Організація Збройних сил

Одним із найважливіших завдань Західно-Української Народної Республіки у закріпленні державно-політичної влади, як, зрештою, й кожної новоствореної держави, було завдання організації збройних сил.

Для ЗУН P завдання якнайшвидшого створення власної армії набувало особливого значення ще й тому, що вже з перших днів їй довелося воювати з польськими збройними формуваннями. Бої за Львів, як зазначалось, почалися вже 1 листопада, бо польська сторона не збиралася зрікатися Галичини, Львова, постійно підкреслюючи перед усім світом, що це історичні польські землі.¹³⁴ Тому й у Львові проти українських вояків, поруч з польськими військовими частинами, у боях брало участь цивільне населення, у т.ч. студенти, молодь, робітники, ремісники, жіноцтво і т.п. Львів українці були змушені залишити, про що ми писали уже вище, але бої не припинилися, розгорнувшись вже по всій довжині західних кордонів ЗУНР.¹³⁵ З локальних вони в кінці листопада перетворились у справжню війну — між ЗУНР і Польщею.

На початку листопада УН Рада і Головна команда українських військ звернулись, як зазначалось, із закликом до українців — вояків і старшин колишньої австро-угорської армії — виступити на захист Львова, а 5 листопада, з таким же закликом—“ Під оружжа” — до всього українського народу Галичини.

Проте, сподіваних результатів ці заклики не принесли. Незважаючи на величезні зусилля командувачів Д. Вітовського, Г. Коссака, Г. Стефаніва, на 21 листопада 1918 р. чисельність вояків і старшин становила лише 3 305 чол., з них близько 2000 мав полк УСС і лише біля 1300 складали добровольці.¹³⁶

Правда, за ініціативою повітових, міських і сільських комісарів, а часто — окремих військових старшин, у краї почали формуватись озброєні загони добровольців.

Але це були половинчасті заходи. Отож, все більшого значення набирала проблема організації регулярних збройних сил республіки.

Кардинальні кроки у цьому напрямку започаткувало державне секретарство військових справ на чолі з Д. Вітовським.

13 листопада воно видало розпорядження про часткову мобілізацію “всіх обов’язаних до військової служби горожан української народності” за підписами президента Державного Секретаріату К. Левицького і державного секретаря військових справ Д. Вітовського.¹³⁸

Мобілізації підлягали всі колишні військовослужбовці австрійської армії 1883—1900 рр. народження, резервісти цієї армії до 50 року життя, інші фізично здорові громадяни 1883—1900 рр. народження. Був заряджений “перегляд річника 1901 р.”. Всім зобов’язаним до військової служби слід було негайно зголоситися в “приналежну окружну команду”. Від служби звільнялися тільки “ученики середніх шкіл кожного рода”. Всі попередні розпорядження і накази української влади щодо мобілізації з дня оголошення цього розпорядження втрачали свою силу.

У цей же день, 13 листопада, ДСВС видало розпорядження “Про створення військових областей і округ”¹³⁹. У ньому писалось: "... Всі команди, військові уряди, формації й установи колишньої австро- угорської монархії, що знаходяться на території ЗУНР, оголошуються розпущеними, як і всі військові формації, що виникли у пізніший час стихійно... Коменданти цих формацій, частин і установ повинні передати всі справи, все майно, військовий інвентар, зброю українським окружним військовим комендантам”.

Вся територія держави була поділена на три військові області: А — Львів; Б — Тернопіль; В — Станіславів, а також на 12 військових округів. До військового округу входило по 4-6 адміністративних повітів.

А. Область Львів

1. Округ Львів (5 повітів: Львів, Сокаль, Жовква, Городок, Рудки).

2. Округ Перемишль (6 повітів: Перемишль, Мостиська, Добромиль, Березів, Ліско, Сянік).

3. Округ Рава—Руська (4 повіти: Рава-Руська, Ярослав, Яворів, Чесанів).

4. ОкругСамбір (4 повіти: Самбір, Стрий, Турка, Дрогобич).

Б. Область Тернопіль

1. Округ Тернопіль (4 повіти: Тернопіль, Збараж, Скалат, Теребовля).

2. Округ Золочів (5 повітів: Золочів, Радехів, Кам’янка-Струмилова, Броди, Зборів).

3. Округ Чортків (5 повітів: Чортків, Бучач, Гусятин, Борщів, Заліщики).

4. Округ Бережани (5 повітів: Бережани, Бібрка, Перемишляни, Рогатин, Підгайці).

В. Область Станіславів

1. Округ Станіславів (5 повітів: Станіславів, Богородчани, Надвірна, Товмач, Городенка).

2. Округ Стрий (5 повітів: Стрий, Жидачів, Сколе, Долина, Калуш).

3. Округ Коломия (4 повіти: Коломия, Печеніжин, Косів, Снятии).

4. Округ Чернівці (7 повітів: Чернівці, Кіцмань, Заставна, Вашківці, Серет, Вижниця, Сторожинець).

Відповідно належало утворити 3 обласні, 12 окружних і 60 повітових військових команд (комісаріатів).

Запроваджено також “Присягу Українських військ”, затверджену УН Радою:

“Присягаю торжественно Всемогучому Богу повинуватися вірно і слухняно Західно-Українській Народній Републиці, її Верховній владі, її Правительству, її Армії, а також всім її отаманам та всьому її Начальству, їх поважати і захищати, їх прикази і припоручення у всякій службі виконувати, проти всякого ворога, хто-небудь ним був би і де тільки воля її Верховної влади вимагатиме, на водах, на сушах, у воздусі, вдень і вночі, у боях, наступах, сутичках і всякого роду підприємствах, словом на кождому кроці, В КОЖНУ пору, в КОЖНІМ случаю хоробро і мужньо боротися, наших військ, прапорів і оружа в ніякому случаю не покидати, з ворогом ніколи в найменші порозуміння не входити, завсігди так вестися, як сього воєнні закони вимагають та як чесним воїнам личить і в сей спосіб в чести жити й умирати.

Так нам, Боже, допоможи.

Дещо пізніше відбулося звільнення від мобілізації та військової служби учнів середніх шкіл, службовців державної адміністрації, судівництва, пошт і телеграфу, залізниць, учителів, а також осіб за станом здоров’я і сімейним станом (хто мав на утриманні непрацездатних батьків, малолітніх дітей). Мобілізація не стосувалася також національних меншин.¹⁴¹

16 листопада ДСВС видало ще одне важливе розпорядження — усім окружним військовим командам належало негайно скласти списки всіх старшин-українців із зазначенням їх звання, військової та загальної освіти, бойового досвіду, посади і т.ін. та надіслати ці списки до секретарства. Належало також виявити і взяти на облік усі військові споруди, будівлі, казарми, військове майно, склади зброї і набоїв, особливо скорострілів, гармат, а також обмундирування, взуття, медикаментів, продовольства.¹⁴²

На підставі цих рішень окружні військові команди спільно з повітовими комісарами приступили до формування Збройних сил ЗУНР - Української Галицької армії (скорочено УГА).

Часу для цього було обмаль, оскільки вже давно йшли бої. Польща перекидала на східні рубежі все більше добре навчених і озброєних військ.¹⁴³

Активну діяльність із створення української армії розгорнуло Державне секретарство військових справ. Належало не тільки творити збройні сили, забезпечувати їх необхідним військовим спорядженням, озброєнням, але й організувати військову адміністрацію, провести мобілізацію і вишкіл поповнення, підготовку командирських кадрів тощо.

Структура ДСВС у загальних рисах відповідала організації військового міністерства Австро-Угорщини. Відповідно до своїх функцій, у його складі утворено 18 відділів, які очолили досвідчені керівники та референти. Державний секретар військових справ полковник Д. Вітовський був підзвітний безпосередньо голові уряду К. Левицькому (потім — С. Голубовичу) та голові УН Ради Є. Петрушевичу. Його заступником став 29-літній отаман Петро Бубела (уродженець с.

Існували такі відділи ДСВС: загальний, персональний, мобілізаційний, амуніційний, пресовий, судівництва, духівництва, харчовий, інтендантський, зв’язку, залізничний, санітарний, технічний, артилерії, кінноти, летунства, письменний, ветеринарний.¹⁴⁴

Усі вони енергійно приступили до праці.

