонує справно. Жандармерія підняла свої функції і є в наших руках. Утворено в місті міліцію. Комендантом міліції фельдфебель Когутяк. Твориться також жидівська міліція. В повіті цілковитий спокій і лад... Желізниця в руху... Поляки застрайкували. Тимчасовим повітовим комісаром на місці старости, котрого усунено, став радник суду Кульчицький (пізніше на цю посаду обрано члена УН Ради, адвоката Лева Бачинського — Т.Б.)”.¹’

Тернопіль: “Комендантом містаєпор. Палюх..., повітовим комісаром гімназіяльний професор Сидоряк (потім ним став судця Сальвицький — Т.Б.). В місті спокій. Був, правда, неприємний випадок убиття українського міліціонера якимсь поляком, але справу щасливо залагоджено. В місті є відділ УСС і українська міліція. Твориться армія і маса селян зголошується до війська... Залізничні урядники працюють і виплачено їм платню. По селах Тернопільщини наставлені комісари і всюди спокій”.²⁰

Стрий: “Пос. др. Володимир Сінгалевич зорганізував Стрийщину й суміжні повіти. Староство в Стрию обійняв меценат д-р Герасимів, повітову раду — О. Нижанківський, суд д-р Кульчицький... В місті Стрию організується велика міська поліція... Зайнято податковий уряд з готівкою. В місті і повіті панує повний спокій, життя пливе нормальним шляхом. Залізниця... є в наших руках. Полонені з Угорщини вертають тисячами через Стрий... багато вертає пішки..., тому війти дістали наказ в справі прокормления тих полонених, щоб охороняти населення перед грабіжами. Війти по селах присягли на вірність новому правлінню і цілий адміністративний апарат функціонує дуже справно”.²¹

Радехів: “Дня 2 падолиста ц.р. загальні збори вибрали повітовим комісаром інженера Олександра Рошковича, а на членів ради: о. Володимира Пелліха, пароха Радехова, директора каси Михайла Лотоцького, Стефана Обертаса, о. Петра Клебана, Григорія Германа. На території Радехівського повіту обняла всюди урядування нова власть. По селах і містечках вибрано місцевих комісарів, а перша сесія з ними відбулася 7 падолиста... Все йде в ладі після наших вказівок. В неділю 10.ХІ відбулися народні збори та святе укріплення української власти на рідній землі, а у вівторок 12.XI відбулася присяга новоіменованих місцевих комісарів. Населення ставиться до нової власти прихильно. Тому, що урядники бувшого австрійського староства відмовили нам служби, комісаріат був приневолений створити новий персонал, який постійно повнить службу в Радехові”.²²

Камінка-Струмилова: “Вся власть в цілім камінецькім повіті... перейшла в наші руки без проливу крови... Суди, податкові й залізничні уряди урядують дальше. Урядники тутешнього староства здержалися від дальшого урядування. Майно бувшої австрійської армії перебрано протоколярно... Населення польської народности по селах заховується спокійно... Не було наразі потреби ужити гостріших мір крім зарядження військового стану в цілім повіті. Населення заховується без закиду... Українським повітовим комісаром на повітових зборах мужів довір’я обрано Романа Петрушевича, а заступником о. Петра Казанівського. Дня 4 падолиста по Службі Божій в міській церкві при великім здвизі народу, інтелігенції зложив присягу повітовий комісар на вірність Українській Державі й українському правительству, а потім зложили присягу новобранці числом около 200. Маніфестація була велика і викликала велике вражіня на зібранім народі. На закінчення увесь народ і новобранці відспівали “Вже воскресла Україна”.²³

Городок: "... без проливу крові ми розброїли всі військові команди й заволоділи важними австрійськими об’єктами... і приступили до зайняття урядів. Синьо-жовтий прапор підняли ми на ратуші, в старостві й військових командах. З волі народу вибраний комендант Степанів обняв провід у військових справах. На чолі державної сторожі (жандармерії — Т.Б.) став надпоручник Рибчак... Повітовий комісар д- р JI. Озаркевич зайняв позицію давнього старости та провід повітової Української Ради, до якої з волі народу увійшли: д-р Кость Кисілевський, заступник повітового комісара й референт просвітних справ; о. Лиско Володимир, голова українського харчового уряду; о. Чернецький Омелян, курат українського війська, референт політичних і адміністраційних справ; проф. Мацюрак Микола, міський комісар; о. Стеблецький Володимир, референт відбудови; Цап Степан, референт земельних справ; Cex Петро, залізничні шляхи; Процишин Іван - зі справ почт і телеграфу; воєнних справ отаман Ананій Степанів; військового харчового уряду д-р Бірецький, протоколянт стенограф о. Мартинів. Рада відбуває засідання щоденно... Адміністраційний апарат в повнім розгарі. В усіх селах повіту відбулися вибори на сільських комісарів, які вже мали дві сесії. Крім того, в кожнім селі зорганізовано горожанську міліцію, а на місце постерунків жандармерії державну сторожу... В місті взірцевий лад..., ми нав’язали зносини з сусідними повітами і відбули конференцію делегатів у Рудках..., щоб цим робом осягнути одноцільність і порозуміння...”.²⁴

Яворів: “На вістку, що польська ліквідаційна комісія має переїхати до Львова, почалося в Яворові вночі повстання... жандармерія не хотіла під датися. Наслідком стрілянини загинув перший революційний борець за волю України Стефан Британ.

Ранком того ж дня наші політичні діячі з військовою асистенцією обійшли всі державні і автономічні інституції та від давніх польсько- австрійських урядників перебрали урядування. Ніхто з тих панів, що на живім тілі народу галасували, виточуючи з нього всі животні соки, не міг і думати про який небудь опір і будувати старим звичаєм Польщу на чужій землі... адміністрацію повіту як комісар обняв учитель української гімназії Михайло Білик, на чолі міста став Іван Загаєвич... З наших свідомих людей утворено кадри нової жандармерії, що повнить тепер службу безпечносте в околиці... З огляду на провокаційне поведения поляків і легковаження розпорядків власти, проголошено 6-го стан виїмковий (надзвичайний — Т.Б.),... арештовано кількох підозрілих, одного... за переховування зброї воєнний суд засудив на три тижні арешту або 1000 корон, які він заплатив.

Відбулася чергова сесія війтів і з’їзд організаторів повіту. Однодушно поставлено віддавати молодих 18-35літ під зброю... Ніхто нікому не бажає і не чинить кривди, але на всякі потреби опору або замаху готові кождої хвилі дати рішучий відпір... Головним тепер нашим завданням є стерегти лінії Сяну, за якою сидить наш відвічний ворог, готовий все поживитися чужим, знов сісти галапасом на нашім народі.

Утворена повітова харчова комісія зайнялася перейняттям і зорганізуванням апровізації та забезпеченням населення...”.²⁵

Бучач: “... власть всюди перейшла в руки українських комітетів. За малим винятком в усіх селах повіту усунено старих війтів і радників, а на їх місце повибирано місцевих комісарів і місцеві комітети... Утворена всюди по селах міліція. Спокій і взірцевий порядок. Апровізація в українських руках функціонує справно. Селяни — латинники, незважаючи на агітацію польських панів і підпанків, ідуть солідарно з українськими селянами, навіть вислали своїх делегатів на наші повітові збори і брали участь у виборах повітового комісара... Дня 7 падолиста відбулися збори повітових делегатів Бучаччини, на які явилось 209 делегатів із 70 громад Бучацького повіту”.

