Суд і прокуратура

Судові органи, або як їх називають, судова влада, у кожній демократичній державі відіграють важливу роль у державно-політичній системі, у здійсненні правосуддя, зміцненні законності і встановленні правопорядку.

Порівняно з іншими галузями державного життя тут була значна кількість спеціалістів-українців достатньо високої кваліфікації. Польсько-австрійські власті не боялись доручити здійснення правосуддя у Східній Галичині українцям, бо судді були чітко зв’язані рамками законів, кодексів чи інших нормативних актів, від яких відступати не могли, інакше вирок чи рішення негайно оскаржувались, відмінялись, а суд дям загрожували дисциплінарні покарання, а то й звільнення з посади. Так що відкрито проявляти свої національно-політичні симпатії вони не могли.

Наведемо, до речі, цікаву статистику за 1908 рік. Отож, у Східній Галичині налічувалось 1150 суддів, з них 367 осіб були українцями (31,8%), 772 — поляками (63,3%). У вищому крайовому суді з 56 суддів 42 особи (або 72%) були поляками, 13 осіб (23,3%) - українцями⁹⁰. Судді-українці працювали і в інших частинах Австро-Угорщини, дехто — на високих посадах. Так, А. Долинський був суддею Найвищого трибуналу у Відні, О. Каранович — радником Найвищого адміністративного суду у Відні.

Однак створити відразу нову судову систему, до того ж в умовах війни, у ЗУНРне було можливості, які підготувати у достатній кількості судово- прокурорські кадри. Тому тимчасово за основу організації судової системи була взята попередня, австрійська.

“Устрій суд дів та виконування самого судівництва, — писав сучасник тих подій М. Чубатий, — побіч тих перемін, які були безумовно потрібні, не улягло у нас майже ніяким змінам, тим більше, що й обсада суддівських посад не зустрічалась з більшими труднощами з огляду на доволі велике число суддів-українців.

21 листопада 1918 року УH Рада прийняла закон “Про тимчасову організацію судів і власти суддейської”⁹².

У § 1 закону зазначалось: “Закони і розпорядки, на підставі котрих в бувшій австрійській державі виконувалось судівництво, оскільки вони не противляться державності Західно-Української Народної Републики, остають аж до їх зміни, зглядно знесення в правній силі і на їх підставі маєся дальше вести судочинство. ”

У §2 записано, що “всі закони і розпорядки, які мали на цілі охорону прав і інтересів бувшої австрійської держави, її армії та її органів,... мають тепер анальогічно примінюватися для охорони прав і інтересів Західно­української Народної Републики, її армії та її органів. ”

У § 3 зазначалося: “ Всі суди, які знаходяться на території бувшого ц,- к. Вищого суду краевого у Львові, стають судами Західно-Української Народної Републики і є зобов’язані в ії імени виконувати дальше спорове, неспорове і карне судівництво”.

Компетенція колишнього австрійського міністерства судівництва переходила, згідно з §4 закону, до державного секретарства судівництва ЗУНР. До нього належало також “іменування судових урядників” (службовців). Що стосується суддів, то їх призначав Державний Секретаріат на пропозицію державного секретаря судівництва.

Наступним параграфом (5) закону скасовано дію деяких положень австрійського Основного закону від 21 грудня 1867р. “Про судову владу”.

Отже, колишній австрійський повітовий суд тепер називався “Повітовий суд Західно-Української Народної Републики”, колишній окружний суд — “Окружний суд Західно-Української Народної Републики”.

На пропозицію державного секретаря судівництва Державний Секретаріат міг оголошувати амністії (§ 7).

Усі колишні судді, інші працівники і технічний персонал суддів могли залишатися на своїх посадах “до часу переведення нової організації”, якщо “в означенім часі” складуть “службове приречення” на вірність ЗУНР та її законам.

З дня оголошення цього закону усі судові вироки і рішення належало виносити “в імени Західно-Української Народної Републики” (§ 85).

Окремим розпорядженням державного секретарства судівництва від 18 грудня 1918 р. “В справі зложення службового приречення судців і судових урядників” затверджено текст такого “приречення” (або “обітниці”). “Прирікаю (обіцяю—Т. Б.) як (судця, судовий урядник тощо)... бути вірним Західно-Українській Народній Републиці і повинуватись її законам і розпорядкам. Прирікаю на порученім мені становиску виповняти ревно, совісно і безкорисливо мої службові обов’язки, виконувати точно припоручення моїх зверхників, берегти урядові тайни, та все мати на увазі добро і пожиток Західно-Української Народної Републики”.⁹³

Така службова “обітниця” мала бути складена до 1 січня 1919 р. у письмовому вигляді на руки свого безпосереднього начальника (голови суду), який скеровував її до секретарства судівництва.

