Органи охорони суспільного порядку. Адвокатура. Нотаріат

Як зазначалось, у процесі зламу старої австрійської правоохоронної державної машини у багатьох повітах і населених пунктах ліквідовувалась колишня австрійська жандармерія. Особовий склад жандармерії роззброїли та розпустили, озброєння і спорядження конфіскували.

Слід зауважити, що жандармерія в Австрії не була політичною поліцією, як у Росії, а загальною поліцією. Отож, замість неї місцеві комісари, а то й саме населення почали тут же, на добровільних засадах формувати т.зв. “народну міліцію”. Часто вона обиралась на зборах чи вічах. Сотник І. Козак, який брав участь у створенні української жандармерії, згадував з цього приводу: “Під час перевороту дня !листопада 1918 року розоружено всі станиці жандармерії. Виходячи однак з необхідності сторожі безпеки, утворено в кожній місцевості т.зв. міліцію, зложену з добровольців. У місцевостях, де перед переворотом були приділені жандарми—українці, перебрали вони організацію міліції і провід над нею”¹¹⁴. Проте це була, так би мовити, місцева “самодіяльність”, а державі потрібно було мати чітко організовані і дисципліновані органи охорони публічного порядку. Тим більше, що у міліцію часто обирали людей випадкових, без професійних навичок, або таких, які вступали у міліцію заради користі чи для того, щоб не йти на фронт. Тому у ряді випадків міліція була не в змозі виконувати покладені на неї завдання.

Вже 6 листопада 1918р. УН Рада у порозумінні з Головною командою українських військ прийняла закон “ Про утворення Корпусу Української державної жандармерії”¹¹⁵. Ним керувала Команда Української державної жандармерії на чолі з Головним комендантом. На місцях належало створиш окружні і повітові команди жандармерії та міські і сільські станиці.

До корпусу української жандармерії можна було приймати і тих колишніх жандармів, які не скомпрометували себе за часів австрійського панування антинародною, антиукраїнською діяльністю.

10 листопада, з метою реалізації вказаного закону, питання про утворення єдиної державної поліції на території ЗУНР було розглянуте Державним Секретаріатом. Після його всестороннього обговорення 13 листопада уряд видав відповідне розпорядження і розіслав його у повіти

для негайного виконання. У ньому ще раз наголошувалось, що австрійську жандармерію розпущено, що створюється замість неї, з використанням її матеріальної бази (приміщень, спорядження, озброєння тощо) українська жандармерія з тими ж функціями охорони публічного порядку, державного майна, життя, безпеки і майна громадян.¹¹⁶

Організація цієї справи була покладена на повітових комісарів і окружних військових комендантів. Правовою основою її діяльності тимчасово продовжувало залишатись австрійське законодавство, яке регулювало діяльність жандармерії.

Головним комендантом корпусу жандармерії був призначений отаман (майор) Лев Індишевський (у лютому 1919 р. на цій посаді його замінив досвідчений підполковник Олександр Красіцький).

Державна жандармерія підпорядковувалась спочатку державному секретарству військових справ, але незабаром була відокремлена від військової влади, хоч і надалі офіцерські звання жандармам присвоювались у наказах державного секретарства військових справ.¹¹⁷

Незабаром в усіх повітах були створені повітові команди, а у містечках і селах — станиці жандармерії. Повітові команди очолювались жандармськими повітовими комендантами, які мали подвійну підпорядкованість — повітовим комісарам ЗУНР, а по службовій лінії - Команді державної жандармерії. Остання підпорядковувалась відділу публічної безпеки державного секретарства внутрішніх справ.

Територія ЗУНР була поділена на 23 округи жандармерії, кожен з яких складався з двох-трьох адміністративних повітів: Львів, Перемишль, Ярослав, Тернопіль, Станіславів, Самбір, Сянок, Рава-Руська, Городок, Дрогобич, Теребовля, Чортків, Бучач, Городенка, Коломия та інші, тобто з центрами у більших містах.

Для підготовки відповідних службовців, передусім офіцерських кадрів, при Команді державної жандармерії у Станіславові була відкрита спеціальна жандармська школа, куди приймали “здібних, інтелігентних хлопців з війська, що заявили охоту стало служити при жандармерії”.¹¹⁹

Згодом, оскільки старе австрійське законодавство жандармерії, як виявилось, не відповідало потребам Української держави, довелося його замінити.