На цих зборах обрано по більшості голосів повітового комісара — Іларіона Боцюрківа (138 голосів, 71 — за Остапа Сіяка). Обрано й повітовий комітет — 17 осіб (священики, правники, вчителі, семеро селян). Вирішено “якнайскоріше створити школи і управильнити справу виплати пенсій (заробітної платні — Т.Б.) урядникам і вчителям, дотримуватись послуху, єдности і карности (дисципліни —Т.Б.). На тім збори замкнено і присутні по відспіваню національного гімну спокійно розійшлись”.²⁶

Теребовля: “Українці перебрали всі власти у місті без опору. Повітовим комісаром урядник староства Заплітний. На чолі утвореної міліції поручник Шкварок. Головою повітової національної Ради о. Ст. Мохнацький. По дооколичних селах творяться сільські Ради. Всюди спокій і лад”.²⁷

Гусятин: “ По всіх селах точно в означеній годині селяни — головно бувші австрійські жовніри... розоружили жандармів і австрійських жовнірів... Все відбулося без проливу крові або якогось гострійшого виступу... Всі адміністраційно-політичні власти перейнято в свої руки... Дня 6 ц.м. переведено... вибори на повітового комісара. Одноголосно вибрано Юрія Шмериковського, радника гусятинського суду, а його заступником назначено п. Михайла Шахновича. Дня 5 ц.м. заряджено трівогу, бо дійшло до відома, що Мадяри, які переходять з України, вивозять з собою зброю і засоби поживи. З близьких сіл все, що жило, вийшло або виїхало до Гусятина і там в дійсності розоружено 2 компанії війська, а наступного дня — ще більше... В цілім повіті взірцевий лад”.²⁸

Щирецький Яворівський

В. Малицький (директор школи) Михайло Білик (вчитель гімназії)

Вища законодавча влада продовжувала у той час перебувати в руках УН Ради, а виконавчо-адміністративна—Державного Секретаріату. Однак, уже перші тижні інтенсивної державотворчої діяльності УН Ради, яка складалася з кількох десятків послів та представників політичних партій зі Львова та інших великих міст Східної Галичини, показали, що склад Ради вкрай необхідно розширити за рахунок представників провінції та села, оскільки в цей складний час була потрібна підтримка усіх верств населення з усього краю. Це питання обговорювалося на кількох засіданнях УН Ради. Щодо конечної потреби розширення складу Ради дискусій майже не було. А ось щодо шляхів реалізації — були.

На засіданні УН Ради 15 листопада доповідач із цього питання P. Перфецький запропонував три різні проекти вирішення проблеми. Після дискусії, в якій взяло участь біля десяти осіб, вирішили: “ Враховуючи, що вибори в повітах тимчасових представників були би тепер утруднені, тих представників мають вибирати управи всіх існуючих українських товариств у повітах”.⁴⁰

Цьогождня, 15 листопада, був прийнятий закон “Про доповнення складу Української Національної Ради відпоручниками повітових і міських організацій”.⁴¹

У статті 1 закону вказувалось, щодо часу скликання Установчих Зборів на засадах “безпосереднього та пропорційного тайного права”, без різниці статі, УН Рада доповнюється “відпоручниками українських повітових організацій повітів і більших міст”.

У ст. 2 встановлювалася квота цих представників: по одному — від кожного повіту, а від міст така: Львів — 4 особи, Чернівці — 2, Станіславів — 2, Бережани — 1, Борислав — 1, Дрогобич — 1, Золочів — 1, Коломия — 1, Перемишль — 1, Самбір — 1, Стрий - 1, Тернопіль 1, Ярослав — 1. Отже, всього належало дообрати 70 послів.

Вибори послів, говорилосядаліузаконі, “здійснюють повітові органи за участю просвітних, культурних, економічних і політичних організацій на спільному засіданні”, яке скликав повітовий комісар. Обиралася й “провірочна комісія” у складі 4-х осіб, яка мала підтверджувати результати виборів і правильність їх проведення (ст. 3,4). Повідомлення про результати виборів скеровувались кур’єром до Державного секретаріату внутрішніх справ з метою “письмової легалізації” (ст. 5). Вибори належало провести у період з 22 по 26 листопада.

Забігаючи уперед, слід відзначити, що саме тоді вони й були проведені. Наступного дня, 16 листопада, УН Рада, дотримуючись засад побудови правової, демократичної держави, прийняла один із найважливіших, конституційного значення акт: “ Закон про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Републики”.⁴²

Згідно із § 1 закону на території ЗУНР залишалось в силі все попереднє, австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам, суті та цілям Української держави.

До речі, радянські дослідники з цього приводу всіляко критикували і паплюжили ЗУНР, вбачаючи у такому рішенні “незаперечний” доказ “антинародності”, “буржуазное™” ЗУНР. Але цілком правдиво і просто пояснюють це рішення сучасники тих подій та об’єктивні пізніші дослідники. Один із них, Матвій Стахів, зокрема, пише: “Ця постанова була конечна, якщо ЗУНР бажала бути державою з правлінням права. Видати нові оригінальні закони у короткім часі було неможливо, отже мусіли залишатися старі закони, щоб не було хаосу, які мали підлягати поступовій зміні або заміні”.⁴³

Далі (§ 2) у законі вказувалось, що всі службовці “бувшої австрійської держави, котрі зложать письмове приречення” чесно служити українській державі, залишаються на своїх місцях —“аж до дальшого зарядження”.

Всі адміністративні органи на території ЗУНР “підлягають Державному Секретаріату”, який є найвищим органом виконавчої влади вдержаві(§3).

У повіті представником і основним органом державної адміністрації є “український державний комісар”(§ 4). Повітових комісарів призначає і звільняє державний секретар внутрішніх справ (§ 5). їх основним правом і обов’язком є “берегти інтереси української державності і протидіяти всяким спробам, скерованим проти неї”. Повітовим комісарам підлягають повітові військові коменданти і коменданти жандармерії (§ 9).

Повітові комісари призначали у селах і містечках громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням. Де комісари були вже обрані, ці кандидатури затверджувалися. Вони також мали право оголосити розпущеними місцеві “прибічні громадські ради” і призначити нові вибори (§ Ю).

Цікаво, що суди, пошта, телеграф, залізниці були вилучені з компетенції повітових комісарів. У разі виявлення недоліків у діяльності цих інституцій або зловживань “на шкоду українській державності”, комісарам належало негайно “донести о тім Українському Державному Секретаріату, а в наглих випадках видати відповідні зарядження”.

Передбачено було у ЗУНР також утворення органів місцевого самоврядування населення. З цією метою належало провести відповідні вибори у повітах — до повітових українських національних рад, а у громадах та містах—до громадських і міських рад. Вибори мали відбуватися на основі загального і рівного виборчого права, щоб населення могло вільно обрати своїх гідних довіри представників і щоб “усунути привілеї польської шляхти, які вона посідала по громадах за Австрії”.⁴⁴

На практиці, як зазначалось вище, вибори цих рад населення часто проводило вже у перші дні після проголошення української державності.

Отож, вказані законодавчі акти, зокрема, “Закон про тимчасову адміністрацію...”, стали правовою основою створення тимчасового, але добре організованого і ефективного апарату місцевої адміністрації. У них чітко визначалась структура і компетенція цих органів, підконтрольність і підзвітність нижчих органів вищим, контроль за виконанням прийнятих рішень. Тобто була встановлена чітка вертикаль виконавчої влади.