Вищим органом, який безпосередньо керував збройними силами, бойовими операціями та ін. залишалась Начальна команда Галицької армії (до 8 листопада — Головна команда українських військ). Відповідно до своїх завдань НКГА теж мала організаційну структуру, яка постійно удосконалювалася. На чолі НКГА, відтак Галицької армії, стояв Головний комендант (згодом — Начальний вождь). Він був підзвітний перед Виділом УН Ради, який його призначав і відкликав. На початку війни політичне керівництво держави, як правильно відзначають деякі дослідники, зловживало цим правом, діяло непродумано, поспццно. Пригадаємо, що цю посаду з 1 листопада займав Д. Вітовський, з 5 листопада — полковник Гриць Коссак, з 9 листопада — полковник Гнат Стефанів.

Осідком НКГА спочатку був Львів, з 22 листопада — Куровичі, з 25 — Бережани, згодом — Бібрка, потім Ходорів, Бучач Чортків.

На початку свого існування H КГА мала невелику кількість старшин і спрощену структуру. Крім Головного коменданта і його заступника — отамана УСС Сеня Горука, до її складу входили референти: артилерійський, амуніційний, зв’язку, розвідки, харчування, санітарний, польової жандармерії, самохідний, обозний, поповнень і пресовий, а також канцелярія, каса і старшини для доручень. Посади референтів обійняли молоді і енергійні старшини, творці Листопадового чину — Іван Рудницький, Роман Білинський, Юліан Буцманюк, Василь Панчак, Володимир Кордуба, Дмитро Паліїв та інші.

Керівництво ЗУНР і державне секретарство військових справ з перших же днів діяльності зіткнулися з дуже гострою військовою проблемою — браком досвідчених старшин-українців, особливо з військовим, бойовим досвідом.

Трохи рятувало ситуацію те, що до розбудови Збройних сил республіки вже на першому етапі (листопад—грудень 1918 р.) вдалось залучити певну, хоч і невелику кількість кваліфікованих, досвідчених фахівців військової справи з інших армій — у т.ч. старшин вищих рангів і штабних офіцерів. Отож, з УНР прибули генерали Михайло Омелянович- Павленко і Володимир Гембачів, полковники Євген Мишковський, Іван Омелянович-Павленко, Микола Какурін, Борис Грубер, підполковник Вільгельм Фідлер, отамани Андрій Долуд, Кирило Карась та ін. Добровільно до лав Галицької армії вступили офіцери (австрійці, угорці, чехи, хорвати) колишньої австрійської армії, переважно уродженці Галичини або ті, хто довго служив у Галичині. Це угорці: полковник А. Лєгар, (брат відомого композитора Ф.Лєгара) та підполковник Й. Папп де Яноші Лайош; хорвати: полковник С. Чмелик, підполковник Карл Штіпшіц-Тернова; чехи: підполковник Карл Долежаль, майори Антін Вименталь, Франц Тінкль; австрійці: полковник Г. Ціріц, підполковник Антін Кравс, майори Альфред Шаманек, Карл Шльоссер, Альфонс Ерлє, Арнольд Вольф, Фердинанд Льонер, Вільгельм Льобковіц, капітани Ганс Kox, Карл Apio та інші.¹⁴⁶

Слід зазначити, що більшість з них вірно служили Українській державі, сумлінно виконували службові обов’язки на фронті і в тилу, зробили вагомий внесок у розбудові УГА. Тобто, кадрова ініціатива уряду ЗУНР і ДСВС повністю себе виправдала.

Сумлінно діяли у розбудові війська й обласні, окружні та повітові військові команди. Правда, у перші тижні війни їх кількість суттєво зменшилася. Зокрема, вже у листопаді були зайняті супротивником місто Львів, повіти Перемишль, Сянік, Добромиль, Чесанів, Березів, Ліско, Ярослав, а повіти Львів, Городок, Рава-Руська, Сокаль, Мостиська, Рудки опинились у фронтовій смузі. Тоді ж румунське військо окупувало округ Чернівці. Це значною мірою обмежило мобілізаційні резерви краю і змусило ДСВС вже у грудні взяти на себе, минаючи обласні військові команди, керівництво окружними командами, які стали основними і найбільш ефективними структурами у розбудові Галицької армії.

Кожна з таких команд мала спочатку у штаті коменданта, його заступника, штаб, референтів (мобілізаційний, зв’язку, евіденційний, муніційний, обозний, артилерійський, військового капелана). У подальшому їх структура та правове положення були (6 грудня 1918р.) врегульовані окремим розпорядженням ДСВС.¹⁴⁷ Отже, до складу OBK, бо це був не тільки військово-управлінський орган, а й військовий округ, входили військові структури: кіш (запасний курінь піхоти); вишкіл, де проходили підготовку стрільці-новобранці; кіш запасного гарматного полку, булавна сотня, команда міста, команда польової жандармерії, команда мілщії, окружний військовий суд, старшинська, підстаршинська школи.

ДСВС надавало окружним військовим командам постійну допомогу в інформації, матеріальному забезпеченні, укомплектовувало здібними старшинами, яких за заслуги регулярно підвищували у званні. У листопаді, під час розпалу боїв за Львів, Д. Вітовський особисто об’їхав більшість військових округів, провів наради з їх комендантами та старшинами.¹⁴⁸

Більшість окружних і повітових військових команд працювали віддано, плідно. Так, комендант Рава-Руського округу Володимир Стафіняк у ході боїв з поляками, які вже на початку листопада почали наступ і зайняли всю західну частину округу, а 27 листопада — саму Раву- Руську, проводив мобілізацію, створював сотні, підбирав їх командирів, особисто керував боями, зокрема, з групою майора Вечоркевича. Окружну команду у Жовкві очолив Іван Коссак, отаман УСС, брат Г. Коссака. Він підібрав здібних помічників, здебільшого із старшин, які мали бойовий досвід; 10 листопада оголосив мобілізацію, за кілька днів сформував 4 сотні, створивши групу поручника В. Секунди, і скерував її під Рава- Руську, а крашу сотню — 150 вояків вже 12 листопада відправив у Львів. “Люди, які приїхали до Жовкви з Перемишля, Тернополя та Станіслава, — писалажовківська газета “Україна”,—заявляють, що у Жовкві найбільший лад зі всіх повітів, всіх дивує лад, спокій, порядок і карність”.¹⁴⁹

З перших днів листопада у фронтових умовах активно працювали для зміцнення армії повітові команди (Львівського округу) в Комарно (комендант — поручник Гриць Тершаковець), у Рудках (поручник Зеновій Кульчицький), у Сокалі (сотник Володимир Охрим). У Самборі, зокрема, створено старшинську піхотну школу, яку очолив чех отаман Антін Вименталь.

У Станіславівському окрузі, який знаходився у тилу, отже, у більш сприятливих для організаційної праці умовах (його комендатном був отаман Теодор Рожанківський) створено два коші — запасні стрілецькі полки, на базі яких сформувались три повнокровних курені, засновано кінний і гарматний запасні полки, навчальний полк зв’язківців, старшинську гарматну школу, залізничний курінь.

Дуже активною була і Стрийська OBK, яку з 10 листопада очолив полковник Гриць Коссак (згодом — генерал Володимир Гембачів, який прибув з армії УНР). Спільно з ним плідно працювали підполковник колишнього Генерального штабу австрійської армії угорець Йосип Папп де Яноші Лайош, отамани Володимир Котович і Омелян Клюн, сонники Лука Турчин, Володимир Варивода й ін. Тут було створено Кіш—запасний стрілецький полк ім. Б. Хмельницького, у якому було сформовано, вишколено, озброєно і відіслано на фронт чотири курені. В Стрию був створений гарматний запасний полк, кілька інших військових частин, окружно лікарня на чолі з сотником доктором Олександром Гайдукевичем. Тут також діяв Польовий суд при OBK, очолений сотником — суддею Остапом Жуком (потім його замінив сотник-суддя Ярослав Горалевич).

Добре діяла й Коломийська OBK, яку очолював сотник Федір Приймак. Тут на базі колишніх австрійських 24 і 36-го піхотних полків утворились два запасні українські полки — ім. П. Дорошенка та ім.

І. Мазепи, запасний гарматний полк, старшинська піхотна школа йін. До речі, полком ім. П. Дорошенка, який славився високою організацією і вишколом, командував чех, сотник Франц Тінкль. Він підготував для фронту 3 курені. Так само 3 бойові курені підготував запасний полк ім. І. Мазепи, у т.ч. один пробоєвий (ударний) гуцульський під командуванням четаря Гриця Голинського. Особливістю усіх цих куренів, складених майже повністю з гуцулів, була добра організація, озброєність, відвага та почуття глибокого патріотизму.