15 лютого 1919 р. УН Рада прийняла закон “Про зміну закону (австрійського-Т.Б.) з 25 грудня 1894 р. о жандармерії”.¹²⁰

У ньому вказувалось, що “у справах служби публічної безпеки... жандармерія підлягає державним повітовим комісарам, а у справах військових, економічних, адміністраційних, контролю служби — своїм комендантам. В послідній інстанції підлягає жандармерія у всіх справах Державному секретареві внутрішніх справ”. Загальний чисельний стан жандармерії визначав саме він, а чисельний стан її в повітах — повітовий комендант в узгодженні з повітовим комісаром.

До жандармерії приймались особи, які були громадянами ЗУНР, мали високі моральні якості, духовні здібності та міцне здоров’я у віці від 20 до 200

40 років. Всі видатки на організацію і утримання жандармерії взяла на себе держава.

Жандарми отримували офіцерські звання після складання спеціального іспиту. До складу екзаменаційної комісії входили службовці державного секретарства внутрішніх справ та жандармські офіцери.

Навесні 1919 р. чисельність Української державної жандармерії виносила: 6 булавних старшин, 25 сотників і хорунжих, 1000 жандармів! 4000 пробних жандармів (стажистів).¹²¹

При державному секретареві внутрішніх справ був референт жандармерії — отаман Ю. Волощук. У Тернополі під керівництвом отамана В. Федитника у кінці листопада - на початку грудня проведено перше навчання українських жандармів і стажистів у кількості 1200 осіб.¹²²

Державне секретарство військових справ, виконуючи закон УН Ради про жандармерію, розіслало у війська наказ виявити добровольців для вступу у жандармерію і скерувати їхні анкетні дані у державне секретарство внутрішніх справ.

У “Вістнику Державного секретаріату військових справ” публікувались накази про присвоєння службовцям корпусу державної жандармерії військових звань. Так, у січні 1919 р. звання отамана присвоєно Л. Індишевському, шістьом особам — сотника, шістьом — поручника, трьом — четаря.¹²³

Наказом коменданта корпусу державної жандармерії від 20 січня 1919 р. рядовим жандармам заборонялось проходити службу у “своїх громадах”.

Службовці корпусу жандармерії отримували заробітну платню та інші виплати, які відповідали оплаті військовослужбовців галицької армії. Крім того, вони отримували доплати, які стосувались тільки служби в жандармерії — службовий додаток від 100 до 600 корон та “актуальний додаток” від 270 до 720 корон.

Розпорядженням Державного Секретаріату від 4 квітня 1919 р. підвищено зарплату рядовим жандармам, стажистам і пенсії вдовам та сиротам померлих і загиблих жандармів. З 20 квітня підвищилась оплата офіцерам та одруженим службовцям жандармерії.¹²⁴

Турбота про матеріальне забезпечення жандармерії з боку властей ЗУ H P мала цілком реальне і вагоме обґрунтування. Жандармерія виконувала у державі велику і відповідальну роботу із боротьби з кримінальними злочинами, дезертирством, спекуляцією тощо. Вона, будучи доволі нечисленною, забезпечувала удержаві лад і правопорядок. Так, Стрийським відділом жандармерії протягом грудня 1918 — травня 1919 р. майже кожного дня проводилось затримання спекулянтів, які використовували з метою наживи важке економічне становище з продовольством і товарами першої необхідності, конфісковувались у них накопичені для спекуляції товари: 10 грудня конфісковано такі товари у 10 осіб, 4 січня — у 5 осіб і т.д. Спекулянтів ще й штрафували. Так, у якогось Й. Порохника конфісковано 394 кг пшениці та 166 кг вівса на суму 896 корон.

Жандармам, які активно працювали, регулярно виплачувались премії — по 100-200 корон.