При цьому не можна погодитись з думкою дослідника М. Кобилецького, який в одній із своїх праць писав, що “місцева адміністрація в ЗУНР залишалась без змін, лише місце “цісарсько- королівського старости” “заняв державний повітовий комісар”.⁴⁵ Справді, комісар, але не сам, а з “прибічною радою”, то того ж з іншою компетенцією і принципово іншими завданнями. Він мав захищати інтереси українського народу та держави.

Цього ж дня, 16 листопада, на виконання закону і з метою його конкретизації було видано розпорядження Державного Секретаріату “Про державну адміністрацію”.⁴⁶

У цьому розпорядженні вказувалось, що всі державні службовці колишньої австро-угорської держави, які складуть письмову обіцянку чесно служити ЗУНР, залишаються на своїх місцях. Всі органи виконавчої влади на місцях підлягають Державному Секретаріатові і відповідним галузевим секретарствам. Державний Секретаріат в останній інстанції вирішувавсправи,яківходилидокомпетенціїавстрійськоїРади Міністрів (§ 3).

Керівним органом державної адміністрації у повіті “до встановлення нових державно-правових відносин” був державний повітовий комісар, “якого іменує і усуває Державний секретар внутрішніх справ”. Обрані населенням до часу видання закону і цього розпорядження повітові комісари повинні бути подані на затвердження державного секретаря внутрішніх справ. У випадку незатвердження цих осіб секретар міг призначити повітовими комісарами інших людей.

До обов’язків повітових державних комісарів належало: 1) берегти інтереси української державності та протидіяти всіляким спробам спричинити їй шкоду; 2) приймати обіцянки праці та присягу службовців повітових служб і адміністрації; 3) приймати рішення з усіх питань, де дотеперішні австрійські службовці “відмовляють служби”; 4) затверджувати всі розпорядження адміністративних повітових властей, які “мають загальний публічний характер”; 5) дозволяти чи забороняти носіння зброї цивільному населенню; 6) вести нагляд над діловодством усіх державних інституцій і службових осіб у повіті й ін.

У справах публічної безпеки повітовому комісару підпорядковувалися повітові військові коменданти, а також коменданти жандармерії. В усіх інших справах вони повинні тісно співпрацювати (§ 8).

У господарських справах повітові комісари повинні були співпрацювати з повітовими харчовими урядами і “наглядати над виконанням заряджень українського харчового уряду” (§10).

Громадські (сільські) і містечкові комісари мали подібні повноваження,такі як колишні австрійські війти по селах та бурмисти у містах, проте характеризувалися більшою самостійністю. Досить широкими булі повноваження і місцевих органів самоврядування.

Як і весь уряд, повітова адміністративна влада розгорнула у більшості випадків активну діяльність, що відображено у звітах до УН Ради та уряду.⁴⁷

Іноді траплялися й негативні випадки. Так, коли Стрийська повітова національна рада звернулася до повітового комісара С. Вітика з проханням виділити для її потреб нафту, то С. Вітик їй відмовив. У цей же час нафта продавалась різним спекулянтам. JI. Цегельський з цього приводу згодом писав: “Наша влада була безсильна проти С. Вітика і його озброєних соціалістів у нафтовому районі, які формально призначили його комісаром нафтового промислу”. Самовільна політика державного повітового комісара С. Вітика щодо “конфіскату нафтових копалень, які були в руках бельгійського та французького капіталу, відіграла свою негативну роль в політиці західнихдержав, особливо Франції, проти державності ЗУНР”⁴⁸ і дала ще одну підставу, додамо від себе, звинувачувати ЗУНР, як це увесь час твердила польська пропаганда, у більшовизмі.

Бої за Львів між тим продовжувалися.Так, 6 листопада командувач українських військ Г. Коссак доповів УН Раді про розробку нової операції, яка повинна різко змінити ситуащю у столиці. Планувався великий наступ проти поляків. 7 листопада він справді почався, але був погано підготовлений і вівся недостатніми силами. Не дивно, що цей наступ провалився.⁴⁹

Під тиском невдоволених старшин Г. Коссак 8 листопада подав у відставку. Її одразу ж прийняла УН Рада, яка сподівалася заміною командувача (третього протягом 9 днів!) домогтися перелому у “львівській війні”. 9 листопада командувачем був призначений комендант Золочівської військової округи, 33-літній полковник Гнат Стефанів, а Г. Коссака призначили комендантом Стрийської військової округи. Пройшло перегрупування українських сил, встановлено гармати на Високому замку, цитаделі, у Кривчицях. Відновлено єдине командування УСС на чолі з сотником О. Букшованим. Значно обновився склад Головної команди. До Львова підходила підмога з повітів: 150 стрільців прибуло з Жовкви, прибували підкріплення із Золочева, Винник, інших повітів. 13 листопада прибув з Києва загін добровольців ім. Івана Гонти під командуванням отамана Андрія Долуда (близько півсотні вояків).

11 листопада почався ще один наступ українських військ. Було досягнено серйозних успіхів. Але наступ розгортався повільно, не було відчутно єдиного твердого керівництва, війська діяли розрізнено, не вистачало резервів; поляки ж встигли перегрупуватися і перейшли у контрнаступ, відбивши в українців гармату, кілька скорострілів.⁵⁰

Отож, до невдач українського війська у першу чергу спричинився брак кваліфікованого керівництва. Штурмові частини не мали зв’язку зі штабом, діяли на свій розсуд, до того ж у них не вистачало досвідчених, бойових командирів. Часто старшини, “академіки” (прикликані з резерву), залишали вояків напризволяще, ховаючись у будинках позаду. Гарматна батарея на Високому замку не підтримала належним чином наступаючих, бо не знала, куди стріляти, боячись вразити своїх. Швидко виявилося, що катастрофічно не вистачає резервів. На жаль, і полковник Стефанів, і попередні командувачі орієнтувались у Львові тільки на професійне військо і зовсім ігнорували місцеві резерви, хоча у місті було чимало боєздатного українського населення та й тинялось без діла багато військовиків з нерегулярних частин.⁵¹

Очевидно, правильним було твердження учасника цих подій Мирона Заклинського, на думку якого “ні один з наслідників Вітовського на становищі головного коменданта під час львівських боїв не доріс до величини свого завдання. Тому програш був на нашому боці”.⁵²

Польське командування діяло більш ефективно. У зв’язку з тим, що Польща не мала одразу можливості надіслати до Львова значних поповнень, воно формувало бойові частини здебільшого з місцевого населення та із навколишніх сіл — Білогорща, Чишки, Давидів, Кульпарків та ін. Це, до речі, надзвичайно посилювало боєздатність і маневреність військ, бо поляки добре орієнтувалися на вулицях міста.⁵³

Ситуація протягом 9—15 листопада склалася для них тривожно, і Чеслав Мончинський раз у раз надсилав телеграми до Варшави і Перемишля — просив термінової допомоги. Але Начальник Польської держави Ю. Пілсудський тільки приступив до створення регулярної армії, тому запропонував командувачеві військами на Галицькому фронті генералу Тадеушу Розвадовському обійтися своїми силами. Тільки 15 листопада командир групи польських військ у Перемишлі полковник Міхал Токаржевський повідомив своїм у Львові, що швидко надійде допомога.

Цікавим видається такий момент. Як свідчить польський дослідник М. Клімецький, посилаючись на спогади В. Вітоса, одного з провідних польських політичних діячів Галичини, Ю. Пілсудський був противником війни з українцями.⁵⁴ Можливо тому за дорученням Ю. Пілсудського відомий політичний діяч Галецький запропонував Є. Петрушевичу мир в обмін на автономію Галичини у рамках Польщі: поляки, мовляв, краще зорганізовані, мають запевнену допомогу Франції і мусять перемогти. До того ж, “Польща ніколи не відмовиться від Східної Галичини і Львова, який є польським містом”⁵⁵. Але ці пропозиції Є. Петрушевич рішуче відкинув.