У розпорядженні вказувалось, що відмова скласти “обітницю” призводиладовтратипосади, одночасно “мала бути замкнена (припинена—Т. Б.) виплата дальших службових поборів” (заробітної платні — Т.Б.).

Передбачено й таке: якщо голова окружного суду або повітового суду відмовляться від складання “обітниці”, тоді їх обов’язки тимчасово виконуватиме “найстарший рангою судейський урядник”.

Виходячи з цих актів, усіх попередніх суд дів, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і які зобов’язалися служити українському народові та державі і склали про це відповідну присягу, власті ЗУНР залишили на своїх місцях, як і технічний персонал та різних інших працівників.

Незабаром державне секретарство судівництва на чолі з О. Бурачинським розгорнуло активну діяльність з перебудови судової системи.

Насамперед, у лютому 1919р. видано розпорядження про створення на території ЗУНР 12 судових округів і 130 судових повітів⁹⁴.

Судові округи встановлено такі:

1) Бережанський

2) Буковинський

3) Золочівський

4) Коломийський

5) Львівський

6) Перемишльський

7) Самбірський

8) Станіславівський

9) Стрийський

10) Сяноцький

11) Тернопільський

12) Чортківський

(9 судових повітів) (9 судових повітів)

(11 судових повітів) (11 судових повітів) (17 судових повітів) (10 судових повітів) (10 судових повітів) (14 судових повітів) (9 судових повітів) (14 судових повітів)

(8 судових повітів) (8 судових повітів)

У фондах Львівського Центрального історичного архіву зберігся цікавий документ, який подає національний склад населення по цих судових округах.⁹⁵ Отже:

Згідно з цими даними, до окружних судів належало обрати суддів (1 мандат від 40 тис.

* Уточнені нами цифри - Т.Б.

Як бачимо, і тут, у справі судівництва, власті ЗУНР неухильно проводили лінію на охорону інтересів і прав національних меншин.

Хоч серед колишніх австрійських суддів у Галичині, як зазначалось, було немало українців, але все ж дуже швидко відчувся брак суддівських кадрів, бо й не усіх поперед ніх судців-українців можна було залишити на цих посадах.

Отож, на пропозицію державного секретарства судівництва (далі ДСС) УН Рада 11 лютого прийняла закон “Про скорочення підготовляючої суддівської служби”⁹⁷. Цю службу необхідно було проходити після закінчення правничого факультету. Це було своєрідне стажування на посаді суддів. Раніше воно тривало три роки. Названим законом термін скорочено до двох років, “бо се є конечне з приводу запотребовання судових працівників”,—мовилось у законі.

На виконання цього закону 11 лютого ДСС видало відповідне розпорядження.⁹⁸ Окрім того, 20 лютого воно видало також розпорядження “Про проведення судових іспитів”⁹⁹, які повинні були складати кандидати на суддівські посади (крім вже працюючих суддів).

Отже, для прийняття цих іспитів (після проходження кандидатом стажування) створювались спеціальні комісії на чолі з головами (президентами) окружних судів. Членів цих комісій призначав державний секретар судівництва на пропозиції голів комісій. Членами комісій рекомендувалось призначати професорів правничого (юридичного) факультету з предметів: цивільне право, торговельне і вексельне право, цивільний процес, карне право і карний процес, а також—практиків-суддів і адвокатів.

Іспитові комісії створювались при окружних судах. Кожна з них повинна була складатися з 5 чоловік, з яких щонайменше двоє повинні “належати до судейського стану”, а один—до “адвокатського стану”.

Судові іспити були безкоштовні, членам комісій теж нічого не платилось, крім коштів на відрядження.

Кошти для організації та проведення іспитів покривались за рахунок держави, що не давало можливостей допускати всілякі зловживання. Прохання про бажання скласти іспити подавалось до державного секретарства судівницгва через президію окружного суду за місцем проживання кандидата.

Іспит складався з двох частин — усної та письмової. Письмова — з цивільного та кримінального (матеріального і процесуального) права - проходила у два дні. Кандидати мали право під час іспиту використовувати тексти законів та інших нормативних актів.