Добрі слова можна сказати також про діяльність Золочівської OBK (очолюваної отаманом Гнатом Стефанівим, потім Ільком Цьоканом), Тернопільської OBK (отаман Никифор Гірняк, потім підполковник Володимир Федорович), Чортківської OBK (отаман ВасильДробко) й ін.¹⁵⁰

Отож, формування Української Галицької армії рухалося вперед досить швидкими кроками. Українське населення краю охоче відгукнулось на заклик влади терміново створити власні збройні сили. Патріотизм, прагнення захистити рідну землю від ворогів були дуже великими. Про це свідчать повідомлення тогочасної преси, архівні документи, спогади сучасників тогочасних подій. Із багатьох сіл та інших населених пунктів молодь, не чекаючи призову, добровільно йшла до війська.

“Дуже гарний приклад, — писала газета “Україна” 25 листопада, — дала громада Жовківського повіту. Зібралися всі мущини, навіть сиві старики, і пішли всі добровільно зголосилися до війська”. Особливо відзначилися села Воля Висоцька, Деревні, Кулява, Дюбеля, Туринка, Жовтанці, Батятичі, Замочок, Боянець, Глинське, Кунин, Мокротин, Сопошин, Зіболки, Воля Жовтанецька. Громадам цих сіл окружний комендант І. Коссак 28 листопада оголосив від імені уряду Західно­української Народної Республіки “повне признане і горячу подяку”.¹⁵¹ З села Радруж на Перемищині за одну добу до армії записалось 176 добровольців.¹⁵²

Із добровольців та мобілізованих формувалися бойові групи, які носили назви відповідних місцевостей або імена своїх командирів. Так, на базі легіону УСС створено бойові групи “Старе Село” отамана О. Микитки та “Схід” полковника М. Тарнавського. У листопаді створено групи “Щирець”, “Наварія”, “Рудки”, “Крукеничі”, “Хирів”, “Південь” під Львовом. На півночі діяли сокальська, унівська, равська, белзська, яворівська і янівська групи, що у грудні об’єдналися у групу “ Північ”.

Що стосується польських військ, то слід відзначити, що вони спочатку діяли досить неорганізовано. Лише з прибуттям до Варшави з німецького полону Ю. Пілсудського проблема війни із ЗУ H P набула державного значення. 15 листопада Варшава утворила “Командування “Схід”, яке очолив 52-річний уродженець Калущини генерал Тадеуш Розвадовський (пізніше — Генеральний інспектор польської армії). Йому було підпорядковано всі оперативні сили і групи, які так само, як і українські формування, виникали й діяли часто самостійно і мали назви місцевостей або своїх командирів — група Токаржевського, група Вєчоркевича і т.п.¹⁵³

Польське командування вже у листопаді приступило до реорганізації своїх військ, до утворення суцільного фронту проти ЗУНР. Турбуючись про свої тили, оскільки бойові дії проходили на українських землях, генерал Розвадовський видав наказ про роззброєння українського населення, дав дозвіл брати заручників і розстрілювати на місці всіх, в кого на руках буде зброя.¹⁵⁴

Вже на кінець листопада—початок грудня польське командування зосередило проти ЗУНР біля 20—25 тис. регулярних військ, число яких постійно зростало. Крім цього тільки у Львові нараховувалось 8 301 осіб військового гарнізону, у т.ч. 939 офіцерів і 7 362 підофіцерів і жовнірів. На їх озброєнні, крім рушниць, був 61 скоростріл, 45 гармат, 3 бронепоїзди, кілька літаків.¹⁵⁵

Мобілізація ж до української армії, як її поповнення за рахунок добровольців, не могли, однак, достатньою мірою забезпечити її людським матеріалом — вояками і старшинами. Мобілізаційні можливості ЗУНР були обмежені, і на це існували цілком об’єктивні причини.

Насамперед, десятки тисяч українських вояків знаходились ще далеко від рідної землі — у складі збройних сил Австро-Угорщини, на віддалених фронтах або в полоні у Росії, Італії, Сербії тощо. Засвідченням військового історика Л. Шанковського, протягом 1914— 1918 рр. у складі австрійської армії діяло 19 піхотних і стрілецьких, 5 кінних і 7 гарматних полків, 8 піхотних дивізій, 8 гарматних бригад, в яких українці становили 60—80 %. Здебільшого вони воювали на віддалених італійському, сербському та албанському фронтах, відділених від рідного краю кількома державними кордонами. Тільки в Італії знаходилось у полоні, за даними Л. Шанковського, біля 40 тис. полонених українських вояків, які, отже, були виключені з визвольних змагань і марно чекали репатріації в Галичину.¹⁵⁶ А скільки їх було у полоні в Росії, в Сербії, в Албанії — цього ніхто так і не зумів підрахувати. Скільки не встигло повернутися або взагалі не повернулося з демобілізованої австро-угорської армії?

Крім того, важливою причиною обмеження мобілізаційних можливостей ЗУНР стали господарська руїна й демографічні зміни, які сталися внаслідок кількох років безперервних битв на території Галичини. У їх ході певна частина дорослого населення Галичини (дослідники називають цифри від 500 до 800 тис. осіб) була примусово виселена або депортована австрійською і російською владою за межі краю.

До того ж, внаслідок браку зброї, амуніції, обмундирування не використовувалися й наявні людські резерви.

Гальмувала мобілізаційні процеси також нерішуча політика влади ЗУНР у соціальних питаннях, зокрема, щодо аграрної реформи тощо.

Таким чином, у результаті об’єктивних і суб’єктивних причин військове будівництво проходило дещо сповільненими темпами.

10 грудня 1918 р. на посаду головнокомандувача УГА прибув, запрошений владою ЗУНР, генерал колишньої російської, а згодом — Наддніпрянської армії Михайло Омелянович-Павленко.[‡‡‡] ^[§§§] Це був перший генерал в УГА, до того ж з України.* *

Начальником (шефом) генерального штабу став полковник Євген Мишковський, який прибув у Галичину разом з генералом М. Омеляновичем-Павленком. Він був добрим штабістом і військовим організатором. Із України прибули до Галичини ще два генерали колишньої російської армії—Олександр Греков і Микола Гембачів (обидва українці), а також два полковники (крім Є. Мишковського) — Вільгельм Фідлєр (балтійський німець) і Микола Какурін.¹⁵⁷

Генерал М. Омелянович-Павленко і полковник Є. Мишковський з іншими штабними працівниками приступили до докорінної реорганізації Галицької армії. Почали з реорганізації Генерального штабу. Головнокомандувач Збройних сил відтепер називався Головним комендантом (а з липня 1919 р. — Начальним вождем), Начальник Генерального штабу — Начальником булави. Разом з необхідним штатом помічників вони творили Начальну Команду Галицької армії, яка складалась з двох відділів: оперативного і матеріального. До оперативного належали референти: оперативний, зв’язку, розвідки, амуніційний, летунства, залізничних шляхів і автомобільний. У штаті матеріального відділу були наступні референти: персональний, інтендантський, санітарний, ветеринарний, військового судівництва та військового духівництва.¹⁵⁸ Подібну структуру мали штаби корпусів і бригад.

Командувач армії та Начальник Генерального штабу несли відповідальність за стан армії та за ведення бойових операцій перед Виділом УН Ради, який їх призначав.

До функцій військового міністерства (ДСВС) належало загальне керівництво військовою справою, забезпечення армії вишколеними вояками та старшинами, необхідними матеріально-технічними засобами. Державному секретарству військових справ і далі підпорядковувались окружні військові команди.

Крім вказаних військових структур, які існували на території ЗУ HP, створено “Збірну станицю” української армії у Відні на чолі з полковником А. Вариводою (згодом — О. Ганинчак) та аналогічну у Будапешті (на чолі з сотником Я. Біберовичем). У їхні функції входили збір інформації та організація повернення у Галичину українських вояків і старшин колишньої австрійської армії, військовополених із таборів країн Антанти та їх союзників.

За даними Віденської станиці (на початок 1921 року) через неї пройшло 40 тис. осіб, утому числі протягом листопада 1918 р. — серпня 1919р.— близько 20 тис. осіб.¹⁵⁹

Військові станиці закуповували для потреб Галицької армії зброю, боєприпаси, медикаменти, військове спорядження. Так, Будапештська станиця у березні 1919р. закупила 15 вагонів різноманітного обладнання для виготовлення зброї і боєприпасів, але ситуація на польсько- українському фронті не дала можливості переправити їх в Галичину. Крім того, станиці проводили роботу з набору добровольців, особливо військово-технічних спеціалістів до української армії, лікарів, льотчиків тощо. Tак, у березні 1919 р. з Відня до Станіславова в розпорядження ДСВС виїхало 10 телефонно-телеграфних спеціалістів, 3 шифрувальники апарату типу ЮСА, а 1 квітня — п’ятеро авіатехніків.¹⁶⁰

У структурі УГА спершу були такі роди військ і служби:

1. Піхота.