Згодом, коли власті ЗУНР вже перебували в еміграції, коли розроблявся план повернення у Галичину, захоплену польськими військами, одним із завдань, яке диктатор Є. Петрушевич доручив розробити своїм службам, була підготовка законодавчої бази для створення і структури жандармерії, план створення її команд і станиць. Тоді було розроблено нові проекти законів та інших нормативних актів про жандармерію. Вони значно відрізнялись від попередніх, тих, про які згадувалось у цьому параграфі. Зокрема, новий проект закону кваліфікованіше регулював права і обов’язки жандармів, порядок прийняття на службу осіб рядового та старшинського складу, підстави застосування зброї та інше. У проекті також враховувалось аналогічне законодавство Австрії, Угорщини, Польщі та Чехословаччини. Інструкція служби жандармерії налічувала 109 статей і була розроблена доволі кваліфіковано.¹²⁶

Що стосується народної міліції, яка стихійно утворювалась населенням у багатьох населених пунктах у перші дні після встановлення української державності, то вона і надалі продовжувала діяти, де люди цього хотіли — як орган самооборони громад, орган охорони порядку. Всього на території краю станом на весну 1919 р. налічувалось біля 3000 міліціонерів.

Слід зазначити, що в багатьох містах з дозволу українських властей були утворені і діяли відділи єврейської міліції — у Львові, Гусятині, Станіславові, Тернополі, Щирці, Чортковітаін.¹²⁷

Зазнала певних змін, правда, незначних, організація і діяльність адвокатури. Адвокатам було запропоновано організуватись у Палату адвокатів із центральним осідком у Станіславові. Було встановлено офіційну назву професії “адвокат”¹²⁸.

Особам, які мали вищу юридичну освіту і пройшли відповідне стажування на адвоката, влаштовувався “адвокатський іспит”, який складався перед спеціальною екзаменаційною комісією в Окремому судовому Сенаті II інстанції. Склад екзаменаційної комісії затверджувався державним секретарством судівництва на трирічний термін. Адвокатам, які проживали в Австрійській республіці, розпорядженням Державного Секретаріату від 1 травня 1919 р. надавалось право займатись юридичною практикою і в ЗУНР.¹³⁰

Окремим розпорядженням державного секретарства судівництва від 1 березня 1919 р. “Про тимчасову організацію нотарів” створено нотаріальну службу ЗУНР.¹³¹ У§1 цього розпорядження вказувалось, що “закони і розпорядки, на підставі яких у бувшій австрійській державі урядували нотарі, остають аж до їх зміни чи відміни у правовій силі остільки, оскільки не протирічать українській державності”.

Нотаріуси, які склали присягу у Вищому суді, ставали нотаріусами української держави і надалі могли “урядувати тільки в ії імени”. Ніякої національної дискримінації щодо нотаріусів, зрештою, як і до інших державних службовців, не чинилось, але нотаріус повинен був володіти українською мовою і нею ж вести всю документацію.

Нотаріальну службу очолювала Нотаріальна палата, яка організаційно підпорядковувалась держаному секретарству судівництва.¹³²

2 березня 1919 р. було видано розпорядження Державного Секретаріату “ Про печати, вивіски і орієнтаційні написи судів, державних прокураторій і карних заведень”.¹³³ Ним позбавлялось юридичної сили розпорядження державного секретарства судівництва від 18 грудня 1918р. про вивіски і печатки. Офіційні документи, вивіски, печатки судів, прокуратури та інших правоохоронних органів мали відповідати державним атрибутам УНР: мати герб (тризуб), напис українською мовою “Українська Народна Республіка”[†††] та містити назву суду чи іншого правоохоронного органу. Якщо на цій території проживали “законно признані національні меншості”, то відповідним органам належало зробити вивіски, написи і печатки ще й їхніми мовами.

Відомчі інформаційні оголошення (не секретні) правоохоронним органам належало вміщати в урядовій газеті “Република”, яка видавалась у Станіславові.

“Начальною адміністративною владою” над судами, прокуратурою і нотаріатом було державне секретарство судівництва. Воно поділялось на два основні відділи: особово-управляючий (персонально- адміністративний) і законодавчий. Особово-управляючий відділ здійснював керівництво судами, прокуратурою і нотаріатом, призначав на посади суддів, прокурорів, нотаріусів та допоміжний персонал цих органів тощо. Другий, законодавчий відділ вів правотворчу роботу: розробляв законодавчі пропозиції для парламенту і уряду, готував проекти нормативних актів свого секретарства, здійснював нагляд за відповідністю нормативних актів адміністративно-розпорядчих органів законам парламенту. Цей відділ займався також виданням “Вістника державних законів і розпорядків”, в якому друкувалися всі законодавчі акти парламенту, нормативні акти уряду та окремих секретарств. Цей “ Вістник” був офіційним друкованим органом законодавства держави.

4.