У розпорядженні детально регламентувалися сам хід проведення іспиту, критерії оцінок. Цікавим і характерним у цьому аспекті був § 15 розпорядження, який ми цитуємо дослівно: “Комісія має провірити, чи кандидат вповні обізнаний з предметом іспиту, головно зверне увагу на се, чи кандидат уміє практично примінити постанови закона в конкретних случаях, та чи зуміє влучно оцінити дійсний стан під правним оглядом; однак канд идат мусить знати ті постанови законів, які є важні в практичнім приміненню”.

У випадку незгоди кандидата з оцінками він міг протягом трьох місяців скласти іспит повторно. Кандидат, який три рази не склав іспиту, більше до нього не допускався, його стажування припинялося. Протокол здачі іспиту підписувався усіма екзаменаторами і зберігався в архівах окружного суду, де проходив іспит. Про результати іспиту комісія повідомляла державне секретарство судівництва. Місцем знаходження центральної екзаменаційної комісії визначено місто Станіславів.¹⁰⁰

Положення цих нормативних актів стали відразу втілюватись у життя. Зокрема, екзаменаційну комісію було утворено при окружному суді у Станіславові 23 березня. Головою комісії став президент (голова) окружного суду Ф. Магела, його заступниками — І. Чернявський і С. Щалковський, екзаменаторами призначено адвоката Л. Бачинського, адвоката Ф. Гальперна, адвоката Г. Зайделя, радника Вищого суду І. Габрусевича і радника Й. Кульчицького.¹⁰¹

Інформація про призначення на суддівські та прокурорські посади неодноразово друкувалась в офіційному державному часописі “Република”. Так, 15 березня у ньому повідомлялось про призначення на посаду президента Станіславівського окружного суду М. Каратницького та двох його заступників; 29 березня — суддями Д. Бойка у Бережанах та М. Гамарського у Львівський вищий суд з місцем роботи у Монастирці. Подавалась також інформація про наявність вакантних суддівських і прокурорських посад.¹⁰²

29 квітня оголошено конкурс на посади президентів окружних судів у Самборі, Стрию, Чорткові та віце-президентів окружних суддів у Бережанах, Самборі, Станіславові. Конкурс мав тривати до 16 червня.

11 лютого 1919 року УЦ Рада прийняла два важливі закони щодо діяльності судів республіки у цивільному і кримінальному судочинстві. Законом “ Про розмежування компетенції повітових та окружних судів в цивільних правах”¹⁰³ розмежовано їхню компетенцію за окремими категоріями справ і, враховуючи інфляцію, збільшено суми судового мита при розгляді цивільних справ.

Другим законом (теж від 11 лютого) “ Про трибунали І - ї інстанції у карних справах”¹⁰⁴ для розгляду дрібних кримінальних справ утворювались трибунали першої інстанції — по одному на кожен повіт. Суддів цих трибуналів призначало державне секретарство судівництва, затверджували на посадах УН Рада або її Виділ. Ними могли бути лише юриста з титулами “радник суду” і “радник Вищого суду”.

Трибунали першої інстанції діяли у складі одноособового судді, або у триособовому складі судців. Одноособово судді розглядали справи, за якими покарання за вчинене правопорушення не перевищувало одного року позбавлення волі або накладалось у вигляді грошової кари. В усіх інших випадках трибунал діяв у складі трьох професійних судців.

Діяльність суду присяжних з огляду на воєнний стан тимчасово (на строк одного року) була призупинена.¹⁰⁵

Законом УН Ради від 15 лютого 1919 року “Про тимчасове виконуване судівництво в цивільних і карних справах в другій і третій інстанції в часі надзвичайних відносин, спричинених війною”¹⁰⁶ було встановлено структуру та порядок діяльності судів вищих інстанцій.

Отже, другою, вищою інстанцією по цивільних і кримінальних справах мав бути, згідно з законом, Вищий суд у Львові, а третьою, найвищою — Найвищий державний суд.

Але до їх створення, говориться у цьому законі, “в часі надзвичайних обставин, спричинених війною”, функції другої і третьої інстанцій належали “Окремому судовому Сенату II інстанції” та “Окремому судовому Сенату III інстанції”. Голів і членів обох сенатів призначав державний секретар судівництва, затверджували УН Рада або її Виділ з числа президентів і віце-президентів окружних судів та радників Вищого суду ЗУHP. Засідання судових Сенатів мали відбуватися раз у місяць у місцях, встановленихдержавним секретарством судівництва.