2. Кіннота.

3. Артилерія.

4. Санітарна служба.

5. Ветеринарна служба.

6. Військове судівництво.

7. Інтендатура.

8. Канцелярська служба.

Невдовзі (1 грудня 1918 р.) сталася подія, яка увійшла пам’ятною сторінкою в історію УГА. Того дня полковник Д. Вітовський підписав наказ про створення у складі збройних сил військово-повітряного (“летунського”) загону, до якого оголошено додатковий набір добровольців. Командиром загону був призначений син Івана Франка, поручник УСС Петро Франко. В загоні налічувалось 12 бойових машин. Загін проводив повітряну розвідку, бомбував та обстрілював польські позиції тощо. Хоробрими льотчиками-асами стали Федір Алелюхін, Сергій Євський (обидва — недавні російські офіцери), Федір Яцура (хорунжий УСС), Антін Коцко (брат вбитого польськими шовіністами студента Адама Коцка).

Загін підпорядковувався безпосередньо ДСВС.

Згодом летунський загін було перетворено у полк, який налічував біля 40 військових і транспортних літаків австрійського, німецького та французького виробництва. Його командиром став полковник-австрієць Б. Губер, пізніше — полковник Д. Кануков (П. Франко став референтом л етунства у ДСВС).

З іноземними льотчиками та техніками укладалися ДСВС контракти. Льотчикам за кожен збитий ворожий літак виплачувалась нагорода у розмірі 1000 корон, додатки до платні за кожен літаковиліт.¹⁶¹

У грудні-січні були утворені й інші роди військ — саперний кіш, частини технічного забезпечення (залізничні, автомобільні, технічні).

Залізничні частини мали у своєму розпорядженні два бронепоїзди. Автомобільна частина складалася з дивізіону “автопанцерників” (8 бронемашин, з яких 6 прислала з України Директорія).

До технічних військ належало 9 технічних сотень, підпорядкованих корпусам і бригадам. Підготовка спеціалістів для них здійснювалась у запасному технічному курені, який було утворено в Стрию. До складу кожної технічної сотні входили залізничний, саперний та будівельний відділи. Для їх укомплектування кваліфікованими військовослужбовцями ДСВС 12 грудня 1918 р. видав наказ окружним військовим командам та командирам частин відрядити усіх колишніх військовослужбовців австрійської армії, які служили у вказаних військах, до збірної станиці у Станіславові з повідомленням цієї інформації телеграфічно у ДСВС.

Розпорядженням ДСВС від 2 лютого 1919 р. створено “Залізнодорожну військову управу” як керівний військовий орган над залізничним сполученням. До її основних функцій входило забезпечення схорони залізничних шляхів, державного та військового майна і спорядження під час його перевезень залізницею та перебування у складських приміщеннях. На чолі управи стояв її комендант з правами командира полку.¹⁶²

Зв’язок в армії забезпечувався телеграфом, телефоном та фельд’єгерською поштою (вістовими). Радіотелеграф мала лише Начальна Команда Галицької армії. Таємні накази пересилались спеціальним шифром. У Станіславові було створено військові телеграфічні курси. Існувала й польова пошта, яка мала “польові станиці” (відділення) при військових частинах.

Порядок на фронті, прифронтовій смузі та у місцях дислокування військових частин забезпечували “булавні відділи” (до їх функцій входила ще й охорона штабів), станційні команди та відділи польової жандармерії. Станційні команди відповідали за порядок у місцях розташування частин, а польова жандармерія вела боротьбу з дезертирством, диверсантами та шпигунами. Очолював її спочатку отаман Олександр Красіцький, а з лютого — сотник Іван Козак.

Для забезпечення порядку на залізниці при “Залізнодорожній військовій управі” розпорядженням ДСВС було створено “залізнодорожну жандармерію”. Вона мала всі права державної жандармерії і для налагодження її роботи відряджено ЗО осіб з державної жандармерії.¹⁶³

Державне секретарство військових справ подбало і про морально- психологічну атмосферу у військах. Враховуючи той великий вплив, який мала Церква в Галичині, ту велику роль, яку зіграло греко-католицьке духовенство у підготовці і проведенні Листопадового зриву та в подальшому державному будівництві, вирішено створити інституцію військового духівництва. 1 січня 1919 р. ДСВС було утворено “вищий військовий духовний уряд” під назвою “Преподобництво”. А 4 лютого був виданий наказ “Про організацію духівництва Українського війська”¹⁶⁴. Ним закріпили організаційну структуру і компетенцію духовенства в УГА.

Отже, крім Преподобництва, яке діяло при ДСВС на правах відділу і очолювало усі структури військового духовенства, при Начальній Команді українських військ було створено Польове преподобництво. Першим Начальним Духівником Галицької армії, керівником Преподобнипдвастав о. Микола їжак —34-річний капелан Легіону УСС (помер восени 1919р.); згодом його замінив о. Василь Лаба — потім митрат, крилошанин Львівської митрополичої капітули, дійсний член НТШ, професор Богословської Академії уЛьвові; помер 1976 р. у Канаді).

При всіх військових формаціях, лікарнях, лазаретах встановлювались посади військових духівників, яких призначало Преподобництво. Крім своїх безпосередніх релігійних обов’язків, вони повинні були вести облік загиблих у боях та померлих у лікарнях чи польових лазаретах від ран і хвороб військовиків (т. зв. “метрики смерті”), і не лише української, але й ворожої армії. Кожного місяця духівники мусили надсилати ці “метрики” у Польове преподобництво, де вівся облік полеглих вояків, звідки повідомлялося їх рідним про трагічну подію і місце поховання. Духівники, при потребі, проводили обряд вінчання військовослужбовців, оформляли їх заповіти тощо. їм було дозволено вести виховну роботу серед стрільців, реагувати на їхні скарги і заяви, відстоювати інтереси перед командуванням.¹⁶⁵

Військових духівників налічувалося біля 80 осіб. Серед них були такі відомі постаті, як уродженець Канади о. Жан Йосафат (учасник кількох дипломатичних місій ЗУНР — у Парижі, Ризі), о. Андрій Бандера (батько С. Бандери, замордований енкаведистами в 1941 р.), о. Андрій Іщак (розстріляний ними ж уЛьвові 1941 р.), о. Іван Котлонюк, о. Андрій Калята та інші.

До них, до військових капеланів, Преподобник Микола їжак видав ось таке коротке патріотичне звернення: “До Вас, Всі Пан-отці, які стоїте від початку боротьби рука в руку з українським стрільцем-козаком, з окремим закликом до сповнення обов’язків звертатись не треба. Якщо у Вас серця горіють правдивою любов’ю до України, до свого віками поневоленого Українського народу, не Ви, а та любов гаряча буде говорити і діяти. Праці же Вашій хай благословення зішле предвічна Любов і Пречиста Мати.”¹⁶⁶

І вони, духівники, чесно і віддано, з великою особистою посвятою, виконували свої обов’язки у війську.

Услід за Начальною Командою, Генеральним штабом та іншими військовими керівними структурами почалась реорганізація Збройних сил ЗУНР, де до цього часу не було чіткої організаційної структури, взаємодії між різними родами військ, зв’язку між поодинокими частинами тощо.

На пропозицію ДСВС Державний Секретаріат ввів у армії такі військові звання, які відповідали національній традиції військового будівництва і враховували досвід тогочасних європейських армій:

Стрільці:

Стрілець

Старший стрілець

Вістун

Підстаршини:

Десятник

Старший десятник

Булавний старший десятник

Підхорунжий

Старшини:

Хорунжий (молодший лейтенант)

Четар (лейтенант)

Поручник (старший лейтенант) Сотник (капітан)

Вищі старшини:

Отаман (майор)

Підполковник Полковник

Генерали:

Генерал-четар

Генерал-поручник Генерал-сотник

Розпорядком ДСВС від 15 грудня 1918р. усі старшини, підстаршини і стрільці підвищувались у званні на ступінь, порівняно з тим, який мали в австро-угорській армії.¹⁶⁷

Надалі для старшинського складу був встановлений певний термін служби у званні, після якого надавалося право на підвищення. Зокрема, у період війни він становив: для хорунжого—6 місяців; для четаря, поручника

— 2 роки; для сотника — 3 роки; для отамана, підполковника, полковника

— 1 рік. За особливі бойові заслуги чергове військове звання надавалося достроково.¹⁶⁸

Була прийнята значна кількість правових актів щодо грошового, продовольчого та ін. забезпечення військовослужбовців, їх сімей, атакож осіб, які обслуговували армію.