18 листопада з Перемишля до Львова вирушили війська під командуванням полковника М. Токаржевського. До їх складу входила піхота, кіннота, гармати, бронепоїзд та ін. — всього біля 1400 вояків і старшин.⁵⁶ Водночас Ю. Пілсудський, який у листі до генерала Рої зазначав, що він не в змозі передбачити, “як складеться розмежування між Руссю і Польщею”, розпорядився виділити з Краківського гарнізону ще 2000 вояків “на експедицію у бік Львова”.⁵⁷

Щоб виграти час, польське командування у Львові запропонувало українцям перемир’я, яке й було укладене 19 листопада. До того ж, 18 листопада до Львова прибув представник французького посольства в Яссах поручник Г. Віллєм. Він, хоч і не мав офіційних повноважень, зустрічався і з польським, і з українським керівництвом, організував українсько-польські переговори. Але переговори зайшли у безвихідь, оскільки польська сторона заявила, що ніколи не зречеться своїх прав на Львів і буде битись за нього до останньої краплі крові.

20 листопада війська полковника М. Токаржевського прибули у Львів. Спроби українців затримати їх у дорозі не мали успіху, а наказу Г. Стефаніва про підірвання залізничних мостів між Перемишлем і Львовом не було виконано. Не розпорошуючи сил і не ув’язуючись у вуличні бої, 21 листопада польські війська почали концентрований наступ з метою оточення Львова. Усюди вони зустрічали завзятий опір українських військ — про це свідчать самі поляки.⁵⁸

На той час польські збройні сили у Львові налічували: 500 старшин, 4360 підстаршин і вояків, 40 скорострілів, 13 гармат, 2 бронепоїзди⁵’. Українці мали 120 старшин і 3185 підстаршин і вояків⁶⁰.

Великих успіхів польські війська не досягли, але район Личакова зайняли, що викликало у полковника Г. Стефаніва розгубленість.⁶¹

На військовій нараді 21 листопада він заявив про необхідність залишити Львів, хоч не всі з цим погодились. Він зумів переконати у доцільності цього політичний провід ЗУНР, заявивши, що для збереження львівського угруповання, ядра майбутньої української армії, треба залишити місто. Г. Стефанів не знав, що поляки вирішили припинити наступ і чекати допомоги з Польщі, оскільки їх частини були знекровлені і втомлені.

Чимало старшин і вояків сприйняли наказ Г. Стефаніва про залишення міста мало не як зраду. “Стрілецтво сприйняло цей наказ неприхильно, — згадував отаман О. Букшований, — а то й крайньо вороже”.⁶²

Отож, 22 листопада 1918 р. українське військо під натиском переважаючих сил ворога покинуло Львів. Вся українська адміністрація, державні органи і установи теж евакуювались. Евакуація була настільки поспішною (боялись оточення), що навіть деякі делегати УH Ради, урядовці не встигли своєчасно про неї довідатись. Переїхали спочатку до Золочева, потім у Тернопіль, який мав краще транспортне сполучення. У Стрию, ближче до фронту, було утворено стрийську комендатуру, яка виконувала функції Державного Секретаріату у Сколівському, Дрогобицькому, Симбірському, Старосамбірському і Турківському повітах.⁶³ Це було пов’язано з віддаленістю цих повітів від Тернополя і їх стратегічним та економічним значенням для держави.

У Тернополі доповнена, на підставі листопадових виборів представниками повітів і міст, УЦ Рада продовжила свою роботу. Тепер вона налічувала 152 делегати. Ось їх повний список:

Длиськевич Андрій Артимович Агенор

Банах Павло

Бандера Андрій Баран Степан Бахриник Василь Барвінський Богдан

Барвінський Олександр Бачинський Володимир Бачинський Лев Безпалко Осип

Бирчак Володимир

Білинський Клавдій

Бойкович Микола

Бойцун Олександр Будзиновський Вячеслав Бурачинський Осип Ваньо Теодор

Василько Микола Весоловський Остап Винничук Лазар Височанський Степан Витвицький Степан Гаврищук І.

Галіп Теодор

Глушко Роман Ганкевич Лев

м. Перемишль делегат Буковинської Національної Ради повіт Сокальський повіт Калуський делегат Трудової партії повіт Заліщицький делегат Християнсько- суспільної партії посол палати панів парламентський посол парламентський посол делегат Буковинської Національної Ради делегат Соціал-демокра- тичної партії делегат Буковинської Національної Ради делегат Соціал-демокра- тичної партії м. Самбір парламентський посол буковинський сеймовий посол сеймовий посол парламентський посол м. Стрий сеймовий посол повіт Перемишлянський делегат Трудової партії Буковинський сеймовий посол буковинський сеймовий посол повіт Бережанський делегат Соціал-демократичної партії

Ганкевич Микола

Голубович Сидір

Горбачевський Антін Горбачевський Іван

Гординський Ярослав

Данилович Северин

Демчук Михайло

Дзерович Юліан

Дністрянський Станіслав Домбровський Августин Драгомирецький

Драчвинський Теофіль

Дикий Дмитро

Дувіряк Гриць Загайкевич Володимир Загуцульський Микола Замора Теодор

Залєський Тадей Іваницький Омелян

Іваницький Теодор

Калинович Іван

Капустинський Іван Карачевський Теофіль Карбулицький Іларіон делегат Соціал-демокра- тичної партії парламентський посол сеймовий посол член палати панів делегат Християнсько- суспільної партії делегат Радикальної партії повіт Перемишльський делегат Християнсько- суспільної партії парламентський посол повіт Товмачський делегат Буковинської Національної Ради Буковинський сеймовий посол повіт Бібркський повіт Печеніжинський парламентський посол повіт Зол очівський повіт Городенківський повіт Самбірський делегат Буковинської Національної Ради Буковинський сеймовийпосол делегат соціал-демокра­тичної партії II сеймовий посол повіт Старо-Самбірський делегат Буковинської Національної Ради

Левицький Теодор Лисан Юрій Лісковацький Іван

Лозинський Михайло Лукашевич Антін Макух Іван Манько Андрій Марітчак Олександр Маріяш Гриць

Маркус Яким Матковський С.

Метелля Северин Нагірняк Василь Назаревич Степан НазарукОсип Новаківський Михайло Онишкевич Степан Онищук Антін Охримович Володимир ПавлюхГнат Паневник Дмитро Панейко Василь Пачовський Михайло Перфецький Роман Петрицький Михайло Петрушевич Євген Петрушевич Лев Петрушевич Степан Пігуляк Єротей Плиска Михайло Полянський Степан

Буковинський сеймовийпосол Буковинський сеймовий посол делегат Соціал-демок- ратичної партії делегат Трудової партії парламентський посол сеймовий посол повіт Добромильський повіт Рудківський делегат Соціал-демок- ратичної партії повіт Стрийський повіт Гусятинський сеймовий посол повіт Надвірнянський повіт Бродівський делегат Радикальної партії сеймовий посол парламентський посол повіт Снятинський делегат Трудової партії м. Станіславів повіт Бородчанський делегат Трудової партії повіт Долинський сеймовий посол парламентський посол парламентський посол м. Бережани повіт Радехівський Буковинський сеймовий посол повіт Бучацький делегат академічної молоді