Функції Верховного судового і касаційного трибуналу колишньої Австро-Угорської монархії мав виконувати Найвищий державний суд ЗУНР (однак, практично він утворений не був).

На виконання вказаного закону 8 березня 1919 року державне секретарство судівництва видало розпорядження “Про встановлення правильника для Окремого судового Сенату другої інстанції”¹⁰⁷, який було утворено при окружному суді в Станіславові. Початок його діяльності визначено з 1 квітня. Судовому Сенату другої інстанції передано на розгляд усі судові справи, які згідно з законодавством знаходились у компетенції Вищого суду Львова. При ньому утворено канцелярський відділ, якому мав подавати необхідну допомогу технічний персонал окружного суду у Станіславові.

Окремим розпорядженням ДСС було регламентовано оплату сторонами (або державою) судових витрат, судового мита, розмірів оплати при розгляді цивільних справ, оплату праці покликуваних спеціалістів, експертів тощо. Для малозабезпечених осіб передбачались пільги, зокрема, “коли сторона, зобов’язана до заплати тої належності, має право убогих”¹⁰⁸.

18 грудня ДСС видало розпорядження “ В справі написів і урядових печатей”¹⁰⁹. Усі судові органи зобов’язано “негайно усунути давні австрійські емблеми, написи і подбати про заступництво їх українськими” з гербом ЗУ H P і відповідною назвою суду. У всіх судах мали бути розміщені орієнтаційні написи українською і польською мовами. Належало виготовити й печатки — окремо на українській і польській мовах. Ці вказівки, як зазначено в окремому параграфі (§4), стосувалися і “Прокураторій та карних заведень”.¹¹⁰

У компетентних колах обговорювалось питання про створення для розгляду дрібних, зокрема побутових справ, т.зв. “громадських судів”. їхнє правове становище мало б відповідати національно-демократичним традиціям українського народу і нагадувати колишні громадські копні суди. Але реальних обрисів ця справа не набрала.

Функції державного звинувачення продовжувала виконувати прокуратура, тепер—Західно-Української Народної Республіки. Попередні її кадри, якщо це були працівники, які себе нічим не скомпрометували перед українським народом, вирішено залишити на місцях. Але таких осіб було дуже мало, всього кілька, бо прокурорами у Східній Галичині були переважно поляки і австрійці.

Отже, прокуратуру довелося створювати заново. Називалась вона “Державна прокураторія”, а її найвища інстанція — “Вища Державна прокураторія”.¹¹¹ Очолити її повинен був Генеральний державний прокурор (його, однак, так і не було призначено). У судових округах і повітах мали діяти окружні і повітові прокурори. Призначити їх за поданням Генерального прокурора повинно було ДСС.

На практиці секретарство зуміло підібрати кандидатури і призначити окружними та повітовими прокурорами тільки кілька осіб.

Газета “Република”, наприклад, повідомила, що при Станіславівському окружному суді призначено двох державних обвинувачувачів-прокурорів- судового радника Й. Кульчицького та судового радника Л. Заградника. Прокурорами в Стрию та Коломиї — відповідно Л. Шаховича та Г. Огоновського.¹¹²

При судовому Сенаті II інстанції встановлено “заступництво публічного оскарження”, тобто, посади Старшого прокурора і прокурорів з канцелярським відділом та службами колишньої австрійської окружної державної прокуратури. Старший прокурор при цьому Сенаті в Станіславові фактично очолив (до призначення Генерального прокурора) всю прокуратуру ЗУНР.

Відсутність достатньої кількості прокурорських кадрів і слідчих була дуже серйозною перешкодою у боротьбі за зміцнення законності і правопорядку. Однак, прокуратурою розслідувались важливі кримінальні справи, в основному пов’язані з розкраданням державного майна, а також посадові злочини. Так, після перевірки діяльності “харчового уряду” в Долині встановлено великі зловживання, зокрема, продаж 90 вагонів солі спекулянтам, які пізніше перепродали її за завищеними цінами. Також незаконно було продано в Угорщину нафту, яку належало використати для потребповіту, присвоено урядовцями конфісковані уторговців товари. Винні особи були заарештовані, проти них порушено кримінальні справи¹¹³.

3.