Так, ухвалою УН Ради від 13 листопада 1918 р. та виданим на її підставі 5 грудня розпорядженням державного секретарства військових справ всім військовикам встановили посадові оклади, військову форму і норми відпуску продовольства. Отже, стрілець отримував 50 сотників денно, вістун — 1 корону, десятник — 1 корону 20 сотиків, старший десятник — 2,5 корони. Старшинам встановили такі місячні оклади: хорунжому - 200 корон, четареві — 250, поручнику — 300, полковнику — 560 корон.¹⁶⁹

Виплачувались також додатки до платні і окладів “бойовикам” і “небойовикам”. Отож, стрільцям бойових частин виплачувалась одна корона денно, не бойових — 50 сотиків; старшому десятнику бойових частин — 2 корони 80 сотиків, не бойових -1 корона 80 сотиків. Полковник відповідно отримував 20 корон і 12 корон. “Бойовиками”, згідно із спільним розпорядженням ДСВС і Начальної Команди Галицької армії, визнавались старшини і стрільці, які не менше 84 днів (12 тижнів) знаходились в окопах, на бойових позиціях або брали участь в боях. Відзнакою “бойовиків” була “синьо-жовта лента на лівім рамені”.¹⁷⁰

Старшинам, починаючи з хорунжого, виплачувались також квартирні доплати, доплати на харчування та опалення; стрільцям — ні, оскільки вони жили в казармах.

У грудні були встановлені ступені класності і оплата праці військовим урядовцям, писарям, зброярам, механікам і т.п. (Була передбачена платня навіть ув’язненим військовикам — по 20 сотиківщоденно).¹⁷¹ Доповненням ДСВС “До платень українського війська” від 1 березня 1919 р. їм усім було збільшено платню. Так, жінкам-канцеляристам 1-го класу виплачувалось місячно ІбОкорон, 2-го класу— 120 корон.¹⁷²

Особливий додаток виплачувався підстаршинам, які прослужили більше 4-х років. Так, десятнику доплачувалось 78 корон місячно, а при 8 роках служби — 90 корон.¹⁷³

Врегульовано оплату робітників у військових майстернях (розпорядження ДСВС від 13 квітня 1919 р.), а також санітарам та медсестрам (розпорядження від 7 травня 1919 р.). Так, медсестри отримували 300 гривень платні місячно, квартирні і харчові додатки.¹⁷⁴

За використання на різних військових роботах цивільних робітників і майстрів, гужового транспорту і т.п. армія повинна була платити: за підводу — по 40 корон на день, робітникам — 5 корон і харч. Це були, до речі, чималі гроші. З кваліфікованими робітниками (майстрами) належало укладати відповідні індивідуальні угоди.

У вже згадуваному вище “Доповненні до платень українського війська” встановлювалась оплата для родин старшин і довголітніх підстаршин. Так, родина четаря отримувала 200 корон місячно, сотника - 240 корон і т.д. їм, крім того, було передбачено ряд пільг. Родинам військовослужбовців, які загинули у боях за незалежність української держави, передбачалась виплата певних, причому значних одноразових сум, а також пенсії.¹⁷⁵

Також виплачувались певні кошти військовослужбовцям, які поверталися на батьківщину з таборів військовополонених. Так, 17 березня 1917 р. Збірна станиця української армії у Відні виппатила 17 старшинам, які поверталися з італійського полону, по тисячі корон кожному.¹⁷⁶

Для чого ми наводимо усі ці, здавалося би, дріб’язкові дані? Для того, щоб хоч короткими штрихами показати, як у надзвичайно складних і напружених умовах, умовах війни, державні і військові власті ЗУНР все детально продумували, врегульовували, створювали для кожної проблеми, питання необхідну правову основу, виявляючи при цьому постійну турботу про людей — військо і цивільне населення.

4 квітня 1919 р. був опублікований наказ Державного Секретаріату про встановлення військових нагород.¹⁷⁷ Вони були такі:

Орден “Оборонці Львова”. Ескіз ордена розробив полковник М. Мартинович і художник, поручник УСС І. Іванець. Орден мав три класи: Перший — Великий Хрест для вищого командного складу; Другий — Командирський Хрест—для командирів військових частин і підрозділів; Третій — Лицарський Хрест — для вояків і цивільних.

Орден “Тризуб за хоробрість” мав чотири класи — золотий, срібний, бронзовий і залізний.

Медаль “За заслуги”, мала чотири класи — золота, срібна, бронзоваі залізна.

Крім того, було впроваджено медаль “За поранення” двох ступенів та орден “Хрест” для духівників, який мав два класи — золотий і срібний.

Розпорядженням ДСВС від 22 квітня 1919р. введено для армії єдину форму одягу (зеленаво-землистого кольору) з відзнаками для родів військ і звань, старшинські відзнаки.¹⁷⁸

У результаті енергійної діяльності цивільних і військових властей вже на початок 1919 р., як зазначалось, була утворена дисциплінована й патріотично настроєна армія.¹⁷⁹ Велика заслуга в цьому належала державному секретарству військових справ та Начальній Команді українського війська.

З ініціативи нового командування і штабу в січні 1919 р. у складі УГА було утворено три корпуси. Перший корпус сформувався на базі групи “Північ”. Його очолив полковник Віктор Курманович[****] ^{[††††]} (потім — полковник Осип Микитка, далі — полковник Альферд Шаманек). Начальником штабу призначили сотника Богдана Гнатевича. Корпус займав фронт від Сокаля по Жовкву — Яворів. Штаб корпусу розміщувався у Кам’янці-Струмиловій. Видавалась корпусна газета “Козацький голос”, редактором якої був Михайло Старосольський (розстріляний більшовиками під Одесою у 1920 р.).

Другий корпус протягом усієї українсько-польської війни облягав серпом Львів. Він був сформований на базі бойових груп “Схід”, “Старе село” і “Наварія”. Командиром корпусу був підполковник(з першого лютого 1919р.- полковник) Мирон Tарнавський* * (відтак—полковник Арнольд Вольф). Посаду начальника штабу займав підполковник колишнього австрійського Генштабу угорець Йосип ПаппдеЯношіЛайош.

Третій корпус був створений на базі бойових груп південного крила українсько-польського фронту “Щирець”, “Любінь Великий”, “Рудки”, “Крукеничі”, “Лютовиська”, “Хирів” та ін. Він обороняв великий фронт з-під Львова аж по Карпати, ут.ч. Дрогобицько-Бориславський басейн і важливу залізничну магістраль Стрий-Мукачево-Чоп, яка з’єднувала ЗУНР з Центральною Європою. Командиром корпусу був досвідчений бойовий офіцер, колишній командир 1 полку УСС, комендант Стрийської окружної військової команди полковник Гриць Коссак (після війни виїхав в УРСР, де у 1931 р. був репресований і у 1939 р. розстріляний у Москві). Потім корпусом командували генерал Володимир Гембачів (березень 1919 р., далі- полковник Антін Кравс). Начальником штабу був підполковник колишнього Генерального штабу австрійської армії Вільгельм Льобковіц, потім чех — підполковник Карл Долежаль).

До складу кожного корпусу входили по 4 піхотні бригади. Кожна бригада складалась із 3-5 піхотних куренів, полку артилерії (4—5 батарей по 4—6 легких гармат і однієї батареї важних гармат), кінної сотні, технічної сотні, сотні зв’язку і допоміжних відділів (санітарного, інтендантського та ін.).

Навесні 1919 р. у бригадах провели реорганізацію. Кожна бригада тепер складалась із двох полків піхоти по три курені та інших, названих вище, військових підрозділів. У кожній бригаді був свій порядковий номер і назва округи, звідки вона черпала поповнення (1-а коломийська, 2-а бережанськаіт.д.).

Бригада нараховувала в середньому 5 тис. вояків та відповідну кількість старшин. На фронті, згідно з даними учасників тих подій, перебувало біля 60 тис. вояків, а з резервами, тиловими частинами, військовими школами тощо УГА на весну 1919 р. нараховувала біля 125 тис. чол.¹⁸⁰ Коли зважити, що ще понад 150—200 тисяч українських вояків і старшин з колишньої австро-угорської армії, як зазначалось, знаходились у полоні в Італії, Сербії, Росії або не встигло повернутись з віддалених фронтів до краю, то можна зробити висновок, порівнюючи кількість військ з кількістю українського населення Східної Галичини, Що боротьба за визволення рідної землі з-під іноземного гніту, за свою Державність набула масового, всенародного характеру, і сама УГАтеж була народною армією, яка воювала за рідний край, за свій народ.