Погорецький Омелян ПоповичІлько

Попович Омелян Рожанковський Теодор Романчук Юліан

Рутко Антін Сандуляк Іван Семака Ілія Сенчина Іван Сербинюк Юрій

Сілецький Степан Сінгалевич Володимир Сіяк Остап

Скибінський Рудольф

Содомора Михайло Степун Микола

Старух Тимко Стефаник Василь Стефанович Олександр Студинський Кирило

Смаль-Стоцький Степан Сушко Микола Терлецький Гриць Тершаковець Гриць Тимощук Гриць Томашівський Степан Трильовський Кирило Устиянович Кирило Федевич Іван парламентський посол делегат Буковинської Національної Ради сеймовий посол сеймовий посол парламентський посол повіт Мостиський сеймовий посол парламентський посол повіт Рогатинський делегат Буковинської Національної Ради делегат академічної молоді парламентський посол м. Бучач делегат Соціал-демок- ратичної партії повіт Підгаєцький парламентський посол парламентський посол парламентський посол делегат Трудової партії делегат Християнсько- суспільної партії парламентський посол повіт Львів—Щирець м. Борислав сеймовий посол повіт Коломийський делегат T рудової партії парламентський посол м. Станіславів повіт Турківський

Федорович Володимир

Філяс Платонід Хомишин Григорій Цегельський Лонгин Цегельський Михайло Чайківський Федір Чарнецький Антін

Чернявський Іван Шекерик-Доників Петро Шептицький Андрей Шмігельський Андрій Юрик Степан Юрчинський Остап делегат Буковинської Національної Ради повіт Жовківський сеймовий віриліст парламентський посол TDBirKaM⁵AHKa-CipyMHJiiBaEMtfi повіт Яворівський делегат Соціал-демок- ратичної партії м. Коломия повіт Косівський член палати панів повіт Збаразький м. Золочів повіт Чортківський⁶⁴

За соціальним складом члени УН Ради представляли усі верстви населення — інтелігенцію, духовенство, робітників і селян.

За національністю всі посли були українцями. Національні меншини, незважаючи на пропозицію української влади вислати до УН Ради і уряду своїх представників, не зробили цього. Поляки — тому, що були непримиренними ворогами української державності і вважали всю Галичину невід’ємною частиною Польщі. Німців залишилось зовсім мало, вони не були організовані, а євреї не були певні в конечному результаті кривавої боротьби і боялися помсти поляків у випадку їх перемоги.⁶⁵ Правда, у боях за Львів єврейська міліція іноді чинила опір польським воякам, які безчинствували у населених євреями кварталах міста. За те поляки, захопивши місто, вчинили євреям погром, в ході якого 72 особи було вбито, а 433 поранено. Інтерновано, крім багатьох українців, чимало євреїв.⁶⁶

Найбільшу фракцію у складі УН Ради становили національні демократи на чолі з А. Горбачевським; далі йшли радикали на чолі з Л. Бачинським; третє місце належало соціал-демократам (С. Вітик); четверте — Селянсько-радикальній партії на чолі з К. Трильовським, п’яте — Християнсько-суспільній.⁶⁷ Проте більшість послів були безпартійними.

Серед послів УН Ради були найвідоміші та найавторитетніші люди: Василь Стефаник, Антін Крушельницький, Омелян Попович, Петро Карманський(письменники); Кирило Студинський, Мирон Кордуба, Станіслав Дністрянський, Олександр Барвінський (професори, науковці); митрополит Андрей Шептицький; єпископи Йосафат Коциловський, 180

Григорій Хомишин та священики Андрій Бандера, Степан Онишкевич; парламентські посли Юліан Романчук, Євген Петрушевич, Лев Бачинський, Микола Василько, Антін Горбачевський, Кирило Трильовський, Степан Смаль-Стоцький; композитор Олександр Колесса; правники Сидір Голубович, Роман Перфецький та ін.

У Тернополі УН Рада створила ряд постійних комісій, кожну з яких очолили два співголови:

Комісія закордонних справ (Є. Петрушевич та Т. Окуневський);

Комісія законодавча (К. Левицький та А. Горбачевський);

Комісія фінансова (С. Вітик, Л. Петрушевич);

Комісія військова (К. Трильовський, Л. Бачинський);

Комісія земельна (Т. Старух, П. Лаврук);

Комісія суспільної опіки (С. Сілецький, М. Левицький);

Комісія освіти (А. Крушельницький, Т. Замора)4

Комісія технічної відбудови (І. Попович, Г. Окуневський).⁶⁸

Технічну і секретарську працю у кожній комісії виконував окремий референт, який належав до штату апарату УН Ради. Члени Ради могли перебувати одночасно у складі декількох комісій (за бажанням).

Там же, у Тернополі, подав у відставку голова (президент) Державного Секретаріату Кость Левицький. Причини такого його кроку є невідомими. Правда, мова йшла про погіршення, у зв’язку з перевтомою, його стану здоров’я, а можливо, це було пов’язано із міжфракційними амбіціями (К. Левицький і Є. Петрушевич входили до різних угрупувань Національно-демократичної партії).⁶⁹

Головою (президентом) Державного Секретаріату у грудні 1918 р. було обрано Сидора Голубовича. Йому доручили підібрати новий склад уряду, оскільки деякі державні секретарі з попереднього складу так і не приступили до роботи.

Однак, у Тернополі українська влада перебувала недовго. Значна віддаленість від західного кордону, фронту, від важливого Дрогобицько- Бориславського промислового району, запізнілість інформації у зв’язку з поганим транспортними сполученням і телефонним зв’язком, необхідність прийняття оперативних рішень та інші чинники обумовили переїзд усіх державних органів та інституцій до Станіславова. Чергове засідання УH Ради було призначене на 3 січня 1919р. вже у цьому місті.

Тут, у Станіславові Українська Народна Рада розгорнула ще активнішу державотворчу роботу. Вона працювала як справжній західноєвропейський парламент. Значна кількість її послів мала досвід парламентської роботи у віденському парламенті, галицькому та буковинському крайових сеймах, що полегшувало їм працю тепер. Засідання УН Ради були, зазвичай, відкритими, і це давало усім бажаючим можливість їх відвідувати. Звіти про засідання регулярно публікувались у пресі.

Отож, на початку січня 1919р. було прийнято декілька дуже важливих у справі державного будівництва законів. Зокрема, значне збільшення посольського корпусу, ускладнення функцій Ради, необхідність проведення роботи з послами, підготовки проектів законів зумовили створення додаткових органів Ради.

4 січня 1919 р. УН Рада прийняла “Закон, доповняючий Статут Української Національної Ради”.⁷⁰ Ним утворено постійнодіючу Президію УН Ради. Президію обирала УН Рада у складі Президента (він же голова Ради) та чотирьох його заступників. Президент, а в разі його відсутності — найстарший за віком заступник, скликав засідання УН Ради, відкривав та проводив їх.

УН Рада обирала також двох постійних секретарів і одного їх заступника для ведення канцелярії, протоколів нарад і діловодства. їм надавався технічний персонал — стенографісти, протоколянти та ін.

Tого ж дня Президентом УН Ради обрано Євгена Петрушевича, його заступниками—Лева Бачинського, Омеляна Поповича, Семена Вітика, Андрія Шмигельського, секретарями — Степана Витвицького і Осипа Устіяновича, їх заступником — Степана Сілецького.

На цьому ж засіданні УH Рада прийняла “Закон про Виділ Української Національної Ради”.⁷¹ Виділ складався з Президента (голови) Ради і дев’яти членів та виконував функції колегіального глави держави. До компетенції Виділу входило:

а) призначення членів уряду;

б) прийняття їх відставки і відкликання їх;

в) оголошення на пропозицію Державного секретарства судівництва амністії;

г) призначення державних службовців на вищі цивільні і військові посади;

ґ) затвердження (підписування) і опублікування законів.

Виділ діяв на час обрання УН Ради і припиняв свою діяльність з моменту обрання нової Ради. Скликав засідання Виділу Президент, а у випадку його відсутності чи хвороби — найстарший за віком заступник. Президент представляв Виділ і підписував документи. Рішення приймались за участю не менше шести членів Виділу. У випадку рівності голосів приймалось те рішення, за яке голосував Президент.

Склад Виділу був обраний такий: Президент — Євген Петрушевич, члени - Лев Бачинський, Семен Вітик, Антін Горбачевський, Григорій Дувірак, Михайло Новаківський, Теофіл Окуневський, Омелян Попович, Андрій Шмигельський, Степан Юрик.

4 січня прийнято також “Закон про спосіб оповіщення законів і розпорядків”.⁷² Вони підлягали публікації у “Вістнику законів і розпорядків” за підписом Президента Ради і одного з членів Виділу (це стосується законів), а розпорядки — за підписом відповідного державного секретаря. Набирали чинності ці правові акти на восьмий день з дня видання (дата видання повинна стояти на кожному з актів), якщо інше не вказувалось у тексті самих правових актів.

Слід також згадати ще один закон від 4 січня: “Про недоторканність членів Української Національної Ради”.⁷³ У ньому сказано: “Членів Української Національної Ради не можна без її згоди в’язнити ані потягати судово до відповідальності, хіба що приловиться його на гарячім вчинку”. У такому випадку суд повинен негайно повідомити про затримання посла УН Раду, і коли вона не дасть дозволу на затримання, то його слід негайно звільнити. Члени УН Ради, говорилось у законі, не можуть бути притягнені до відповідальності за те чи інше голосування, вони виконують свої обов’язки незалежно від яких-небудь інструкцій виборців. Члени УH Ради під час сесії звільнялись від виконання військового обов’язку, а державні службовці - від роботи, але без права на додаткові відпустки.

Дещо пізніше, 10 лютого, був прийнятий “Закон про добове члена Української Національної Ради”.⁷⁴ Членам УН Ради за час їх роботи у Раді, зокрема, за участь у пленарних засіданнях, у роботі комісій та інше з бюджету УН Ради виплачувались добові у розмірі 50 корон, їм належало право безкоштовного проїзду залізницями. Якщо залізничного сполучення не було, то при віддалі більше 2 км за кожен кілометр іншої дороги виплачувались З корони.

Однак, як зазначає у своїх спогадах сучасник тих подій Микола Чубатий, незважаючи на те, “щоУН Радувідновленоідоповненосвіжимисиламизусіх сторін краю, сама вона найкраще почувала, що неєсеймом, вибраним загальним голосуванням, тому працюючи над установленням конче потрібних законів— старалась, щоби зробити якнайскоріше місце нововибраному сеймові”.⁷⁵

Уберезні 1919р. на черговій сесії, яка тривала з 25 березня по 15квітня, після довгого обговорення УН Рада прийняла “Закон про скликання Сейму Західно-УкраїнськоїНародноїРепублики”.⁷⁶

Однопалатний сейм, вказується у законі, скликається Президентом УН Ради. З днем зібрання Сейму Українська Національна Рада припиняє свою діяльність (§1). Сейм складається з послів, вибраних на підставі виборчого закону. Вибори призначає Виділ УН Ради на неділю або на святковий день червня (§3).

14 квітня був прийнятий виборчий закон.⁷⁷

У § 1 закону писалося: “Сейм Західної Области Української Народної Републики складається з членів, вибраних на основі загального, без ріжниці пола, рівного, безпосереднього, тайного, пропорціонального виборчого права”. Право голосу надавалось громадянам ЗОУНР з 21 року життя. Право бути обраним —з 25 років.

Позбавлялись виборчого права: 1) особи душевнохворі; 2) особи, засуджені за скоєння кримінальних злочинів, зокрема, за вбивство, розбій, зґвалтування, крадіжку, обман, звідництво та ряд інших (у законі перераховуються різні нормативні акти, засудження за якими вело до позбавленнявиборчогоправа); 3)особи,яківжеранидебулисудженізазлочини та проступки проти виборчоїсвободи по виборах законодавчих органів ЗОУНР; 4) особи, які більше двох разів протягом останніх двох років були засуджені за пияцтво.

Для виборів до Сейму утворювались однакові виборчі округи, що ділилися на виборчі дільниці, які збігалися з громадами. Великі громади (більше двох тисяч населення) ділилися припотребі надекількавиборчихдільниць.

Проведення виборів доручалося виборчим комісіям їх склад, порядок утворення і діяльність детально врегульовувались законом. Цікавим е І таке положення: партії, які хотіли брати участь у виборах, подавали в окружні виборчі комісії “кандидатські списки”, “власноручно підписані” ∣ не менш як 100 виборцями (§ 16).

Реєстрували кандидатів у посли Сейму окружні виборчі комісії, перевіряючи, чи ці кандидати “мають право виборності”, тобто право бути обраним (вік, відсутність судимості за вказані вище злочини і т.п.). Рішення окружних комісій можна було оскаржити до Головної виборчої комісії, рішення якої було остаточним (§18).

Далі в законі детально регламентувалося порядок висунення та реєстрації кандидатів у посли, складання виборчих списків, проведення самих виборів, порядок підрахунку голосів, оформлення відповідної документації. Важливим положенням закону було те, що при дільничих і окружних виборчих комісіях встановлювався інститут так званих “мужів довіри” — представників громадськості, партій тощо. Вони могли бути присутніми на виборчих дільницях під час виборів, при підрахунку голосів, підписували разом з членами виборчих комісій усі документи. Це положення слід вважати ще одним доказом демократизму політичної системи ЗУНР.

Новий Сейм, вибраний на підставі цих законів, мав складатися із 226 послів. За переписом населення 1910 р., який брався за основу, у Східній Галичині налічувалося 3 986 153 українців, 809 917 поляків, 688 105 євреїв, 160 000 німців⁷⁸. Отже, згідно з пропорційною системою виборів, належало обрати 160 українців, 33 поляки, 27 євреїв і 6 німців.

З цією метою територію держави було поділено на 12 українських виборчих округів, 5 польських і єврейських, 1 німецький.

L Українські виборчі округи:

Перемишльський — обирав 12 послів;

Львівський — 22 посли;

Золочівський —10 послів; Тернопільський — 9 послів; Бережанський —12 послів; Чортківський —12 послів; Коломийський — 14 послів; Станіславівський — 20 послів; Стрийський —12 послів; Самбірський —13 послів; Сяноцький —12 послів;

Буковинський — 12 послів.

II. Польські та єврейські виборчі округи:

Тернопільський, Золочівський, Бережанський — 10 польських,

6 єврейських послів;

Львівський — 7 і 5;

Станіславівський, Стрийський, Чортківський — 6 і 7;

Коломийський, Буковинський — 1 і 4;

Самбірський, Сяноцький, Перемишльський — 9 і 5.

IIL Німецький виборчий округ — ціла територія ЗОУНР — 6 послів.