‘ Слід відзначити, що в армії приділялася велика увага ідейно- політичній роботі. Правда, спеціальних політичних працівників (комісарів) введено не було. Але в УГА старшинами, підстаршинами та рядовими стрільцями служило багато відданих патріотів, особливо з інтелігенції, тобто найбільш політично свідомої, ідейно зрілої частини народу, яка в масовому порядку записувалась добровольцями в УГА — вчителі, лікарі, інженери, письменники, поети, художники, студенти, учні старших класів гімназій. Ось вони та ще військові духівники вели цю т.зв. “політичну роботу” в армії. Це вони написали про УГА низку прекрасних патріотичних пісень, які нині співає вся Україна, високохудожні прозові і поетичні твори, картини тощо.

Для армії видавалась спеціальна газета “Стрілець”, виходили окремі корпусні газети, листівки, плакати, публікувались щоденні оперативні військові звіти. Державне секретарство військових справ видавало Вістник ДСВС. Автор цих рядків виявив в архівах 13 номерів цього “Вістника”.

Велика увага з боку ДСВС приділялася підбору старшинських (офіцерських) кадрів. Старшинами в УГА призначались, як правило, старшини-українці колишньої австро-угорської армії, тобто ті особи, які мали відповідну військову освіту і військовий, в т.ч. бойовий, досвід. Про це старшинам слід було представити відповідні документи, а при їх відсутності (втраті) — свідків, покази яких засвідчувались окружним комендантом. Якщо кандидат на офіцерське звання не мав закінченої офіцерської школи, то для присвоєння йому такого звання (як виняток) він повинен був мати, щонайменше, загальну середню освіту і практичний військовий досвід. Відтак йому належало додатково закінчити школу старшин.¹⁸¹

Особи, які претендували на офіцерське звання в українській армії і подавали відповідні документи, проходили ще спеціальну “іспитову комісію” при окружній військовій команді. Вона присвоювала їм молодші офіцерські звання — хорунжого і четаря.

Вищі офіцерські звання присвоювало ДСВС. Військові звання присвоювались старшинам в порядку черговості, наростання, а у виняткових випадках “за спеціальні заслуги і здібності” допускалось підвищення поза чергою.

Усі офіцерські номінації остаточно затверджував парламент. Про це було сказано в § 3 розпорядження ДСВС від 26. XI. 1918 р.: “Офіцерів української армії іменує Суверен Держави, се є Українська Національна Рада — на внесок державного секретарства військових справ”. Проте, фактично це робив Державний Секретаріат.¹⁸²

Щоб не допустити анархії, самозванства у військових званнях, ДСВС у січні 1919 р. встановив, що регулярно, раз у три місяці, буде публікуватись “Спис іменовань у війську”. Перший з них був опублікований за період з LXI.I9I8p. по 1.1.1919 р.¹⁸³

У ньому, зокрема, були присвоєні звання полковників підполковникам Кравсу Антону і Слюсарчуку Константану, отаманам Вітовському Дмитру та Коссаку Грицю, сотнику Стефаніву Гнату; звання підполковників — отаману Паппу де Лайошу Йосипу та Федоровичу Володимиру; отамана - сотнику Ерлє Альфонсу, Букшованому Йосипу, Горуку Сеню й ін. (всього 13 чол.); сотників (61 чол.), поручників (111 чол.), четарів (69 чол.), хорунжих (5 чол.) іт.д.

1 березня Державний Секретаріат на пропозицію ДСВС знову присвоїв офіцерські звання великій групі військових, суддів та жандармів. Серед них — звання полковників підполковникам Вариводі Антону, Курмановичу Віктору, Тарнавському Мирону; підполковників — отаманам Бриковичу Станіславу, Вітошинському Амброзію, Вольфу Арнольду йін.¹⁸⁴

Однак, досвідчених офіцерів, особливо з бойовим досвідом, в УГА, як зазначалось вище, катастрофічно не вистачало. Навесні 1919р., у розпал українсько-польської війни, в УГА у бойових формаціях служило всього 1412 старшин усіх рангів, що становить 2,4 % від загальної кількості військ. Це значить, що в середньому один старшина припадав на 70 вояків. У той час як у польській армії цей відсоток становив 7 %.¹⁸⁵ З погляду потреб модерної боєздатної армії для УГА це було дуже мало, просто неймовірно мало. Крім того, переважна більшість офіцерів були не кадровими військовими, а офіцерами запасу, резервістами з цивільного населення.

Другим недоліком і бідою УГА був різкий брак озброєння, патронів, військового спорядження, обмундирування, взуття, медикаментів, лікарів, медперсоналу, харчів. Словом, не вистачало всього.¹⁸⁶ Оточена з усіх боків ворогами й недоброзичливими сусідами, Українська держава, залишена сама на себе, не могла ніде дістати ці найнеобхідніші для боротьби за виживання засоби. Однак, слід підкреслити, що саме ця бідна, голодна, погано озброєна Українська Галицька армія довго і самовіддано, героїчно чинила опір мілітарному натискові значно численнішої, прекрасно озброєної і спорядженої армії Польщі, яку підтримували західні держави — Франція, Англія, СІЛА, Італія й ін.

Окремо варто зупинитись на ще одному питанні, пов’язаному як з системою правоохоронних органів, так і зі збройними силами. Мається на увазі військова юстиція, яка з перших же днів встановлення української влади почала утворюватись у військах.

У першу чергу заслуговує на увагу організація у ЗУНР військового судочинства. Вже 8 листопада 1918 р. під час боїв у Львові тоді ще Головна команда українських військ прийняла рішення про створення військово- польового суду, під юрисдикцію якого, крім військовослужбовців, підпадали цивільні особи, що вчинили злочини “проти публічного спокою, грабунок, крадіжку”.¹⁸⁷

16 листопада було видане розпорядження Державного Секретаріату “Про організацію військового судочинства”, яким створено військові суди У збройних силах.¹⁸⁸

Структура військових судів виглядала так:

1. Найвищий військовий трибунал.

2. Військові обласні суди, які діяли на території трьох областей, утворених державним секретарством військових справ 13 листопада.

Головами Львівського, Станіславівського і Тернопільського обласних військових судів автоматично ставали військові коменданти цих областей. До складу цих судів входили, крім суддів, яких на пропозицію ДСВС призначав Державний Секретаріат, представники державної жандармерії та коменданти кожного з 4-х військових округів, на які ділилися області.

3. Військові окружні суди. Головами їх були окружні коменданти.

Також був утворений інститут військової прокуратури. Прокуратура очолювалась Генеральним військовим прокурором (його так і не було призначено). В областях діяли військові прокурори, в округах — судові офіцери.

Військове судочинство належало “поки що виконувати на основі дотичних австрійських законів”.

Військовим суддям належали і присвоювалися старшинські (офіцерські) звання, аналогічні звичайним військовим з додачею слова “суддя” або “судовий”.

Так, у січні 1919 р. уряд за поданням державного секретарства військових справ присвоїв військові звання групі військових суддів.¹⁸⁹ Отже, звання підполковника-судді було присвоєно отаману — судді Тисовському C.; отамана -судді — сотнику- судді Подляшецькому O.; сотників-суддів — 15 чол., поручників-суддів — 3 чол., судових четарів — 13 чол., судових хорунжих — 2 чол.

Для усіх військових суддів був складений спеціальний текст присяги, яку вони приймали, вступаючи на службу. Подаємо його:

“ Присягаю торжественно Всемогучому Богу і прирікаю на мою честь бути вірним Українській Народній Республиці і повинуватися її законам і розпорядкам. Присягаю сповняти припоручені обов’язки після мойого найліпшого знання і совісті на кождім мені як військовому судді призначенім службовім місці — під час війни і мира, при тім мати все на увазі найвище добро моєї вітчизни, виконувати закони, розпорядки, поуки і порученця моїх зверхників і залишати всякого рода надужиття моєї власти, так Боже мені допоможи. Амінь”.¹⁹⁰

Цей текст присяги був затверджений на засіданні Державного Секретаріату 28 січня. Її повинні були приймати не тільки військові судді, а й всі судові службовці.

Складна внутрішня ситуація, наявність великої кількості ворожих шпигунів і диверсантів, саботаж і відверті терористичні акти цивільного польського населення, його збройні виступи проти української влади змусили керівників держави діяти згодом не так лояльно і м’яко щодо супротивників, як спочатку, а більш твердо і рішуче.

ЗО листопада розпорядженням Державного Секретаріату на території ЗУНР були введені військово-польові суди.¹⁹¹ Це розпорядження конкретизували ще одним нормативним актом: 3 грудня 1918 р. за підписами президента Державного Секретаріату К. Левицького і заступника державного секретаря військових справ сотника П. Бубел и було видано розпорядження про організаційну сторону цієї справи.¹⁹²

Діяльність цих судів поширювалася на військових і цивільних осіб, якщо вони вчинили злочини проти безпеки, цілісності держави, її обороноздатності, на транспорті, у сфері зв’язку тощо. Військово-польові суди утворювались при кожній окружній військовій команді. “Коли б в якім окрузі через недостачу сил судейських або через малу кількість карних справ відпадала потреба чи можливість утворення польового суду”, то у таких випадках належало в порозумінні із сусіднім округом утворити спільний суд.

Суддями військово-польових судів могли бути тільки особи з вищою юридичною освітою, які склали суддівський або адвокатський іспит. Пропозиції щодо персонального складу польових судів, у т.ч. допоміжно- канцелярського персоналу, окружним командам належало подати на розгляд і затвердження ДСВС.

Кожен військово-польовий суд повинен був складатися не менше, ніж з 3-х осіб: голови і двох суддів, один з яких виконував функції судді- слідчого, другий — прокурора. При розгляді справ дозволялось керуватися “австрійським законом про військове поступовання карне (§ 455 і слідуючі)”. При винесенні смертних вироків їх належало через ДСВС представляти на затвердження уряду ЗУНР.

Крім окружних військово-польових судів ще одним розпорядженням ДСВС (від 28 січня)¹⁹³ були утворені Польовий суд НКГА і суди груп “Північ”, “Південь” і “Львів”.

Польовий суд НКГА розглядав всі офіцерські справи, справи про шпигунство та “про підмогу неприятелеві на фронті”. Голів і членів цих судів призначало ДСВС. Ще таке цікаве положення: “Адвокати і оборонці” в польових судах допускалися до справ, але тільки за окремим дозволом ДСВС. Про можливість оскарження вироків польових судів у цих нормативних актах не говориться нічого.

У місцях розташування підрозділів державної жандармерії, особливо військової, голова військового суду призначав одного з працівників суду для зв’язку з жандармерією. Він звався “судовий референт жандармерії”.

Цей службовець вів окремий реєстр усіх справ, які стосувались діяльності жандармерії, і за узгодженням з головою суду проводив усі необхідні судово-процесуальні дії: порушував кримінальні справи, приймав рішення про вжиття запобіжних заходів (арешт, домашній арешт, підписка про невиїзд тощо), передавав справи іншим судам. До видання цього розпорядження ці функції виконував комендант місцевого відділку жандармерії.

Підводячи підсумки викладеного матеріалу, можемо констатувати, що за короткий строк були сформовані основні ланки державного механізму Західно-Української Народної Республіки — центральні й місцеві органи влади і управління, правоохоронні органи, збройні сили. Ось яку оцінку цим державним процесам дає професор історії та політології Йоркського університету в Торонто (Канада), відомий дослідник історії України Орест Субтельний: “... на відміну від східноукраїнських урядів, ЗУНР швидко і чітко утворила свій державний апарат, в т.ч. місцевий... Галичани не займалися поширеними на сході радикальними експериментами а спиралися на старі австрійські моделі... Незважаючи на запеклу війну, яку нав’язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечувати на своїй території стабільність і порядок. Надзвичайно швидке і ефективне створення адміністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України. Великою мірою воно стало наслідком схильності галичан до суспільної організованості, що дуже розвинулося у довоєнні десятиліття... Чи не найбільш вражаючим організаторським досягненням західноукраїнського уряду стала Галицька армія...”.¹⁹⁴

1 Див.: Кобилецький М. Утворення та структура державного апарату ЗУНР. - Львів: вид-во юрид. ф-ту ЛНУ ім. Ів. Франка, 1998. - С.7.

2 Там же. - С. 7.

3 Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республики. - Львів, 1921.- C. 100-101.

4 Там же.-С. 16-17.

5 Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 418.

6 Там же. -С. 265-266.

7 Там же. - С. 266.

8 Див.: Історія Січових стрільців. — Київ: Україна, 1992. - С. 119—121.

9 Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 267,415.

10 Там же. - С. 427.

11 Там же. - С. 267.

12 “Діло”. 1918 р., 15 листопада

13 Там же.

14Див.: Кузьма О. Листопадові.дні 1918 р.-Львів, 1931.-С. 250, 307.

15 Див.: “Діло”. 1918 р., 7, 8,9,10, 11,12,13 листопада.

16 Там же. 12 листопада.

17 ДАЛО. Ф. 257, on. 1, спр. 72, арк. 33.

18 Див.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1923. - Коломия: Світ, 1993. - С. 28.

19 ДАЛО. Ф. 257, on. 1, спр. 72, арк. 43-44.

20 Там же, арк. 49.

21 Там же, арк. 46.

22 Там же, арк. 22.

23“Діло”. 1918,15 листопада.

24 “Діло”. 1918,22 листопада.

25 Там же, 22 листопада

26 ДАЛО. Фонд 257, on. 1, спр. 72, арк. 7-8; також Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Документи і матеріали. Т. 1.- С. 353-354.

27 ДАЛО. Фонд 257, on. 1, спр. 72, арк. 50.

28 “Діло”. 1918 р., 17 листопада.

29 ДАЛО. Фонд 257, on. 1, спр. 72, арк. 23.

30 “Діло”. 1918,10 листопада.

31 Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали. - Т. 1. - С. 360-361.

32 Там же.-С. 361.

33 Там же.-С. 335.

34 Там же. - С. 334.

35 Докл. див.: Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 40-41.

36 Див.: Klimecki Michal. - Lwow 1918-1919. - S. 106.

37 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали. Т. 1. - С. 270-271.

38 Там же.— С. 271.

39 Див.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1923. - С. 29.

40 Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали. - Т.1. - С. 270.

41 Центральний державний історичний архів уЛьвові (далі ЦДІА уЛьвові). Фонд 581, on. 1, спр. 96, арк. 6.

42 “Збірник законів, розпорядків та обіжників проголошених Державним Секретаріатом Західно-Української Народної Республики”. - Станиславів, 1918. - С. 5-7.

43 Стахів М. Західна Україна та політика Польщі, Росії і Заходу (1772-1918). - Т. 3. - С. 53.

44 Див.: Кобилецький М. Утворення та структура державного апарату ЗУНР. - С. 14.

45 Там же. - С. 14.

46 ЦДІА у Львові. Фонд 581, on. 1, спр. 96, арк. 8-9.

47 Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали. - Т. 1. - С. 355, 359-365, 371-376.

48 Див.: Цегельський Л. Від легенд до правди. - Львів: Свічадо, 2003. - С. 177 -178.

49 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 78-80.

50 Там же. - С. 83-88.

51 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали. - Т. 1. - С. 277.

52 Заклинський М. Дмитро Вітовський. - Львів, 1936. - С. 29.

53 Див.: Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 60.

54 Див.: KlimeckiMichat. Lwow 1918-1919. - S. 111.

55 Див.: Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 61.

56 Див.: KlimeckiMichat. Lwow 1918-1919. - S. 114.

57 Там же.-С. 112.

58 Там же.-С. 119.

59 Там же. — С. 119.

60 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. - С. 394.

61 Див: Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 65-66.

62 Див.: Там же. - С. 66.

63 Кобилецький М. Утворення та структура державного апарату ЗУНР. - С. 16.

64 Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республики. - Львів, 1921. - С. 105-107.

65 Див.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 62.

66 Там же. - С. 62. Також: Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. - С. 147.

67 Див.: Кобилецький М. Утворення та структура державного апарату ЗУНР. - С. 16.

68 “Вперед”. 1919 P-, 25 січня.

69 Див.: Стахів М. Західна Україна та політика Польщі, Росії і Заходу (1772-1918). — Т. 4. — С. 67.

70 “Вістник державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної Республики”. — Випуск 1, 31. -січнь 1919 р.-С. 3.

71 Там же. - С. 2-3.

72 Там же. - С. 1-2.

73 Там же. - С. 3.

74 Там же.- Випуск 3, 2 березня 1919 р. - С. 1-2.

75 Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республики. - Львів., 1921. - С. 14.

76 ЦДІАу Львові. Фонд 581, on. 1, спр. 96, арк. 15.

77 Там же. - Арк. 16..