Таким чином, українська влада намагалась ліквідувати гостру міжнаціональну боротьбу під час виборів до парламенту чи сейму, яка мала місце раніше, коли панівна нація зберігала за собою можливість забирати усі або значну більшість мандатів до сейму. Українцям, до речі, тепер це теж легко було зробити, адже вони стали панівною нацією. Тим більше, що саме так поводились з ними під час чужоземного панування, під різними приводами позбавляючи або урізуючи їх представництво в австрійському парламенті, галицькому сеймі і т.д.

Але вони, українці, на це не пішли. Маючи явну перевагу щодо національного складу населення у краї, вони гарантували національним меншостям в Сеймі, пропорційно до їхньої кількості, посольські місця. В жодній тогочасній державі світу не було такої, не на словах, а на ділі, національної толерантності, поваги до людей інших націй, іншого віросповідання.

Вибраний таким чином Сейм мав бути скликаний через два тижні після виборів, у червні 1919 р.⁷⁹ Проте несприятливий розвиток подій унеможливив не тільки його скликання, а й проведення самих виборів.

З плином часу зазнав змін ( персональних і структурних) вищий виконавчо-розпорядчий орган держави — Державний Секретаріат. Як зазначалось, спочатку Державний Секретаріат складався з голови (президента) і 14 галузевих державних секретарів, які очолювали відповідні секретарства. Однак, вже в кінці листопада через ряд обставин (деякі секретарі подали у відставку, інші ж не приступали до праці взагалі) число секретарів було скорочено: об’єднано секретаріати освіти і віросповідання, шляхів, пошт і телеграфу. Було ліквідовано секретаріати суспільної опіки праці та суспільного здоров’я. Замість них у складі державного секретарства внутрішніх справ створено відповідні відділи, які очолювались так званими “товаришами секретаря”. У склад цього ж секретарства був включений як окремий відділ і харчовий уряд. Таким чином, у складі уряду залишилося Юсекретарств.

Слід нагадати, що на початку грудня подав у відставку голова уряду К. Левицький, і на цю посаду УН Рада обрала С. Голубовича. УН Рада доручила йому сформувати новий уряд республіки.

Отож, новоутворений Виділ УН Ради на початку січня прийняв відставку попереднього уряду і затвердив запропонований С. Голубовичем новий склад. Отже, головою (президентом) уряду став Сидір Голубович (він же очолив державні секретарства фінансів, торгівлі та промисловості).

Державні секретарства:

1. Закордонних справ заступник

2. Внутрішніх справ

3. Військових справ

4: Судівництва

5. Фінансів

6. Торгівлі та промисловості

7. Освіти і віросповідання

8. Шляхів, пошти і телеграфу (комунікації)

9. Земельнихсправ

10. Публічних робіт

Василь Панейко

Лонгин Цегельський Іван Макух

Дмитро Вітовський

Осип Бурачинський

Сидір Голубович

Сидір Голубович

Агенор Артимович

Іван Мирон

Михайло Мартинець

Мар’ян Козаневич

Склад і програма нового уряду були обговорені і схвалені на сесії УН Ради 4 лютого.⁸⁰

Слід відзначити, що ще в кінці листопада УН Рада вирішила утворити у складі уряду нові секретарства: польське, єврейське і німецьке — щоб, як зазначалось, “зберегти національні права цих націй в український державі, бо... український нарід не хоче ущімляти права національних меншостей, тільки хоче мати їх повноправними і добрими громадянами Республіки”.⁸¹

Проте, ця пропозиція УН Ради залишилася нереалізованою: ні поляки, ні євреї, ні німці не побажали послати своїх представників у вказані секретарства.

У лютому і березні подали у відставку Д. Вітовський і JI. Цегельський. На місце першого державним секретарем військових справ призначили полковника Віктора Курмановича, його заступником (“товаришем”) — отамана Петра Бубелу. Замість Л. Цегельського заступником (“товаришем”) державного секретаря закордонних справ став Михайло Лозинський. У такому складі Державний Секретаріат діяв аж до кінця свого існування.

Уряд проводив свої засідання доволі часто. Він вирішував не тільки справи, які стосувалися виконання законів та інших нормативних актів УН Ради, а й проблеми управління всім краєм, військові справи тощо. Головував на засіданнях уряду голова (президент), а у разі його відсутності —державний секретар внутрішніх справ.

Державні секретарства мали свою внутрішню структуру: ділились на відділи, підвідділи, комісії з відповідними працівниками і технічним персоналом.

Візьмемо, для прикладу, державне секретарство внутрішніх справ, яке було одним з найважливіших і найскладніших. Крім голови, державного секретаря внутрішніх справ (ним був Іван Макух), воно мало свою президію, яка складалася з голови президії (він же державний секретар) і голів усіх відділів, які входили до складу секретарства як його структурні частини: особового, публічного здоров’я, суспільної опіки і праці, харчового управління, санітарного, інтернованих, публічної безпеки таін.⁸²

Особовий відділ займався кадровими питаннями, зокрема підбором і розстановкою кадрів в управлінському апараті, проводив перевірку дотримання державними службовцями законодавства, чи сумлінно виконують вони свої обов’язки, не зловживають службовим становищем, не займаються хабарництвом, чи не чинять щодо людей несправедливості.

З цією метою у різні державні установи та організації, як у центрі, так і на місцях, у повітах, скеровувались “довірочні урядовці” з відповідними повноваженнями. Вони перевіряли роботу різних службових осіб, зустрічалися з населенням, вислуховували його скарги. При незначних порушеннях ці “довірочні урядовці” мали право “карати винних на місці”, а при серйозніших правопорушеннях доповідали своїм прямим керівникам чи навіть на засіданнях державного секретарства внутрішніх справ.⁸³

Відділ суспільної опіки і праці виконував повноваження колишнього аналогічного державного секретарства. У коло його обов’язків входив захист прав та інтересів та матеріальне забезпечення сиріт, калік, хворих, непрацездатних людей, осіб похилого віку, а також охорона праці робітників. Відділ виконував посередницькі функції між працедавцями та робітниками, намагався відвернути страйки, організувати роботу підприємств, запустити в дію виробництва, які простоювали. З його ініціативи було встановлено, як державне свято—день 1 Травня - свято трудового народу. “В ці дні припиняється праця, за винятком загальнокорисних публічних підприємств і заведень”, — писалось у відповідному розпорядженні державного секретарства внутрішніх справ.⁸⁴

Відділ контролював також дотримання на підприємствах і в установах 8-ми годинного робочого дня, заборони праці у святкові і вихідні дні.

У харчового управління, яке теж раніше існувало на правах окремого секретарства, основним завданням було виявляти і обліковувати наявність продовольчих запасів у краї та організовувати забезпечення харчами населення, армії, державних службовців тощо. До речі, в умовах знищеної війною Східної Галичини це було зробити вкрай складно. Але про цю проблему детальніше мова піде далі. До структури харчового управління входили начальник (С. Федак), його заступник та штатні працівники. У повітах йому підпорядковувались харчові управи, до складу яких уводили представників сіл та містечок.

Відділ публічного здоров’я займався налагодженням роботи лікарень, поліклінік, медпунктів, забезпеченням їх медичним персоналом, ліками тощо. Дуже важливим і серйозним його обов’язком була організація боротьби з епідеміями, пошестями тощо.

Відділ публічної безпеки відповідав за організацію органів захисту публічної безпеки — їх кадрове, матеріальне забезпечення, відповідав за публічну безпеку в державі, охорону правопорядку, дотримання законності.

Окремий відділ займався справами інтернованих та політично неблагонадійних осіб. У кожному конкретному випадку приймалося відповідне рішення, скажімо, про звільнення, або навпаки, про затримання неблагонадійної особи, часом з метою проведення заміни на інтернованих поляками українців.