78 “Український прапор”. 1919 р., 20 серпня.

79 ЦДІА у Львові. Фонд 581, on. 1, спр. 96, арк. 15.

80 Див.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 64.

81 “Діло”. 1918 р., 21 листопада.

82 Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918—1923 рр. — С. 38.

83 Там же. - С. 38.

84“Република”. 1919 р., 26 квітня.

85 Див.: Кобилецький М. Утворення та структура державного апарату ЗУНР. — С. 21.

86 Там же. - С. 21.

87 Див.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1923 рр. - С. 37.

88 Там же. — С. 37.

89 ЦДІАу Львові. Ф. 581, on. 1, спр. 96, арк. 8-9.

90 Див.: Кобилецький М.М. Утворення та структура державного апарату ЗУНР. — С. 39.

91 Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республики. — С. 24.

92 “Збірник законів, розпорядків та обіжників, проголошених Державним Секретаріатом Західно-Української Народної Республики”. — Станиславів, 1918 р. — С. 4—5.

93 Там же.-С. 14-15.

94 Див.: ЦДІАу Львові. Фонд581,оп. 1, спр. 96, арк. 20-21.

95 Див.: там же. Арк. 21.

96 Там же. Арк. 20-21.

97 “Вістник державних законів і розпорядків...”. — Випуск 3. — С. 9.

98 Там же. - С. 9.

99 Там же. - С. 16—18.

100 Там же. - С. 18.

101 Див.: Кобилецький М. Утворення та структура державного апарату ЗУНР. - С. 41.

102 “Република”. 1919 р., 15,29 березня.

103 “Вістник державних законів і розпорядків...”. Випуск 3. - С. 8.

104 Там же. — С. 8—9.

105 Там же.-С. 28.

106 Там же.-С. 12-13.

107 Там же. - С. 51-52.

108 Там же. - С. 22-23, 29-30.

109 “Збірник законів, розпорядків та обіжників...” — Станиславів, 1918 р. — С. 15—16.

HO Там же. - С. 16.

111 Див.: Чубатий М. Державний лад на Західній области... - С. 25.

112 “Република”. 1919 р., 15 і 29 березня.

НЗ Див.: Кобилецький М. Утворення та структура державного апарату ЗУНР. — С.43-44.

114 Див.: там же. -С. 49.

115 Див.: ДАЛО. Фонд 257, on. 1, спр. 72, арк. 63.

116 ЦДІАу Львові. Фонд 581, on. 1, спр. 96, арк. 6.

117 Див.: “Вістник Державного секретаріату військових справ”. - Ч. 5. - Станиславів, 31 січня 1919 р.

118 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 184.

119 Див.: Чубатий М. Державний лад на Західній области...- С. 28.

120 “Вістник державних законів і розпорядків...” - Випуск 3, 2 березня 1919 р. - С. 11—12.

121 Див.: Стахів М. Західна Україна та політика Польщі, Росії і Заходу... — Т. 3. — С. 86.

122 Див.: Кобилецький М. Утворення та структура держаного апарату ЗУНР. — С. 49.

123 “Вістник Державного секретаріату військових справ”. — № 5. — Станиславів, 31 січня 1919 р.

124 Див.: Кобилецький М. Утворення та структура державного апарату ЗУНР. - С. 50.

125 Там же.-С. 50.

126 Там же. - С. 50-51.

127 Див.: Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 90.

128 Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918—1923. — С. 44.

129 “Република”. 1919 р., 29 квітня.

130 Там же, 16 травня.

131 “Вістник державних законів і розпорядків...”. - Випуск 4, 17 березня 1919 р. - С. 27-28.

132 Там же. - С. 28.

133 Там же.-С. 28-29.

134 Див.:”Gazeta Lwowska". 1918 р., 24 листопада й ін.

135 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 214-215.

136 Там же. - С. 108.

137 Див.: Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 143.

138 “Вістник Державного секретаріату військових справ”. — 4.1. - Тернопіль, 1918 р. - С. 2.

139 Там же.-С. 2-3.

140 Там же. - С. 2.

141 Там же.-Ч. 6.-С. 1.

142 “Вістник” ДСВС. - Ч. 2 - Тернопіль, 1918 p.. - С. 1.

143^wGazeta Lwowska”. 1918 p., 23-24 листопада.

144 Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. — С. 110.

145 Субтельний О. Україна. Історія. — С. 323.

146. Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. — С. 125.

147 Вістник ДСВС. - Ч. 2. - Тернопіль, 14 грудня 1918 р. - С. 7.

148 Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. — С. 119.

149 Там же. - С. 119.

150 Там же.-С. 120-122.

151 “Україна”. 1918 р., 10 і 28 листопада.

152 “За вільну Україну”. 1997 р., 25 жовтня.

153Див.:К1ітескі Michal. Lwow, 1918-1919.-S. 136-138.

154 Там же.-С. 137.

155 Klimecki Michal. Polsko-Ukrainskawojna о Lwow і Wschodnia Galicje. 1918-1919. - Warszawa, - 1997. - S. 157.

156 Див.: Шанковський Лев. Українська Галицька армія. - Львів, НТШ, 1999. - С. 26-27.

157 Там же.-С. 73-76.

158 Чубатий М. Державний лад на Західній области... - С. 20.

159 Див.: Кобилецький М. Утворення та структура державного апарату ЗУНР. - С. 29-30.

160 Там же. - С. ЗО.

161 Там же. - С. 31.

162 “Вістник Державного секретаріату військових справ”. — Ч. 6. — Станиславів, 1919 р. — С. 3—5.

163 Там же. — Ч. 12. 1919 р. - С. 3.

164 Див.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918—1923. — С. 51.

165 Там же. - С. 51-52.

166 “Вістник Державного секретаріату військових справ”. - Ч. 6. - Станиславів, 15 лютого 1919 р. - С. 6.

167 Литвин М. Українсько-подьска війна 1918—1919 рр. - С. 11.

168 “Вістник” ДСВС. - Ч. 3. - Станиславів, 31 січня 1919 р. - С. 7-8.

169 Там же. — Ч. 2. - Тернопіль, 14 грудня 1958 р. - С. 5 -6.

170 Кобилецький М. Утворення та структура державного апарату ЗУНР. - С. 34-35.

171 “Вісник” ДСВС. - Ч. 2. — Тернопіль, 14 грудня 1918 р. - С. 5.

172. Там же. - 4.7. -Станиславів, 15 березня 1919 р.-С. 7-9.

173 Там же. - Ч. 12. - Станиславів, 1 травня 1919 ρ. - С. 9-10.

174 Там же. - Ч. 7. - Станиславів, 15 березня 1919 р. - С. 3-4.

175 Там же. — Ч. 2. - Тернопіль, 14 грудня 1918 р. - С. 7.

176. Див.: Кобилецький М. Утворення та структура державного апарату ЗУНР. — С. 35.

177 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 112.

178 “Вістник” ДСВС. - Ч. 11. - Станиславів, 28 квітня 1919 р. - С. 1-7.

179Див.: ЛозинськийМ. Галичина в рр. 1918-1920. - Відень, 1922.-С. 65.

180 Див.: Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях в 1918-1923 роках.-Філадельфія, 1956.-С. 139.

181 Див.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1923 рр. — С. 53.

182 Там же.-С. 54.

183 “Вістник” ДСВС. - Ч. 5. - Станіславів, 31 січня 1919 р. - С. 7-8.

184 Там же. - Ч. 8. - Станиславів, 25 березня 1919 р. - С. 1-10.

185 Див.: Шанковський Л. Українська Галицька Армія. - С. 74.

186 Див.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 56—61; Стахів М. Західна Україна і політика Польщі, Росії і Заходу... - Т. 3. - С. 79-80 і ін.

187 “Діло”. 1918 р., 9 листопада.

188 “Вістник” ДСВС. - Ч. 1. — Тернопіль, 1 грудня 1918 р. - С. 1-2.

189 Там же. - Ч. 5. - Станиславів, 31 січня 1919 р. - С. 2-3.

190 Там же. - Ч. 6. - Станиславів, 15 лютого 1919 р. - С. 7.

191 “Збірник законів, розпорядків та обіжників, проголошених Державним Секретаріатом Західно-Української Народної Республики”. — Станиславів, 1918 р. — С. 7.

192 “Вістник” ДСВС. - Ч. 2. - Тернопіль, 21 грудня 1918 р. — С. 3-4.

193 Там же. - Ч. 6. - Станиславів, 15 лютого 1919 р. - С. 7-8.

194 Субтельний О. Україна. Історія. — С. 322—323.