Санітарний відділ відповідав за санітарний стан міст, як і всієї території держави, за очищення їх від сміття і всіляких відходів, очистку питної води, за санітарний стан продуктів харчування, особливо тих, які надходили з-за кордону. Разом з відділом публічного здоров’я дбав про охорону здоров’я громадян та боротьбу з епідеміями. У повітах йому підпорядковувалисьповітовісанітарнілікарі, призначені ним же. Санітарні лікарі входили у штат кожного повітового комісаріату. Керував таким відділом лікар І. Куровець.

Важливим було державне фінансове секретарство. Його очолював сам президент уряду С. Голубович. Воно теж було поділене на кілька від ділів: особовий, відділ безпосередніх податків та державних монополій, митної служби, тютюнової монополії та ін. У повітах діяли дирекції скарбових округів, податкові інспектори.

Окремим було також секретарство торгівлі і промислу (його теж очолював С. Голубович). Структурно воно поділялося натри підвідділи: нафтовий, закордонного постачання та промислового контролю. Йому формально (але не наділі) підпорядковувався “нафтовий комісаріат” у Дрогобичі на чолі з С. Вітиком. Про його диктаторські замашки згадувалось вище.

Державному секретарству шляхів підпорядковувалась Залізнична дирекція у Станіславові, а на місцях, у повітах і містах — “начальні повітові уряди залізничних шляхів”.

Після об’єднання з державним секретарством пошти й телеграфу воно дістало назвудержавне секретарство комунікації.⁸⁵ Воно, крім Залізничної дирекції, керувало роботою Дирекції пошт і телеграфу, а у повітах - поштово-телеграфних урядів (відділів).

Важливі державні документи пересилались за допомогою кур’єрської служби. Вказане секретарство видавало власний друкований орган “Вістник державного секретарства шляхів”. У ньому повідомлялось про кадрові призначення службовців секретарства, публікувались накази та службові інструкції.

Державному секретарству земельних справ підпорядковувались спочатку “рільничі референти” при державних повітових комісаріатах. Згодом почали утворюватись окремі земельні відділи — “уряди” при цих комісаріатах. Крім цих “урядів” у повітах створено з представників різних організацій і громад повітові земельні комісії, яким, відповідно, підпорядковувались громадські (сільські) рільничі комісії. У складі секретарства були відділи лісового господарства, водного господарства, управа камеральних дібр. У повітах діяли лісові інспектори (“уряди”) та місцеві управи камеральних дібр.

Державному секретарству публічних робіт було передано “експозитури краевого уряду відбудови” (будівельні відділи) разом зі складами будівельних матеріалів, а також усі державні промислові підприємства та будівництва. Воно при повітових комісаріатах почало створювати окремі технічні відділи, при яких діяли будівельні експозитури.⁸⁶

Державне секретарство публічних робіт поділялося на два основні відділи: відбудови і гірничий. Йому підпорядковувалися також усі “гірничі уряди” у повітах, та, крім того, нафтодобувні і нафтопереробні підприємства. Дане секретарство здійснювало контроль за діяльністю приватних добувних та переробних підприємств.

Питання освіти та культури належали до компетенції державного секретарства освіти і віросповідання, яке очолював Агенор Артимович. Воно поділялось на 4 відділи: спеціальних (професійних) шкіл, народного шкільництва, середніх шкіл та гімназій, віросповідних справ. Передбачалось створити також відділ видавництва шкільних підручників. Цьому секретарству підпорядковувались повітові шкільні комісари, а через них — адміністрація всіх середніх та спеціальних шкіл. Секретарство видавало свій друкований орган: “ Вістник державного секретаріату освіти і віросповідання”. У ньому друкувались розпорядження секретарства, призначення на роботу та переміщення по службі, проекти передбачуваних змін у системі освіти тощо.

Державне секретарство закордонних справ, яке очолював В. Панейко, мало у своєму складі три відділи — дипломатичний, інформаційний (пресовий) та паспортний. Дипломатичним відділом керував заступник державного секретаря закордонних справ (М. Лозинський); одним з його основних завдань було підтримання постійного контакту з делегацією ЗУНР на Паризькій мирній конференції а також посольствами та представництвами ЗУНР за кордоном. Цей же від діл організовував прийняття місій закордонних держав, які прибували у ЗУНР, готував інформаційні матеріали для іноземних представників і дипломатів, вів переговори з поляками про обмін інтернованих осіб тощо. Пресовий відділ збирав і опрацьовував матеріали про ЗУНР, які публікувалися у закордонній пресі, готував і поміщав у закордонній і українській пресі свої ноти, звернення, заяви, протести української влади. Паспортний відділ виготовляв та видавав закордонні паспорти громадянам ЗУНР, візував паспорти громадян іноземних держав.

Продовжувала детальніше регламентуватися компетенція і вдосконалюватися система органів місцевої влади і адміністрації.

Вся повнота цивільної влади і управління у повітах далі належала повітовим комісарам. Вони, однак, не мали права втручатися у військові справи, судочинство, у справи залізниць, пошт, телеграфу, які були суворо централізовані і підлягали відповідним урядовим органам.

В усіх інших питаннях закон УН Ради від 16.ХІ. 1918 р. надавав їм широку, по суті надзвичайну владу. Тому зі старого австрійського апарату повітової влади (старост) повітовими комісарами ніхто не був обраний чи затверджений.

Коли державні відносини на території ЗУНР врегулювались, стали стабільнішими, почала зменшуватись і надзвичайна влада повітових комісарів. Вони стали більш контрольовані і відповідальні перед державними секретарствами й урядом в цілому. їх стали регулярно викликати в столицю для звітності.

Дорадчим органом при повітових комісарах були повітові національні ради, які вже у перші дні встановлення української влади, згідно з вказівкою УН Ради, почали вибиратись місцевими організаціями і населенням повітів. Зазвичай до них посилались делегати від сільських і міських громад, товариств та різних організацій.

Правове становище повітових рад спочатку не було однаковим і неврегульованим з правової точки зору. Були повіти, де ці ради мали голос чисто дорад чий, але були й такі, де їхній голос був вирішальним, де повітові комісари без їх схвалення не вирішували жодних важливих справ.⁸⁷

Таке нечітке становище було ненормальним, і УН Рада це зрозуміла.

Отже, щоб у системі місцевих, зокрема, повітових, органів влади і управління навести порядок, було вирішено взяти за приклад структуру влади у Наддніпрянській Україні. Тому Державний Секретаріат, спільно з відповідними комісіями УН Ради, приступив до опрацювання закону про повітові трудові ради, через які селянству і робітникам забезпечили б вирішальний голос у повітовому управлінні та надали б правову основу для контролю діяльності повітових комісарів. Ці ради мали б обиратися всім населенням повіту прямим голосуванням.⁸⁸

Tay зв’язку з погіршенням військової ситуації цей законопроект, як і багато інших, не став законом, не був навіть винесений на обговорення парламенту.

По селах і містах представниками влади продовжували залишатись громадські та міські комісари, їх “прибічні” ради, які обирались населенням. Затверджував цих громадських комісарів повітовий комісар. Іноді повітові комісари призначали громадських і міських комісарів своєю владою, зокрема, там, де не було певності, що обрані населенням комісари будуть “лояльні до української влади і... будуть співдіяти з державними урядами на добро республіки в сім надзвичайнім, воєннім часі”.⁸⁹

Для громадських і міських комісарів вищою інстанцією були повітові комісари, для останніх—державне секретарство внутрішніх справ.

2.